Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

8

Жора дивився в стереотрубу й мучився:

– Чи не вуаєрист я?

І було чого, бо ще навпроти його київської квартири був гуртожиток, і в кожному вікні була інша картинка життя – і що він тоді підглядав?

Дивно, але найцікавіше було, наприклад, як незнайомий пацан робить зарядку.

Або хтось собі за столом читає книжку, а Жора читає читача, ну, нічого особливого не відбувається, однак у людини іноді змінюється лице, справжньою знахідкою була проста посмішка.

Ну, чиясь сварка чи які танці нецікаві, головним чином приваблювала чужа буденна діяльність, наприклад, переписування конспекту або прання шкарпетки під краном.

Чому?

Бо жоден актор так не зіграє.

Актор буде вдаватися до різних професійних знахідок, певної послідовності, що, за великим рахунком, однаково буде фальш – більша або менша.

Виставивши з-за бруствера замасковані лінзи, Жора здобув собі ціле село Сироваху з усіма найпростішими подробицями:

ось, наприклад, бабця сапає грядку,

дівчинка грається з кицькою,

дві тітки поволі долають час, балакаючи через такий же похилий паркан.

Звісна річ, за такими «лівими» спостереженнями може статися так, як у боксі: кліпнувши, проґавиш найцікавіше – нокаут, тобто десь не встережеш ворога, однак тут у Жори була надійна підпора: чуйка.

Він хребтом чув будь-які важливі зміни в дійсності і тренувався, змагаючись із Джулькою, собачкою, що прижилася на блокпості, бо та чудово чула далекі удари, наприклад, з міномета; й першою кидалася в бункер, а за нею і вся братія; проте Жора і в цьому її, бувало, випереджав.

– Ей, Псіх, іди проковтни, – кликали його до пічки, але він не відповідав, знаючи, що хтось його пожаліє й принесе казаночок: хлопці бо думали, що він пильнує супротивника.

«Ні, – тішив себе, – якби я був вуаєристом, то вдивлявся б у дівчат чи, можливо, в тіток», – а то ж ні: міг, наприклад, дивитися, як хлопчик випасає козу або качка веде каченяток до води.

– Ей, Псіхолог сраний, будеш хавать чи дождеш, поки вистигне?

– Жора, іди в баню, я тобі шо, офіціянт? – тицьнув йому під ніс кашу Вітько, і пара вмить запітнявила оптику.

– Спасибі, брате, – чемно озвався Жора, знаючи, що зображення хутко відновиться.

– Шо ти там усік? – плямкав ложкою друзяка.

– Розумієш, зміни, – не став надто пояснювати він, нехай собі думає, що вистежує педералів.

Хоча його недаремно прозивали Псіхом, тобто Психологом, бо в перебігу буденних подій села була якась тривала закономірність, порушувалася вона незначними втручаннями.

Якими?

Оно, наприклад, в одного дядечка фальш проявлялася, як він курив – ну, сказати б, показово курив, а не натурально, як це роблять нормальні дядьки. Наприклад, надто картинно припалював.

На яку публіку працював цей саморобний актор? Ні на яку, він сам собі був за публіку.

Тому Жора не здивувався, коли дядечко з’явився біля блокпоста на своїх задрипаних «жигулях», показово метушився, коли хлопці перевіряли машину, водночас із-під картуза глипаючи по укріпленнях.

Потім довго пихкав мотором, рушаючи з місця, доки, добряче газонувши, покотився.

Загрози такий персонаж не становив, однак справжній психолог зауважив – а чого це він їде на Ново-Виселки, даючи гак, коли йому було б зручніше поїхати Долинівкою, бо там дорога не така побита? Шануючи свій древній автомобіль, звісно, кожен нормальний чоловік обрав би простіший маршрут; може, дядечко просто вирішив порисуватися, бо бійці давно вже мозолили йому очі, звісна річ, цей блокпост не прикрашав пейзаж.

Жора автоматично став придивлятися до його садиби, наприклад, у відблисках сусідового віконця добачив, що за хатою в дядечка з’явився такий же зацвиганий автопричеп, нічого б дивного в тім не було, якщо не завважити, що «жигуль-копійка» ледве-ледве тяг самого себе.

Або, наприклад, перш ніж зайти в гараж, чоловік довго й повільно курить цигарку перед дверима – хіба хтось заважає робити це, скажімо, всередині?

Смалить, покручує, зиркає навколо, не маючи й підозри, що з далекого блокпоста потужна оптика наближає його і його повадки впритул, піддаючи пильному вуаєризму.

Такі дрібниці поволі збиралися докупи, і тоді Жора почав закликати іншу дійсність.

Яку?

Вона вже не раз і не два виручала, ще колись на Майдані, тобто хлопець умів класно спілкуватися з дворовими, по-простому кажучи, зі шпаною, така довіра викликала й зворотну, отож він міг тоді трохи контролювати обставини.

Що свого часу зіграло роль у розмінуванні сцени Майдану, і сам Євген Нищук, дворазовий незмінний фронтмен велетенського дійства – чи міг здогадатися він, що отут якийсь саморобний психолог профільтрував обставини і дійшов висновку, звідки чигає загроза? І не помилився, бо професійні мінери виявили той заряд і знешкодили.

Бач, дітлахи надто полюбляють зброю, а ще полюбляють льодяники, особливо столичні, на які, дякувати волонтерам, був багатий блокпост, отож здалеку забачивши, як до крамниці простує наш патруль, пацанята знаходили причину, щоб бути там, помацати у вояків зброю чи обладунки, почути схвальні слова, покуштувати солодощів – а де ще ти їх тут візьмеш, як навколо війна? Тут простого цукру з гуманітарки, бувало, місяцями не діждешся.

Військові психологи називають це роботою з мирним населенням, а Жора іменував словесним вуаєризмом, коли якесь дитинча в словесному потоці й проблисне інформацією про учителя фізики:

– Дак он єщо давно хотєл запрєтіть етово, Ейнштейна, – реготалася дівчинка, колишня відмінниця, колишня, бо школа вже давно стояла зачинена. – Нє запрєтіть, а возразіть єму хвастався. – Розповідала малявка, хизуючись, що знає такі складні слова, як «Ейнштейн».

– Да все тьоті достают єво: тебе, дядь Вась, не Ейнштейн нужен, а жєніцца, ха-ха-ха, – пишалася дитина, що знає балачки старших жінок, тобто вони довіряють їй, малявці.

Отак потроху складався образ далекого дядечка, й не одного його, бо, зрештою, всеньке село становило найголовніший тактичний інтерес, і не лише населенням, а й розташуванням ніби й простих, але доволі стратегічних споруд.

Уява Жори вже багато разів малювала їхнє використання ворогом і перебіг військових подій у такому непоказному населеному пункті, як Сироваха.

Додати до цього й інше важливе джерело – під час патрулювання околиць на джипі Жора неодмінно давав гак по навколишніх грушівках, бувало, іноді підвезе когось із місцевих, а ті на подяку торохкотіли, не вгаваючи, про болючі теми – зачинену школу, потім про її «безхатніх» педагогів, ясна річ, жодна жіночка не промине про «бобиля» дядю Васю, вчителя фізики, бо той мозолив жіночу уяву – був неодружений.

– Дак, бля, мастер на всі руки, а толку-то? Сідіт себе, возіцца чорті з чим, а старость прийде – ані внуків, нікого. І крєпкій, казалось би, мужик.

Тут прозиралася «класова» відчуженість місцевого інтелігента від народних мас, що давало додаткову енергію балачкам:

– Ну, зол он, ясно, а чєво злітся-то? Все злиє, да, но не на своїх сєрдітся надо... – жіночка миттєво вмовкала, бо ляпнула зайвого. – А на обстоятельства нада сєрдітся, раз такі сложиліся, – виправлялася хутко.

– А ви чого ж, – вставлявся Жора, – не виявляєте ініціативи? Зайшли б по-сусідському, попрати чи щось заштопати, та? Гляди, може, й вийшло б чого?

– І-і-і-х! – вереснула тьотя Катя. – Он молодєнькіх-то сторонітся, куда уж мне, старой тьохє?

– Та вже ж і такій старій, – тонко підкочувався Жора, – дивлюся на вас, так тут ще роботи й роботи, га?

– І-і-і-х! – радісно пищала та, одмахуючись од хлопця, бо так одвикла од компліментів, що раділа навіть грубим. – Да тут нє одна-то питалась, дак даже на порог не пускає, секрети там какіє-то.

– Секрети? – по-дитячому дивувався Психолог.

– Да уж, ізобрєтаєт. А что ему остайотся-то? Возіцца только, виживать как-то нада, вот он і копается себе со скукі, лучше б на городі копався. Антен себе сооруділ, с міром общается, ему нє до нас, баб, у нєво єсть дела поважніє...

А коли патрулювали Долинівку – там у середу збирався чималий торг, – то, по-перше, можна було й собі було чогось перекупити чи виміняти на консерви, по-друге, після базарювання контингент був охочіший до балачок.

– А за вуха тягав? – підколював Жора малого.

– Хто? Дядь Вась? Ха-ха, да он у нас смірний, і вощє хорошій стайот, єслі на нєво крікнуть.

– Отак? Ти й крикнуть можеш на вчителя?

– Я не. А завхоз – да, бо вічно фізік что-то утащіт, провода там, проводку. Ну, вальти у нєво, понімаєте? А взрослий человек. Вот недавно модель себе купіл, понімаєте?

– Модель? Манекенницю?

Од такого жарту на малого накочувався цілий напад сміху.

– Да нет, ігрушку, представляєте?

Тут хлопчина довго і з насолодою, підскакуючи словами на вибоїнах, розповідав про дитячий радіокерований автомобільчик, який для чогось знадобився безробітному вчителеві.

Дізнавшись про марку цяцьки, Жора негайно і терміново замовив у харківських волонтерів і собі таку саму, гаразд, що цей китайський товар виявився надто популярний.

Хоч як він лупив очі в окуляр, а якихось ознак антени не виявив, старий фізик досконало маскувався.

– Ти на біса соляру палиш? – сварився лейтенант, бо його трохи тішила загадковість Жори, якою той насолоджувався перед бійцями.

– На патруль, – виправдовувався той, – на контроль.

– Який ще контроль?

Іноді хлопець міг зненацька покинути свою улюблену стереотрубу, заскочити в автівку і несподівано зникнути.

Ну, не на побачення до тьоті Каті він їздив – варто було далекому «жигульонку» знятися з місця, а Психолог вже й котиться услід манівцями. І було чого, за побитим мостом лежала вціліла ракета від «града», бач, кацапи халтуру сюди гонять, неліквідку, вона часто й не вибухає.

Зловтішно хлопець зирив здалеку, як Вася накидає петлю на боєкомплект, як прив’язує з іншого кінця ломаку, залігши обережненько подалі, тягне до себе чималий той снаряд, а вже потім обережненько, наче малу свою дитину, садовить на заднє сидіння автівки.

Наступні мандри привели в несподіваний кінець – на околиці Ново-Виселок серед пустирища самотіла будка з купою залізяччя з вивіскою «Прийом металобрухту».

Недовго довелося залягати Жорі за далекими руїнами – швидко Василь Петрович виніс звідтам два важких оберемки, закутані в мішковину, і пхав у «копійку» замість пасажирів.

Отож Психолог став більше схожий на Псіха – огризався на найменше відволікання від потужного оптичного приладу, вже не никав ним по селу, а прикипав до самотньої хатини простого сільського вчителя.

А надто до його гаража, що приховував таємницю, ніби й непрозору, але для Жори очевиднішу за всі наявні.

Одної ночі він перевзув берці на м’які, нечутні кеди, трохи пострибав, чи бува щось не торохтить зрадливо в кишенях, і, взявши ліхтарика в зуби, рушив у напрямку Сировахи.

Екс-педагог намотав «колючки» на парканах, отож довелося поколоти пальці, аби розсунути пролаз, рухався Жора точно, бо вже десять разів проклав маршрут за допомогою стереопари, однак ліз надто обачно, навпомацки, остерігаючись розтяжок.

І несподівано натрапив на таку, але де?

Нагорі, на дереві.

«Що за притча?» – матюкнувся подумки.

Простеживши її напрямок, потроху збагнув, що це не вибухова пастка, а антенний дріт зеленого кольору, й не треба бути географом, аби визначити її азимут схилення в напрямку міста Луганська.

«Хіба тьотя Катя збреше?» – радів він як дитина чи як Шерлок Холмс.

Потиху підсунувшись під хлівець, який гордо іменувався гаражем, хлопець несподівано наштовхнувся на густий каніфольний дух, який так недоречно додавався вночі до пахощів вишневого садочка.

Притулившись вухом до тильної стінки, Жора дочувався до різних «виробничих» звуків:

шкрябання терпужка,

ляскання пасатижів,

кількох технологічних матюків, якими шипів до паяльника безробітний вчитель фізики.

На ранок Жора урочисто викотив на вулицю свою китайську радіокеровану цяцьку, яка, правду сказати, давно вже дратувала бійців своєю яскравою недоречністю серед суворих кольорів блокпоста.

Задавши їй по пульту кілька контрольних вправ, хлопець відімкнув машинку, а сам натомість щільно припав до улюбленого окуляра.

Сподівання його не обманули —

там, у Сировасі, фуркнув старенький мотор, і «жигульонок» надсадно викотив на ґрунтовку автопричепа, обкладеного зверху хмизом.

– От скажіть, будь ласка, – інструкторським голосом одкоментував хлопець, – якого б це дідька возити малу купку хмизу на причепі? Бензин же дорожче коштує, аніж оті палки.

Ніхто не розумів, про що він балакає, однак кожен пройнявся його хвилюванням, що так і пашіло.

Незабаром, з кількох настирних спроб подолавши пагорб, авто з’явилося на трасі.

– Хлопці, ховатись! – категорично наказав він голосом психолога, а сам, широко розставляючи ноги, виступив на дорогу.

– Так є! – перший зреагував Сивий і кинувся в бункер.

Авто звичайнісінького задрипаного зразка невпинно котилося сюди, ретельно оминаючи вирви та вибоїни, й несподівано стало, чимало не доїхавши – і не через шляхові перешкоди.

Бо Жора високо підняв угору китайську автомобільну іграшку й показово помахав над головою.

Він явно насолоджувався спантеличеним обличчям водія, який ще не второпав суті такого жесту, однак тривога інстинктом огорнула його.

Потім Жора вийняв з кишеньки дистанційного пульта од цієї цяцьки і також здалеку похвастався, тут рефлекси випередили логіку викладача фізики – він, наче кіт, вистрибнув із «жигуля»,

однак хлопець випередив його, ще в польоті дядька до кювету він натиснув пимпочку —

червоне марево підкинуло причепа, розколовши асфальт,

«жигульонок» немов картонний здійнявся вгору, махаючи дверцятами,

догори бризнуло шосейне покриття, а куди щез «кулібін», ніхто зафіксувати не встиг, бо чад щільно обкинув видовище.

Цього ж вечора «УТ-1» показало в новинах глибоку вирву біля «енського» блокпоста, і Олесь Терещенко відкоментував:

– Нашим бійцям вдалося запобігти діям місцевого терориста, котрий вирішив підкотити під блокпост причепа з дистанційним зарядом. Під час невдалої акції загинув і він сам, підірвавшись на саморобній міні.

Цього ж вечора в московських теленовинах Дмітрій Кісєльов, показавши те саме відео, скрушно стулив долоньки:

– Вот что творіт кієвская хунта на свободолюбівой Луганщінє – она вимєщаєт свою безсільную ярость на простих мірних жітєлях, нє в сілах протівостоять народному возмездному двіжєнію, она убіваєт ні в чом нєповінних мірних жітєлєй, как она для устрашєнія совєршіла над простим сєльськім учітєлєм Васілієм Пєтровічєм Ушковим, любімцем дєтєй і сограждан, награждьонним медалью отлічніка-пєдагога, преподавателя местной школи.

9

А кого б це не розлютило? Коли тобі наказують звільнити капонір, викопаний під бронетехніку, сказати б, обжитий, а туди вкочують якусь чортопхайку – зачуханий бусик з одкидним задом, і це на місце рідної беемпе – що за фокуси, що за поспіх? Хай би самі собі копали й маскувалися, приїжджі дармоїди.

Кабіна бусика розчинилася, й звідти доволі незграбно ступила на землю жіноча стать, дві штуки, обидві з чималими бронежилетами, тобто з бюстами. Такі, що Сивий отетерів – які це в біса війська такі кобітські? Мало не вимовив це вголос.

Після узвичаєних армійських привітань дівчата поставали, широко розставивши ноги, й широко втупилися в небо. А всі навколо втупилися в дівчат, теж широко, і, треба сказати, було у що втуплюватися.

Так, що Сивий вирішив: нічого страшного не трапилося, він піде до місцевих, знову позичить екскаватора й викопає собі хоч два капоніри.

– Ну і де вони? – раптом одірвалася від небесної синяви старшенька, а в її очах на секунду затрималася блакить.

– Хто? – Сивий з першого її слова відчув себе винуватим, бо не збагнув, про що вона питає, і не через суть, а через очі.

– Безпілотники, – сказала вона.

– Дрони, – додала інша.

– Да, гади, розліталися, – видавив Сивий, а далі пішло легше: – Ви не повірите, ну їм тут як медом намазано, літають і літають.

Радів, що знайшов спільну тему, бо, правду сказати, і в мирний час був ласий на жіночу стать.

А чому було радіти? Якщо з’являлися чужі безпілотники, то це означало лише одне: скоро ворог почне наступ, і нічого іншого.

– А звідкіля? – запитала меншенька, та, що з відкидним задом.

– Себто звідки прилітають? Та звідусіль, гади, оно, бач, як і чим їх збивати? Тут треба великого дробовика, такого, щоб на кілометри бив, бо із зенітки не вцілиш, бо вони, гади, маненькі, – розходився він так, що й не помітив: ті його не слухають.

Бо жіночі війська почали одкидати заднє запинало, за яким виявилися дивні прилади, щось на зразок антенних, лише вкритих таким неначе склом, яке теж відкидалося, – а що там було всередині, то вже біс розбере, не те, що Сивий.

– Лазери? – несподівано здогадався він.

Ті ствердно кивнули, це був як комплімент.

– Тобто лучами збивати безпілотники? – ще раз збагнув він.

– Ну, майже. Скоріше – дезорієнтувати, заплутати, словом, порушувати зв’язок керування.

– Ну, можна сказати, що це і є збивати, – погодилася меншенька.

Інші вояки розглядали не так військові обладунки, як тілесні ладунки їхніх власниць, однак ті поводилися гордо, тобто вся їхня увага була прикута до своєї машинерії.

– Може, чайку? – нарешті отямився він.

– Еге, – вимовила старшенька.

І гордо видобула з підсумка термос.

Що й зробила меншенька, цицькатіша, відкидна.

Вони так і стояли, попивали чай, а очей не одводили від синяви – небо сьогодні було надто прозоре.

Потім цього їм здалося мало, й вони взялися за біноклі.

– «Натовські!» – мало не прошепотів заздрісно він, про такі міг лише мріяти, бо з широкими квадратними лінзами.

Після чого Сивий почав пильніше придивлятися до приладів, і вони теж почали здаватися йому імпортними.

Оту жіночу зверхність несподівано порушили ворони – спершу з’явилися розвідувальні ґави, а потім потяглися і всі інші, і то в такій великій кількості, що здалеку здавалося, наче гігантська риболовецька мережа затягує півнеба, аж дівчата відставили імпортні біноклі і втупилися одна в одну.

– Да, сволочі, – Сивий зрадів, що знову знайшов спільну тему, – бач, літають, я ламаю голову, чого тут? Що їм тут треба, звалища чи якогось харчу?

Дівчата так уважно подивилися на нього, що він мимохіть відчув себе «звалщем», тобто кожен солдат не любить ворон, адже вони завжди віщують зло. Розвивати цю тему він не став, бо ясно й так, яка то тема.

На що жінота зачинилася в кабіні і вдалася до перемовин по рації.

Однак Сивий застосував військові хитрощі – волонтери ж учора підкотили чимало домашньої випічки.

А головне, що вони розкололися на нечувану, тобто ненюхану каву, таке типу мокко, але з нелюдським ароматом, яке будь-кого могло виманити з казенної кабіни.

Що навіть Сивий мало не розколовся на коньячок, однак вчасно схаменувся: дівчата ж на секретній роботі й відмовляться, а поїти свою братію однією пляшкою? Курям на сміх.

Швиденько розстелили, накрили, і тут далекі ворони, неначе забачивши гостинці, вчинили ґелґотіння, тобто так рясно закаркали, що все злилося в сатанинський вир, де виринали навіть хорові вокалізи.

– Де ворони, там непомітні дрони, – прокоментував Сивий.

Дівчата приєдналися до столу, однак думкою були не тут, а на небі, яке перекривалося воронням.

– Це якась біда, – знову заходився той, – вони мене здавна, бігме, не люблять, от роки три тому ішов був собі спокійно парком, коли чую: каркають. Отак навколо клена такого.

Дівчата знічев’я втупилися в нього.

Він од цього закліпав і заговорив ще швидше:

– Я думаю, що за притча? Чого вони там крутяться? Підходжу туди, як фацет, і що я бачу? Аж там випало вороненя мале, ну, з гнізда впало, а все їхнє кодло куйовдиться, не знає, як йому поміч дати. Розумієте? Ну, я підійшов і взяв те вороненя на руки, щоб підсадить на дерево. Розумієте? А воно ж кричить, та все дужче й дужче. І ось тоді ця зграя знаєте, що зробила? Отак здійнялася вище, а тоді всі по черзі спікірували на мене, і кожна, знаєте, випустила гівенце, й, знаєте, дуже влучно, що як я звідтам не тікав, а вони доганяли й знову влучали. Бігме! Словом, я місяць не міг відмитися, так в’їлося в шкіру, – розходився він.

Лише за мить збагнув, що сидить за розкішним столом, де всі осудливо зиркають то на нього, то на випічку.

– Ой, перепрошую, ми ж за столом, – здогадався він і вмовк.

Воронячі зграї тим часом нашарувалися в три пласти, оберталися в протилежних напрямках, потроху рухаючись над позиціями у ворожий бік.

Сивий вирішив виправити ситуацію:

– Ну, одно слово, я оцією притчею хтів сказати, що за цими зграями ми нічого путнього в небі не побачимо, тобто дронів.

Дівчата кивнули.

Кожен сидів і щосили думав, як би то продовжити розмову, яку Сивий загнав у глухий кут, тому частувалися мовчки.

А про що говорити?

Не почнеш розпитувати про апаратуру, бо вона, й коню це ясно, надто секретна, аби базікати.

– То оце ж, – знову почав Сивий, бо був тут старший за званням. – Я до чого вів? Я хтів спитати: чи можна з ваших оцих приладунків вгатити по воронах? Ну, це моя головна мрія, бо вони тут, Йосип на кобилі, дуже вже понадвисали, розумієте?

Дівчата, тамуючи посмішки, перезирнулися.

– А чому? – надсьорбнула старшенька. – Воно б можна, але чи подіє?

Вмовкли.

– Хоча тут є один позитивний фактор, – ожила цицькатішенька. – Вони ж, ворони, занадто чорні, а це дуже збільшує фактор променевого поглинання. Я думаю, він вдесятеро вищий, аніж, скажімо, в безпілотників.

Наче зачувши це, воронячі зграї щосили заляскотіли, вони сунули, обертаючи небо, туди, за лінію фронту, де окопалися лугандони.

– Цікаво, цікаво... – намружила очі старшенька.

Обидві були з вищою освітою, а тому могли багато чого розповісти про воронячі новації:

останні роки в Європі почалися глобальні пташині перелокації – велетенський воронячий фронт потроху насувався на континент, охоплюючи все серпом, локальні зграї видзьобували всіх інших птахів, витискаючи їх, й тут немає нічого дивного, адже ворона живе триста років, тож має набагато більший досвід поневолення, аніж, скажімо, горобці, що живуть набагато менше й тому не такі розумні.

Західні уряди навіть ухвалили так зване кроу-кілерство, тобто мерії платили громадянам за кожну вбиту ворону.

...Загадковий бусик секретно загудів електрогенератором.

– Накачуються, – пояснила старшенька.

Сивий втупився у вогники приладів, які спритно перебігали панелями, невпинно пришвидшуючись.

Усі навколо зачаровано обступили апарат – ще б пак, де таке побачиш? Та ні на якій виставці не побачиш, це точно:

бо як вдарили вгору рубінові промінчики,

платформа з приладами зрушилися, обводячи лазерами горизонт, й дуже швидко стало помітно, що воронячі зграї присідають, намагаючись зрушитися вбік від небезпеки,

намагаються ховатися одна за одну,

знижуються, тобто падають, просотані помаранчевими спалахами,

від чого ґелґотіння, як по команді, вщухло, чорна стихія втратила голос, енергію, словом, усе те, чим споконвіку знижувала й оглушувала небо.

Воно знову набувало висоти.

Дівчата радісно вискочили з кабіни, бо всередині ніде було скакати, а головне – танцювати, ляскаючись у долоні.

Ще б пак – небо очистилося од ворон, знову ставало блакитним, тобто геть прозорим, як і було колись.

А вороння тепер густо вкривало земну поверхню, неначе небачений чорний чад чи попіл.

Хтозна, може, деяким і вдалося вижити, прикинувшись мертвими? Бо вони споконвіку дуже хитрі, ці вражі ворони.

Не пройшло й півгодини, як Сивого покликала рація:

– Що сталося? – шипіла крізь розряди вона.

– А шо си стало? – непідробно не розумів він.

– Що, що. Лугандони масово покидають позиції, що.

– Які позиції? – з радості Сивий вирішив не розуміти того, що йому кажуть.

– Ті, що навпроти вас. Першими знялися й дременули кадировці, ти можеш собі таке уявити? Кадировці повтікали! Отак просто, без ніяких причин? Ти можеш мені пояснити, що там у вас робиться? – голос був дуже заклопотаний і вимагав пояснень.

Гм, що робиться? Коли на голови сепарастів з неба падає мільйон мертвих ворон, то, звісно, виникає одна думка: якомога швидше дременути звідти подалі, бо це явно зловісний знак неба.

Сивий, певна річ, знав причину відступу ворогів, але тамував момент, геть не хотів пояснювати містичної правди, бо йому дуже подобалося, коли штабне начальство знає набагато менше, аніж він.