Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Шумен жахливий

Лисий старий, тихо муркочучи собі щось під ніс, зайшов до кімнати, де єдиними меблями було лише крісло з широко розведеними підлокітниками, що стояло посеред кімнати, і маленький столик біля нього. Старий був одягнутий у бездоганно білий лікарський халат, у руках тримав металеву тацю з двома рядами акуратно розкладених блискучих хірургічних інструментів.

– Пора… пора, наш юний друже. Час, на жаль, не любить стояти на місці, але інколи – це єдине, що підтримує бажання жити далі. Тому пора. Для нас з тобою.

Він обійшов крісло, розгойдуючи тацю, ніби в танці, і зупинився.

– Пора…

У відповідь йому пролунав сміх, що нагадував передсмертне вороняче каркання, крізь який ледь почувся тріск шкіряних ременів, що розірвались, наче тонкі гумки. І хтось, зігнутий вагою величезного горба, повільно підвівся йому назустріч…

Голос

Розділ 1

– Каре!

Влад оглянувся на прищавого типа в синій болоньєвій куртці, який уже хвилин зо п’ять тупцював за його спиною. Хлопець підморгнув і усміхнувся.

– Ризикнеш? – явно один із постійних парафіян, які сповідують місцеву релігію – культ бубон і черв; рука з банкою пива застигла на рівні грудей. – Кілька ударів… і вважай, день минув на сто пудів.

Влад знизав плечима, але його рука вже тяглася до тієї кнопки на автоматі для гри в покер, що переводить призову комбінацію в стадію подвоєння очок… якщо пощастить. А останні півгодини йому таланило шалено.

Він почав чути голос.

Немов хтось шепотів у самісіньке вухо. Спершу Влад роззирнувся – але настільки близько до нього ніхто не стояв, – а потім вирішив, що це через глюк більшості приміщень, у яких надто мало місця в атмосфері, щоб витримати стільки нервових людей, плюс півтори дюжини ігрових автоматів, які народжують під акомпанемент пришибленої попси з динаміків на стелі ні з чим не зрівняну какофонію.

Потім Влад зрозумів, що голос нашіптує йому мудрі речі й звучить дедалі чіткіше, начебто якісь невидимі двері в його голові відкриваються ширше й ширше… Він почав прислухатися – і справи покращилися. Незабаром у правому верхньому куточку екрана сума кредиту перевалила за тисячу очок.

– Велика, зуб даю. Якщо не вискочить «сокира», – сказав прищавий, коли палець Влада торкнувся кнопки.

Однак цієї миті голос з’явився знову й відмовив його від розіграшу комбінації, яка пророкувала дев’яносто шість відсотків імовірності, що випаде «сокира» – сімка. Влад майже без вагань відправив помножену в сорок разів ставку на шести монетах у кредит.

Хлопець за спиною хмикнув і протяжно ригнув, обдаючи Влада пивним духом, потім рушив в інший кінець зали, де швидко зібрався гурт тих, хто сподівався побачити Великий Удар. Влад краєм вуха вловив, що йдеться про чотири тисячі монет – майже вдвічі більше, ніж він зараз мав у кредиті. Але нехай за цим стежать «банкрути» й ті, хто просто любить потусуватися серед дзенькоту і брязкання в тютюновому тумані. У нього своя гра. Найкраща з того часу, як він уперше переступив цей поріг.

Удар по кнопці запуску: п’ять однакових «сорочок», почерговий переворот – нова комбінація.

«Дупа», – каже голос.

– Угу, – погоджується Влад і без особливого жалю міняє всі п’ять карт: при такому розкладі майже жодних шансів у принципі не було з самого початку.

Передчуваючи серію «пустушок», Влад зменшив ставку ходу до однієї монети. Голос змовчав, бо, мабуть, думав так само.

Знову натискання кнопки «пуск» – знову розкладання.

Заміна трьох карт – ні зачіпки.

І все повторюється.

Тим часом збудження гурту в другому кінці зали зростає: гравець прийняв остаточне рішення й готовий стрибнути в темряву без під страховки.

Влад ловить «стрит», але тільки на одній монеті – це подачка в бляшанку жебрака – і «згоряє», піймавши «сокиру» на першому Ударі.

П’ять карт, переворот.

Гул голосів на мить завмирає… і вибухає осколками вигуків – у того, що йшов на Великий Удар, останньої миті здали нерви.

На екрані мелькання «сорочок», Влад криво посміхається: ще не всі відкриті, але вже все зрозуміло. Цей відрізок шляху треба просто перебороти, Трохи терпіння – і ти знову на швидкісній магістралі. Головне, не прошляпити момент, тому що відрізок асфальту може бути дуже коротким.

Гурт осторонь схвально ірже, коли гравець у миттєвому пориві кидається до «покера» (схоже, сам ще не розуміючи, що коїться) й лупить по кнопці. Влад відволікається, але зі свого місця може тільки чути: точне влучення. А взагалі, все це його мало цікавить.

Однакові «сорочки», переворот, заміна двох карт з надією скласти просту комбінацію із трьох валетів… Пік! – відповідь цього електронного дегенерата, що зжер чергову монету. І все повторюється спочатку.

Високий хлопець праворуч, який недавно почав гру на сусідньому «покері», б’є долонею по чарівній кнопці (пік!) і йде з порожнім поглядом. Влад знає, як він зараз почувається, побачивши в кредиті дірку від задниці. Але співчуття до того, хто програв, – останнє, що тобі необхідно, якщо серйозно збираєшся щось витрусити з цієї купи писклявого металобрухту… Це він засвоїв за ті щоденні п’ять-шість годин, які проводив тут останні два тижні. Коротше, співчуття зовсім не корисна річ для твоїх кишень, і воно здатне лише перетворитися на синонім руйнування – спершу це відбувається непомітно, а потім… потім стає вже надто пізно. Як завжди.

«Стоп, – сказав голос після розіграшу чергової комбінації – безплідної, як лід. – Прибав-но газу, ну, давай».

Влад підвищив ставку до десяти монет з максимумом у двадцять (про що скоро пошкодував).

Новий переворот: туз і десятка хрестові, різномасті – вісімка, дама й четвірка… повний аут. Можна, звичайно, спробувати побудувати «стрит», але Влад вирішує замінити все, крім туза.

«І десятки», – каже голос. Влад знизує плечима – пальцем у небо, можна сказати, – але все-таки слухає поради.

Те, що відбулося далі, змусило його відчути себе героєм чудового, але моторошнуватого сновидіння, що тихо підкрадалося ззаду крок за кроком і раптом вломилося з тріском і гуркотом у реальне життя.

Пік, пік, пік… перекид трьох замінених карт і – валет треф, дама треф, король треф – ФЛЕШ РОЯЛЬ!

Поки ящик вітально гримить, руки автоматично відправляють виграш у кредит, клац, клац, клац… трр-р-р-р-р… Дзинь! Загальна сума зростає відразу на п’ять тисяч монет. Святі грішники, аж п'ять тисяч!

Його тріумф залишається непоміченим. Гравець, який зробив удалий Великий Удар в іншому кінці залу, щойно продав право наступного ходу комусь із тих, які бажали ризикнути по-великому, – зараз усі погляди спрямовані саме туди. І Влада це цілком влаштовує, реклама йому ні до чого.

Він подумки переводить суму кредиту – тепер вона становить близько семи тисяч очок – у реальні гроші й залишається більш ніж задоволений результатом. Такою цілком могла бути тримісячна зарплатня, яка у нього була ще два тижні тому на роботі, що нею він нібито йшов щоранку, крім субот і неділь. Саме так це виглядало для батьків – через що, власне, все й почалося.

Влад жестом підкликав доглядача, який обслуговував його частину залу, показуючи, що збирається йти. Мигцем подумалося: якби грав на жетонах, то їх, мабуть, вистачило б, щоб набити цілий мішок, як золотими монетами в диснеївських мультиках про Скруджа Мак-Дака.

Після розрахунку з касиром Влад вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіжого повітря й відчув себе наче під кайфом, ніби він кілька разів затягнувся цигаркою, набитою аж ніяк не тютюном.

Уже давно стемніло, та й погода (утім, цілком звична для Львова на початку листопада) до того ж не надто надихала на вечірні прогулянки, але людей на вулиці все одно вистачало, тому що була субота. Він торкнув рукою праву кишеню штанів, у якій лежали гроші, із блаженним задоволенням усвідомлюючи, що може тепер послати до всіх чортів те гнітюче відчуття провини й страху, що росло в душі останні п’ятнадцять днів. Влад обережно прислухався до себе, і справді – нічого не було.

Він покрокував додому.

Усупереч поширеному твердженню, начебто армія здатна зліпити зі звичайного хлопця справжнього чоловіка, існує думка, що річ не стільки в самій армії, скільки в тому, як той, хто пройшов крізь її сталеві жорна, зуміє вибратися назад живим і з найменшими втратами. Бажання унікальної можливості особисто переконатися в правоті цієї думки Влада зовсім не надихало. Тому коли незадовго до призову з’ясувалося, що «школа мужності» займеться кимось іншим (у нього виявився порок серця, що розвинувся після перенесеної в дитинстві скарлатини й успішно ховався до останнього часу), він відчув цілком справедливе полегшення. Загалом якби ніякої хвороби серця не існувало, її слід було б придумати.

Що ж до його батьків, то вони сприйняли цю новину без особливого ентузіазму, бо вже були налаштовані найближчі два роки послабити тугий зашморг сімейного бюджету, поки Влад буде на казенному забезпеченні. І вже тим паче він не міг сподіватися на отримання вищої освіти ні до, ні після служби (а якщо йому дуже захочеться отримати диплом, ніхто, звісно, не буде заперечувати, щоб він самостійно прокладав свій життєвий шлях – хіба не так роблять молоді люди в наш складний час, честь їм і хвала?).

Так вийшло, що він був їхньою єдиною й дуже пізньою дитиною. Батько пішов на пенсію, коли Влад перейшов у випускний клас середньої школи, а мати на п’ять років раніше. Його нерідко дратував їхній до неможливості старечий вигляд, коли батько чи мати ходили за ним до школи перші рік-півтора. Він їх за це просто ненавидів (особливо, якщо наступного дня йому хтось довірчо повідомляв, що, напевно, класно мати такого моложавого дідуся; або що батьки ніколи за ним не приходять, бо, мабуть, дуже зайняті).

Ставши підлітком, Влад серйозно захвилювався – і як довело життя, не дарма: сподіватися на допомогу старих батьків, щоб комфортно в’їхати у своє доросле майбутнє, йому не доводилося. А оскільки ні в його характері, ні у вихованні не було закладено досить міцності для перетворення на self made man, перспектива найближчих років не особливо балувала уяву світлими тонами. Та й стимулу не додавала. Ось такий розклад.

Перші кілька тижнів, після того як питання армії було знято, він тинявся вулицями або сидів удома, не надто переймаючись вибором підходящого заняття. Зрештою, тема роботи перестала майоріти в домашній стратосфері, опустилася в атмосферу, а потім упевнено ступила на тверду землю. Виправдання відсутністю спеціальності (якщо не брати до уваги сумнівного аркушика, який затверджував наявність у нього певної профосвіти, здобутої в середній школі на якихось гівняних курсах раз на тиждень) діяли на батьків слабко. При цьому старий козел безкінечно повторював, що в його час молоді люди з робітничих сімей (на жаль, їхня сімейка на професорську ніяк не тягла – це єдине, з чим Влад погоджувався) починали з нижчої сходинки учня на заводі, одержуючи спеціальність прямо на виробництві, а не пробирали задницю по бурсах, як він. «Ага, – посміхався Влад про себе, – і робили за тридцять років приголомшливу кар’єру від простого робітника до старшого робітника. Щоб потім передати онучі в спадщину… тільки мене твій сраний завод щось не дуже заводить, старий мудаче».

Через тиждень до справи активно взялася мати. І наступного ранку він тупотів у свій перший Хрестовий похід на пошуки роботи – з паспортом і атестатом про середню освіту в кишені й з вичерпними інструкціями на зразок: на найпотрібніших йому дверях обов’язково має висіти табличка ВІДДІЛ КАДРІВ.

За три дні він побував за безліччю дверей із заповітною табличкою, але лише за одними йому сказали, що підходяща для нього вакансія, можливо, з’явиться через місяць. На четвертий день батько тицьнув Влада носом в оголошення в газеті для тих, хто хоче знайти роботу, яку спеціально купив перед цим (ну, ви знаєте, одна з тих, що краще годяться для природних людських потреб, тоді від них може бути хоч якась користь). В оголошенні йшлося про великий набір торговельних агентів «із продажу товарів народного споживання», а також повідомлялося, що вік і освіта значення не мають.

Старі ледь не пищали від нетерпіння, коли він піде на співбесіду за вказаною адресою без телефону. Схоже, відсутність вимог до віку й освіти для них звучала так само, як: «Ми готові взяти кого завгодно і платити гроші за те, що ви просто є, бо ми чудові хлопці. Ги-ги…» Проте Влад, при всій своїй відносній обмеженості кругозору, ніяк не поділяв їхнього захвату, бо швидко зрозумів, що за такими оголошеннями криється або повна фігня, або люди, які люблять брати гроші наперед, потім довго патякати про бонуси й уні-ікальний бізнес і будувати мережу, безперервно бурмочучи: «Роби, як я». Але навіть якщо це було не так, його торговельних талантів усе одно не вистачило б навіть для того, щоб продати склянку води вмираючому в пустелі від спраги (з доважком у вигляді двох безкоштовних квитків на концерт Елтона Джона). Здавалося, це розуміли всі, хто хоч трохи його знав. Усі, крім власних батьків.

Головна проблема полягала в тому, що він сам не знав, чого хоче. Не мав анінайменшого уявлення.

Наступного дня він просто збрехав, що був на кастингу і йому відмовили. Ги-ги-ги. Тоді старий з небажанням, але все-таки сказав, що добре, він готовий піти проти власних принципів і замовити за нього слівце на колишньому місці роботи, «де його ще добре пам’ятають і поважають». Влад раптом розізлився і прямо дав зрозуміти, що зовсім не збирається тріснути від гордості через завидний шанс приміряти старі батькові онучі. Зрештою, все закінчилося грандіозною сваркою.

Але гроші, звичайно, були потрібні – з цим Влад сперечатися не міг, особливо коли питання сімейної економіки неминуче звужувалося до його особистих інтересів. Господи, ну не такий же він ідіот!

Через кілька днів, тиняючись містом, він випадково звернув увагу на великі залізні ворота, на яких був прикріплений липкою стрічкою аркуш паперу.

Терміново потрібен мийник автомобілів.

Ворота, що належали станції техобслуговування, цієї миті відчинилися, пропускаючи темно-сріблясту ауді-80. Влад підійшов до сторожа (з охоронцем цього діда неможливо було переплутати) і запитав:

– Із ким тут можна переговорити щодо роботи автомийника?

Той відправив його прямо до директора автосервісу, якого Влад легко виділив серед трьох чоловіків, що стояли біля крайнього підйомника.

У приміщенні, що нагадувало щось середнє між звичайним заводським цехом і – як здалося Владу – украй запущеним багатомісним гаражем, смерділо незнайомою сумішшю фарби, бензину, моторного мастила і ще чогось такого, що викликало в нього асоціацію з купою старих автомобільних покришок, які тонуть в іржавому болоті. Щось брязкало й надсадно дзижчало (уже наступного дня Влад був абсолютно впевнений: він завжди знав назву хріновини, яка видає цей мерзенний звук, від якого в нього бігли мурашки по всьому тілу).

Директор тут же поставив йому кілька стандартних запитань, при цьому не припиняючи стежити за робітниками і обмінюватися репліками зі своїм помічником, і сказав, що ця робота якраз для хлопця, який нічого не вміє. І ще додав, що зарплата мийника в них від виробітку, тому якщо Влад збирається тинятися без діла, замість того щоб догоджати клієнтам, то може відразу йти геть. Насправді, все це видавалося короткими порціями в паузах між виттям «болгарок», рокотом підйомників і його власних вигуків.

Дебютний вихід Влада мав відбутися наступного ранку. Простота, з якою йому повідомили про його першу в житті роботу, настільки збентежила Влада, що він перепитав, чи дійсно правильно зрозумів, і, отримавши позитивну відповідь, ледь стримався, щоб не зробити це знову.

Удома він повідомив батькам про свої скромні успіхи (відчуваючи при цьому якесь «темне» задоволення). Мати була на сьомому небі, а батько сприйняв мовчки й тільки ввечері буркнув, що якщо вже Влад швендятиме на СТО, то хай не буде дурнем і приглядається до справжнього ремесла біля рихтувальників чи мотористів, а не носитися весь день з гофрованим членом.

Коли Влад з'явився вранці на сервіс, його з порога відправили за пивом. Потім він кілька годин тинявся без діла, спостерігаючи за роботою автослюсарів (кілька разів його просили подати інструменти, потім він узяв участь у масовому штовханні мікроавтобуса з поламаною коробкою передач – у цьому були задіяні майже всі, разок його облаяли, коли він переплутав ріжковий ключ з торцевим… Загалом час не був витрачений даремно). І тільки ближче до обіду його підпустили до першої машини. Це був форд-ескорт кінця 80-х, готовий до здачі після капітального ремонту.

– Дивися й мотай на вус, – сказав один із робітників у заляпаній шпаклівкою робі (його імені Влад ще не знав), якому доручили провести з ним інструктаж. Від цього «дивися й мотай на вус» Влад ледь не пирснув. Але чоловік саме нагнувся до відра з водою, де в піні від шампуню плавали дві заслинені поролонові губки.

– Завжди треба починати з даху, – губка шльопнулася над тим місцем, де сидить водій, обляпавши Влада мильною водою. – Ясно?

Влад кивнув.

– Потім танцюєш униз. Коли дійдеш до фальшборту, відкрий двері, щоб помити пороги, до коліс приступай у кінці. Потім зі шланга. Дерзай…

Інструктаж зайняв рівно п’ятнадцять секунд.

Миття – понад годину. До кінця роботи у Влада жахливо нили плечі й спина, особливо спина, а сам він нижче пояса був мокрий до нитки. Майстер зміни, який проходив повз нього, сказав, що якщо Влад буде так повільно валандатися з кожною тачкою, то дрібні клієнти чекати не стануть, тому що мийка тут – лише необов’язковий доважок до основного сервісу. Мотай на вус, хлопче.

Але, на його щастя (хоча як на це подивитися), форд-ескорт виявився єдиною машиною, що мала потребу в душі. Як пояснив майстер зміни, зазвичай за день у них буває до десяти, іноді до п’ятнадцяти й навіть до двадцяти, а сьогодні просто день невдалий…

«І… наступного разу принеси гумові чоботи», – додав він, глянувши на Владові ноги.

Його ще двічі посилали за горілкою у невеликий магазинчик, розташований стратегічно вигідно – прямо через дорогу від воріт автосервісу, а потім, нарешті, на півтори години раніше відпустили додому. Так минув його перший робочий день.

Цей тиждень був особливо важким, але поступово Влад почав втягуватися. У якомусь сенсі мийка машин навіть почала йому подобатися.

Початковою точкою відліку в красі його кар’єри на СТО став момент, коли один із клієнтів, чию машину він щойно вимив, запропонував чайові (як правило, клієнти платили в касу, зокрема й за додаткове обслуговування). Владу й на думку не спало відмовлятися (гордо задерши підборіддя): він щодня спостерігав, як автослюсарі користалися з будь-якої можливості опустити купюру-другу собі в кишеню, дотримуючись незмінного принципу сфери послуг. Тому навіщо корчити з себе клоуна?

Але перший крок до свого ганебного вигнання він зробив сам. Через день або два йому спало на думку, що заглянути в бардачок чи під сидіння, – це зовсім невеликий гріх. Тобто взагалі не гріх: просто подивитися, що кладуть туди люди, які можуть викласти за усунення маленької подряпини на дверцятах або крилі більш ніж місячну пенсію його батьків. Кому від цього буде гірше? Ну й… оскільки чайові явно не квапилися перетворюватися на правило, стильні сонцезахисні окуляри з вузькими димчастими стеклами йому аж ніяк не могли здатися зайвими до наступного літа.

Потім був маленький калькулятор «Соні».

Іноді траплялися гроші – переважно дріб’язок. Але одного разу йому аж дух забило, коли він побачив п’ятсот доларів, що випиналися, як розкішна закладка, з дорожнього атласу, визираючого з-за дверцят бардачка. Це трапилося за день до того, як його зловили на гарячому. Одну із сотенних купюр Влад акуратно витяг двома пальцями; іногородній номер джипа-черокі мав магічно підбадьорливу дію.

Дурний прокол. І сталося це з його вини. Утім, десь на підсвідомому рівні Влад давно зрозумів, що ідилія не може тривати вічно. І перед ним два шляхи: або зупинитися самому, або рано чи пізно його хтось викриє (і добре, якщо це буде хтось зі своїх).

Він вирішив сумлінніше досліджувати простір між передніми сидіннями, бо йому здалося, наче… добре, з певного часу він просто не пропускав жодного затишного містечка, в яке можна було запхати хоча б носа, ось так. А те, що він при цьому примудрився якимось незбагненним чином зачепити ліктем клаксон, було просто бісовою невдачею. І цим привернув увагу директора, який крутився неподалік, та ще й застряг у салоні з виставленою назовні задницею, панікуючи й обливаючись літрами поту. А той просто поманив його пальцем, запрошуючи пройти за ним у конторку.

– І багато встиг? – не чекаючи, поки Влад відповість, директор зайнявся якимись паперами в себе на столі. – Геть!

Просто лоханувся.

Що ж, він і не збирався перейматися такими дрібницями (особливо, якщо не повертатися до принизливого епізоду в конторці), зовсім інша річ – як сказати про це батькам. Змовчавши про деякі деталі, звісно. Сотня з джипа-черокі, звичайно, налаштовувала на оптимістичний лад, даючи відтягнути на якийсь час неприємний момент… і взагалі, чому б не підшукати за цей час іншу роботу, так? І все крито.

Та тільки ідея нової роботи Влада не надто надихала, принаймні зараз. Йому потрібен тайм-аут.

Із такими думками він повертався того дня додому. Десь уже на підході до будинку Влад спохопився, що нічого не придумав з пакетом, у якому був його змінний одяг і пара гумових чобіт. Зазвичай він залишав це в шафці на роботі. Але роботи більше не було. Пройшовши кроків двадцять, Влад знайшов вихід, на його погляд, цілком доречний за таких обставин – пожбурив вміст пакета в найближчий сміттєвий контейнер. Тепер він може, як і раніше, не брати із собою нічого вранці, крім обіду, коли буде… хі-хі, йти на роботу.

Потім він згадав, що повернеться додому значно раніше ніж зазвичай. Це може викликати непотрібні запитання. Згорнувши пакет і засунувши його в кишеню куртки, Влад покрокував у протилежний від дому бік.

Його знову охопило те злегка вже призабуте відчуття, коли він прогулював заняття в школі. Воно було цілком особливим і приємно лоскотало нерви холодними пальцями, як гітарні струни; і лише посилювалось від того, що ніхто не знав, чим він займається. Відчуття подвійного життя.

Влад ніколи особливо не цікавився грою на автоматах: по-перше, у нього вкрай рідко водилися кишенькові гроші, а по-друге, він вважав такий спосіб їх тринькання надто дурним (значно приємніше було їх витратити на щось більш… відчутне, мабуть; наприклад, на пляшку пива, якщо був упевнений, що запах устигне вивітритися до приходу додому, або' на цигарки, але з тією самою умовою). Але цього разу в своїх безцільних блуканнях по Львову, помітивши павільйон залу ігрових автоматів, вирішив зайти. Часу він мав ще понад годину, а знову здобутий статус подвійного життя сприяв певному плюралізму поглядів.

І, що, мабуть, найважливіше – у нього були гроші.

Він дав собі слово, що за жодних обставин не буде грати, і переступив поріг, не підозрюючи, що менше ніж через сорок хвилин станеться його цілковите навернення в нову віру.

Приміщення гуділо від передзвону і клацання численних ігрових пристроїв, розставлених по периметру вздовж стін: рулеток, покерів, одноруких бандитів та інших вигадливих штукенцій для витягання грошей з кишень тих, хто прийшов із наміром їх поповнити, – за рахунок тих, кому щастило менше. Дивно вписуючись у гул голосів, звучала попсова музика; у сизо-тютюновому повітрі витав дух пива й азарту. І тільки люди здавалися нереальними, як персонажі якогось дійства, що відбувається уві сні. Для Влада це був крок на терра інкогніто.

Якийсь час (він дуже скоро відкрив для себе, що тут час летить у зовсім іншому темпі, ніж у зовнішньому світі) Влад спостерігав за грою відвідувачів, переходячи з одного місця на друге. Поки нарешті його увагу не привернули автомати типу «покер», що здавалися Владу найцікавішими і створювали майже непорушну ілюзію впливу гравця на кінцевий результат. Зрештою, він подумав, що не буде нічого страшного, якщо трохи пограє сам.

Наступний етап можна було б назвати прозрінням. Таке трапляється, коли людина раптово приходить до тями й розуміє, що не може толком визначити, скільки минуло часу, й чітко згадати свої дії. У такій ситуації, мабуть, не раз опинявся Бостонський Душитель. «Якого чорта я тут роблю?» – подумав Влад, коли глянув на годинник і зрозумів, що мав бути вдома дві години тому. При цьому він не зумів би точно сказати, скільки разів уже встиг змотатися в обмінний пункт, щоб поміняти чергову дозу доларів. Він із жахом підрахував, що сотня баксів не просто значно втратила у вазі – вона танула просто на очах: на цю мить у Влада залишалося сорок п’ять доларів… лише сорок п’ять! А скільки разів він говорив собі: «Ну, ще разок і все», перш ніж знову збігати до обмінника? Цього просто не могло бути. Це неможливо. Але це було саме так. Пам’ять знехотя, клаптями почала повертатися до нього, як до хворого на амнезію. Боже, що він наробив!

Але й це ще було не все. Попри розпач, попри страх неминучості того дня, коли він повинен буде принести гроші додому (або розповісти правду про те, що його вигнали з роботи без виплати всієї зарплатні), попри нудотне відчуття даремно витрачених грошей і жалість до себе Влад уже точно знав, що завтра прийде сюди знову. І знову, і знову…

Він почав приходити щодня, часто простоюючи надлишок лімітного часу з абсолютно порожніми кишенями і спостерігаючи за грою інших. Через кілька днів Влад уже знав в обличчя постійних членів місцевого клубу, які «сіли на кнопку» (так він охрестив їх для себе), але зійтися з кимось близько не прагнув. Вони теж не виявляли ініціативи. Тут порушенням етикету вважалися інші речі.

Від швидкого (і, здається, неминучого) краху Влада врятувала лише вимушена міра брати із собою строго обмежений запас грошей, а постійна присутність удома матері страхувала від того, що, програвшись дощенту, він не кинеться за ними серед білого дня. У вихідні було складніше, але він зумів це якось перебороти.

Одного разу йому пощастило вийти на подвоєння «фулл хаусу», що випав п’ять разів поспіль, навіть вистачило розуму не зариватися і скинути виграш у кредит. Це був єдиний раз, коли Влад повернувся ввечері додому, маючи в кишені більше, ніж уранці. Точніше, взагалі щось маючи. Якось гравець, із тих, хто постійно крутиться в залі, зазначив (трохи порушивши місцеві правила гарного тону), що головна проблема в грі Влада – дріб’язковість, тому він намагається надто багато вичавити з автомата і, як правило, «згоряє», зате не бачить по-справжньому гарних моментів.

День X наближався, а Влад досі не знав, що робити. Навіть прихований страх не завадив двом тижням злитися в суцільну смугу гри (дзинь-тринь… тринь-дилинь), яку переривали лише поодинокі моменти прозріння.

Потім настала субота, коли він відніс останню заначку, що залишилася від сотні. Розв’язка мала відбутися в понеділок, максимум на день-два пізніше, якби Влад вигадав якусь відмовку.

Він зайшов у зал і попрямував до автомата, на якому грав найчастіше, – не те, щоб Владу на ньому більше щастило, просто подобалося його розташування у кутку. Він не плекав надій. Ні, справді, навіть не сподівався. Це була гра – його Гра.

І тоді почув голос.

Коли Влад проходив повз великий сірий будинок пошти, йому на обличчя впали перші краплі дощу. Перехожих на вулиці помітно поменшало. Завернувши на вулицю Коперника, Влад сповільнив крок. Краплинний десант, що дедалі рясніше падав з неба, його не хвилював. Уже вкотре він подумки прикинув виграш – виходило, грошей було більше, ніж два тижні тому. Не набагато, але більше.

Тринь-дзинь… тринь-дилинь…

Екран, що миготів різними мастями, досі стояв перед очима, накладаючись, наче картинки слайдера, на темну вулицю.

Дзинь-тринь… дилинь-дзинь…

Подвійне життя триває, хіба ні? Післязавтра, тобто в понеділок, він влаштує урочисте вручення… ні, він просто, як завжди, повернеться ввечері додому і скромно кине бабки на стіл: «Я там трохи заробив». Ось так, без претензій. Скаже тільки це й більше нічого. Начебто йдеться не про його перші зароблені в житті гроші, а про щось несуттєве на кшталт яєчні. «Я там трохи заробив», – і все. А потім сяде дивитися телевізор. Гм, так і треба буде зробити.

Тринь-дилинь… дилинь-дзинь…

Але завтра він обов’язково піде в зал, раптом спалах інтуїції, як сьогодні, відбудеться знову (або його навідає Дух Великого Гравця).

Тринь-трипь… тр-р-р-ра… клинк-дзиннь…

Дух Великого Гравця! Це круто. А якщо везіння триватиме… Влад почув, що його хтось доганяє. Але вирішив не обертатися: яке йому діло? Важливо, чи повториться завтра… їх там позаду, здається, двоє.

ДЗИНЬ!

За мить до того, як вони з ним порівнялися, Влад стишив крок, щоб пропустити їх уперед. «А може, подарувати мамі якийсь презент, не дуже дорогий, хай пустить сльозу…» – встигла промайнути думка, перш ніж один із тих, що його доганяли, виявився на крок попереду від іншого, який загаявся. Якийсь маленький презент. Чому б ні, утре цьому старому козлові…

– Опа! – різко обернувся той, що попереду, і вони ледь не зіштовхнулися.

– Ти? – вирвалося в обох майже одночасно.

Влад першим простягнув руку колишньому однокашникові. Той її недбало потис і глянув за спину Влада, посміхаючись своєму попутникові. Обертатися назад Владу чомусь зовсім не хотілося.

– Як життя? – запитав він.

– Може бути, – колишній однокашник, якого звали Стас, знизав плечима з таким виглядом, наче йому раптом стало нецікаво. – Може, варто відзначити зустріч, як вважаєш?

– Та я, взагалі-то… – посміхнувся Влад, – поспішаю додому.

– А ми – ні, – раптом розсміявся Стас і додав, якось дивно підморгуючи: – Твоя присутність необов’язкова.

Його супутник фиркнув слідом. І Влад раптом усе зрозумів: знають. Вони знають, бо такі, як ці, завжди знають – якимось особливим внутрішнім чуттям.

Він шморгнув носом, утягнувши шмарклі, й відчув, як густий слиз повільно опускається в горло.

– Не будь жлобом, Мамуло, – усе ще посміхаючись, сказав Стас майже по-дружньому.

«Мамула» було поганим знаком – псевдо, що найчастіше заміняло йому в школі ім’я. Особливо в старших класах, коли в більшості хлопців почали стрімко розвиватися справжні чоловічі м’язи, а в нього – пузо і задниця. «Мамуло» було зовсім кепсько, до того ж зараз, на темній і порожній вулиці в компанії таких хлопців, як Стас.

– Гарна була гра, – сказав той, що стояв позаду. Влад повернув голову й побачив хлопця з залу автоматів у синій болоньєвій куртці, тільки вже без незмінної пляшки пива.

– Що…

І Влада зігнуло навпіл від вибуху нестерпного болю в паху, бо цієї миті Стас ударив його ногою. Осівши на мокрий тротуар, Влад навіть не відчув, як хлопець у синій куртці встиг обшарити його кишені й витягти гроші, він тільки побачив, що складені купюри передали з рук у руки, і вони зникли за пазухою в Стаса.