Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

25

Ну хто б це міг подумати, що найгірші дороги в нас можуть стати ще гіршими? Ясно, що держава розкрадала весь автомобільний податок, але ж ніхто й передбачити не міг, що ще більші кошти, вкладені в міни, снаряди тощо, перевершать шляховий ідіотизм?

Приблизно такі думки тривожили генерала Хомченка, бо він з чистою совістю не відносив себе до урядових бюрократів, адже армія – то зовсім інша сфера.

Іноді він дивувався, чому це броньований джип, приватно зроблений, набагато зручніший, скажімо, за армійського взірця, адже на створення цього витрачено значно більше, аніж на імпортовану техніку? І куди поділося, скажімо, оте сальдо?

Він здогадувався, куди, то ж його цікавили конкретні особи з конкретними фінансовими рахунками.

Слава Богу, було про що думати, бо й не знав, як убити час нескінченними шосейками, де проста ґрунтівка здавалася комфортніша за асфальтівку, рясно постріляну, отож, петляючи вирвами й міркуваннями, ескорт долав населений пункт Сироваху, який вже давно був ненаселеним.

Спершу Хомченку здалося, що хтось увімкнув у салоні музику, й він невдоволено оглянув офіцерів, однак несподівано збагнув, що звуки проникають сюди крізь броню з вулиці.

Усі разом подивувалися: кому це спало на думку отак галасувати?

Розтрощений пейзаж недоречно вінчався пошарпаною кафейкою «Марина», названою на честь якоїсь місцевої дами, звідтіля лунала музика й пахощі, щоправда, не кафейні, а іншої кулінарії – тобто густий дух армійських консервів, засмажених на цибулі.

І не дивно, що на жердині біля розбитого трансформатора терпляче примостився рядочок ворон, чекаючи нюхом на якусь поживу. З’ява штабного ескорту трохи схвилювала їх: чи не доведеться ділитися огризками?

Музика лунала українська – «Рідна мати моя», отож ескорт, подумавши, зупинився, звісна річ, які б це сепари таке слухали; і справді, за кафейкою притулився пошарпаний військовий бусик з українською символікою, крізь розчинені дверцята звідтіля лунала фонограма.

На превеликий подив генерала, ніхто на нього не відреагував, йому навіть здалося, що гучності навпаки додалося.

Спершу на майданчик ступила охорона, а потім уже й начальник, звісна річ, чоловік приїхав сюди інспектувати, а тут – на тобі, нештатна ситуація, тобто посеред війни діючий алкогольний заклад?

Додати, що ніякої охорони не виставлено – іди й бери їх голими руками.

– Хто старший? – командним голосом запитав усередину Хомченко. – До мене!

Але ніякої реакції не відбулося, бо грубі чоловічі голоси дружно, хоч і не чисто, підтягували:

– І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю...

Неймовірно, але генералові довелося чекати, доки там усередині доспівають пісню до кінця.

– Я ще раз питаю: хто старший? – виразно пролунало в паузі.

У відповідь із динаміка пролунала нова пісня: «Сумно, сумно аж за край...», отож начальник кивнув охоронцеві, той підбіг до поколупаної автівки і вимкнув звук.

Всередині кафейки на це виник невдоволений гамір, і на порозі постав Жора Тороповський, хитко тримаючись рукою за автомат калашнікова. Побачивши прибулих, він ніяк не зреагував, а, підійшовши до бусика, всунув туди довгу руку й знову увімкнув пісню.

– Ви що собі дозволяєте? – прошипів до нього штабний майор, бо сам був подивований таким нахабством щодо військової субординації.

У відповідь наштовхнувся на доволі каламутний погляд. Хлопець навіть не напружився, не зробив ніякого зусилля, аби прореагувати на начальство, отож усі чекали, потроху наповнюючись люттю.

– Я вас питаю, – напосідав Хомченко, – що це все значить?!

Боєць з досадою оглядав їх усіх, це ж як довго треба пояснювати столичному штабістові, що вони вийшли з рейду по тилах, чого була варта акція, які результати, а найголовніше – яких непоправних втрат вони зазнали. Власне, саме з цього приводу й повсідалися, щоб хоч якось прийти до нормального стану, адже інших засобів розслабитися у фронтовій зоні не існувало.

– Доповідати по формі! – пролунав наказ генерала.

На що у відповідь солдат неокреслено ворухнув стволом. Однак і цього було досить, аби охорона взяла його на приціл.

– Ну! – не на жарт почав лютувати Хомченко.

Жора підняв до нього стомлені затуманені очі, які потроху починали ізсередини наповнюватися змістом, але таким, який не сподобався б нікому.

– Стукну, – коротко відказав він.

Штабісти напружились.

Бо що означало таке слово? Що боєць комусь «настукає», тобто позауставно доповість?

– Що? – недочув генерал.

Жора, хитнувшись на колінах, повернув свій довгий тулуб, виглядаючи чогось вартого уваги, погляд його наштовхнувся на рядочок ворон, які з жердини пильно роздивлялися ситуацію. Несподівано скинувши до них автомат, хлопець дав коротку чергу, —

ті, збризнувши чорним пір’ям, таким же рядочком одлетіли на асфальт, тріпочучи крильми.

Охорона подивувалася.

Не з нахабності хлопця, а з небаченого стрілецького фокуса, ніхто з них подібного не бачив навіть, скажімо, в популярному бойовику.

Генерал і собі збентежився побаченим.

Жора повернувся до нього:

– Стукнуть? – хитнув опущеним автоматом.

Все навколо зніяковіло, лише над зруйнованою Сировахою лунав голос Софії Ротару:

– Одна калина за вікном, одна стежина за селом!

Генерал, озирнувшись, заспокійливо хитнув долонькою до своїх:

– Люди потомилися, – сказав він.

Потім наказав руками, аби всі рухалися до машин, ті так і зробили, спинами наперед, аби не випускати з очей постать солдатика з автоматом у руці.

Повсовувалися, повсідалися, фуркнули моторами й подалися, а в спини їх штовхало голосом естрадної співачки:

– Одна на всіх, бо у нас іншої нема!

26

Коли вантажівку підкинуло на міні, Сивий і Влад не встигли здивуватись, як здивувалися, що живі; ще й вистрибнути встигли, коли машина спалахнула свічкою, одплигнули й покотилися за узбіччя, де припали до землі й слухали, як горіло усе майно, як стріляють у вогні кулі.

Коли одстрілялось, Сивий почав шукати винного:

– Ото на дорогу треба дивитись, – буркотів Сивий, доки Влад-Столиця не відрізав:

– Під дорогу! Блін, міни ж ніколи на дорозі не лежать. Ну, а якби ти рулив, не наїхав би?

Сивий одразу вмовк, бо остерігався, знаючи: якщо Влад заведеться про міни, то почне повчати півдня про всі сорти й марки, особливості застосування.

Одне дивувало: звідкіля він усе знає?

Особливо про міни – в жодному військовому посібнику про них стілько не написано.

І добре, що мовчали, бо ще здалеку почули, як гуркотить військова колона, про всяк випадок залягли глибше й вгадали, адже над технікою тріпотів чи то деенеративний, чи то педеральний двоголовий орел, Влад-Столиця так од цього занепав, що навіть не промовив про того ненависного птаха свої узвичаєні слова.

Коли прокотилися, Сивий забідкався:

– Ти диви, гади, і жоден на міну не наїхав.

– Да, діду, вона нас, сука, чекала.

– Ні, ти прикинь: якби ми не так поспішали, то це вони б напоролися, – знову почав шукати винуватого Сивий, бо це Влад дуже підганяв його на виїзд, що й не дав навіть підголитися, а потім дід намагався це робити в кабіні, й тому почав закипати ще напівдорозі, аж доки докаркався.

Однак на відміну від освічених столичних людей Сивий перший збагнув, що йти було нікуди, бо куди?

Скрізь могли бути кацапєти або, що не краще, новомалороси. Тому він першим ділом знайшов воду в ярочку, покуштував, вони напилися, отямилися й вирішили перечекати.

– Тут головне, щоб із вертольота не засікли, – так почав столичний парубок, аби заново завестися про гвинтокрили всіх різновидів і Гатунків.

Сивий намагався не слухати, знаючи, що всього однаково не запам’ятає, та й навіщо?

От, наприклад, вода, він і без вертольотів знав, як її знайти, як розчистити, навіть знав без книжок, як профільтрувати, однак одразу зрозумів, наприклад, що вода в ярку очищення не потребує.

Ховалися в кукурудзі, бо вона була вища й густіша за чагарник, нею й харчувалися, доки їх люто не пронесло, отож вирішили вибиратися звідти.

І добряче заблукали в кукурудзі, коли зачули млосний дух вареної картоплі.

– Бараболі, – сказав дід.

Підійшовши до крайньої хати, познімали з липучок українські шеврони, бо вирішили не експериментувати, а почали одразу:

– Далеко ль до прасьолочной, мать?

– Чєво? – оглядала їх немолода тітка.

– Да вот, ат сваїх отбілісь, теперь винуждєни от укропов прятаться, не подскажет, мать, далече ль оні? – блиснув філологічними знаннями Влад, остерігаючись, що Сивий може тут напартачити.

Однак той припав їй до симпатії дужче, бо був однолітком, тому вони швидко виїли всю картоплю, яка була в казанку.

Весь цей час вона кричала приблизно таке:

– Сукі, хунта, фашисти! Звєр’йо – ворваліся в мой дом еті клятиє із Правово сектора, всьо ограбілі, а мою єдінствєнную дочь, мою родніньку кровиночку, еті бандєри звєрскі ізнасілувалі, гади, все по очєрєді на моїх глазах, ви где такое відєлі?

Так, що картоплина застрягла у Владовому горлі.

– Сочуствуєм, – насилу промовив він, а Сивий зітхнув на нього з полегшенням, бо не знав, як сказати російською «співчуваємо».

– Оні, гади, меня держат, чтоби я смотрела, а я крічу ім: возьмітє лучше меня, а девочку оставте, а оні нет і нет!

Солдати на це покинули жувати.

Тому стара полізла за піч і вийняла балцанку з самогоном, і всі мовчки поринули в неї.

Після третьої чарки жінка поринула в спогади про своє довге нелегке життя, а по четвертій, мутно лупаючи на Сивого, оповіла:

– Вот так я прожіла жизнь, одна-одіньошенька бедовала, ні мужа тібє, ні детей.

Що здивований цим Сивий зміг запасною мовою:

– А как же дочка... она ж у вас єсть? Как там теперь она?

Та, подолавши каламуть в очах, втупилася нарешті в нього:

– Какая єщо дочка? Не било в меня никогда дочкі...

Обидва перезирнулися й полегшено видихнули.

Розпитавши про дороги й напрямки, вояки почали прощатися:

– Ну, с Богом, жєнщіна, оставаться.

– С Богом, синочкі... – мляво відказала вона, однак вмить спалахнула: – Бейте іх, гадін бандєровскіх, мстіте за нас Правому сектору. Ідіте, громіте сук хохляцкіх!

Може б старий і втерпів, може б, і витримав, однак, зачувши «хохляцкіх», зірвався:

– А ти коли бачила цих бандерівців? Бачила коли Правий сектор?

Та цілком притомно оглянула Сивого:

– Откуда? Да отродясь. Откуда-то оні возьмутся здесь?

– Так от подивись, стара сука, оце ми і є – бандерівці й Правий сектор!

Вийняв і урочисто показав їй шеврона «Укроп».

Стару заціпило.

Влад чортихався на діда, бо ж довелося тепер в’язати стару до стільця, щоб не зчинила галасу, а вона з жахом споглядала їхні рухи, очікуючи на фатальні.

– За Януковіча голосувала?

Стара ствердно мовчала.

– А за де-не-ер?

Втрутився Влад:

– Ні, вона за ел-ен-ер.

Нарешті та набралася духу:

– Да за что... да я же...

– А за то, сука стара, – сичав Сивий, – що ти брехала нам про свою дочку, сука, а в тебе її не було.

– «Да отродясь»! – перекривив бабцю Влад. Та збентежено закліпала, потім підібгала губи:

– Не било. Но могла ж бить!

27

Влад-Столиця і Сивий побачили над далекою сільрадою жовто-блакитний прапор і полегшено завернули туди, вкрай знесилені, почали оживати, тому Влад-Столиця не втримався нагадати:

– І на біса було перед тою бабцею світитись? То б не бігли, як зайці, а нормально би собі йшли.

– Вона мене спровокоцірувала, хахлами обізвала.

– Спровокувала, – виправив Влад.

– Я ж і кажу, ух, сука кацапська, ух, я би їх усіх...

Влад зрадів нагоді обговорити іншу тему, бо «новітня вертолітна стратегія в умовах сучасної війни» йому й самому надокучила:

– Ну чому одразу всіх? Є серед них і хороші, наприклад, в Росії за окупацію України проголосувало вісімдесят сім відсотків. Тринадцять же таки проти?

– Та еге ж бо, я й кажу всі, бо ті тринадцять лишніх процентів у них, шо лишились, – то євреї. – Подумавши, що євреїв вийшло таки забагато, знехотя додав: – ну, і ще інші неруськіє.

– Інородці, – не проминув уточнити Влад.

– Оце не знаю, як у вас, а в нас є притча, як стоять двоє вуйків над Черемошем, а він розлився, а там повінь несе кущі й таке інше, один і каже:

– А подивіться, куме, яка краса.

– Ще ліпша би краса була, якби там пливли трунви з кацапами.

Той:

– Та не можна так, є ж серед них і хороші люди.

– Та є! Хороші – в хороших трунвах, а погані – в поганих!

Тупцяли в сільраду і вкотре вели споконвічну суперечку про фізіологічні особливості північного племені, бо Влад виводив їхні початки ще з ханти-мансі й поділяв на росіян, москалів і власне кацапів; а Сивий доводив, що всі вони споконвіку хапцапи, тобто ненаситні; сходилися лише в одному, що іноді серед нашого брата українця кацапи трапляються ще лютіші, аніж серед генетичних, бо щосили пнуться у вищу расу.

Влад вважав себе інтелектуалом, принаймні ерудитом, і любив поспілкуватися переважно з Сивим, хоч той не був начитаним, однак через свій вік мав велетенський життєвий досвід, котрий легко міг замінити брак освіти.

Уже майже допленталися, коли почули несподівані звуки:

з дитячого садочка линув тоненький спів про веселих лісових звіряток, які хотіли дружити зі свійськими тваринками, хор був хиткий, бо нечисельний, однак ситуацію рятувала вихователька, вона підспівувала підказки й ляскала в бубон.

Отож, незважаючи на деякі хиби, вояки заслухалися, відчули, що саме за дитячими голосочками скучили найдужче:

 
А кізонька неслухняна
Не слухала тата й маму...
 

Обвішані втомою, вояки не вірили власним вухам:

 
А тікала в темний ліс,
Де укусить вовк і лис.
 

Аж бійці забули й про дискусію, сперлися на дитячу гірку й мліли, тобто полинули в давні почуття.

Цієї миті почули й інші звуки – десь за видноколом загупало, зашаруділо небо, й це означало лиш одне – важкі міномети сто двадцятого калібру, перші удари влучили у ферму, інші пішли віялом – по зупинці, майдану й хутко рухалися сюди;

бійці миттю кинулися в дитсадок, швидко похапавши малечу, оберемками попереносили їх в глуху підсобку, а потім, впавши на них, затулили, і вчасно —

рвонуло так, що здалося, мовби увесь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили в невагомість.

Потім була суцільна тиша, якій досвідчені солдати не дуже вірили, бо то могло просто позакладати у вухах, але туди долинув дитячий плач, отож вони потроху поставили на ноги виховательку, а та хутко підняла маленьких артистів, і вони, одягнуті звірятами, побігли крізь ще недавню вітальню, де повилітали вікна і все було закидано битим склом, – скалки повтиналися навіть у протилежну стіну.

Двір теж важко було впізнати – дитячий майданчик щез, замість нього зловтішно курілася велика вирва, півдаху зникло, закидавши навколо битою черепицею, лише тоді Влад помітив, що тримає на руках хлопчика з довгими вушками, бо той грав у виставі Зайчика; він дивився на бійця спокійно, бо був такий приголомшений, що не встиг навіть злякатися.

На подвір’я з сільським лементом бігли мами, до Влада підскочила заплакана бабуся й почала брати на руки малого, але той ніяк не пускав солдата, вдивляючись йому в очі.

Нарешті одчепив одну ручку, поліз нею в кишеньку, пошарудів, вийняв щось і повільно поклав Владові в долоню, дотик цей тривав ще й тоді, коли стара вже підтюпцем несла малюка вулицею.

Боєць ще якусь мить бачив за парканом довгі зайчикові вушка, й вони із Сивим хутко залишилися самотніми на розбомбленому подвір’ї, тому вирішили обтрусити з себе скляний пил.

І лише тоді Влад розтулив свою зашкарублу жменю й завмер – у ній лежала справжня, сказати б, довоєнна, цукерка.

28

Сімейне життя – то взагалі жах, а надто в АТО, лейтенант-Мічурін і Галя-Чупакабра могли напам’ять перерахувати усі притулки кохання —

штабні авто,

підсобні помешкання,

лісосмуги,

а особливо пересувну лазню, яку приперли волонтери аж із Рівного, подружня пара окупувала її категорично, і якось мали ілюзію домашнього кубельця, доки туди не посунули натовпи неохайних вояків, щоб також на мить відчути себе вільними від окопного бруду.

Зараз молодята отаборилися в складі – маскувальні сітки перетворилися на гамак, одначе як ти не обминай, а балакати доводилося про службові проблеми, а їх було ой як багацько.

– Тут нарисувався один генерал Хомченко, – ніжно шепотіла Галя, аби безболісно повернути чоловіка на грішну землю, – він запроваджує нову концепцію.

– Та ну його к бісу, – ще лагідніше одізвався їй на вушко чоловік.

– Воно б еге, якби це не стосувалося тебе, любий.

Мічурін розплющився – навколо поставали полиці з різною бойовою амуніцією, так само поволі в голові виникав якийсь генерал.

– Хто такий?

– Кар’єру почав дуже активно в Афганістані, потім, звісно, став видатним штабістом, а тепер вирисувався біля нас.

– Ну і що там у нього?

– Його фішка: треба зібрати з різних частин найкращих бійців і зробити таке мобільне потужне з’єднання для виконання дуже складних завдань.

– Еге, щоб заробити собі ще пару медальок.

– Так, чоловік вгору рветься.

Лейтенант виразно засумував, ще б пак, знову переформування, люди тільки притерлися одне до одного, і от – знову смиканина.

– А я ж тут до чого?

Галя одпустила зубками його вушко й пошепотіла туди якомога толерантніше:

– А до того, любий, що й ти втрапив у той список.

Лейтенант підскочив, і виматюкався б, але в ньому ще й досі світилося те, що в нормальних умовах називалося сімейним затишком.

– Я? Я?!! – не вірив він.

– Ну, ти ж у нас дуже здібний. Тебе помітили, – вдавала вона іронію, хоча їй було не до жартів, вона як ніхто розуміла, чим усі ці перестановки можуть обернутися. – Правда, тут є одна неув’язочка, я уважно вивчила списки усіх претендентів, і мене трохи занепокоїло, що тут діє принцип відбору не за професійними якостями, а за, сказати б, патріотичними.

Мічурін намагався збагнути, в чому відмінність, бо ці дві речі завжди були для нього однакові.

За такими шепотами стіни армійського складу поволі ставали прозорими, й коханці побачили себе посеред понівечених околиць.

– От кого б ти відібрав до такого спецзагону, – почала одягатися Галя, помалу перетворюючись на Чупакабру, – кого: Влада чи Хантера?

– Що за питання, звісно, Хантера, йому взагалі ніхто в підметки не годиться.

«В тому числі і я», – мало не вбовкнув.

– Ну от, а за списками – навпаки, проходить Влад. А чому? Мало того, що переконаний українець, так до того ж надто грамотний. От, наприклад, закінчиться війна, повернеться такий солдат додому, і що? Це ж буде тобі не якийсь хлопчик, а ціла політична сила.

Лейтенант здогадувався, куди хилить Галя, але за звичкою вдавав, що не розуміє.

– То й що в цьому поганого?

– Для нас нічого, а от для хомченків – це пряма загроза. Ви собі воюєте й мрієте, аби війна швидше закінчилась. А такі, як Хомченко, насамперед про своє майбутнє думають, от і хочуть конкурентів у саме пекло запхати.

Лейтенант не завжди вмів зрозуміти, коли Галя жартує, а коли ні, однак зараз поклявся б, що вона серйозна, як ніколи.

Вийшли за двері, замкнули, начепили пломби й розійшлися у різні боки.

Лейтенант Мічурін ніколи не почувався якоюсь винятковою фігурою, однак за допомогою експериментів виявив цікаву закономірність:

навіть коротка телефонна розмова викликала несподіваний результат: сказав щось у «трубу», й хутко тікай – бо за кілька хвилин у це місце почнуть лупасити «гради».

Що вже й бійці іноді просили, наприклад, якщо треба нарубати дрівець, то вони їхали в лісосмугу, Мічурін вмикав свого телефона, щось базікав, тікав, і тоді ворожа артилерія трощила там достатню кількість деревини.

Чи треба було прокопати проїзд крізь пагорб, і ворожі «гради» дуже допомогли, розпушивши ґрунт.

Таку ворожу пильність він пояснював собі тим, що є командиром і може навести вогонь на свою бойову частину. Але він же не Дудаев, котрого запеленгували з мобільника й знищили ракетним ударом.

Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну – річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.

– Що таке? Перевірка з генштабу? – перепитав він.

– З гей-штабу! – дружно відповіли ті.

І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.

Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.

Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий:

– Ох, не подобаїсі мені цей фацет. Він мав кликуху «Чорний майор». Я його добре знаю.

– Він теж з Чернівців?

– Гірше, з Афганістану. Він там у нас швидко прославився, бо розподіляв бійців.

– Тобто?

– Ну, там відбирали в спецвідділення ненадьожних, ну, тих, хто багато базікав чи всяке таке.

Виявляється, в Афгані комуністи збирали докупи всіх підозрілих служак, а потім такий об’єднаний загін вивозили в гори, там їм визначено маршрут, а в його кінці було обіцяно вертольотами всіх підібрати. Але ніхто, звісно, не прилітав, і потроху моджахеди винищували таких солдатиків. Або зганяли їх на мінне поле чи підставляли під артилерійське знищення, переставивши координатами під свій «дружній» вогонь, або, або, або...

Лейтенант ще не дослухав Сивого, а вже напевне собі скумекав, що на них із Владом чекає попереду, адже в умовах тутешньої гібридної війни оте «або» здійснити набагато легше, аніж в Афганістані.

І коли генерал Хомченко почав огляд техніки й бліндажів, хутко послав Тольку і Влада з лопатами до переїзду, аби мерщій поглибили колію в рівчаку:

– Прокопаєте й хутенько тікайте звідти!

Прощалися з начальством, а Мічурін уже перемкнув свою мобілку на автовідповідач, дбайливо обгорнув поролонкою й, вичекавши слушну мить, засунув його за бампер генеральського джипа. Потім цією ж рукою потиснув руку Хомченкові й віддав честь.

Мотор приємно зафуркотів, і кортеж відкотився.

Мічурін разом із Сивим примостилися на горбочку і спостерігали крізь біноклі, як генерал із супроводом наблизився до розбитого містка й посунув у об’їзд через ручай, посунув, аж доки раптом клюнув у несподівано глибоку западину й став.

А Мічурін, взявши в Сивого телефон, набрав кілька разів свого ж номера, і колишній афганець щоразу бурмотів туди якісь неясні повідомлення про переправу й скупчення:

– Та я тобі кажу, бігме, не назву квадрат, бо це зараз великий секрет!

Джип ще буксував, сідаючи глибше на підводну колію, ще тіпався надсадно, а вже небом фуркотіли вогненні пасма «градів», які рясно накрили колишній міст і теперішній переїзд, і бійці, неначе на футболі, дуже переживали, чи влучить? Ось двічі рвонуло, підкидаючи вгору воду й дно – спершу здіймалася грязюка, ще вище бризки, але найвище пурхнули металеві уламки джипа.

Сивий з Мічуріним ще деякий час спостерігали, а лейтенант вже тішився думкою про майбутнє жадібне побачення з Галею, а ще про те, як вона ніжно обійме, прилине й прошепоче-розповість, що майбутнє переформатування військових частин відмінено, і що він, Мічурін, залишиться назавжди у своєму рідному підрозділі.

А головне – недалеко від спецвідділу, в якому служить Галя.

Він опустив бінокля, бо й так було чудово видно, як вляглася назад грязюка, як усілися бризки, і невеличка райдуга спалахнула над ними; Мічурін ще раз припав до окуляра, а потім, зітхнувши, прошепотів:

– Ну й чорт з нею, з тою мобілкою!