Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Синдром Золотої рибки

Щось пора було зробити.

Макс, як і раніше, не міг пригадати адреси лисого старого – в цьому йому не допомагало ні володіння ковпаком Шумена, ні насильство над пам’яттю. Але так тривати більше не могло.

Він не знав, до кого звернутися за допомогою чи хоча б за слушною порадою. Може, варто піти й усе розповісти Миронові? А як щодо Лени? Макс спробував уявити, що, швидше за все, з цього вийде. Шуба-дуба-ду-ба-а! Тоді вже краще відразу здатися в психушку. Він ладен був посперечатися: хто-хто, а Карлик-ніс у них напевно ще не мешкав у одній палаті з Наполеоном і сером Ісааком Ньютоном.

Але навіть якщо Мирон чи Лена йому повірять (на що Макс зовсім не сподівався), але припустимо, якщо — то як зможуть зарадити?

Ось-бо й воно.

Залишався… він сам.

Ось тільки чи вдасться?

– Я… – почав Макс. – Я хочу зустріти себе.

І подумки додав:

«Дорослого».

Макс завмер в очікуванні. Нічого не відбувалося. Напевно, він хотів забагато.

– От лайно… – зітхнув Макс, переповнений розчаруванням і глибокою екзистенційною самотністю.

– Чого ти хотів? – запитав хтось позаду.

Він озирнувся. І побачив себе, який стояв біля вікна, спершись на підвіконня. Яскраве сонячне проміння потрапляло йому просто в очі й не давало можливості добре розгледіти обличчя. Але він був трохи вищим і кремезнішим. Тільки голос майже не змінився. Можливо, він виглядав би так років у тридцять чи тридцять п’ять.

– Мені… мені потрібна твоя порада, – сказав Макс. – Що зі мною відбувається? Я хочу, щоб усе закінчилося.

– Я знаю, – кивнув Макс-дорослий.

– А тепер… ще й це! – він розвів руками. – Подивися, на кого я став схожий. Що мені робити?

Йому здалося, що Макс-дорослий сховав посмішку, але, може, лише здалося.

– Ти потрапив в особливе місце.

– А що це за місце?

– Важливіше не те, що воно собою являє, а що здатне дати тобі. Використовуй це.

– Як Золота рибка? – Макса охопило відчуття якогось близького прозріння. Але вже наступної миті воно безвісти зникло.

– Ти йдеш помилковим шляхом. Золота рибка була всевладною, але не змогла врятувати себе саму з невода старого й перетворилася на його заручницю, доки… доки він не лоханувся.

– Не розумію, – захитав головою Макс.

– Чому Золота рибка не могла собі допомогти? Це неправильно. Але це дане, аксіома. Вимушений ляпсус, без якого не існувало б і самої Золотої рибки. А ти інакший. Ти – Шумен.

– То що ж мені робити? – майже закричав Макс.

– Ти просив поради – ти її дістав, – крізь постать біля вікна почала просвічуватися фіранка.

– Хто цей виродок, що переслідує мене? – запитав Макс поквапно.

– Він живе в кожному з нас.

– Чого йому треба?

– Убити тебе… – силует остаточно розчинився в потоці сонячного світла.

– Гей, зачекай!

Макс ладен був крізь землю провалитися з прикрощів. Стільки зусиль – і все дарма! Він отримав лише черговий ребус.

Манівець

До обіду в Макса виріс горб.

Спочатку йому здалося, що стоніжка між лопаток знову вирішила нагадати про себе і влаштувала під шкірою сверблячку, яку неможливо було вгамувати. Потім це перейшло в ритмічну пульсацію, ніби у верхній частині спини надувався здоровенний важкий міхур, змушуючи плечі опуститися, а шию вигнутися, як у грифа.

Однак ніщо не могло позначитися на його апетиті, і Макс, вигнутий знаком запитання, «замовив» собі розкішний обід з чотирьох страв. Не можна сказати, що він і до цього не помічав за собою схильності до обжерливості чи що домашні з дитинства морили бідолаху голодом, але тепер це межувало майже з екзальтацією.

Справжньою основою «бенкету» слугували варені макарони з яєчнею – їжа не особливо вишукана, але водночас досить калорійна, – тому нарікати на безтілесність ілюзорної кухні Макс не міг. Він уже кілька разів переробляв молочний коктейль, домагаючись бажаного смаку й консистенції, коли згадав про Блідого Незнайомця. Він не з’являвся з минулої ночі. Але Макс не сумнівався, що рано чи пізно той знову повернеться.

– Ось це інша річ, – з п’ятої чи шостої спроби коктейль нарешті досяг досконалості. – Хоча…

Макс завмер, вивчаючи вміст склянки. То чому ж Золота рибка не могла собі допомогти? Бо була звичайним дурним оселедцем чи страждала фанатичним альтруїзмом?

…це дане, аксіома… а ти інший… ти – Шумен…

– До бісової матері! – Макс навіть ляснув себе по чолу: йому ж усе розтлумачили, перетворили в пюре й піднесли на блюдечку, а він повівся як останній телепень!

Коктейль без жалю поглинула раковина, а склянку Макс ретельно вимив і наповнив чистою протічною водою. Все інше було в кухонній підвісній шафці.

Отже: дрібка кориці, п’ять крапель йоду, десертна ложка оцту, одна таблетка аспірину й трохи «коли». Втім, інгредієнти не мали значення, – Макс брав перше, що потрапляло під руку.

Тепер усе як слід змішати… І ось він – чарівний напій великого Шумена. Протиотрута готова. Макс не міг зняти дурний ковпак, правильно. Але міг змусити його працювати. А в склянці був антидот тому, чим підпоїв його лисий старий – клин клином.

Залишалося лише переконатися, що це подіє. Але головне – слід переконати самого себе.

Макс зненацька розхвилювався. Узяв склянку з чарівною рідиною і зайшов до вітальні. Сів у крісло, намагаючись заспокоїти дихання.

– Уперед! – нарешті сказав він собі й зробив невеликий ковток. Смак напою, здавалося, не мав нічого спільного з тим, з чого був приготований. І це було добрим знаком – бо так воно й мало бути. Його колір теж змінився, став іскристо-бурштиновим, ніби в глибині мерехтіли малюсінькі вогники. У роті й горлі розлилося легке поколювання, що повільно охоплювало все тіло з верху до низу. Макс відчув, як розпрямляються його плечі й спина, зникає потворний наріст на обличчі, повертається форма носа, коротшають пальці, стають нормальної довжини, повертається на місце шия…

Йому вдалося!

Кімната затяглася брижами безлічі падаючих крапель, що спотворювали весь видимий простір відцентровими колами…

І раптом хтось ухопив Макса за руку. Він смикнувся від несподіванки й ледь не закричав, бо побачив Блідого Незнайомця, який стояв над ним.

Очевидно, події останніх хвилин відволікли Максову увагу, тому він і пропустив його нову з’яву. Або той зумів якимось чином підкрастися цього разу непомітно. Пальці Блідого Незнайомця були настільки холодними, що Макс відчув їх крижаний дотик навіть крізь рукав реглана. Права рука почала швидко німіти, ніби перетворювалася в безчуттєву деревину.

Макс схопився на ноги, зробив спробу вирватися, але Блідий Незнайомець тримав його надто міцно. Вітальню тим часом усе більше захоплювали відцентрові кола, хитаючи її в концентричних хвилях. У Макса вже задерев’яніло праве плече, але він помітив, що нежданому гостю ставало важче його втримувати, ніби контакт між ними слабшав з кожною секундою.

Блідий Незнайомець смикнув його на себе, намагаючись уп’ястися в горло довгими зміїними іклами. Макс вивернувся, ковзнувши тильною стороною лівої руки по парі верхніх ікл, і йому здалося, що шкіру дряпнули дві крижані голки. А наступної миті він почув шипіння біля свого обличчя, відчув, як вузькі зміїні ікла Блідого Незнайомця стискаються на його шиї…

І тоді світ хитнувся і стемнів.

…Макс розплющив очі й побачив, що перебуває в якійсь невеликій кімнаті без меблів із синіми шпалерами на стінах.

Він сидів у кріслі – його руки були прив’язані ременями до твердих підлокітників, а ноги, як скоро з’ясувалося, теж притримувалися чимось унизу. Праве коліно давало про себе чути глибоким ниючим болем. Макс глянув вниз і побачив, що, окрім усього іншого, він ще й з’єднаний з катетером, один кінець якого опущений у пластикове відро, що стояло поруч із кріслом, а другий – у розстебнутій ширінці його джинсів. Він вловив запах сечі, що випаровувався з відра.

«Якого біса?» – подумав Макс, досі відчуваючи крижаний дотик ікл Блідого Незнайомця на своїй шиї. Він перевів погляд на ліву руку, обхоплену ременем на зап’ясті: по шкірі пролягали дві свіжі паралельні подряпини, що юшилися кров’ю.

Дивно…

Не в змозі зрозуміти, що відбувається, Макс гукнув:

– Гей! Мене хтось чує?

Через кілька секунд звідкись іззаду донеслися приглушені квапливі кроки, відчинилися невидимі двері… і над ним схилилося стривожене обличчя лисого старого Леонтія.

– Ви?! – закричав Макс.

– Хлопчику… Ти повернувся, – пробурмотів той, ніби не вірив своїм очам. – Ти знайшов вихід.

– Який іще вихід? Що відбувається? – Макс засмикався в кріслі, намагаючись звільнитися. – Розв’яжіть мене!

– Ти був Там і зумів знайти Вихід, – знову мовив лисий, вражено відступаючи від нього. – Я думав, що ніколи не дізнаюся… Думав, він мені бреше!

– Досить! – заволав Макс. – Чого вам треба? Навіщо ви це зробили?

– Тсс-с… – Леонтій приклав вказівного пальця до губ. – Не треба кричати. Якщо ти відповіси на всі мої запитання, я тебе відпущу. Бо ти перший, хто зумів знайти Вихід.

Перший? Що означає перший?

– Де я? – запитав Макс, відмовляючись вірити в те, що відбувалося, але вже майже знаючи відповідь.

– У мене вдома.

– Як? Як я знову тут опинився?

– Знову… – мовив лисий, наче в цьому слові полягав якийсь таємничий зміст. – Знову… Тобі здалося, що ти кудись ішов?

Макс оторопів. Отже, весь цей час він провів у квартирі лисого? А як же все інше – повернення додому, всі його пригоди, зустріч з Мироном, Шумен? Блідий Незнайомець, зрештою? Але, якщо нічого цього не було, то звідкіля в нього свіжі подряпини на руці, що кровоточать?

– Ти маєш мені все розповісти, – старий нахилився до самого обличчя Макса. – Я хочу знати, що там – по той бік.

У нього були очі безумця, наповнені масним блиском одержимості й нетерпіння. Дивлячись у них, Макс зрозумів, що лисий ладен піти на все, щоб домогтися свого. Але, з іншого боку, віддати те, чого хотів він, означало єдине – ніколи не вирватися з його квартири. Навряд чи лисий дозволив би йому це, навіть якщо б Макс повірив в обіцяну волю в обмін на відповіді на всі запитання.

– Ні, – сказав Макс, водночас скулюючись від страху, оскільки розумів, що цілком перебуває під владою лисого божевільного. – Я нічого не скажу, доки ви мене не розв’яжете.

– Та ну? – щиросердечно засміявся Леонтій. – У мене є багато способів зробити з тебе базіку, якого світ не бачив. Дуже багато, і якщо ти мене змусиш, я ними обов'язково скористаюся.

– Ні!

– Ну й дурень, – сказав Леонтій, випроставшись. – Я міг би справді тебе відпустити, трішечки підпсувавши пам’ять, навіщо мені ризикувати зайвий раз. Але тепер точно не зроблю цього. Не люблю впертих дітей.

Він зайшов Максові за спину.

– А поки можеш посидіти й подумати. У нас багато часу, – після цього двері за кріслом зачинилися.

Зворотний хід

Якщо лисий старий і був якимсь невизнаним генієм, який з’їхав з глузду, то Макса це анітрошки не тішило. Але спершу треба в усьому розібратися.

Виходило наступне. За допомогою якогось препарату йому вдалося ввести Макса в особливий стан, перебуваючи в якому той був замкненим… де? Ну так, у власній підсвідомості – про це Макс здогадався вже давно. Тільки «замкнений» у трохи іншому сенсі, ніж він думав раніше. Весь час він перебував у квартирі лисого; той перетягнув його до іншої кімнати, коли невідомий препарат почав діяти.

Очевидно, метою Леонтія було з’ясувати, що знаходиться по той бік свідомості. Він міг спостерігати за ним постійно, відходячи лише час від часу в інших справах. Реакції Макса мали переконати старого, що Там життя піддослідного продовжується на уявному рівні, майже настільки ж реальному, як за звичайних умов. «У принципі, – подумав Макс, – це логічно. Навколишній світ сприймається органами чуття, що передають сигнали роздратування в цей диво-комп’ютер – наш мозок, де й відбувається найголовніше: ми бачимо, чуємо й так далі», – Макс пам’ятав це ще зі школи. Але лисий, мабуть, замкнув його свідомість саму на собі. Тому й не існувало ніякої різниці між тим, що відбувається в реальному житті й у його свідомості. Це й стало його реальністю. Макс подивився на свою ліву руку. Кров на подряпинах уже запеклася, але рука відчутно боліла.

Біля крісла, крім пластикового відра, куди спускалася трубка катетера (бідний Хуліо!), він помітив край невеликого столика, на якому стояв графин з водою. Хоч як Макс намагався викрутити голову, більше нічого розгледіти не міг. Однак і так було ясно, що лисий його напував, можливо, за допомогою лійки або через трубку. Але про їжу точно забув подбати, і Макс тепер відчував сильний голод. Напевно, його відгомін проник навіть Туди, особливо під кінець, коли він ніяк не міг угамувати свій потяг до їжі.

Зважаючи на все, Макс провів тут уже досить тривалий час. Він почав ворушитися в кріслі, щоб відновити кровообіг у занімілих сідницях, та й спину теж добряче ломило від довгого перебування в сидячій позі, хоча Макс і міг спертися об спинку крісла. Якщо плин часу Там і Тут був приблизно однаковий, виходило, він перебуває тут не менше доби, а можливо, і довше. Швидше, саме довше.

Макс напружив руки, перевіряючи міцність ременів. Безнадійно. Спробувати їх перегризти теж нереально – навіть якби Леонтій надав йому для цього досить часу, він усе одно не зміг би до них дотягтися – підлокітники були розведені надто широко. Але найгірше полягало в тому, що його навряд чи швидко спохопляться, а коли це нарешті відбудеться, нікому не буде відомо, де його шукати.

Ось тепер-то він точно опинився замкненим у пастці, з якої не існувало виходу.

Чи в його розпорядженні залишалася хоча б одна лазівка? Якщо він почне репетувати, чи почують його крики з вулиці – тобто до того, як лисий заткне йому горлянку? Можливо, хтось із сусідів… І до чого це призведе? У цих стін напевне чудова звукоізоляція, будинок збудований бозна-коли. А Леонтій у будь-якому випадку знайде зручну відмовку й подбає, щоб Макс більше не видав ані звуку, – наприклад, з допомогою скотча. Це в кращому разі.

…Права рука зненацька знайшла слабинку в петлі ременя, що стискав його руки. Він потягнув її назад… і – о диво! – рука звільнилася, вислизнула. Напевно, це вдалося завдяки трохи зіпрілій шкірі, а ремінь, очевидно, був затягнутий недостатньо туго.

Макс розстебнув інші «кайдани» за допомогою вільної руки й підвівся, одночасно прислухаючись і розминаючи затерпле тіло.

Через хвилину Макс обережно вийшов з кімнати, опинився в коридорі й вибрався з квартири лисого. Мабуть, Леонтій або відлучився у якихось справах з дому, або просто нічого не почув підозрілого, перебуваючи в глибині своєї великої квартири. Звичайно, тепер перевага була на Максовому боці, але йому все одно не хотілося б зіштовхнутися з Леонтієм ніс до носа.

Вигляд у нього був не дуже, однак Макс вирішив не заїжджати додому, а одразу ж піти до Лени. З цим божевільним старим він розбереться пізніше. Зараз, коли Макс крокував залитою яскравим сонцем вулицею, багато що перестало йому здаватися… яким? Це було дивне відчуття. З одного боку, його зробили піддослідним кроликом у якомусь моторошному експерименті, з іншого – він не мав ані найменшого уявлення, як діяти далі. Відчуття розгубленості було настільки великим, що Макс не знав, чи розповідатиме взагалі щось Лені про те, що з ним трапилося за останню добу.

Лена відчинила йому двері. Перш ніж її обличчя набуло байдужо-пихатого вигляду, Макс помітив радість, що майнула в дівочих очах.

– Вибач, я був неправий, – мовив він, не придумавши нічого кращого. Дивно, але дорогою Макс жодного разу не задумався, як розпочне їхню розмову. Мабуть, це ставало звичкою.

– Дурник… – Лена затягла його в двері й поцілувала в губи, охопивши шию Макса руками. Він полегшено зітхнув, так, щоб вона не помітила, – ну ось і все. Усе знову гаразд.

– Я тебе люблю, – незграбно мовив Макс, можливо, лише вдруге за всю історію їхніх стосунків.

– Я теж… себе люблю, – засміялася Лена й відпустила його. – Хочеш, щось покажу? – вона потягла низ свого улюбленого блакитного топа вверх.

– Ти зробила пірсинг. Колечко з бірюзовим камінцем, – бовкнув він раніше ніж устиг усвідомити, що робить.

– Звідки ти знаєш? – Лена навіть відступила на крок від подиву. – Я ще нікому не встигла сказати…

«Бо я був чарівником, – подумав Макс, розсміявшись і собі. – Шуменом, великим і жахливим…»

…Усе ще всміхаючись, Макс розплющив очі. Його усмішка відразу зів’яла, перетворившись на гримасу розпачу. Сон, лише сон – просто непомітно для себе він відключився. Просте знесилення, ще одна ілюзія…

Він заледве стримався, щоб не закричати від жаху й нудотного відчуття повної безнадії, що стисло всі його нутрощі, як величезна зла рука.

Боже, невже він ось так закінчить – у руках збожеволілого старого, який розвішує по місту дивні оголошення в пошуках випадкових людей на зразок Макса для своїх божевільних експериментів. Як по-дурному. Нестерпно по-дурному й срано так, що сраніше не буває…

Кінець великого Шумена. Стерпла задниця й гумова трубка, вставлена в член. Ось тільки шкода, що підхожого ковпака тут немає.

Раптом Макс відчув зростаючу печію в паху, трубка катетера зігнулася і з відра долинув звук стікаючої рідини. Здавалося, що він у цьому загадковому процесі навіть участі не бере. От лайно! Краще б його прикінчив Блідий Незнайомець. Погляд Макса мимоволі ковзнув по руці, подряпаній іклами.

Ковзнув і повернувся назад.

У цьому щось було.

Двері позаду скрипнули, і в кімнаті з’явився лисий. Макс був упевнений, що пробув у відключці хвилин десять, але той виглядав так, ніби промучився цілу ніч без сну, остаточно з’їжджаючи з глузду від незліченних здогадів і сумнівів.

– Ти готовий… готовий говорити? – з його обличчя, що блідло на очах, розсипалися бісеринки поту, як роса на шкірі трупа. Очевидно, у Леонтія справді їхав дах. – Стільки зусиль… я стільки часу чекав. Мені необхідно знати, що там!

– А чому б вам самому не перевірити? – запитав Макс.

Лисий вишкірився, хитро примружив очі, але замість відповіді мовив:

– Я даю тобі останню можливість домовитися по-доброму. Три години на роздуми. Не засмучуй мене, інакше доведеться розв’язати тобі язика не дуже вишуканим способом.

І знову вийшов.

Макс вірив, що той не жартував.

Звичайно, лисий навряд чи був здатний на щось таке, на катування, вмовляння із застосуванням різних блискучих штучок переконливого вигляду і зі ще переконливішим впливом. Але як божевільний дослідник, який перебуває за крок від довгоочікуваної мети, цілком міг здивувати навіть себе самого. І з кожною хвилиною наближався до цієї небезпечної межі. Можливо, вже наступного разу він зайде до нього у ще менш щиросердному настрої. Граючись щипцями, наприклад. Чи пластмасовим фалосом. Дуже великого калібру.

Тоді з ним краще не торгуватися – швидка смерть, як не крути, краща за повільну, особливо з попереднім проходом через «харахумбу». Але й це сумнівно – Макса всього пересмикнуло – дуже сумнівно, що лисий дозволить йому вмерти, поки цілком не переконається, що витягнув з нього все до останнього слова.

Ліва рука знову привабила Максів погляд.

І думка, що вже з’являлася в нього раніше, повернулася, як бумеранг.

Ну, і що він втратить, якщо спробує?

З часу Максового повернення Звідтіля минуло приблизно хвилин сорок чи ненабагато більше. Імовірно, що його організм ще не встиг цілком вивести препарат лисого. До того ж він… Шумен. Нехай Тут він лише сімнадцятирічний мудак, який повівся на дешевий трюк з оголошенням і сів у глибоку дупу через власну цікавість, але Там…

Це могло спрацювати.

Макс зосередився. Ні, це просто повинно спрацювати, інакше йому кришка, повний каюк.

Кілька хвилин нічого не вдавалося, хоча піт заливав йому спину й від напруги дрібно тремтіло все тіло. Чорт, справжнє, реальне життя виявилося важчим, аніж він думав, перебуваючи Там. Хто б міг подумати, що йому так швидко почне бракувати того довбаного ковпака…

Макс замружив очі.

Він на мені… Я Шумен… Я знову Там…

І здивувався, що нічого не відчув, бо коли розплющив очі, був у своїй вітальні. Склянка з чарівним напоєм великого Шумена, як і раніше, стояла поряд на журнальному столику – там, де він її й залишив. Бурштинової рідини залишалося ще більш ніж половина. Усе здавалося таким самим, як до його відходу. Тільки Блідого Незнайомця, на щастя, ніде поблизу не було.

Макс устав з крісла і про всяк випадок заглянув у кожен куточок квартири. Сорокахвилинне перебування в полоні лисого здавалося тепер незвичайним яскравим кошмаром, що наснився, коли він випадково задрімав у кріслі. Просто не вірилося, що в реальності Макс зараз перебував… Але він знав: це правда. Правда, яку, незважаючи ні на що, так добре було б не знати.

Головний убір Шумена залишався на ньому, але Макс зараз уже не був схожим на потворного казкового чаклуна. Пам’ять раптом викинула нагору його дитячі фантазії, у яких маленький Макс саме так собі й уявляв усіх чаклунів. Напевно, його раціональна свідомість просто відкопала той образ серед старого мотлоху, обтрусила від пилу й використовувала, діючи за вкоріненим стереотипом. Його вигляд, можливо, знову почне змінюватися, тільки навряд чи він пробуде тут довго.

Однак Макс не був цілком певен, що його задум вдасться, лише припускав. Він, очевидно, перебував у поверхневій зоні своєї свідомості – тій, де віддзеркалювався відомий йому світ, – не заглиблюючись у справжні нетрі на ту глибину, де жив Блідий Незнайомець, а може, і хтось іще гірший.

А ще Макс подумав, що якщо зараз Там лисий зайде до кімнати, то накладе в штани зі злості, коли побачить, що Макс від нього певною мірою втік.

Було б зовсім недоречно, якби старий застав його за тим ділом, яким Макс збирався зараз займатися. От якби у нього існувала можливість контролювати ситуацію Там…

«Дзеркало… – раптово сяйнула ясна думка. – Це схоже на дзеркало. Може, Лена справді зробила пірсинг? Можливо, чорт забирай, і таке? Чому б ні? Адже якщо відомий мені світ відбивається на верхньому рівні свідомості, то це має бути схоже на дзеркало. Коли дивишся під особливим кутом, у ньому відбиваються навіть ті предмети, на які воно прямо не спрямоване. Хоча й іноді вони настільки відсунуті вбік, що взагалі незрозуміло, як примудряються відбиватися».

Макс узяв пульт дистанційного керування і ступив до телевізора. Під його ногою смачно лопнув незвичайно великий клоп, але Макс не став звертати на це уваги. Інколи можна швидко звикнути навіть до малоприємних речей.

– Покажи мені те місце, – він підсунув стілець ближче до екрана, який замерехтів, і сів.

Ось він у кріслі, зв’язаний, у маленькій кімнаті з синіми шпалерами на стінах. Очі заплющені, під ними глибокі темні кола. Ніби він хворий чи щойно помер після якоїсь довгої й виснажливої хвороби.

Макс вирішив поки що тут не затримуватися і скерував невидиму «камеру» далі – до дверей… крізь них. Трохи більша кімната, очевидно, лабораторія лисого. Два довгі столи вздовж протилежних стін, заставлені всякою всячиною, ніби в підсобці шкільного кабінету хімії, широка скляна шафа, набита таким самим непотребом. Нічого цікавого.

Сусідня кімната через стіну… Людські тіла просто на підлозі. Ні, трупи. Троє чоловіків і дві жінки. Майже всі виглядають так, наче їх кинули в клітку з диким хижаком.

Ти перший, хто зумів відшукати Вихід…

Мабуть, це ті, хто не зумів. Світло з вулиці ледь падало на них крізь запнуті жовті фіранки.

Тіло молодої жінки років двадцяти восьми чи тридцяти виглядало особливо покаліченим. Її горло було пошарпане так, що виднілись шийні хребці й тьмяно біліла частина кістки нижньої щелепи. Ще одна жінка, яка лежала ближче до вікна (вік не піддавався визначенню), ніби стала жертвою якогось різновиду шкірної саркоми. Бррр!.. Аж очі болять дивитись на таке. Але найжахливішим Максу здався чоловік приблизно сорока років, тіло якого було зіпсоване вже не першою стадією розкладу. Лисий, очевидно, добре постарався, щоб запах не виходив за межі цієї страшної кімнати. Якщо в Макса ще залишалися якісь сумніви щодо психічного стану Леонтія, то тепер остаточно зникли.

Це були люди, які потрапили на той самий гачок, що й він. Когось, можливо, сюди привела звичайна цікавість, когось іще щось. А цікавий довбанутий старигань допоміг кожному зустрітися ніс до носа зі своїм внутрішнім монстром.

Максу залишалося лише сподіватися, що удача не відвернеться від нього і цього разу, інакше він незабаром сам опиниться в цьому маленькому особистому морзі лисого. Той, очевидно, навіть не старався позбутися тіл. Хоча невідомо, скільки їх усього побувало тут насправді.

«Камера» перетнула коридор, і Макс упізнав вітальню з картинами стародавніх львівських вулиць, куди спочатку запросив його старий, перед тим як пригостити дечим. Цікаво, він з усіма так чинив чи шукав до кожного індивідуальний підхід?

Лисий сидів у тому самому кріслі, що й Макс учора (якщо це справді було вчора), і гладив величезного жирного кота, який лежав у нього на колінах.

– Що ми зробимо з хлопчиськом, якщо він і далі впиратиметься? – запитував лисий кота. – Що? Вб’ємо? Звичайно, вб’ємо. Він це й сам розуміє. Але спочатку ми його каструємо. Як тебе. Так-так, саме так. А цей, схожий на Айболита, знаєш що мені сказав: «Ось тобі правильна формула, інше – з’ясуєш сам». Тепер головне, щоб хлопчисько почав говорити. Куди він дінеться? – старий засміявся. – Він буде говорити й говорити, говорити й… доки я не побачу, що він починає повторюватися. А потім відправлю до інших…

Лисий раптом підняв кота на витягнутих руках, ніби той зовсім нічого не важив, і сильно трусонув, як плюшеву іграшку.

– Що? Ти щось сказав? – кіт нявкнув від болю й засмикався, намагаючись вивільнитися. – Тварюка!

Він жбурнув кота вбік і відкинувся на спинку крісла.

– Я би збудував тобі пам’ятник, істото, якби ти вміла говорити. Ти теж якось примудрився повернутися. Звідтіля. Але ти не можеш… а він МОЖЕ! Просто не хоче… Впертий хлопчисько. Ті, інші, мовчать… Трупи, на жаль, не надто балакучі. Але він буде говорити й говорити, говорити й… доки мені не набридне. А потім… – лисий втупився поглядом у кота, ніби йому зненацька щось спало на думку. – Чи краще випробуємо на ньому новий путівник з довшим маршрутом? Ваша думка, колего? Що? Тварюка! Жирна нікчемна тварюка! І чого я до тебе так звик…

Лисий глянув на годинник.

– Ще трохи. Я дотримую слова. І цей хріновий Айболить теж дотримує…

Макс зрозумів: якщо він збирається колись вибратися з квартири старого, то йому варто поквапитися.

Він налаштував зображення на кімнату, де був сам, і взяв крупним планом свої прив’язані ременями до підлокітників руки.

Подряпини.

Подряпини свідчили про те, що результат фізичного впливу Тут може проявитися так самісінько й Там, правильно? Якщо йому вдасться… ну, наприклад, зробити свої руки трохи більшими Тут, то, можливо, Там ремені не витримають.

Цілком можливо, що все це нічого й не дасть, але спробувати такий варіант – єдине, що йому залишалося.

Це виявилося скажено боляче, але руки товстішали. І, головне, їм відповідали ті – на екрані. Вузли м’язів наростали один за одним, вкриваючи передпліччя, як у штангіста-важкоатлета. Макс звернув увагу, що при цьому в нього худнуть руки вище ліктя, і зрозумів причину. Звичайно, закон збереження матерії діяв навіть тут.

Ремені впивалися все глибше в його плоть, зупиняли кровообіг і змушували здуватися під шкірою товсті синюваті мотузки вен. Але ремінь, що зв’язував праву руку, здавалося, вже ось-ось ладен піддатися й тріснути.

– Давай, давай!.. – стогнав Макс, подумки вмовляючи себе не зупинятися. Незважаючи на біль, жахливо захотілося курити.

«Треба було зробити їх тонкими…» – встиг він подумати за мить до того, як білі крижані пальці м’яко лягли йому ззаду на шию…