Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

10

Стереопару йому лейтенант не віддав, хоч як Жора й канючив, довелося обійтися простим біноклем.

Особливо лаявся начальник на його тривалу відсутність, і не так на неї, як на те, що той затіває якусь нову таємницю і приховує її, і не тому, що забобонний, а для того, щоб мучити увесь блокпост.

Ну, ясна річ, ви, мовляв, стовбичте тут, а я, козирний, десь подамся вершити свої азартні діла.

Які?

– Скоро побачите.

Тобто завершити цю просту справу він міг би й одразу, однак хотів дужчого ефекту.

Себто облаштував на зруйнованих околицях Ново-Виселок таємний спостережний пункт і звідтіля наглядав гнилу халабуду, біля якої стояла чималенька вага, виразно свідчачи, що тут приймають металобрухт.

Керував ним мордатий тип, котрий явно нудився своєю примітивною роботою: зваж, одкинь, заплати.

Однак треноване око Психолога постерегло цікаву закономірність, яка полягала в тому, що її не було; тобто й разу не бачив, аби хтось приїхав і забрав накопичений метал.

Питання друге:

а кому в біса тут потрібен іржавий метал, якщо всі підприємства стоять?

Хоч би яка паршива кузня щось клепала, та й того нема, усі довколишні люди виживали завдяки натуральному господарству, а тут вже не до металовиробництва.

Піддивився він і кумедні речі – як під вечір місцеві пацани крадькома крали звідти різні залізяки, щоб потім вранці принести їх, і, зваживши, отримати заробіток.

Ну й що?

Хіба міг начальник помітити – адже товар був одноманітний: секції батарей опалення, труби чи гнута арматура?

Що одного такого разу Жорік, перевдягшись у зацвигане цивільне, і сам підкотив тачку з залізяччям.

– Почом дайош? – риторично запитав.

Той навіть не став торгуватися, а покидав усе на вагу, одміряв і тицьнув гроші прибулому, не нагородивши його бодай поглядом.

Чому?

Бо чомусь його ховав, була в цьому якась потреба.

Словом, Жоріку не вдалося зазирнути всередину будки, яка так ретельно зачинялася, але він мав тут важливіше завдання – котячи туди тачку, повідкидав зі стежки різні камінчики.

Все рухалося за графіком – спершу прибув московський гуманітарний конвой, і, нарешті, наступного дня хлопець був нагороджений за своє терпіння: на облюбований пустир викотився чималий джип і зупинився біля будки, зблиснувши рясним нікелем.

З нього вийшли кремезні дядьки й по-діловому кивнули.

Потім без поспіху повитягали цигарки й почали пускати дим у небо, куди й линули по черзі поглядами.

Жорік з радощів не знав, що й робити – про всяк випадок прикрив долонькою оптику, аби бува по-зрадницьки не блиснула, хоча, правду кажучи, радше могли блиснути його надто щасливі очі.

А чоловіки нарешті за командою старшого покидали бички й затоптали їх, відчинили багажника й повагом почали витягати зашморгані й важкі на вигляд клумаки й носити їх досередини, обережненько вкладаючи.

Хлопець міг подивуватися, що вони навіть не важать нічого, однак його мучило інше – що то за товар такий, якого в задрипаний металопункт возять дорогим джипом?

Потім, спершись на авто, сходняк повиймав звідти нехитру закуску з копчених ковбасок і розхлюпав по пластикових склянках горілку, що яскраво просвітилася вечірнім сонцем; усі по черзі урочисто видихнули, дехто вже й встиг перехилити, як побачили:

просто у розчинені двері халабуди стежкою мчить строката китайська автомашинка,

цяцька виявилася важкуватою, бо стрибнула лише на порозі,

старший, здогадавшись, не влучив зафутболити її, й тому всі інші завчено й треновано кинулися додолу,

однак Жорік вже натиснув кнопку дистанційного керування іграшкою, —

рвонуло так, що навіть він не очікував, —

спершу бухнула маленька автівочка, потім високо вгору будка, а далі рознесло й джип,

потрійний вибух злився воєдино, метнувши навколо рясним залізяччям.

– Хана! – устиг вигукнути Жорік і втупився у свою руїну, кленучи себе, що не передбачив такої шаленої сили і не окопався: ось із-під хмар серед брухту гухнув циліндричний чималий лом – увійшов у землю поряд із хлопцем.

Різний метал одгупотів з неба, однак бувалий в бувальцях Жора уперто не підводив голови, затуляючись, адже ще довго з-під хмар сипався битий шифер, а потім ще й дерев’яки.

Іржавим брухтом обкидало навколишні пустирища й околиці, тобто дітлахам можна було знову йти й збирати його, і знову таскати здавати назад.

Але – куди?

Ні будки, ні джипа, ні працівників умить не стало. А коли уляглася курява, Жора зміг побачити, що з усього цього лишилася тільки досконала закіптюжена вирва.

11

Звісно, бетон надійний, захищає добряче, але й тим поганий, що дуже рикошетить, буває, куля кілька разів одскочить по підвалу, вже й пошарпали чимало наших укропів.

Отака тобі гібридна війна:

сталося, що одна засідка потрапила в іншу.

«Тільки б не підтягнули гармату», – благав у Бога чи в гармати Хантер, бо якщо осколки зрикошетять – тоді кранти.

Хоча, чесно сказати, й ерпеге не кращий, ба навіть і проста ручна граната. Отож хлопці позакладали чим могли вузькі підвальні вікна й сподівалися на підмогу. Бо ситуація тут змінювалася кардинально, крутилася кілька разів на день, отут найголовніше вискочити з тісного підвалу, щоб потім і самим так само змінювати її й крутити.

Враз усе затихло, хтось би зрадів, але досвідчені бійці ніколи в таке не вірили – ворог замислив якусь підлянку або просто перегрупувався, що також не краще, однак усі потроху відкинулися хто на бік, хто на спину, щоб хоч на якийсь момент перемкнутися.

«Це як на рингу між раундами», – міркував Хантер, – «хоча там є надія, що колись усе нарешті скінчиться, а тут...»

А потім прогнав недоречні думки, бо що означає: скінчиться?

Не приведи Господи, щоб скінчилося навіки, й почав посилено думати-рахувати, скільки в нього лишилося набоїв, і щоразу виходила непогана цифра.

Тиша тривала й тривала, аж кожному починала заповзати тиха надія, що педерали відступили, що наші їх одтіснили від тієї клятої колишньої бойлерної зі зрадливо товстими стінами, чий надійний захист так затягнувся.

Дехто вже й потягся по цигарку, аби перебити в’їдливий пороховий дим – «сіркою тхне, як з диявола».

Поліз до портсигара й Хантер, і в цю мить побачив інший дим – сюди влетіла граната з підствольника, «поцілили таки, суки» – зблиснуло в голові. Всі сахнулись по кутках, однак замість вибухнути вона пихнула димом, «димовуха?» – замерехтіла надія.

І кожен затамував подих, щоб видихнути його в протигаз, натягуючи; дивно, що дим якийсь легкий, надто прозорий, занадто б, сказати, активний, та й коли б це були димовухи з підствольних гранатометів? Та це ж...

Отямився від сильного головного болю, насилу розплющив очі й почав приходити до пам’яті, аж доки збагнув, що перебуває у геть іншому приміщенні, бо без вікон; потім з темряви постали побратими, дехто гарчав, а дехто теж очуняв, дивно було не те, що беззбройні, а що всі роззуті, поступово поставала правда, від якої побігли мурашки не лише по спині, – ще б пак, побачити себе й друзів у такому місці і в такому стані.

І нічого дивного не було, що він отямився перший, адже він був єдиний, кого не поранено.

Тому Хантер вирішив розслабитися, доки є така можливість, бо що на них чекає, то вже Бог знає.

Потроху в пам’яті постали недавні уривки, як його в’яжуть, тягнуть, кидають з кузова у склад з вугіллям.

– Вони, суки, на нас іспитували свої нові фокуси, – висловився Баняк про газову гранату, і всі погодилися, дружно закивали головами, від чого знову почав повертатися біль.

– Да, суки, нахімічили нового газу й почали іспитувать.

– На нас? – смикнувся Петруччо.

– А на кому ж іще? Не на лугандонах же.

– Ага, тих ніякий газ не візьме, – спробував реготнути Хантер, але так, щоб не сколихнути біль.

У нього була своя версія, однак не хотів псувати іншим настрій.

Вся річ у протигазах, він ще й раніше помітив, що коли розтягти край маски, то він брався білішими розколинами, тобто був невідомо якого року випуску і з яких запасників.

Хоча вся проблема полягала у випускному гумовому клапані, що, втративши еластичність, легко перетворювався на впускний.

– Голитись треба, – буркнув Булига, – бо щетина не дає прилягати до морди. От гази й пройшли.

– Голитись, чорт його зна, коли було голитись, – шкварчав Баняк, бо був твердо переконаний: кацапи роблять нові гази, що проникнуть куди завгодно.

Отак, кволо сперечаючись, долали час, однак кожного мучило головне питання: мучитимуть чи пристрелять?

Він підсунувся до іржавої батареї і торкнув її плечем – трималася вона хитко; посмикавши, вдалося розхитати один з гачків підпори, що висунувся з дерев’яного чіпка, а з іншого кінця виявився гостряк.

Усі навколо неквапом споглядали його великі зусилля, не знаючи, як він їх застосує далі.

Нападе на охорону?

Чи на кухаря, який принесе баланду?

Чи на «парашутиста», котрий принесе парашу?

До речі, на парашу не було й натяку, тобто запаху, що свідчило – цей склад ще ні разу не був в’язницею, лише пахтіло колишнім вугіллям.

У кутку вгорі був невеликий вентилятор, і Хантер почав його виколупувати, незважаючи на зневажливі погляди, адже отвір однаково був маленьким.

Просто вони ніколи не знали, що таке діггерство або бодай спелеологія.

А там було таке правило:

якщо голова пролазить у дірку, то і все пролізе, бо голова тверда, а інші частини тіла навпаки еластичні.

Кілька разів Хантер падав знесилений, однак знову повертався до справи, чудово розуміючи: що довше тут сидітиме, то менше буде сили, а тому намагався використати ту, яку був нагуляв ще на волонтерських харчах.

Баняк, бо мав найкращу чуйку, лежав під дверима на шухері.

Іржавий вентилятор потроху посунувся, ще трохи виліз, далі довелося обсмикнути дроти – і готово, отвір звільнився, і тут треба сказати «спасибі» колишній радянській владі, яка практикувала, наприклад, неякісний цементний розчин, що й прислужилося в теперішній ситуації.

Наймолодший з них, Петруччо, кривив губи, знаючи, що це не шлях до свободи, бо занадто вузький для неї. Однак йому стачило глузду не квакнути, бо всім і без того погано.

Хантер просунув туди праву руку, якнайдужче випростав плече, ще протягнув, тоді боком шию, потім потилицю, далі, далі, але...

Він випав назад знесилений, і не так од втрати зусиль, як від невдачі.

Довго ж довелося відпочивати, бо педерали знадвору заворушилися, сновигали, матюкалися, і всі укропи завмирали, очікуючи.

Чого?

А це вже лише Бог знав, чого.

Нарешті Булига прошепотів на вентилятора:

– Засунь його назад.

І справедливо – якщо педерали побачать спробу, то невідомо, в який бік повернуться їхні ідеї.

Хантера ж мучили інші думки – якщо він не зміг туди пролізти, то як це зроблять інші, побиті й поранені?

Отак усі потроху переводили подих і сумніви.

Тому він підвівся й почав роздягатися, усі німо спостерігали цей новий цирк, знаючи, що він завжди був готовий до фокусів. Але тут? Який тут у біса шанс, окрім того, щоб лише розлютити федерастів?

Хлопець тим часом зав’язав свої речі у вузлик, випростався.

– Плюйте на мене, – сказав, майже наказав.

Дехто й хихотнув, а дехто й від цього відмовився: клоун драний, знайшов час випендрюватися.

– Хлопці, ну? Це останній шанс, ну, прошу вас, ну, може, ну, може, я приведу яку підмогу.

О! Точно знав, як поцілити, отож всі потяглися до нього, і хто чим міг харкав на нещасного, він розтирав на собі ту слину, однак байдуже, слава Богу, темрява майже приховувала цю незвичну для війни процедуру.

Дехто навіть ще підставив спину, плечі, аби Хантер всунув у діру вузлика, а залізний кілок собі в зуби; потім він неначе вуж потягся туди – слава Всевишньому, отвір мурували колись геть недбало, неохайно, отож пальцям було за що вчепитися, за що підтягтися.

«Мабуть, мостили петеушники», – думав він про кожну таку цеглинку чи криву шпарину, отак видих за видихом утискувався й витискувався, кінця штреку він не побачив, а відчув носом – надворі була тепла ніч; обережно кинув у неї клунок, той м’яко там зник назавжди.

Довго вдивлявся, аж коли узрів вартового з ліхтариком, тоді витяг із зубів залізяку і скочив униз,

вартовий не встиг злякатись, бо здивувався на голісінького укропа, той мав лише один шанс, лише півшансу, він вгородив його в ключицю, звідти гаряче бризнуло, потяг його зі стежки,

коли викинув, стало легше бігти, аж він навіть устигав перехекатися, набирав ходу, летів, знаючи напевне, що не спіткнеться.

...Туману бійці не любили, бо він для блокпоста приховував несподіванки, тому більше дослухалися, і чуйка їх не підвела,

бо звідти вискочив голий, вимазаний, одягнутий лише в автомат «калашнікова», до нестями радісний хлопець.

12

Він би довго одсипався, якби йому не привиділося:

крізь вентилятора намагається протиснутися Петруччо, однак лопаті раптом закрутилися...

Хантер зірвався як ошпарений:

– Чого ви сидите?

Хлопці із сумом дивилися на нього, бо одразу зрозуміли, чого він підскочив.

– Ну, а що ми можемо?

Звісна річ, атакувати вороже кубло й відбити полонених – це найперша річ, але для такого треба батальйон або й два.

Звісно, Хантер був стомлений, неодіспаний, сила ще не відновилася, однак його почало кидати й він чудово себе вивчив, що в такому підкинутому стані здатен довго і вправно діяти, незважаючи ні на які обставини.

А також знав, що тоді й голова виродить якийсь путящий план, так завжди з ним бувало в безвихідних ситуаціях – часто це просто діяв інстинкт, але, на диво, прокидався холодний глузд, не гірший за інтуїцію.

Його думки постійно наверталися на колишній розбомблений клуб у Блочкуватому, щось там у руїнах було приховане, щось його туди вело, але що? Він ретельно перебирав у пам’яті всі обставини, аж доки наштовхнувся на шмат синьої тканини, припорошеної рудим цегляним пилом.

Так, тоді під завалом вони наштовхнулися на цілий склад самодіяльного реквізиту, й навіть коробку з гримом до якоїсь історичної постановки, що навіть почали сперечатися – це до «Тараса Бульби» чи до «Запорожця за Дунаєм» – найулюбленіших аматорських вистав.

Чому саме цей спогад свердлив голову?

Він почав копатися в бокових відчуттях, асоціаціях і насилу пригадав одну свою уморну думочку, що непогано було б перевдягтися в казачків і наробити десь у їхньому тилу скандалів, тобто вдати наскок на лугандонів і хутко вшитись, а ті вже нехай би розбиралися зі своїми натуральними казачками.

Бо там і без спеціальних провокацій часто виникали гострі сутички зі стріляниною, навіть з артилерійською, – публіка була геть амбітна, і кожен корчив із себе вищу расу, особливо казачки, бо мали «славну історію», чого про деенератів не скажеш, чи й лугандонів, бо їхня дохла історія лише починалася.

Однак вони мали ту перевагу, що діяли на «своїй» землі, а казачки хоч які були козирні, а прибули сюди аж із-за Дону, тому нехай і не «ковирячаться».

Отож найважче було не розкопати з руїни реквізит і костюми, а відіпрати їх, ото була ціла мука.

Бо все було велике, ошатне й довго сохло, що Хантер мало не сказився й вимагав одягатися у мокре:

– На вас і висохне! Якого чорта ждать – наших хлопців там зараз катують, а ви боїтеся сраку підмочить?

Катують, а може, вже й відстрілюють по одному, а може, віддають кадировцям на розваги.

А може, вже вантажать в Росію на дослідження – отам уже ніяких кінців не знайдеш, отам вже ніякий маскарад не поможе, хоч мокрий, хоч сухий.

Особливої мороки завдав реквізит – нагайки, улюблений атрибут казанків, їх довелося заново переплітати.

Хоча перехід фронтової смуги для розвідників завжди велика морока, а робити це в довгих незграбних жупанах і кунтушах – завдання дике.

А надто повзти по-пластунському, особливо крізь бур’яни, особливо крізь реп’яхи.

А вже потім обтруситися, обчиститись – то вже бозна-скільки хлопці вигадали нових матюків.

Лише трохи заспокоїлися, коли взялися до гриму, чепурилися, мазюкалися, клеїлися, тут почалися реготи і підколи.

...Автоохорона витріщилася на них, наче на марсіан – усіляких одяганок було тут бачено, але таких пишних ще ні разу.

Особливо на православному попові – справжнісінька довга чорна ряса з відлогами та вилогами, яких на військових капеланах зроду не побачиш.

Заспокоювало й те, що вони не мали при собі ніякісінької зброї, хіба лише куці нагайки, але яка то зброя?

Знав би хто, що на згині ті мали вплетений тонкий свинцевий кабель, то не так би розслабилися.

– Хто такіє?

– Казакі данскіє, – була відповідь, – вот, прієхалі за вас памірать, радімиє.

Що ж, це було непогано, хоч хтось, хоч якісь, а можна було виставити з них передові пікети.

– Шеф у сєбя? – отут Влад показово витяг папери.

Охорона ретельно розглядала, удаючи, що тямить, – адже тут побували які хочеш посвідчення, яких тобі хочеш взірців.

Зрештою, нехай внутрішня охорона розбирається з цим – бачили тут різних, але таких – ще ні разу.

Якби не надто строкатий маскарад, то кожен охоронець відчув би брак найголовнішої ознаки казанків – відсутність густого горілчаного перегару.

У коридорі вартові встигли подивуватися з «клоунів» раніше, аніж насторожитися, бо попереду урочисто-довготелесого єсаула вибіг карячкуватий холуй у строкатому кунтуші і ляснув себе по чоботі нагайкою:

– На караул! – раптом скомандував до охоронців.

Ті не встигли образитися на таке нечуване нахабство, як зазнали в лоб свинчатками й тихо сповзли в обійми ряжених відвідувачів.

Те саме сталося й з двома здивованими секретарями, яких хутко вклали в передпокої.

– Хто такіє? – підскочив Чума з-за свого командного столу, узрівши на порозі «цирковий» гурт.

– Прєданниє вам пріднєстровскіє вольниє казакі, – почув.

– Аткудава?

Подив його вгамувався незвичайно колоритною вдяганкою прибульців.

– Казаній раз’єзд прібил по согласованому прєдпісанію! – вигукнув Влад, долаючи акцент.

– По какому распісанію? – напружився той пригадати, бо їх надходило й усних, і письмових безліч, не розгребеш.

Проте «єсаул» уже розкрив обійми братнього привітання, але насправді лише аби одвести праву руку з нагайкою для удару.

Однак Чума був тренований і встиг поставити блок, але тут його професіоналізм і зрадив.

Якби бито, скажімо, бейсбольною битою, прикладом чи штиком – то це б спрацювало, але вдвоє складена нагайка згорнулася посередині, обійшовши застережливого ліктя й гухнула по потилиці, враз вибивши з пам’яті.

– Машину, братья, машину! – гурт «клоунів» вибіг, несучи на руках такого самого в довгому жупані, з-під насунутого на ніс башлика стирчали густі козацькі «вуса».

– Што такое? – звели ті зброю, однак казачки на те й оком не моргнули.

– Єсаул уміраєт, братья, – непідробним розпачем бринів Вітько, бігцем несучи до крайнього бусика Чуму й утираючи справжнісіньку сльозу, – перебрал, травонулся і вот – сердце!

– Давай, давай, родімиє, єщо спасьом! Братья! – гудів, виставляв наперед великого хреста батюшка.

– Гоні в больніцу! – верещав Влад.

– Помогітє занєсті!

І один охоронець допоміг. На свою голову.

З ним і з шофером впоралися вже за квартал, а далі погнали щодуху до вилісків, де й покинули нещасливого бусика, покотивши його з пагорба в один бік, а самі помчали в протилежний.

Коли поскидали весь костюмований маскарад, бігти не стало легше: Чума виявився важкий, вперто не хотів допомагати ногами.

Хоч як його й «просили» – дарма, отож бійці штиками спиляли стовбурець, прив’язали його, наче кабана, і, трясучи по черзі, помчали чагарями, мотляючи так, що бранець скоро почав мукати.

Йому одтулили кляп:

– Чєрті паласатиє, ну вас в жопу, я лучше своімі двумя.

І задріботів ними, хоча й спутаними.

Він із сумом міг лише дослухатися до напрямків, особливо повзучи, тут і чорт не здолає втямити географію.

Нарешті настав час, коли його знову затрусили, цього разу металевим дном багажника.

Нічого хорошого попереду він не чекав, бо не лише наслухався московської пропаганди, а й сам частенько творив її, отож свято вірив:

розіпнуть на хресті живцем або обпечуть гарячою смолою.

...Вже на точці його засунули в найтісніший бункер, аби приховати від начальників, бо зловили надто коштовну дичину.

Слава Богу, приїхали волонтери, слава Богу, з Людмилою Іванівною, а вона мала деякий досвід перемовин про полонених.

Тут головне було не засвітитися перед нашими штабістами, бо за Чумою тоді б лише рак свиснув.

Те саме можна сказати й про московських штабістів, які знайшли б йому інше застосування, а не обмін на цілий гурт укропів.

Отож перемови велися за допомогою рацій приватно між ворогуючими командирами, швидко, доки чутка про зникнення лугандонівського ватажка не розійшлася по ЗМІ, як бувало не раз, коли в полон з обох боків трапляли не лише командири, а й політичні діячі.

Оце був найкращий крам!

Таку самодіяльність суворо забороняв Київ.

І Москва, щосили з обох боків борючись із «махновщиною», а насправді найбільше остерігаючись, що воюючі сторони навчаться самі між собою домовлятися.

І не лише про полонених.

...Знову його довго трусили в пилюці багажника.

Потім гнали бігцем, і він ламав голову про вигадливість укропів, «які вже на весь світ прославилися лютою жорстокістю», й зітхав про «клоунів», очікуючи прикрих фантазій.

«Всьо, блін, в шахту жив’йом збросят».

Відчув під ногами асфальт: «ну, что ж, і перед шахтою он может бить».

Чума насправді був хоробрий чоловік, і смерть його не лякала, бо він її багато разів перебоявся, а тому не мав до неї ніяких відчуттів; хвилювало тільки, що доведеться довго конати з потрощеними кістками на дні штреку.

Далі його знову погнали із зав’язаними очима, й знову підтюпцем – він щокроку очікував прірви, польоту на дно шурфу.

А натомість, коли з нього зняли чорну пов’язку, побачив перед собою обличчя рідних і до нестями милих феесбешників.

...На чатах хлопці обіймалися з визволеними побратимами, тиснули, поляпували по плечах, торсали за чуприни; а Баняк увесь час допитувався, як це так їх дуже швидко обміняли й на кого?

– На Чуму, – почув у відповідь.

– Як? – збентежився він. – Нас? На таку крупну птицю?

– Нічого, – заспокоїв його Хантер. – Ми його ще раз зловимо.