Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Десь із голосним «кр-раш!» лопнула й з гуркотом завалилася велика вітрина магазину одягу. Невдовзі Макс помітив людей, які бігли вулицею й натягали на себе перше, що потрапило під руку. Гуркіт розбитих вітрин посилився, коли він рушив у напрямку Оперного, – тут було багато магазинів. Продавці марно намагалися захистити свою територію від масового грабунку. Пробігаючи повз одне з таких вогнищ опору, Макс ледь не впав, спіткнувшись об тіло молодої дівчини в уніформі продавця, яка лежала на тротуарі з перерізаним шматком вітринного скла горлом. Її мертве обличчя з розплющеними очима, здавалося, належало восковій ляльці; кров із шиї розтеклася по тротуару й розмазалася безліччю ніг на десятки кроків навкруги. Макс відскочив убік, щоб не вступити в темно-червону калюжу. І відразу ж його хтось збив.

Він підвівся на ноги, посковзнувся і знову впав – під дією холоду розігріті тротуари спершу конденсували на своїй поверхні вологу з повітря, а тепер вона замерзала, перетворюючись на лід. Коли Макс падав, то потрапив руками в саму середину кривавої калюжі. Кров дівчини була ще теплою, а на морозі здавалася взагалі гарячою.

Він також сильно забив праве коліно, але був змушений швидко підвестися, щоб його не затоптали, і закульгав у попередньому напрямку. Макс іще не вирішив, куди звернути зі збожеволілого проспекту, він просто корився необхідності рухатися під дією холоду й того, що коїлося довкруж.

Легковий форд на великій швидкості врізався в будинок за п’ять кроків від нього, припечатавши до стіни зі смачним і водночас страшним звуком двох людей. Кілька автомобілів зіштовхнулися на дорозі; один вибухнув і три чи чотири зайнялися, піднімаючи в небо масні клуби чорного диму. Макс дедалі частіше зустрічав на своєму шляху тіла – хтось іще корчився, хтось був без свідомості чи вже мертвий. Місцями стихійно спалахували бійки, звідусіль лунали зойки і крики про допомогу. Здавалося, весь світ опинився під владою божевільного ілюзіоніста, в порівнянні з яким Коперфільд виглядав хлопчиком у коротких штанцях, який втомлює сусідів трюками з набору юного фокусника.

Максу дедалі важче вдавалося зберігати рівновагу: забите коліно добряче розпухло, диявольськи боліло й майже не згиналося, плитка тротуару перетворилася на ковзанку, при цьому хлопця пхали, штовхали й налітали назустріч. Проте він ніяк не міг позбутися надокучливої думки помити руки; кров з перерізаної горлянки дівчини швидше примерзла до його долонь, аніж підсохла. Своїх рук він вже майже не відчував.

Обминаючи чергове тіло, яке лежало нерухомо впоперек тротуару, Макс раптом упізнав Батута. Він на мить затримався біля нього, одночасно ухиляючись від людей, які бігли. Видимих ознак насильства на тілі Батута помітно не було. Можливо, він просто посковзнувся, як і багато інших, і при падінні вдарився головою. Але хай там як, Макс швидко зметикував, що навряд чи здатен йому чимось допомогти – від задубіння й болю в коліні сам ледь тримався на ногах. Хлопець рушив далі, коли краєм ока помітив, що Батут за злою іронією долі опинився просто під одним з плакатів групи «Драглайн-2», які Макс розклеїв учора.

На перехресті за Оперним театром Макс зрозумів, що йому кінець.

Тіло, захищене лише футболкою й літніми джинсами, здавалося, уступало мертвотним вампірським обіймам двадцятиградусного морозу й заледве слухалося. Несподівано Максу захотілося лягти просто на тротуар і… Але частина його свідомості, яка зовсім не збиралася капітулювати, почала противитися й нагадала: якщо він піддасться цій спокусі, то більше ніколи не підведеться.

Він швидко, як тільки міг, метнувся назад до дверей найближчого під’їзду. Єдине, що залишалося, це спробувати десь сховатися. Юрби народу на проспекті вже помітно зрідли – ймовірно, багато з них так і вчинили. Макс штовхнув двері, але вони ледве піддалися. Він штовхнув ще раз, уже сильніше. Схоже, хтось підпирав двері з того боку. Макс вилаявся і побіг до наступних; крижане повітря перехоплювало подих. Двері відчинилися, але назустріч йому вилетів чийсь кулак і вдарив в обличчя. Макс гепнувся на задницю й заплакав від прикрощів, витираючи передпліччям кров, що юшила з носа. Сльози моментально примерзли, звисаючи з вій малюсінькими бурульками й позбавляючи його можливості бачити.

Повз нього хтось пробіг і боляче зачепив його розпухле коліно. Макс закричав, але все ж неймовірним зусиллям змусив себе встати, бо чудово розумів, що наступне падіння може стати для нього останнім. Він збив крижинки з вій нечутливими пальцями, вже нітрошки не хвилюючись, що вимаже обличчя кров’ю вбитої дівчини, і поплентався, тупо дивлячись уперед.

Майже безтямно Макс звернув праворуч у вузький провулок і, прошкутильгавши кроків із тридцять, почув попереду шум, що наближався, – шум, який тепер міг безпомилково впізнати. Перш ніж він зумів розпізнати це крізь туман в очах, стало зрозуміло – просто на нього несеться суцільна лавина людей. Можливо, вони були частиною натовпу, що штурмував на зупинці трамвай, і тепер, як і Макс, шукали шляху до порятунку саме тут.

Але також стало зрозуміло ще дещо. У нього не вистачить ані сил, ані часу, щоб забратися з їхньої дороги.

Це було схоже на удар величезної хвилі…

…Але на нього ніхто не наступив, і наступної миті він не перетворився в жахливе місиво з роздроблених кісток і кривавого фаршу плоті.

Макс лежав, притискаючись щокою до гарячого тротуару.

– Напевно, епілептик, – сказав хтось зверху.

– Бідолаха, – мовив жіночий голос. – Йому терміново потрібно в лікарню.

Пролунало ще декілька різних голосів, але Макс не зміг розібрати, що вони говорили.

Чиясь тепла рука доторкнулася до його чола.

– Боже, хлопця ніби щойно вийняли з морозилки!

– Ну й ну…

Очевидно, помітивши, що Макс прислухається, хтось спробував допомогти йому встати на ноги, просунувши руки під пахвами.

– Залиште його в спокої, зараз приїде «швидка», – випередив той самий жіночий голос, і руки ковзнули назад. Але Макс уже підводився сам і озирався по боках.

Ніякого божевільного натовпу, ніякого погрому на проспекті Свободи, ніяких розпростертих тіл чи слідів од саней Снігової Королеви… Нічого. Сонце, як і до того, зігрівало вулицю своїм гарячим промінням. Однак Макса досі лихоманило, тіло з болем повертало нормальний кровообіг. Особливо дісталося носу й вухам.

Він поступово зігрівався й ошелешено оглядав людей, які зібралися довкола нього: чоловік з дванадцять.

– Негайно ляжте, – підскочила до нього дама років сорока-сорока п’яти, схожа на шкільну вчительку, голос якої Макс чув перед цим.

– Та пішла ти… – він відіпхнув даму й під супровід здивованих реплік прорвався крізь маленький натовп.

Макс одразу відчув, що в нього з носа тече кров, а праве коліно справді дуже розпухло і змушувало кульгати. Він прошмигнув у найближчу браму й почав опоряджатися з допомогою носової хустинки. Найгірше вийшло з футболкою, яку неможливо було привести до ладу і залишалося лише викинути. Добре, що вона була не білою, а синьою, тому бурі плями крові на ній не впадали в око. Макс кілька разів слинив хустку, поки, наскільки міг, привів обличчя до нормального вигляду.

Йому нарешті вдалося зігрітись (хоча відморожені вуха ще пощипували), лихоманка, здавалося, минула, але незабаром Макса знову почали бити дрижаки. Те, що сталося, настільки суперечило всім його уявленням про життя, про можливе й неможливе, що викликало справжній містичний жах, через який волосся ставало дибки.

Наче його на чверть години, як тріску, жбурнуло в іншу реальність. І що би згодом не виявилося, все це відбулося з ним насправді. Або могло мати такі наслідки, а це означало, по суті, те саме – і обморожені вуха та розбите коліно були безперечним доказом цьому. Звичайно, він міг пошкодити ногу, коли впав на тротуар, але щодо очевидного обмороження й іншого… До того ж ілюзія того, що з ним відбулося, була настільки повною та реалістичною, що говорити про звичайну галюцинацію міг тільки повний ідіот. Жоден гіпноз чи наркотик не міг призвести до таких наслідків.

Макс інтуїтивно зрозумів: якби під час тих подій йому перерізали горлянку (як тій дівчині – шматком розбитого вітринного скла) чи на нього обвалився б будинок, то зараз він був би мертвим. І Макс був у цьому абсолютно впевненим.

Ось що було справді хріново.

Він згадав про нудотний чай, що його напоїв лисий, дивний присмак, який він відчув крізь липку спрагу в роті (втім, Максові й зараз жахливо хотілося пити). Ще він не міг не згадати, як старий бурмотів про якийсь загадковий метод і про те, як Максу здавалося, що він вийшов з будинку Леонтія, а потім… Усе свідчило про те, що старий підмішав йому в чай якийсь сильний галлюциноген, який подіяв із затримкою. Та хіба таке можливо? Якщо лисий був якимось ученим-маніяком, якого, за його ж словами, не оцінили колеги (вони сміялися з мене… метод, який вони обплювали… жалюгідні бездарні нікчеми), то чому, замість того щоб поспостерігати за ним, просто відпустив?

Темний під’їзд не був надто придатним місцем для таких роздумів, але Макс нічого не міг із собою вдіяти. Він провів у ньому кілька хвилин, намагаючись отямитися, перш ніж знову вийти на люди.

Усю дорогу додому він змушував себе не думати про коротку подорож у жахливе задзеркалля і про все, що їй передувало. Принаймні доки не опиниться в спокійному й звичному оточенні, всередині тієї фортеці з гострим частоколом і піднятим над глибоким ровом мостом, у якому плавають крокодили, що для кожного з нас зветься Домом.

Та коли Макс переступив поріг своєї квартири, він був уже цілковито впевнений: його візит до лисого старого, який дав оголошення, прямо пов’язаний з п’ятнадцятихвилинною прогулянкою по Країні Жахів.

Веселощі починаються…

Макс зайшов до кухні й довго не міг повірити своїм очам. У ній господарювало ціле полчище гігантських тарганів. Вони були всюди, вони кишіли, створюючи гидкий шурхіт, вони метушилися навіть по стелі, зістрибували на пластиковий плафон люстри, а потім гепалися на підлогу; вони розкидали все, що могли зрушити з місця, – чашки, сільничку, перечницю й інший дріб’язок, – позривали рушники з гачків, перекинули банки з миючим засобом біля раковини; пообгризали навіть дерев’яні ніжки столу й табуретів…

Макс ненавидів тарганів. Але ці – були справжніми чудовиськами. Його тричі пересмикнуло, перш ніж величезні тварюки зникли. Він застиг на вході, переводячи погляд з однієї стіни на другу, зі столу на раковину й знову на стіл. Невже захоплива екскурсія в країну літніх заморозків і кухонних монстрів ще не закінчилася? Що ж, зрештою, з ним зробили?

Що?

Макс ретельно вимив одну зі склянок, хоча взяв її з полиці для чистого посуду, і, переборюючи відразу, випив простої води – шурхіт від комашиних крил і звуки їхньої біганини досі лунали в його вухах. Потім налив собі знову, однак задоволення від довгоочікуваної води було безнадійно зіпсованим.

«Довбані таргани, – Макс сів за стіл, обхопив голову руками. – Чого чекати наступного разу? Павука розміром із собаку чи, може, Джейсона з мамкою? Або…»

– Лишенько, ой лишенько! – донеслося з вбиральні.

– Здається, в нас гості, Хуліо, – Макс підвівся, намагаючись згадати, звідки він знає цей голос.

Він відчинив двері туалету… Ну, звісно, дід.

– Привіт, – сказав той, поквапливо ховаючи щось довге й вузлувате до штанів. Дід помер п’ять років тому, але зараз виглядав саме таким, яким Макс запам’ятав його незадовго до похорону. Проте сморід у вбиральні стояв цілком натуральний. – Уявляєш, як воно – не мати гівняної можливості по-людськи висратися. Аж геморой вивалився. Останні вісім років так діставав, собака! Лишенько, ой лишенько…

– Ну, і що далі? – поцікавився Макс, скептично розглядаючи фантом, що існував тільки в його власній: голові. Він знав: дід ніколи не заподіє йому шкоди – за жодних умов.

– Добре, давай викладай, як ви тут, поки я ковбасився в санаторії, – він насамперед критично оглянув Макса й рушив повз нього на кухню. – Ти наче виріс. Слухай, а скільки я вже не був у вас в гостях, щось не пригадаю?

– Діду, тебе вже п’ять років як закопали.

– Справді? – старий застиг, дивлячись на нього з таким здивуванням, що Максу, – чим би це не було, – стало його жаль. – От лихо-о. Таке лишенько, що просто…

– Діду… – крізь зуби витиснув Макс. – Ти б звалив, га? Не треба… – діда він любив не менше, ніж батьків, а може, навіть більше. І не хотів паскудити добру пам’ять про нього, дивлячись на це.

І… дід зник.

– Спасибі… – сказав Макс, звертаючись невідомо до кого.

…і продовжуються

До шостої години вечора Макс зрозумів, що не застрахований від будь-якої несподіванки. Річ у тім, що до цього часу він тільки чудом не підірвався на піхотній міні, яка зачаїлася під килимком у коридорі, – її виказував лише невеличкий горбок, на який Макс вчасно звернув увагу. Потім з величезним зусиллям утік від неймовірної каракатиці, яка гналася за ним по квартирі й випускала багатопалі відростки, що закінчувалися стікаючими отрутою жалами, як у скорпіона. Через це він провів неприємні півгодини на балконі, спостерігаючи за потворою через скло й очікуючи, поки вона забереться геть. І поспілкувався з Вінні Пухом.

За інших обставин, будучи настільки фізично й емоційно виснаженим (сам гармидер у центрі чого вартував), Макс, мабуть, завалився б подрімати годин на три. Або взагалі не вилазив би з ліжка до наступного ранку. Але зараз про таку розкіш навіть не мріяв. Тому найбільше, що він собі дозволив, це лягти на диван, постійно будучи напоготові й намагаючись не задумуватися про ніч, що наближається.

Поступово дещо в його стурбованій голові почало прояснятися. Те оголошення, яке він учора випадково зірвав, коли приклеював афішу, виявилося справжньою бісовою пасткою. Вкрай простою, але ефективною, розрахованою на таких випадкових недоумків, як він.

Якщо лисий старий справді був божевільним ученим, який проводить експерименти на людях, це багато пояснювало. Але крім най, чорт забирай, основнішого: в яке лайно його змусили зануритися й наскільки глибоко, щоби в нього ще були якісь шанси вибратися на поверхню. Ця штука, яку лисий підмішав йому в чай, змінювала сприйняття навколишньої дійсності, використовуючи його ж пам’ять і уяву. Тепер він був заручником власної підсвідомості. Ось така хрінова історія.

Можливо, тут існувала певна вибірковість, але це все одно зовсім не прояснювало механізму процесу. Чи міг він ним керувати? Іноді – як у випадку з дідом – це вдавалося, але якщо згадати про довбану каракатицю…

Але найгіршим було те, що будь-яка зміна дійсності була реальною для нього. Укус змії був би для нього настільки ж смертельним, як і джига посеред справжнього серпентарію. Чи, приміром, куля, випущена з уявної рушниці… Варто згадати його пригоди в місті, щоб не було сумніву в невтішному результаті цих дій.

«А може, – подумав Макс, – усі ці наслідки є такою самою ілюзією? І його можлива смерть була би черговою галюцинацією, так само, як її причини?»

Хтозна.

Ось тільки його вуха дотепер пам’ятали арктичний мороз і пекли, коли він до них доторкався, та й хворий ніс категорично заперечував проти будь-яких ілюзій.

Але щодо інших можливостей сумніватися, мабуть, не доводилося анітрішки. Приміром, якщо він кинеться під колеса вантажівки, коли переходитиме дорогу, – бо просто ніякої вантажівки не побачить — то його не оживить навіть доктор Віктор Франкенштейн.

Як і раніше, нічого не відбувалося. Макс лежав на дивані й невимовно радів цьому півгодинному тайм-ауту. Але без сумніву – веселощі тільки починалися.

Макс раптово побачив, як щось підозріло ворушилося в нього в штанях.

– До біса… тільки цього йому ще не вистачало!

Тим часом Хуліо виліз назовні й стрибнув йому на живіт.

– Слухай, роки минають, – почав він здалеку.

– Коротше, – сказав Макс, дивуючись, що втягується в цей абсурдний діалог.

– Блядонем по бабах?

– Та пішов ти в… ні, о боже! Все, досить, нічого цього нема! Згинь…

Хуліо, в якого, очевидно, на думці було одне, пригнічено поліз назад, туди, де йому й слід бути за всіма законами природи.

Ну ось, тепер можна нічому не дивуватися. Гномам під ліжком, зеленим чоловічкам, які влаштували свій перевальний пункт у нього в кімнаті, чи монологові буханки хліба голосом ведучого з популярного шоу…

«А скажіть-но нам, піддослідний, що ви відчули, коли тостер відкусив вам палець? Ні, краще заткніться… Я попрошу внести в студію тостер! Шановний тостере, чи впізнаєте ви піддослідного?»

Здається, нетривалому затишшю настав кінець. Макс підвівся, щоб вийти на балкон покурити. Тієї самої миті по кімнаті пронеслася низка всіляких звуків-стуків-грюків, ніби всі бяки й буки, що сиділи раніше тихенько, дали про себе знати: хтось кашлянув у шафі, хтось засопів із ближнього кутка, щось завовтузилося під столом…

Макс намагався більше ні на що' не звертати уваги, відчинив двері на балкон і вийшов на свіже повітря.

Унизу відбувалася сцена з «Парку юрського періоду». Доісторична рептилія поїдала дітей на дитячому майданчику… Інженери комп’ютерних спецефектів здохли б від натуралізму.

Макс підпалив цигарку, відвернувся від нудотного видовища й помітив удалечині величезний авіалайнер, що врізається в багатоповерховий житловий будинок. Високо в зеленому небі з чотирма сонцями висіли сотні кораблів прибульців.

І раптом знову все зникло.

Він докурив і повернувся в кімнату. Ось тільки відчувалося щось лихе в цьому черговому затишші. Цього разу воно слугувало недобрим знаком – мертвим штилем, що передвіщає наближення урагану, коли здається, ніби напруга буквально електризується в повітрі.

Чесно кажучи, якщо не зважати на його перші халепи в місті, то все, що з ним дотепер траплялося, було ще досить сумирним у порівнянні з тим, що могло би трапитися.

«А як щодо паразитів? – пролунав у його свідомості гидкий голосок. – Тих самих, що вилазять у кіно зсередини? Здоровенних ненажерливих тварюк, які…»

Макс здригнувся і змусив цей голосок заткнутися (мимоволі прислухався до себе), благаючи, щоб він більше не повернувся.

Коли Макс проходив повз письмовий стіл, кутиком ока помітив якийсь рух і відскочив убік. Але це виявилася лише його власна тінь.

«Так-так, приблизно так воно й починається… божевілля», – подумав Макс.

Близько сьомої він пішов на кухню пообідати, потім сходив у туалет і навіть трохи послухав музику з приймача, налаштувавшись на одну з львівських радіостанцій. Як і раніше, нічого не відбувалося. Холодильник не погнався за ним, гнівно ляскаючи дверцятами, їжа поводилася як слід, а унітаз не перетворився на фумаролу, що вивергає лайно. Але чим довше тривав цей спокій, тим лиховіснішим він ставав.

Перші ознаки чиєїсь присутності Макс відчув за чверть восьма. Він сидів у вітальні, час від часу поглядав на екран включеного телевізора, що, як не дивно, чесно дотримувався програмного розпорядку.

Спершу Макс це лише відчув. Він вирубав «ящик» і уважно оглянув кімнату. На перший погляд змін, не відбулося. Якщо тут щось і було, воно або залишалося невидимим, або ще не виказало себе настільки, щоб його можна було помітити.

Макс знову оглянув кімнату. Нічого. Мабуть, здалося. Гнітюче затишшя могло навіяти що завгодно. З іншого боку, існувало ще одне пояснення – невідомий препарат припиняв дію. У Макса навіть зародилася несмілива надія, що, ймовірно, так воно і є. Справді, а чому б ні? З часом те дрантя має втратити вплив… дідько, не може ж воно діяти безкінечно!

Не дивно, що тепер, після всього, що сталося, зовнішній спокій оточення, здавалося, тільки виглядає таким, як старі шпалери, під якими кишать голодні полки пацюків, ладні будь-якої миті вирватися назовні.

Він помітив ледь уловимі порухи під килимом, коли обертався, щоб знову ввімкнути телевізор.

Здавалося, хтось обережно пощипує килим знизу. У Макса миттю підтягло живіт, наче в ньому утворився низький тиск. Він відступив до вікна й дивився на рухливий килим. У квартирі стояла мертва тиша. Довгий темно-сірий ворс неприродно випрямився над похилим горбом, погойдуючись з боку в бік, як трава від невидимого вітру. Потім горб плавно перемістився ближче до центру килима, кілька секунд стояв нерухомо… і почав рости.

Килим був надто щільним, щоб передати конкретні обриси того, що під ним було. Але в Макса склалося враження, що це нагадує людську фігуру. У будь-якому разі, так, напевно, міг би виглядати він сам, коли б заліз під килим, щоб налякати маму.

Коли вільний бік покриття відповз через тиск знизу на цілий метр, а другий натягнувся під ніжками серванта, Макс усе ще вирішував, що йому робити. Звичайно, можна було втекти в свою кімнату й замкнутися, підставити під ручку дверей стілець або взагалі вискочити з квартири. Але щось підказувало: його зусилля марні. Зрештою, це було в його голові. І водночас тут – у вітальні. Він залишився на місці, щоб принаймні не випускати з поля зору те, що зараз дісталося краю килима, припіднявши його над підлогою.

«Зі мною нічого не трапиться, – сказав собі Макс. – Воно не посміє заподіяти мені шкоди. Тому що все це в мені…»

Насправді він був дуже далекий від такої впевненості. Дуже.

Край килима задерся високо вгору… і гепнувся на підлогу.

На ньому був чорний костюм строгого крою й чорні туфлі італійського стилю з гострими носаками. Пряме довге волосся спадало на плечі, а очі на вузькому білосніжному обличчі були такими темними, що здавалися дірами.

Незнайомець дивився на Макса й одночасно немов крізь нього. Він зробив крок назустріч, протягаючи до нього руку, ніби хотів переконатися, що Макс не є плодом його уяви.

Їх розділяло приблизно два невеликі кроки. Макс помітив, що рука цього типа така сама біла, як і обличчя, а на пальцях відсутні нігті. Він про всяк випадок потрусив головою, але Блідий Незнайомець не зник, не розчинився в повітрі, як дід. І навіть посміхнувся тонкими губами, ніби зрозумів, що так Макс намагається його позбутися.

«Якщо він частина моєї підсвідомості, – майнуло в Макса, – то чи може читати мої думки?»

Одне він зрозумів напевне: цей прибулець не був випадковим мазком на полотнині реальності – його цікавив саме Макс.

Блідий Незнайомець зробив до нього ще один крок, майже торкаючись рукою його обличчя. Макс приготувався пірнути вниз, щоб не відчути цього дотику. Не дати доторкнутися до себе білим пальцям без нігтів.

І цієї миті хтось подзвонив у двері.

Біле обличчя повільно повернулося в бік коридору, потім очі-діри знову звернулися до Макса. Відвідувач посміхнувся лише губами, ніби давав зрозуміти: це ще не кінець.

І зник.

Але не так, як дід. Він ступив убік і сховався, ніби десь там були невидимі двері.

Макс побіг до дверей, розмірковуючи на ходу, хто б це міг бути. Усі його львівські друзі, крім одного, зараз були відсутні. А Мирон, єдиний, хто залишався в місті (якщо брати до уваги їхню недавню розмову), мав повернутися з риболовлі пізно ввечері. Лена? Теж навряд.

Так і не встигши придумати якусь імовірну версію, Макс повернув засув замка й відчинив двері.

На порозі з дорожніми сумками в руках стояли батьки.

Спохопившись після німої паузи, що тривала секунди три, Макс посунувся, щоб впустити їх у квартиру.

– Привіт, синку, – мама поцілувала його в щоку, а батько обмежився суто чоловічим рукостисканням. Як завжди.

Макс був зовсім збитий з пантелику їхнім раптовим достроковим поверненням. Або йому страшенно пощастило, або…

– Тату?

Знімаючи туфлі, батько подивився на Макса й розреготався.

– Ти чула? – кинув він дружині. – Хлопець уже перестав нас упізнавати! Гей, на супутнику, – це вже до Макса, – я той самий чоловік, що вмовив твою маму вийти заміж і зробив Ковальською. Ну й тебе… змайстрував заодно.

Інна Ковальська, яка теж дивилася на сина з легким подивом, навіть пирснула.

– Я просто не сподівався, що ви так швидко повернетеся, – сказав Макс, продовжуючи з обережною цікавістю розглядати батьків, ніби вони були примарами.

– Батька терміново викликали на роботу, – пояснила мама.

– Бісові діти! – кинув Ковальський, скінчивши зі взуттям.

Макс полегшено зітхнув. Ще вранці він уявити собі не міг, що буде настільки радий їхньому поверненню.

– Сподіваюся, нічого не трапилося? – запитала мама. – Ти якось дивно виглядаєш.

– Та ні, все гаразд, – відповів Макс, ідучи слідом за батьком до вітальні, де лише хвилину тому уник дотику пальців Блідого Незнайомця, який явився по його Душу.

– Та-ак… – мовив Ковальський. Він обвів поглядом вітальню й зазирнув до Максової кімнати. – Схоже, я помилявся стосовно тебе. Не допетраю, як тобі це вдалося.

Макс запитально глянув на батька.

– Ми з татом посперечалися, що ти не зможеш підтримувати порядок під час нашої відсутності, – сказала мама. – Він сподівався застати…

– Повний безлад, – закінчив замість неї батько. – І бачу, що продув. Може, на кухні ще не все втрачено? – він з лукавою посмішкою глянув на Макса, але, здавалося, виглядав задоволеним.

– А на що сперечалися?

– На батончик «Пікнік».

– Всього-навсього! – посміхнувся Макс. Його настрій уже помітно поліпшився. І продовжував поліпшуватися.

Він допоміг батькові перенести сумки з коридора до кімнати, щоб розпакувати. Мати тим часом куховарила на кухні. І Макс мимоволі прислухався до цих знайомих домашніх звуків, які, як виявилося, означали для нього значно більше, ніж він міг раніше припустити. Це були звуки спокійного, розміреного життєвого устрою, в якому не існує примар і Блідих незнайомців.

– Ми привезли тобі подарунок, – сказав батько, коли вони розпакували одну з трьох сумок і взялися за наступну. – Але не пам’ятаю, в якій саме.

– Давайте повечеряємо, я голодна як вовк, – заглянула до них Інна Ковальська. Максу раптом здалося, що вона зараз клацне справжньою вовчою пащею з хижими іклами. Однак ні шерсті, ні довгих зубів не побачив.

– Справді, – погодився батько, – давайте поїмо. Подарунок нікуди не дінеться, зате в тебе буде можливість помучитися, гадаючи, що це. Ти з нами?

Макс недавно їв, але все ж вирішив скласти батькам компанію.

– Тат, ми можемо поговорити? – раптом само собою вирвалося в Макса.

Батько завмер на порозі кімнати.

– Щось трапилося за час нашої відсутності? – іноді його проникливість навіть лякала Макса.

– Не те, щоб… Не те, що ти думаєш. Я просто хочу тобі дещо розповісти.

– І, якщо я тебе правильно розумію, мамі не бажано про це знати?

– Думаю, так буде краще, – кивнув Макс.

– Ти щось накоїв?

– Здається… Але це стосується тільки мене, – з батькового обличчя він одразу здогадався, що той подумав про наркотики. Саме про них. Макс точно не знав, чи та погань, яку підсунув йому лисий, має якесь відношення до цих речовин, але, можливо, батько, певною мірою, виявився близьким до істини.

Макс устиг пошкодувати, що все так вийшло, й почувався вкрай ніяково. Ця розмова почалася в невідповідний момент, надто раптово для нього самого, слова ніби висмикнуло за ниточки. Втім, він стільки пережив за останні дев’ять годин…

– Це може почекати, доки ми повечеряємо?

– Так, – Макс із полегшенням зрозумів, що отримав відстрочку й може хоча би трохи розібратися зі своїми думками. Він збирався розповісти батькові дуже дивну історію, у яку, можливо, ніколи не повірив би сам.

Коли родина возз’єдналася за столом, Інна Ковальська поцілувала сина в чоло й легенько вщипнула за носа.

– Згоряю від нетерплячки дізнатися, як ти жив без нас. Я думала про це щодня. Знаю, знаю… – вона підняла вгору обидві руки. – Дехто в такому віці створює сім’ю, а деякі дівчатка вже мають дітей. Але ми зараз говоримо не про когось, а про тебе.

– Краще розкажіть, як ви відпочили, – запропонував Макс.

– Нічого, – набурмосився батько, – але могло бути й краще. Перша відпустка за три роки – і ту не дали провести спокійно.

– Мені теж сподобалося, – сказала Інна Ковальська, накладаючи на тарілки приготовану нашвидкуруч вечерю: варені макарони з рибними консервами й порізаними шматочками салямі. – Кіпр – гарне місце для відпочинку. Наступного літа хотілося б поїхати туди всім разом. Правда? – вона глянула на чоловіка.

– Чому б і ні, – ствердно кивнув той, зачепив виделкою макаронину й відправив до рота. – Якщо тільки Максим не обзаведеться до того часу сім’єю і виводком дітей.

– Виводком? Ну, для цього йому треба буде як мінімум цілий гарем, – засміялася Ковальська. – До речі, що у вас із Леною?

Макс знизав плечима:

– Нормально.

– У тебе, що не запитай, завжди одна відповідь, – зітхнула вона й одразу додала: – Як і в твого батька.

– Я би попросив… – з повним ротом відгукнувся Ковальський-старший, піднімаючи виделку. Одна макаронина ляпнулася назад у тарілку й перетворилася на дощового хробака. Ніби з добірної купи гною.

Макс зачаровано спостерігав, як той, звиваючись усім тілом, знову наштрикується на виделку і зникає в батьковому роті. Щоб за секунду вилізти з його лівої ніздрі.

– Річ у жінках. Моя мама вважала так само, – прожувавши, сказав Ковальський. Тепер хробак теліпався в нього на верхній губі.

– На що ти так дивишся? – запитав він Макса, помітивши його погляд.

– Так, нічого. – Макс подумки вилаявся, – треба ж було цьому знову початися саме під час обіду, – і опустив очі в свою тарілку. Принаймні тут усе було гаразд.

До кінця трапези він намагався більше нікуди не дивитися, обмірковуючи майбутню розмову з батьком, але боковим зором усе одно вловлював якусь метушню то в батьковій, то в маминій тарілці, ніби вони були учасниками конкурсу з «Останнього героя» на поїдання всіляких створінь, що бігають і плазують.

Слава Богу, вечеря закінчилася. Інна Ковальська сказала, що втомилася з дороги, миття посуду цілком може почекати до завтра, й пішла відпочивати в батьківську спальню. А Макс із батьком перейшли в його кімнату.

– Я тебе уважно слухаю, – мовив Ковальський. За вечерею він нічим не виказав свого занепокоєння, але зараз воно стало помітним.

– Тат, ти можеш мені не повірити… – почав Макс, але його перервала мати, яка для чогось покликала батька в спальню. Макс з жалю закотив очі.

– Зараз, – сказав батько й вийшов з кімнати.

Головне – одразу ж спрямувати свою історію в правильне русло й максимально застосувати логіку – той її мізер, що в усьому цьому лайні був присутній, – щоб усе звучало якомога переконливіше і щоб батько не запідозрив, ніби Макс намагається йому запудрити мізки. А це важко, коли на твоєму боці тільки слова й немає жодних речових доказів.

Незабаром батько повернувся.

– Слухай, – він просунув голову в двері. – Тут така справа. У нас зараз «медовий місяць»… Коротше, – Ковальський підморгнув йому зі змовницькою посмішкою, – ми з мамою швиденько трахнемося, і я повернуся, щоб закінчити розмову.

Макс тупо витріщався на двері ще хвилину після того, як за ними зникла батькова голова.