Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

20

До такого ревіння неможливо звикнути – воно гірше за канонаду, бо село лежало в низині і вертольоти заходили бриючим польотом на крутий віраж, розкидаючи своїми вихорами рештки згарищ, не кажучи вже про пріле листя.

Але кожного разу Кирилко зривався з ліжка й біг зі своєї руїни до колодязя, хапав рогатку й жбурляв нею у ворога камінчик, обмотаний мотузкою.

Пілотяги вже знали його:

– Хуйнуть, што ль? – сміялися, трясучи амуніцією.

– Да он патрона нє стоїт-то, дажь холостого.

– Во гадьониш.

– Да чьо там, іграєтца пацан.

Одгуркотіло, а Кирилко здивовано дивився навздогін, потім знесилено оглядав свою рогатку й обережно клав на цямрину.

Серед поруйнованих садиб колодязь видавався монументом – ще дуже давно, коли був живий батько, то змурував, а корбу надбав із нержавійки десь із Західної, ланцюга морського аж із Криму, словом, було на що глянуть, чим похвалитися перед людьми.

Навіть перед тими, хто надлітав на бриючому польоті.

– Ану, сматрі-ка: вискочіт хахльонок ілі нєт?

– Наспор? – скривився пілот пещеним лицем.

– Да нєтушкі, тут запросто проіграєш, – кричали вони поміж себе в лінгафони, завертаючи свої «Чорні акули» вздовж розбомбленого азимуту, – і справді, хлопець щоразу вибігав, стріляв з рогатки і ще довго погрожував небу кулачком.

– Гади прокляті, – кричав, – всю рибу розігнали!

Він не розумів, чому його зброя така безсила, тому лазив руїнами не лише в пошуках поживи – де під уламками крупа завалялася, де зерно, – ай виглядав потужніше знаряддя, аж поки побачив уламок чавунних дверцят із досконало гострими рубцями.

Приніс до хати (тобто до того, що од неї лишилося, слава Богу, один закуток) і почав переробляти рогатку, тобто взяв більшу розвилку, причепив потужнішу гуму з автокамери, щоби двома руками розтягувати, а вже потім прив’язав до мотузки чавунець, заклав до шкуратика рогатки й дбайливо встромив усе це на цямрині.

Думати про свою долю йому було ніколи, бо життя складалося з пошуків, а потім з обміну на путяще, адже гуманітарка сюди вже не доходила.

Хіба що виклянчиш у проїжджих; вони ж не знали, що він сирота, в якого нова війна все розтрощила й забрала.

– Вон, бля, пацан гребеться, – визирали зі своїх підвалів односельці.

– Да, нелегко ему, підсобити б, дак самим нема чим підсобиться, – скрушно хитали головами колишні пенсіонери, знаючи: доки хлопчина совається, значить, є в нього якийсь запас.

Коли воно нічиє, то кому за нього болить?

Особливо, як вгледіли, що він примудрився рибу ловити, закидаючи наживку з рогатки, – отже, не пропаде.

Власне, оця довга волосінь і запалила його, направила на рятівну думку, що не лише рибу можна ловити на гачок.

– Що найкраща закидушка не з вудки, а з рогатки, – коментували здалеку таку риболовлю погорільці, коли селом тонко линув дух печеної риби.

– Ге, – гомоніли, – цей не пропаде.

...Цього разу він вискочив під низькі кручені хмари одягнутий, бо рішуче приготувався, а коли небесна машина підлетіла, глушачи все риком, розтягнув щосили свою гумову пращу й пустив чавунець далеко попереду гвинта.

І цього разу розрахував точно – метал виявився прудкішим за колишні камінчики:

влучив під лопать, вмить його з льоскою затягло на вал, закрутило, тонкий моток на землі вмить розвився й злетів у повітря, тягнучи далі за собою ланцюг з відром, потім шалено розкрутивши корбу, —

ланцюг змією злетів догори й обвився під гвинтом,

акула клюнула, і вже не машина тягне ланцюг, а ланцюг машину,

пілотяга налягав на газ,

вертоліт ривком висмикнув з бетону всю корбу й потяг залізяччя, однак почав припадати набік, шарпнувши до себе металеву цямрину, обкрутився нею, бо корбою став тепер він сам, вибивши собі скло кабіни,

тіпнувся раз, другий, тоді надсадно ревнув мотором, втрачаючи рівновагу, і почав клювати носом, доки не вгатився боком межи каміння й кущів – підскочив, втрачаючи гвинт, розкидаючи лопаті, збиваючи цеглу на пил,

і брязнув на землю, поринувши у власний спалах, сипонувши навколо вогнем і чадом.

Хлопчина навіть не здригнувся од вибуху, так цупко напружилося його тільце. Він зійшов на розколотий підмурок колодязя і в затиснутому кулачкові показав небу свою зброю, і небо побачило його.

21

Жорік мав велику силу волі і знав, як нею користуватися, інакше як би він жив? Втрапивши з одного оточення в інше, скрадався негостинною місцевістю з одним бажанням – поїсти.

З харчів надибав лише дохлу рибину біля берега, однак вогню розводити не став, а, напруживши всі енергетичні поля навколо шлунка, згриз її, не вдаючись до кулінарних відчуттів.

Однак це лиш загострило голод, що починав панікувати, а Жорік остерігався третього оточення, а там точно не нагодують, і проклинав цю гібридну війну на чому світ стоїть.

Вночі, коли всі пахощі влягаються спати, харчові набувають особливої сили, тим паче, що духм’яніло явно казарменим меню, до якого в бійця були натреновані почуття.

Повзучи туди як на компас, Жорік знешкодив розтяжку з гранатою й дуже втішався, адже тепер був бодай при якійсь зброї.

...Солдатик міцно спав на посту, густо сопучи вечірніми сардельками, й Жорік не став уривати йому сну, доки не знайде пахучого харчоблока.

Нюх у темряві, бувало, діє краще за зір, отож, намацавши ним польову кухню, він здобув центр кулінарних спокус.

Звісно, там все було вилизано, бач, ніхто не потурбувався про юного диверсанта, він обмацав надією все, що тут було, однак вражі кацапи не лишили бодай шкуринки хліба, тільки самий аромат гречаної каші з сардельками.

Носом зачув питний бак і нарешті наповнився донесхочу.

Потім, одпоровши шеврона на рукаві, видобув секретного пенальчика, тут була не лише символіка із зображенням невинної гілочки укропа, а й потаємний вміст – пігулки, які йому подарувала Тося, коли вони зустрілися біля штабу:

– Ти кілер, пробач, тобто розвідник, тобі це згодиться.

Обережненько одтулив голову китайської ящірки на пеналі і втрусив у бачок чимало пігулок, сказано: диверсант; хоч і є повір’я – не можна плювати в криницю, однак народна мудрість мовчала про ціанід.

Вода трохи пожвавила силу волі, зір поліпшився, й хлопець помітив світло.

То світився напис:

«Призраки».

Ну, звісно, синього флуоресцентного кольору, як і належить на пересувній казармі, склепаної з броньових листів, окрім напису її вночі видавало ще потужне сите хропіння, що просочувалося крізь вентиляцію.

Не втримався, аби не плюнути в напис «Призраки», потім, крекнувши, вийняв парашу з біотуалету, звісно, аби не порушувати армійського порядку, плюнув туди наостанок ще раз:

– Прізракі, блін.

Ще за мирного часу він був дуже начитаним хлопцем, змалку його дуже хвилювала загадка «Дорожньої кімнати» Едгара По, де стався незрозумілий злочин усередині замкнутої кімнати; й Жоріку несподівано блиснула думка, що він щойно повторив давній літературний подвиг засновника детективного жанру.

Гордість була трохи посилена тим, що не забув ізсередини до сідала причепити розтяжку з гранатою, аби поліпшити класичний сюжет, але саме час було хутко думати про інші сюжети, наприклад, як звідси якнайшвидше вибиратися; і Жорік обережно посунув між інших пересувних казарм, аби не потривожити їхній сон, шкодуючи, що не може потривожити.

22

– Щось наче горить, – потягнув «дідусь» носом по салону авто.

– Сам ти гориш, – крекнула «бабця», – це кава.

Тут він побачив у неї термосик і здивувався, як давно, виявляється, він не чув цього запаху, вона допила і вилила рештки гущі йому.

Він поплямкав:

– Арабік з робустою, – й кожен полинув у далекі спогади, коли можна було швендяти кав’ярнями й перебирати різні сорти, винятково найдорожчі.

«Бабця» ретельно закрутила термосик, опустила шибку і викинула його у віконце, він дивно крутнувся повітрям і влучив у власного причепа з дровами, одскочивши назавжди у мокрі замети.

Авто довго шукало, куди з’їхати з мокрої траси, аж доки знайшло побитий снарядами гайок, де можна закотитися разом з причепом і не впадати в очі.

«Бабця» розмотала хустку, зняла сиву перуку й кинула її на заднє сидіння, деякий час поринала в спогади про минуле, далі крізь скло дивилася, як її супутник перебирав полінця в причепі і, вибравши кілька симпатичних, узявся до дивних дій:

розколовши навпіл, видовбав середину,

викуривши цигарку, взявся до наступної.

– Галю, довго ти там?

«Бабця» знову наділа перуку, запнулася хусткою, взяла потерту сумку й несподівано спритно вислизнула із салону, оглянула половинки поліна, заходилася вкладати туди пакети з білим порошком, аж замилуваний «дідусь» додав ще детонаторів, Галя намастила половинки клеєм і ретельно стулила їх докупи, обтерши пальчиком.

– Да, – пхикнув «дідусь», – отак наркомани перевозять наркоту.

– А ти думав, – усміхнулася вона й дбайливо вклала їх зверху купи, витерши пальці об борт.

«Дідок» накидав трохи й нормальних дровеняк, потім закинув за кущ долото й вони, поскрипуючи іржавими ресорами, викотилися на асфальт.

Передмістя почалося з промзони, промзона почалася блокпостом.

Бойовики довго оглядали документи й автівку, наказали одкинути брезент, поворушили дрівця.

– На продажу возіте? – здогадався старшой.

– Да на какую тєпєрь-то продажу? На обмен. Вот, промишляєм. І людям, да і себе, – запопадливо усміхався «дідок», – а как же, бля? Не пропадать же добру, вон сколько снаряди нарубілі-то, чєво ж людям мьорзнуть-то?

Перетрусили багажника, в салоні попіднімали навіть килимки.

– Да ви, небось, синочкі, і самі не на курорте? – старанно проскрипіла «бабця», – чем же греетесь, а? Вот, бєрітє-ка, ядрьониє, бєрьозовінькіє – і істопіть, і на шашличкі годяцца.

Бойовики ствердно перезирнулися.

– Подкаті-то, дєд.

«Дідусь», посилено газуючи, підкотив під бетоновану загорожу й почав кидати полінця по той бік.

– Защітнікі ви наші, – приказував за кожним. – Да забірайтє всьо, рєбятушкі.

– Харе, харе, дедушка, – запашів подякою старшой і, вийнявши з підсумка консерву, промовисто зважив у долоні. – Дєржі, бабка, подкрєпітісь-ка.

– Ой, спасіба, ой, спасіба, синочка, – підхопила банку «бабка» й похапцем заховала в сумку, – м’ясца-то уж давно не відєлі, дай вам Бог здоров’юшка.

Вчора сепарам розвантажили чимало з нового гум-конвою, щоправда, не все були консерви, а навпаки. Але тут дуже зручно – пакгаузи далеко од людських очей, та й дверима просто на трасу.

Важче було потім – пакувати у фури «двохсотих», вантажити «трьохсотих», не ганяти ж назад порожняк?

Автівка, гаркнувши неякісним пальним, вирулила на дорогу і, кашлянувши на прощання, покотилася геть.

– Фу, блін, аж упріла, – розмотала хустку «бабка».

– А я? – відгукнувся «старий», люто озирнувшись на куйбишевську промзону.

Хутко сутеніло, коли авто з причепом викотило на узвишшя і стало.

– Да, кофейку б не завадило, – муркнув «дідусь».

– Ге, у нас трофей є, – Галя урочисто видобула з сумки чималу консервну банку. – Дай ніж.

– Чекай холодним давитись.

Він виліз із машини, відкрив капот, притулив консерви до гарячого мотора і пірнув у салон.

Галя увімкнула світло й притулила дзеркальце під вітровим, зиркнула в нього – звідтіля прозирнуло молоденьке личко й приязно усміхнулося.

Вона вже почала було ватою витирати нашарування, як Мічурін ніжно торкнувся руки.

– Стривай, щоб не прийшлось потім знову мазюкатись. Пожалій себе, це ж складний грим.

– Ти що? Хіба не ті поліняки вкинув?

– А хтозна, не було коли вибирать, чорт його зна, може, доведеться повторяти заїзд.

Галя помилувалася собою наостанок, скривила «старечі» губки й невдоволено заховала дзеркальце.

Взагалі-то вона відчувала, що Мічурін бреше, бо, можливо, отак у дивний спосіб виявив приховане бажання інтиму? Але хто зна.

– Ти пожартував.

– Не кажи гоп, – відказав той. – Доведеться чекати.

– Що? Ночувати тут?

Мічурін не зміг стримати усмішки:

– А чого? Сідушка одкидається, вліземо в один мішок.

– Навіщо в один?

– Не мерзнути ж. Ні, ти не подумай...

Й раптом зірвався на сміх.

– Ідіот, – була відповідь.

– Ні, ну ти уяви: двоє геронтофілів у тісному мішку кувиркаються між собою, – розслаблено реготав, – ой, у гримі, ой не можу.

Зазнавши ліктем у бік, стримався.

Деякий час сиділи мовчки з вимкненою лампочкою, зі спогадами в нормальне давнє своє життя, женучи думку, чи повернеться коли?

– Може, нагрілося? – з надією прошепотіла вона про консерви.

Цієї миті далекий вибух гостро підкинув темряву. Потім здетонувало ще, і кілька разів потужніше.

Обидвоє вискочили з машини, почали хапатися одне за одного, скакати й верещати.

Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.

– О, краса! – кричав крізь гуркіт він.

І двійко «літніх» людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.

– Фух, – одхекався першим він, – а ти не вірила.

– Я? – стусонула його ліктем. – Ах ти ж гад.

Ще б пак – адже це була її вигадка:

колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.

Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія – зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.

Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.

Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий «грим»?

– Ну й що? Зловили засранця? – допитувався Мічурін.

– Ти шо, – кокетливо одводила «старечі» очі, – тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.

– А хто то був?

– Підарастка одна, хімоза.

– Хто-хто?

– Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.

Мічурін знову приховав усмішку:

– Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?

– А в кого ж іще?

Почали реготати, Мічурін допитувався:

– Чого ти димовий зробила, чого не бездимний?

– Тут тонкощі треба знати – димовий не так рве, зато ефект диму, розумієш, ну, феєрверку більше.

Мічурін утер сльози:

– Да, дійсно, який це дурень феєрверки з бездимного робе.

Обидва в салоні, поскидавши сиві перуки, старанно витирали непотрібний вже грим.

Машина вже добряче розігналася трасою, висвічуючи пітьму в протилежний від дихаючої заграви бік, коли Галя зненацька вхопила його за лікоть:

– Стій! Стій, козел!

– Якого ти?! – рвучко загальмував.

– Ідіот – консерви ж на моторі! Ще, диви, рвонуть!

23

Якби не його кримінальне минуле, Звіробій не стримав би люті – по такій зливі викликали в спецчастину.

Еге, тут у них тепленько й сухенько, сиди собі перед телевізором і виглядай – може, якась «дичина» набіжить.

– Ми до вас звернулися, – поважно бубонів сопливий офіцер, – зважаючи на ваше специфічне кримінальне минуле.

– Кримінальне? Я не з Криму.

«Ох ці фронтовики, не можуть без своїх фокусів», – майже буркнув офіцер, бо був геть сухий, не те що Звіробій – геть мокрий.

Розгорнули карту.

– Десь у них упав гелікоптер, ціла паніка в ефірі, бо там був чийсь синочок, а знайти не можуть.

– Да це понти, як це – не знайти? Тут же така густота населених пунктів – і ніхто не бачив?

– Виходить.

– А радари?

– А в них там нема радарів, – обвів пальцем чималу зону.

Звіробій швидко збігав очима по карті, а потім, вибравши найнижчу місцину, тицьнув пальцем і завмер.

– А скажіть, – голос крутився навколо пальця, – а з яким селом немає ніякого телефонного зв’язку?

Офіцер вийняв записника, погортав і:

– Село Балабанівка.

Звіробій вдоволено кивнув до свого вказівного, бо той саме і впирався в населений пункт Балабанівка.

Сказано, браконьєр.

Він влетів у бункер і словами сипав густіше, аніж дощ:

– Чуваки! Є шанс на медаль!

Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.

– Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!

Він навмисне не сказав «спецвідділу», бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.

– І де ця медаль? – буркнув вже не так байдуже Джура.

– В Балабанівці.

– Сам ти балабон – це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?

Хотів додати «в такий дощ», але Звіробій сам радісно вигукнув:

– В такий дощ, в такий дощ!

Ідея була потрійна, по-перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по-друге, медаль і ротація, по-третє:

– Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна – і ми там!

– Річка-лоханка, – буркнув Влад-Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.

Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.

...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.

– Що за притча? – шепотів на таке диво Столиця.

Почали шукати чужого «двохсотого» синочка, еге, де ж там – все досконало вигоріло, який там синочок – поплавилася навіть дюраль.

Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.

Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи, та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами – Джура славно встиг замінувати здобич.

Їхній воділа, мудак, вискочив з кабіни подивитись на вибухи, а що тут було дивитися, треба було мотати звідси, а не оченята лупити.

Влад вибив йому зброю і радісно скрутив, притиснув коліном горло, і той насилу просичав крізь нього всі паролі.

– Дяді, і меня візьміть, – почули несподівано, бо вся увага була навколо підірваного гвинтокрила.

Із дощу вигулькнув хлопчик Кирилко.

– Тебе, малий? Манної каші об’ївся, – буркнув Джура. – Куди тебе брать, тікай відси.

Бо волочили воділу-муділу в кабіну, хоч той і не опирався.

– Бо мнє тут нельзя, меня теперь уб’ют, – белькотів слідом хлопчина й тягнув ручкою до них фрагмент ланцюга, лізучи всередину. – Вот, посмотрітє, – брязнув ним.

– А там – тобі можна? Котись нафіг, малий.

– Бо ето я вєртольот збіл.

– Що?!

– «Чорную акулу», що, – знову брязнув залізом і рішуче викинув надвір свій мокрий поліетилен.

Ніколи було сперечатися з божевільними дітьми, плюнули, підперли «калашами» воділу і той погнав як скажений, долаючи дощ і ніч.

24

Під ранок докотилися до рідного блокпоста, Мічурін вискочив на землю дуже смішний, бо в цивільному, й вони з Галею зійшлися поглядами попрощатись, однак братія не дала, пильно повитріщалася, й тому обоє одвели очі.

Він обійшов легковушку:

– Скажи, Галко, а чому ти вибрала на акцію мене? нарешті бовкнув не тими словами, тобто не хотів так швидко розлучатися, тобто що – чекати якогось наступного рейду?

Вона могла пояснити: «бо ти найспритніший», і ще багато чого могла б сказати, однак знову повільно підняла до нього очі й вимовила:

– Тому.

Тут надсадно ревнув пускач дизелю й, розсовуючи маскувальні гілки, з капоніра виповз несподіваний трофейний бетеер, де спереду шрифтом в оточенні квіточок яскравіла свіжонаписана назва: «Чупакабра».

– Сюрприз! – разом вигукнули вояки.

Задоволені ефектом, вони чекали на реакцію.

– Що це? – щиро подивувався Мічурін.

– Весільний дарунок, – гиготнула компанія.

– Що?!

– Що-що, по вас не видно, що, – наважився Джура. – Да, довгенько ви назад добиралися, – намагався виправдати свою несподівану нечемність, – от.

– Аж дві з половиною доби, – не проминув зблиснути інтелектом Влад-Столиця.

Усі скромно закивали головами, щоб теж розділити провину перед командиром.

Особливо Хантер:

– Да чого там, доки ви там, ну, словом, а в нас уже й дитинка для вас знайшлася.

Наперед висунувся чисто вимитий Кирилко. Він мав доволі урочистий вигляд ще й тому, що військова одежа, хоч як він її підперізував, була завелика, зате попереду в кобуру не влазила велетенська рогатка.

Обоє хотіли щось до нього сказати, однак він перший підвів очі, і всі навколо притихли, і слава Богу, бо ще б почали кричати якісь вітання молодятам чи ще якісь недоречні дурниці, бо перед сиротою в них не було таких слів.

– Як тебе звати? – запитав найлагідніше бойовий офіцер.

– Партизан мене звати, – була тиха відповідь.

Що тут скажеш?

Тому лейтенант обійшов бронемашину, дивуючись, що вона геть новенька, а ще новіший напис був ззаду:

«Було б НАТО не було б АТО», й фарбою обкидано навколо віночком.

– Ну от, – лейтенант пошукав, що казати, й нарешті знайшов. – А хто це так гарно малює, у нас же, здається, художників не було?

– Знайшовся, – пхикнув Хантер.

– Хто?

– Цей, як його, тю, забув, ну, воділа-муділа, та його вже есбеушники забрали.

І знову все вмовкло.

Так і стояли.

– Гірко! – нарешті здогадався вигукнути Джура.

Усі підхопили.

Тому Галя не стрималася, і перед тим, як поцілувати Мічуріна, видобула заповітне дзеркальце, причепурилася, зиркнула туди й побачила себе якою?

У весільній фаті.

«Гірко, гірко, гірко...», – відлунилося потрощеними околицями.