Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Борис Левандовський
Байки проти ночі

Щось у дощі

Мені тоді виповнилося сім років – у жовтні 1980-го. Той рік запам’ятався в основному трьома подіями: всесвітньою Олімпіадою, що проходила влітку в Москві, школою – я пішов у перший клас, ну і ще тією історією, що зі мною сталася і про яку хочу вам розповісти.

Жовтень у Львові знаєте який? Майже британський, тільки, напевно, ще гірший. Це місто немов має здатність притягати до себе всю вогкість Землі. Дехто вважає: причина в тім, що місто розташоване на дні материкової западини і саме це викликає такий кліматичний ефект. Але той, хто хоч би раз побував у Львові в дощовий сезон, знає – причина зовсім інша. У цьому легко переконатися – досить вдихнути тутешнє повітря, наповнене ароматом опалого листя, і підняти голову, щоб вдивитися в небо. І відповідь прийде сама – це місто тривалого листопада належить Осені. Вона живе в ньому. Ну, напевно, ви розумієте, що я хочу сказати.

Для мене 80-й був частиною ще того чарівного часу, коли тобі всього-на-всього сім років, ти тільки починаєш по-справжньому пізнавати світ, в який тебе запросили батьки, і ще сповнений усіляких ілюзій. Смішних і наївних, як пізніше з’ясується. Більшу частині цих ілюзій уже через два-три роки буде втрачено назавжди. Але поки що вони досить сильні, щоб вірити в чудеса, очікувати їх і сподіватися. Сподіватися й іноді зустрічатися з ними. А може, це й означає бачити світ таким, який він є, чи хоча б отой його бік, що призначений саме для нас? Особисто я вірю, що це так. І вірю також, що, залишаючи дитинство, ми кращими не стаємо.

Рік 80-й, як і ті сім років мого життя, став своєрідним початком якоїсь дивної, примхливої епохи, коли світ невловимо й швидко почав змінюватися, прямуючи в туманне майбутнє досі невідомими історії, а тому й непередбачуваними вселенськими шляхами, проте, як і всяка нейтральна територія, належав тільки собі. Він прощався із сімдесятими, які ще незримо витали над землею й панували в умах, і, тужачи за кльошами, що виходили з моди, налаштовувався на нове. Це був рік смерті Висоцького й злету слави «Трьох мушкетерів», рік, коли на вулицях звучали бобінні «Смоукі» і «Готель „Каліфорнія“» – цей сильний і, напевно, єдиний хіт «Іглз», рік березневих приморозків у «холодній війні» й останнього лементу змарнілих «дітей квітів», на зміну яким незабаром увірветься гуркотом важкого металу покоління панків і рокерів, щоб потім так само піти, поступившись місцем прилизаним «пепсі-боям» 90-х. Ну і, звичайно, незабутні італійці. Звичайно, й вони.

Осінь… Я був би не я, якби на самому початку навчального року тяжко не захворів на ангіну. Ще й півроку не минуло, як я лежав у лікарні, і двох тижнів не пройшло після чергової домашньої пілюльної дієти. Ох і намучилася ж мама зі мною! Так ось, за порадою лікаря, який став майже членом нашої родини, мене вирішили відправити в санаторій зі шкільною програмою. У те місце, звідкіля мене ледь не повів у сіру завологу невідомості Чоловік дощу.

Санаторій був розташований лише за кілька кілометрів від Львова, у містечку Брюховичі. Я вже не пам’ятаю точно, хто саме привіз мене автобусом до санаторію «Супутник» уперше – мій старший брат Діма чи мама, але мені чомусь здається, що це був усе-таки брат. Хоча я, можливо, й помиляюся. У всякому разі, Діма найчастіше приїжджав відвідати мене чи забрати додому на вихідні, а потім відвозив назад. Річ у тім, що наша мама була знайома з директрисою цього лікувального закладу – її племінниця, наша двоюрідна сестра, навчалася разом із дочкою директриси. Тому впоратися з моїм оформленням міг би й Діма. Моя історія хвороби прибула з районної поліклініки раніше за мене на день, як гонець, що приносить звістку про швидке поповнення. Уже тоді це був справжній фоліант.

У нас із братом десять років різниці. Через свої часті хвороби я ніколи не ходив до дитячого садка, й ми багато часу проводили разом, коли Діма повертався зі школи. Він брав мене в компанію своїх друзів, і я страшенно пишався тим, що водився з такими дорослими хлопцями, сидів разом із ними на одній лавці, слухав їхні розмови, а іноді навіть уставляв свої п’ять копійок. Ну і, звичайно, я був у курсі багатьох його секретів – дівчата й усе таке. Він сам, напевно, вже давно все забув, а я й дотепер дещо пам’ятаю: здається, недарма тоді говорили, що в мене вуха-локатори, маючи на увазі зовсім не їхній розмір. Але базікою я не був, і Діма про це знав краще, ніж хтось, тому ніколи особливо не соромився моєї присутності, як і його друзі. Ну, може, майже ніколи.

Ми дивилися ті самі фільми, оскільки він часто брав мене з собою в кіно, слухали ту саму музику на бобінному магнітофоні «Романтик-3» – переписані через десяті руки з милості великої удачі альбом «Пінк Флойд», «Квін», «Діп Пьопл», «Ей-сі Ді-сі», «Роллінг Стоунз» і «Смоукі» та навіть, здається, ранній «Джудас Пріст». Чим захоплювався він – захоплювався і я, що любив він – подобалося й мені. Чесно кажучи, й тепер подобається. Особливо це стосується музичних уподобань, які сформувалися під його впливом, і деяких картярських ігор.

Коли я вже перестав повзати й нарешті зіп’явся на ноги, то він, мабуть, не дуже цьому зрадів, допетравши, що тепер змушений всюди тягати за собою молодшого брата. І його легко зрозуміти. Бо я надовго став його «хвостом», з нас вийшла така собі нерозлучна парочка: один високий і смуглявий, з пишною копицею чорного кучерявого волосся, а другий – ледь йому до пояса, світлий і анемічний, готовий щомиті звалитися з малярійною температурою, «блідолиций брат». Це всім зрозуміло, про кого. Але час швидко довів, що тільки моє ниття й забезпечувало йому пропускний квиток на вулицю до друзів. Мені досить було завести платівку з головним хітом тих років: «Ну, ма-а!..», і мама через хвилину капітулювала. Ще б пак, хто ж міг таке довго витримати? Хоча наша мама, звичайно, здогадувалася, хто насправді стояв за цим нудотним «ну, ма-а!..». Мене ж бо й зараз із дому палицею не виженеш.

Того року я одержав буквар і «Рабочие прописи» (утім, я вже років зо два вмів читати й писати), а Діма, мріючи про кар’єру військовика, закінчив середню школу – ту саму, 65-ту, що незабаром узялася й за мене.

Проте Діма не добрав півбала для вступу до сімферопольського училища й повернувся додому, щоб повторити спробу наступного літа. Як потім з’ясується – вдало, і він випав з мого життя на багато років. А поки що Діма тягнув лямку учня на заводі «Автонавантажувач», куди його влаштував наш дядько – рідний брат батька, який обіймав посаду головного механіка. Він, здається, там і зараз працює.

Восьмидесятий запам’ятався моїй родині ще однією, не зовсім приємною подією – наші з Дімою батьки влітку офіційно розлучилися. Батько полюбив пляшку задовго до мого народження, і ця п’янка «дама» в незмінному кокетливому капелюшку, який вона завжди готова була скинути й віддатися на перший поклик, з кожним роком дедалі більше прив’язувала батька до себе, крадучи його любов до нас. У 80-му маминому терпінню настав кінець – воно просто лопнуло, як старий гнійник. Перед тим, на її вимогу, батько вже майже рік не жив із нами під одним дахом. Я бачився з ним після розлучення лише раз випадково. Трапилося це у 83-му дуже далеко від Львова.

Після того як Діма вступив до військового училища, дорослий чоловік у нашій маленькій родині з’явився тільки через п’ять років, коли мама знову вийшла заміж – за мого вітчима, справжнього зварника, який мене заразив дурною звичкою лихословити з будь-якого приводу.

Отже, ми вийшли з автобуса на кінцевій зупинці і хвилин десять ішли пішки. Зараз це місце вже в межах міста, поряд із центральним цвинтарем, на якому в 94-му опустилася в яму труна з невагомим від довгої хвороби тілом моєї бабусі по мамі. Тоді, у 80-му, бабуся була ще хоч куди.

Ми підійшли до відкритої брами й ступили на територію «Супутника» – не впевнений, але мені здається, що зараз на цьому місці стоїть будівля Католицької академії, яка сусідить через вузьку доріжку з вефілем Свідків Єгови. Але до кінця 80-х тут був щоліта піонерський табір, про що свідчать численні доріжки й майданчики з білою розміткою на асфальті, алеї з посірілими від часу гіпсовими скульптурами, які застигли з обох боків у неприродних сюрреалістичних позах (на фоні жовтих та жовтогарячих дерев, що почали втрачати листя, вони мали зловісний вигляд, немов тільки вдавали з себе неживих, через що були схожі на людей-манекенів з романів В. Крапивіна, якими я зачитувався, коли був підлітком), стендами, символікою та іншим совдепівсько-скаутським мотлохом. Восени ж та весною «Супутник» перетворювався на санаторій для астматиків і всіх тих, кому корисне було тутешнє повітря.

Ми прибули перед самим обідом. День видався особливо характерним для тієї пори року – похмурим і вогким. Над землею майже нерухомо висіла імла дощової мряки. Це пригнічувало мене, позначаючись на моєму й без того сумному настрої. Хоча я в ті часи й хилявся по лікарнях не менше, ніж комівояжер по дешевих мотелях на, як тоді казали, «загниваючому Заході», усе-таки початковий етап розлуки з домом для мене кожного разу був дуже важким. Мені хотілося опинитись у своїй кімнаті, яку ми ділили з Дімою на двох, серед улюблених іграшок і книг з яскравими малюнками… Але водночас з якоюсь безмежною гіркотою я розумів, що це неможливо. І ось-ось готовий пустити сльозу, втішався тим, що на вихідні зможу поїхати додому, що цим трьом тижням колись усе ж таки буде край (хоча вони й здавалися мені майже вічністю, на щастя, тільки майже), і ще чимось.

Пам’ятаю, як ми з Дімою (чи з мамою?) увійшли до невеликого двоповерхового будинку, що слугував одночасно і приймальнею, і канцелярією, щоб мене оформити, і там на столі я побачив свою історію хвороби. Це були мої незбагненні дитячі гордощі – навіть не стільки через солідну товщину картки, скільки завдяки чотирьом різнобарвним смужкам, наклеєним на її корінець, які говорили про те, що я перебуваю на обліку в такого-то лікаря. Щоразу, приходячи до поліклініки й очікуючи, поки відшукається том з моїм прізвищем, я ставав навшпиньки й ревно стежив за мельканням корінців, розставлених на поличках тумби, яка швидко крутилася: чи не з’явилася там жирніша картка, а головне – з більшою кількістю кольорових «орденських» стрічок? І задоволено віддихувався, якщо таких не спостерігалося на вершині лікарняного олімпу. Лише двічі чи тричі за весь час я залишав це бойовище, зазнаючи поразки, розчавлений моторошним виглядом корінців заслуженіших «чемпіонів». Правду кажучи, я не впевнений, що їхні горді власники досі з нами…

По закінченні необхідних формальностей я попрощався – чи то з братом, чи то з мамою – і залишився з медсестрою, усміхненою жінкою середнього віку, яка була завідувачкою приймальної палати. Вона накинула на плечі довгого плаща й узяла мене за руку.

– Ходімо, Юро, – ми вийшли з будинку, і вона повела мене у глиб території.

Юрою мене назвали на честь Юрія Гагаріна, оскільки я з’явився на світ 12 квітня – на День космонавтики. Відбулося це за тридцять хвилин до півночі, мама одного разу зізналася, що через забобонність дуже намагалася випустити мене до настання тринадцятого числа. У принципі я не заперечував, й у нас вийшло як треба.

Тримаючи за руку жінку в плащі, ми пройшли повз маленький непоказний будинок із двосхилим дахом, покритим сірим, але зараз майже чорним від дощу шифером, у якому містилася місцева імпровізована школа з єдиною класною кімнатою, і ще щось (але я ще не знаю цього), і я незабаром побачив попереду три одноповерхових корпуси, що вишикувалися в ряд. Просто за ними починався сосновий бір, що сизо сутенів у кисельно-дощовому серпанку, навіваючи відчуття якоїсь присутньої, але поки що нерозкритої таємниці.

Лівий корпус, як я невдовзі дізнався, належав дорослим, у правому був лазарет і процедурні кабінети. Ми підійшли до середнього, де було дитяче відділення.

– Ну ось і прийшли, – сказала моя проводирка й відчинила двері.

Так я опинився в санаторії «Супутник».

* * *

Ми прийшли дуже вдало – починався обід. Проводирка передала мене з рук у руки головлікарю дитячого відділення й побажала «не хворіти», за що я вже аж ніяк не міг ручитися.

Лікарка, серйозна дама років під п’ятдесят у біфокальних окулярах, які ще більше підкреслювали її суворий вигляд, завела мене до їдальні й рекомендувала – червоного і зніяковілого – іншим дітям. Але, на мою полегкість, ніхто не подивився на мене, як на дивовижну звірючку, швидше майже не звернули уваги. Такі церемонії тут рідкістю не були – новенькі постійно заступали «старожилів».

Їдальня виявилася маленькою й по-домашньому затишною – я мимовільно порівняв її з тією величезною й голосною, в якій харчувався на довгій перерві у школі. Тут були низенькі, розраховані на дитячий зріст столики на чотирьох, квіти в настінних горщиках, приємні запахи, що линули з кухні через ледь прочинені двері.

За столиками зібралося близько тридцяти дітей – хлопчаків і дівчаток (приблизно половина на половину), з якими мені доведеться провести найближчі три тижні.

Лікарка розпорядилася, щоб накрили ще на одну персону, і забрала в мене пакет з речами, а інша торбинка, в яку мама склала фрукти й солодощі, перекочувала на полицю широкого буфета, що займав половину стіни, до компанії інших (мені здалося, що вона виглядає серед них теж як новенька). Після чого я зайняв місце за одним із обідніх столиків.

Час моєї появи перед самим початком трапези, може, й був певною мірою вдалим, але з’їв я лише півтарілки супу й, не доторкнувшись до другого, випив склянку яблучного компоту. Про який апетит тут може йтися? Мені до сліз хотілося додому. Був понеділок, а до п’ятниці… Аж подумати жахливо.

Коли обід закінчився, мене злегка попустило. Від того, що всі навколо жують і ні з ким поговорити, я перебував у постійній напрузі.

Мені дісталося місце у привілейованій палаті, з якої вранці виписали хлопчика – щасливчик, яким я себе вже бачив через двадцять днів. Про чарівну привабливість слова «виписка» я знав ще з лікарень. На щастя, тут, на відміну від лікарні, хоча б не треба було одягати піжаму, через яку відчуття відірваності від дому ставало ще сильнішим.

Ця палата вважалася привілейованою, оскільки була більшою за інші, а ще в ній містився ігровий куточок нашого відділення: удень сюди могли приходити інші діти. У корпусі була ще одна палата для хлопчаків – не минуло й двох днів, і я, як і всі «наші», почав називати їх «фуфлижниками». Такою вже була тутешня парадигма. І дві палати належали дівчиськам.

Обід закінчився, але мені так і не пощастило з ким-небудь завести розмову – наступив час, який називався «тихою годиною», що означало дві години сну.

Я ліг у своє ліжко й прикинувся, що заснув. Дехто зі старших хлопців читав, інші повлягалися, як я. Але ж я ненавидів спати вдень! І ніколи цього не робив, навіть у лікарні. Однак того разу я б із радістю відключився хоча б на годинку. Але не міг.

Моє ліжко стояло найближче до дверей, з якими його розділяла вертикальна грубка метрів зо два заввишки, що топилася газом. Я повернувся обличчям до грубки, сховавшись від сторонніх поглядів, і дозволив собі беззвучно сплакнути, думаючи про маму з братом, нашу з Дімою кімнату й улюблені ігри, про те, як знову повернуся до свого класу, коли випишуся звідси…

Приблизно через годину мені захотілося в туалет відлити, але я ще навіть не встиг розвідати, де він розташований, а запитати в інших хлопців посоромився. Дочекався, коли з коридору донеслися чиїсь кроки, і вискочив туди лише в трусах, чим налякав літню санітарку. Вона привела мене назад і змусила одягнутися, очікуючи поруч, щоб потім відвести (хоча, думаю, потрібні двері у кінці прямого коридору я у свої сім років зумів би відшукати і без Натті Бамбо) в те місце, куди нас кличе природа. Одягаючись, помітив на своїй подушці мокру пляму, і мені стало дуже соромно, адже вона теж могла її побачити й вирішити, що я плаксій.

Зробивши справу, я повернувся у своє ліжко й відчув, що дуже спітнів, можливо, через переживання – вода з мене так і лилася струминками. Тому коли мені знову захотілося трішечки змочити подушку, я вирішив, що цього досить, і змусив себе перекрити очні крани.

«Зрештою, ну що тут такого?» – переконував я себе. Друга половина часу, відведеного для денного сну, минула швидше, і я навіть трохи здивувався, коли нас підняли.

Першим до мене підійшов хлопець, на вигляд найстарший (до речі, так воно й було), високий на зріст навіть для своїх років, давно не стрижений – його світло-каштановий прямий чубчик майже накривав очі.

– Як тебе звати?

– Юра.

Він кивнув.

– Мене Ігор. Ти надовго?

– На три тижні.

Наш діалог смішно нагадував дитячу версію в’язничної «прописки»: тутешній пахан з’ясовує у нового в’язня, який термін той «мотає». А роль «статті», ймовірно, виконував лікарський діагноз. Але про це він мене не запитав. Я встиг подумки порадіти, усвідомлюючи, що вперше можу точно сказати, коли повернуся додому, – в лікарні «термін» часто тягнеться і тягнеться.

– Ясно, – кивнув хлопець і відійшов, утративши до мене інтерес. Та й про що, власне, було теревенити чотирнадцятилітньому підлітку з семирічним першокласником, якщо обоє ще були за тією віковою межею, коли навіть рік різниці здавався ледве не цілим десятком.

Однак це мене трохи підбадьорило – тепер я знав тут хоч когось на ім’я.

Ніщо так швидко не прояснює питання лідерства, як маленьке суспільство, і я вже незабаром знав суть тутешнього табеля про ранги. Серед «наших», як, утім, і в усьому відділенні, повністю верховодили двоє хлопців: дванадцятирічний Андрій і семикласник Ігор, який зволів першим познайомитися зі мною. Нижчу за ієрархією сходинку займали кілька молодших хлопців, ще нижче стояли страшенні боягузи й слабаки, ну а саме підніжжя належало нам – дрібноті. До того ж серед восьми «наших» меншим за мене виявився тільки шестирічний Богдан, який майже весь час лежав у ліжку з загіпсованою ногою.

Це стало першим моїм досвідом (якщо, звичайно, не брати до уваги брата) перебування в колективі, де не всі однакові за віком і силою. Так-так, і за силою теж – ніде ця різниця не стає такою помітною, як у маленькому світі, де хтось може виявитися буквально вдвічі, а то й утричі більшим за тебе. А я був мальком, який опинився в одному акваріумі з великими рибами.

Одразу по закінченні «тихої години» я мав ще одне незабутнє знайомство, коли до нашої палати почали сходитися всі охочі погратися. З Нонною, так її звали. Порівняно зі мною вона була справжньою кобилою, і в неї була своя особлива гра. От тільки куточок для гри її цікавив так само, як лисицю заяче лайно. Вона начебто прийшла перекинутися кількома словами зі старшими хлопцями. І тут побачила мене.

– А, та це ж новенький, – сказала вона, зацікавлено мене розглядаючи, хоча познайомили зі мною всіх ще за обідом. Я нічого не відповів, тільки подивився на неї. Вигляд у мене, напевно, як і раніше, був сумний, тому Нонна підсіла до мене й обійняла за плечі:

– Напевно, ще не звик. Хочеш додому?

Я кивнув.

– Нічого, це скоро мине, – посміхнулася Нонна. У неї була неймовірно чарівна посмішка. Я вже майже був готовий закохатися, та вона раптом сказала:

– Відкрий рота.

– Навіщо? – запитав я, згадавши лікарів, які просили мене зробити те саме, і надто добре знаючи, що просто заради цікавості про це не просять.

– Ну відкрий, – наполягала Нонна, продовжуючи так само мило мені посміхатися.

Я помітив, як Ігор дивиться на нас з другого кінця палати, і той вираз його обличчя змусив мене одразу ж нашорошити вуха. Він наче знав наперед, що мало трапитися далі.

Е ні, не хочу я ваших сюрпризів, не такий уже дурник, лікарі досить попрацювали, щоб зробити з мене недовірливе мишенятко, користуючись тими самими методами (відкрий рота, дитинко, боляче не буде… спусти штанці, щоб тільки глянути на твої гарні сіднички… закоти рукавчика), щоразу ховаючи за спиною або здоровенного шприца, або якусь блискучу металеву хріновину, напевно, запозичену в гестапо. Тому не дочекаєтеся, «обережність» – моє друге ім’я.

Я замотав головою, втягнувши губи між зубами.

– Це буде цікаво, – повторювала Нонна з тією самою чарівною посмішкою, якій, бачить Господь, навіть зараз мені було нелегко противитися, однак у її світло-карих очах уже затанцювали вогники роздратування через мою впертість. Угу, ці нюанси ми теж проходили.

– Ти що, злякався? Ха!

Ігор, як і раніше, спостерігав за нами з тим самим виразом обличчя. Він знав, який фокус-покус ховає Нонна за спиною. Напевно, він уже не раз бачив її шприц.

Невідомо, чим би все закінчилося, але тут у поле зору зненацька потратив один із «фуфлижників». Він був приблизно одного віку зі мною і, як потім з’ясувалося, приїхав того самого дня, тільки вранці.

– Я… Мені цікаво. Я хочу! – маленький недоносок кинувся до нас, розкриваючи на ходу пельку з такою завидною запопадливістю, що ледве шкіра на обличчі не тріснула.

Нона знову коротко глянула на мене, знизала плечима і… смачно харкнула зацікавленому дурню в рот. З такою силою, неначе з духової рушниці фухнула. Було чути навіть вологий ляпанець усередині. Протягом ще кількох днів я міг, заплющивши очі, бачити знову й знову, начебто це уповільнена зйомка, як зеленкуватий слиз з її шмарклів і слини летить малому до рота. І цей вологий звук… Не збагну, де вона так здорово цьому навчилася.

Я насилу стримався, щоб не ригнути прямо собі під ноги, а допитливий малий зайшовся у сиреноподібному ревінні й спробах відплюватися. Усе його тіло здригалося у блювотних спазмах, а Нонна з верескливим реготом відкинулася на моє ліжко, як повія, якій не терпиться, щоб її як слід відшмагали. Дехто теж розсміявся. Але не всі. Я підозрюю, мовчали ті («наших» серед них не виявилося), які, як мухи, приклеїлися раніше на солодку посмішку Нонни.

Ігор схвально підняв великий палець угору, дивлячись на мене.

Коли малий, покуштувавши шмарклів, вибіг з палати, продовжуючи голосити й плюватися, Нонна піднялася, обсмикнула спідницю і, навіть не глянувши в мій бік, теж попрямувала до виходу, немов забула, навіщо приходила. І ось тут я цілком ясно зрозумів, навіщо – ну звісно, заради мене, щоб виконати свій улюблений трюк з новоприбулим недолітком (звичайно, що навіть у її п’ятнадцять такий фокус із хлопчиськом, років на три старшим за мене, міг би їй дорого обійтись). Назвіть це дитячою інтуїцією, але я відразу здогадався, що вона проробляє це з усіма, з ким може дозволити собі таке задоволення.

– Останній раз, Нонно, – сказав Ігор. – У нас це було востаннє.

Вона обернулася біля дверей, подарувала йому шикарну посмішку, про яку сьогодні б сказали: «на мільйон доларів», тільки вже зовсім не таку милу, як колись, і, не сказавши жодного слова, вийшла. Наскільки я пам’ятаю, справді, нічого такого більше не повторювалося, принаймні у нас.

– Чопськая давалка! – послав їй услід хтось із «наших».

Нонна приїхала з глухого прикордонного містечка Чоп, що приблизно за триста кілометрів від Львова, де, схоже, таким кобилам, як вона, які дозрівають, не було чим займатися з нудьги, крім як вправлятися в майстерному харканні в рот малоліткам.

– Чудово, Юро, так тримати, – це вже мені. У відповідь я кисло посміхнувся, водночас міркуючи, що став свідком чогось настільки нечуваного, про що не раз зможу потім розповідати друзям і знайомим довгими вечорами.

Незабаром мені ще випаде нагода дізнатися, що будь-які витівки Нонни – просто бліднішали порівняно з тим, на що були здатні медсестри нашого маленького санаторію «Супутник».

Сім років – останній бастіон наївності.

* * *

Незадовго до вечері мені дуже захотілося цукерок. Я зайшов до їдальні, де на одній із полиць буфета залишився мій пакет, який зібрала мама. Я розкрив його й дістав целофановий кульок, але моїх улюблених шоколадних там не було, тільки льодяники (пригорща «Театральних» і «М’ятних»). До того ж пара «Гуліверів» і півдюжини трюфелів теж зникли. Я довго стояв біля буфета й недовірливо роздивлявся кульок. Питання в тім, куди могли щезнути цукерки?

Якби я був на рік старшим, то, звичайно, відразу вирішив би, що їх у мене поцупили (чи свиснули — як тоді говорили). І мав би рацію. Ну не в тимчасове ж користування взяли! Однак я ще ніколи не зустрічався з таким нахабним злодійством і тому спочатку подумав, що мама просто забула їх покласти, коли збирала кульок. Але відразу згадав, як сам клав туди цукерки – ще б забути! Версія не протрималася й секунди. Нова, поки я розгублено крутив у руках прозорий кульок, полягала в тому, що хтось, можливо, переплутав пакет і ненавмисне взяв мої цукерки (точніше – з’їв). Це припущення здалося набагато переконливішим, ніж попереднє, хоча теж виглядало дуже малоймовірним і протрималося секунди дві – справжній прогрес.

Зрештою, я був змушений гірко зітхнути й упокоритися, що цукерки в мене все ж таки хтось украв. І знаєте що? Ось уже двадцять два роки ця версія успішно втримує свої позиції і, думаю, може легко пробути ще стільки само.

Однак мені й на думку не спадало поскаржитися на невідомого злодія (а якби і спало, то я навряд чи так учинив би заради кількох, нехай навіть шоколадних цукерок).

Льодяники, що залишилися, мене не привабили, і я, повернувши пакет на старе місце, понуро поплентався в палату.

Що ж, вражень від першого дня в санаторії у мені було більш ніж достатньо, але головні, як з’ясується згодом, чекали мене ще попереду.

* * *

Коли я зайшов до палати, то побачив, як Андрій, другий за старшинством після Ігоря, і ще один хлопець, здається, на ім’я Антон, який готувався до виписки наступного дня, вовтузяться з чимось між рядами ліжок. Моїй появі вони явно не зраділи, хоча в куточку для ігор було повно інших дітей.

Андрій підійшов до мене і, по-дружньому взявши за плече, відвів подалі від ряду, якось аж надто жваво цікавлячись моїми справами: чи сподобався мені санаторій і таке інше. Цим лише зміцнив мою підозру, що те, чим вони займалися, якось стосується мене. Схоже, хлопці готували якийсь сюрприз.

Не те щоб це мене сильно занепокоїло, але коли стає ясно, що проти тебе хтось щось замислює, то й зберігати абсолютну байдужість стає важко, чи не так? Тому я запитав, що вони там робили. Андрій вимушено розсміявся, зиркнувши на все ще чимось зайнятого товариша, і сказав:

– Нічого цікавого.

– Де новенький? – почулася до сверблячки знайома ще з лікарень інтонація, так, не голос, а саме інтонація. Це хтось явився по мою душу. Я глянув на двері палати, знаючи наперед, яку картину побачу: медсестра, яка розгублено перебирає очима дітей, шукаючи мене. Угу, так і є.

Зазвичай це означало: або настав час здавати аналізи, або проходити огляд у лікаря. Але для аналізів сьогодні було вже пізненько – більшість із них здають, як правило, рано-вранці натщесерце (банки, склянки, не бійся, це як комарик укусить, а це як…). Отже, огляд.

– Він тут! – відповів за мене Андрій, помітно зрадівши, і я навіть здогадувався чому.

– Ходімо зі мною, – сказала медсестра. – Тебе хоче бачити лікар.

Я знову глянув у той бік, де був прохід між рядами ліжок, і пішов за нею.

Усе як завжди. Лікарка, та сама, що зустріла мене й познайомила з іншими в їдальні, пустила в хід свій холодний стетоскоп, від якого по всій шкірі розбігалися спритні мурашки. На столі кабінету розкрита біблія моєї хвороби. Дихай глибше, не дихай. Моментами зсередини підіймаються безпричинні смішинки, як пухирці в пляшці з мінералкою. Можеш опустити… І знову «відкрий рота» тільки цього разу зрозуміло навіщо, слизький металевий шпатель на язиці, солонуватий від розчину, в якому його стерилізували… Усе як завжди.

– Ти в нас проблемний хлопчик, – дійшла висновку головлікар, поглядаючи на годинника. Вечеря починалася о восьмій, а зараз була половина, і її зміна незабаром закінчувалася. – Я вестиму тебе сама. Завтра здаси аналізи, я подивлюся і призначу курс.

Вона пролистала мою історію хвороби до самого кінця.

– Два тижні тому була ангіна… За місяць до цього – грип… Знову ангіна… Знаєш, недивно, що в тебе така картка.

Можна подумати, що тут звикли мати справу тільки зі спортсменами, що аж пашіють винятковим здоров’ям. Смертельно хворих тут теж, звичайно, не було, але ж ніхто не буде відривати дітей від нормальних шкільних занять без серйозних причин?

– Я не встигла цілком вивчити твій талмуд, здається, це повна енциклопедія дитячих хвороб, але дещо хочу з’ясувати відразу. Коли в тебе був останній напад астми? Якщо, звичайно, можеш відповісти.

Чи можу я відповісти?! Схоже, ця лікарка в окулярах була про мене аж надто низької думки. Нічого, скоро вона її змінить.

– У три роки, – сказав я. – А потім переріс і більше не повторювалося. Ще в мене хронічний тонзиліт – я на диспансерному обліку. І шуми в серці після кіру торік, ви, мабуть, почули? А щодо щеплень, чому мені їх не робили, ви вже в курсі?

Лікарка всміхнулась і кивнула.

Якби вона мене попросила, то я міг би легко перерахувати всі свої діагнози, переказати результати аналізів за останній рік, назвати всі препарати, що приймав у вигляді уколів або ковтав усередину пачками, і навіть посперечатися, яке саме лікування вона мені незабаром призначить з точністю до кожної процедури, пігулки й уколу. Такий собі маленький лікар у коротеньких штанцях і з вавкою на коліні – що ви маєте на увазі, колего? Звіримо наші анамнези? До речі, друже, я настійно рекомендував би ось ці вітаміни, вони смачніші та й через трубку плюються чудово. В одинадцять років я взагалі міг би обходитися без лікарів, якби не довідка про звільнення від школи – маленький заповітний клаптик паперу з двома печатками – і рецепти на деякі ліки. Може, я й не дотягував до звання педіатра, але ж себе-то знав набагато краще за будь-якого лікаря. У всякому разі достатньо, щоб у шістнадцять поставити собі правильний діагноз – гострий перитоніт – те, чого не зуміли зробити лікарі швидкої допомоги (вони приїжджали тричі! І вважали, що в мене звичайне харчове отруєння), і завдяки чому, безперечно, я не віддав кінці того самого року, коли одержав паспорт, а хтось не відправився у в’язницю підвищувати кваліфікацію.

– Добре, Юро, можеш іти, а то спізнишся на вечерю, – сказала лікарка.

Я кивнув і попрямував до дверей, бо справді хотілося чогось закинути у шлунок.

– Зачекай, я ось про що хотіла тебе ще запитати, – окликнула вона мене вже на порозі. – Ти добре влаштувався в нас? Старші хлопці не кривдять?

Не знаю, щиро вона цікавилася чи була в курсі, що директриса санаторію, її начальниця, – знайома моєї мами. Але чомусь навіть тоді мені здалося, що друга обставина мала більше значення.