Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Частина друга
Початок

І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він – хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш.

Велесова книга (дошка 11-Б)

1. Ангел у білому

– Лікарю! Благаю, врятуйте мою донечку, вона не дихає. Врятуйте!

…

Сашко сьогодні чергував у лікарні. Ця ніч видалася спокійною. Хіба що в пацієнта з третьої палати піднялася температура, тому довелося прописати йому крапельницю. Новенька медсестричка, Леся, здається, вкотре наплутала з ліками, завтра він з нею серйозно порозмовляє. З таким ставленням до роботи ліпше тут не працювати, але що поробиш – на маленькі зарплати медсестер не дуже великий попит, точніше жодного. От мох і болото множаться.

Чомусь не спалося, слухав цвіркунів за вікном і сам собі посміхався. Раптом тиша вибухнула. Десь на першому поверсі почулися галас, метушня, дзвін розбитого скла. Потім тупіт багатьох пар ніг. В ординаторську гучно постукали, і відразу розчинилися двері. У кімнаті стояв захеканий чоловік. Сашко його не відразу впізнав. Лампа денного світла, що ледве жевріла перегорілими змійками на стелі, спотворювала його риси обличчя. І лише коли той заговорив, лікар упізнав його.

– Пане Олександре, вибачаюсь тєжко, шо так вірвавсі. Тута таке, коли не ви – тоди ніхто. – Чоловік махав в бік дверей та метушні, яка ставала все чутнішою.

Перед Олександром стояв його колишній пацієнт, сільський пасічник Митько. Три роки пройшло з того часу. У чоловіка була грижа, але він не хотів її оперувати. Все казав дружині, що ті «доктори його заріжут». Тому Вулька, його донька, яка працює у них в їдальні, вмовила Олександра Петровича переговорити з батьком і переконати. Бо ж помре через дурну впертість старий. І Сашко таки поїхав на пасіку і таки переконав старого Митька… Перед тим мав добряче підготуватися, тобто взнати про бджіл майже все… Бо, крім пасічників, Митько нікого до себе не підпускає. Після операції він так і сказав Сашкові:

– Хе! А ви не тіко про бджоли відаєте, доктуре. Підлаталисьте мене, і, знаєте, не болит.

Відтоді вдома у Сашка завжди свіжий мед. Після кожного брання нового меду з вуликів Митько сам, особисто, не довіряючи доньці, привозить його Олександру. Хоча, здається, недовіра тут не має жодного значення. Швидше за все, то ритуал такий і зайва нагода погомоніти з людиною, яка має спільний інтерес, хай навіть лише теоретичний, з твоїм практицизмом, і ще, звісно, то привід розпити з паном доктуром плящинку п’ятдесятиградусної медівки, виготовленої за старим волинським рецептом самим Митьком.

Впізнавши наляканого Митька, Сашко зірвався на ноги. Господи, п’ята ранку, що він тут робить?! Видно, з кимось із рідних трапилося нещастя. Сашко кинувся в коридор, навздогін летіли слова Митька:

– Тутойво, той хлоп мені на дорозі під машину вліз! Мало машинов його не збив. Їхав зрана до праці, а він тутойво. То ви тогово, подивіці. Я йому так і сказав, коли на ви, тоди ніхто, во!

Посеред майже темного коридору виднівся силует чоловіка. Той тримав щось на руках, притуляючи до себе. Чоловік важко дихав і ридав, від нього неприємно тхнуло. По обидва боки від нього стояли нажахані медсестри. Пані Ліда, яка чергувала внизу, та сестричка Марина, що чергувала разом з ним сьогодні. Олександр підбіг до чоловіка і лише тоді розгледів те, що той так кріпко тулив до себе. То була дівчинка, в сутінках коридору здавалося, що маля спить, якби не голова дитини, яка погойдувалася майже безвільно в такт риданню чоловіка. Білі кучерики волоссячка спадали на плечі і на руки чоловіка, який її тримав.

– Олександре Петровичу, це якийсь божевільний. Не вспіла навіть запитати, хто і чого, як він ногою розбив шибу внизу при вході, ледве мене не перевернув, коли його запитала куди. То псих, точно кажу, я вже в міліцію зателефонувала, обережно з ним.

– Тихо-тихо, пані Лідо, все добре. Йдіть вниз і розбудіть, будь ласка, Сергія Васильовича та зателефонуйте до міліції, дайте відбій. Ми без них впораємося, гаразд? Марино, готуйте операційну.

Сашко тоді діяв швидше інтуїтивно. Чоловік раптом впав перед ним на коліна:

– Врятуйте мою Ляночку, будь ласка, врятуйте мою донечку…

Сашко з Митьком взяли малу на руки і понесли в операційну.

– Митько, ти його привів, ти за нього відповідаєш. Там зайдеш в ординаторську, зроби йому чаю. Ну, сам знаєш, що в таких випадках треба чогось і до чаю з отих твоїх припасів медових. – Помітивши, що Митько зібрався щось казати, Олександр рукою спинив його, піднявши руку вгору. – Цить, бачиш – не до балачок.

Операція виявилася складною. У малої тріснув апендикс, відповідно і наслідки. Так, дитина перебувала у складному стані, Олександр, звісно, вклав усі свої сили та вміння в ту операцію, однак інколи цього виявляється замало. Часто в тій сфері діють інші закони. Найбезнадійніші хворі виживають, а ті, хто просто зобов’язаний жити, помирають. Цього разу відчував – дівчинка житиме. Ще ні разу не схибив у своїх передчуттях. Те передчування прийшло до нього майже відразу після першої ж зробленої операції. Наче на кінчиках пальців, коли він торкався пацієнта, з’являлося ледь-ледь помітне світіння. Коли ж справи кепські, то він наче занурювався в липкий туман, однак продовжував робити свою роботу, не втрачаючи надії. Цього разу всі добрі сили на боці дитини, і вона житиме.

Після операції Сашко зайшов в ординаторську. За столом сиділи Митько і той чолов’яга, що приніс малу. На столі стояла пляшка, напевне медівки, тому що рідина в ній була бурштинового кольору, два гранчаки явно нетутешнього походження. Очі чоловіків прикипіли до постаті лікаря.

– Там все гаразд. – І Сашко чомусь показав пальцем угору. – Хтось дуже хоче, щоб ваша дитина жила, і вона житиме. Знаєш що, Митьку, а налий-но і мені свого трійла. Важка ніч, знаєш. А ви, пане, будь ласка, розкажіть мені про те, хто ви і що трапилося. Чому раніше не привезли дівчинку? До малої зараз не можна, вона відпочиває після операції. Але її сон пильно стережуть, можете не хвилюватися. У нас хоч і не столиця й немає розкішних умов, однак наші сестрички беруть теплом та добрим словом, а це, повірте мені, подекуди важливіше за дива науки та техніки. Малу зараз ліпше не турбувати, навіть словами, нехай найніжнішими.

Вони сидять за столом – дивна трійця: лікар у білому халаті, вже старий пасічник, одяг і руки якого навіть взимку пахнуть вощиною, та молодий чоловік з печаттю відчаю та страху на обличчі.

– Цього літа ми з родиною вирішили не їхати на відпочинок, як завжди, в Туреччину чи до Греції. Хоча дружина і наполягала на Гаваях, Лянуся, моя донечка, на те активне сонце має алергію, тому ми і опинилися на Шацьких озерах. Захотілося спокою, навіть мобільні телефони залишили в Києві, бо коли займаєшся бізнесом, то і на відпочинку тебе дістануть – як не ділові партнери, то ділові недруги. Моя теперішня дружина – в минулому модель, і цей відпочинок їй зовсім не подобається. Так, Лянуся не її донечка. Лянусина мама померла. Не співчувайте мені, то не під час пологів чи, типу, потрапила під машину, банальний випадок з… Е-е-е-е… Може, про це згодом. Ось так… Віка, теперішня моя половинка, з ранку до ранку тільки скиглить та жаліється – все їй не так. А нам з Лянуською навпаки, якраз в кайф – і вода в озері чиста-чиста, і риба завжди ловиться, і в лісах ягоди та гриби. Правдивий рай. А те, що туалет від хати в двадцяти метрах, то байдуже, чи те, що ванну гарячу прийняти не можна, – також байка. Кринична вода в пані Наді – таки жива, бо навіть Лянка, коли нею обливається, від втіхи лише сміється. Після тижня таких обливань усі її алергії кудись занапастилися. А то вчора вранці повертаюся з рибалки нічної, а дружина сидить вся така наїжачена та сердита. Питаю її: «Де Лянка?» – то вона мені відповідає, що полаялася з нею, бо та мала монстрячка вже зовсім совісті не має і сказала, щоб вона забиралася геть. І почалося, що ми її не цінуємо та не любимо ні як жінку, ні як дружину, ні як матір. Ох, стосунки мачухи та доньки важко назвати гармонійними. Так от, кинулися шукати Ляну, а її ніде нема. Сусідські дітлахи бачили, як бігла вона в бік лісу. Вже й сам зараз не пригадаю, як я в тому лісі опинився і куди йшов, але таки по обіді натрапив на малу. Вона, знесилена та голоднюща, лежала під кущем шипшини. Я до неї, а вона вся горить і скаржиться на біль в животі. Заблукали ми у лісі, одне слово. Спочатку я розважав малу історіями, пісеньками, розмовами. А вона все жаліється на біль в животику, а коли сонце пішло спати, то й зовсім затихла. Думав спочатку – заснула, але ж ні – знепритомніла. Господи, й сам не пригадую, як опинився на тій дорозі, хто вивів нас із лісу і майже під колеса оцього шановного пана. А далі ви знаєте.

Митько мовчки налив медівки. Столичному панові повну, а собі та пану доктору по половині. Столичний пан залпом все випив, Сашко лише пригубив, як і Митько, який, незважаючи на стрес, так і сказав, все ж мусив пам’ятати, що за кермом. Добра п’ятдесятиградусна медівка без закуски розв’язала язик столичному панові.

Той розповідав далі. І про себе, і про те, що займається в Києві будівництвом вже не один рік. Тобто не те щоб займається особисто, а керує ним і є власником великої частки дохідного бізнесу в Києві. Лянка – донька від першого шлюбу, дружина його з малою залишила, коли дитині виповнилося три рочки. Так, залишила. Пішла на той світ, тобто померла. Спочатку то були якісь звичні дурнуваті жіночі проблеми зі здоров’ям, які перетворилися на біду велику і фатальну. Він кохав свою дружину, і коли б не донька, то хтозна, як би то все в житті склалося, а так змушений жити для своєї тепер вже єдиної любові – донечки. Два роки як в його житті з’явилася Віка, красуня, модель, яка так ззовні схожа на Христину, маму Ляни. Його мудра дитина терпіла татові «заскоки» з жінками. Сама це так називала, тому що тато у неї найкращий, і має право на щастя, і якщо йому для цього потрібні чужі тьоті, то вона не проти. Тих тьоть їхня оселя перебачила багато, і лише Віка затрималася найдовше, можливо, тому що вона навіть не намагалася потоваришувати з Ляною, просто не звертала на дитину уваги. Це влаштовувало усіх. Ляна росла самостійною дівчинкою, і втручання в її життя інших жінок, хай навіть з добрими намірами, сприймала вороже. А Віка просто не лізла до малої, вони одна одну майже ігнорували, навіть відпочивали порізно. Хитра Віка вміла все так продумати, що і пасербиця, і коханий залишалися задоволені. Можливо, все і далі б залишалося по-старому, однак цьогорічний відпочинок все перепсував. Тут він зрозумів, що Віка – набундючена егоїстка, яка нікого, крім себе та грошей, не любить, і що вона ніколи не зможе стати ані доброю дружиною, ані чудовою мамою, а доброї коханки для буденного життя виявилося замало. Отакі уроки подарувало йому життя. І якби не везіння з Митьком та не лікар-чарівник, який витягнув його шестирічну дитину з того світу, то…

А наступного дня Сашко в білому халаті та трохи захмелілий після випитого Ілля, так звати батька маленької пацієнтки, стоять біля ліжка дівчинки. Вона вже відійшла від наркозу, а зараз просто спить. І от-от має прокинутися.

Маленькі крилята вій сполохано злітають вгору – один раз, два, три. Біленькі кучерики лагідно оторочують худеньке личко. Кліп, сині-сині очі відкрито дивляться на світ. Прокинулася. Тендітна ручка піднімається вгору, мала простягає її Сашкові. Той ніжно бере її у свою широку долоню. Дівчинка стискає його за великий палець руки зі всіх тих сил, що залишилися в ній після пережитого.

– Тихо-тихо, маленька! Все добре, – не говорить, а ніжно шепоче Сашко.

Дівчинка ствердно киває головою і посміхається. Так щиро і мило можуть посміхатися тільки діти та закохані. Злітають з тоненьких губ слова, мов шепіт вітру за вікном.

– Я знаю, знаю, бо ти поруч, бо ти – ангел! – не запитує, а стверджує дитячий голос.

Другу руку мала простягає до батька.

– Татку, а ти казав, що ангелів не можна побачити, – майже дорікає мала.

Щоками Іллі котяться сльози.

– Не плач, татку, тепер у нас все буде добре, бо ми маємо свого ангела. То його мама послала, я знаю. Вона навіть там дбає про нас.

В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людину над поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати. Ілля це зрозумів, коли ледь не втратив свою найбільшу любов.

Минув рік. І коли здивований Сашко оглядав після величезного євроремонту свою лікарню, яка була забезпечена найсучаснішою технікою, медикаментами, Ілля серйозно сказав:

– Знаєш, друже, про що запитала моя донечка, коли почула, що я вирішив допомогти твоїй лікарні, якось віддячитися за порятунок Лянки? «Татку, допомагати ангелам – то тепер основна твоя робота, правда?» От тепер ти від мене, любий друже, не відчепишся. Прикипів, як то кажуть, душею і тілом, мов перцевий гірчичник, віддереш хіба що з кров’ю. А якщо по правді, друже, це найменше, що я можу для тебе зробити.

2. Вітряки

На вокзалі у Києві Оксану ніхто не зустрічав, хіба що сумний пізньоосінній вітер, який кидав в обличчя шпичаками шматки замерзлого снігу. Здавалося, то її пошматоване серце так квилить і плаче холодними скельцями. Поховала батька, обставини непоборні – зі смертю важко сперечатися. Залишила маму сам на сам з горем і хворою бабусею, хоча… Ти ж також, дівчино, одна-однісінька з усіма своїми вітряками на додачу. І кожен має свого, кожен. А Сашко? Чи варто його вплутувати в те, що сама навихимерювала? Він заслуговує на те, щоб стати щасливим. Мати родину, дітей, бо він такий, такий…

Який? Нереальний. Так, нереальний, химера лиш… Мов той предивний спогад, виписаний пензлем сумління, а чи уявою, може, того і насправді не було ніколи, може, вона собі це вигадала…

Сашко ніжно бере Оксану за руку. Пізній ранок після ночі кохання, і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино. Вальс – танець для двох, він і вона, сніг за вікном, віхола в головах дерев, і його пальці, чутливі та наполегливі. Повільно опускаються руки все нижче та нижче, з рамен вниз на талію і ще нижче. І тоді їх огортає тим вальсом зі всіх боків. Ніжна хвиля безумства. Його лагідні губи, гарячі, солодкі, звабливі цілунки. Вбік відлітає одяг, що лишень заважає танцю, він зовсім не потрібен, коли танцюють тіла, коли танцюють душі. Він і вона – то мандрівники, загублені в снігах вальсу, поєднані в тих снігах долею. Його поцілунки примушують тіло тремтіти, хотіти, волати, благати – хай цей шал не припиняється, млосна хвиля не закінчується ніколи.

– Бути з тобою?

– Так!

Вальс.

– Любити тебе?

– Так!

Сніжинки у волоссі вітру.

– Хотіти тебе?

– Так!

І майже невагоме просто у вухо:

– Бути в тобі?

– Так! Так! Так!

Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох…

– Ти мій?

– Я твій…

– Ти моя?

– Я – твоя. Бо ти у мені…

І серце разом з думками – одне, і тіло разом з серцем – душа. І його очі навпроти – закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе…

Усе? Усе.

Чому ж ти зараз не з ним? А на вітрі, під холодним осіннім небом, під чужими поглядами змаліла до нуля, майже мертва. Лише вчора думала, що найживіша. Чому він не поїхав з тобою в Київ? Бо ти сама його попросила. Ні, не просила. Заборонила.

Заборонила! Авжеж. Тому що так вірно, тому що так має бути, мусить бути, тому що така вже ти, дівко, типу, правильна… Мораль, та клята мораль, яка зі словом «аморальність» чомусь у словотворенні спільнокоренева. А зміст, а суть? Чужа дружина, мати чужої дитини, закута ланцями умовностей, обов’язків, клятв… Ох, дівко, спинися на мить. Ти себе чуєш? Не голову слухай, серце. Що воно, бідне, змарніле, замучене, тобі зараз квилить? Це саме той випадок, де на всі твої «тому що» мала би плюнути. Бо зізнайся, будь ласка, сама собі, що того ранку ти нарешті зрозуміла, як воно – бути справді коханою і як воно – кохатися з тим, кого й сама кохаєш, не просто дозволяєш милостиво це робити, а кохаєш…

Голову догори на вітер холодний, хай він обітре сльози, хай він остудить душу, бо від того, що там зараз коїться, можна спопелитися…

Задерла голову, сіра безвихідь над головою. Там можна хіба що пропасти, але не розчинитися. Враз відчула легке тремтіння в тілі, наче насправді зачала падати кудись. Чиїсь сильні та чіпкі руки привели до тями, рвучко поставили на землю, пригвинтили.

– Навіщо? Дайте мені спокій, – ледь чутно шепочуть губи.

– Пані, вам зле? Може, чимось допомогти? – Стурбовані очі перехожого дивляться співчутливо.

– Нічого, нічого, все гаразд. І найміцніші вітряки сточує шашіль, і тоді вони падають…

Сивобородий мужчина, який запитував, не наважувався більше зачіпати жінку, бо та здалася наче не при собі, белькоче про якісь там вітряки. Дивна, може, хвора – очі блищать, як у гарячці, і тремтить уся.

Притулилася спиною до стіни, заплющила очі. Треба йти – туди, де чекають, і туди, де не ждуть…

У молодого подружжя Брехів донечка народилася у травні. Оксані довелося взяти академку на рік, майже перед самим захистом диплому. Однак молода жінка не хвилювалася через це, навчання нікуди не дінеться, а народження доньки – то набагато важливіша подія і псувати щастя зайвим нервуванням та біганиною бібліотеками та архівами не хотілося. Влад завзято підтримував таке бажання коханої дружини попри закидони свекрухи та свекра про важливість освіти й освіченості і ще там чогось.

Доня народилася в чудесну пору, коли у Києві цвіли каштани і весь глибинний простір міста – парки, площі, сквери, сади, вулички, узвози – заполонили трикутні святкові капелюшки на вершечках дерев. І здавалося, що каштани квітнуть не тому, що травень і весна, не тому, що врешті після холодного та одноманітного квітня потепліло, мов улітку, а тому, що то так весна віншує тихим ніжним салютом, вітаючи народження нового життя. Донечку назвали на честь Оксанчиної бабусі – Мар’янкою. Владик підтримав у виборі імені дружину, й ображено склеєні докупи губи свекрухи на нього не подіяли, як і сказане Сигізмундом Владиславовичем в докір, що ім’я надто простацьке як на онуку самих Брехів і якщо вже так їм хочеться, то, можливо, було варто в оте ім’ячко вставити одну буквочку і стане цілком пристойно-достойне ім’я – Маріанна:

– Так, до слова, звали прабабусю Іренки.

Та молодим щасливим батькам до таких дрібниць байдуже. І маленький рожевий пуп’яночок, пахучу квіточку, тепле сонечко, яке чи не з першого дня радо всім посміхалося, нарекли Мар’янкою.

Чи народження Мар’янки щось змінило у житті Оксани? Звісно, так. Влад виявився люблячим турботливим батьком, майже ніколи уночі Оксана не схоплювалася до Мар’янки, просто не встигала, хіба що годувати. Влад і сповивав малу, і заколихував. А оскільки мав пречудові слух та голос, то його колискові насправді звучали чудесно й Мар’януся майже відразу вмовкала, заколисана ніжним татковим:

 
Люлі-люлі-люлі,
Всі дітки поснули,
Тільки моя доня
Не спить, не дрімає,
Очками моргає,
З котом розмовляє.
 

Теплі руки батька, ніжний голос, стукіт люблячого серця поруч. Чого ще хотіти? Здається, відтоді Оксана зачала вірити, що попри всі складнощі навколородинних перипетій вони – Оксана, Владислав та Мар’янка – справжня родина, яка, коли захоче, зуміє стати щасливою.

Так, впустити людину в своє ліжко набагато легше, ніж у своє життя. Впустити людину в своє тіло набагато простіше, ніж у свою душу. Оксана знала, що маленьке янголятко, доня Мар’янка, навстіж відчинила двері як у душі Влада, так і в її досі спантеличеній душі. Тільки хтось із них увійшов крізь навстіж розчинені двері, а хтось просто не наважився це зробити.

Щодо стосунків з «дорогою родиною» чоловіка… Начебто все втихомирилося. Це так, ніби в гарячий сонячний день посеред пустелі в руках несподівано виявити парасольку. То не ковток живої води і все ж не так уже й сильно припікає. Остання душевна розмова зі свекрухою не минулася даремно. Вони пам’ятали її – і Оксана, й Ірена Георгіївна. То стало наче умовною тимчасовою угодою про ненапад… Так, тимчасовою, бо дуже важко здолати недуже сумління, якщо воно фанатично зосереджене на чомусь чи комусь, тим паче коли оте «комусь» – єдиний синок.

Трикімнатне окреме помешкання молодим Брехи подарували відразу після повернення блудної доньки в родину. То було вчинено майже урочисто, так, щоб усі знайомі знали. Типу, такий собі жест доброї волі, бажання зробити приємність власному синочку – «хай молоді поживуть окремо, бо молодість така скороминуча і така прекрасна» (патетика від дорогої свекрушечки). О, звісно, їм нічого не шкода для сина, тільки про його благо всі в родині думають, бо ж єдиний він у них, і теде і тепе.

Оксана любила свою нову квартиру. Тут вона сама собі господиня, хоча нема у ній золочених канделябрів, дорогих картин в таких самих дорогих рамах, крижаного музейного холоду, яким віяло від антикваріату Брехів та їх господині. Але найбільше щастя – свекруха тримається якнайдалі від невістки, намагаючись не дивитися Оксані в очі. Оксана певна: Ірена ніколи не позбудеться спогаду, як стояла навколішки перед невісткою, благаючи не покидати сина. І жива Оксана – постійне нагадування про це.

Колишні друзі якось враз перетворилися для Оксани на знайомих. Більшість роз’їхалася Україною, спочатку пробували спілкуватися телефоном, та це тривало недовго. Трішки не вистачало Оксані присутності в її житті справжньої подруги – мама далеко, свекруха й не підпускає до себе, а з чоловіком про своє, про жіноче, не потеревениш…

Одного літнього дня Оксана гуляла парком з маленькою Мар’янкою. Дитина чемно спала, мама відверто нудьгувала, тому що забула вдома книжку.

– Привіт, Оксано! Вітаю з народженням донечки. – Знайомий голос вивів з напівдрімання.

То була Полінка, та сама секретарка Бреха.

Розговорилися про те, про се. Поліна, здається, нікуди не поспішала, а коли надійшов час вертати додому, то із задоволенням погодилася забігти в крамницю і допомогти Оксані зробити закупи. Наступного дня це повторилося, через день знову, і через два, і через три… Спочатку Оксана насторожено сприйняла таке товариство поруч, але з часом неприязнь переросла в щось інше. Можливо, поки що Оксана і не могла назвати Полінку другом, але приятелькою – доконечно.

Та й сама Поліна не знала, як пояснити власну, таку дивну поведінку. Сказала, що діяла майже інтуїтивно. Так-так, то був наче якийсь імпульс.

– Полечко, а скажи мені, – якось не втрималася і вирішила запитати колежанку Оксана, – а ота записка тоді, пам’ятаєш, на майдані, яку від тебе принесли? Що то було?

Білявка сумно посміхнулася та заговорила:

– Я не зовсім така пропаща, як може здатися на перший погляд. Ти впливаєш на мене у дивний спосіб. Я стаю геть іншою, і, знаєш, та, інша, Поліна мені дуже подобається. Можливо, саме вона справжня. І ще, Оксаночко, у нас із тобою спільна біда, і вона може об’єднувати навіть ворогів. А ми ж з тобою зовсім і не вороги – лишень дві жінки, яким на цьому світі ділити нічого, тому що горе маємо спільне. І те горе має прізвище – Брех.

Оксана хотіла щось заперечити, навіть рота відкрила, але Поліна її випередила:

– Не треба, люба. Знаю, що ти скажеш, – типу, так-то воно так, однак у нас із Владиком все офіційно, подружжя, спільна дитина, і те, і се. Та, знаєш, через років п’ятнадцять, дай Боже, щоб твоя думка не змінилася.

Тоді Оксана все ж не змовчала і, годуючи малу Мар’янку картопляним пюре, старалася переконати Полінку, що у неї все буде геть не так, що чоловік по-справжньому кохає її, що заради неї та доньки він здатен на багато що… Поліна сумно похитала головою:

– Час покаже і розсудить, тому що після гарної гулянки приходить завжди похмілля.

Полінка часто заходила до Оксани в гості, провідувала її, навіть нерідко залишалася сидіти з Мар’янкою, коли Влад їхав у відрядження, а Оксана конче потребувала піти до стоматолога чи скласти екзамени. Ні київський дідусь, ні київська бабуся категорично малою не займалися, посилаючись на свою одвічну зайнятість, а Ірена ще й гордовито сказала, що вона сама без няньок вибавила своїх дітей (звісно, ні кухарка, ні покоївка не рахуються). Тож про винаймання няньки не може йти мова. Коли ж Оксана натякнула про це Владові, той лише винувато розвів руками – типу, або кидай навчання і сиди вдома, або… думай сама. Тому що він – чоловік, а не нянька і його обов’язок насамперед забезпечувати комфортне проживання родини, а домашній затишок – то вже клопіт дружини. Думай, Оксано, думай.

От тобі й гендерна рівність. Ти ж не погоджуєшся, як Ірена Георгіївна, кинути все – навчання, думки про кар’єру – заради найважливішого – свого світоча. Це слова, звісно, Ірени, а «світоч – то ЧОЛОВІК у пристойних родинах для пристойної жінки».

І було це сказано не у них вдома, бо туди свекруха і кроком не заходить. Це сталося у жовтні на дні народження свекра, куди Оксана мусила прийти. Спочатку мовчки вислуховувала повчання свекрухи, чемно загорнуті в обгортку світської бесіди так званої жіночої половини гостей, коли чоловіча половина чемно палила на балконі.

– От ваша невісточка, Маргарито Святославівно, ваша Владочка, і яка ж вона розумниця, золотко, – виспівувала своїм єлейним голосом Ірена. – Пощастило вам з невісточкою. Все залишила заради чоловіка та дитини. Так і годиться в аристократичному товаристві. Найперша турбота дружини – робити погоду в родині. От дитя славне і старається.

Маргарита Сергіївна, дружина якогось там далекого родича Сигізмунда і за сумісництвом доволі впливового колекціонера (звісно, останнє було вирішальним, випадкові люди в список друзів та гостей ніколи не потрапляли), розпливлася в манірній посмішці. Пані тішилася з того, що має щось таке, чого явно бракує Брехам, бо за маскою так званої вимученої дружби досить добре прозирала заздрість товариства до так званої досконалості Брехів. І на, маєш таке щастя: у найдосконаліших – найнедосконаліша невістка. Оксана сиділа за столом скраєчку, майже біля дверей, тому що в сусідній кімнаті спала Мар’янка і мала от-от прокинутися. Оксана ту розмову слухала наче через пелену власного налаштування на дитячий сон і ще тому, що пообіцяла чоловікові «бути сьогодні слухняною».

Маргарита Сергіївна, гордо випнувши передню губу, зачала хвалитися перед гостями невісткою. Пані мала доволі дебелі розміри і була вбрана в трохи затісний для її фігури, та напевне дуже дорогий атласний фіолетовий костюм і обвішана, як новорічна ялинка, блискучими, безперечно антикварними цяцьками. Вона невимовно тішилася, що може врешті стати об’єктом уваги шанованого товариства.

– То таки золота дитинка, правду кажете, Іреночко. Як і моя донечка Віолеточка. Що невісточка, що доня – золото. І все гени, походження. Ви знаєте, Владочці раяли блискучу кар’єру – вона, моє сонечко, закінчила з відзнакою міжнародні відносини в Московському університеті, а це, я вам скажу… О! Але заради Аскольдика, мого світоча, кинула навіть мріяти про всякі там бздури: чоловік та родинний затишок – найважливіше для дружини. І хочу вам, мої любі подруги, повідомити – ми чекаємо первісточка, і я через шість місяців стану бабусею.

– Ви така щаслива, Маргариточко, як я вам заздрю. І невісточку найкращу собі знайшли, і скоро станете бабусею. – Ірена співала соловієм, наче й забула, що за столом поруч сидить її невістка, а в сусідній кімнаті спить рідна онука. Що це усе вона вже має, однак воно здавалося їй якимсь ущербним. Тому що невістка – донька звичайних батьків, а Маргаритина – племінниця самого Горбачова, матір її онуки – невихована селючка, а в Маргарити, то вже напевне народиться повноцінний внук, а не якесь там дівчисько з дурнуватим іменем Мар’яна. Бо як не щастить, то вже в усьому.

– Ой, то чиста правда, Іреночко, голубонько, чиста правда. Але ж на всіх золота не вистачить, інколи, як каже мій коханий чоловік, слід вдовольнятися тим, що на стіл Господь посилає. Треба нести свій хрест, голубонько, і будемо сподіватися на краще.

І враз усі п’ять пар очей вп’ялися в Оксану. Той хрест, що, згідно з логікою перемовників, несла Ірена, сидів перед ними. Дівчина відчула, що з нею щось відбувається. Так, звісно, вона мала б почервоніти, знітитися, від сорому, певне, провалитися крізь землю, принаймні розчинитися в повітрі, але вона відчувала геть інше. Холод гидкими щупальцями міцно тримав її за руки, а всередині повільно закипала шалена лють до цих людей, які присвоїли собі право судити і обмовляти, бо вважають себе центром Всесвіту. Ні, вона не буде тут зчиняти галасу, напевне, на це і розраховувала свекруха. Вона дотримає слова, яке дала чоловікові: бути стримано-слухняною. Супротивника легко здолати його ж зброєю.

Оксана спокійно підвелася з-за столу. О, тільки Всевишній знає, скільки це їй коштувало. Але воно було того варте. В очах враз замиготіло, чи то від різнобарв’я прикрас на тілах гостей, які зумисне пообвішувалися ними, щоб подражнити одна одну, чи від щойно почутого. Чемно припасувавши до обличчя зухвалу посмішку, Оксана обвела своїми зеленими очима гурт трішки захмелілих і від того ще більш зарозумілих жіночок, які вважали себе в порівнянні з нею богинями.

Оксана заговорила тихим спокійним голосом, але попри це всі гості уважно її слухали й перестали навіть брязкати тарелями та келихами:

– Один східний мудрець дуже любив усамітнюватися, плаваючи на човні. Коли надходив вечір, він брав свого скромного човника, випливав на середину озера і, заплющивши очі, поринав у світ власних думок, марень, де йому було і затишно, і світло. Якось порожній човен, пропливаючи поруч, вдарився об човен мудреця. Мудрець розплющив очі, збираючись вилаяти того бешкетника, який порушив його умиротворення. Та лаяти чи сварити не було кого, тому що човен виявився порожнім. Мудрецю нічого не залишалося, як продовжити медитацію, втамувавши гнів. Звичайно, той випадок його розсмішив. З того часу, тільки-но хтось ображав його і в душі у нього зароджувалися образа та гнів, Мудрець казав самому собі: «Цей човен також порожній, не звертай на нього уваги». І зараз я цей вислів повторюю для себе: «Цей човен також порожній, дівко, не звертай на нього уваги».