Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

5

– Смердить, – потягнув носом лейтенант, коли бетеери зупинилися.

Салаги дружно закивали, хоча за металевим чадом хто б міг донюхатися?

Про лейтенанта усіляке можна сказати, однак він мав чуйку, і вона не підводила. Отож він повернув носом на лісосмугу, де безжурно гойдалася «зєльонка», і знову вдихнув туди носом.

– Да, може бути вонь, – бубонів лейтенант, тицьнувши в карту, – тут рядом канава з двохсотими лугандонами. Точно, звідти бздить, – кивнув із-за дерева.

А чого?

Нехай собі бздить на перегній, краще зелень розростеться.

А що? В цих лісопосадках дичина таки непогана водиться, нехай плодиться собі й людям на радість.

Усі злазили з броні й обтрушувалися, перш ніж закурити, тобто перед тим, як копати капоніри, бо такого теплого ранку приємно випустити димок на вранішні промені сонця.

Звіробій теж потягся по куриво, воно в нікелевій коробці, він її на серці носив (про всяк випадок), а чого ж? Якась куля на ізльоті чи осколок, може, й не проб’є;

коли помітив, що погляди в салаг зробилися зажурені, і всі в один бік. Отож він зігнав з променів першу затяжку й узрів спершу платтячко, потім рожеві вушка, а потім вже й велосипедистку, – вона звабно крутила педалі, долаючи переїзд, аж навіть лейтенант забув курити, бо вона приязно озирала їх, уповільнилася, хотіла навіть зупинитися:

– Может, вам водічкі подвєзті ключевой? У нас здесь хорошая водічка єсть.

– Ні, не нада, спасіба, – одводив очі лейтенант.

І було од чого одводить, тим паче, що вже четвертий місяць, як без жіночої ласки.

– Ну, как знаєте, – усміхнулась, просто махнула ручкою, дриґнула педалями і, неквапом ворухнувши сідницями, покотила далі.

Всі заворожено зирили, аж доки зникла за зворотом.

Отут Звіробоя підкинуло, тобто штовхнуло, він скинув бронека й кинувся з насипу до кущів.

– Ти куди, браконьєр? – гукнув лейтенант.

– Посрать, – дружно реготнули салажата й заходилися гомоніти про вчорашній самопальний борщ, якого намагалися прогріти на моторі. Загалом це була давня армійська ідея: притулити бачок до блока циліндрів, і доки на марші їдучи, щось там і прогріється.

Він біг, зумисне даючи коло, задираючи носаки берців, щоб не перечепитись, і вдало проскочив чималого засипаного рова з двохсотими лугандонами, усіляко обтиканого хрестами:

«да, лейтенант не помилився про сморід, хоча воно й не смердить»,

перескочив канаву, тут треба нечутно крізь «зєльонку» – цього ніякий военком не навчить – не зачепити й листочка, ноги самі несли крізь посадку, зрізаючи кут.

І ось крізь просвітні вербички він здалеку побачив зблиски велосипеда, а потім світле платтячко, яке на нього сперлося.

– Да, – гучно шепотіло воно, – єщо не окопалісь... Где, где, – зашаруділа вона папірцем карти, – за переездом, ну там, де двохсотих хоронілі, соображай, а квадрат я щас уточню...

Стоїть схвильовано так, торсаючи руль.

Во, сука, во хто тут браконьєр! Щаслива така, вся аж світиться рожевими вушками на сонці – що, вистежила? Крупну здобич, еге? Й не треба ні стрілять, ні на волокуші тягнуть, еге?

Він поволі сунувся крізь гілочки, щоби ні билинка не ворухнулася, тримаючись за підсумок, щоб не брязнув, і не вірив власним вухам:

– ...ну возле братской могіли. Да какое кладбіще, нету там нікакого кладбіща, вніматєльно смотрі, дурак, а єщьо «орьол» називаєтся, говорю, слушай, а не галді, – швидко шепотіла, скручуючи папірчину, щоб сонце не сліпило од неї, – смотрі висоткі, ето на пересіченії точек номер...

Вона принишкла, спиною відчувши, затулившись плечем, однією рукою хутко зім’яла карту за пазуху, іншою притулялася до телефону:

– Да, Машенька, скоро буду, я уже в путі, да ти не волнуйся, нормально доеду, так что заправляй пельмені.

«Пельмені, блін!» – кинувся до неї, щоб не встигла скинути номер з телефону,

вдарив по руці, вона турнула його веліком, перескочив, вхопив, обхопив всю, і тут, о чудо, вона мов ящірка вислизла з рук, і з плаття,

стрибнув, наче регбіст, і вхопив ногу, перехопив за труси, ляпнулись об асфальт, «ось тобі й внештатна бойова ситуація»,

покотилися, і тут вона вдарила пальцями в очі, а п’ятою цілила в коліно, «брикуча, сука», заламав телефона, не давши пальцям одімкнуть.

А той занепокоєно шипів:

– Ласточка, ласточка! Ласточка, прійом!

Кусалася, доки не одбив лобом.

Все ж колись пройшов у зоні деякий бойовий вишкіл, а надто на висилках, і це не така була перша зустріч з дівчиною, про яку він мріяв на нарах, не про удар пальцями в очі. Скільки мріяв, як вийде й познайомиться, як ходитимуть, узявшись за ручки, і все таке. Зрештою, лише такі думки й рятували, бо всі інші так чи інак знову заверталися в барак, де невпинно гуділа блатота.

Щоправда, він відрізнявся від них лише статтею Карного кодексу: якби не ляпав язиком, то й досі спокійно полював би дичину.

А що, як роботи нема? Засунув під куртку розкладену «тулку», сокиру, ніж, мотузку і ген-ген у заповідник, тут головне не засвітитися на автостраді чи в електричці, а особливо біля силосної ями, куди смачний дух принаджує кабанів.

Як маєш жакана зі стальною вставкою, то невелика морока завалити сікача, куди більша – розпатрати, закопати шкуру, кишки, голову, а тоді змайструвати волокушу, і тут мисливські інстинкти ще дужче потрібні – не наскочити на єгерів, бо вони теж мисливці; і отак тягнути тушу лісом кілометрів з десять подалі од лісозони, і викликати по мобілці перевозку; да, криза кризою, а шикарні ресторани функціонують і постійно потребують вепрятини...

– Ласточка, я арьол! Ласточка! Таня!

«Ох, то ти, блін, ще й Таня!»

Тут вона завдала ліктем у печінку, це він проґавив,

головне не давати дряпатись,

а потім – п’ятою в пах, тобто в яйця, однак він встиг підставити стегно, і встиг і подивуватись: удар був акцентований – спортсменка, блін?

Вона викручувалася люто, вислизнула з ліфчика, він двинув коліном по ребрах, і от що дивно – вона була залегка, щоб поглинути цей удар, просто легко теліпнулася вбік, однак він встиг перехопити на подвійний нельсон, переводячи в партер – тепер не вдряпнеш! – і почав нагинати голову, аби трохи розслабити скажену, а тепер коліно між ноги – тепер не вбрикнеш;

ні, не так він уявляв на нарах; це вже потім, думаючи про неї, збагнув, що його тоді вранці насторожило:

чого це вона тут їде дорогою без нічого, в самому лише ситцевому платтячку?

Хоч би хустину накинула. Вушками світить. Тоді Звіробоя наче хтось пальцем у спину штовхнув:

та хто тут взагалі їздить, якщо навколо бої, і хто отак одпустить без діла дівчину? На важкому чоловічому велику?

...Звісно, брикалася, одбивалася мовчки, тобто лише шипіла і коли нагнув, придавив, знов засичала, це їй додавало сили, і йому теж, бо пройшов у зоні деяку школу битися, зціпивши зуби, щоб на вахті не засікли.

Власне, саме зона пригодилася зробити важливий крок у житті. Ще там подав заяву на АТО: а що, думав, там не страшніше, аніж у камері, – тут і вночі тихцем тебе в карти програють блатні, та навіть будь-який пєтух не промине подлянку кинути; уткі-насєдкі різні, тихарі, не кажучи вже про мокрушечників, чи ще гірше – опустять, там, бувало, очей вночі не стулиш, бо чуйка підказує: щось затівається і треба не вскочити в лажу.

А там на АТО – свіже повітря, за яким він сумував найдужче, бо в душі лишався браконьєром.

Бо що таке браконьєрство?

Це, по суті, полювання, це така праця – треба і вистежити, і вислідити, а головне, щоб тебе самого кабани не вистежили, бо вони ой як порохового запаху не люблять, а нюх мають дужчий, аніж собаки.

Після одсидки одразу подався записуватися добровольцем, і не через якісь патріотичні міркування чи безробіття, а тому, що в зоні дуже надивився на кацапню, як вона себе там ставила, хоча серед них була більшість наших-таки земляків, однак це найдужче й лютило.

На призовній комісії кожен шепотівся на военкома: злий, блін, контужений під Дебальцевим, його спеціально сюди поставили; тобто публіка не дуже рвалася в бій, на відміну від Звіробоя, він просто хотів і все, а можливо, це діяв мисливський дух, якого зона не вивітрила, а навпаки.

Комісія деякий час дивилася на нього, і він вже хотів був похвалитися, що має диплом педінституту, коли майорчик підсунувся до воєнкома і шепнув так, щоб і Звіробій почув:

– Цей дружочок після одсидки.

Після цього призовник побачив, як змінилися очі воєнкома, зрозумів цей погляд, однак той гортнув папери, взяв анкету, запитав, за якою статтею сидів, призовник назвав номер.

– Ти по-людському скажи.

– За браконьєрство сидів.

Він би їм розповів, що сів, власне, за язик, бо сусіди винюхали, що живе «не на зарплату», й почали докоряти, а він їм, сукам: яке, в сраку, браконьєрство – оно навколо всю країну вигубили, ліси вирубали, ріки потруїли, то вам, сукам, завидно, що хтось веприка завалить?

Ото мовчав би, то, може, й не стукнули б, а то вистежили в ресторані «Звіробій» і на кухні пов’язали з мішком кабанятини...

Несподівано воєнком ожив, можна сказати, зрадів:

– Дак це ж клас! Хоч один спеціаліст попався!

– Не поняв, – шепнув майорчик.

– Браконьєр – це ж звіробій, – незрозуміло відповів полковник.

– Не поняв, – нахилився майор.

– А те, що Звіробій – це значить «мисливець», от, хоч один салага щось тямить буде, – радів далі воєнком. – Ну, що, – звернувся до мене, – хочеш іскупить?

– Дак я ж уже одсидів, – бовкнув він.

Але так чи інак, а комісію пройшов.

...вона несподівано й люто крутнулася, і вони удвох покотилися в кювет; тренована сучка молотила п’ятами, тож він, щоб не накостиляла, підставляв берці, і вже бачив:

притягне її голу-голісіньку на пост і покаже здобич, і її срану карту, і телефончик її сраний покаже, і куди вона дзвонила, нехай по джіпіес на того «орла» наведуться, виявлять,

однак вона шипіла, як могла, а не здавалась, її голе тіло гадючилося на всі боки, крутила, чим могла, це ж хто видержить, щоб отак спокійно це терпіти, блін, після одсидки, зараза, це ж тобі не кабанів стрілять.

Особливо коли голою спиною одпихається, і всім іншим, що було, то тут не треба довго пхатися, трястись, крутячись навколо подвійного нельсона біля важкого перекинутого велосипеда, що дивився на все це своїм нікелем...

...тут він несподівано відчув, що шия її від зусилля хруснула, і все в ній враз ослабло, тобто все там стало неживе; він підвівся, не вірячи ні їй, ні собі, тим паче, що поряд колихалася спокійно «зєльонка», розкинулось шосе, все таке неймовірне, навколо настала найніміша тиша, лише пищав телефон, так, що він повільно підняв, сунув під клапан, застібнувся увесь, закинув у кущі велик, затяг її туди, і насилу посунув геть, думаючи лиш одне: як таке пояснити?

– З льогким паром просравшись, – кивнув виразно на лопату лейтенант, бо салаги вже знехотя обкопували дернини.

– Да, аж бздо пішло, – погодилися бійці.

– Та не, – одказав він, – то з канави.

Поплював на долоні, взяв лопату – від дотику держака Звіробоя аж затрясло, і він кинувся з нею назад у кущі.

– Ти куди? – здивувався лейтенант, бо нічого не втямив.

– Гівно закопать! – крикнув хтось із хлопців, і всі радісно реготнули.

6

– Дєд, одійди.

– Погріться, синочки, – майже шепотів він здалеку.

Його постать самотіла біля потрощеної автобусної зупинки, кумедна, бо начепив на себе всю одежу, яка була, з-під закутаних хусток жалібно сльозилися очі.

– Дєд, низзя. Не мона, бо низзя, – мляво огризався з висоти свого зросту лейтенант, щоб довго не пояснювати: блокпост окопався добряче, слава Богу, ґрунт – спресована глина, вдалося вирити додаткові бліндажі.

Звісна річ, маючи дві «буржуйки», тепла стало б і на діда, однак нічого всім сюди носа тикати.

Взагалі лейтенант був суворий, високий і худий, одразу позабирав з усіх мобілок акумулятори й не став навіть пояснювати.

І відверто не любив цивільних.

Влад був не згоден з командиром, бо периметр – надійний, що йому станеться від якогось там нещасного дідуся? Хіба він втямить розташування нір, секреток, гнізд?

– Да хоть хтось, синочки, починітє мнє пєчку. Влєтєла, сука, отак в окно – фур, і пєчку, бля, і своротіла, ну шо тепер делать, – не вгаваючи, шамотів старий, – мнє би разок согрєтся.

Влад намагався не дивитися на діда, хоч той стовбичив просто в його секторі огляду, і вже здавалося, що його постать – єдиний цілий орієнтир на пошматованому ландшафті.

– Атайті б немножко, отогрєцца, синочкі, я ж места у вас нє пєрєсіджу, – нудив своє.

Піднесені йому консерви дідок розтикав по одяганках, чай повільно допив і ретельно поставив кружку на асфальт.

Влад намагався не думати про нього, а мріяв про рідний проспект імені Глушкова – уявляв, що там і де стоїть, пам’ять його була розкидана там повсюди, безліч епізодів колишнього життя.

Однак дід повертав до реальності:

– Я й глінкі понемногу натаскал, – шамотів він, – подсобілі б старіку, бля, пєчку би назад сложілі, а? І самі би патом пріхаділі погрєцца.

«Дійсно, сходити б», – міркував Влад.

– Він не перезимує, – сказав уголос, бо вже наслуханий, які тут, на Донбасі, холодні зими.

– І не думай, – буркнув лейтенант. – Тут треба бути. Хай йому свої помагають.

Хоча які тут свої? В селі лишилося кілька жилих хат, добре, що потрощених, є де палива назбирати.

– Голосував за Януковича? – не вмовкав лейтенант. – За лугандонів голосував? Тепер ходи й скигли, – сплюнув набік.

Дідусь одійшов аж до стовпа, однак жалібно став, хотів розвести руками, але тільки ляснув об поли.

І знову став.

– Ну що ти ждеш? Бо, диви, вертольот прилетить, вріже, – нервово озирнувся на небо Влад.

Коли він одсунув запинало й ковзнув у бункер, йому аж дух сперло від тепла – розжарено сяяла буржуйка й тепло розходилося низькою стелею, під нею мліло кілька бійців, обійнявшись з автоматами; та ще по стінах відсвічували теплом різні дитячі малюночки з привітаннями.

– Чуєш, Вітько, – тихцем штовхнув він крайнього, – десь у тебе в хазяйстві кельма була?

– Йди на хєр, – не розплющив очей той.

– Да тут сходити кудись нада, – шепнув на вухо Влад, і вже зметикував, що через північний лаз можна просковзнути непоміченим.

– Оп’ять ти про свого діда? – надувся той. – Да хєр з ним.

– От тобі все хєр, скіки там тої мороки?

– Через таких, блін, дідів, ми тут і торчим, ти б його, суку, спитав, за кого він, сука, руку тягнув? Всі вони тепер тут скиглять, самі винуваті.

Знову замружився, набираючись тепла, бо прогрівся вже й бронік, Вітько був завбачливий, навіть у ньому й спав, а на підколи не відповідав,

«бо ви мудаки, як ті посунуть, то не будуть ждати, коли ви в броніки влізете».

Словом, був взірцем завбачливості, як і всі волиняки, туди під металеву пластину підклав товсту книгу, «бо метал холодить», брехав, насправді десь винюхав, що самураї робили панцери з паперу.

Влад хлюпнув у кружку чайку, обхопив рукавичками, й тепло крізь пальці потекло до рук, а зі шлунка гарячий напій сотався назустріч, аж мимоволі подумалося – скільки того щастя треба?

Озирнувся на Вітька – цих волиняків не розбереш: чи спить, чи прикидається, бо й той мав теорію: «спати треба упівока: одним оком поспав, потім – другим, куди квапитись?»

Він мав на увазі «квапитись до смерті» і потайки мріяв, як приїде на якийсь курорт і виспиться вже в два ока.

...Дідок більше розгубився, аніж зрадів, побачивши на порозі солдата, що похапцем вийняв кельму, – справді, півпічки розкурочено, інше все посунулося. Влад, що міг, наквецяв глиною і підсунув, підпер на місце, орудуючи цеглинами швидше, аніж старий вдячно торохтів:

– Ой, синочка, вотак, сука, влетела, – показував на вікно, – окошко-то раз – і в кускі! Харашо, шо не взорвалась, сука, бо тут, бля, всьо разнесло би.

Вікно було заліплене каламутним поліетиленом, однак світло пробивалось.

Влад навіть не подумав, а за роботою не додивився, що старий, балакаючи про своє воєнне дитинство – «понаєхалі, сукі, на моциках, представ: у каждого, бля, по моцику! Сказано, фашісти, всі такі ситиє, вєсьолиє», – чомусь одсовувався потроху в куток, а очі вже не сльозилися.

Лишилося пару цеглин, і коли Влад потягся по них – врятував поліетилен, – мутна його поверхня заломилася швидкими боковими людськими тінями.

Влад кинувся під вікно, хапнувши «калаша», просунув знизу й дав чергу туди, куди й тіні – і тут же зворотні кулі цьвохнули по розтрощеній фрамузі, Влад перекотився до порога, штовхнув стволом двері – й зустрічні кулі розчахнули одвірок. Хлопець викинув надвір гранату й зготував другу. Рвонуло так, що поліетилен вкинуло всередину, дід сяяв жахом, німо упершись очицями в бійця, що випромінював страх, бо на старого не глянув ні разу.

Несподівано аж із вулиці у двір вдарила довга черга, в цілий ріжок, однак не по хаті, а попід задній паркан, кілька голосів там скрикнуло, але за другим ріжком усе вмовкло.

А надто дід – він жалібно втискався в куток, втупившись у гранату, якою Влад замахнувся, але не кидав, очікуючи знадвору бодай поруху.

– Гей, земляк, – почув він раптом знадвору знайомий голос, і насилу збагнув, що це Вітько, – ти там живий?

Влад не одразу відповів, бо в голосі друга вчувалася чимала іронія.

– Та наче, – буркнув він.

– Гей, гуманіст сраний, а дєд твій цілий? – дратував той знадвору. – Сиди вже, дурачок столичний, а я обповзу периметр.

Влад втупився автоматом у вікно, не одводячи, пересунувся під ліжко; над підлогою плив густий запах – з-під діда, крізь усі його одежі, витікала чимала калюжа.

Влад мимоволі подумав, що зі старого падлюки витікає увесь отой наш чайок.

– Ой, синочка, – трусився.

Хвилини соталися безкінечно, доки знадвору пролунало рідним голосом:

– Чисто! Виповзай, дурило київське.

Влад, не ймучи віри, встав на ноги, встромив назад чеку, засунув у підсумок гранату. Кілька разів видихнув повітря.

Потім озирнувся, подумавши, ляпнув кельмою глини на припічок і доклав останні дві цеглини.

– Грійся, сука, – і, не одводячи од нього очей, спиною посунув за поріг.

7

Бабуся зняла зі стіни пучок трав, розплела перехрест, одібрала кілька стеблин і заварила.

Випила, сіла й стала чекати, коли подіє.

Мала тверде переконання: якщо докупи змішати всі цілющі трави, то потім кожна сама знайде свою відповідну болячку й вилікує.

Подумавши, що онучата не стануть такого пити, висьорбала решту і знову сіла чекати. Аж коли за видноколом двічі добряче рвонуло, відчула в собі деяке пожвавлення.

Од гуркоту прокинулися діти й почали думати, кому це там, за териконами, не спиться, щоб стріляти? Вдень, увечері чи вночі – воно зрозуміло, але навіщо ранок псувать?

Хоча, з іншого боку, в цьому таки є деякі переваги, вибухами навколо розкидано чимало добра – діти мають гострий зір і тому краще видивляються різні знахідки. Бувало, кілька разів пройдеш і нічого не помітиш, а малята завжди знайдуть чогось путнього.

Кирилкові навіть здавалося, що вже бачить метал крізь землю, а як би інакше він знайшов м’ясорубку, закидану битим цементом?

По зруйнованому містечку лишилося багато «археології», було б лише бажання шукати.

От, наприклад, бабуся потім виміняла на м’ясорубку мішечок муки, щоправда, сіруватої, отож дітлахи втупилися, як вона трусить крізь сито, поляскуючи збоку, наче в бубон, і приспівуючи:

– Скок да приг, скок да приг, ми сябри дзяцєй малих. Ето про зайончикав, – пояснювала вона і починала в макітрі місити тісто, приспівуючи.

Кирилко вколупнув тіста покуштувати.

– Анучоначок, іш, баловень. Чаво посядалі? Ану барзєй по начинку, – ніжно підштовхнула обох.

Ті хутко подалися в яр під Дівич-горою, чарівного місця, куди в далекі часи сповз цілий завулок, це коли його розкуркулили, і там густо купчилися фруктові дерева, запахтивши всю низину млосним духом.

– Такого нігдзє не на якім курорті ня внюхаєш, – повчала бабуся.

Коли вона була наодинці з онуками, то не соромилася рідної білоруської мови, хоч малим за це було незручно на людях, і хоч усі й любили стареньку за знахарство, однак не проминали перекривляти її вимову:

– Дранікі бульбашови!

Любили підколоти біля магазину:

– Бабусь, а з якого ти району родом?

– З Дриссянськаго.

Ну і загальний радісний регіт.

А що ж робити, розваг ніяких, відколи відімкнули телебачення; люди сходилися обміняти щось на щось, наприклад, із київської гуманітарки на московську, або приліпити про це оголошення. Бо магазин кілька разів грабували, і він тепер годився лише на те, щоб перекинутися речами й новинами.

Чому вона не цуралася рідної мови? Бо була знахаркою, й незрозумілі білоруські слова лише підкреслювали загадковість ворожінь, значно посилювали терапевтичний ефект.

Особливо кущі живцю, особливо вишневого – ягідки хоч менші, але давно перезрілі, вони мали для господарства перевагу, бо начинка з них не потребувала цукру, те саме можна сказати й про економію на компоті чи й узварі – була б лише охота лазити густими фруктовими джунглями та збирати.

Вареники вже парували. «А ми в цяплє, а ми в дабрє...», – співала до них, бо могла зготувати з чого завгодно, бо не варила, як місцеві, а парила в марлі над окропом – то вони ставали набагато пухкіші, навіть з пісного тіста.

– Мастачка, – нахвалювала сама себе.

От, наприклад, взяти віника – вона ніколи не користувалася стандартним, а сама плела з полину і, підмітаючи, повчала малих, буцім полиняний дух у хаті найкорисніший, хоча дітлашні бувало соромно за бідність, якої не стачило навіть на путню мітлу.

А що вже казати, як почалася війна.

То вже була суцільна біганина за гуманітарною, тут особливо хитрим виявився Кирилко, він, вхопивши які кульки, не ніс додому одразу, а спочатку ховав у кущі за зупинкою, бо по дорозі – старші пацани:

– Ей, зюзюк, – перепиняли, – іді сюда.

І однімали.

– Ленін сказал дєліцца, – повчали.

Кирилко був ще малий і не знав, хто такий Ленін, однак, втративши кілька разів продукти, намагався його уникати.

Отож, діждавшись вечірньої пори, малий робив рейд до схованок, і найбільшою нагородою була радість бабусі:

– Анучоначек, – пестила йому голівку.

А Євгешку вона переважно сварила:

– Ня круті сракаю! – щоразу кричала навмисне на всю вулицю, аби дівчинка швидше соромилася і ховалася од людських очей, хоча, чесно сказати, там не було чим крутити.

Ще б пак, варто з’явитися на вулиці патрулеві, як дівчинка хапала віника й починала підмітати подвір’я.

Тут нічого не вдієш, настали такі часи, що навіть така малявка, як вона, могла перехопити на собі й схвальний дорослий погляд. Якого, наприклад, у мирний час не побачиш і від однокласників, а от тепер озброєні до зубів дядьки могли й підморгнути. Червоніла, ховала оченята, ще б пак.

– Ану, марш мянє в хату! – сварилася на це бабуся. – Нєча вярцєць!

– Вот сукі, пахнут, – сердився на вареникові пахощі патруль, – нєту тово, штоби угостіть бойцов.

– Да уж, от ніх дождьошся. Ми тут за ніх всьо, а оні – нічєво.

– Да.

Кирилко ніяк не ладен втямити, чого це бабуся так сердиться на військових?

Адже вони викликали великі заздрощі: от поглянути тільки на автомат з підствольним гранатометом і каліматором – це ж тобі цілий скарб, і оглядати можна безконечно, аби потім, прибігши до хати, перемалювати всі деталі.

Він уже змайстрував собі з дерев’янки такого самого, лише ріжок не вдавалося прикріпити, то малий схитрував – пригвинтив дисковий «магазин» з консервної бляшанки – і зброя готова.

Щоправда, на каліматор він ніяк не міг стягнутися, бо з чого його змайструєш? Не з бабусиних же окулярів?

Для чого?

Звісно, аби сидіти в засаді й контролювати вулицю. Бабуся ж була білорускою й не витрачалася на паркани, а обсадила садибу шипшиною, й колючки краще захищали двір, аніж усякі штахетини.

Ну і, звісно, додатковий шипшиновий узвар.

Отож, утиснувши між кущі картонку, Кирилко тепер міг годинами партизанити крізь «приціл» на довколишній світ, а уява малювала, як той світ змінюється від його бойових дій:

– Три-ди-ди! – давав язиком короткі автоматні черги.

Бабуся на це сварилася, адже якийсь озброєний бойовик міг ту «засаду» сприйняти за справжню, і тоді...

Але їй не хотілося про погане, адже й тут була чимала перевага – Кирилко прозирав аж до магазину, і перший бачив бусика з гуманітарною, і, покинувши «пост», щодуху біг займати чергу.

Він щосили принишк під кущами, бо вулицею, човгаючи, поволі сунув патруль.

– Да нє пялься ти так, Вань, – набурмосився старший на малу Євгешку і повільно озирнувся.

– Ти чьо, Толь? – одхихикнув колега й штрикнув його ліктевою накладкою в бік. – Ето ж еті, как іх... Нє хахли... сябри, блін, – згадав слово. – Вот, блін, ково освобождай от хунти.

– Да, панаєхалі, – погодився той.

– Ди каму я сказала! – пролунала з хати бабця. – Ану мнє бистра нясі вєнік!

Євгешка ще встигла опустити очка до вояків і, хвицьнувши сукенкою, подалася в дім.

– Во, шо с такой вирастіт-то? – коментував патрульний лагідною обвітреною мужньою посмішкою.

– Уж вирасло, – прицмокнув язиком інший, і обоє схвально реготнули й пішли, думаючи собі, що ми тут за них стоїмо на смерть, а вони...

«Приклади в них які, – намагався запам’ятати партизан Кирилко, – і ствольні накладки, я таких і в кіно не бачив», – виповз зі схованки й кинувся в кімнату, щоб швидше, доки не забув, змалювати.

А там:

– Вуши надяру! – репетувала бабуся на Євгеніку. – Ти мнє сматри, даверцішса!

Дівчинка ображено затулялася віником, доки бабуся не вирвала його з рук і почала люто мести хату.

Якийсь магніт щоразу тягнув хлопчину до зруйнованої школи, і неминуче в її секретне місце – у вчительську, куди раніше дітям було зась. Ні, не так, як колишніх старшокласників, для яких найбільшим щастям було, наприклад, накласти на стіл завучу, – ні, в Кирилка була тут зовсім інша потреба.

Яка?

Він роззирнувся по закиданих кутках і посунув очима туди, де, спресовані дощами, тулилися недопалені папери; і слідом за поглядом потягнувся й сам – підійшов, одфутболив, і не помилився – біля плінтуса зблиснув чималий справжнісінький патрон.

Ну, не патрон, бо сріблястий, бо не патрон, бо...

Серце в малого нечувано тьохнуло, й він, щоб не сполохати долю, спершу накрив долонькою знахідку, а потім ніжно вгорнув у жменьку.

Це була вона, електронна указка. Та, якою вчитель фізики причаровував школярів, водячи промінчиком по таблицях.

Кирилко, завмерши, натиснув на маленьку пимпочку, й рубінове очко ожило, блиснуло, викинувши пурпурового зайчика на стіну. Хлопчик пройшовся ним по потрощених стелажах, а потім, лякнувшись, що хтось підгляне, заховав знахідку в кишеню і вже там вимкнув її.

«Це ж ким треба бути, – міркував радісно малий, – яким ідіотом, щоб загубити таку цінну річ?»

Отож проблему з каліматором було вирішено – прилаштувавши на свого дерев’яного автомата знахідку, Кирилко, запинаючи вікна, насолоджувався, махаючи червонавим промінчиком, який креслив сутінки, особливо дратуючи бабусю, бо пара над чайником, наприклад, була для нього найкращою іграшкою.

Селище вже давно не знало електрики, тому раніше вкладалося спати, отак і цього разу вже угледіти ніхто не міг, як під шипшиновим живоплотом притулилися дві постаті.

– Кажись, здесь, – прошепотіла одна.

– Не пантіш? – засумнівалася інша.

– Да вот же колючкі, Вань, – прошаруділа по них шорсткою долонею.

Тихцем підваживши хвіртку, одчинили.

– Может, не над’, Вань?

– Кому нада, а кому й не нада. Не сци, братан, сєводня нас здесь уже не будет, а єслі бздіш, то лучше так і скажі. Хоть на стрьомє постой, а?

– Да какой стрьом, там одна-то бабка, – переконував і себе той.

– Ну, пєрвий пошол. А єслі надумаєш, – хихотнув, – на готовенькое, то мілості прошу. К нашему шалашу, – хихотнув ще раз. – Єщо не раз спасіба скажеш.

Підсунувши під віконну раму штик, він поволі підважив вікно, аж доки гачок ізсередини спорснув і одскочив.

Віконниця нечутно розчинилася, однак за нею виявилася ще одна колюча загорожа – підвіконня рясно заставлене горщиками з алое – сказано, знахарка. Отож треба було потиху деякі вийняти надвір і поставити на землю. А вже потім, одхиливши штору, всунутися досередини.

Першою підскочила бабця, але не встигла скористатися бодай віником – одкинута поштовхом, зомліла в кутку.

– Тіхо, тіхо, а то хуже будет, – намацав дівчинку, але та й без того уклякла, – ну, ну, мілая, ну чєво там, – шепотів радше до себе, аніж до неї.

Несподівано рубіновий спалах ударив у стіну – сяюча плямка добігла чужинця і торкнулася його лиця.

Жах зосередився в маленькій лазерній цяточці й досконало проник крізь зіницю, вона од цього вмить вмертвіла, посмішка з лиця одскочила, й чоловік боком метнувся у вікно, вивалився й кинувся геть од промінчика.

– Ти што ет, Вань? – не встиг шугнутись напарник, як шугнувся вдруге —

з вікна метеним подвір’ям вибіг рожевий зайчик, вискочив йому на підсумок і вперся в перенісся, чоловік вмить затулився прикладом, завчено перекинувся через коліно й кинувся скакати зайцем зигзагами крізь шипшину.

А під ранок загупотіло з двох боків, потім загуркотіли всі військові мотори й подалися геть, потім ударило ближче.

Однак діти були приголомшені іншим, вони мовчки прокусювали вчорашні вареники, висмоктували, а потім обережненько надкушували, намагаючись не бризнути настояною начинкою і не дивитися на зірвані штори й потоптані алое.

Однак Кирилко не звертав уваги навіть на побиту бабусю – поглядом він прикипів до пічки, де притулився справжнісінький «калашніков» найновішої модифікації, не лише з каліматором, а й з підствольним гранатометом, не кажучи вже про штик-ніж; щоразу натикаючись на суворий, підсвічений синцем бабусин погляд, хлопчик одводив очі у вареники, щоб знову потроху навестися на омріяну зброю.

У старенької додалося клопоту – без кінця ховати од малого автомат; а де ти його заховаєш, коли Кирилка як магнітом тягнуло до схованки?

Вже бабуся побігла до магазину, нажувала вишневої живиці і нею серед інших об’яв приліпила таку:

«Хто згубіу аутамат прійдзіць забяріць на ул. Саухозную № 28».

Однак ніхто так і не прийшов. Бабуся бо не здогадувалася, що Кирилко вистежив її зі своєї засідки й одразу здер оголошення.