Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

29

– Суки ледачі, суки!

Лаявся Жора, і не тому, а чому. Після нічних вибухів педеральної колони з пагорба у виярок скотився чималий боєзапас «градів», а срані наші інтенданти ніяк не приїдуть і не завантажать – отак лежить і гниє добро.

Він так часто обурювався, що бійці вже й почали здогадуватися про справжню причину – у такий спосіб він щоразу нагадував про свій безсмертний подвиг – розстріл ворожої автоколони з гармати зруйнованого танка.

А що лишалося робити? Заслужений орден або бодай медалька вже вкотре його обминали.

Щоправда, Галя-Чупакабра з контррозвідки повідомила, що грошова винагорода, яку встановили федерасти за його голову, від часу тієї акції удвоє зросла. Але ж ти не будеш бігати скрізь і хвалитися про суму в доларах, не почепиш же її на лацкан?

– Бо ще якась сука зі своїх тебе здасть, – резонно голосом бувалого західника зауважив Сивий.

– Зі своїх? – насторожився Жора.

– Ну, із тих своїх, що штабних, – заспокоїв його дід.

Звісно, сказане в жарт ніяк не стосувалося побратимів, бо їхній рейтинг у доларах теж був чималий.

Еге, насолили кацапам, добряче насолили.

Вже вкотре, виповзаючи зі своєї засідки, Жора сліпнув на очі, аби не бачити отих покинутих лискучих реактивних снарядів.

Отут знову починалася лайка в рацію:

– Суки, суки ледачі! Ви б хоч порахували, скільки той боєзапас коштує? Ага, по тисячі доларів штука!

Друзі тамували усмішки, бо починали рахувати, а скільки ж тепер снарядів коштує сам Жора? І після всього підрахунку усмішка сходила їм з вуст. Страшно уявити, скільки отих доларів розкидано уламками по всьому Донбасі, куди не глянь – все рясно всипано залізяками купюр, за ці кошти можна б тричі підняти його з розрухи, а вони навпаки – ввергали його у ще глибшу прірву.

Нарешті однієї підхожої ночі ті «ерееси» таки вивезли.

Однак Жора не полінувався заповзти туди й побачити, що деякі, замасковані «сучими інтендантами», приховані від його пильного ока, так і лежать собі, безкарно іржавіючи, мокнучи чи сохнучи.

– Суки! Суки позорні! – не вгавав Жора.

Щоправда, він не був щирий до кінця, адже, обстеживши навпомацки невикористані «тиловими крисами» трофеї, переконався, що «суки» не забрали їх через певні пошкодження: тут була прим’ята боковина, там трохи запал прибитий, там була якась тріщинка – словом, формально «суки» були невинні, але!

Можна ж було б якось їх застосувати, адже кожна з них коштує штуку баксів. Мимоволі хлопець сам почав міркувати, а що ж його муляє? Доки згадав: знищивши ворожу металобазу, мало не зазнав зворотного удару – металобрухт розлетівся, ледь не вбивши свого підривника, тоді на нього впав і увіткнувся в землю чималий чудернацький циліндр-стакан, приварений до чималого лома з «вушком», тобто так званий колодязний бур.

Заплішився він йому в пам’ять – і все. Але чому? І тут Жора збагнув – він бо увесь час міркував, де б йому дістати таких труб належного діаметру, щоб зарядити реактивні фугаси і випустити по ворогові, хоч ті заряди й некондиція, але! Кудись таки долетять.

Оно радянські «катюші», так ті одоробла взагалі без труб літали, і що? Лякали німців ще дужче, бо влучали куди-як, і акуратних німців саме це найбільше й лякало.

Та й самі «катюшники» ненавиділи свою зброю, й не тому, що еліпс ураження становив три на півтора кілометри, а те, що вони часом просто не злітали, а, зачепившись, свистіли над головою, намагаючись висадити у повітря своїх же мінометників.

Радянські гвардійські мінометники над усе полюбляли «Луку Мудіщева», радянський аналог фашистського «Фау-1», тільки зменшений.

Чому «Лука», чому «Мудіщев»?

Тому що фалосоподібний. Проте гігантський пеніс не через це викликав симпатію, а тому, що стартові дроти цієї штуковини відмотувалися далеко за позиції, тож півтонними зарядами можна було прелюбо гатити, не остерігаючись аніякого зворотного вогню, на відміну від «катюш».

Це все довго мучило Жору і ніяк не хотіло об’єднуватися з дебільною конструкцією колодязного буру, доки хлопець випадково не вступив у ховрашу нору і мало не зламав ногу.

– Сука! – заволав він замість «еврика», як це б належало винахідникові у момент осяяння.

Затамувавши подих, щоб відкриття не вилетіло з голови, Жора помчав до руїн збирати подерті зі стовпів дроти, а потім – піднімати бійців, адже починало вже вечоріти, й ті, невдоволені порушеним вечірнім відпочинком, змушені були напружуватися, викликати в собі ентузіазм і рушати на подвиг.

Якби хто побачив збоку вервечку бійців, які рухалися наче низка зулусів, що на жердинах несуть підв’язану здобич, —

отак і укропи тягли, зігнувшись, приторочені реактивні снаряди типу «град».

Бо та сама Галя-Чупакабра повідомила координати кількох підготовчих таборів, де федерасти муштрували завербованих лугандонів, аби перетворити їх на убивць свого народу, дивно, що розташування було найближче до цих наших позицій.

Попереду чимчикував Жора, несучи довгу залізяку, тобто славного колодязного бура.

Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір’я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.

Розвантажились і попадали; тільки не Жора – той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.

– Оце з неї запускати будеш? – кивав на жердину Сивий.

– Твого хера прив’яжу й запущу, – звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.

Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи «ховрашу нору», лишень охайнішу й рівнішу.

Тут виникло дві проблеми – адже бур меншого калібру, ніж «урагани», отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по-друге – не напоротися на камінь.

Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.

Аж нарешті почали прикручувати дроти і ставити ракети на бойовий взвод, далі обережненько опускали у «жерла».

Контактна група була з дошки, куди Жора забив цвяхи, обмотав жилками і з’єднав із клемами.

Нарешті всі урочисто поховалися і завмерли. Першим перехрестився Сивий, яко набожний галичанин, а за ним і всі решта.

– Ну, з Богом, – видихнув Жора, – тобто получи, фашист, гранату! – І тицьнув дротину до законтаченого цвяха, накрутив машинку, а потім натиснув кнопку.

Земля деяку мить подумала, потім бевхнула, видихнувши вогнем у нічне небо, аж усі замилувались, окрім Жори, бо він, матюкаючись, тулив підпал до наступних контактів, і підгірок озивався вдячним струсом, викидаючи з себе смертельне начиння; чи не останнє з них несподівано смикнуло за собою шнур разом з клемами й машинкою і викинуло за чагарі.

Однак за далекою лісосмугою ніч почала рватися спалахами, здавалося навіть, що сяйво сягає аж сюди, ну, це в кого були біноклі.

– Жора, ну ти Жора, – ніжно підсміювалася в рацію Галя-Чупакабра, – ну ти, блін, дав.

Він завмер біля слухавки.

– Тобто, Чупо?

– Ну, влупив у світ, як у Божу копієчку, – і вона почала повчально рахувати, що надійшло з пункту спостереження, і за кожною новиною хлопцеве обличчя сіріло.

А що? Хіба в нього була можливість корегувати кут кидання? Чи бодай зробити пристрілювальний удар, щоби потім націлити інші?

– Дак снаряди ж були пом’яті, – кволо одбріхувався він.

– Але шухєру наробив, – заспокоювала його рація. – Ті ідіоти ламають голову, звідкіля в нас тут «гради» взялися, нехай тепер стережуться.

Ну, закинуть розвідників, знайдуть реактивну позицію, а там що? Дірки?

Але Жора вже журився про інше:

навіщо було віддавати інтендантам увесь бойовий запас? Ну де тепер взяти снаряди? Що, хіба знову стерегти у засідці, коли гумняний конвой їх привезе?

Може, все почнеться спочатку, однак тим часом ховрахи не стали ждати, вони швиденько захопили нірки й почали копати проміжні переходи – оце класні шахтарі.

А що? Сонячний бік, поряд чагарі, а що ще треба для справжнього щастя?

30

Дороги, ще довоєнні, були жахливі, а зараз стали вже геть, а чимдалі од Харкова, то просто жах, та ще й розбиті важкою військовою технікою, отож Тарас щосили вчепився в кермо, бо лаятися не міг через дівчат у салоні.

Щоб відпочити, він вдавався до хитрощів – зупинявся й роздивлявся зашарпану карту, звірявся з новеньким планшетом і дивувався, що мав великі розбіжності, від чого потроху приходив до пам’яті; й на біду уздрів боковий об’їзд, що обіцяв коротший шлях.

– Але ж ми й так відстали від колони, – зауважила Людмила Іванівна.

– То переженемо її, – просяяв Тарас. – І очолимо!

– О-о, – клас! – підпискували дівчатка.

Людмила Іванівна ще посперечалася з ним, вона цілу дорогу кляла себе, що вплуталася в цю сумнівну історію, виправдання було таке, що цей молодняк десь роздобув пальне, «газель», напхав пакунками з гуманітаркою, то що – відпускати їх самих?

Всі ж люто рвалися в червону зону, й не було на це ніякої ради. Ну як знала, що станеться попереду, – передчуття ніколи не обманювали досвідчену волонтерку.

Однак швидко командування узяв на себе Тарас, бо дівчатка захоплено дивилися на нього й на все, що він казав, мліли, бо він мав великі світлі кучері.

– Траса деблокована, – впевнено тицьнув у малу пальцем.

Завернули на бокову, і справді, метрів, може, з двісті був асфальт, потім трамбована галька, а далі покотилася банальна ґрунтівка, півдня вона старанно виймала кишки з волонтерів.

– Крейзі вей! – співав водій, аби дівчата не відчули його тривоги.

Довго перлися глибокою колією, аж тут вона рвучко крутнула, і Тарас щосили газонув, машина висмикнулася і тут-таки впала боком.

– Міна! – люто заволав Тарас, аби не подумали, що він не впорався з кермуванням.

Довго всі виповзали з пакунків, а надто з блоків мінералки (будь вона навіки проклята), потім з мікроавтобуса.

Усі були цілі, аж навіть спробували штовхнути авто на колеса, але...

Отож наламали гілок і замаскували як могли.

Пройшли чимало, надибали покинуту хатину, а що вона була брудна і гола, то рушили до крайньої повітки з давнім сіном, повкладалися вкупніше, вже не лаялись, бо потомилися з дороги, Людмила Іванівна прийшла з розвідки, а Євка взяла рушницю й сіла чергувати.

Вона сиділа і їй снилося, що вона не спить, бо картинка перед очима стояла та сама: чагарі, однак несподівано туди закралася якась різниця в зображеннях, дівчина густо закліпала і – прозріла:

до будиночка з бокових бур’янів заходила чимала група перевантажених зброєю людей, вони потомлено розташувалися всередині; Євка почала торсати друзів, затуляючи їм роти, і всі вони німо повиповзали з сіна й подалися аж за кущі, позираючи на хатину.

Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:

– Дамо бій, – раптом зірвалося в нього.

– Ти здурів, – почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.

– Отак і полишимо їх? – особливо соромилася Євка. – Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?

Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на «бруствер» усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.

– Хто такі? – українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.

– Хто такі? – знову запитав Сивий.

– Ми зв’язківці, – гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру «УЗАД», бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!

– Я шофер, тобто водій, – додав Тарас.

Сивий шморгнув на те носом:

– Бий мене сила Божа, – лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.

Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця – все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався – він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от – на тобі, маєш.

Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.

– У мене є мисливська ліцензія, – похвалився на свою рушницю Тарас.

– Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? – зблиснув останньою надією Сивий.

– Справді, все може бути, – підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.

– Де там, – шепотіла Євка, – вони всі в чорних уніформах.

– Одностроях, – виправив Тарас.

– Тихенько тікайте відси, – порадив Сивий, але ті ще дужче нашорошились.

Сивий шкрябав свої сиві вуса, доки не надумав. Ще раз із сумом зиркнув на той будиночок, потім на молодняк, і зморшки на його чолі розгладились.

– Гранати є? – риторично запитав.

Вийняв із сумки хлібини й дав дівчатам потримати, позбирав туди з кишень усі їхні гранати, рубчасті й гладенькі, поскладав у сумку, перетяг їх якомога тугіше, потім почепив на шию, закинув свого «калаша» за спину і поповз.

– А ми? – почув ззаду.

– Прикривайте мене, коли шо, – прошепотів і люто зник.

Так довго повз, що зсутеніло.

Особливо докучали не чагарі, а бур’яни, він матюкав їх, але сумка попереду часто затуляла рота.

Панувала моторошна тиша, в яку волонтери дивилися з позиції. Так минуло, може, з півгодини, нарешті Тарас не витримав:

– А може, це зрадник?

– Що? – схаменулися всі.

– Отак, обдурив нас – ні діда, ні гранат.

Дівчата нюхали свіжий хліб і напружено мовчали у відповідь. Несподівано Людмила Іванівна сказала:

– Тс-с.

Вона, а потім і всі побачили, як аж по той бік будиночка німо повзе Сивий, зайшовши з тильної стіни, підсунувся під вікно.

Одну гранату вклав у кишеньку сумки, витягнув кільце, й, давши одскочити дужці, усе це жужмом вкинув досередини, —

рвонуло так, що вартовий вилетів крізь двері разом з ними.

Запанувала моторошна тиша, яку уважно слухав Сивий, приклавши пальця до губ, і недаремно: з горища долинув слабкий, але болісний стогін; закинувши туди останню гранату й підкинувши спалахом шифер, Сивий ще деякий час стомлено сидів, одсапуючись, а потім неквапом, озираючись автоматом назад, посунув до волонтерів.

Прийшов, увесь трохи приголомшений, обтрушений сміттям, наче борошном; чоловіка лютило, що забув затулити вуха й одкрити рот, як годилося б ветерану, отож зараз підскочить тиск.

– Тут сидіть і не рипайтесь, – буркнув він і, струснувши в сутінках нікельованим велосипедом, сів на нього.

– Що? – перепитав Тарас.

– Ждіть! – був наказ, останнє, що почули від нього.

Вже рипнули педалі, як Людмила Іванівна згадала:

– Стійте! А хліб?

Сивий із сумом пригадав про нього, однак куди покласти? – сумка бо одлетіла у вічність.

Озирнувши дівчат, він обрав Євку, бо в неї були довгі коси, розплівши, узяв стрічки, обв’язав буханки, затягнув і почепив на руль. Хотів сказати щось, але тільки махнув рукою і поїхав.

– Старість, – бідкався сам до себе, – бач, хліб забув. Ну, як так можна?

Волонтери сиділи, й темрява чекала на них. Нарешті отямився Тарас:

– Зібрати трофеї.

Всі неохоче замникались.

– Які трофеї? – зітхнула Людмила Іванівна.

– Які? Документи, зброю, різні речові докази, а раптом там громадяни Росії? – оживав хлопець.

Наставивши перед себе мисливську рушницю, всі рушили до будиночка, Тарас нарешті отямився, і все це знімав на планшет, бо його дуже мучило, що не здогадався зняти Сивого і його атаку.

Всередині стояв млосний дух, перемішаний з вибуховим чадом. Першого знудило Тараса, а за ним і весь гурт, вони кинулися назовні; там Тараса вивернуло ще раз, а на нього дивлячись, і всіх разом, отак кілька разів Тарас перший починав, а за ним і волонтерки – так, що хлопець ледь не загубив планшета...

Бетеер долав ранок, за ним теліпалася на тросі «газель», бійці сиділи верхи на броні, ощирившись на сутінки автоматами.

Всередині бронемашини скрючилися волонтери, намагаючись зігрітися подумки, увесь час повертаючись до пережитого.

Бетеер знову почало люто гойдати на колії, всі стукнулися колінами й тут полякалися, що знову виверне, благали Бога, похапавшись за роти, однак радісно збагнули, що все віддали, що вже не було чим.

31

Якщо ви їдете на фронт, то ніколи не робіть цього наодинці. Хто його зна, які люди трапляться по дорозі, адже Радянський Союз за триста п’ятдесят років свого існування створив цілу таку породу переконаних людей, котрі щиро вірять в єдінонєдєлімость. Ну, може, хто й за гроші.

Особливо якщо ти у військовій формі. А на руці в тебе – натовський годинник. Він і сам по собі може привабити тямущого рецидивіста, адже вартість його безсумнівна.

Але це все не про Жору.

Хтось казав, що він притягує до себе неприємності. Чи це так? Він просто мріяв привабити до себе когось із таких, аби потім принагідно зменшити кількість цієї породи.

І тут діють дуже прості правила: по-перше, вмикай на потилиці третє око, це дуже просто – наче в тебе над серцем такий вимикачик: цок – і вже діє.

По-друге, хоч куди б ти йшов, повільно пройдися натовпом, туди-сюди, і запам’ятай, хто випадково трапився тобі на очі кілька разів. Звісна річ, може, це й простий збіг, а може, й навпаки – так чи інак, але в будь-якому випадку не завадить.

Жора й так мав високий зріст, однак усіляко додавав собі помітності – ходою, рухами, очима – ось, мовляв, я класний, я козирний.

Тобто: я необачний.

Звісна річ, сідати у вагон треба в останню мить, щоб обрубати за собою «хвоста»; навіть якщо той сідатиме в інший вагон, то на лінії перону це зробити складно. Правда, це може бути й «зачепер», скочити на останній тамбур. Бо якщо ти комусь дуже потрібен, то він і підлетить вертольотом, і сяде на вагон.

На наступній станції провідниця ледве встигла обтерти поручні, одкинути підніжку й випустити пасажирів, як до неї підійшов добродій у залізничній формі, але вийняв і показав посвідчення зовсім інше.

Дівчина удала спокій, бо таке частенько трапляється, тут чорт усіляких носить. Чоловік не квапився, але коли почалася посадка, він піднявся в тамбур і, перебігши очима квитка, запропонував одній тітонці:

– Я б дуже просив вас перейти у другий вагон, – і запропонував їй туди квиток. – Тут така справа: їде дружина одного чоловіка, й він дуже просив вас, аби допомогли йому.

Тітка зраділа, що є привід обуритись, тут і так мороки повен рот, так ще...

Однак чоловік елегантним рухом фокусника поліз до себе у внутрішню кишеню і, на превеликий подив провідниці, витяг звідти не своє грізне посвідчення, а пляшечку парфумів «Конті», тітонька просіяла, бо їй здалося, наче аромат заповнив не лише тамбур, а й усе її подальше життя.

«А мені, засранець, нічого не дав», – підкопилила губу провідниця.

Далі почалося вже геть для неї незрозуміле – на іншій станції до неї підійшов типовий контролер. Вона забожилася б, що досі жодного разу його не бачила, бо контролери були тут усі свої. А цей показав посвідчення геть не контролерське. А коли почалася посадка, зробив схожу пропозицію двом дядькам. Щоправда, презентувавши їм не парфуми, а по літровій пляшці «Житньої».

Провідниця зацікавилася: а кого ж ці перевдягнуті залізничники підсадили в поїзд? Якийсь службовий інстинкт змусив її зачинитися в купе на замок – слава Богу, наближалася ніч, і «людина має законне право відпочити від цих клятих пасажирів», натуральних і підсадних, чорт би їх забрав – і тих, і інших.

Жора мчав крізь ніч, і з кожною хвилиною підступалася радість, що він вирине з безмірного натовпу і впаде в братні обійми укропів, він уже наперед відчував ці дужі потиски, чув рідний сміх, хрипкі жарти.

Це, як бувши маленьким, ішов з мамою на пляж і сам собі не вірив, що ось уже за якихось десять хвилин радісно шубовсне у воду. Або, повертаючись звідти додому, мав радісне передчуття морозива – ось зараз почнеться алея, а на ній ятка – невже за якісь дві хвилини він доторкнеться до дива?

Так-так, так-так, – дзвінко підтакували колеса.

Плацкартна публіка не викликала заперечень, Жора «просканував» усіх поблизу – не могли ж якісь хитрозроблені сепарюги так досконало повтягувати в себе силові поля?

Поруч сидів славний чоловік з теплим поглядом, він ніяк не міг відірватися від книжки, ще б пак, автор – Кастанеда, це, бач, література не для підсадних. Лагідність, з якою той пробігав рядки, тамуючи насолоду, багато б чого могла розповісти про добродія, однак Жора не хотів перевіряти, не хотів ламати людині кайф. От якби той читав Маккіавелі, то була б інша річ.

Чаю чомусь не було, отож хлопець подався по воду, аби позбавитись дискомфорту. По дорозі побачив благальні дівочі очі – людина у формі викликає надію, а надто, якщо до тебе в купе чіпляється якийсь командировочний. Той, забачивши бійця, одразу прибрав руки й слова.

«От би непогано заліпити кружкою в морду», – подумав хлопець, але як потім з цієї кружки пити воду?

Повернувшись із водопою, Жора побачив, що верхні вже полягали, а інтелігент заховав улюблену книжку і теж уже вкладається до сну. Жора також вирішив застелятися, коли несподівано почув такий наче писк, висунув голову в прохід і побачив ту дівчинку, вона, вирвавшись од нахаби, поправляла зачіску і рухалася сюди.

– Можна, я..? – кивнула на лавку.

– Сідайте, – зітхнув Жора, хоча його зовсім не приваблювала перспектива йти розбиратися з якимось там цивільним. Інше діло, якби то був Ван Дамм, чи принаймні Брюс Вілліс.

«Будь ти хоч сто раз Ван Дамм, я тобі по морді дам», – цокотіли рейки.

Ну, попереду деяка морока вмовити верхніх сусідів, аби помінялися місцем з дівчиною. Ну, хоч би якась видна, а то таке собі жабеня чи мишеня, типова заочниця, що завалила сесію. Неначе відчувши його думки, світлоокий добродій почав хутчіше стелитися.

Тут Жора відчув на собі благальний погляд – дівчина то опускала очі, то кивала ними в протилежний кінець коридору:

– Ну, мені треба...

«От засранець», – подумав він про командіровошного, – дитина хоче пісять, а він пристає».

– Ну, я боюся, – ніяковіла вона про таку незручну ситуацію.

Господи, скільки того діла?

Жора посунув за нею до туалету, вийшов у тамбурчик упівобернувшись, і вона рвучко вкотила йому в лице електрошокера, з’єднаного з газовим балончиком, —

хлопець миттю похлинувся,

ззаду його ніжно підхопили руки світлоокого добродія, допоміг і командіровошний, коли Жору виволочили в тамбур, той став і загородив передні двері.

Потяг колотився об колію.

Парочка хотіла перейти в сусідній вагон, але командіровошний перепинив:

– Туда ніззя.

– Це ж чого? – здивувався кавалер.

– Тоже спєшітє, да? – хитренько усміхнувся той. – Ну, там ето, – зітхнув. – Секс, понімаєте? Нада чуток обождать.

У тамбурі спритні ніжні руки вивертали Жорині кишені:

– Чєво стала? Залівай.

Світлоокий тицьнув їй літрову пляшку «Житньої», затиснув хлопцеві ніс, а дівчина спершу не влучила горлечком в горло, бо тамбур хитався, горілка хлюпала, смерділа, переливалася.

– Чєво стала? Откривай.

Тут вона отямилася, що в неї в руках ключ од бокових дверей, почала його вставляти й крутити; тим часом чоловік помітив у хлопця натовського годинника, і хоча таке було суворо заборонено за інструкцією, хутко зняв і засунув у свою кишеню. Ну, а з іншого боку: де ти ще візьмеш натовського годинника?

...З тамбура почувся гуркіт, наче там відчинили двері, щось гупнуло, і все зачинилося.

Кавалер з подивом узрів звідти дівчинку, яка, виходячи, соромливо затуляла личко, подивувався і напарник, він би їй в батьки годився, тому теж прикрив долонею очі; війнуло чистим горілчаним духом, і командіровошний, пильно зазирнувши в тамбур, виткнувся звідти й привітно поступився дорогою молодятам.

– Ну, чіво ждьотє? Свободно, – багатозначно підморгнув.