Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

16

– Ти, Чупа, – лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, – правильно мислиш, но ні фіга не вийде.

У нього не повертався язик назвати її повне ім’я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв’язок.

– Та вони переп’ються там всі, – наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. – Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.

Лейтенант зазирнув у записничка:

– Фаддєй, – прочитав він поганяло єсаула.

– Точно, – похвалила рація.

– Воно, звісно, поздоровляти наперед – погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп’ються в дупель, – погоджувався він, – но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, – стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.

Усі, хто чув ці перемовини, мимоволі зиркнули туди, де вона вигиналася з цього берега – скеляста, а з того, нижчого, оповита очеретом.

– От і думайте. Доки вертушки їхні не прилетять чи «гради», еге, думайте, – кинула Чупакабра й відімкнулася.

– Ще бракувало, шоб баби нами командували, – заховав у підсумок рацію лейтенант, – задовбала, – додав він ніжно, аби не думати про надокучливі вертольоти чи ще кращі «гради».

Тут він повернув голову туди, куди втупилися всі – в Звіробоя, бо той повільно піднімав угору вказівного пальця:

– Я знаю, – скромно вичавив він, – я знаю, як.

Вони б обматюкали його, якби знали, що саме через таку ідею їх піднімуть поночі усіх, хто міг називатися снайперами, тобто в кого були тепловізори, й поженуть приховано обкопуватися на скелястому березі, тобто маскуватися каменем-пісковиком, будь він проклятий не лише вночі, а й за іншого часу.

– Якого чорта? – матюкали вони річку. – Качок стріляти, чи що?

Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.

– От на спор, – шепотів Звіробій до Мічуріна, – от на спор, шо під ранок ударять?

Мічурін не хотів відповідати, бо й так через цього дурня віддав безглуздий наказ, що міг похитнути авторитет командира, а лише тоскно озирнув рюкзаки, якими обвішався розумник.

Не встиг він на нього лайнутись, як з того боку затупотіли міномети – спершу пройшлися навколо далеких бліндажів, а потім, як і передбачив Звіробій, ляснули кілька разів і по річці, саме там, де вона зручно вигиналася до очеретів.

– О-о, – радісно видихнув той. – Осьо-сьо...

Наші так звані снайпери вже давно одкалібрували тепловізори на очерет,

там з’явилися зігнуті постаті з сачками;

наші ж радісно подивувалися, що Звіробій виявився не мудак —

на протилежному березі нечутно постали обв’язані маскуванням казачки й обережненько сунули снасть у вранішню воду, і, щоб не схлюпнути, тихцем тягали підсаками глушену рибу.

Еге, її виявилося чимало в цій непоказній річечці, а вже жаб, вужів... Раків!

Вони пливли, прибиті мінами, низом води, та, власне, не вони цікавили радісних казачків.

Коропи, судаки... соми, мамо рідна!

Хто б це міг подумати, який донський казак, що тут такі чудеса водяться? Таке побачити, о Господи!

Коли вони непомалу захопилися, зі скелястого протилежного берега разом вдарили автомати, збиваючи очеретяний пух і необачних рибалок, котрі самі вловилися, втрапили на гачок, лише не на рибальський, а на спусковий, бо очерет добре маскує, але не од тепловізорів, які прозирають крізь нього, як сом крізь воду.

От по ній і попливли порожні підсаки, цеберка, порожні казачки, і сіявся вгору потривожений очеретяний дух.

Ще не вляглася стрілянина й розпачливі зойки, а вже Звіробій, підхопивши рюкзаки, кинувся вниз по течії.

– Стій, мудак, – гаркнув лейтенант, однак хутко схаменувся, що Звіробоєві вже ніхто не загрожує.

Навіть ті з казачків, хто встиг вискочити на сухе, всі повкладалися там, ще б пак – хто це посуне зранку у воду в бронежилетах?

А дарма.

Тільки снасті по них лишилися, пливучи поміж побитої риби, та кілька геть непотрібних відер.

«Ну да, був би я мудак, щоб наша риба даром пропала», – дріботів Звіробій думками й ногами, біжучи, розстібаючи рюкзаки.

Бліндажі наповнилися незвичним духом – в казані зомлівало рибне рагу, а в емальованому відрі парували голови й хвости – найкраща юшка вариться саме з них, шкода, звісно, що вона не діждеться стати холодцем, жадібні носи насилу стримували нетерплячку.

Центром уваги, звісно, був Звіробій, він зі смаком оповідав, як виникла ідея:

– Як? – нетерпеливився Вітько, сказано: волиняк.

– Бо ти погано кацапів знаєш – за піввідра риби пів Донбасу виглушать. Що переп’ються, це й коню ясно, але щоб казачки не влаштували сабантуй своєму осавулові? Не з гумконвойних консервів же його готувати, як-не-як солідному дядькові п’ятдесятка стукнула.

– Да, буде шо тепер гумконвою назад везти, – вставив Сивий.

– Не ганять же порожняк, – пхикнув Вітько.

– ...але тут я згадав, – уривав їх Звіробій і піднімав промовисто пальця, – що вже пару разів вони довбали чомусь по річці, і я тоді подумав: якого чорта тратити міни по воді? Аж доки до мене дійшло.

– Да, сказано: браконьєр, – схвально видихнув лейтенант.

– Звіробій, – виправив той і опустив свого урочистого пальця.

17

– Хвоста у вас не було?

Тося на це запитання довго витріщала очі, доки охоронець увімкнув міні-рацію, там щось прошаруділо у відповідь, певно знадвору, бо навіть крізь мікрофон долинули далекі снарядні удари.

– Хвоста у вас не було, – заспокоїв він її, вимикаючи рацію, і лише тоді вона доп’яла, що йдеться, певно, про хвіст стеження.

Коли її пропустили в кабінет, туди саме занесли круглого лакованого столика, й начальник милостиво одпустив прислужника, той шанобливо поставив зверху тацю й, задкуючи, вклонявся до самого порога.

Те саме зробили й охоронці, затуливши за собою важезні двері.

Тося зловила себе на думці, що неймовірно хочеться теж відкланятися і злиняти з приміщення, досконалого, куди не проникали сторонні звуки, навіть такі, як канонада.

– То чого ми стоїмо? – широко й приязно усміхнувся бос, у нього була така ж досконала посмішка, як і в тих східних статуеток на вівтарі.

Все інше було таке ж витончене, вона такого зроду не бачила, бо дуже коштовне, от, наприклад, цей овальний столик під чай, де риби чи дракони викладено з лискучих камінчиків, Тося навіть мимохіть торкнулася пальчиком.

Він, перш ніж почати розмову, почав розкладати міні-циновочки й інше загадкове приладдя.

Тося вже десь чула про китайську чайну церемонію (чи японську?), яка триває кілька годин, і з острахом чекала початку – господар бо розставляв чашечки й тузлучки – фаянсові, порцелянові, глиняні, дерев’яні та бамбукові, кожний причандал перед тим, як взяти, він огортав серветкою, побий Бог, як не з натурального шовку.

Голос в нього так само ніжний:

– Власне, про що йдеться.

Він витягнув з кишеньки такого ж лакованого нотатника, видобув з нього полисковану авторучку й намалював цифру, де кількість нулів перевершувала Тосину уяву.

– Ах, пробачте, – і він домалював туди доларовий знак.

Тосі стало зле, наче вона випила увесь оцей окріп.

– Власне, робота невелика, тобто геть не марудна.

Він навмисне робив довжезну паузу, щоби така особа усвідомила: сам бос особисто розставляє для неї церемонію, мало того, він особисто балакає до неї її рідною мовою, та вже навіть те, як він своїми руками підставляв під неї стільчика, варте було, аби провалитися крізь землю.

– Проблема лише в конфіденційності, – тут же промовисто скерував свої очі на пенал, де було зображено чи то квітку, чи то ящірку, ніжно розтулив його й видобув звідти пакетика.

Але зволікав розгорнути.

– Бачте, – лагідно лився його голос, – є такі засоби, які не лишають ніякого сліду. А, головне, що діють не одразу, а через тривалий період, бо хвороба постає завжди різна, сказати б, така, до якої генетично схильний, – тут він почав підшукувати слово, аби не сказати «пацієнт», – наш з вами піддослідний.

Тося мимоволі озирнулася.

– Ні, ні, хвоста за вами не було.

Тося добре знала «піддослідного» – свого хазяїна, він не був янголом, однак це вона списувала на те, що цілодобово вкалує то з паперами, то в поїздках.

– Про що я хотів сказати – я ж не пропоную вам вантажити мішки з цементом, – чула вона мовби крізь не свої вуха.

На підтвердження він дбайливо розгорнув пакетика – там лежали пігулки, звичайнісінькі, геть як аспірин.

Тося не повірила власним очам і підсунула пакетик ближче, пігулки заворушилися, бо пальці в дівчини помітно трусилися.

Потім вона вклякла.

Весь цей час він ходив навколо дівчини зі столиком і говорив про громадянський обов’язок, про необхідність, аби прості люди допомагали загальній державній справі, чим могли.

Коли збагнув, що Тося не виходить зі ступору, обрав інші слова:

– Ну, дивіться, чи справедливо, що ви, людина з хорошою вищою науковою освітою, а змушені працювати якоюсь кухаркою, через що змушені ще й винаймати іншу няньку для своєї дитини? Я ж не кажу про різницю в оплаті, я кажу про принцип – чи по-людському це? І відповідаю: ні, не по-людському, бо кожна матір мусить мати нормальну можливість самій доглядати власну дитину.

На цім слові він поклав перед Тосею кілька фотографій з її сином Ігорчиком, і жінка зачудувалася, бо цих ніколи не бачила:

ось він в дитячому садку,

ось у містечку розваг, ось на каруселі —

усі зроблено впритул, аж Тося почала міркувати:

коли?

Ось цю шапочку вона подарувала малому на день народження, а рукавички купила із зарплати, отже, це фото зроблено...

– Ви не подумайте, що хтось когось залякує, – елегантно згорнув він фотки. – Просто я хотів перевести нашу розмову у конкретнішу площину.

Знову запала павза, під час якої він склав білого пакетика з пігулками і всунув його у пенальчик, а потім підняв його урочисто, як це робить з цукеркою Дід Мороз на дитячому святі.

Вона не помітила навіть, що тремтить вся, бо руки її весь час бігали столиком, кінчиками пальців торкаючись дивовижних азійських предметів, ну, ложечки, ну, черпачки, це зрозуміло, а от для чого тут щіточка? Так, зроблена з густо розщепленого шматочка бамбука, для якого ж вона біса?

Втупившись у неї, Тося несподівано побачила на столику якісь зміни у візерунку – око риби чи то дракона чомусь побіліло.

Ну, так, до цього воно було іншого кольору. Дівчина торсала бамбукову щіточку, доки не збагнула, що те біле око – таки одна з пігулок, що чудом випала з паперового пакетика.

Що мимохіть легко притиснула щіточкою злощасне біле око й воно встрибнуло між бамбукову щетину.

Чоловік жестом штукаря взяв у неї ту причандалину, а натомість вручив пенальчик, і вона якомога швидше заховала, дрібно киваючи головою на знак згоди.

Бос нарешті розслабився, сів за столик і бамбуковою щіточкою почав збивати піну в своєму кухлику, жінка дивилася на це заворожено, вона й гадки не мала, що бувають такі сорти чаю, що піняться.

– Іще, – нарешті вперше почула свій голос. – А я можу... ну, спершу випробувати дію препарату?

– Що? – радісно здивувався він.

– Ну, на собаці?

– На собаці можете.

18

Тося перебувала в жаху, чи то жах перебував у ній: продала квартиру, сина перевезла до матері, а вже потім прийшла до свого хазяїна й повідомила про звільнення.

Той непідробно отетерів:

– Як? Та ми ж душа в душу, – нарешті зізнався він. – Яка причина? Я згоден підняти зарплату, якщо ви про це. Зізнаюся, ви чудово готуєте, де нам знайти такого кулінара?

Знав би він, яку приправу вона мусила йому всипати, то ота її мізерна зарплатня його б насмішила; власне, йшлося про ціну життя, а вона в нього виявилася захмарною.

– Ні, не в тому річ... – тягла вона, не могла ж зізнатися, що її наймали саме по його душу.

Тут невідомо, які будуть наслідки тої пігулки в того «китайця», так чи інак її би взяли за зябра секретні служби, й біда в тім, що не лише державні, а й набагато гірші.

А найстрашніше – доля її синочка, він би теж потрапив між молотом і ковадлом, власне, це й була причина жаху.

– Ну, а чому?

Їй було соромно, що не вміє брехати, й тому вона несподівано випалила:

– Я їду на АТО.

Такого подиву на чоловічому обличчі вона не бачила ніколи.

Неймовірно, але ідея про АТО розкрила їй небесну твердь, себто це насправді було вірне рішення – ну де б іще вона могла краще заховатися? Від служб, спецслужб, контрслужб?

А часу в неї лишалося небагато, бозна-коли та біла пігулка почне діяти і який переполох зчиниться в місті?

Дружина хазяїна надарувала їй сумку речей на прощання.

Свердлила одна думочка: а де на те АТО записатися?

Дивно, ця проблема вирішилася швидше, аніж вона сподівалася, тобто все тут складалося блискавично – вона підійшла під волонтерський пункт збирання допомоги бійцям.

Там вивантажила всю даровану сумку, аж раптом тут усе й забігало – прибула вантажівка з фронту, звідти вискочили озброєні чоловіки й почали хутко носити коробки й мішки.

Тося автоматично оцінила їхню кількість і перед очима постала велетенська кількість уже приготованих харчових порцій для бійців.

Вона зловила за рукав найстаршого:

– А вам там, – показала в бік, де, на її думку, точилися бойові дії, – вам кулінар не потрібен?

Чоловік на війні забув такі складні слова, й тому Тося швидко виправилася:

– Ну, кухарка. Я хороша кухарка.

Те, що хороша, вояк зазначив ще перед цим, а от що кухарка, то жінка по цім слові видалася ще привабливішою.

19

Зруйнована школа ще дотлівала горищем, а лейтенант Мічурін просунувся під перекинутою покрівлею до входу, і як він не намагався виявити камери спостереження, так жодної й не побачив.

«Майстри маскуватися», – скривився.

За пропускником у підвалі рясно натикано екранів, і кожен оператор і вухом не повів на прибульця; хіба що один, теж явно нетутешній, примостився скраю на ящиках; між ними походжала дівчина Галя, вона ж Чупакабра, і щоб надати собі вагомості, мала причеплений збоку довгий плаский «герлах»; коли в неї питали, звідкіля таке чудо, вона, ховаючи оченята, відповідала:

– Один колекціонер подарував.

Знав би хто, коли і як, то сахнувся б тих оченят.

Замість привітатися вона кивнула Мічурінові на стільця, той підсів на краєчок.

– Значить так: будеш контратакувати усім фронтом, – почув він несподіване і аж підскочив: як це так, щоб есбеушниця розкидалася бойовими наказами?

Чи вона, блін, здуріла – атакувати переважаючі сили супротивника, блін, та там же суцільні кадировці, мать їхню, а ми вже оно скільки перепочинку не мали, недоспані, немиті – і на тобі, контратакувати!

Уся симпатія до неї вмить зникла; чого гріха таїти, він колись сердився, що таку вродливу дівку називали Чупакаброю.

«Піранья!» – мало не просичав він, а вголос вимовив:

– Пані, ви могли б знати, що для атаки треба мати втричі більше солдатів, аніж в атакованих, бо вони прикриті укріпленнями, а бігти на них по відкритому полю...

Зловив на собі втішний погляд і вмовк, бо їй приємно було спостерігати, як прихований подив його змінюється на неприховану лють.

– Ми вам дамо підмогу, – усміхнулася.

«Ви? Підмогу? Кількох стукачів під прикриттям?» – мало не бовкнув.

– І велику? – видавив.

Вона багатозначним жестом обвела апаратуру на стелажах.

– Як би це пояснити... Бачте, вороги перемовляються, змінюючи частоти, міняючи коди. Та ми прослуховуємо всі одразу, розумієте?

«Мені до сраки таке розуміти», – знову не вимовив він.

– Ну і...? – сказав.

– Ну і от: голос одного з федеральних командирів надзвичайно чомусь нагадує ваш, пане добродію.

Він знову підскочив, але побачив на екранах себе, в яких він теж підскочив, і заспокоївся.

Чупакабра підійшла до того хлопця, що німо сидів на ящиках, щось шепнула, той підвівся й подався до виходу, за мить з’явившись на екранах, де він на розбитому горищі підкидав до прихованого мангала подертий руберойд, щоб краще курілося – маскування, блін.

Мічурін насилу відірвався від картинок і намагався пригадати, чим же допекла його ця курва. Треба сказати, що після контузії з ним часто траплялися такі випадання в моменти перезбудження.

– Мічуріне, – продовжувала м’яко вона, – а чому ви перейменувалися на Мічуріна, адже ви були Мустангом?

– Із зоологічних міркувань, – куцо пожартував він.

– Та ну?

– Не «та ну», а якого дідька ви мені шиєте якогось педерального ватажка? – відповів він так, як це завжди роблять юдеї: запитанням на запитання.

– Цього ватажка звуть Карабасом, і ніхто вам його не шиє, – пом’якшила й без того м’який голосок.

Сказано: курва.

– Ну і...?

– Бачте, осцилограми показали, що ваші з ним голоси дуже подібні і за акустичними, і за фазовими модуляціями, і за гармоніями...

– ...і по стакато, й піццікато, – не втримався Мічурін.

– І за домінантою, і за складовими шумових обертонами, – не вгавала вона. – А от у цього хлопця, – кивнула вона на того, хто щойно спустився з горища й знову тулився на ящиках, – голосок на диво схожий на верховоду казачків Буяна. Доганяєте?

Мічурін доганяв швидко, щоправда, не встигав розуміти, тобто відчував, яку гру затіває Чупакабра.

– Ні, не доганяю, – відрубав. – Поясніть.

– Ми з ефіру перехопили деякі новації федерастів, – скривила вона свої гарні губи, – вони вирішили застосувати на своїх позиціях заградотряди імені Дзєржинського, й чутка ця вже поширилися серед лугандонів.

«Через твоїх підсадних», – здогадався Мічурін.

– Ну, для кацапів заградотряди – звична справа, а от для кадировців ці фокуси огидні. Кумекаєте?

«Хай би тебе чорти кумекали».

– Так от: нерідко частоти радіохвиль їхніх перетинаються, лугандонів з федерастами, федерастів з кадировцями, й тут немає нічого дивного, усі вже до цього звикли. То чому б не скористатися?

Він би охоче посперечався з красунею про військову честь і недопустимість підлих заходів, але пригадав, як часто федерасти переодягаються в наші мундири і провокують мирне населення; однак тут вона кивком підкликала хлопчину й тицьнула аркуш із текстом, де згори написано «Буян», а Мічурінові вручила папірця з позначкою «Карабас».

Чесно кажучи, його й раніше мучила ідея проповзти у ворожий тил, переодягтися на кадировця, зробити показовий наскок на лугандонів, підкинути якийсь речовий доказ, наприклад, чалму, а тоді змотатися та дивитися, як ті мстяться мусульманам за свою місцеву покривджену честь.

А чого? Була б непогана бойова провокація. Зробив же таку непогану Жора Хантер.

...Півдня пішло на репетиції, тут головне зімітувати не схожість голосу, а правдивість інтонації. Найбільше його подивувало, що матюки вдавалися з першого разу.

Нарешті було ввімкнено рації і в ефір полетіло:

Карабас:

– Шо там случілось, какого хєра?

Буян:

– Да тут коє-какіє ізмєнєнія, впредь нужно імєть в віду.

Карабас:

– Какіє-такіє?

Буян:

– Да вот решено утвердіть загрядотряди, панімаете.

Карабас:

– Во хєрня, а нахєр оні нам?

Буян:

– Да вот такое дело, что не нам, а, собственно, нашім друзьям кадировцам.

Карабас:

– Во, бля. А чєво ім?

Буян:

– Ну, ви же уведомлены, что оні в прошлый раз отказалісь атаковать укропов, дескать, не получілі прєдидущіх выплат по труду.

Карабас:

– Хєрня. Ім всю дурь до грамулічкі било отвешено на хер.

Буян:

– Да не о том, а, собственно, о деньгах, оні отказалісь брать отєчєствєнниє, а настаівают, как било договорено, в інвалютє.

Карабас:

– Вот дєлов, б...., х..і єріпєняцца. Да я тут прі чом, б....? Не крутіте яйца, товаріщ.

Буян:

– Да, собственно, прі том, что когда оні сегодня пойдут в лобовую на укропов, то сзаді іх активно, так сказать, поддержат загрядотряд. Ну, панімаєте, ето актівно скажется на сніжєнії колічєства получателей зароботной плати.

Карабас:

– Вот тебе, б...., і економія. Да х.. с німі, чєбурєкамі, а мне то какое дело?

Буян:

– Да такое, что ви, так сказать, на іхніх плечах потом ворвьотєсь на позіциї укропов і легко імі авладеете.

Карабас:

– Ето дело.

Буян:

– Ну і, соответственно, пойдут награди і наградниє, панімаєте?

Карабас:

– Дурак бил би, єслі б не понял.

Буян:

– Так ви поддєржіваєтє подобную ініціативу?

Карабас:

– Да хєр би не поддержал, мудак я, что ль...

Тут радіозв’язок «урвався» переходом на іншу частоту і водномить оператори зафіксували глибоку мовчанку на всіх кадировських хвилях.

Потім там здійнявся ґвалт чеченською мовою,

потім люта гризня з федерастами, лугандонами та деенератами,

сипалися вимоги та матюки —

вся апаратна в Чупакабри не встигала фіксувати, а потім все втихло, як це буває перед боєм.

Якщо хто розуміється на пострілах, то знає, що коли звук летить від тебе, то це не так гучно, а от коли летить у твій бік, то, буває, аж коліна здригаються.

Так от – того вечора постріли посипалися на наших рясно, але потім вони обернулися в геть протилежний бік!

Аж усі подивувалися.

Всі, окрім Мічуріна, бо він єдиний знав, чому кадировці почали бити по своїх союзниках.

Диркнула рація, і Мічурін почув ніжний голосок:

– Привіт, друже Мічуріне. Як там у вас?

– Все йде за планом, Галю, – вперше назвав її по імені. – І навіть більше того – молотять так, шо мамо рідна. Кого це вони?

– Молотять в загрядотряди з казачків і федерастів, – тішилася Чупа.

– То, виходить, заградотряди – то не вигадки?

– На жаль, ні. Або – на щастя. Ну й чудово, потерпіть ще хвилин з десять і контратакуйте їх там усіх к бісовій матері.

– Ти думаєш? – вагався він.

– Як там було сказано: на чужих плечах вривайтеся на чужі позиції.

Вона ще щось була додала, але Мічурін не добрав:

– Що? Що ти сказала, Галю?

– Аллах акбар!