Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Якби Оксана почала плакати, голосити, жалітися Владові, дорікати свекрусі чи, навпаки, виправдовуватися, це було б закономірним продовженням задуманого Іреною плану. Але почуте зараз від Оксани приголомшило гостей. Запала тиша. Оксана обвела поглядом гурт високоповажних пань і спокійно та впевнено вийшла з кімнати. Що було далі, вона не знала, тому що, користуючись тим, що чоловіки все ще балакали на балконі, прислуга гриміла посудом на кухні, а пані все ще приходили до тями після почутого, Оксана одягла напівсонну Мар’янку і тихенько забралася з квартири Брехів, давши собі слово більше ніколи туди не повертатися.

Якби ж то можна було так легко втримати те слово.

Після цього випадку говорити про якусь там допомогу з боку чоловікової родини не доводилося. І так якось склалося, що відтоді єдиною близькою людиною, яка підтримувала в усьому Оксану, крім Влада, звісно, стала Полінка. Вона ніколи не відмовляла Оксані в допомозі. Поля на ділі виявилася справжньою колежанкою і дуже-дуже хорошою нянькою. Мар’янка любила Полінку, навіть друге слово, яке вона сказала, було не «тато» і не «бабуся» чи «дідусь» – бо ж Оксанині батьки далеко, а Владові заборонили їх так називати, лише офіційно. А хіба мале так втне вимовити? То Мар’янка знайшла вихід, доволі простий, і Ірену та Сигізмунда називала однаково – «ти». Так от, другим словом, яке вимовила мала Мар’янка, стало «Ліня», так вона називала скорочено Полінку. Полінка ж тішилася аж до сліз, наче то рідна дитина так її назвала.

Оксана ніколи не випитувала Поліну про її стосунки з Сигізмундом. Інколи на тілі подруги з’являлися синці й подряпини, та були вони на прихованих місцях. Тож випитувати якось не пасувало. Настане час – Поля розповість, а коли не розповість – то воно, певне, того не варте.

Прийшов час, на жаль.

Минув рік. Того дня Поліна зателефонувала Оксані і безбарвним голосом попросила прийти до неї додому, якщо та, звісно, може, і бажано без Мар’янки. Оксана змогла, тому що саме приїхала в гості її мама. За півтора року дружби Оксана вперше переступила поріг помешкання Поліни. Та, що відчинила Оксані двері, лише приблизно нагадувала біляву красуню. Величезний синець під оком, на шиї подряпини. Руки наче порізані склом. Страшно навіть уявити, що ж тоді робилося під спортивним костюмом, який подруга на себе натягла перед приходом Оксани, щоб та не бачила інших ран. Поліна пробелькотіла щось про те, що на неї напали хулігани і побили її.

Оксана побігла в аптеку, накупила купу різних ліків – від банального цитрамону до якихось там дорогезних кремів проти синців, забоїв та набряків. Тоді, не зважаючи на заперечення Поліни, у якої дуже боліли ребра, навіть кашляти було важко, зателефонувала одному зі своїх давніх приятелів, який працював хірургом у приватній лікарні. Сергій доволі швидко приїхав, а поки його чекали, зварила бульйон та дуже-дуже рідке пюре. Рот Полі запух, боліли зуби, і жінка не могла жувати.

На німе запитання Сергія, що трапилося, Оксана відповіла, що вчора ввечері на Поліну напали якісь хулігани, відібрали сумку, а жінку побили. Звернення в міліцію і так нічого не дасть, а до лікарні Поліна вперто їхати не хоче, маючи до лікарів упереджені фобії ще з дитинства. Невідомо, чи повірив у цю легенду Сергій, однак він сказав, що тому, хто піднімає руку на жінку, він повідривав би власноруч усі частини тіла, що стирчать.

– Руки й ноги також, – додав сердито.

Дякувати Богу, обійшлося тільки синцями та сильними забоями.

Сергій пішов, пообіцявши обов’язково завтра навідати хвору, яка, хоч і не бажає лягати в лікарню на обстеження, повинна перебувати під наглядом лікаря.

– Оксанко, Оксанко, хай він більше не приходить, бо Сигізмунд мене вб’є, коли дізнається, – ледве вимовила запухлим ротом Поліна.

– Це зробив він, – констатувала Оксана.

То були наслідки ревнощів коханого Сигізмундика. Жахливо, бо ця вродлива молода жінка, певно, геть втратила розум, дозволяючи з собою таке чинити. Поліна розридалася та закивала головою. І що довше вона плакала, тримаючись за груди, які нестерпно боліли, то більше розуміла Оксана всю дикість ситуації. Але вона не дуже заспокоювала Поліну. Хай виплачеться, інколи це найліпші ліки. Поля поклала голову Оксані на ноги, а Оксана гладила її мовчки по волоссячку. Отак вони просиділи бог зна скільки, поки темрява не залізла всередину квартири.

В той день Оксана нічого не розпитувала в Поліни. Зате Сергій набридав своїми дзвінками.

– Оксано, ти ж мудра кубіта, – то говорило його галицьке коріння, – не грай вар’ята. Який там, до cраки, напад на вулиці? То правдиве сімейне насильство. Я вже таке видів. Не знаю, хто се з твоєю подругою чинить, але чинить регулярно, бо на тілі купа старих синців та різаних ран, і таке робить не чужа людина. Ти, як донька мєнта, мала б добре це знати. Ну, хочеш, я домовлюся у нас в лікарні анонімно, хай їй середину перевірять, а то твоя подруга просто колись гикнеться на вулиці і причиною смерті буде ота недбалість до себе.

Оксана пробувала заперечувати, на що Сергій лише невдоволено буркнув:

– Як хочеш. Але ти зараз усе знаєш, то й на тобі лежить провина. А я так це не залишу.

Що мав Сергій під «не залишу», Оксана не встигла запитати, бо хлопець кинув слухавку. Так, це Сигізмунд Владиславович таке робив з Поліною, а на вигляд – м’який та добрий, можливо, трохи зверхній, але в порівнянні з крижаною Іреною – просто ягнятко. Ні, то була не зверхність, не зарозумілість чи гордість за своє походження. Це пояснити неможливо. Як можна так поводитися з людьми? То навіть не брутальність, а генетична мутація якась. Оксана перелякано озирнулася на свою доньку, яка сиділа в бабусі на колінах та захоплено гралася якоюсь цяцькою. Господи, всередині її доньки живе ота огидна часточка Брехів, ота огидна часточка звіра, хворого на сказ.

Через два дні, коли Поліна змогла розбірливо говорити, вона сама все розповіла, підтвердивши версію Сергія про те, що це вже давно відбувається у них, майже з першого дня. Та раніше так далеко не заходило. Сигізмунд Владиславович до кожного стовпа ревнує свою коханку, а коли ще й у нього як у чоловіка «не стоїть», то в усьому, звісно, винувата Поліна, тому що недостатньо працює над цим, оскільки зайнята зваблюванням молодих мужчин… Завжди все закінчується однаково – побоями. Коли Сигізмунд бачить на її тілі синці, то враз змінюється, аж шаленіє весь від хіті, тоді і зваблювання ніякого не треба, тоді в нього все стоїть і навіть більше… Брутальність, із якою він ставиться до тіла своєї коханки, «цілком виправдана» (і таке говорить жертва), «тому що він вже старенький і розуміє – молоде звабливе тіло в порівнянні з його шістдесятирічним, як весняна квітка та замерзлий будяк». І подряпини на шиї, і покусані груди – Поліна несміливо, трохи соромлячись, підняла сорочку… От що вразило Сергія, коли той перевіряв, чи цілі ребра у дівчини. Ліпше б Оксана того не бачила… Такого тваринного жаху і просто звірячої огиди до того, хто таке міг вчинити з тендітною беззахисною жінкою, вона давно не відчувала.

– Хтивий старий козел! Полю, він тебе колись уб’є. Ти мусиш подати на нього в міліцію. У тата в Києві є зв’язки, і вони допоможуть. Та й, зрештою, чому ти його не кинеш?

– Ні-ні, Оксаночко, він не винуватий. Сигізмундик мене просто приревнував. Він у мене насправді хороший, тільки трохи ревнивий, Оксаночко. Я бачу, що ти цього не схвалюєш, однак… Сигізмундик вже немолодий. І тому… інколи таке трапляється. А я, я… Як я без нього – і без цього? – Поліна обвела рукою кімнату. – Я ніц не варта, бо звикла, бо я не хочу повертатися в злидні, з яких тільки вилізла.

Так, квартира колежанки справді була краще і багатше обставлена, ніж їхня з Владом. Дорожезні гардини на вікнах, італійські меблі з недешевого дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки – розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне – лишень стіни, а інше – пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в мішки для сміття і, найнявши машину, відвезла Брехам. Влад навіть не пробував зупинити дружину, лише махнув рукою. Спали вони перші два місяці на підлозі, кинувши на неї дешевенький матрац. Місяць за місяцем, рік за роком, і у них все з’явилося, куплене спільно Оксаною та Владом, без зазіхань чужинських на їх територію.

Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:

– Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина – рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.

Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:

– Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, – казав він, – йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк – це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк – це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?

Поліна стенула плечима.

– Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…

Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.

– Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!

3. Дві сніжинки

«Нарешті пішов сніг», – подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.

Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі – смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.

– Бути тільки з тобою?

– Так!

Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.

– Ти кохаєш мене?

– Так!

Краплі роси на сполоханих віях.

– Хочу тебе?

– Так!

І майже невагоме просто у вухо:

– Бути з тобою, бути в тобі?

– Так! Так! Так!

Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…

– Ти мій?

– Я твій…

– Ти моя?

– Я – твоя. І ти у мені…

І серце разом з думками – одне, і тіло разом з серцем – душа. І її очі навпроти – заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…

Усе?

Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром – нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?

– Господи, чому так пече? – здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.

Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди, де ніч, туди, де сніг, хай ліпше буде зимно.

Тихо. Ніч, але не темно. Білий обрус осяває усе довкола. Спить місто. Сашко відійшов трохи вбік, подалі від ліхтарів, де можна просто побачити небо, туди, де воно ще залишилося. Задер голову догори – небо мовби зрівнялося з землею, чи, може, то земля піднялася до неба. Вже й не добереш – де що, бо кругом біло-біло, і сніжинки, сніжинки, сніжинки. Пригадав бабусину казку про сніжинки-близнючки, що падали з неба, тримаючись за руки. Одна весело і щасливо наспівувала, бо вважала себе справжньою красунею, яка створена для того, щоб світ милувався її вродою. Друга сумно тремтіла від страху перед незвіданим, бо там, унизу, так сіро та незатишно, вона впаде і розіб’ється – це точно. А коли пощастить і не розіб’ється, то її розтолочать ногами люди або сонце розтопить своїм теплом. Весела сніжинка, як могла, заспокоювала зажурену сестру. «От побачиш, – гомоніла безжурно, – там, унизу, буде добре. Люди милуватимуться нашою довершеністю, а навесні ми станемо водою, яка задзвенить струмком, що впадає у море, а те – в океан. Це ж так цікаво і так прекрасно». Раптом нізвідки прилетів бешкетник вітер, розлучивши сестричок навіки. І кожна з них полетіла назустріч долі, яку сама собі щойно вибрала.

Стояв з піднятою догори головою, наче старався розпізнати серед тисячі інших дві казкові сніжинки. Раптом хтось сильно штовхнув його. Мало не впав від несподіванки. Поруч стояв пес, обіпершись на його ногу, той самий, якого недавно підгодовував бутербродами, і жалібно скавулів.

– Чому не спиш, друже, ніч на вулиці? – доброзичливо озвався Сашко й погладив собаку по голові. – У мене робота така – не спати час від часу, чергування, пацієнти. А ти чому не спиш?

Собака відбіг убік та, присівши на задні лапи, уважно дивився на чоловіка.

– Їсти хочеш? Зачекай, друже, я тобі щось принесу. В мене, як завжди, є з собою, – змовницьки підморгнув собаці Сашко.

Олександр попрямував у бік лікарні, однак пес кинувся навперейми і загородив дорогу, сердито гавкнув два рази і всівся на задні лапи, пильно дивлячись на чоловіка.

– Отож, їсти не хочеш. Добре, а що ж тоді тобі від мене треба? – не сподіваючись на відповідь, просто так запитав Олександр.

Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.

От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…

Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє – жіноча.

– Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! – Він весь мов струна, руки – надчуттєвий механізм.

Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, – може, так хоч трішки він його зігріє, – швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.

– Вона буде жити, жити, жити, – переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.

Далі все робив, як на автоматі, – перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…

Оксана лежала під крапельницею – жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки – здалося остаточно.

Попросив сестричку зателефонувати Оксаниним рідним: і чоловік, і мати, і донька мають знати, де зникла жінка. Напевне, хвилюються і переживають. Сашко тримає Оксану за руку, майже не зводить погляду з її змарнілого личка. Що вона робила посеред зими о четвертій годині ранку на мості Скупого кохання? Здогад впивається голкою в свідомість, проштрикує її…

Раптом двері палати надто різко відчиняються. Сашко озирається. На порозі захекана та розпатлана нова санітарочка, подруга продавчині Маші. Зелені очі дивляться перелякано, вона на якусь мить замирає, наче приголомшена побаченим, а потім стрімголов кидається до Оксани:

– Мамо, матусенько, ріднесенька, що ж ти накоїла? Хіба ж так можна?

Сашко не зупиняє її. Вслід за Мар’яною в кімнату зазирає трохи перелякана медсестра Люба:

– Олександре Петровичу, я не винна, я казала, що не можна, а вона…

Чоловік притуляє палець до губ, рукою дає зрозуміти, що все гаразд, і просить медсестру зачинити двері.

Відходить убік і дивиться, як Оксанина донька плаче біля матері. Нехай, нехай, вони ще поговорять, нехай поплаче.

Коли Мар’янка врешті виплакалася та трішки заспокоїлася, Сашко наважився заговорити.

– З вашою мамою буде все гаразд, Мар’янко. Вона трохи замерзла, але не обморозилася, лише переохолодження. Їй потрібен сон, щоб відновити сили, і вона прокинеться.

Мар’янка повернула до нього голову. Очі досі повні сліз, хоча дівчина щосили заштовхує їх досередини. Олександр сказав щось таке, що її сполохало. О, той знайомий блиск в очах!

– Гаразд, буде гаразд? Ніколи вже нічого не буде добре. Чуєте, ніколи. – Вона не кричала, лишень шепотіла, тому що поруч лежала її мати і вона не сміла турбувати її своїм криком.

Дівчина шипіла, мов ранена лебідка, до якої підбирається щось грізне, готове її щомиті схопити. І те щось зараз стояло в цій кімнаті і, певно, щирило свої гострі зуби. Бачила його хіба що Оксана, а її донька і Сашко лише відчували присутність чужинця, холодного і безжального ворога.

Мар’яна рвучко відпустила руку матері, погладила її по голові, поцілувала в щоку і підійшла до Сашка. Дівчина витягнула з кишені вчетверо складений пом’ятий аркуш паперу і простягнула його лікарю.

– Читайте. Вам можна. Вона вас любила, і тому – вам можна…

Від почутого Сашка запекло всередині. Любила його, і донька про це так буденно каже.

Він розгорнув аркуш, не думаючи про те, що у нього тремтять руки, що він зараз швидше схожий на школяра з минулого, який сором’язливо бігав слідком за Оксаною, тягнучи її портфелика, ніж на впевненого у собі завідувача хірургічним відділенням районної лікарні.

Поки читав записку, намагаючись зрозуміти написане, Мар’янка запитала:

– Вона так ще довго проспить?

– Декілька годин, думаю, – розгублено відповів чоловік, шокований прочитаним.

– Тоді ми маємо з вами поговорити, Олександре Петровичу… І про записку також.