Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

13

Є, є такий забобон, що не можна дуже далеко заповзати на ворожу територію зі снайперською рушницею, однак це правило було не про Звіробоя – що то значить колишній браконьєр; особливо коли дістав посилені набої, а ще добрячого глушака на дуло, то як навіть нормальній людині втриматися від азарту?

Називав він такі походи «рейдом», лазив уздовж шосейних перехресть, влучав у якогось «бугра» в автівці, а коли здіймалася паніка й туди збігалося менших чинів, добивав і їх – отоді вже доводилося мотати вудочки!

Порівнюючи нове браконьєрське життя з тим, колишнім, довоєнним, яке тривало в заповідниках, спеціальних зонах для начальства, він картав себе, що ще тоді міг настріляти пуриців, якби в ті далекі часи спала така думочка в голову, – можливо, тепер би й АТО не було? А чого – десяток-другий ліквіднув, то, може, й історія повернулася б у інший бік.

Надто захопившись довгим своїм полюванням, Звіробій проґавив раптову передислокацію фронтів, це він збагнув лише тоді, коли всіма трасами поповзли колони важкої техніки, і тут вже стало не до браконьєрства, бо з’явився шанс і самому стати здобиччю.

Чому?

Бо кожного разу не в тому напрямку рухався, тобто виходило в протилежний бік від рідного війська, так усе перекрутилося, що він потроху відчув свою власну паніку, що заповзала в душу.

Вибравши прикметну місцину, він як міг «законсервував» свою «драґунівку», потім замотав у «кікімору», все це закопав, добряче замаскувавши: гібридна війна – це така штука, що кілька разів хутко перекрутяться фронти й можна буде повернутися по своє добро.

Й отут сталася головна прикрість: він не помітив, як десь загубив лугандонівські розпізнавальні знаки-наліпки, аби начепити й «змінити орієнтацію».

– Розмаскувався! – картав він себе.

Невже колись існували такі війни, що, рухаючись на канонаду, можна було визначити лінію фронту?

А тепер той фронт сам не знав, де він перебуває, то що вже казати про самотнього диверсанта?

Засікла його не контррозвідка, а пришелепкувата бабця, яка затемна виганяла випасати козу й наштовхнулася в лісочку на необачного укропа – той, крутячись уві сні, розсунув маскувальні гілки, отож старенька покинула козу й радісно подалася до сєпарів, справедливо одержавши ящик консервів.

Його схопили швидше, аніж він устиг прокинутись.

Коли його били, він мав лише одну радість, що вчасно позбувся снайперської гвинтівки, бо снайперів ніколи не били – їх убивали одразу; а тут чоловік міг удавати простого солдатика-дизертира, який просто собі заблукав у вирі передислокацій.

А як додати, що Звіробій мав великий тюремний досвід, то його лексика зворухнула в сєпарів щось класово близьке, настав навіть час, коли йому, зі зв’язаними руками й ногами, доручили рубати дрова – ця пантоміма викликала у поневолювачів суто дитячу радість: бач, люди на війні отримали хоч якусь розвагу.

– Бля, клоун! – раділи вони з кожного невдалого удару.

Додати, що Звіробій педалював, вдавався до комікування, а до чого б ще тут вдаватися? Під дулами автоматів, які гадали, що вполювали клоуна, не знаючи, що то вони вполювалися.

Бо з глибокого дитинства він мав один дивний спогад, ще з тих давніх часів, коли й не мріяв, що виросте браконьєром, а підробляв на канікулах у рідному селі їздовим.

Тобто возив конякою на тракторний стан воду й харчі; механізатори були із сусідніх областей, особливо комбайнери, і тому вдавали з себе крутих, отож були причепилися до нього за питну воду й одлупцювали:

– Хочеш, щоб через тебе, щеня, нам шлунки скорчило, ти лінишся, сука, набрати з путнього колодязя?

Ну, можна було їх і зрозуміти: вони бо вкалували цілодобово – жнива таке діло, нерви й так натягнуті, щоб ще якийсь пацан їх тобі смикав.

Однак єдиний висновок він зробив несподівано:

о, шлунки.

Це було як підказка.

Отож він вирішив назбирати дурману, розім’яв бубки й вкинув чимало до консервів з борщовою приправкою.

Розвальцювати кришки, досипати, а потім знову закрутити не становило проблеми для хазяйновитої сільської дитини, але створювало ще й алібі – адже до казанів він і близько не підходив, то які ж можуть бути підозри?

До того ж він, привізши консерви, одразу ж погнав геть, щоправда, завернувши за лісосмугу, заховався споглядати, тобто вдовольнити свою просту дитячу цікавість – а що з того всього вийде, якої сили дрисня?

Ефект стався вражаючий – замість заслабнути на пронос, механізатори хутко вилупили очі й почали повзти. З жахом хлопчина дивився: хто втрапляв у багаття, не відчуваючи вогню, до тих він кидався на допомогу і як міг направляв у інший бік, мотався серед очманілих, здогадавшись скерувати у виярок, а там вони вже щасно «буксували» на місці.

Як вони очуняли й боролися з мігренню, він не знав, бо звільнився з контори й замаскувався аж на хуторі в своєї тітки; словом, спалах народної наркоманії минувся йому безслідно.

...Сепарастам особливо подобалося, коли яка цурка одскакувала вбік і зв’язаний Звіробій дрібно скакав по неї.

– Во, бля, как зайчік скачєт, га-ага!

Хоч би як пильно вони додивлялися, хоч би як пасли його, а вгледіти не здатні, що він встигав щоразу зірвати збоку кілька бубок бур’яну – Донбас бо на дурмани багатий.

Не довго йому дали перепочити:

– Давай, давай, зайчік.

Але він встиг у кишенях розім’яти трунок до того, як його змусили весело скакати до багаття й носити дрівця, добре, що казан був широкий, і за димом ніхто не догледів, як він вкинув туди «приправу».

Коли ті посідали до страви, йому дали нарешті спокій, він сидів і спокійно чекав, почав навіть хвилюватися, чи подіяло зілля.

А Бог його зна, може, воно не дозріло?

А може, сорт не той?

Однак з радістю зазначив, що очі в них почали рости, тобто вилазити, потроху почали вони випускати з рук ложки-казанки й ставати навкарачки, настав жаданий момент, коли всі почали очманіло повзати – спогади його раннього дитинства не пішли їм на користь.

Не знаючи, як довго діє «рецепт», він доскакав до першого штик-ножа, перерізав мотуззя і накинувся, як звір, на консерви, бо надалі ще багато треба було сили. Одною рукою за банку, а іншою хапав за коміри служивих, аби не розповзлися.

...Лейтенант Мічурін з висоти свого зросту перший зачув негаразд за «зєльонкою», бійці теж похапалися за зброю – як звідти, підминаючи деревця й кущі ривком і боком, вискочив на трасу бронетранспортер.

Люк побачив націлені на себе гранатомети й відчинився.

Звідти з’явилися підняті догори руки, потім регіт, а вже далі й сам Звіробій на превеликий подив колег.

Ще більший подив викликав вантаж, котрий, ледь одчинилися дверцята, почав безтямно виповзати: лугандони по-дурному всміхалися й раділи, як їх хутко пакували й штабелювали.

Друзі поливали хлопця водою, терли й благали правди:

– Ну не муч!

– На далекому Тянь-Шані, в горах Тибету, як оповідає легенда, жив собі святий монах із Шао-Ліня, він був святий, бо проповідував ненасильство боєм.

Влад, як і належить інтелектуалові, скривився й плюнув набік з досади, однак не став псувати шоу.

– Та до чого тут Тибет? Де він, а де Донбас?

– Да при тому, що от одного разу їхній монастир оточили банди й почали вимагати викуп, а то гірше буде. І побачили, що виступили проти них не охоронці, а вийшов лише один старий – таємний монах Ншуй-Дун. Він став отак:

«Діти мої, чи знаєте ви про бойову техніку ненасильства боєм?»

Ті сказали, що ніколи не чули такої дурні.

«Зараз почуєте», – уважно отак подивився їм в очі і підняв руки до неба:

«Діти мої, – сказав він до них, – а чи бачите ви он ту гору»?

Ті закивали на неї – «бачимо, бачимо».

«Так от, діти мої, отак стаємо всі рачки й повільно повземо до тої гори».

І всі попадали навкарачки й довго повзли за горизонт.

– Ти хочеш сказати... – напружив чоло Вітько.

– Да, я хочу сказати, що свідомо використав саме таємні знання Тибету.

Промовисто скосив очі на штабелі з сєпарастів.

Що було тут сказати?

З одного боку, це була браконьєрська брехня, а з іншого – ціла правдива купа полонених.

Насолоджуючись моментом, Звіробій лише на мить зігнав з лиця посмішку:

«Чорт його зна, а може, той святий монах теж підсипав їм дурману»?

Тут постає питання, а чи росте в Тибеті дурман?

Справді, можливо, в Тибеті він і не росте, але ж напевне там є безліч інших трав, не менш дієвих на бандитську психіку, отож святий чернець, таємно поночі пролізши до ворожого стану, міг попередньо підмішати їм у страву відповідного зілля, аби потім успішно «творити» свої чудеса.

14

Задзеркалля в Галі складалося з одного люстерка, з самого дитинства секрет у тому, що ні в якому іншому вона не була такою гарною.

Особливо в депресивні моменти – варто зазирнути, і все змінюється на краще.

Змалку її хвилювало, чому воно вивертає зображення зліва-направо, а от зверху-вниз – ні?

Однак варто побачити себе, як усі інші думки одлітали зліва-направо, відступалися перед нечуваною там вродою.

Аж доки командир не заборонив усі дзеркальця, бо дівчата, замість пильнувати апаратуру, мазалися, кремилися, фарбувалися, пудрилися, тобто могли проґавити відповідальну мить, і що тоді?

– Програна війна? – кричав він на курсанток, не тому, що зневажав жінок, а тому, що це були непрості дівчатка, а спеціально одібрані за суворими приписами, секретними.

Однак дівчина Галя не зважала на ідіота, і в неї завжди наступав той жаданий момент, коли дзеркальце в кишеньці починало ворушитися, вона тихцем його виймала, ставила у фургоні на апарат і насолоджувалася.

Того самого разу воно заворушилося, як ніколи, як зародок у материнському животі. Галя обережненько протерла й поставила його попереду, нахилившись.

Не встигла вона поплювати на чорний тушевий олівець, як крізь скельце побачила швидку тінь, а тоді ще – якісь хтосі підбігали нечутно ззаду під фургон.

Галя, не ворухнувши жодним м’язом, виклала гранату, витягла кільце, німо дивилась, як одлетіла дужка й засичав запал, як одрахувала три секунди, а на четверту й викинула позад себе за двері, —

рвонуло, не долетівши до землі.

Якби Галю тоді спитали:

– А хто тебе, дівчинко, отак навчив рахувати секунди?

Вона би відповіла просто:

– Дзеркальце.

Фуру підштовхнуло вибухом, а Галя вже вискочила і в польоті зафіксувала трьох «готовченків» і четвертого, той одповзав на спині, лапаючи себе за підсумок. Галя неначе уповільнено підняла із землі автомат, її зачарувало, як чужинець тягне свого довжезного «герлаха», але пальці тіпаються, однак невблаганна цівка автомата наставляється йому проти зіниць і бойок зіскакує з гачка.

Хто її міг навчити – дати потім ще одну чергу по інших неживих нападниках, доки автомат порожньо ляснув і викинув порожній ріжок (модель бо модернізована).

І що?

Прибігла допомога?

Допомога чекала, доки все стихне, доки пролунає дівочий писклявий крик:

– Тривога!

Галя, зачарована, оглядала оцих чотирьох – камуфляж у них був «марсіанський», пластиковий. Вона зроду не бачила таких класних, наприклад, берців – все новеньке, експериментальне, де воно тут під фургоном взялося?

Вона одірвалася од них, бо повернувся новий страх і підкинув її в апаратну, і вона встигла туди – заховати заборонене дзеркальце у долоньку раніше, аніж підбігла підмога.

...От ніколи не стріляйте з автомата в голову, коли вона в шоломі, – бризки крові й кісток вилетять назад так, що коли всі побачили Галю, то мимоволі прошепотіли:

– Чупакабра...

Вона глянула в дзеркальце й не повірила – геть лагідна, світла, усміхнена і чомусь вбрана у весільну фату.

А одвела погляд – і вся забризкана мізками та кавалками, тобто геть не пудрами чи кремами, як то годилося б путній курсантці.

Дівчину Галю одмили й поставили перед генералом Хомченком, крізь плац до неї з репродукторів долітав подвоєний голос про те, як вона одна дала бій підрозділу снайперів, котрі здавна тероризували фронт, як воювала з автомата (де вона його взяла? одбила у ворога), як, порушивши статут, мало не підірвала себе гранатою (теж одбитою у ворога), все було, як у задзеркаллі, вона ще й досі боялася, що довідаються про заборонене дзеркальце, яке завмерло у внутрішній кишеньці; і коли генерал почав поруч з ним кріпити їй медаль, то запитав:

– А чого б ти хотіла, дівчинко? От попроси що хоч, і все в тебе буде.

Все начальство набожно завмерло в святу мить.

– Герлаха, – була відповідь.

Наче за підказкою.

«Чого-чого?.. Герлаха? Хіба тут є і євреї?»

Усі з цього дружно реготнули, знаючи, що начальство старого взірця любило прикидатися дурнішим, аніж є насправді, то було таке узвичаєне армійське кокетство;

начальство ж нового типу нахилилося до генералового вуха й прошепотіло, що «герлах» – то давня американська стрілячка, яку зняли з озброєння швидше, аніж запровадили, бо дуже потужно нагрівалася, адже рвучке зменшення калібру розганяє кулю до 1 200 метрів на секунду!

Генерал ще раз подивувався, цього разу з американців, і, подумавши, таки нагородив дівчинку позачерговим званням.

Однак ще дужче в підрозділі витала чутка, як вона своїми ручками ухайдикала чотирьох горлорізів, розстрілявши пропорційно на всіх лише (один!) ріжок автомата, до того ж здобутого в нерівному бою.

Тобто навколо неї утворився такий потужний вакуум, що якби вона прийшла, наприклад, на танцюльки в якомусь місті Василькові, то й там би всі розбіглися пріч:

– Чупакабра!

15

Хто б це любив міни, як не Жорік?

Він почав відчувати їх і крізь землю, спершу за допомогою довгого штиря, потім перейшов на «лозу», тобто на дві дротяні рамки, а згодом натренована чуйка непомильно підказувала, де просто метал, а де міна – ну хто б повірив?

Звісно, таке вміння – це прямий шлях до психіатрів, однак у бойовій зоні таких не виявилося, отож хлопець і надалі шліфував майстерність, сподіваючись відчути й простий пластиковий заряд.

Та й що тут дивного, оно тренований пес його відчуває у будь-якій схованці, що ж казати про людину, котра стоїть на вищій стадії розвитку?

І хотів він цього от чому: була недалеко одна погана місцина, за яку тривали бої зі змінним успіхом, доки її з обох боків ретельно не замінували, ще й натикали про це табличок.

Жорік не був би Жоріком, якби не поліз у її самісіньку серединку і не зробив там спостережний пункт – «чату», як він любив хвалитися; бо який це розвідник без неї?

Все тут розкарячене, особливо підбита техніка, вінчав композицію розірваний іржавий танк, чию башту одкинуло, і вона нагадувала підбите НЛО, так сильно заквецяне кіптявою й грязюкою, що неможливо було вгадати, чиїм військам колись належало.

Словом, ідеальне місце для пункту спостереження.

Що навіть дозволяв собі мріяти:

– От ще б чайочку!

Тобто здобув хоч якийсь спокій від постійних обстрілів, отут, у найпаскуднішому місці.

Куди ж він подів міни?

Ніхто б не похвалив, бо перетягнув їх на стратегічно важливі напрямки й ніжно, пестливо перезамінував, отож здобув ще більшого спокою, аби не відволікатися від розвідки.

Доволі пряма дорога, вдень майже безлюдна, вночі оживала, щось кудись перевозилося, і Жорік крізь тепловізор непомалу лютився.

Ну, наприклад, повідомиш на позиції про автоколону, і доки наші «гради» наведуться, то вже нікого й нема, проскочили.

Тому хлопець відчував, що в ньому є якась ідея, яка вперто не випливала на поверхню, а тільки дратувала, а бодай її!

Бо раніше, повзаючи в пошуках мін, він двічі наштовхнувся на припорошені снаряди, адже боєкомплект танка не весь здетонував, а розкидав дещо навкруги – один, щоправда, з увім’ятою гільзою, ну то й що? Потроху хлопцева увага разом з цими набоями поринула всередину перекинутої башти.

Атож, гармата, стирчить вона куди треба, то хлопець притахторив трохи гасу, розмочив іржавий замок і, впершись ногами, таки одкрив казенну частину і змазав її, де зміг.

Відкрив стволину й крізь неї побачив небо, то що – хіба туди ціляти?

Жорік довго намірявся, аж доки почав підкопувати важку башту, яка втрамбувалася і, звісно, не посунулася.

Однак, приповзши на другий день, хлопець побачив, що таки просіла спереду – ґрунт потроху поступався, й жерло нахилилося.

Сподівався, що її щасливо не розірве, тут на поміч прийшла давня історія ще з 70-х років, коли на Тернопіллі колеги-спелеологи відкрили карстову печеру і нарекли її «Атлантида», бо там поряд була ще одна загадка – старий дот з гарматою всередині. Про неї, іржаву, місцева влада не раз сповіщала у военкомат й інші армійські інстанції, але ті лише одмахувалися, дивно це, якщо зважити, що діялося колись у бандерівських краях.

І ось одного дня один з юних спелеологів смикнув там якогось важільця, від чого снаряд усередині несподівано вистрелив. Байдуже, куди поцілив, головне інше – жерло не розірвалося. Ну, тут набігло переляканого керівництва і зброю демонтували. Але не про це мова.

Бо тепер поставала проблема, як націлитися вночі?

Адже прозирити тепловізором крізь стволину не вдавалося.

Отож розвідник почав заміряти гуркіт далекого мотора, звукові особливості полягали в тому, що спочатку долали похилий пагорб, а тоді ефектно відлунювали по цей бік, потім фуркотіння мотора зрадливо скидало оберти; отож він удень вчився слухати із заплющеними очима, як і коли гуде мотор.

«Так і музикантом можна стати» – власне, музика й наштовхнула хлопця на снайперську ідею.

Так-так, поганий той розвідник, який не хоче стати снайпером. І от, нарешті, є така можливість.

А от як із перекинутої гармати «снайперувати», як навестися вночі?

Тут на допомогу прийшли самураї, так-так, з давніх середньовічних воєн Японії.

Легенда оповідає, що вороже військо надовго облягло фортецю, а облога надто затяглася. А серед оборонців була одна флейтистка, і от, щоб здолати нудьгу, вона виливала свій сум о нічній порі музикою. Чи знала вона, чим це окошиться? Можливо, бо чому б тоді їй не грати вдень?

І от сталося: кожної темненької ночі ворожий полководець прибував під високий мур фортеці, обирав там найзручніше місце і впадав у ейфорію од високого мистецтва.

От питається: а як без тепловізора його поцілити?

Виявилося, що й на це в самураїв знайшлася вигадка: вдень вони навели на це місце добрячу фузею, зафіксували міцно мотузками, а вже вночі, давши флейті награтися, завдали фінального акорду – стрельнули!

І геть точно – ворожого воєначальника не стало, й облога щасливо урвалася.

Цікаво, чи та флейтистка й снайперка – одна і та ж особа?

Отож, зиркнувши вдень у «пряму наводку», він радісно побачив осьову лінію далекої шосейки, навівся на неї, посунув трохи дуло, налягаючи на стовбурець.

Жоріка тим часом мучила інша естетична проблема: який набій закласти першим – бронебійний чи фугасний?

Порадившись із самим собою, вирішив, що ліпше бронебійний, адже в автоколоні може виявитися попереду бетеер або й беемпе, а для нього кориснішим буде саме такий заряд. Бач, танкова довжезна гармата б’є з нелюдською силою, вона здатна проткнути що завгодно.

Зборовши останні сумніви, розвідник протягнув мотузку із замка, подалі від башти, й заліг, втупивши тепловізора в ніч.

Шумова картинка постала раніше – автоколона сильно поспішала, отож Жорік захвилювався, а коли гуркіт вискочив на пагорб, він, виждавши мить, щосили шарпнув.

І пташка вилетіла, наче фотографічний зблиск гармати вирвав із пітьми не лише бризки води, викинуті з башти, а й автоколону, котра завмерла в спалаху, тимчасово цілісінька, бо снаряд не долетів, – броньовик, далі джип, дві штабні машини, камуфльований автобус, вантажівка педералів, цистерна – словом, увесь джентльменський набір,

щоби, вмить пронизаний, спалахнути по черзі,

спершу випатраний бетеер,

потім зблиснули наступні, досконало засліпивши тепловізор, а Жоріка – радістю, аж він насилу схаменувся, щоб кинутися в башту й закласти наступний заряд,

було тільки дві секунди, щоб перезарядитися: «козак стріля, а Бог кулі носить».

Гуркнуло, однак не так вдало – певно, перший приціл трохи збив планку, проте розворушив осине гніздо – по броні заляпотіли кулі.

Словом, почалося те, що і в давній притчі про двох бандерівських кумів:

«Було нас двоє, я і вуйко Йван. Аж видимо: їде фіра москалів. То вуйко Йван взяв Гранату, замахнувсі, але Граната випала й’му за ковнір. І вуйко пішов до пана Бога. І знов лишилося нас двоє – я і фіра москалів».

...Полум’я освітило околиці, отож солдати хутко отямились і, стріляючи, подалися перебіжками до позиції, Жорік пару разів огризнувся зі свого «калаша», не так для оборони, як краще вказати їм напрямок наступу.

Вони на деякий час залягли, а тоді, посипаючи кулями й матюками, знову почали оточувати Жоріка.

Але його вже там не було; своєю потаємною стежиною він квапливо виповзав звідти, тож коли ті разом кинулися в атаку, їм враз стало не до нього —

кілька мін добряче трусонули дійсність, сповістивши, що вона тепер навколо складається з мінних полів.

...Виглядав він некепсько, лише трохи в глині, однак вона не затуляла щастя, яким пашів розвідник; друзі радісно плескали по плечах, витрушуючи куряву, він сміявся у відповідь, одганяючи втому, яка от-от наповзе на нього, а далека заграва ворушила темряву, ще раз оглушивши вибухом міни.

Наступний день Жорік відлежувався, відпивався волонтерським чаєм, слухаючи компліменти, особливо коли вони були по рації, і вже вкотре переповідав:

– Чесно кажучи, боявся. Хто ж його знав, у якому стані гармата? Прочистити я її не зміг. А як рвоне? Бач, там одна гільза була трохи прим’ята, чорт її зна, як вона себе поведе.

– Повела! – невідомо про що підказували колеги і просили чомусь повторити про мінне поле.

Минуло трохи днів, і Жорік, обвішений обладунками, взяв у руки свого щупа, взяв рамки, взяв із собою, звісно, чуйку і знову вирушив до засідки.

– Ох, не ходив би ти туди, – радили друзі. – Бог його зна, чи педерали вже переказилися?

– Федерасти! Як же не ходити? Треба ж назад розставити таблички.

– Які ще таблички? Надгробні?

Жорік почухав потилицю:

– Можна й так сказати, таблички, які я був повисмикував, ну, з написами, що заміновано.