Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

32

– На, держи батарейку, – сказав лейтенант і, поворушивши підсумком, вийняв одну з цілої купи.

– А чого я?

– Бо в тебе голос дуркуватий.

Помазок із подивом зиркнув на лейтенанта, а потім на батарейку, де було написано «Сивий».

– Це не моя, – буркнув з недовірою.

– Кий чорт, головне, що заряджена.

Помазок одколупнув кришку свого мобільника, зітхнув про всяк випадок і підімкнув живлення.

– Алло, Галюська! – радісно заторохкотів. – Кицю, довго говорить не можу, – шепотів він, – жди, їдем на ротацію, оце вже поскладались. Як... ти тут? Приїхала? Що? З волонтерами? А бий їх сила Божа... Ти здуріла, кицю... Де? На Попасній? Ти здуріла, люба. Ну я ж не міг подзвонить, з цим суворо, кицюню, – гаряче дихав у мобільника.

Лейтенант, тамуючи криву посмішку, слухав, як Помазок домовлявся підібрати на заміській трасі наречену:

– ...да на зупинці сиди, а краще за нею, люба, сиди й не висовуйся, за пару годин будемо, ми на бусіку, «газелі», ну, такій, розбите вітрове, видивляйся, й диви не змерзни...

Він би ще шепотів, однак лейтенант грубо вирвав мобілку і відімкнув.

Помазок винувато шморгнув носом, глядячи, як начальник виколупує звідти батарейку.

Всі хутко скочили в бусик і відкотилися від побитої бензоколонки аж за зруйновану підстанцію;

довелося попочекати, доки по заправці не вшкварило пристрілочною міною, всі поприсідали, бо потім посипався «град».

– Ого, суки, – буркнув Помазок. – Сєкуть, суки.

– А ти ж як хотів, – вдоволено ошкірився лейтенант і наказав заводити.

...Ще здалеку по трасі крізь побите вітрове побачили, як самотіє за поколупаною зупинкою жіноча постать, яка здалеку почала махати клунком.

Однак із лісосмуги викотилася «буханка», тобто УАЗ-450, мікробус, і затулив дорогу своїм промовистим написом «ДАІ».

– Во, блін! – заґелґотіла нацгвардія й невдоволено висунулася у вікна, однак протилежна машина деякий час тримала мовчанку, доки з неї не виткнувся патрульний наряд.

– Поглянь на берці, – прошипів Помазок.

Штани постових були внапуск, однак, пильно придивившись, можна було помітити, що вони нетутешнього взірця. Ну то й що? Могли сюди заблукати які завгодно інші.

Лейтенант вискочив на асфальт, привітався.

– Які проблеми? – розводив руками. – Відколи це гаїшники, не пойняв, тормозять військових? Шмонають Нацгвардію?

– Да с тех пор, – тамуючи акцент, посміхнувся офіцер, – як ваш брат начал вивозіть на гражданку огнестрельное оружіє.

– А ви ж тут при чом? – дивувався лейтенант.

– Пріказ, – була відповідь.

– Ми вже цими приказами во, – провів він по горлу, – тихо, спокійно їдем собі одіспатись, помитись.

– К невестам едем! – виткнувся з віконця Помазок. – Яке тут оружіє?

– Харе болтать! Не мне об’яснять, что в стране возрасла преступность.

– Послухай, командир, – доброзичливо шкірився лейтенант, – ми й так стомилися, їдемо собі законно з АТО, нікому не заважаємо... Може, якось домовимось? – виразно підморгнув до своєї нагрудної кишені.

На що той офіцер багатозначно скосив очі на своїх підлеглих, небажаних свідків, і з сумом намружив брови:

– Да тут дєл-то – виході строітся, – гукнув він до «газелі», – провєрім, ето какая-то мінута, і єдьтє себе с Богом, – доброзичливо усміхнувся, вітерець привітно під шоломом куйовдив його русяву чуприну.

– Три доби не спали, – бідкувався далі лейтенант, краєм ока бачивши, як із протилежної «буханки» виходить озброєний гурт постових, – задовбали зі своїми перевірками! Героїв перевірять?!

Мимохіть помітив – хоч автомати стволами вниз, а уже зняті запобіжники, а очі з кожним кроком дужче мружаться. Він розчепірив пальці й широко розвів руки:

– Ну ви даєте...

– Правєрім і всьо, ето какая-то мінута.

Так це он як, думав, отак просто, бо ще краєчком душі вірив, це неправда, це не про них, навіть коли узрів, що та друга «буханка» має чомусь затінені вікна – де б таке в «ДАІ» було?

Як же таке можливо – отак просто?

Отак:

Жора Тороповський повертався з Києва назад на фронт і, звісно, й гадки не мав, що навіть зі столиці не можна по телефону про це казати; а сам таки був непростий, ще в школі екстрімом скакав по електричках, на АТО отримав медаль, врятувавши своїх від смерті, мав величезний досвід, і його вислідили в простому цивільному поїзді – солдата ж бо здалека видно, – убили й викинули з вагона.

Або:

їхав у мікробусі на ротацію гурт бійців, їх зупинили перевдягнуті в наші уніформи педерали й легко забрали в полон. Або... або.

«Даїшники» поволі підводили зброю,

так само уповільнено один з них раптом переломився навпіл, розлетівшись обабіч подвійним бронежилетом, – «хто б це з автоінспекторів мав по два бронежилета?» – зблиснула думка, —

бо ніхто не встиг навіть озирнутися, як позаду на автозупинці дівчина вихопила з клунка довжезного «герлаха» і поцілила заднього диверсанта, щоправда, намірялася одразу двох навиліт, однак передній випадково відсунувся з лінії.

«Даїшний» офіцер, скосивши око, з подивом зафіксував «герлаха», якого бачив лиш на картинках спецпідготовки, – найпотужніша у світі стрілячка, одна лише хиба – дуже швидко перегрівається.

– Вот блядь бандеровская! – стрибнув убік офіцер.

Але тієї миті було досить, щоб наш лейтенант кинувся під бусика й покотився за колесо, —

– увесь «даїшний» блокпост дружно вдарив з автоматів у «газель», рясно дірявлячи, сиплячи скло, здираючи обшивку, проте кулі навіть не здогадувались, що зсередини газель обшита щільними шматками автопокришок. Коли їхні ріжки скінчились і вони почали перезаряджатися, з вікон виткнулася несподівана зброя і врізала у відповідь.

Ряжені «даїшники» кинулися хто куди, а головне – за свою «буханку», однак тамтой задній «герлах» гатив з-поза зупинки, наче гармата; дивувало одне: як дівочі руки втримують такий страшний відкид?

Перекотившись на той бік, дівчина Галя на мить принишкла, бо з-під «буханки» зацьвохкали у відповідь кулі;

виткнувшись, краєчком ока узріла:

водій-диверсант заскочив за сусідню сосну, тож, не вагаючись, вона всадила у стовбур кулю, прошивши його разом з «даїшником».

Нападники люто одбивались – що то значить подвійні бронежилети; ба навіть тоді, коли лейтенант вдало вкинув їм у салон гранату, вибух сипонув асигнаціями, навіть тоді люто огризались.

Наші почали заходити збоку, неприкриті, ну, звісно, ну, отак, вже поранено в плече Помазка, вже й Степана – от тобі й дембель, от тобі й ротація!

І тоді дівчина взяла на цілик патрубок бака – гучний постріл злився з бензиновим вибухом.

Бризнуло, крутнувшись, полум’я, а всі інші звуки принишкли, навіть матюки заклякли на яскраве видиво.

– ...вот до каково зверства дошлі карателі на святой многострадальной Донєтчінє, – сказав Дмітрій Кісєльов, вказуючи в студії на великий плазмовий екран, де чергувалися фото зі згарищем колишньої «буханки», – преступность в іхніх рядах столь вєліка, что оні не щадят даже собствєнних автоінспєкторов, сжигая іх живьйом, так что даже невозможно установіть лічності. А что тут странного? Ведь ето едва лі не послєдніє прєдставітєлі власті, которые хоть как-то питаются сохранять порядок срєді фашистского моря разбушевавшейся бандеровщіни.

33

– Де?

Запитання це поставало кілька разів:

– Де я бачила цього дядька?

Перший раз лице здалося знайомим, коли вона приїхала на конкурс юних винахідників у Дніпродзержинськ, тоді прийшла набагато раніше, бо дуже хвилювалася, адже дівчинці нелегко брати участь на виставці військових саморобок.

Ще б пак – восьмикласниця привезла надто дивну як для дівчинки цяцьку, і не що інше, а дрона.

Навколо було порожньо, отож вона обійшла сквер Будинку культури і не побачила нікого. Тільки джип – звернула увагу, бо дуже дорогий. Та ще назву мав перероблену: «Land Lover» – отже дівчинка скромно тицьнула свого пакунка під лавку, а сама сіла й почала думати про оте обличчя всередині – чиє воно? Таке з великим відкинутим лобом над занадто розумними, занадто сірими очима?

Дівчинка Ася мала невеличкий життєвий запас облич у власному фейс-контролі, тому й не розпізнала.

Тож вирішила діяти за власного методою – заховавшись за колони фасаду, розпакувала свого саморобного дрона.

Таким нікого не здивуєш – надто простий, бо дешевий, з пінопласту, однак мав ту перевагу, що пропелер складався, коли треба, докупи.

Ася мала надію, що це оцінять на виставці, тобто його велику наукову перспективу, – адже літачок спершу набирає висоту, а потім, стуливши пропелера, починає планувати, чим збільшує перебування у ворожому повітрі.

Була ще одна примочка – її дрон озброєний лише бачком із пальним, бо Ася втулила в нього п’єзо-детонатор, і в разі потреби, наприклад, узрівши ворожого дрона, він здатен підірвати його, заплативши власним життям.

Багато комах, наприклад, так роблять. Перевага «Бджілки» в тому, що вона найдешевша в світі, отож, збивши якогось дорожчого безпілотника, приречена на фінансовий виграш.

(Дивно, але саме цей принцип надихнув потім легендарного Тараса на аналогічну конструкцію, і чи не тому він її блискуче реалізував?)

Ася завела моторчик, і її пінопластова комашина легко рушила в небо.

Зробивши кілька піруетів, цяцька набрала висоту й тихо полинула туди, де стояв отой «ловер-ровер».

Власник саме щось кричав у телефон, для чого вийшов з авто і навіть виліз на лавку, аби краще чути – зв’язок, певно, погано доходив. Важкий натовський годинник на руці вказував, що він таки військовий чоловік. Він упів-ока зафіксував тінь дрона, що шугнула над ним, однак розмова була надто важливою, аби думати про якісь тіні.

Ася задала інший режим – пелюстки пропелера знову розчепірились, повітряний потік крутнув їх, моторчик завівся й пінопластова комашина, зробивши коло, пішла на зниження й слухняно впала в руки своєї винахідниці. А та квапилася роздивитися фіксоване зображення: так, великий похилий лоб, так, надто розумні світлі очі.

Інше питання, що він робить тут, на військовому конкурсі юних винахідників?

Однак наступні події стрімко закрутили дівчинку, яка, втрапивши у вир конкуренції, ледве встигала орієнтуватися.

Звісно, нагородили.

Щоправда, не так, як хотілося, однак більшою втіхою були знайомства з молодими колегами, вони й не гадали, що їх по Україні багато, отож вони ледве встигали обмінюватися телефонами.

...З вікна поїзда Асі здалося, що на пероні межи людьми зблиснули ті пронизливо-світлі очі, однак дівчинка не мала при собі відеозапису, аби переконатись.

Повернувшись у харківське блок-містечко для переселенців, її одразу закрутив успіх – усі бо хотіли побачити незвичайну дівчинку, про яку навіть написала газета; Ася вперше зіткнулася, що незнайомі люди мимоволі хочуть до неї доторкнутися.

Однак гучна слава зробила своє діло: на неї «вийшли» дві відомі волонтерки – Єва та Людмила Іванівна, вони розповіли про нечуваного генія Тараса, що той дуже заклопотаний створенням великого бойового дрона «Блек Хантер».

Все ставало на круги своя, адже колись на київському конкурсі Тарас познайомився із Жорою Тороповським, той отримав перемогу за креслення безпілотника.

Бо що таке бойовий дрон? Він не лише стежить, а й може добряче вгатити.

Правда, маленька «Бджілка» на таке не здатна, але... Це через неї Асі запропонували приєднатися до волонтерського маршруту, а також до реального випробування «Бджілки» в прифронтовій зоні.

Ася аж підскочила – це було недалеко від рідного міста Стаханова!

А починалося все колишнє лихо, коли поруч, під Ірминкою, на хуторі Леніна федерали поставили важку артилерійську батарею, й місто збагнуло, що йому хана. Адже коли у кропи вдарять «в отвєтку», то шансів – ніяких. Отак розтрощили Первомайськ, далі влупили по Ірминці; тож Асині батьки не стали чекати, доки черга дійде сюди, і, хутко обравши Харків, переїхали.

Тут одразу ж подружилася з землячкою, дуже кмітливою дівчинкою, яка страждала через своє ім’я Альона, мучило, що в Стаханові-Стаканові так прозивали автовокзальних повій.

Отож вона мало не вмерла від щастя, коли розшукала відповідник – Оляна, й перейменувалася. І майбутній паспорт вирішила такий отримати.

– А ти ще довго будеш Ася? – допитувала.

– А як треба?

– Яся! – патріотично закликала Асю змінити ім’я.

– Подумаю, – ухилялася та.

Але саме Оляна підказала хід, як помандрувати з волонтерами в рідні краї: варто сказати батькам, що вона знову їде на конкурс, тепер уже республіканський, і вони відпустять її на кілька днів.

– Аякже! Може, ще одна газета напише про доцю? – хитрувала Оляна.

Зрештою, поїздка на фронт – це також конкурс.

Загадковий геній Тарас доручив волонтеркам з’ясувати найкращі маршрути для бази керування польотом, адже не можна довго стояти на місці – запеленгують і накриють «градами». Як уже не раз бувало, на жаль.

Побачити рідне місто!

Рідний проспект імені 50-річчя!

Бодай крізь об’єктив! Тут головне – погожа тепла днина з потужними висхідними потоками повітря, аби добряче набрати висоту й зекономити пальне.

Ася запустила «Бджілку» в одному місці, а всі поїхали керувати нею в інший пункт, аби потім приземлити в третьому – конспірація, бо феесбе не спить, феесбе має потужніше обладнання, та це не означає, що воно переможе.

– В них – апаратура, а в нас – креатура! – повторювала Євка, свято вірячи в свої слова.

З-під хмар поставало далеке рідне місто; та от біда – вітер.

Він швидко з’їдав паливний ресурс, і тому Ася вирішила змінити маршрут, плануючи з підвітряного курсу.

І «Бджілку» понесло від околиць.

«Боже! Я ніколи не побачу рідний проспект! – жахнулася Ася. – Навіть крізь об’єктив, о Господи!» – мало не плакала.

Місто швидко віддалялося, літачок несло понад хутором Леніна, туди, де був колись єдиний в районі пляж – так званий Стахановський ставок, дивовижний витвір совкової показухи. Бо наповнювався із «гівнянки» – струмка, що витікав із м’ясокомбінату, туди скидали всі нутрощі. А комбінат був колись найбільший у Європі.

І що? Захворів хтось із курортників? Чорта лисого, шахтарі – то такі люди, що їх земля не бере, то що вже там якісь бацили!

Звісно, ставок тепер спустили, як і все інше в області. Однак його дно, щедро угноєне метаболізмами, нечувано проросло верболозом.

А по той бік греблі ще в сталінські часи було посаджено показовий вишневий сад із рекордних сортів. Навколишні хуторяни розікрали саджанці, але коріння густо проросло (рекордне ж!) і утворилися фруктові джунглі, які давали цілющий дух, – отак із лайна постала своєрідна рекреаційна зона.

Посеред греблі розташувалася гучна компанія, підозру викликало, що всі у камуфляжі, а охорона – з обох боків дамби. Серед автомобілів вирізнявся найдорожчий, дивної марки «Land Lover».

Ясноокий чоловік глянув на свого натовського годинника й кивнув – обслуговували дві козачки в білих фартушках, принесли шашлики, а третя, миршавенька, розливала коньяк; за тим ніхто не добачив, як пінопластовий літачок під хмариною, склавши пропелера, тихо линув над колишнім ставочком, відверто милуючись ним.

Ася враз побачила обличчя – те саме! Високий лоб, ясні очі – дівчинка смикнула джойстик, скерувавши «Бджілку» в піке, —

вона ще не впізнала його, однак війна загострила інстинкти навіть у дітей, і пальці випередили думку, направляючи літачка, —

лице стрімко наближалося,

так, це воно:

коли під містом розташувалася важка федеральна артилерія, містян зібрали на мітинг біля кінотеатру «Мир», щоправда, колишнього; однак промовець проголошував речі, цікавіші за будь-які фільми. Сипав новими обіцянками, бо старі давно вже постаріли, лаяв «нєпонятних жидов»...

– Хіба бувають «понятні»? – пошепки здивувався тато.

А той обіцяв, обіцяв, а донські казакі обабіч мітингу вітали його на кожній фразі від імені новоствореного стахановського казачества, —

літачок націлився своїм п’єзо-елементом межи очі, —

і в них, занадто світлих, од невеликого вибуху зблиснули-промерехтіли усі зображення з попереднього життя, а наприкінці – з Жорою у тамбурі вагону, – адже воно, його життя, враз добігло свого кінця.

Він лише на мить одірвав світлий свій погляд від шашлика, аби понести з собою у небуття оте печене м’ясо в стоп-кадрі.

34

– Де ти це взяв?!

Ще ніколи Сивий не бачив столичного Влада таким переляканим, навіть з бойових ситуацій не міг пригадати чогось подібного, і тому відверто насолоджувався моментом, тобто тягнув його.

– Дак той, виміняв у бабусь на шоколад.

Так, наче це був буханець хліба.

А насправді цього планшета йому подарував Тарас, сопливий волонтер:

– Пане Сивий, ви колись врятували найдорожче, що в мене є, – життя, то прийміть від мене, що в мене є найдорожче, – оцього планшета.

Влад отетеріло вчепився в нього, тримав обережненько і вже майже не чув Сивого:

– Дак я теж думаю, цінна штука, шо воно таке? Буде зручно на ньому цибульку різати.

– Що?! – тетерів далі той.

– Або моркву.

Влад-Столиця, він же Хантер, хутко пробігся пальцями й застогнав, як від оргазму; Сивий зазирнув через плече, сподіваючись побачити там принаймні порнуху.

– А дівчата голі в ньому є?

– Та тут не тільки дівчата, – спритно клацав Влад, набираючи назву міста Стаханов, – о Боже, – застогнав, наче побачив там Бога.

Хоч уздрів щось набагато цікавіше – карту, але не географічну, а натуральну, зображену із супутника, – це проста програма «Земля».

– А є ще кращі, – шепотів, – професійні. Однак і тут можна розпізнати, наприклад, легкову автівку.

Сивий вкотре подивувався, як багато знає столичний фацет, а особливо, як ловко він уміє бігати пальцями:

– Ну ти поглянь, усі це бачать, тільки не ОБСЄ? – Сивий вдивлявся в планшет, де із супутників добре було видно околиці.

– А шо, Єврокомісія цього не бачить?! Таз їхніх супутників можна мандавошок на кацапах порахувать. Справжня техніка, а не те, що це гівно.

«Гівно? – отетеріло втупився в екран старий. – Оце так гівно».

– А вони можуть бачити ворожі «гради»?

– Як на долоні, – з великою насолодою Хантер удавав байдужого, аби Сивий показував свою наївність, – зустріти натуральну людину було справжнім щастям для інтелектуала. – Не лише «гради», а й пістолети Макарова, кожен їх постріл можуть бачити, гади.

Сказати правду, Влад ніколи не зізнавався, як він став переконаним патріотом і чому подався в АТО. А все теж почалося з комп’ютера, він через інтернет мав велику кількість друзів і численну переписку з Росією, то були інтелігентні ерудити, де ж ти ще таких знайдеш, як не в Фейсбуці?

А коли в нас почався Майдан, хлопця вразило, як хутко вся та публіка стала сліпою, а вся їхня витонченість поступилася примітивній путінській ідеології – на рівні простих гасел, і хоч як він намагався достукатися до їхнього здорового глузду, все було марно.

І тут він почав потроху прозрівати, збагнув їхню одностайність, яка чудово замінює аргументацію. І теж вирішив її замінити: тобто опинився тут, у фронтовій зоні. Коли пригадував ті наївні часи, то лише кривився:

«Фейсбук – ФееСБук».

– Послухай, а в наших штабах таке є? – пошепки спитав Сивий, кивнувши на планшет.

– Як грязі.

– І вони все можуть бачить?

– Звісно, не виходячи з кабінетів.

Світ перекинувся у Сивого в голові, йому треба було трохи часу, аби світ перекинувся назад.

– То чому ж вони нам... чому ми тут, як сліпі кошенята?..

– Тому! – була жорстка відповідь.

Старий відкинувся в куток бункера, уперше з ненавистю оглянувши його.

– Забери його! Вимкни! – заволав.

– Стоп-стоп... – припав до планшета Хантер. – Аж ось він де...

Старий погрозливо підводився:

– Вирубай, я сказав!

– Ось де ти, гад, – не зважав Влад, бо не чув Сивого, адже нарешті побачив танк, закиданий гілками маскування.

Очевидно, це був новітній кацапський Т-90 із поліпшеною системою вихлопу, що давала змогу тихцем пересуватися й псувати життя нашим підрозділам у переносному і прямому сенсі.

Влад підморгнув розлюченому колезі й увіткнув пальця в екран, наче міг виколупати звідти броньованого монстра.

Старий уже готовий був бігти на розправу, однак Хантер зволікав зі спостереженнями, видивлявся і щось нотував на паперовій карті.

– Якого біса ти длубаєшся? Давай лупонемо його!

– Чим?

– Сповістимо артилерії.

– Еге, з її настильною траєкторією, еге, чорта лисого. А з міномета чи «града» його не проб’єш, навіть з «урагана». Міцний, гад, так просто його не накриєш.

– А-а... – сказав Сивий і сам собі подумав, що біда. – То чим?

Цього моменту ерудит і чекав, і тепер сам з насолодою тягнув павзу.

– Головою. Мозком! – урочисто показав туди пальцем. – Бач, він, падла, весь час маневрує, маневрує... Ховається, а тоді з несподіваного боку вискакує, і б’є, сука, б’є.

Старий сидів і шкрябав сиві вуса, це знак того, що йому в голову незабаром прийде правильна думка, й столичний Хантер уже її знав, але тягнув павзу й насолоду.

– Ерпегешкою! – підскочив Сивий.

– Відповідь правильна! – зрадів столичний піжон, бо приберіг ще один сюрприз для наївного західника.

– То чого сидимо?

– Бо нічого не вийде, друже. Він же не стоїть на місці, маневрує, доки доповземо, а за ним уже й слід простиг.

Так минали дні.

Зачувши кроки, Влад спритно заховав планшета під карімат, і вчасно, бо пригупотів Мічурін – лейтенант ніби чув, що якісь секрети починаються, вдає, наче шукає чай, а тим часом нишпорить очима по кутках, відчуваючи таємницю. Якби він знав, що Влад-Столиця має планшета, то непідробно отетерів би, бо тут навіть прості мобільні телефони заборонено.

Влад тицьнув йому пачку волонтерського байхового, і той невдоволено загуркотів нагору.

Після чого Влад розповів старому друзяці, що вираховує всі танкові маршрути, і хоч якими б вони були хитрими та плутаними, а рано чи пізно постане якась певна система, і от тоді...

Особливо столичний фацет розраховував на спеку, яка перетворювала неприступну сталь на велику ваду, бо залізяка надто нагрівається на сонці, тобто можна й руку об броню попекти, і навіть яєчню підсмажити.

А охолодження всередині яке? Аніякого, бо це ж не експортний варіант, там, за бугром, танкісти розбещені кондиціонерами, а тут лише фільтрово-вентиляційна система, і за ту спасибі. Та що кондиціонери – в американських танках були навіть дзеркала заднього огляду, навіть скриньки для особистих речей, он як розбещують!

Аж доки він уздрів те, на що сподівався:

біля одного танкового стійла у затінку з’явилося те, чого раніше не було, – рушений ґрунт, розгледіти звідси, що воно таке, неможливо, однак Владова чуйка підказувала, що то якийсь погрібець або принаймні землянка.

...Вони бігли крізь темряву – попереду, звісно, Звіробій, він орієнтувався і без супутникового навігатора, однак Влад час від часу вмикав планшета, щоб пересвідчитись у талантах браконьєра.

Сивий поправляв за спиною улюблений ерпеге, і наперед смакував, як то він влупить у броньованого монстра.

Влад же очікував на інший кайф: зняти усе це на відео – бо й така функція була в планшеті. Чого гріха таїти – зафіксувавши все, можна отримати чималу винагороду за підбитий танк.

Під ранок, звісна річ, лейтенант Мічурін спохопиться, що їх нема, однак Звіробій мав надію, що вони компенсують свою провину.

Аби все сталося, як гадалося, усі лежали в засідці, кленучи донбасівську спеку; тішило одне: федерастам у танку ще спекотніше.

Не так фуркотіння приглушеного мотора, як тремтіння ґрунту – усі припали вухами до землі, наче первісні мисливці на мамонта:

ось він! ось він суне!

Земна поверхня зазнала останнього поштовху, тобто танк став, подумав трохи й припинив фуркотіння.

Сивому вже терпець уривався, так кортіло влупити йому в довбешку кумулятивним зарядом, однак Влад тягнув і тягнув момент і для чогось послав Звіробоя «на оглядини».

За мить той хутко приповз і нетерплячими жестами закликав усіх на вилазку, й вони по-пластунському подалися з позиції туди, де двоє педералів здійснювали дві найнеобхідніші на війні дії: дефекацію і тютюнокуріння.

Сивий вказав пальцем на одного, а потім на себе, далі – на іншого, а потім на Звіробоя, однак Хантер заперечливо крутнув головою.

«І справді, – здогадався старий, – нехай висруться», – краєм ока вдячно зиркнув на розумного Влада.

Тютюновий дим подіяв на Звіробоя як допінг – він спритно накинув одному на горло автомат і притиснув, те саме зробив зі своїм Влад, аж Сивий трохи позаздрив, а що було робити – не накинеш же ти на шию гранатомета?

Скрутили, уклали біля фекалій носами і подерлися в танк – о, так, спекота в ньому стояла нестерпна, сказано: залізяка.

Із саморобної землянки виткнулися залишки екіпажу, однак Влад, одсмикнувши фіксатора, ручником розвернув туди башту, й ті троє попадали назад у прохолоду.

Знали б вони, що укропи й зеленого поняття не мають про гармату; однак про всяк випадок поховались, і вчасно, бо, виткнувшись із башти, Звіробій випустив чималу чергу з автомата, а ті лише й наважилися відповісти зі своїх «огризків» – укорочених «калашів», однак їхні кулі лише дряпнули фарбу на броні.

– Заводь, чого ждеш? – засичав столичним голосом Влад на Сивого.

Уява вже вкотре хутко малювала:

ось рідний блокпост, ось туди гордо підкочується танк із жовто-блакитним прапором, ось усі здивовані, забачивши чудо, а надто лейтенант Мічурін:

– Хто такі? – кричить до машини.

А зсередини глухий голос:

– А де перебувають ваші підлеглі бійці Хантер, Сивий і Звіробій?

Лейтенант збентежений, бо вже півдоби ламає голову, куди ті вражі сини поділися?

– А ми тут! – чує.

Радісно й переможно вилазять вони з трофейного чудовиська.

Фантастичні мрії?

А японець, котрий з мечем заліз в американський «Шерман» і всіх вирубав?

А палестинці, які захопили екіпаж у полон, – це тобі що, мрії?

Річ у тім, що танк надто потужний, аби бачити щось під носом.

«Хіба ми гірші за арабів?» – Владові лишалося півкроку до осяйної мрії...

– Ну, давай, давай, – штовхав Сивого, а той у відповідь тільки шугав педалі.

– Та зараз, – мникався, безпорадно оглядаючи панелі керування, – де тут, бісова віра, пускач?

Влад отетерів:

– Який в сраці пускач?! Ти ще, сука стара, спитай про ключ зажиганія.

Стало ясно:

колишній сільський механізатор хвалився, що знає танк, адже щиро вірив: він такий самий, як, наприклад, трактор.

Ну, не комбайн же.

– Пускач? Може, хочеш смикнути шморгавкою? Отак іди на діло разом з ідіотами! – бісився ерудит.

Тяжко було дивитися, як старий чоловік безпорадно мацає численні непорушні прилади.

Влад не став милуватися ними, а, долаючи матюки, виповз через нижній люк і погнав до полонених. Звільнивши одному з них ноги, потяг, як павук, до танка;

тут нарешті позитивно спрацювала ворожа пропаганда: наслухавшись про звірства бандерівців-фашистів, танкіст благав Бога, аби не зазнати їх на собі.

Припертий автоматом під печінку, миттю збагнув, чого від нього хочуть, і, замінивши в кріслі невдалого тракториста-комбайнера, він, хоч і не був водієм, а лише наводчиком, не став вдаватися до професійних подробиць, а увімкнув на пульті пневматично-електричного стартера, завів мотор, диркнув ним для порядку двічі і вже зрушив з місця, коли його стримав Сивий.

– Стій, служивий.

Поліз нагору в башту, висунув з другого люка свого ерпеге.

– Якого дідька?! – зашипів Хантер.

– Недарма ж я його тягав, прикрий краще.

Хантер влупив пару разів з автомата, аби старий зміг висунутися й навести гранатомет на прохолодну землянку, а тоді гатонути туди, як у копієчку.

– Ге, недарма я його тягав. – Сивий нюркнув униз, бо танк рвучко смикнувся з місця – і він боляче стукнувся об метал коліньми. – Агов, служивий, помалу, не дрова ж везеш!

– А трактористів, – ошкірився по-столичному Хантер.