Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 3

На годиннику було близько дванадцятої, коли Влад прокинувся – немов міцним стусаном під зад по той бік сну його різко викинуло в дійсність. Тільки снів він цієї ночі не бачив, лише чорна глуха порожнеча.

Але якого дідька він досі валяється в ліжку, адже… За кілька митей Влад зрозумів, що сьогодні неділя, і розслабився. Голова чомусь гуділа, як розворушене осине гніздо, думки плуталися й ледь ворушилися у черепній коробці, як язик п’яниці після обіднього причастя. Влад вирішив хвилин десять іще повалятися, щоб остаточно прийти до тями, однак одразу зрозумів, що його переповнений сечовий міхур, наче настирливий адвокат, вимагає негайного рандеву з вічним в’язнем маленької кахельної кімнатки.

Тому він усе одно мусив вилізти з-під ковдри й задовольнити цю вимогу. Мимохідь знову глянув на годинник – Владові здалося, що тонкі золотаві стрілки ніби намагалися йому про щось нагадати. Однак їх голос був надто слабким, щоб пробитися крізь гул сердитих ос у його мозку.

Ідучи коридором, Влад почув, як мати порається на кухні; відтіля чулося гугняве бурмотіння радіо. Ще він помітив відсутність батькового одягу на вішалці – мабуть, той зранку подався на чергування в студентський гуртожиток, де підпрацьовував вахтером добу через три. Це було гарно: надто часте спілкування з батьком приносило йому небагато радості звідтоді, як він навчився самостійно зав’язувати шнурівки.

У туалеті Влад знову здивувався, чому циферблат будильника, який він бачив щоранку все своє свідоме життя, сьогодні викликав у нього якесь дивне відчуття.

Він довго і з задоволенням справляв нужду, аж раптом у свідомості мелькнуло ще щось тривожне й водночас радісне. Унизу живота виникло відчуття порожнечі. Влада мимоволі потягнуло подивитися вниз, туди, де… О Боже, адже вчора він відніс останню заначку! Його гра – він не міг згадати. Коли Влад уже струшував краник, у паху занило. Щось почало повільно, наче знехотя, виринати на поверхню пам’яті. Коли воно досягло верхніх вод, Влад подумав, що навряд чи в нього колись був такий складний ранок. І чому яйця ниють так, немов він невдало з’їхав по поручнях…

І раптом він із граничною ясністю згадав усе.

Це було схоже на вибух мегатонної бомби: корпус досяг поверхні, реле заклацали… і детонатор спрацював. Спогад про реальне й неможливе вступили в ланцюгову реакцію, примушуючи плавитися мізки.

Існував єдиний спосіб зупинити цей процес.

– Гей, друже, ти ще тут?

Упродовж цілої секунди, розглядаючи те, що ще ввечері нагадувало бузковий грейпфрут, а тепер відновило звичайний колір і нормальні розміри, Влад був майже впевнений, що не отримає відповіді. Бо значно правдоподібніше виглядала б версія про гру його власної уяви (голос) і про надзвичайно яскравий, схожий на реальність сон (його безтілесні польоти над містом). Така думка приносила заспокоєння й водночас викликала глибоке розчарування, як портмоне, набите торішніми календариками.

– З ким ти там розмовляєш? – запитала з кухні мати.

– Із примарою, – Влад злив воду й пішов умиватися.

За сніданком мати довго дивилася на нього, перш ніж запитати:

– Погано спав? Щось ти не надто добре виглядаєш.

– Так, – Влад невиразно знизав плечима.

Перед дзеркалом у ванній він і сам помітив, яким пом’ятим зранку було його обличчя, а під очима залягли тіні, що додавали йому нездорового вигляду. Не дивно, що мати відразу звернула на це увагу.

– Завтра в тебе закінчується випробувальний термін, – нагадала вона. Йшлося швидше не про те, чи залишать його на постійну роботу, а про гроші, які Влад мав отримати незабаром.

Влад кивнув, не піднімаючи голови.

Здається, старі навіть устигли спланувати, куди піде більша частина цих грошей. Три або чотири дні тому він випадково підслухав увечері їхню розмову. Що ж, схоже, він піднесе їм сюрприз.

«Ми залагодимо це», – пролунав голос у голові, наче відповідь на його думку.

Влад мало чаєм не поперхнувся.

– Що з тобою? – мати дивилася на нього занепокоєно.

– Нічого, просто голова болить. Напевно, через погоду, – сказав Влад і поставив на стіл уже порожню чашку. – Спасибі.

Через сорок хвилин він вийшов із дому й повернув у провулок, де вчора ввечері плазував навкарачки серед калюж і намагався не волати від болю й розпачу. Потім, дотримуючись вказівок голосу, повернув ще двічі, поки не вибрався на потрібну йому вулицю, і закрокував по ній.

Дивно інколи з’ясувати, що в районі, у якому ти виріс, прожив усе життя і, здається, проходив уздовж і впоперек кожну п’ядь тисячі разів, існують місця, де ще ніколи не бував. Тоді почуваєшся як турист, який довго вивчав майбутній маршрут по картах і фотографіях. Ця вулиця була тут завжди, поки він ріс, ходив у школу, повільно спускаючись річкою часу до нинішнього дня, але Влад був змушений із подивом визнати, що не пам’ятає ні цих будинків, ні дитячого майданчика з довгим рядом гойдалок уздовж високої шеренги тополь із великою каруселлю в центрі, ні затишного скверу з маленькими лавочками по інший бік, ні навіть назви самої вулиці.

Отже, все виявилося правдою. У нього дійсно з’явився невидимий друг і заступник. Його особливе подвійне життя, хі-хі, продовжувалося. Але вже за його власними правилами.

Як сказав голос, у будь-якій грі важливо не те, за що вона, а те, хто диктує правила. Це було цінним надбанням. Ніхто й ніколи не казав Владові чогось подібного, висловлюючись настільки чітко й несподівано дохідливо, як попадання в центр яблучка. Якби Влад знав щось про дзен, він би вирішив, що досяг просвітління.

«Сюди, – вказав голос, коли Влад проходив повз будинок із номером дев’ять. – Наступний під’їзд, третій поверх. На дверях немає таблички, коричневий дермантин».

Де й коли голос дістав цю інформацію, Влад особливо не замислювався: не важливо знати, на які дулі старший брат купив тобі цей «харлей». Він почав підніматися сходами. У кишені його штанів був трохи вкорочений зварювальний електрод, який він якось притяг з роботи, попередньо очистивши стрижень і заточивши один кінець на наждаковому верстаті, – штука вийшла скажено гостра. Верхня частина, що стирчала з кишені, ховалася під курткою, нижню Влад обернув носовою хустинкою. Але вона все одно колола ногу, коли він піднімався сходами.

Між другим і третім поверхами в нього раптом потемніло в очах. Влад устиг схопитися за поручні й зігнувся, притискаючись до них животом. Поки в голові гуло, він подумав, що це схоже на відчуття, наче перебуваєш у салоні літака під час зльоту. І ще… якби він полетів униз сходами, заточена хріновина в кишені, напевне, проштрикнула б йому ногу, а потім, може, розпорола б і живіт. Дуже навіть імовірно.

– Якого біса… – пробурмотів Влад, переводячи подих. Раптовий напад слабкості, що ледь не закінчився втратою свідомості, поступово минав.

«Уночі ти трохи перенапружився, і твій організм іще не встиг відновити витрати енергії», – сказав голос.

Через півхвилини останні ознаки запаморочення зникли, забравши із собою й значну частину осиної метушні в мізках, що дошкуляла Владові зранку. «Напевно, не таке це безневинне заняття – літати», – подумав він і рушив далі на третій поверх.

Майже всі мешканці мали бути вдома: по-перше, сьогодні неділя, по-друге, листопад у Львові – один із найгидкіших місяців у році. Хоча дощ закінчився ще вночі, на вулиці було повно сльоти, густо замішаної на опалому листі, що липло до ніг, – такий собі грузлий розчин, яким осінь чіплялася за час і за людей, щоб залишитися в їхньому житті назавжди. Тому Влад трохи розхвилювався, що його хтось може побачити й запам’ятати.

Однак жодні двері за час його перебування в під’їзді на жодному з чотирьох поверхів не відчинилися, ніхто не ввійшов за ним слідом, що, якщо вдуматися, було логічно. Але він усе одно хвилювався.

«Усе гаразд», – мовив голос, мабуть, вловивши його невпевненість.

Влад зупинився перед дверима, оббитими коричневим дерматином, і подзвонив.

– Хто? – запитали з того боку.

– Я.

Двері відчинив хлопець із зали ігрових автоматів, дружок Стаса, який влаштував учора ввечері безвізову екскурсію по його кишенях на вулиці Коперника. Він жував щось на зразок бутерброда з хліба, намащеного субстанцією, схожою на лайно. З квартири лунав альбом групи «Кінг Даймонд», записаний у 91-му році. «Гей, іди геть!» – тягнув фальцетом, як у зляканого хлопчиська, соліст, звертаючись до когось лиховісного на порозі.

– Привіт, – посміхнувся Влад. І всадив прищавому електрод у ліве око. Той увійшов до половини майже без опору, поки не наткнувся на щось тверде.

Хлопець секунди три здивовано витріщався правим оком на електрод, що стирчав з лівого ока, потім перевів погляд на Влада й почав падати назад, не видаючи ні звуку; тільки з напіврозкритого рота вивалився частково пережований хліб із печінковим паштетом. Виглядало це так, наче в нього не тим місцем лізло лайно.

Влад підхопив падаюче тіло, щоб воно не гупнуло й не наробило зайвого шуму, і затяг у коридор, де вклав під стіною. Він завмер, заціпеніло дивлячись на труп. Крові вийшло зовсім мало, значно менше, ніж желеподібної речовини з пробитого очного яблука. Його зачарував електрод, що стирчав із рани.

«Мама казала, що слід дивитися у вічко», – сказав голос. І зауважив, що не завадило б прикрити вхідні двері.

Виправивши помилку, Влад озирнувся: по обидва боки коридору були двері (по дорозі голос повідомив, що Стасів друг живе у свого старшого брата-холостяка; мабуть, у кожного була окрема кімната), далі коридор буквою Г звертав направо – на кухню. Квартира дуже нагадувала ту, в якій жив Влад, тільки виглядала значно охайнішою й була набагато краще обставлена. Голос не сказав йому, чим займався старший брат, але було ясно, що не бідував. Влад між іншим поцікавився, коли той може повернутися. Голос запевнив, що час терпить. Тому…

– Краде в нього? – здивувався Влад.

«Так, – підтвердив голос. – І ховає в старій шкарпетці за батареєю».

– У шкарпетці?!

«Ну так».

Хіхікаючи, Влад зайшов до кімнати, двері в яку були відчинені. Музика лунала з колонок дорогої стереосистеми: «Кінг Даймонд» вибухнув швидким гітарним соло.

– Мені подобається, – Влад зобразив гру на уявній гітарі й додав звуку.

«Непогано, – сказав голос. – Хоча я особисто надаю перевагу „Металіці“.»

Найбагатша шкарпетка у світі виявилася саме там, де і вказав голос, – затиснута між стіною й передостаннім коліном батареї. У ній зберігалося близько семиста доларів. Коли Влад, сидячи просто на підлозі, закінчував підрахунок, ззаду щось упало на паркет, і він мимоволі підскочив. Під вікном лежав якийсь предмет, загорнений у бархатисту зелену ганчірку. Схоже, дістаючи шкарпетку, Влад зачепив щось іще, заховане за радіатором, і тепер воно випало.

«Сюрприз», – прокоментував голос.

Річ у сукнині здавалася достатньо важкою, щоб розгепати чиюсь голову. Але, розгорнувши згорток, Влад побачив те, чого зовсім не очікував – німецький парабелум.

– Він заряджений? – Влад розглядав знахідку, як грибник, який спіткнувся об дивний наріст у лісі й не знає, що йому тепер із цим робити.

«Повна обойма, – повідомив голос. І додав: – Тобі вистачить».

«Вистачить?» – здивувався про себе Влад, однак за мить його увага знову цілком переключилася на парабелум.

«Добротна німецька машина», – наче між іншим зауважив його невидимий друг.

Влад уже збирався знову загорнути пістолет у тканину, але передумав і поклав його в кишеню так. Потім зі скороминущим занепокоєнням глянув на брудні сліди від своїх черевиків і повернувся в коридор.

«А гроші?» – нагадав голос.

– Ах, чорт! – ляснув себе по чолі Влад: вони неакуратною стопкою залишилися лежати на підлозі.

Виходячи з кімнати, він поглянув на двері з другого боку коридору й вирішив, що за трохи інших обставин він зробив би тут серйозніший шмон. Десь, може, ще зберігалася значна сума, наприклад, особистих заощаджень старшого брата. Але – Влад перевів погляд на мертве тіло в коридорі – обставини одноголосно виступали за термінове повернення секретного агента на базу; основна місія успішно виконана, перед ним – заслужений відпочинок, розваги і, хтозна, може, медаль. Та й голос нічого не згадував про це.

Але й не стверджував протилежного, правильно?

Бачу новий об’єкт, сер. Влад штовхнув двері… і раптом на очі немов упала чорна вуаль, його різко хитнуло й потягло слідом за дверима, що відчинялися…

Туп, туп, туп…

Він розплющив очі, пригадав, де перебуває, і прислухався. Йому здалося, що хтось ходить у сірому півмороку квартири. Праве плече і права рука затерпнули від довгого лежання на підлозі. Наче він щойно збирався переступити поріг цієї кімнати… і ось вона занурена в сутінки близького вже вечора – тепер Влад міг розрізнити лише контури навколишніх предметів.

У квартирі висіла така сама мутно-сіра тиша: мовчала стереосистема, мовчали стіни (Влад уперше зрозумів, що їхнє мовчання здатне виявлятися в якісно іншому значенні), не було чути навіть цокання годинника. Тільки кроки.

Наче хтось неспішно робить обхід володінь.

Ось скрипнуло за поворотом коридору в напрямку кухні, де темрява вільно розправила волохаті крила. На секунду-дві кроки завмерли.

І знову: туп, туп, туп…

У бік кімнат.

Влад обережно перевернувся на спину й підвівся на лікті, дивлячись у темний дверний проріз; одна нога до щиколотки була виставлена в коридор, він підтяг її до себе, покриваючись мурашками від шурхоту підбора по паласі.

Нічого. Ні звуку.

Він перевів подих.

І знову: туп, туп…

Зовсім близько, але нічого не видно, наче квартирою гуляє невидимка.

Туп, туп…

Може, подумав Влад, це той, кому належить голос? Або… Він раптом згадав про тіло дружка Стаса, що лежало в коридорі за два кроки від цих дверей… якщо ще лежало. Влад напружено посміхнувся. Треба звалювати звідси. До того ж будь-якої миті міг повернутися Старший Брат.

Влад перевірив кишені, чи все на місці, і повільно звівся на ноги. Його злегка хитнуло, але не більше. Вийшовши в коридор, він знову прислухався. А якщо господар уже повернувся, що коли він стоїть зараз просто за його спиною, щоб поставити крапку в усій цій грі? І на ньому теж. Га?

Він ступив до вхідних дверей, об щось спіткнувся й упав, розкинувши руки. Одна влізла пальцями в якусь щілину – м’яку й вологу, із твердими краями… О Господи, РОТ! Він відчув ще теплий податливий язик, слизький від слини й печінкового паштету – густий дух лизнув нюх Влада, пружно віддався в шлунку – і його знудило. Тепер, зважаючи на все, рукави двох його курток мали власний характерний букет – собачого лайна і блювотини.

Сплюнувши вбік, Влад почав акуратно вставати, щоб ще сильніше не забруднитися у власному блювотинні. З нього вийшло не дуже й багато, але тут було темно, як у задниці, та й смерділо не краще. Він стояв навкарачки, переніс вагу на вільну руку й почав звільняти другу з рота трупа: поступово, щоб, не дай Боже, не подряпатися об зуби – чотири пальці там засіли глибоко й міцно.

«А якщо він мене зараз укусить?» – подумав Влад і стрепенувся. І раптом ця сцена постала перед ним у всьому своєму ідіотизмі й безглуздості. Хіба може в реальному житті зі мною відбуватися щось таке?

Пальці нарешті вивільнилися із зубастого капкана, Влад машинально витер їх об одяг мерця, відшукав у темряві ручку вхідних дверей і вискочив із квартири, навіть не переконавшись спершу, що на сходовому майданчику нікого немає.

Останнє, що він почув за спиною, було: туп, туп…

Розділ 4

Тільки опинившись на вулиці, Влад знову отримав здатність (і бажання) говорити вголос.

– Гей, ти ще зі мною? – пробурмотів він собі під ніс, побоюючись, щоб випадкові перехожі не подумали, ніби він один із тих дивних типів, які бродять містом в компанії невидимок і провадять із ними лише їм зрозумілий діалог (а може, річ у голосах, просто вони теж чують голоси?). І ще, у чому Влад не особливо хотів зізнаватися собі навіть зараз: у квартирі його найбільше налякала не непритомність і не кроки, а ймовірність (майже впевненість), що він може зіштовхнутися з тим, кому ці кроки належать, якщо відкриє рот. Він боявся побачити власника голосу.

«Я ось думаю, – відгукнувся той (і Владу від цього якось одразу полегшало), – що робитимемо з твоїми батьками?»

– А що? – питання застало його зненацька.

«Мені здалося, що вони вважають тебе недоумком».

– А що? – тупо повторив він, механічно відзначаючи, що, вийшовши з дому дружка Стаса, бездумно йде у зворотному напрямку тим самим шляхом.

«Просто якщо тебе цікавить моя думка, їхнє товариство кепсько впливає на тебе. Я тільки хочу нагадати, що треба бути дурнем, щоб танцювати під чиюсь дудку, відкинувши власні правила. І так – усе життя?»

– А я й не збираюся, – байдуже кинув Влад. – Слухай, а що тоді трапилося?

«Непритомність», – була лаконічна відповідь.

Незважаючи на те, що батько мав повернутися тільки наступного ранку, йти додому Влад не мав жодного бажання, і на перехресті він повернув у зовсім інший бік.

* * *

– Ідеш?

Влад лежав на широкому двоспальному ліжку готельного номера, який зняв на вечір у «Дністрі» близько трьох годин тому. Дівчина, рудоволоса й трохи повнувата в стегнах, можливо, старша за нього на рік-два, нічого не відповіла, оскільки питання було суто риторичним. Владу подобалося спостерігати, як вона вдягається, не відчуваючи ні тіні сорому.

На початку цього вечора він балакав з одним сутенером, який заламав, як вирішив Влад, безсовісно високу ціну. Він намагався торгуватися. «А може, відсмокчеш мій член?» – сказав цей високоповажний чоловік. Зрештою Влад зняв Інну, славну дівчинку, яка працювала самостійно.

– Тобі було добре? – запитав він, червоніючи. Інна (якщо її справді так звали) мугикнула і знову промовчала.

– Може, ще шампанського? Чи пива?

– Ні, спасибі, – вона вже цілком одяглася і, присівши на край ліжка, почала взувати туфлі, які дивно виглядали на вулиці, а тут були цілком доречними.

– Знаєш… ти в мене перша, – довірливо всміхнувся Влад і закурив, продовжуючи дивитися на неї. Повія встала, обсмикала спідницю і пригладила долонями з боків, демонструючи всім своїм виглядом, що його одкровення цікавлять її не більше, ніж секрети тувинського горлового співу.

– Па-па, – вона взялася за тонкий ремінець сумочки, що вміщала, крім відомих атрибутів ремесла, газовий балончик, пейджер і остиглий хот-дог, і накинула її на плече. – Раптом щось, тепер знаєш, де мене знайти.

– Стривай, – Влад звівся на ліктях, коли вона рушила до дверей. – Я хотів тебе щось запитати.

Вона повернулася й невдоволено скривила ледь підфарбовані губи.

– Хочеш тріпатися – плати, такса така сама. Кіно дивився? – вона ніколи так не розмовляла з клієнтами, які їй подобалися, навіть якщо оплачений час закінчувався, а їх раптом пробивало на ля-ля. Просто цей їй не подобався. Настільки, що вона нічого не могла з собою вдіяти. Не тому, що він викликав у неї якусь особливу відразу своїми манерами надто запобігливого дівича (їх у неї вже було зо три дюжини, і закінчувалося це завжди однаково – майже так, як сьогодні) і не його прагненням подовгу, немов через лупу, розглядати те, що в неї між ногами, або слинити коліна. А тому, що вона не могла позбутися нав’язли-вого відчуття, начебто хтось постійно перебуває в неї за спиною і спостерігає – відчуття когось іще невидимого. Це, звичайно, дурня, але воно все одно напружувало її й спантеличувало. І ще їй здавалося, що цей кендюх зі смердючими пахвами і в’ялим животом знає про нього. Кілька разів вона інтуїтивно вловлювала в його поведінці такі натяки, немов він постійно підморгує кудись убік, і це було найгірше. Але ж вона думала, що такими речами її давно не здивуєш.

– Що? – посмішка повільно зів’янула на обличчі Влада. – Добре, я заплачу, – він потягнувся до штанів, які висіли на бильці ліжка.

– А… послухай, – вона закусила губу. – Давай якось іншого разу, годиться? Я, якщо чесно, зараз спізнююся…

Вона повернула ключ у замку і вислизнула за двері, не чекаючи його реакції.

– Ну й пішла ти, суко… – кинув Влад, дивлячись на двері номера. Потім вилив залишки шампанського з пляшки в фужер і підкурив нову цигарку. Мама напевне занюхає і те, й інше, але тепер його це мало хвилювало.

Коли фужер із шампанським спорожнів, а високий стовпчик попелу впав на подушку, Влад устав, щоб увімкнути телевізор, і взявся за пиво.

Близько одинадцятої в двері постукали й чемно повідомили, що він має здати ключі від номера через п’ятнадцять хвилин. Іншими словами – або плати, або вимітайся. Сфера послуг, щоб їм – тільки плати, за все плати…

Так завершився найкращий у його житті вечір.

* * *

Дорогою додому Влад трохи протверезів, однак потрапити в кнопку дверного дзвоника йому вдалося тільки з третьої спроби.

Ніхто не квапився йому відчиняти. Мабуть, мати вже лягла. Якщо батько був на чергуванні, вона зазвичай ішла спати раніше. Влад спробував згадати, чи світилися їхні вікна, коли він підходив до будинку, але не зміг і поліз у кишеню за своїми ключами.

Ключі, як на зло, кудись поділися; він не знайшов їх ні в штанях, ні в куртці. Дідько, якщо вони випали в номері готелю, доведеться робити нові.

Влад наполегливо подзвонив знову. Якщо мати заснула, то їй доведеться ненадовго відірватися від подушки, щоб впустити його, бо він не збирається стирчати до ранку на сходовому майданчику через трахнуті ключі, які…

«Але ж ти сам знаєш, що вона тобі не відчинить, – заговорив з ним болісно тверезий голос розуму, – бо вона не може цього зробити. Вона не може встати й вийти з ванної, де ти її залишив з перерізаним горлом. Це ж логічно, так? Ніхто не зміг би цього зробити. Скільки б ти не дзвонив зараз, її не відпустить та загусла калюжа крові, що вдарила фонтаном, – пам’ятаєш? – коли ти підійшов ззаду. Вона цілу секунду дивилася на тебе в дзеркало, поки його не залила кров, а на тебе не попало ні краплі, смішно, так? А потім ти повернувся в ту квартиру й ліг відпочити, бо дуже втомився, бо втратив свідомість…»

Брехня! Нічого такого він не робив – Влад відсахнувся від дверей, покриваючись льодом, і його очі самі опустилися до замкової щілини, з якої стирчали його ключі.

Мати справді лежала у ванній, а він, як і раніше, не міг згадати, як усе сталося. Крім її погляду в дзеркалі. Немов йому підсунули чиюсь чужу пам’ять із єдиною чіткою картинкою.

У тому, що вона мертва, не було жодних сумнівів. Але Влад усе одно підняв за волосся її голову, щоб побачити глибокий довгий розріз на шиї, з якого натекло стільки крові.

– Вона була не дуже й поганою, – він побрів до себе в кімнату.

…Вхідні двері відчинилися, і Влад побачив на порозі сонну матір у накинутому на плечі халаті.

– Я думала, ти вже повернувся, – сказала вона, пропускаючи Влада. – Чому так пізно?

– Заходив на роботу, – без запинки відповів він. – Був ювілей фірми.

– Я бачу. А тебе, звичайно, не могли не запросити.

– І ще… ось, – він простягнув матері три пожмакані купюри по сто, що залишилися після «Дністра»; це вийшло якось саме по собі.

– Але ж сьогодні тільки неділя, – вона здивовано взяла гроші, легко проковтнувши чергову брехню. – Будеш вечеряти?

– Ні, – Влад почепив куртку на вішалку, почасти продовжуючи перебувати в полоні яскравого й реалістичного видіння перед дверима.

– Тоді вмийся і йди спати. Добре ще, що батько тебе зараз не бачить.

Мати вже збиралася повернутися до себе, але згадала про щось і з похмурим обличчям мовила:

– Тобі дзвонив однокласник… Ігор, здається, його звати. У мене вилетіло, ти ж знаєш, я не дуже добре пам’ятаю імена.

– Ну? – зупинився Влад.

Мати не тільки погано орієнтувалася в іменах його колишніх однокашників, а й узагалі толком нікого з них не знала: По-перше, її це ніколи особливо не цікавило, а по-друге, серед них у Влада не було друзів – але він усе одно зрозумів, кого вона має на увазі.

– Отож, він сказав, що один із ваших недавно вмер. Він передав, що похорон буде завтра о другій годині, на цвинтарі у Брюховичах. І якщо ти вирішиш піти, то я записала адресу, аркуш біля телефону. Звідти всіх повезуть катафалком і автобусом на похорон, а потім назад у місто, – вона замовкла, дивлячись на Влада. – Не розумію, як таке могло трапитися, адже йому стільки само років, як і тобі. У мене в голові не вкладається. Тебе, напевно, відпустять із роботи, якщо ти скажеш…

– Звичайно, – кивнув Влад. – А кого саме будуть ховати, він не сказав?

Мати безпомічно розвела руками, ставши схожою на маленьку дурну дівчинку. Напевно, саме такою вона була в дитинстві, коли відповідала на запитання дорослих.

Утім, він і сам чудово знав, кого збираються закопати. І вже повірте, що це шоу без нього не обійдеться.

* * *

Це був сон – але не звичайний. Сон, коли здається, що свідомість не спить, і розум приймає нові, вигадливі риси реальності такими, якими вони є.

Влад стояв у центрі міста. На тому місці, де в житті безліч разів бував наяву: прямо перед ним був готель «Жорж», по праву руку – пам’ятник Адаму Міцкевичу. Усе виглядало знайомим до хворобливої гостроти кожної деталі й водночас було іншим. Він не бачив людей, немов вони на ту мить існували на якійсь відособленій від нього частоті часових хвиль; будинки й дерева, наче стоншені за ілюзорними оболонками, здавалися гігантськими орігамі. Вулицями розлилася темінь, а над усім видимим простором нависав шар хмар, що клубочилися, як стеля циклопічної каверни, набуваючи кольору багряних сполохів заграви, яка насувалася.

Він стояв перед чорним велетнем, чия голова досягала самісіньких хмар. Влад глянув угору, але у велетня не було обличчя, він бачив лише, наче окреслений тушшю, силует з палаючими очима без зіниць, що були наповнені, як текуча лава, мінливим візерунком розплавленого золота. Ці очі дивилися на нього, і Влад зрозумів, що це були очі бога.

– ЧИ ГОТОВИЙ ТИ ПРИЙНЯТИ ЗЕРНО ІСТИНИ? – запитав велетень.

– Так, – відповів Влад.

– ЧИ ГОТОВИЙ СТАТИ НА БІК ТИХ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ПРАВИЛА?

– Так.

– ЧИ БАЖАЄШ ТИ ВСТУПИТИ У ВЕЛИКУ ГРУ?

– Так, – Влад невідривно дивився у вічі богові, якому присягав, й насичувався радісним жахом і трепетом азарту. Бачив армії інших, які йдуть із ним уночі на заклик золотавих очей, полчища чудовиськ і древніх мерців, чув їхнє виття й відчував тремтіння цвинтарної землі, тієї, що скипала під Чорнобилем і опромінювалася сполохами багряної заграви, яка насувалася через ці низькі хмари над головою велетня – це був Великий Фінал.

– Так!

– АМІНЬ!

Велетень штовхнув ногою припаркований біля тротуару автомобіль, і той, перекидаючись у повітрі, злетів над пустельною вулицею й урізався в кут готелю «Жорж». Фасадна стіна покрилася тріщинами й впала з оглушливим гуркотом на бруківку. Слідом за нею – оголені поверхи, піднімаючи клуби попелясто-сірого диму й висікаючи іскри.

Раптом від осідаючого будинку з тріском ламкого асфальту по землі поповзла густа мережа тріщин, вони швидко поширювалися й поширювалися…