Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)


6. Метелик

«Мудрих доля веде – дурних волочить» – так сказав колись Сенека. Вела її доля чи волочила – Оксана досі не зрозуміла. Коли заснула там, на мосту, то наче існувала відразу у двох вимірах. І снилося, і марилося, і ясно бачилося водночас – тут і десь іще поза часом. Гавкання собаки, міцні чоловічі обійми, які накривають її теплом, знайомий шепіт губ, давно не чутий і такий потрібний. Тоді біла стеля і тисячі голочок в руки і в ноги. Пече, болить, а вона не має сили ані крикнути, ані поворушитися… Забуття приходить, наче ліки, непритомність…

Ще два роки вони з Владом після тримісячної розлуки мучили одне одного заради доньки, заради її щастя і… на зло Ірені. Останнього Оксана не могла собі простити, але те останнє таки стало вирішальним. Якби не ті кпини та знущання свекрухи над нею в школі, майже на очах її учнів, а згодом і вдома перед донькою, то вона б ще дуже подумала, чи вибачати Влада.

«Мій син нарешті зцілився любов’ю справжньої жінки, і ти йому не потрібна». І ще щось про честь, і ще щось про совість, про віру та надію, про Мар’янку… Два роки примарних надій – він виправиться (Полінка мала слушність – ніколи), вона зможе простити (всередині та, що не вміла прощати, щосекундно воювала з тою, що прагнула навчитися робити це). Можливо, оте примусове співіснування тривало б і далі, якби не… Ліпше б цього ніколи не ставалося, ніколи…

В той день Полінчин Сергій зайшов до неї дещо знічений. Вони вже два роки разом, і ось нарешті радісна звістка – Полінка вагітна, на шостому місяці. Оксана знала про це і раділа за подругу щиро. Подружжя жило в маленькому однокімнатному помешканні у спальному районі Троєщини. Свою квартиру Поля залишила Сигізмундові, бо не хотіла мати від нього нічого, навіть спомину. Залишила прикраси, куплені ним, посуд, куплений за його гроші, килими, меблі, роботу також. Сергій приніс Оксані ключі від квартири і просив навідатися до Полі завтра вранці, бо він їде у термінове відрядження, а тут – зима і слизько, а дружина, «ти ж знаєш, уже на шостому місяці, то, може, їй щось треба, та навіть товариство, будь ласка, Оксанко»…

Звісно, звісно, звісно. Вона зайде, обов’язково.

– Мені щось так важко на душі, їхати не хочеться. Поля сміється і каже, що то у мене синдром молодого татуся, – і аж світиться від щастя…

Вранці була неділя, і Оксана, трохи збентежена, поспішила до Полінки, бо на вранішні телефонні дзвінки та не відповідала, ні на домашній, ні на мобільний. Сергій три рази за ранок дзвонив, Оксана, як могла, його заспокоювала… Заспокоювала і себе – може, повимикала телефони, щоб ніхто не турбував, чи розрядилася батарея, або подалася кудись у справах, а телефон залишила вдома.

Коли Оксана зайшла в під’їзд Поліного будинку, хвилювання враз переросло в паніку, щось чорне і гидке літало в повітрі. Найжахливіше було те, що воно наче прилипало до шкіри і вона не могла цьому опиратися. Відчинила двері Сергієвим ключем, тому що на дзвінки у двері ніхто не відповідав, як і на гримання.

– Полінко, Полечко, ти де? – Може, вона вийшла в крамницю за хлібом, а телефони залишила вдома, вкотре себе заспокоювала.

В передпокої на вішаку висіло темно-синє пальто подруги і ще чоловіча дублянка, яка видалася Оксані наче знайомою. Під ногами Поліни червоні замшеві чобітки і ще одні – чоловічі, не Сергієві.

Просто панічно, не роздягаючись, кинулася в кімнату і остовпіла. Вранішнє зимове сонце через розчинені штори заливало кімнату світлом, і в його променях творилося таке божевілля, яке ще довго буде ґвалтувати Оксанин розум ночами. Поперек нерозстеленого ліжка, гола-голісінька, з вагітним животом догори, з виряченими очима, висолопленим язиком та з гримасою болю на обличчі лежала Поліна. Світле волосся ніжним ореолом огортало голівку, руки трималися міцно за шнурок на шиї, який вп’явся їй у шкіру, аж та почорніла… Оксана схопилася за горло, крик застряг десь усередині, заточилася, схопилася за одвірок. Кинулася до подруги, торкнулася ноги – крижана, руки – мертва. І враз вона почула за ліжком чиєсь скімлення. Не розуміючи, що відбувається, кинулася на голос. Скрутившись калачиком на підлозі, поряд із ліжком лежав її свекор – Сигізмунд Владиславович. Очі мав відкриті, руки поклав під голову, наче замість подушки. Він шморгав носом і схлипував.

– Господи, ви живі, слава Богу. Що тут сталося, Сигізмунде Владиславовичу, що тут сталося? Хто це накоїв, хто? – Оксана нахилилася над переляканим, як їй здалося, чоловіком.

Вона панічно вишукувала на тілі свого свекра якісь ознаки насильства та не знаходила. Той від її голосу наче прокинувся, підвівся, сів.

– Оксанко, дорогесенька невісточко, це ти? – І раптом він схопив її за руку, потягнув до себе. Та так сильно, що Оксана аж заточилася і впала на коліна. – Сядьте осьдечки, поруч, поговоримо, а тоді ви зробите те, що маєте зробити.

Він міцно тримав Оксану за руку. Вона глянула в його очі і похолола – божевільний погляд, божевільні очі. Не стала поки що пручатися, розуміла – цього не варто робити, якщо тільки вона хоче жити.

– А то я вбив Полінку, Оксаночко, бо вона була нечемна. Якщо ти будеш нечемна, то Владичок тебе також уб’є. Тільки не кажи нікому, добре? – Тоді він приклав палець до вуст і розсміявся. – Вона пішла від мене, розумієш? Покохала іншого! А мені що накажеш робити з моєю любов’ю, га? Так не можна, ні… Бачиш-но, «застарий для неї»? Й дурню всяку мені патякала – друзями давай залишимося. Які там, достобіса, друзі? І я собі вирішив – якщо не хоче бути зі мною, то Бог з нею. Може, і справді так ліпше. Два роки минуло, невісточко. Ти думаєш, моя Іреночка не бачила, як я мучуся через тую хвойду? А ото випадково позавчора зустрів Полю з тим її теперішнім, і все… Глузд втратив. Ні про що думати не міг, як тільки про її запах. Вона пахла, як ванільне морозиво! Захотілося ще хоч раз пригорнути до себе той запах. А вона, вона… Тварюка невдячна. Теж мені моралістка винайшлася.

Сигізмунд Владиславович розтиснув руку, Оксана висмикнула свою і зірвалася на ноги, перелякано задкуючи. Свекор підняв на неї очі, повні сліз, і крізь схлипування промовив:

– Викликай міліцію, Оксанко. Я вбив Поліночку, і мені, певне, також уже не жити.

Так і сидів, обіпершись спиною до ліжка, притулившись головою до Поліного волосся, яке звисало світлими пасмами додолу. Закрив очі, старим зморщеним обличчям текли сльози. Оксана відчувала, що сама от-от не втримається і почне плакати, кричати, божеволіти. Дивилася налякано то на Сигізмунда, то на мертве тіло Поліни. Жах своїми пазурами всередині нищив її, в голові паморочилося, мала взяти себе в руки. Тримаючись за стіни, добрела до шафи, відкрила її та витягла біле простирадло, накрила ним Полінку. Задеренчав Полін мобільний, що валявся в коридорі на стільчику. Телефонував Сергій – не відповіла. Що вона зараз йому скаже? Натомість вийняла свій і набрала номер міліції…

Згодом був суд. Вона – головний свідок, і вона розповідала… Про Полю і про Сигізмунда, про їхнє спільне минуле, про Сигізмундову любов до насильства. Ірена знавісніло раз по раз схоплювалася зі свого місця, викрикуючи: «Шльондра, повія!», сиплячи на голову клятої невістки слова-слова-слова… Байдуже, все стало байдуже… Крах родини Брехів, крах ілюзії. Заплакані очі людей в залі, й очі, що палають ненавистю до неї, – очі Влада та Ірени… Сигізмунда визнали неосудним – божевільним. Так, Брехи мали добрі зв’язки, але, слава Богу, не на тому світі, тому що в приватній психіатричній спецклініці через півроку Сигізмунд Владиславович повісився.

Через тиждень після його похорону її чекав під дверима квартири Владислав… Почорнілий і п’яний. Він говорив, говорив, говорив, а вона слухала те п’яне скімлення і чекала – коли він заткнеться нарешті й піде. Тому що втомилася когось в чомусь переконувати, тому що вона віднині вже не Брех, навіть в паспорті прізвище – Кущинська.

– Курво, чому ти мовчиш? Що ти накоїла? А я ж тебе так любив. А тепер – ненавиджу.

Владислав хапає її за плечі, маленьку і худеньку, підносить в повітря, мов вітер галузку, і вона летить. Світ згас, отямилася вже в лікарні, струс мозку, забій грудної клітки, зламані ребра. Владислав просто скинув її зі сходів… Добре, що не вбилася.

Рани загоїлися, ребра зрослися. Залишилися синці, які вперто не зникали, наче спомин про сотворене її колишнім чоловіком. На Влада вона відмовилася писати заяву в міліцію, його і так Господь покарав жорстоко, хоча Мар’янка тоді просто напосілася на матір… Та хіба від того, що Влад потрапить за ґрати, щось зміниться? Влад продовжував топити своє горе в горілці, а Ірена звинувачувала в усіх бідах невістку, час від часу потрапляючи до божевільні.

Життя стало схожим на смоляну безвихідь – загруз і вже не вибратися. Та то був лише початок поневірянь, як виявилося. Пройшло півроку після тих подій. Наче всі пристрасті вгамувалися – ні Влад, ні Ірена не займали їх, здалося навіть, що ті забули про існування невістки й онуки. Мар’янку це зовсім не засмучувало, бо їм було незле удвох. Влітку на черговому медичному огляді перед початком навчального року лікар звернув увагу на її синець на грудях. От вже шість місяців як виписали з лікарні, а він не зникає. Лікар просто категорично відмовлявся підписувати медкартку, поки вона не зробить мамографію. Зробили перевірку і… Доброякісна пухлина – ласкаво просимо назад до пекла, бо ніщо просто так не минає…

Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…

Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія – одужання. Через рік – ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали – гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…

Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…

Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка – молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.

– Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує – Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала – не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?

У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.

– Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…

– Іди-іди, серденько, не хвилюйся – все буде гаразд. – Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.

Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:

– До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…

Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше – він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше – талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…

Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.

Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко – ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.

Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:

– Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана – не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.

Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.

Оксана відкрила очі – біле небо палати над головою. Пі-пі-пі – приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна – дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона – на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.

Величезна біла кімната. У ній добре, затишно, тихо. Але вона тут не сама, крокує впевнено до двох постатей, що чекають на неї. Це тато і її син. Але вона не має сина, чому ж вона впевнена – то її син? Байдуже, то сон, а у снах різне трапляється… Вони наче її не помічають, розмовляють між собою.

– Онучку, дивись, я впіймав метелика!

Тато молодий і веселий. Такий, яким вона його пам’ятатиме завжди. Простягає руку, долонею вгору, а там – метелик, жовтогарячий, як промінчики сонця…

Тато підходить до кучерявого біленького хлопчика, малому років десять, не більше. Малий зирить темно-карими оченятами та посміхається.

– Ну що, Юрку-молодший, втримаєш метелика чи ні?

Юрко-молодший киває головою та простягає долоньку.

Дід садить метелика на долоню, той раз по раз махає мляво крилятами. Раптом малий другою долонею накриває метелика зверху і повертає голову до Оксани:

– Мамо, вгадай, який у мене метелик між долонями – живий чи мертвий?

Оксана відчуває – малий дражниться з нею, бо зараз тільки від нього залежить, чи залишиться той метелик живим. Долоні, хай дитячі, для метелика – вирок. Сильніше стиснеш, і все…

Оксана розважливо каже:

– А це вже залежить від тебе, синку!

Хлопчина щасливо посміхається, розкриває долоні, піднімаючи вгору над собою руки:

– Мамо, дідусю, а давайте його відпустимо. Хай живе!

Біла кімната просто на очах починає танути, і повертається знайомий зумер: пі-пі-пі… І крізь ліс напівстулених повік – темно-карі очі навпроти:

– Оксанко, Оксаночко, прокидайся, кохана. Ангели не сплять, ти ж сама казала. Ангели ніколи не сплять.

7. Годинник

Оксана вже місяць у лікарні. Олександр майже вивчив напам’ять багатотомну історію її хвороби. Божевілля якесь – не зовсім вдало зроблена операція, та й реабілітаційний період невірно проведений… Стільки помилок людських, випадкових, закономірних. Сашко не відходить від Оксани ні вдень, ні вночі. Тепер і живе в лікарні. Оксана мов свічечка – догорає. Скільки їй зосталося ще горіти? Лічені дні, години: знав то добре, бо він лікар і, на жаль, не чарівник.

– Оксаночко, серденько, я поруч. – Які ще знайти слова, щоб достукатися до свідомості того, кого завжди кохав і хто ніколи тобі не належав, а коли врешті тобі дарували шанс бути поруч, з’ясувалося, що ненадовго, бо час відпущений – короткий, примарний. – Я кохаю тебе, Квітко. Чуєш, кохаю тебе.

Очі-зорі, крізь пелену болю – іскорки сміху. Тендітна слабка рука ніжно куйовдить його волосся. Кволий, ледь чутний голос промовляє до нього:

– І я тебе кохаю, Сашуню. Кохаю.

А тоді сльози з очей, роса на віях.

– Як мені без тебе жилося ці роки? Погано жилося, Квіточко. Тому що без Тебе…

Її губи хочуть йому відповісти. Сашко затуляє їх поцілунком – не треба слів, ти надто квола для цього, Квіточко, тому що, тому що, тому…

Вона сидить розгублена і сумна. Кутики вуст навіть посеред лиха підняті догори. Вона говорить через силу. Так важко даються слова. Але він мусить це почути, тому що, тому що, тому:

– Одного разу Учень хотів вразити Вчителя своїми роздумами та мудрими думками. Він розрізав яблуко на дві половинки й сказав: «Дві половинки цього яблука – то дві людини, які ходять світом і шукають одне одного. І коли знаходять, то врешті стають щасливими». Учень говорив так натхненно, що Вчитель не став перечити. Натомість підійшов до столу і надкусив одну з половинок яблука. «А тепер спробуй зліпити ці дві половинки докупи». Учень здивовано звів докупи цілу та надкушену. «Що, чи так само ідеально вони підходять одна одній зараз?» Учень стенув плечима здивовано: «Ні, на жаль. Але ж…» Та Вчитель вже не слухав учня. Він взяв нове яблуко, розрізав його на дві однакові половинки і промовив: «Ось дві душі, що ідеально підходять одна одній, летять назустріч. Але світ все переробляє по-своєму. Він не тільки надкушує одну з тих половинок, він може перетворити твоє життя на пюре, якщо захоче. Тому що світ – жорстокий та небезпечний, тому що світ – це покусані, інколи навіть дуже, душі». Тоді Вчитель надкусив одну половинку, а іншу просто з’їв, залишивши маленький огризок. «Цікаво, як ти тепер їх складеш докупи, друже?» Учень розчаровано розвів руками.

«А подивись тепер сюди, – сказав Учитель, взяв два різні за розміром та формою яблука, розрізав на дві половини, тоді від кожного взяв по одній і простягнув Учневі. – А тепер стули їх докупи. Чи підходять вони одне одному, як оті попередні, коли були цілими?» Учень чемно звів разом дві половинки від різних яблук: «Звичайно, що ні! Не підходять. Але до чого ви ведете?» Учитель простягнув руку, і Учень віддав йому стулені докупи дві половинки від різних яблук. Утворене штучно яблуко Учитель надкусив з одного, потім з другого боку, розвів половинки в сторони і повернув їх Учневі. «А тепер склади їх докупи. Чи пасують зараз вони одне одному?» «Так, на жаль», – розчаровано відповів Учень. «А знаєш чому? Тому що життя їх відкушувало і гризло не поодинці, а разом».

Вона засинає, поклавши голову йому на плече. Волосся пахне любистком, Сашко сам помив коханій голову, висушив сльози на очах, заплів косу. Зимовий день плавно влізає в ніч, перестрибнувши вечір, десь за вікном тужливо плаче собака, посеред неба срібною монетою висить місяць уповні. Сум.

Сашко враз відчув, що задихається в стінах лікарні, які бачили багато горя, але й багато див. Та не для цього разу, на жаль. Безнадійно все, без надії і сподівань. Накинув на плечі пальто та вийшов на вулицю. Жадібно ловив ротом холодні краплі захмелілої зими. Був схожий на рибину, яку викинуло хвилями на берег, і от вона плямкає розпачливо губами на березі, бо безсила повернутися назад, додому, у свою звичну стихію… Сашко зараз, як та риба, безсилий також. Тільки у рибини ще є шанс, тому що наступна хвиля може змилосердитися і повернути її назад у море, а тут – суцільна чорна безвихідь. Ноги несуть його вперед, подалі від стін лікарні. Пелена розпачу застеляє очі, розпука, біль, журба – це лишень частинка від цілого, яке зараз розриває душу.

Ноги самі зупиняються на мосту Скупого кохання. От куди він забрів у своєму болісному полоні. Сашко чіпляється теплими руками в холодні перила й дивиться вниз, на воду. Білі мухи-сніжинки сідають спокійно на чорну її гладінь, розпливаючись сірим маревом. Ось так згасає і його Оксана. І тут він безсилий, здається, безсилий тут навіть сам Бог, бо проґавив, прогледів, був зайнятий іншими, дістаючи загублені-заблудлі душі з пастки, будучи впевненим, що такі, як Оксана, самі собі дають раду. Не завжди, ой не завжди. Картав себе останніми словами: якби він тоді її не відпустив, тоді, після похорону батька, все могло скластися інакше. А ще його бабуся, донедавна ідеал жінки… Як вона могла? Сусідку Галю видати за невістку і спровадити Оксану якнайдалі. Може, тоді ще був шанс на одужання, хай маленький, примарний, але шанс… «Не картай її, будь ласка, – прохання Оксани, – вона понад усе любить тебе. І то тільки благі наміри». О, так, саме вони. Бо тими благими намірами вистелено дорогу таки не до раю. Ні, він ніколи не зрозуміє жінок, інколи алогічність їхнього мислення, як і самопожертви, просто вражають.

А зараз: білий сніг з неба на душу, на серце, на світ… Зима у душі також. Він і сам не знає, скільки простояв, караючи та картаючи себе, людей, навіть Бога і безупинно ціпеніючи, то вмираючи, то відчуваючи біль, то нічого не відчуваючи, – декілька секунд чи навіть вічність. Поруч загавкав пес. Стрепенувся. Йому час повертатися до лікарні.

– Доброго здоров’ячка, шановний пане! – залунав за спиною старий чоловічий голос.

Озирнувся. На вкритій снігом лаві сидів сивий дідок з розкішними довгими вусами, поруч його ніг на задніх лапах прилаштувався старий знайомий: пес, той самий, що в ту ніч врятував Оксану. Дідусь зовні нагадував бомжа, сіре, пожмакане, не зовсім чисте та ще й погризене міллю пальто, чорний облізлий капелюх на голові, навколо шиї намотано вовняний шалик, руки пан заховав у грубі вовняні рукавиці. На ногах – найсправжнісінькі валянки. Старий видається Сашкові наче знайомим, та, зрештою, чоловік міг бути його пацієнтом, а може, просто ці безпритульні диваки чимсь між собою схожі.

– У воді горя не втопиш, хай навіть там інколи можна побачити і Сонце, і Місяць, дві половинки одного, та це лише ілюзія. Та ви й самі то добре знаєте. Даруйте старому за нетактовність і за те, що втрутився у ваші роздуми. Може, присядете? – Старий рукою, зодягненою у вовняну рукавицю, струшує з лави сніг, пропонуючи Сашкові сісти поруч.

Пес збоку підгавкує, наче і він припрошує Сашка.

Сутінки притишують справжні почуття на обличчі старого, але голос у того добрий та м’який. Із таким голосом стають добрими ченцями чи душпастирями.

– Я не можу, шановний пане, і так втратив багато часу, – тактовно відповідає Сашко.

– Ех, молодий чоловіче! Що таке час – лишень фізична величина, і то далеко не стала, навіть вчені підтверджують відносність часу, матерії, простору. Ба, таки так! Все у тому світі відносне. Правда, Семаргле? – Старий рукою у вовняній рукавиці гладить собаку по голові, називаючи Сірка якимсь дурнуватим міфологічним ім’ям.

Старому закортіло поговорити. У таких часу вільного багато, пенсія, самотність, безвихідь. Так, і це також колись чекає на нього. О, так – дурнуваті розмови про час, особливо коли ти віриш, що він, час, величина не стала, а відносна. Хоча зараз Сашку байдуже і до часу, і до всіх його законів, бо вони не воскрешають. Ліків, щоб урятувати Оксану, ще не вигадали.

– Я справді маю йти, – затупцював на місці Олександр. – Даруйте, пане.

– Розумію, йдіть. Але пам’ятайте – ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…

Олександр спантеличено киває головою. Не до дурнуватих філософських ребусів йому зараз. Тому, буркнувши щось на кшталт «добраніч», майже бігцем кидається до лікарні.

Оксана померла уві сні, напередодні Різдва. Весь світ жив у передчутті дива, і Сашко теж. Дива… Молився безупинно – у церкві, вдома, в лікарняній капличці, просив забрати його, але залишити її… Не судилося, не збулося. Тому що див не буває, на жаль. Олександр сидів біля ліжка, сумно спостерігаючи, як цівочкою витікає життя з його коханої. Пі-пі-пі – зумер… Хотілося вірити, що вона не відчувала болю, коли йшла з життя. Скільки разів він переконував рідних своїх мертвих пацієнтів у такому майже аксіоматичному твердженні. Оксана померла. Її ніжне добре серце зупинилося, погасло його Сонце назавжди. Він не плакав і не голосив, як її мати та донька. Він просто розпачливо дивився, як вона йшла від нього – цього разу назавжди. І на відміну від попередніх разів, він зараз нічогісінько не міг вдіяти.

Старий цвинтар на околиці міста, занесені білим саваном могили, закутані в хустини хрести. Ті хустини роблять їх схожими на стареньких зігнутих бабусь. Похорон. Людей мало, жменька родичів та друзів. Мар’янка з Оксаниною мамою туляться одна до одної, а він навіть заспокоїти їх якось чи підтримати не в змозі. Враз уся його мужність, заготовлена майже професійно для таких випадків, кудись витекла. Залишилися тільки дикий розпач та біль всередині. Здалося, вони зараз вб’ють його, і тоді стане легше, бо продовжувати жити без неї – то мука. Він знає, той біль нікуди не дінеться, може, через певний час трохи притупиться, але щонайменша дрібничка нагадає йому про Оксану і рана знову кровоточитиме.

Священик сказав останні слова, заголосив-заплакав чийсь надривно високий голос, з неба повалив густий сніг. Труну, здається надто велику для його тендітної Оксанки, опустили в землю:

– З праху прийшов і у прах повернешся.

Виходить, його Оксана вже вдома. Але від цього не стає ліпше.

Він так і залишився стояти на цвинтарі, коли всі розійшлися. Стояв і дивився, як сніг накриває свіжу могилу, сумний дубовий хрест.

Господи, скільки розпачу. Він знає, що треба йти, бо вже анініц не зміниш, але не може відірвати ноги від землі та очі від хреста. Прикипів до цього місця, і не тільки ногами. Там, унизу, в сосновій хатині спить вічним сном Оксана, а він живий-живісінький і на цей раз уже точно без неї, назавжди без неї. Виявляється, йому для життя давала наснаги лише одна думка про те, що вона живе десь поруч, хай далеко, хай не його, але здавалося, що навіть через відстані він відчував її густий щирий сміх, схожий на літню зливу за вікном при сонячному світлі, відчував запах любистку у волоссі та запах кави на кінчиках пальців. Яке то щастя – присутність коханої людини у світі, присутність її в тобі, як того сонця, що хай воно навіть от зараз поза хмарами, але ж таки є… І враз його Сонце вмерло. Темрява, морок у душі, у серці, і відчай – глупий та нікчемно-холодний, що душить і не дає плакати. Сашко підходить до хреста, притуляється до нього щокою. Навіть мертве дерево плаче.

Хтось обережно торкнув його за штани. Олександр не злякався, він не вірив у привидів, лише здивовано озирнувся. То був пес, той самий Сірко. Сірко також прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.

Вони йшли від цвинтаря нерозчищеною білою дорогою. Сніг ставав усе густішим, у сутінках ледве проглядалися вогні міста, навіть слідів від машин на дорозі не видно. Час від часу до вуха долітали слова колядок: «Вселенная, веселися».

Різдво – світ, святочно вбраний, святкує нову радість, нову звістку:

 
Небо і земля
Нині торжествують,
Ангели, люди,
Ангели, люди
Весело празнують:
Христос родився,
Бог воплотився,
Ангели співають…
 

Летить аж до хмар. Різдво… А що з ним? Пустка у душі.

Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим – робота, пацієнти, нехай згодом – не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував – не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.

Олександр мовчки сідає поруч. Ліхтарі у парку засвітилися. Голос чоловіка м’який і добрий:

– Христос народився, пане.

Сашко, погоджуючись, хитає головою.

– Славимо його! Можливо, нехай…

– Світ створений тим, хто нині народився, – диво велике! – веде далі старий. – І кожне творіння у ньому – диво. Сніжинка, майже досконала панна, двох однакових просто не знайдеш, народжується, заздалегідь знаючи, що помре, але живе, хай мить, але таки живе. І людина, як та сніжинка, народжується, але наперед неохоче вірить в те, що вона також одна з безконечності, яка має своє призначення, і воно у неї лише одне – прожити достойно відведений вік.

Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.

– Пане, ми з вами колись вже стрічались?! – запитує чи стверджує Сашко. Таки знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. – Ви колишній священик.

Старий посміхається хитро:

– Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.

Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути божевільним – життя їм майже все пробачає.

 
Ангели, люди,
Ангели, люди
Весело празнують.
 

Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса…

– Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! – шепоче щасливо старий.

– Так! Різдво. Традиція.

– Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так – народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.

Сашко здивовано дивиться на старого.

– Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. – Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.

– Ех, молодий чоловіче. Багато балакати – то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс – часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих.

Старий на мить вмовкає. Наче зважує, що далі казати.

– Не знаю, хлопче, хто так вирішив, уже точно не я. Пам’ятаєш слова однієї людини: ангели не сплять? І не тільки вони. Зернятко віри треба мати у серці, і тоді… Гори стають долинами, а час вертає назад. В тебе сьогодні є можливість усе виправити, повернутися, якщо дуже захочеш.

– Куди? – Сашко сердито крутить головою, притуляє розпачливо холодні долоні до очей. Що варнякає цей старий?

Він зараз скаже цьому божевільному діду, щоб заткнувся. Повертає голову і торопіє. Поруч нікого нема. І, схоже, нікого й не було. Лавка закидана снігом, наче ще секунду тому на ній ніхто і не сидів. Темно, лише ліхтар плямою жовтою огортає і лавку, і його. Навколо не видно жодних слідів, навіть тих, що зробив він, прийшовши сюди.

Сніг, сніг, сніг…

Напевне, заснув і таке от намарилося. Так, заснув, шкода, що не назавжди. Раптом відчуває на своїй руці теплу вологу і собаче скімлення. Майже присипаний снігом, поруч, біля ніг лежить пес, той самий, що тоді врятував Оксану. Як його називав той дивний старий – Семарглом чи що? Якесь божевілля. Начитався української міфології дід. Сашко вийняв з кишені мобільний, той не ввімкнувся – розрядилася батарея, очевидно. Але яке має значення година? Треба повертатися, але куди?