Текст книги "Байки проти ночі"

Автор книги: Борис Левандовський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.

– А ти сам бачив його хоч раз?

Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.

– Ти любиш плескати язиком?

– Ні, – я затряс головою. – Звичайно, ні.

– Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.

Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.

– Слухай, – я обернувся до Рената у дверях. – А дорослі? Вони що… нічого не роблять?

– Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, – відповів він, і ми зайшли всередину.

* * *

Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.

Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними – під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.

– Ти цьому в своєму притулку навчився? – допитувався Андрій, коли я зайшов. – У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.

– За що ви його б’єте? – запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, – злодій цукерок.

Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим супостатом, а Тарас кинув:

– Не лізь, малий, – і для переконливості штовхнув у плече, та так, що я ледь не зорав носом підлогу до самих дверей їдальні. Якби на моєму місці був хтось схожий на Ігоря, то хлопцю довелося б прилаштувати ще одну кишеню на штанях – між ніг, щоб йому було в чому тягати з собою яйця й перераховувати їх щопівгодини. Але мене, семирічного, під гарячу руку міг скривдити будь-хто.

Я вийшов з їдальні й зупинився біля дверей, обдумуючи побачене і прислухаючись, що ж відбувається за ними. Ні, я не тримав зла на Саню (і, напевно, не тільки тому, що він був сиротою з дитбудинку), хоча той устиг покопирсатися і в моєму кульку. І навіть відчув до нього щось схоже на жалість, коли його вивели з їдальні у сльозах і з двома «ліхтарями». Рівно по одному під кожним оком.

– Ти щось хочеш сказати? – запитав Андрій, коли помітив мене. – Він, мабуть, і в тебе поцупив, так?

Я тільки знизав плечима й пішов до палати. Мені й справді нічого було сказати. Зовсім не тому, що мене теж могли віддубасити. Просто якась частина мене була солідарна з ними. Саня заслуговує на покарання – красти погано. Особливо, коли можна попросити. Багато чого змінилося, але я й зараз так вважаю.

* * *

У п’ятницю з самого ранку я перебував у гарному настрої. І на те була конкретна причина – сьогодні ввечері за мною мав приїхати Діма, щоб забрати додому на вихідні. Перша (найбільш пам’ятна) третина мого терміну в «Супутнику» майже завершилася.

Оскільки по п’ятницях шкільних занять не було, то після закінчення «тихої години» я вирішив прогулятися околицями території піонерського табору, що пустіла в цей час року. Іноді ми з хлопцями гуляли тут разом: у компанії були тільки «наші», без «фуфла», як кажуть. Але сьогодні, схоже, ні в кого не було відповідного настрою для гуляння (а за деким з дітей батьки приїхали зразу ж після обіду). І я вирішив піти сам.

Одягнув свою синю курточку з каптуром із болоньї і, намагаючись зайвий раз не мозолити очі медсестрам, вийшов на вулицю. За кілька кроків від третього, процедурного корпусу починалася асфальтова доріжка з розміткою білою фарбою, що відміряла відстань кожні сто метрів від жирної поперечної смуги з написом «СТАРТ». Улітку тут проводили змагання з бігу на різні дистанції. Доріжка, як я вже знав, тягнулася рівно кілометр і закінчувалася такою самою білою широкою смугою зі словом «ФІНІШ». Розмітка подекуди стерлася, але її цілком чітко було видно на темному вологому асфальті.

Сто метрів… Двісті… Мені подобалося ходити по цій доріжці, подобалося знати точно, наскільки я віддалився від санаторію. «Аж п’ятсот метрів, – думав я, – це ж півкілометра!» А сьогодні подобалося ще більше, бо я крокував цим шляхом сам. І, схоже, поблизу не було жодної живої душі. Це мені теж подобалося.

Триста…

Ліворуч, метрів за сорок від мене, тягся сосновий бір, що дихав легким ароматом осінньої хвої, а праворуч – поряд із відміткою «700» – починалося велике футбольне поле з воротами без сітки, яку, ймовірно, зняли після завершення літнього сезону. Я вже міг розрізнити пунктирні обриси десятка простих лавок, укопаних у землю вздовж поля, що виконували роль трибун. Саме поле мало бруднувато-коричневий колір з острівцями пожухлої трави, біля воріт та в центрі поблискували калюжі, видаючи всі ковбаньки й нерівності.

П’ятсот…

Почав накрапати дощ. Я натяг каптура поверх в’язаної шапочки, щоб не змокнути під оманливо рідкими краплями, і трохи уповільнив крок, розмірковуючи, чи не треба все ж таки повернутися назад. Але тут я нагадав собі, що незабаром за мною приїде Діма, і вже цієї ночі я засинатиму у своєму ліжку, а потім буду вдома ще два дні – до вечора неділі… Я знову відчув себе щасливим і потупав далі.

Вісімсот…

Я спіткнувся від несподіванки, коли помітив якусь фігуру, що сиділа на лавці в самому кінці футбольного поля. Дивно, що я не бачив нікого раніше. Але людина, здавалося, сидить тут уже давно, дивлячись у протилежний від мене бік. Нас розділяло кроків тридцять-сорок.

Поки я, рухаючись за інерцією, міркував, а чи дійсно не повернути назад, як я збирався недавно, щоб не проходити повз… Чоловік повернув голову й подивився на мене.

– Тато?! – ноги самі понесли мене до лави. Батько, дещо сумно всміхаючись, дивився на мене, немов давно очікував тут і вже майже не сподівався, що я прийду. На ньому був злегка вицвілого пляшкового відтінку плащ – я стільки разів бачив його на вішалці вдома й тепер упізнав, а на голові темно-синій берет…

Тільки як він тут опинився? Наскільки мені було відомо, батько зараз мав бути дуже далеко, за кілька тисяч кілометрів від Львова, на Далекій Півночі. Може, повернувся у якихось справах? І… вирішив відвідати мене в «Супутнику», дізнавшись, що я тут? Виходить, він приходив або телефонував нам додому, і мама сказала йому… Але якщо так, то що він робить у такому місці? Чому ж просто не…

Думки роїлися в мене в голові, поки я йшов до лавки.

І ще щось не давало мені спокою, але я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Щось важливе, пов’язане… зі мною, так?

Нарешті я зупинився перед лавкою, здивовано дивлячись на батька й відчуваючи легке запаморочення від розгубленості.

– Здрастуй, Юро, – сказав він.

– Тату… – якщо в мене й були якісь сумніви, що я міг помилитися, то тепер вони розвіялися остаточно. І ще я піймав себе на думці, що дуже незвично бачити батька таким тверезим.

Якби наша зустріч трапилася трохи інакше, я б лише порадів цій обставині. Але зараз відчував лише раптову незручність і неясне занепокоєння. А ще, правду кажучи, наростаючий страх від якоїсь разючої неправильності того, що відбувається.

– Ти знову хворів, Юро, і тепер ось тут, – сказав батько. – Це погано.

– Так… Адже я вже ходжу до школи, багато пропущу, – кинув я, навмисно відводячи свій погляд від його очей, щоб не зустрічатися з ними.

– Ти радий, що я прийшов?

Я знову кивнув, хоча зовсім не був упевнений, що почуття, яке зараз мене сповнювало, можна назвати радістю. Тож почав уважно розглядати мокру землю під ногами, тикаючи в неї носаком черевика так, наче це найважливіше заняття в моєму житті.

– Я скучав за тобою. А ти? – запитав батько. Я нарешті подивився на нього прямо й посміхнувся. Якось само по собі вийшло.

Діти дуже часто не можуть багато чого пояснити словами, зате завжди безпомилково відчувають, коли їм брешуть, і навіть те, що мовою дорослих зветься відсутністю раціональної логіки. Нестачу останньої вони переносять набагато легше, ніж батьки, вони вміють сприймати обставини в будь-якому вигляді. Тому наша зустріч біля безлюдного футбольного поля в кінці довгої бігової доріжки вже не здавалася мені такою дивною, як іще півхвилини тому. Я просто прийняв це: тато тут, і, виходить, так воно й має бути, а щодо всяких там пояснень… Виходить, вони також існують, ось і все.

Але не до кінця, ні, залишалося щось іще, і воно не давало спокою. Можливо, це якось пов’язано з найважливішою проблемою.

Батько поволі підвівся з лавки і простягнув мені руку:

– Пішли зі мною, – він зробив це так само, як у ті дні, коли тягав мене за собою до старих товаришів по чарці й пивничках (…пінка моя, залиш, вона моя, тату!..).

І раптово мене осінило те, що ніяк не давало спокою, не дозволяло повірити до кінця… Батько, знаючи, як я люблю шоколадні цукерки, ніколи б не забув про це, навіть п’яний. У всякому разі, він ніколи б не з’явився до мене в лікарню чи сюди, в «Супутник», з порожніми руками.

Мене знову охопив страх і дуже захотілося втекти – якнайдалі звідси. Якнайдалі від… Я відступив на крок, дивлячись на того, хто виглядав, як мій батько, говорив, як він, але насправді не міг ним бути.

– Ви не він… Ні… Ви щось інше… – я збирався сказати, що він не батько, а хтось інший, але ці слова якось самі вирвалися.

Я розвернувся й помчав не чуючи під собою ніг. Однієї нескінченної довгої жахливої миті мені здалося, що його рука ось-ось учепиться в мій рукав чи схопить за комір куртки. Лише відбігши на пристойну відстань, я дозволив собі один-єдиний раз озирнутися. Він, як і раніше, стояв непорушно й дивився в мій бік. Плащ змінив колір на сірий, а поруч на лаві лежав великий нерозкритий парасоль… Чи мені це тільки привиділося крізь дощ, що посилювався?

– Приходь, коли захочеш!.. Приходь, коли знову поллє дощ!.. – кричав він услід голосом мого батька.

Приходь… приходь… – луною чулося мені, коли я вбіг до корпусу дитячого відділення.

* * *

Діма з’явився близько сьомої – приїхав за мною прямо з роботи. Я відразу побачив його, як тільки він зайшов з вулиці. Дуже високий (я з подивом зрозумів, що швидко відвик від його зросту. Наші старші хлопці здавалися мені тоді справжніми громилами, але поруч із Дімою вони виглядали недомірками, й я б ніколи не подумав, що до сімнадцяти років зможу його навіть перерости), з пишною копицею чорного кучерявого волосся, смаглявий і з рисами обличчя нашої мами, він першої миті був схожий на красивого молодого цигана. Дівчат у старшого брата в шкільні роки було куди більше, ніж у мене. Він був піковим королем, загальним улюбленцем, і пам’ять про нього ще довго жила в стінах нашої школи після випуску 80-го року.

Медсестри в коридорі йому вже бісики пускали, і навіть кілька старших дівчат, хіхікаючи, виглядали з дверей палат, щоб подивитися на Діму, який ліниво підпирав одвірок із виразом нудьгуючого кота, звиклого до уваги кішок.

Ми перемовилися кількома словами, і я побіг збиратися.

– Це хто, твій брат? – зустрів мене так само майже готовий до від’їзду Ігор, коли я зайшов до палати.

– Угу, – підтвердив я, сповнений тієї миті такою божевільною гордістю, що міг ось-ось лопнути.

Коли ми з Дімою опинилися на вулиці, я, як завжди, взяв його за руку, і ми пішли до виходу із «Супутника» у бік автобусної зупинки. Я любив свого старшого брата.

Мені завжди подобалося ходити разом із ним, хоча частенько змушений був дріботіти, пристосовуючись до його великого кроку. Звичка ходити швидко в мене так і залишилася дотепер.

Я сказав, що чув, наче у «Спартаку» незабаром почнуть крутити американську стрічку «Каскадери». Голлівудські фільми були поки що рідкістю.

– Кльово, – кивнув Діма. Тоді ще не говорили «круто» чи «струйово», а тільки «кльово», іноді «класно» (сьогодні частіше можна почути попсове «супер» або зовсім не знаєти яке – «уматово»).

Ви помітили, як часто я згадую (а то й відверто починаю бурчати) про те, що було тоді? Напевно, в кожного з нас є час, за яким ми скучаємо. А я, схоже, скучаю за вісімдесятими.

Невдовзі ми з братом добралися до автобусної зупинки. Діма захоплено розповідав про нещасний випадок, що стався три дні тому в їхньому цеху, куди його влаштував наш дядько, – як одному легковажному бідоласі верстат відітнув кисть руки. І вона, ще якийсь час продовжуючи пульсувати темною кров’ю і стискати пальці, валялася на підлозі поряд із тим верстатом. Після кожної моторошної подробиці брат зловісно посміхався. Тільки тепер я думаю, що це він того дня здавався мені таким великим і дорослим, а насправді йому було лише сімнадцять, і душею він переживав побачене майже так само, як міг би й я в свої сім. Адже мені теж уже було сімнадцять.

– Ну й крові ж натекло, як на бойні, – він знову подарував мені посмішку злого пірата, дивлячись з-під лоба й підпалюючи сигарету.

Не пам’ятаю, щоб Діма хоч колись просив мене не виказувати його мамі. Вперше я застукав його із сигаретою ще років зо два тому вдома на балконі. Жодних домовленостей. Це навіть не обговорювалося, я просто мовчав і все, а Діма наче й не чекав від мене іншого. Після його першої невдалої спроби вступити до військового училища й повернення до Львова тема закрилася сама по собі.

Прийшов наш рейсовий.

Потім ми тридцять хвилин добиралися до міста, щоб пересісти вже на інший автобус, який їхав за маршрутом № 15 і підвозив нас майже до самого будинку.

Дорогою я міркував про свою недавню зустріч з Дощовим Чоловіком, і мої думки, зрештою, переключилися на батька.

Кажуть, дитяча пам’ять недовга, але це не так, я знаю. Ким би або чим би не було те, що я бачив біля футбольного поля, воно використало образ батька як принаду. Чого йому треба – від мене, від Рената, від інших? Я був дуже наляканий. Але тоді, біля крайки поля, я раптом відчув сильне бажання взятися за цю руку й дозволити їй повести себе у вабливу невідомість. Мені ж бо завжди хотілося бачити свого батька таким, як та людина, – уважним і… тверезим. Але водночас, немов у якомусь жорстокому протиставленні, ніби ніколи й не траплялися світлі моменти, ця рука найсильніше тримала лиху пам’ять про нього. Про ті дні, коли він бував особливо жахливим… От у нападі раптової безпричинної люті батько вщент розколює чашку об голову Діми за обіднім столом… Його п’яний погрозливий рик, коли він ламав вхідні двері серед ночі, після того, як мама відмовилася впустити його до хати… І вже її крик, коли батько, таки увірвавшись, ламав їй ребра, відриваючи від підлоги, у страшних лещатах своїх величезних рук… Іноді я залишався з ним, п’яним як чіп, удома наодинці. Сумніваюся, щоб він мене колись серйозно бив, надто малим я був ще для цього. Але навіть п'яти-чи шестирічним мізкам ясно – особливо, якщо твій батько алкоголік, особливо, коли не раз бачив, як він утрачає контроль над собою, – тут і до лиха недалеко. Не знаю, скільки разів мені доводилося стояти однією ногою за тією небезпечною межею під час його дивних ігор, коли ми залишалися вдвох. Хоча, насправді, хочеться думати, що ми ніколи не підходили до неї по-справжньому близько. Мені тільки залишається сподіватися на це і, може, на щастя, не знати напевне. Він повз по квартирі на чотирьох і дико ревів, зображаючи лише йому відомого звіра, але точно не зайця, а я метушився від жаху, намагаючись хоч десь сховатися раніше ніж він мене знайде. Найчастіше я забігав до нашої з Дімою кімнати й ховався в куток за дверима, тому що затишних місць у квартирі майже не було. А Повзуча істота з хрипким ричанням – а саме на неї перетворився тато – давно вже вивчила їх усі; вона впевнено підбиралася до мене все ближче і ближче. Двері кімнати – з мутним склом, через яке я бачив темний силует, що розгойдувався, наче плив над підлогою. Втиснутий жахом у стіну, я знав, що й він може бачити мене, але ще сподівався, що істота цього разу не помітить, пройде мимо або заверне в інший бік. Поруч зі мною була стара валіза без кришки, де зберігалися всі мої іграшки. Звідтіля виглядала голова жовтої пластмасової рибини, що вирячувала в мій бік одне випукле око з чорною зіницею, яке ковзало під склом, якщо поворухнути. Риба дивилася на мене так, немов от-от збиралась закричати: «Та ось же він! Тут! Попався! Тобі кінець, маленький негіднику!» Те, що недавно було моїм батьком, уже вповзало до кімнати. Я мовчки ковтав сльози, боячись себе виказати, й постійно поглядав на рибу. Кругла зіниця-ґудзик свердлила мене з ненавистю й радістю. Істота, яка зараз прямо за дверима, вже знала, де я, але не квапилася. Вона більше не ричала, завмирала на якусь довгу-предовгу мить, наче принюхувалась до повітря, а потім починала повільно просовувати голову в двері. Але я дивився на рибу, наче загіпнотизований її поглядом, – у це мертве опукле око. А істота все ближчала і ближчала…

Я й досі бачу це бісове око.

* * *

Щоразу, повертаючись з лікарні додому (тепер можна додати ще й санаторій), я мав те саме відчуття: незважаючи на свій малюсінький зріст, мені здавалося, що стеля квартири, сплющуючи весь видимий простір, нависає над самою моєю маківкою. Але, як правило, за годину-дві це відчуття починало поступово щезати.

Відчуваючи цей давній і вже звичний синдром «низьких стель», я, можна сказати, з порогу кинувся до бобинного магнітофона «Романтик-3», щоб включити свої улюблені записи. Здорово було знову опинитися вдома. Точніше навіть – це було кльово! Але мене осмикнули, примусили вимити руки й посадили за стіл – мама точно розрахувала час нашого з Дімою приїзду й уже розігріла вечерю. Поки ми їли (у «Супутнику» годували непогано, але їдальня скрізь залишалася їдальнею і, звичайно, не могла конкурувати з маминими стравами; та й узагалі, хіба можна порівнювати несумісні поняття?), я коротко описав, як провів тиждень у санаторії. Мама, звісно, й так була в курсі: ми разів зо два говорили з нею по телефону, і без сумнівів, як мінімум, іще один раз вона телефонувала директрисі.

Завершивши трапезу першим, Діма підвівся з-за столу й пустив свою незмінну громову відрижку.

– Спасибі, ма.

Ма тільки зітхнула. А я пішов за братом до нашої кімнати, сповнений чорних заздрощів: скільки ж бо я не намагався навчитися фірмової Дімчиної відрижки, мені нічого путнього не вдавалося, крім хіба що жалюгідного квакання. Навіть зобразити перед кимось соромно.

Мені раптом спала на думку одна потрясна ідея, і я повернувся на кухню, де мама збирала залишки вечері. Зупинився біля столу й натужився, намагаючись, пардон, не дриснути ненароком просто в штани. Коли мені все ж таки пощастило вичавити із себе коротеньку фугу, матінка обернулася, здивовано поглядаючи на своє горде чадо.

– Таємничий голос зі сраки, – виголосив я, переконаний, що справив на неї карколомне враження.

Але, схоже, ефект вийшов трішечки не той, оскільки замість овацій і вигуків «біс» я заробив по своєму маленькому грішному заду і з криками побіг до кімнати.

Діма, який випадково став свідком цього бурлеску молодшого брата, корчився від сміху, поволі сповзаючи по стіні в коридорі. Але! Я готовий посперечатися на що завгодно: пізніше він не раз із успіхом проробляв те саме в компанії своїх друзів, бо, певною мірою, різниця між сімома й сімнадцятьма роками не така вже й велика, як здається. Ну хіба що, може, стосовно вибору вдячної аудиторії.

Тієї ночі сон до мене довго не приходив.

Не допомагали навіть рідні стіни – у темній тиші нашої з Дімою кімнати знову пригадалася зустріч з Дощовим Чоловіком. Але найбільше я думав про батька. Про те, що, можливо, ніколи більше його не побачу, адже вони з мамою недавно розлучилися. Не те щоб, незважаючи на все його пияцтво, я залишався таким собі «татусиним хлопчиком», просто… Та ні, напевно, кожен син хоча б трохи «татусин хлопчик». Це закон природи. Якби батько тоді повернувся до нас, я б цьому тільки зрадів. Тоді.

Наступного разу, як виявилось, востаннє, ми випадково зустрілися через три роки на Півночі, куди переїхали з мамою жити, вже без Діми, тепер курсанта військового училища. Там я і закінчив середню школу. На якийсь час нам дали притулок мамина сестра з чоловіком. Того дня я щойно повернувся зі школи, як у двері подзвонили.

Я впізнав його відразу. Це, знаєте, й не дивно. Хоча з роками я став менше на нього схожим, але тоді був майже ідеальною копією свого батька.

– Хлопчику, а де тітка Лариса й дядько Женя? – запитав він, здивовано розглядаючи мене з голови до ніг. І я з щемливим жахом, якого не можна забути остаточно, зрозумів, що він мене не впізнає. Я навіть пам’ятаю, як він був одягнений, немов бачу на фотографії: темно-зелений потертий плащ, синій берет на голові, що не цілком прикриває залисини (на мить я вирішив, що за мною прийшов Дощовий Чоловік), штани невизначеного кольору з гострими відпрасованими складками… П’ятидесятилітній чоловік, який стоїть на порозі.

– Вони виїхали до Львова, – якби мені тоді було років на п’ять більше, я б закричав на нього: «Ах ти, клятий алкаше, невже не пізнаєш! Це ж я! Я!»

А може, й ні. Хтозна.

Але не в хлопчикові річ, не в тому, що за три роки я встиг здорово витягнутися, а він не сподівався на таку зустріч так далеко від Львова. Просидівши понад дві години в сусідів за стіною – вони були нам дуже далекою родиною, сьома вода на киселі, – він так і не віднайшов у собі сил повернутися, хоча ті люди, звичайно, відразу сказали йому, хто я такий. Напевно сказали.

Поштові марки, як з’ясувалося, теж виявилися моєму батькові не по кишені.

Незадовго до того, як глибокої ночі мене зморив сон, я вирішив умовити маму залишити мене вдома після вихідних – я боявся повернення до «Супутника», не хотів провести ще цілих два тижні серед чужих і не бажав більше зустрічатися з Дощовим Чоловіком. Зате тепер я розумів, що мав на увазі Ренат і чому ті, хто його бачив, не люблять про це говорити. Інтуїтивно я вже почав здогадуватися, кого кожен із них бачить. Я ледве стримався, щоб одразу ж не кинутися до кімнати мами й не розбудити її.

Але потроху заспокоївся: я ж зараз тут, поруч, на нашій спільній широкій тахті спить Діма, а попереду ще цілих два дні вдома – ось що по-справжньому важливо. А, значить, решта поки що – лише таємничий голос…

* * *

У понеділок чергували «стерви». Мама привезла мене відразу після сніданку, але ще до початку процедур, бо в неї був вихідний тиждень. Вона тоді працювала буфетницею в кафе кінотеатру «Дніпро», що в центрі Львова (іноді вона брала мене з собою по неділях, і я міг сидіти в залі цілий день, дивлячись один і той самий фільм).

Розумієте, у суботу вранці та розмова вже не здавалася мені настільки терміновою, а ввечері я зрозумів, що вже й сам з нетерпінням очікую на повернення в «Супутник».

За моєї відсутності Богданові зняли гіпс, і він без упину носився цілий день коридорами корпусу, шкутильгаючи на хвору ногу, наче хотів надолужити втрачене. Замість Тараса я застав незнайомого хлопця років одинадцяти, який уже встиг заробити прізвисько Шкелет. Річ у тім, що він дуже шепелявив, і якщо хотів сказати «скелет», то виходило «шкелет». Коли батьки привезли його ввечері в суботу (він був з-під Тернополя), хлопець узявся розповідати кільком «нашим», що залишалися на вихідні, свою «штрашну ішторію» про гробокопачів, які прийшли на цвинтар поживитися серед свіженьких могил, але щось там затримало їх до темряви, і коли зійшов місяць, то на грабіжників звідусіль полізли «шкелети»… Про все це, качаючись від сміху (історія, ймовірно, і справді виявилася штрашною), мені охоче розповів Тхорик, який на вихідні залишався в «Супутнику».

Я ще вранці побачив, що «стерви» явно не в гуморі. Не знаю, що там у них сталося, може, важкі місячні в обох одразу, проте мені й раніше доводилося дещо чути про їхні методи впливу (більший шматок пирога незмінно діставався «фуфлижникам» – напевно, тому що всі старші хлопці жили в нас). Але того дня я мав можливість споглядати особисто (свідком одного моменту я, щоправда, став ще у п’ятницю).

Завдяки Шкелету. Знаєте, є такий тип дітей, – де б не з’явилися, зразу ж нариваються на неприємності. А у Шкелета був справжній талант.

Але спочатку хочу розповісти про забутий епізод, що стався у п’ятницю, коли чергували ті самі «стерви», і який начисто вилетів у мене з голови після зустрічі з Дощовим Чоловіком, а потім його остаточно витиснули передчуття довгоочікуваного повернення додому. Коли настала «тиха година» (у цей час я найчастіше читав якусь книжку, позичену в маленькій бібліотеці нашого куточка для ігор, або просто відпочивав, про щось мріючи), до палати з коридору донеслися голоси, серед яких домінував розлючений гавкіт однієї зі «стерв». Я запитально глянув на Ігоря, який, як і я, читав книгу (тільки вона виглядала надто по-дорослому, щоб бути з куточка для ігор). Той лише плечима знизав:

– «Фуфлижників» виховують.

І додав, перегортаючи наступну сторінку:

– Бляді…

Оскільки мені й так приспічило помочитися, я одягнувся і вийшов у коридор. Проходячи повз другу палату для хлопчаків, звідки лунали голоси і якесь здавлене плаксиве виття (воно відразу насторожило мене саме своєю неприродною глухотою, бо так можуть плакати тільки німі або дегенерати), я, начебто спіткнувшись, завмер перед розчиненими дверима обителі «фуфлижників» і побачив дивну картину.

Обидві «стерви» стояли перед ліжком хлопчиська, старшого за мене, може, на рік, який видавав те саме виття… І тут я нарешті зрозумів у чому річ: його рота заткнули, наче кляпом, якоюсь зім’ятою ганчіркою, що сочилася світлим мокротинням, яке лилося тоненькими цівками по його підборіддю, а потім капало на постіль, утворюючи жовтувату пляму. Ще я помітив, що права рука медсестри, яку ми прозвали за «кінські» зуби Кобилою, чомусь була в гумовій рукавичці – теж вологій.

Зовсім нереальною цю картину робило те, що решта мешканців палати старанно вдавали глибокий безтурботний сон, хоча, звісно, ніхто не спав. Але найгіршим було те, як вони це вдавали. Як циркові собачки.

Зачувши мої кроки, напарниця Кобили повернула голову в мій бік. Хлопчисько (а про нього я знав лише: він прибув з того самого інтернату, що й близнюки-сироти) продовжував глухо вити крізь мокру ганчірку, нічого не помічаючи навколо себе й безтямно дивлячись перед собою. Трохи пізніше наші хлопці заповнили прогалини в цілковитому розумінні, що ж я тоді спостерігав. Іноді «фуфлижникам», які в чомусь завинили, «стерви» забороняли ходити в туалет під час «тихої години», а вона тривала дві години, і якщо хтось не витримував, то покаранням було…

Тепер вони обидві дивилися на мене. Секунд десять (хоча насправді важко порахувати, скільки минуло часу) тягнулося мовчання, що порушувалося лише здавленим скигленням бідолахи, якому заткнули рота власними обгидженими трусами.

Мене вони ніколи не чіпали навіть за витівки, зрідка могли тільки накричати, хоча я був одним із наймолодших у санаторії дітей. Як я вже говорив, моя двоюрідна сестра Алла була подругою і однокласницею доньки директриси Шалімової. Я жодного разу про це нікому із «Супутника» не розповідав (та в мене і в думках такого не було, щоб вихвалятися), але подібні чутки, схоже, мають здатність швидко доходити до тих, хто в них зацікавлений. Так ось, ці суки, використовували будь-яку витівку інтернатівських (якщо такою можна вважати навіть потребу ходити в туалет) як привід для сваволі. Бо, на відміну від решти, за них нікому було заступитися, ось у чому річ. А сукам, я думаю… ні, впевнений, це страшенно подобалося – можу стверджувати, бо бачив їхні очі. Не пам’ятаю, чи був присутній у корпусі під час екзекуцій хтось із лікарів, але це було «стервам» так до смаку, що навіть при нас вони діяли абсолютно відкрито.

І тоді, у п’ятницю, аніскільки не знітилися після моєї появи, просто мовчки дивилися і все. Поки я не пригадав про свої нагальні справи. «Стерви», швидше за все, з досвіду були впевнені, що це не вийде за межі нашого маленького світу. Не знаю, чи мало все те щось спільне з причинами, чому Діма ніколи не просив мене зберігати в таємниці його ранню звичку палити. Напевно, своїм блядським нутром відчували. Лише Бог відає, чому всі, й я теж, чинили саме так. Дитинство вміє берегти таємниці, непідвладні пам’яті.

Так ось, Шкелет. Він не був ні з інтернату, ні малявкою, але й зариватися зі «стервами», особливо першого дня (адже для них, як і для більшості з нас, він усе ще залишався новеньким), не можна було. Зазвичай «стерви» нікому не дозволяли під час свого чергування телефонувати з кабінету лікаря. Але батько Шкелета був якоюсь там шишкою в якомусь управлінні у себе в області, й Шкелет, мабуть, за звичкою, вирішив, що таке неподобство не для нього. Йому потрібно зателефонувати додому, і квит.

Тому коли одна зі «стерв» випхала його з кабінету, Шкелет тільки розізлився і зробив другу спробу за півгодини. Потім знову. І ще. Кілька хлопців і навіть зазвичай мовчазний Ромка намагалися його заспокоїти, але Шкелет з якоюсь фанатичною впертістю продовжував лізти на рожен. Зрештою, «стерви» вгамували його по-своєму: коли той вирішив вислизнути на вулицю, щоб зателефонувати з іншого місця, у нього відібрали весь одяг і змусили лягти у ліжко перед самим обідом. Автоматично Шкелет залишався без їжі.

Його обурені, але майже нерозбірливі волання досягали навіть їдальні, викликаючи сміх у дітей і змушуючи супитися немолоду санітарку, яка сервірувала наші столи («стерви», що їм вона формально підпорядковувалася, досить грубо її застерегли – про обід новенький нехай забуде). Коли ми повернулися до палати, то застали голого Шкелета, який скакав на ліжку, як павіан перед злучкою.

– Дурні шуки! – репетував він і, мабуть, зображаючи Джимі Хендрікса, «бринькав», немов по гітарних струнах, по своєму маленькому повислому пенісі. – Шуки-шуки-шуки!..

Ми спершу остовпіли, а потім усі разом розреготалися. Я опинився між Ігорем і Андрієм.

– Або у нього не всі дома, – зазначив Андрій, – або він збирається податися в гітаристи-похуїсти.

– А мій дід казав, що з маленького довбойоба може вийти тільки довбойоб великий.

– Що таке «довбойоб»? – запитав я, намагаючись перекричати загальний гомін, бо в сім років усі діти допитливі, а я теж не був винятком. Ігор навіть, здається, злегка зіпсував повітря, зігнувшись навпіл.

А Шкелет і радий був старатися:

– Шука! – волав він, підскакуючи на пружинах ліжка. – Ошобливо та!.. Зу-баш-та!.. Шука-шука-шука!