Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Та ні, якого біса, тлумачення нового слова мені вже потрібне не було. Залишалося тільки обговорити деякі нюанси з Дімою. З «гітаристами-похуїстами» теж, утім, поки не все було ясно.

– ЗУ! БАШ! ТА!

– Це ти про мене? – за загальними веселощами ніхто не помітив, як до палати увійшла Кобила.

А Шкелет узагалі зрозумів це останнім – його ліжко стояло на тому самому боці, що й двері. Він миттю пірнув під ковдру, червоніючи від сорому, потім пробіг очима по нас… і раптом розревівся.

– Чудово! – сказала «зубашта штерва», підходячи до його ліжка з блукаючою посмішкою. – Думаю, дівчата теж не відмовляться від маленької вистави.

Вона одним ривком зірвала ковдру з Шкелета, схопила його за руку й силоміць потягла до дверей.

– Hi-і! Пушти!.. Пушти-и!.. – заволав він, коли до нього нарешті дійшов зміст того, що відбувається. – Будь лашка… НЕ ТРЕБА!

Від декого із хлопців я чув, що «стерви» застосовували ще й особливий вид покарання: тих, хто провинився, зокрема й дівчат, інколи роздягали догола й відправляли на всю ніч до палати протилежної статі. Але не вірив у це навіть після того, як побачив у п’ятницю мокрі труси, що стирчали із рота «фуфлижника». А ось тепер я був змушений змінити свою думку.

Сміятися нам дружно перехотілося. Шкелет смикався, дригав ногами і звивався всім своїм худим курчачим тілом, але було видно, що він іще сподівається: його полякають і відпустять. Але сподівався тільки до дверей палати. Потім, опинившись уже в коридорі, відразу знітився, сполотнів і покірно пішов за медсестрою. Дівчата висипали в коридор, верещали і плескали в долоні – особливо тоді, коли Нонна відкинула вбік його руку, якою він прикривав свій ще по-дитячому малюсінький «стручок».

Назад Шкелет повернувся вже сам. До ночі пролежав у ліжку, накрившись із головою, і ні з ким не розмовляв (ми, щоправда, й не чіпали), навіть не піднявся, щоб поїсти. Так, ніби помер.

Тієї ночі всім спалося погано, але мені, мабуть, найгірше. Під ранок, коли вкотре розплющив очі й зрозумів, що більше не засну, я встав і навшпиньки підійшов до вікна палати, де й простояв довго-довго…

На вулиці лив безперервний дощ. Він монотонно шепотів, то збивався поривами вітру, то раптово завмирав на хвилину, щоб так само раптово посилитися…

Приходь… приходь, коли знову піде дощ…

Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.

До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.

Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання Дощового Чоловіка.

Він кликав мене.

Нас.

* * *

– Куди подівся ваш Рома? – поцікавилася училка наступного дня, ковзнувши поглядом по класу, коли ми розсілися за партами. Ромка відразу потрапив до числа її мазунчиків, оскільки, на відміну від інших, примудрявся якимось незбагненним чином зберігати старанність в умовах тутешньої школи. Словом, справжній відмінник. Найцікавіше, що саме таке враження він і справляв з першого погляду, а в житті це зустрінеш не так часто.

– І справді, де очкастий? – завертіли головами Андрій з Ігорем, та й усі ми.

– Хіба ви не виходите з корпусу разом? – звичайно, училка мала рацію: ми рідко ходили на заняття порізно, найчастіше розбивалися на окремі групки, особливо, коли поверталися назад.

– Може, відстав і заблукав? – припустила вголос котрась із дівчаток.

– Територія досить велика… – зазначила училка, розмірковуючи.

– Окуляри запітніли, і він збився з дороги, – вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.

– Навряд чи міг заблукати, – сказав Ігор і кивнув на мене. – Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.

– Гаразд, – училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. – Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.

Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.

Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.

– Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, – у голосі училки вчувалося хвилювання.

– Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, – заявила Рита, подружка Нонни.

Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.

– Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.

– Він повернув, коли ми вийшли, – раптом подав голос Тхорик.

– Чому ти відразу не сказав?

– Не знаю, – зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.

– Навіщо він повернув? – училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».

– Здається, когось там побачив… Я не знаю…

– І нічого не говорив?

– Ні.

– А в який бік він пішов?

– Здається, туди… – пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.

– У бік футбольного поля, чи що? – швидко зорієнтувався Ігор.

– Так, здається…

– То здається чи точно? – схилилася до нього вчителька.

– Точно, – кивнув Тхорик. – Здається…

Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.

– А у вухо хочеш дістати? – зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.

– Зда… Ох, бля, ні! – пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.

Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я… здається.

– Знаєте що? – звернулася училка до всіх. – Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… – вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: – Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.

Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються можливих неприємностей так само, як і реальних, а іноді – навіть більше.

Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) – на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.

Усе-таки я звернув увагу на те, що училка, йдучи попереду, повела нас трохи праворуч від корпусів санаторію, зробивши гак. Це не через намір зрізати шлях, а, швидше, щоб випадково не потрапити на очі керівництву з виводком учнів у сиру погоду та ще й під час занять (хоча навіть мені було зрозуміло, що від тутешнього навчання користі майже ніякої).

Було ще не дуже холодно, проте в повітрі вже витало передчуття снігу, мокрого й важкого, як завжди цієї пори року. Ми обігнули будівлі й попрямували до лісу й довгої кілометрової доріжки.

Я йшов пліч-о-пліч із Ренатом.

– Дощ… – мовив він так тихо, що його більше ніхто не міг почути, і глянув на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, й кивнув у відповідь.

…Ромка лежав у кінці бігової доріжки обличчям униз, за кілька кроків від білої позначки «900». Сумнівів, що це саме він, не було: усі знали його синю з яскраво-помаранчевими смугами курточку. Ми угледіли його ще здалеку і рвонули щодуху. Училка спробувала зупинити нас окриком (хто би слухав!), та зрештою побігла й сама, але, звичайно, безнадійно відстала.

Мені пощастило прибігти третім, легко обігнати Тхорика і (сам здивувався) на два-три метри випередити Рената. Ігор із Андрієм опинилися на місці значно раніше за інших. Вони схилилися над Ромкою і про щось переговорювалися між собою. Я намагався визначити за виразом їхніх облич, наскільки все погано, але розгледів лише характерні жести, від яких зразу ж полегшало.

Виходить, що Ромка принаймні був живий.

Кроків за десять я помітив спершу, як здригається його спина, а потім почув і його плач – неголосний, але якийсь тягучий, із надривом. І подивився на захеканого Рената, який прибіг після мене. Мені чомусь здавалося, він першим зможе у всьому тут розібратися.

Коли до нас приєднався Тхорик, ми все ще продовжували тупцювати біля мокрого від дощу Ромки, не наважуючись щось зробити, і чекали училку. Ігор з Андрієм присіли обіч Ромки і поклали руки на його плечі, що судомно здригалися. Ця картина мимоволі нагадала про той вечір, коли вони майже так само обступили його, смертельно наляканого шторою, що ворушилася.

– Що з ним? – істерично вигукнула училка, підбігаючи до нас. Вона, схоже, була в стані напівнепритомності.

Ми розступилися, пропускаючи її.

– Господи, як ти мене налякав! – жінка (думаю, не тільки я тієї миті перестав сприймати її як нашу училку) підняла Ромку з мокрого асфальту, її розкрита парасолька давно валялася десь біля смуги із цифрою «400». – Коли я побачила, як ти тут лежиш…

Погляд хлопчика був цілком осмисленим, але спрямованим кудись далеко, у сіру завісу дощу.

– Чому? Навіщо ти прийшов сюди?

– Ви не розумієте! – раптом заверещав Ромка тоненьким дівчачим голосом. – Він помер! Помер! Мені сказали, тобі теж треба кинути землю… туди… Він помер!

Ромка знову заплакав, але вже тихо, майже без сліз.

– Хлопці, що відбувається? – училка глянула на нас безпомічним поглядом розгубленої восьмирічної дівчинки. – Ви знаєте?

Ми знали. Але що ми могли їй відповісти?

– Адже ви знаєте, так?

Ми мовчали. Навіть Ромка затих. Я стояв під зливою й відчував, як об’єднує нас таємниця, така різна для кожного і спільна для всіх. Таємниця, яку ми не вибирали й нікому не присягалися її зберігати, яка пов’язала нас і водночас розмежувала загадковими табу. І зараз вона оточувала нас з усіх боків.

– Знаєте…

Жінка, яку попросили бути вчителькою… Вона теж це відчула.

Ми не могли відповісти.

* * *

Я абсолютно не пам’ятаю хлопця, який зайняв місце Шкелета. Завдяки вигадливій вибірковості дитячої пам’яті у моїй свідомості дуже яскраво засів образ тих хлопців, з якими я познайомився на початку й розділив першу половину свого життя у «Супутнику». Навіть Антона, який виїхав наступного дня після мого приїзду. Але нічого не можу сказати про тих, хто приходив їм на зміну, – вони немов тіні, бродять у моїй пам’яті серед останніх «наших». Цих «примар» з часом ставало все більше, а «наших» усе менше.

У середу поїхав Андрій. У четвер ми попрощалися відразу з двома – Ігорем і маленьким Богданом. У п’ятницю вранці виписався Тхорик. Отже, на кінець другого тижня мого перебування в «Супутнику» залишилися тільки Ренат та Ромка.

А може, в усьому винне було моє сприйняття, перекручене гарячкою, крізь яку я спостерігав за цими від’їздами і приїздами. У вівторок я добряче намок і промерз під дощем, коли ми шукали Ромку, і, звісно, вже наступного дня зліг у ліжко – мої мигдалини, як завжди, не вибачили мені вуличної фривольності. Я дуже хвилювався, що мене запхають одного в якийсь ізолятор, але моя лікарка сказала, що в мене звичайна застуда, і залишила з усіма.

У четвер уже стало ясно, що на вихідні я залишуся в санаторії. Основне лікування припинили до тих пір, поки я не видужаю, зате поточне нічим не відрізнялося від звичного лікарняного. Мене відвідувала директриса, потім приїжджали мама і брат, але всі їхні гостинці я б із радістю проміняв на одну годину перебування вдома.

Навіть на півгодини проміняв би.

Іноді мені кращало, і тоді все навколо на якийсь час переставало бути схожим на сон. Один із таких моментів трапився у четвер увечері. Світло вже погасили, а в грубці, як завжди, затишно гудів вогонь.

Тхорик, для якого ця ніч тут була останньою, з ностальгією у голосі говорив про те, які гарні історії знає і вміє розповідати Ренат. Думаю, йому самому хотілося наостанок почути ще одну, але чомусь не наважувався попросити.

– Ренате, може, і нам розповіси? – запропонував один із «привидів».

– Якщо, звичайно, твій таємничий голос не проти, – зрадів Тхорик.

– Таємничий… що? – запитав другий «привид», який займав тепер місце Ігоря.

– Пусте, – відповів Ренат. – Головне, щоб я не був проти.

Я вже знав на той час – він із того самого інтернату, що й близнюки (мати Рената померла від зараження крові під час операції, а батько досиджував довгий строк у в’язниці), і опинився у «Супутнику» відразу після закінчення піонертабірного сезону. Тому чомусь подумалося: скільки ж таких, як ми, встигло пройти цієї осені через його історії, коротаючи довгі дощові вечори й хоч ненадовго тамуючи тугу за домівкою.

– Я розповім вам про одного ката, який жив у світі, дуже схожому на наш, – почав Ренат. – Може, він там і зараз живе.

– Це як… у паралельному світі? Я в книжці читав… – устромив слівце хтось із «привидів».

– Точно, – відповів Ренат. І продовжив: – Головне, що ніхто не знав хто він такий і звідки, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Бо таким був Закон про Страту, зрозуміло? Найдавніший із законів, який зберігся ще з часів Середньовіччя. Все змінювалося, цивілізація розвивалася, поки не стала схожою на нашу, навіть у чомусь розвиненішою. Але люди чомусь вирішили не змінювати той закон. Важко сказати чому. Може, він просто виявився надійнішим за інші, і час нічого не зміг з ним удіяти. А може, людям подобалася багатовікова таємниця, яка дожила до їхніх днів, і не хотілося її вбивати. З покоління в покоління люди звикли вважати Ката безсмертною істотою, яка вже кілька сторіч живе в своєму замку біля Плахового майдану, де завжди скоювалися страти. Більшість справді у це вірила, тому було написано тисячі книг, а потім і знято сотні фільмів про загадкового Хазяїна замку, в який ніхто не міг потрапити. За старою легендою, цей замок збудував сам Кат, а коли будівництво завершилося, він особисто вбив усіх, хто там працював. Із тих пір, згідно з законом, більше ніхто не мав права позбавляти життя, крім Ката. А Держава створила особливу службу, яка постійно охороняла всі підходи до замку. Тільки Кат міг вийти звідти або потрапити назад. Але ніхто не знав, як і коли це відбувається. Люди могли бачити його тільки на помості під час страт. Він з’являвся в чорному вбранні з прикритим обличчям із-за величезних броньованих дверей, які б не протаранив і танк, робив свою справу (за давнім звичаєм – мечем) і йшов назад. Автоматичні лазерні пушки розстріляли б навіть короля, якби той спробував напасти на Ката. Вже декілька століть його зображення було на гербі Держави – людина в чорній сутані, яка спирається на довгого дворучного меча.

– А він і справді був невмирущим? – запитав Ромка.

– Та ні, звичайно. – Я почув, як під Ренатом скрипнуло ліжко. – Просто колись жив чоловік, він був придворним ученим, і одного разу король наказав йому створити якийсь особливий закон на честь закінчення всіх воєн, бо того року він переміг усіх своїх ворогів і об’єднав увесь світ в одну країну. Цю війну розпочав ще прапрадід короля. Ось тоді вчений і вирішив, що нехай тепер залишиться лише одна людина, яка матиме право вбивати. Адже хтось усе одно повинен страчувати злочинців, ґвалтівників та вбивць. І створив Закон про Страту. Але королівський учений навіть не здогадувався, що цей закон зможе проіснувати так довго – кілька сторіч. Він лише хотів, щоб закон діяв до смерті короля.

Найскладнішим виявилося тримати в таємниці, хто ж насправді та людина, яка має право вбити, бо Закон про Страту забороняв це знати навіть королю. І тоді вчений придумав спеціальну систему, щоб зберегти Закон якомога довше. Наприклад, він передбачав, що обов’язково віднайдуться люди, які спробують вирахувати Ката. Або хтось випадково зверне увагу на людину, яка завжди кудись щезає під час страт. Або ще щось. Тому той учений вирішив, що Кат не має мати родини, близьких родичів і друзів, але й жити усамітнено теж не буде. А страти завжди відбуватимуться в ті дні, коли весь народ святкуватиме якесь велике свято, ніхто не працюватиме й кожен може піти туди, куди захоче. Ще він склав дуже жорсткий звід вимог, яким повинен відповідати Кат. Дуже жорстоким, бо треба було мати особливі якості, щоб стати Катом. Одним із правил, приміром, було: коли Кат стане старим, то має передати своєму спадкоємцеві всі секрети, а сам відразу померти. Двох людей, які б знали таємницю Закону про Страту, існувати не могло. Ось чому чинний Кат довго вибирав спадкоємця, випробовував його і придивлявся, щоб не помилитися.

Потім учений побудував за своїм власним проектом той самий замок біля Плахового майдану і провів до нього глибокий підземний тунель завдовжки тридцять кілометрів. Він мав таємний вхід, заплутаний хитромудрий лабіринт усередині й безліч смертельних пасток, пройти через які міг тільки Кат, який знав їхні секрети. Робітники, які п’ять років будували замок і тунель, постійно жили під землею, туди їм приносили їжу і все необхідне. Це були переважно бурлаки й каторжники. Вони швидко помирали від важкої роботи і хвороб, і тоді на їхнє місце приходили нові. Їх треба було так багато, що незабаром почало не вистачати. Вчений умовив короля, щоб йому привозили робітників із дальніх провінцій. Коли будівництво закінчилося, він пообіцяв робітникам, що залишилися живими, величезну нагороду й волю. Запросив їх на бенкет у заздалегідь викопану під землею велику залу, а коли всі там зібралися, то влаштував обвал…

– Поховав усіх живцем? – не стримався Тхорик.

– Так, усі загинули. Учений настільки захопився своєю ідеєю, що, зрештою, сам він і став першим Катом. Але спочатку переконався, що відповідає всім вимогам.

– От псих! – подивувався чийсь голос у темряві.

– Так, зовсім поїхав мізками, – згодився Ренат. – Родини і близьких друзів у нього теж не було. Він навіть про всяк випадок убив короля, щоб трон посів його син, який узагалі нічого не знав. Але вчений усе ж таки думав, що секретна нитка обірветься зразу після його смерті і, звичайно, навіть думки не припускав, що створений ним Закон проіснує стільки століть.

– У нас вечорами розповідали зовсім не такі історії, – забурчав один із «привидів». – Я хочу про мерців.

Йому ніхто не відповів. А може, не встиг, бо цієї миті я запитав:

– А ким був той Кат, про якого ти говорив спочатку?

– Ким він був? Він був… бухгалтером. Простим бухгалтером у конторі.

– Моя бабуся теж бухгалтер, – вагомо зауважив Тхорик.

– Минуло вже десять років, як старий Кат зробив його своїм спадкоємцем. І ще десять років перед цим він за ним спостерігав, навіть став його близьким другом. Коротше, знав про нього все. І вирішив зупинитися на ньому. Щоправда, про всяк випадок старий Кат тримав на прикметі ще двох-трьох.

– А якби той відмовився? – запитав Ромка.

– Тоді старому Катові довелося б його вбити. Іноді таке траплялося й раніше. Тільки рідко, бо той учений, який створив Закон про Страту, хоча і схибнувся на своїй ідеї, але був дуже розумною людиною, і його система вибору спадкоємця майже ніколи не давала осічок.

– Кльово… – гмикнув хтось.

Мені теж подобалася історія Рената, хоча вона зовсім не була схожою на всі ті, що я чув раніше, навіть на його власні. До того ж Ренат дуже рідко дозволяв комусь себе перебивати, а тут… Немовби він сам бажав, щоб його перебили, провокував деталями, неначе ставився до неї якось по-особливому. Я думаю, він і нас примусив. Принаймні того вечора.

– Однак старий Кат порушив одне правило: він знав, що його майбутній спадкоємець колись мав родину – дружину й сина, – хоча вона давно й розвалилася. Дружина від нього пішла до іншого й забрала із собою сина. Потім несподівано померла, а вітчим віддав хлопчика до інтернату. Багато років його справжній батько стежив за життям сина, поки той виріс. Але ніколи не спілкувався з ним, тільки спостерігав здалеку. Старий Кат про все це, звичайно, знав і все одно вибрав його. Можливо, тому що йому було вже багато років і він боявся спізнитися, а кращої заміни собі не бачив. І ось він привів майбутнього Ката в підземний лабіринт, щоб показати дорогу до замку й навчити проходити через усілякі пастки. Коли вони йшли (а дорога тривала дев’ять годин), то іноді наштовхувалися на…

– Мерців? – з надією спитав той самий «привид».

– Мертвяки, мертвяки… – передражнив його другий (утім, цього я пам’ятаю – вогненно-рудий здоровань років п’ятнадцяти, який дуже швидко захопив верховенство після від’їзду наших «вождів»). – Та заткнися ти зі своїми мерцями! Некрофіл довбаний!

Я ледве не вліз, щоб збагатити свій словниковий запас новим надбанням. Однак вчасно зметикував, що моя допитливість буде дуже невчасною. Тож просто вирішив запам’ятати незрозуміле слово, щоб пізніше проконсультуватися з Дімою або мамою (коли я таки запитав маму про це, то вона спершу окинула мене дивним-дивним поглядом, а потім відповіла, що мені зовсім не варто цікавитися такими речами).

Ренат терпляче перечекав, поки кінчиться перепалка між новенькими.

– Так, були, були там мерці, – заспокоїв він «некрофіла». – Але небагато. Просто час від часу хтось випадково знаходив, вхід до лабіринту: заблукала дитина, різні п’яниці чи ще хтось. Та ніхто не міг вибратися звідти живим, усі гинули або в пастках, або від голоду. Одного разу молодий Кат навіть почув чийсь голос, коли йшов до замку на чергову страту. Це був чоловік, який заблукав у одному з хибних ходів; а їх у лабіринті було безліч.

– І що, залишив того помирати?

– Звичайно, – відповів Ренат. – Він не мав права його рятувати, бо відразу виказав би себе. Він не міг цього зробити в лабіринті, ясно?

Ренат ненадовго замовк, а потім продовжив свою історію:

– Коли старий Кат передав йому всі знання, то помер того самого дня – кинувся під потяг. Нібито впав на рейки випадково, щоб його зникнення ні в кого не викликало підозр. Адже хтось би міг здогадатися, ким він був, і почати стежити за всіма, з ким той спілкувався. А так виходило – звичайний нещасний випадок.

– А як же розвідка? – раптом засумнівався Рудий. – Невже навіть там не знали, хто Кат?

– Залишилися тільки звичайна поліція й таємний відділ, що займався розшуком кримінальних злочинців. Але ж Кат не був злочинцем, – не спиняючись відповів Ренат. – А розвідка… фьюі-іть!.. Бо вже давно ніхто не воював. Просто іноді хтось із людей хотів викрити Ката, щоб прославитися або… Або з нічого робити. Але їм нічого не вдавалося.

– Добре, вибач, – сказав Рудий. – Це я так.

– І от якось років десять по тому Кат вийшов для чергової страти. На помості стояли п’ятеро засуджених. Троє чоловіків, одна жінка й зовсім молодий хлопець. Кат раптом упізнав у ньому свого сина. Але й оком не змигнув. Він, як завжди, почав свою роботу, тільки влаштував так, щоб син у черзі був останнім. А потім… Оглушив його, вдаривши по голові рукояткою меча, перекинув через плече і щез за броньованими дверима замку. Спочатку народ нічого не зрозумів, усі завмерли – і на Плаховому майдані, й біля телевізорів, адже ніхто такого не очікував. А коли дехто з них кинувся до дверей, що вели на ешафот, їх скосили лазерні пушки. На майдані почалася паніка, багато людей загинуло в тисняві. Уже наступного дня по всьому місту спалахували заколоти й почався безлад. Незабаром усі провінції, які багато століть тому король об’єднав в одну країну, відокремилися, і почалася велика війна.

– А до чого тут війна? – обурився хтось з «привидів».

– Та на тому ж законі все й трималося, бовдуре! – ляснув рукою по ковдрі Рудий.

– У саме яблучко, – сказав Ренат. – Вийшло так само, якби хтось викрутив непомітний, але важливий гвинтик з великого механізму або витяг нижню карту з карткового будиночку. Тільки нікому й на думку раніше не спадало, що таке може трапитися.

Якийсь час ми лежали мовчки, переварюючи незвичну історію Рената.

– Стривай, а що ж було з Катом і його сином? – раптом прокинувся Тхорик.

– Більше їх ніхто не бачив.

* * *

До суботи всі наші роз’їхалися по домівках, навіть Ромка. Залишилися тільки я й Ренат, та й того забрали ще вранці, посадили в службовий автобус з кількома іншими інтернатівцями з «фуфлижників» і повезли до міста на якесь обстеження. Того дня я ледь не загинув.

Усе почалося із замикання електропроводки у коморі для білизни. Швидше за все, причиною стала вогкість, що просотувалася крізь дах, адже дощ – то ледь помітний, то справжня злива – не вщухав ні вдень, ні вночі. Кілька купок змінної білизни поволі тліли в коморі, поки на дим, що просочувався в коридор, не звернула увагу одна з чергових медсестер, коли проходила повз двері. Вона покликала на допомогу другу медсестру, яка мала ключ, і разом вони залили тліючу білизну водою. Невеликий одноповерховий корпус швидко заповнився їдким димом.

Оскільки викликати пожежників уже не було потреби, вони обмежилися дзвінком електрику, а дітей, які залишилися на вихідні, вивели на вулицю, щоб провітрити палати. Окрім однієї – в якій був я. Мене, хворого, тягнути на дощ вони не зважилися. До того ж моя палата була в іншому від злощасної комори кінці коридору, і туди дим ще не встиг добратися.

Однак про всі подробиці я дізнався вже потім.

Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це – не сон.

Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.

Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього – неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…

– Пішли зі мною, Юро, – я не міг не впізнати голос батька. – Вони забули про тебе. Пішли зі мною. Просто зараз…

Я потягся до його руки…

І знепритомнів.

* * *

– На ліжку?

– Так, ти лежав на своєму ліжку, – підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.

Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.

Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.

Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…

– Знову бачив його?

Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:

– Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.

Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…

Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.

«Давай навчу тебе грати в шахи», – і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.

Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити – рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.

– Але ж тут було повно диму.

– Мені так здалося.

За вікнами в темряві стукотіли дощові краплі, вибиваючи складний дріб на жерсті зовнішнього підвіконня, стікали з листя дерев, що швидко ріділо. Вони давно вже стали звичними знаками присутності Осені.

– Скажи чесно, ви всі його бачили?

– Усі.

– А хтось із новеньких… уже?

– Не знаю. Можливо.

– Думаєш, не варто їх попереджати?

– Вони не зрозуміють… Поки самі його не зустрінуть. Я намагався раніше… Добре, давай спати.

Ренат устав і вимкнув світло. Повертаючись назад повз моє ліжко, він раптом зупинився, узявся обома руками за спинку й подивився на мене.

– Що?

– Ніяк не можу зрозуміти… – Ренат з тихим скрипом повернув долоні навколо спинки ліжка. – Що його тягне до таких, як ми? Навіщо це йому? – знову ледь уловимий скрип. – А може, річ у нас? – скрип. – Може, ми самі його і створили?

Він нарешті заліз під свою ковдру, і я, вже опускаючись у м’який сонний прилив, ледве розчув, як він вимовив щось іще.

* * *

Я, як завжди, поволі виходив із чергової недуги, і лише в середу мені стало краще. Отже, тепер можна буде прискорено завершити раніше призначений лікарем курс. Щось змінилося за той час, поки я хворів, але не ясно що. Такі речі завжди стають помітними, якщо пропускаєш кілька «серій». Зі мною це було вже не вперше й далеко не востаннє. Просто ти щось губиш, не обов’язково важливе. Але відчуваєш це.