Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Особливий метод

Славна вулиця Пекарська, яка багато десятиліть, незважаючи на будь-які перипетії в житті міста, не змінювала своєї назви, починається недалеко від центру Львова – у тій частині, де розкинувся Галицкий ринок і звідки рукою подати до історичного музею зброї Арсеналу, – і біжить собі далі, звиваючись і розтікаючись навсебіч, як повноводна ріка, численними вуличками, вулицями й провулками. Зазвичай коли Макс опинявся в тутешніх краях, то відчував потужний наплив умиротворення й затишку, який, здавалося, створювала сама атмосфера вулиці: дорога, вимощена ледь опуклою й відполірованою роками до матового блиску бруківкою, вузенькі тротуари уздовж будинків стародавнього зразка, зелень перехресть. Він пам’ятав це відчуття з дитинства, коли приходив з батьками в гості до діда, котрий жив недалеко звідси в одному з провулків і помер п’ять років тому.

Однак сьогодні з Максом цього не трапилося. Чи то він занадто подорослішав і його відчуття притупилися, перестали вловлювати тутешню ауру, чи занадто переживав, що йому не вдасться помиритися з Леною. Макс збирався піти до неї одразу після того, як перевірить, що знаходиться за зазначеною у вчорашньому оголошенні адресою. Втім, він спіймав себе на думці: чи не є це насправді приводом для того, щоб відтягнути їхню зустріч, хоча ідея, звичайно, належала йому й ні до чого не зобов’язувала.

А може, він просто давно тут не бував – з дня дідового похорону – і Пекарська його забула.

Макс дійшов до будинку військового госпіталю, що потопав у соковитій зелені каштанів ліворуч, і, перевіривши адресу в оголошенні, повернув направо.

Приблизно через три хвилини він опинився перед потрібним чотириповерховим будинком, прикрашеним маленькими балконами з фігурним ліпленням. Макс зайшов у під’їзд і вирішив скористатися власними ногами, а не ліфтом, щоб піднятися на верхній поверх, і нарешті зупинився під лакованими під червоне дерево дверима з номером 8. Серце чомусь пришвидшено закалатало, коли він потягнувся до синього ґудзика електричного дзвоника, але Макс був надто схвильованим, щоб звернути на це увагу.

Стоніжка між його лопатками ледь поворухнулася, розминаючи кільканадцять пар колючих ворсистих лапок, і знову впала в сонну бездіяльність, у якій перебувала більшість часу.

«Звичайна квартира», – встиг подумати Макс, коли почув кроки за дверима.

Йому відчинив зовсім лисий дядько років шестидесяти, одягнений у сірий спортивний костюм і білі кросівки Brooks, ніби він збирався на пробіжку вулицею чи відвідати спортзал.

– Здрастуйте, я за оголошенням, – сказав Макс.

– Вибачте? – здавалося, господар був щиро здивований його заявою.

– А хіба… – Макс злегка збентежено поліз у кишеню джинсів за пожовклим клаптиком паперу. – Хіба воно не ваше?

Лисий секунду розглядав оголошення, так, немов щось подібне бачив уперше в житті, і водночас з явним упізнаванням.

– А, ну так… звичайно. Тоді ласкаво просимо, – він відступив, запрошуючи Макса зайти, і зачинив за ним двері.

Проходячи за господарем через довгий передпокій в одну з кімнат із такими самими високими стелями, як і в квартирі його покійного діда, Макс відчував невластиве йому хвилювання, що зростало з кожним кроком, причин якого він поки що зрозуміти не міг.

– Отож? – промовив господар, посадивши Макса у велике м’яке крісло, сам сів навпроти в таке саме низьке й широке, у якому запросто можна було розміститися двом людям середньої комплекції й навіть подрімати. – Чим завдячую?

Макс зненацька зрозумів, що починає несамовито червоніти, – схоже, у цьому природному запитанні й полягала причина його дивної незручності. Справді, а якого біса йому треба? Дивно, але дорогою сюди Максу й на думку не спало вигадати якусь підходящу причину, а тепер хлопець повільно червонів, відчуваючи себе повним ідіотом. Тому що єдиною причиною цього візиту була звичайна цікавість. Саме вона.

І, можливо, ще дещо.

– Ну… – господар очікувально дивився на нього. – Не соромтеся, іноді таке буває: ми бачимо щось, що нас вабить, спонукає зробити перший крок, а коли приходить час діяти по-справжньому, нас раптом охоплять сумніви, страх показати себе в невигідному світлі… Чи не так?

При слові «вабить» Макс внутрішньо здригнувся, оскільки так воно й було. Оголошення не просто викликало в нього цікавість, воно його вабило – так, як бажання потрапити на наступний рівень нової комп’ютерної гри, до якого ще ні разу не вдавалося дійти (щоб глянути хоча б одним оком). Не зовсім так, але на те схоже. Насправді це було ще сильніше – і Макс лише зараз усвідомив наскільки.

– Я тільки хотів дізнатися, – раптом зізнався він. І одразу відчув якесь полегшення.

– Побачити, що за всім цим приховується, – кивнув лисий, ніби чудово розумів, про що йдеться, ніби був упевнений у наявності цього потягу. – І що тут ганебного?

– Нічого, – відповів Макс і подумав, що тепер може з чистою совістю звалити.

– Тоді давайте знайомитися… Ви куди?

– У мене ще справи. Правда. Напевно, мені взагалі не варто було… – однак Макс знову сів у крісло.

– Я аніскілечки не сумніваюся, що в такої молодої людини, як ви, купа всіляких справ у набагато цікавішій компанії, ніж зі старим на зразок мене, – посміхнувся господар квартири, який дав дивне оголошення. – І, звичайно, не стану вас затримувати. Але коли ми вже зустрілися, дозвольте пригостити вас чаєм. Чи надаєте перевагу каві?

«Пиву, я б надав перевагу банці-другій холодного пива, і чим дальше звідси, тим краще» – хотів сказати Макс, але попросив чаю.

– Сподіваюся, це не надто вплине на ваші плани?

– Ні, аніскільки, – відмову Макс вважав би надзвичайною безтактністю, особливо після того, як стала відома справжня причина його приходу.

– Ось і чудово, – чоловік вийшов з кімнати й залишив його самого. Незабаром Макс почув брязкання чашок з кухні й подумав, що вони з господарем так і не встигли відрекомендуватися один одному. Втім, він згадав, що це відбулося таки з його провини.

Поки той метушився на кухні, Макс отримав можливість спокійно все роздивитися.

Сумнівно, щоб заняття для покращення пам’яті могли принести лисому такий достаток. Та й, судячи з їхньої зустрічі, клієнти до нього не ломилися натовпом. Хоча, хтозна. Або це заняття було чимось на кшталт хобі.

Кімната, яка, швидше за все, слугувала вітальнею, була обставлена масивними красивими меблями в стилі рококо чи близькому до нього, ймовірно, не менш стародавніми, аніж сам будинок. На двох стінах і на підлозі розкіш інтер’єру підкреслено було великими килимами, які Макс ідентифікував як «перські», хоча навряд чи розумівся на таких речах. Біля протилежної стіни на столику з вигнутими фігурними ніжками стояв телевізор; лише він і пара крісел, одне з яких займав Макс, помітно випадали з загального стилю. Праворуч від нього на стіні – картини з пейзажами стародавніх вулиць, у яких Макс одразу впізнав львівські – такими, які вони були, напевно, років сто тому: без машин, що швендяють туди-сюди, без надокучливо-строкатих вітрин теперішніх магазинів, без дурнуватих рекламних щитів. Здавалось, ось-ось з таємничих меж полотна на дорогу виїде антикварний автомобіль зі смішними клаксонами-клізмами з боків чи кінний екіпаж, і навіть звідси можна буде почути, як цокають підковані копита об мощену бруківку, почути голоси пар, виряджених за модою того часу, які здійснюють променад…

Незважаючи ні на що, гостинність лисого господаря раптом здалася Максові… як би це сказати? – дивною? перебільшеною? підозрілою? Стоніжка цього разу занепокоїлася значно більше, аніж перед дверима, коли він збирався подзвонити. Вона енергійно перебирала волохатими лапками і, схоже, не збиралася так просто здаватися. Якби той його випровадив, лише дізнавшись, що має справу з хлопцем, якому більше нічим зайнятися, окрім того, як зривати різні оголошення і волочитися за адресами, вбиваючи надаремно і свій, і чужий час, Макс вважав би це логічнішим розвитком подій. Ось у чому річ. І йому захотілося негайно встати, вийти в коридор і, навіть не попрощавшись, вислизнути за двері – коротше, накивати п’ятами. Але він залишився на місці, прислухаючись, як «фахівець з розвитку пам’яті» займається приготуванням чаю.

Кутиком ока Макс вловив якийсь рух у кімнаті й різко повернув голову. У дверний прохід неквапом входив по-диявольськи товстий чорний котяра, точніше, навіть вповзав, настільки важко йому було втримувати власну вагу. При самому погляді на кота складалося враження, що в нього всередині з кожним кроком перекочується футбольний м’яч.

Макс ледь нахилився вперед і з подивом розглядав дивне створіння: воно, мабуть, страждало задишкою і гіпертонією, але при цьому зберігало поважний вигляд. Хлопець автоматично промовив «киць-киць». Двадцятикілограмовий кіт, який без сумніву доводився далеким родичем самому Бегемотові, повільно вийшов на середину кімнати, принюхався і, навіть не глянувши на Макса, перекотився на бік поряд з порожнім кріслом господаря, важко дихаючи. Бідолаху, певно, до всього, ще й розпирали гази. Макс не здивувався б, якби величезний кіт раптом почав гасати кімнатою, влаштувавши грандіозний пердіж і здуваючись, як повітряна куля.

Хлопець знову повернувся до споглядання полотен із львівськими вулицями, коли до вітальні повернувся господар з двома чашками чаю.

– Бачу, вони вам сподобалися, – сказав він, простягаючи одну Максові. – Важко повірити, але десь зо сто років тому Львів був одним з культурних центрів Європи. Сьогодні про це ніхто вже й не пам’ятає… Ну ось, що це я, – спохопився він, – адже ні в даному випадку, ні взагалі пам’ять нас не цікавить. Ви ж тут зовсім з іншої причини.

З таким самим успіхом він міг сказати: «Ти просто притяг сюди свою цікаву задницю, щоб глянути на дивака, який розклеює такі оголошення, і навіть не доклав зусиль, щоб сфабрикувати більш-менш правдоподібну легенду».

Макс поклав чашку з гарячим чаєм на широкий підлокітник крісла, що цілком міг слугувати невеликим столиком для однієї людини, і побачив простягнену йому руку.

– Леонтій, – відрекомендувався господар. Макс, ледь підвівшись з крісла, потис його правицю й відрекомендувався сам. Рука в лисого була худою, але чіпкою і холодною. Зазвичай після такого доторку ще кілька хвилин почуваєшся так, наче обмінявся рукостисканням із крабом.

Леонтій рушив до свого крісла, мало не наступив на велику розпластану купу шерсті і, ледве втримавши рівновагу, штовхнув кота з несподіваною злістю.

– Геть звідси, тварюко!

Стусан вийшов добрячим, однак здоровенний кіт лише коротко нявкнув, важко звівся на лапи і знову завалився на бік за чверть метра від колишнього місця.

– І чим ви займаєтеся? – поцікавився лисий, розмішуючи ложкою цукор у чашці. Макс не міг зрозуміти, чи Леонтія справді цікавить ця тема, чи він поставив запитання для підтримання розмови. Йому ще ніколи не доводилося опинятися в настільки дурній ситуації: сидіти в чужому домі, попивати чай з незнайомцем, який годився б йому в діди, і уявлення не мати, про що з ним балакати. От хіба про любов до тварин? І найцікавіше, що він сам був ініціатором цієї дивної зустрічі. Макс укотре здивувався: якою півкулею своєї задниці він думав, коли вирішив іти за цією адресою. Але, мабуть, це було одне з тих риторичних запитань, які ніби навмисне приховуються від нашого розуміння.

– Отже, переді мною майбутній студент, – отримавши відповідь, лисий кивнув так, ніби це пояснювало все, включно з появою плям на сонці та існуванням снігової людини. – Що ж, тим цікавіше, набагато цікавіше, – тепер він, здавалося, щось обмірковував. Однак посвячувати Макса в ці загадкові роздуми він, очевидно, не поспішав, через що й без того безглузда ситуація остаточно уподібнилася до сюрреалістичної п’єси, яка навіть не потребувала глядачів.

– Просто страшенно цікаво, – повторив Леонтій.

Здолавши новий напад бажання якнайшвидше втекти з цієї квартири, Макс взяв чашку чаю, зробив ковток і подивився на годинник. Була майже одинадцята. Якщо церемонія прощання не надто затягнеться, в чому, сподівався Макс, сумніватись не доводилося, то до полудня він устигне зустрітися з Леною – навряд чи вона кудись піде з дому так рано.

Чай виявився настільки нудотним, що це, мабуть, відбилося на Максовому обличчі, бо господар моментально зреагував на його мимовільну гримасу:

– Ну от, здається, знову переборщив з цукром! Полюбляю, знаєте, солодке… Заради бога, пробачте старого – давня звичка класти чотири ложки.

– Нічого страшного, – самими лише губами посміхнувся Макс, хоча подумав, що «переборщив» у даному випадку – явно занижена оцінка тих, як мінімум, п'яти чи шести (якщо не ще більше) ложок цукру на його середніх розмірів чашку. Вони перетворили чай майже в сироп і змусили серйозно переглянути умовність приказки про злиплу задницю.

– Якщо відмовитеся, я не ображусь, – сказав Леонтій з погано прихованою зніяковілістю. – А ще краще, дозвольте, я заново… – він уже збирався підвестися (чи тільки зробив вигляд, що збирається), але Макс зупинив його жестом, мовляв, усе гаразд. Подумки він вирішив: чим швидше йому вдасться впоратися з нудотними помиями в чашці, тим швидше він зможе опинитися на вулиці. А це було єдиним, чого йому зараз хотілося.

– Можна тебе дещо запитати? – глянув на нього Леонтій.

– Звісно, – Максу залишалося зробити останній ковток найгидкішого чаю за все його коротке життя.

– Хтось знає про те, що ти збирався прийти сюди?

Стоніжка між Максових лопаток влаштувала раптом таку метушню, що він би не здивувався, якби з’ясувалося: до нього під футболку справді залізла якась велика комаха. З другого боку, запитання було поставлене надто в лоб, щоб приховувати якийсь зловісний підтекст. І навіть цей різкий перехід на «ти», з огляду на їхню різницю у віці…

«Але ж йому навіщось потрібно це знати. Про таке не прийнято запитувати в гостя навіть заради підтримання розмови, що не клеїться».

Та й що міг зробити йому шістдесятирічний старий? Зґвалтувати під фугу Людвіга ван Бетховена чи порубати на шматки кухонною сокиркою, щоб влаштувати своєму величезному котові-ненажері вишукане свято гурмана? Сьогодні в нашому меню печеня а-ля «цікавий студент», мариновані очні яблука по-сицилійськи, форшмак з печінки з цибулею і приправами… Від цих думок навіть у Хуліо ледь не почалася мігрень.

Словом, суцільна маячня.

– Ні, ніхто, – нарешті сказав Макс.

Цікаво, чи вловив лисий заминку в його відповіді? Навіть якщо й так, то на обличчі господаря це важко було прочитати.

«Тьху, та хіба, до біса, не байдуже? – подумки розізлився на себе Макс. – Помітив чи не помітив, головне, що цей гидкий сироп уже перемістився з чашки в його шлунок, і більше його тут нічого не тримає. Він уже розплатився за свою дурнувату цікавість, причому в найбуквальнішому значенні».

Він подякував за чай і підвівся з наміром попрощатися.

– Так-так, звісно, – заметушився лисий, – більше вас не затримуватиму. Як бачите – він мав на увазі свій спортивний одяг, – я саме збирався зробити невеличку пробіжку. Спасибі за компанію.

Від його останньої фрази Макс ледь не пирснув зі сміху й подумав, що розповідь про цей дивний візит за оголошенням звучатиме, мабуть, дуже кумедно, коли він зустрінеться з Леною.

Леонтій провів його до дверей. Потиск руки господаря цього разу був на диво млявим і безжиттєвим, наче трясеш за руку небіжчика. Після того Макс збіг униз сходами й нарешті опинився на волі.

Лише на свіжому повітрі він сповна відчув, якою нудотною гидотою напоїв його лисий. Негайно схотілося чогось випити чи хоча б прополоскати рот звичайною водою, щоб язик не прилип до піднебіння і не посклеювалися губи. Часом Максу здавалося, що, крім липкої гіркуватої насолоди в роті, він відчуває якийсь дивний присмак. Але не звернув на це особливої уваги, тому що більше думав, як дійти до найближчого магазину чи лотка, щоб купити пляшку мінеральної води. Такого жахливого бажання пити йому ще не доводилося відчувати жодного разу в житті.

Майбутня розповідь Лені про зустріч із цим дивним типом Леонтієм уже не здавалася такою смішною. Чесно кажучи, на той час Макс серйозно засумнівався, чи взагалі захоче посвячувати її в деякі події цього ранку.

Він насправді й серйозно налякався. Хоча, мабуть, ніяка небезпека йому не загрожувала. Але щось переконувало в протилежному, і стоніжка теж дотримувалася цієї думки – ніби знала більше за нього.

Макс помітив за кількадесят кроків попереду вітрину магазину й додав ходу. Так, він послухався своєї цікавості й повівся, як осел; так, певною мірою щось його навіть налякало, але досить про це. Все скінчилося.

До очманіння хотілося курити, але на все свій час – спочатку слід утамувати липку спрагу в роті. Ще дужче він хотів би почути голос Лени, просто зараз. Треба буде обов’язково випросити в батька бабло на мобільний телефон, одразу ж, як вони з матір’ю повернуться зі свого «медового місяця» на Кіпрі. Макс злетів по сходах, що вели в магазин у бельетажі будинку, відчинив двері зі спеціальним пристроєм для плавного автоматичного закривання, переступив поріг і побачив обличчя Леонтія, що схилилось над ним.

Просто так, без всякого переходу. Ось він робить крок при вході в магазин, і наступної миті вже сидить у тому самому кріслі – низькому, з широкими підлокітниками – у вітальні лисого, з якої вийшов п’ять хвилин тому.

Але… виходить, насправді він нікуди не йшов? Що тоді, біс його ухопи, відбувається? Але ж він точно пам’ятає…

– Отже, вже подіяло, – мовив старий, з оцінюючою цікавістю розглядаючи його, як піддослідну свинку, котрій щойно ввели нову вакцину.

Максу стало так кепсько, що він спромігся на одне слово:

– Як…

– Так, – кинув лисий, плюхнувся у крісло й забурмотів собі під ніс: – Отже, швидкість реакції залежить не від об’єму дози, а від температури в момент її вживання. Хто б подумав… Ну так, усе правильно! – він знову перевів погляд на Макса, який ледве дихати міг, не те що зрушити з місця, і знову схопився на ноги й закрокував кімнатою.

– Розвиток пам’яті та інше – для мене не більш як захоплення молодості, хобі, яке я давно переріс. Ось! – Леонтій різко зупинився за метр від Макса й простягнув до нього обидві руки, як охоронець музею до експоната, що давно вважався загубленим і виявився у бюро знахідок. – Ось моя основна робота! Праця мого життя!

– Чим ви мене підпоїли? – Макс з жахом усвідомив, що не в змозі ні вибратися з крісла, ні навіть поворухнути рукою, немов його тіло розбив параліч. Єдиним, що його ще абияк слухалося, був язик.

– Ідіоти! – знову продовжив метатися взад-уперед вітальнею лисий, не звертаючи жодної уваги на слова Макса. – Вони сміялися наді мною! Сліпали над своїми пасквільними статейками, жалюгідні, бездарні нікчеми!

– Що ви зі мною зробили? – видихнув Макс, змусивши себе зібрати залишки сил.

Старий підскочив до крісла й схилився над ним з божевільним блиском в очах від радості та внутрішнього хвилювання, яке не міг приховати навіть увесь його теперішній сміховинний вигляд.

– Це цілком новий підхід, нове слово, метод, який вони обплювали… мій особливий метод, – після цих слів він раптом заспокоївся, пройшовся кімнатою з замріяним виразом обличчя, принагідно тицьнув кота носаком кросівки в товстий бік (той, мабуть, за звичкою майже не зреагував), потім знову наблизився до Макса. На його губах грала загадкова й водночас гидка посмішка.

– Уперед, юначе… – і стукнув його зверху кулаком по голові. Не сильно, але Максу стало так зле, що він після цього не зміг би навіть «мама» вимовити. Кімната затремтіла, немов відбивалася у воді, в яку падали величезні дощові каплі, розходячись концентричними колами.

Макс зрозумів, що ось-ось помре. Лисий продовжував щось говорити, але його слова перетворювалися в нерозбірливий відгомін. Водяні кола ширшали, зливалися в єдиний складний візерунок і спотворювали кімнату, як у кривому дзеркалі. Нерухомим тілом Макса розлилася мертвотна нечутливість, вона віддавалась у кінцівках квазарами пульсуючого оніміння.

Останнє, що Макс побачив, був кіт, який раптом виявив неймовірну для себе спритність, схопився на чотири лапи й, засичавши, метнувся кудись убік. Макс устиг побачити чиюсь маленьку постать, точніше, лише обрис, що виник поруч з лисим. Але, незважаючи ні на що, здавалося, лише цей силует зберігає чіткість у спотвореному просторі кімнати.

І все зникло.

Усе не так і навіть занадто

Він отямився на лавочці біля Оперного театру. «Стометрівкою» – так цю алею, що вела від центрального входу в театр до невеличкої площі з пам’ятником Шевченка, назвали мешканці міста – миготіли перехожі. Ніхто не звертав на Макса уваги. Очевидно, він опинився тут без сторонньої допомоги. За цим висновком послідували й нечіткі спогади, як він пройшов шлях від Пекарської сюди, немов усе відбувалося уві сні, який ось-ось вивітриться в нікуди з першим дзвінком будильника.

Макс глянув униз і побачив біля ніг три недопалки – все правильно, тепер він згадував, як просидів тут, викурюючи одну цигарку за другою. Але що, до дідька, тралилося?

Ага, він, здається, збирався до Лени, але… правильно, перед цим Макс хотів заскочити за оголошенням, яке запхав учора до кишені, коли розклеював ті дурнуваті афіші Батута. Ну, а що було далі? Далі… Звісно, він там побував. І познайомився з лисим стариганем на ймення Леонтій. Дивний тип. А потім… О Господи! Макс ніби заново побачив, як той наближається до нього з багатообіцяючою посмішкою проктолога, і… згадав усе інше.

Отже, старий щось підмішав йому в чай, а коли ця погань подіяла, з ним почала відбуватися абсолютна чортівня. Макс також добре пам’ятав, як йому здалося буцім він спершу вийшов з будинку, де жив лисий, а потім раптом виявилося, що нічого такого не було. Леонтій говорив нісенітниці про якийсь особливий метод – з цього висновок, що він щось збирався з ним зробити. Макс уважно прислухався до себе. Але, схоже, він був цілим і неушкодженим, якщо не зважати на легкий головний біль, який міг з’явитися від будь-чого. У кожному разі, жодної помітної шкоди лисий йому не заподіяв.

Макс спохопився і глянув на годинник. Майже третя?! Та що ж із ним увесь цей час було? Де він перебував?

Припустимо, півгодини на добирання до Оперного театру плюс іще десять хвилин на знищення трьох цигарок. Незадовго до того, як він збирався йти, щоб устигнути до дванадцятої зустрітися з Леною, годинник показував одинадцяту. Тож він пробув у лисого зайвих три години – цілу прірву часу, про яку зовсім нічого не пам’ятав…

Макса нудило. Старий справді щось з ним зробив, щось таке, що він зараз навіть боявся уявити.

Боже…

Він раптом подумав, що цей божевільний бігун може спостерігати за ним просто зараз звідкись неподалік у своєму легкому спортивному костюмі та білих кросівках. Макс роззирнувся навсебіч, але нікого підозрілого не помітив: ні Леонтія, ні когось схожого на нього.

Спекотний день у самому розпалі, і хоча була середа, центром Львова гуляло безліч народу.

У повній розгубленості Макс просидів на лавочці ще п’ятнадцять хвилин. Про те, щоб зараз повернутися до колишніх планів, наприклад, поїхати до Лени, не могло навіть ітися. Він узагалі не уявляв, як зможе тепер не думати про приключку в квартирі цього Леонтія (Леонтій… ну й ім’ячко на додачу до всього). Бо там з ним щось зробили.

Хріново.

Моторошне відчуття необхідності діяти змусило Макса врешті встати з лавки. Його легенько хитнуло, але запаморочення вже за секунду-дві минуло. Він збирався зробити єдине, що залишалося, – піти до лисого й зажадати пояснень.

Але Максові ноги раптом підкосилися, й він, плюхнувшись на задницю, знову опинився на дерев’яному сидінні лавки. Ні вулиці, ні будинку, ні поверху, ні номера квартири старого Макс не пам’ятав. Спогади про те, що відбувалося в квартирі, збереглися чітко, наче ножиці, що попрацювали над його пам’яттю, акуратно вирізали лише пройдений шлях до обителі лисого божевільного й частково його дорогу сюди, під Оперний театр. Макс обшукав кишені, але оголошення зникло. Ким би не був лисий старий, він ґрунтовно подбав, щоб Макс не знайшов дороги назад.

Ще хріновіше.

Тим часом на вулиці почало холоднішати. Макс подивився вгору, сподіваючись побачити хмари, але сонце світило так само яскраво, як і раніше, а небо залишалося чистим і блакитним, як лляне покривало.

Макс звівся на ноги й побрів уздовж «стометрівки» до площі з пам’ятником Шевченкові. Тут він згадав іще дещо. Чиюсь маленьку миршаву постать, що виникла поруч з лисим стариганем за якусь мить до Максового знепритомнення. Вона швидше нагадувала димний фантом, аніж реальний предмет. Хоча в усьому її вигляді було присутнє щось до болю знайоме, здається, пов’язане з дитинством, щось із книжок для малят, схоже на одну з відомих картинок. Не буквально, але на сам образ. Макс уповільнив крок. Точно, на лікаря Айболита! Але якого біса? Він навіть усміхнувся. Хоча в тодішньому стані міг би запросто вздріти й Елвіса Преслі, який з хмари справляє нужду на грішну землю. Але якщо цей маленький доктор йому тільки привидівся, то як тоді пояснити дивну поведінку кота? Макс ладен був заприсягтися, що котяра засичав, коли дивився просто на цей силует, наче побачив примару. Господи, в яке лайно він вляпався?..

Роздуми Макса про це дивне видіння урвав раптовий крижаний порив вітру, що налетів, здавалося, з усіх боків. Хлопець зупинився і здивовано оглянувся. Виникло таке враження, наче серед літа у своїх санях вирішила проїхатися містом Снігова Королева. Макс був далеко не єдиним, хто звернув на це увагу, – багато перехожих здивовано озиралися або обмінювалися жартами.

Макс скулився: чорт, а й справді похолоднішало.

– Гей! – крикнув хтось. Макс повернув голову й побачив Батута, який рухався в його бік.

– Як упорався? – запитав той, коли вони привіталися, маючи на увазі вчорашнє розклеювання афіш.

– Нормально.

– Ага, – кивнув Батут. – Я вже бачив трохи тут в центрі. Що це раптово трапилося з погодою?

– І гадки не маю, – знизав плечима Макс.

– Ну добре, мені пора бігти. Приходь завтра в «Рокс», можеш іще когось узяти з собою, я влаштую для двох, – і його хаєр зник у натовпі…

Коли Макс перетнув проспект Свободи й опинився на його лівому боці, стало ще холодніше. Перехожі більше не всміхалися, не обмінювались жартами з приводу погоди, а переважно заходили в магазини зігрітися. Макс і сам відчув, що змерз. Усе було не так і навіть занадто.

Хріновіше не буває.

Він зайшов у невелике кафе, але відразу ж вийшов на вулицю, бо народу в тісне приміщення набилося стільки, що не було чим дихати.

Перехожі пришвидшували ходу, хто міг, відкасував рукави сорочки чи обхоплював себе руками; Макса штовхали з усіх боків. Зрештою, він вирішив, що краще піти до трамвайної зупинки, тому вибрався з зустрічного потоку людей і приєднався до тих, які йшли в потрібному напрямку.

Погодна аномалія на цей час зовсім витіснила з Максової голови недавній візит до лисого старого дивака. Принаймні на якийсь час.

Коли Макс минав провулок, що вів до зупинки, то вловив перші ознаки пари з рота. Найкумедніше було спостерігати це явище серед яскраво освітлених сонцем вулиць.

На дорогах утворилися серйозні автомобільні пробки, машини гуділи сотнею клаксонів на різні тони, як збірний какофонічний хор з Парку машинного періоду, що влаштував страйк з вимогою замінити масло.

Біля зупинки Макс одразу зрозумів, що шансів вибратися з центру міста на трамваї чи якомусь іншому виді транспорту, крім своїх двох, у нього майже немає. Усі підходи до двох зупинок, які обслуговували маршрути в протилежних напрямках, були заповнені змерзлими людьми. Але навіть якби йому вдалося прорватися крізь юрбу до дверей трамваю, то навряд чи він би проїхав далі за найближчий поворот. Причиною були безнадійні пробки на дорогах, вони утворилися через людський натовп, що продовжував і продовжував збиратися біля зупинок. Схоже, щось подібне відбувалося зараз усюди.

Звідкись, крізь гул сотень і тисяч голосів, пролунала переливчаста трель, і величезний натовп біля найближчої до Макса зупинки збуджено заворушився, побачивши трамвай, який дивом зумів подолати пробку на перехресті. Люди кинулися до зачинених дверей обох вагонів ще до того, як трамвай зупинився. Але одразу виявилося, що той доверху набитий пасажирами, чиї нервові обличчя витріщалися із середини і спостерігали за тим, що відбувалося навколо. Коли маса народу, гомоніючи й хитаючись, зрозуміла, що водій не збирається відчиняти двері, то обступила трамвай і почала бити кулаками по корпусу та вікнах з вимогою її впустити. Макс побачив обличчя водія, який марно дзеленьчав сигналом – бліда пляма страху, що вимальовувалася за склом. Коли в нього вдарив кинутий кимось важкий предмет, водій здригнувся і все-таки відкрив двері. Вони розчинилися з затримкою через внутрішній натиск людей і тільки завдяки допомозі численних рук ззовні. Пассажирам усередині залишалося лише тримати запеклу оборону. Юрба з вулиці хвилями накочувала на трамвай, немов морський приплив. До Макса долинули зойки затоптаних, крики болю й дитячий плач. Раптом з протилежного боку вагонів пролунав дзенькіт видавлених шибок. Збожеволілі люди й не думали про те, що автомобільне й людське скупчення все одно не дасть змоги трамваю зрушити з місця.

Усе ж дехто усвідомив безнадійність цих спроб. Але більшість уже не могли вибратися з натовпу, що напирав з усіх боків. Раптом дике багатоголосся розсік чийсь страшний високий крик. Макс побачив біля дверки трамваю закривавлене дитяче обличчя – хлопчика чи коротко стриженої дівчинки років семи, – яке на мить зринуло над головами натовпу й одразу зникло внизу, ніби захлиснулося разом з криком.

Бойня на трамвайній зупинці на мить відволікла Макса від пронизливого холоду, що пробирав до кісток і посилювався, перетворюючись у справжній мороз. Він так змерз, що його зуби відбивали кістяний дріб, а неприкрита шкіра на руках стала гусячою і вкрилася фіолетовими та оранжевими плямами. Втім, оточуючі виглядали не краще.

Хоча Макс був досить далеко від епіцентру тисняви, йому довелося докласти чимало зусиль і вправності, щоб вирватися з лещат натовпу, який збільшувався, і добратися до безпечної зони. Потім він переконався в необхідності пошуку іншого шляху втечі з цієї непоясненної-зимової холоднечі й якось добрів назад до проспекту Свободи.

Тут було просторіше, ніж біля зупинок, але крижаний вітер, як нагай, шмагав замерзле тіло. Люди в паніці метушилися, як одержимі, заскакували в перші-ліпші відчинені двері магазинів, кафе, під’їздів будинків. Продавці лотків, які вишикувалися вздовж проспекту, поквапливо намагалися зібрати товар, але кидали свої місця напризволяще і приєднувалися до інших, шукаючи порятунку від холоду, що посилювався з кожною хвилиною. Макс мигцем звернув увагу на кількох пенсіонерів, які займалися мародерством.