Текст книги "Укри"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

35

– Яка в сраку реабілітація? – казився Вітько від одного такого слова. – Ясно, що дихалка ще не відновилася, але ж я можу й по кухні, і біля кулемета.

– Та ти спочатку стань на ноги, – плакала дружина.

– Нахер ноги, я з рук стріляю. А на польовій кухні все з рук, – мало не плакав, бо ті гроші на курорт у Бад-Гофгастайні можна ж використати краще: надати допомогу якомусь іншому каліченому солдатикові. – А я й так загоюсь, для мене найкращі ліки – фронт.

Сказано, волиняк.

Вламати його вдалося лише за допомогою імплантів, тобто відновленням втрачених зубів.

Спершу він казився:

– Да за ці гроші можна ще когось прооперувати? Нахер мені ваші зуби?

Нарешті йому втовкмачили, що ці гроші відпускають адресно-персонально, що ніякої економії він зробити не зможе.

Бач, якийсь австрійський анонім через інтернет побачив, як Вітька в підвалі катують деенерати, як розмазують по стінах, і закордонний чоловік втратив спокій, сказано – австріяк, а потім своїми каналами почав відстежувати Вітька, передав гроші на викуп з полону, і лугандони випустили його з почестями.

– Персонально! – кричала до нього дружина. – Персонально, ідіот, – не могла на нього й дивитись, – це гроші на тебе, й ні на кого іншого!

– То познайомте мене з ним, – благав волонтерів Вітько, – хто він, цей багатій?

– Не можна, – відповідали ті. – Він інкогніто, така його воля.

Нарешті Вітько зламався, ну, що ж робити, а з іншого боку – імплантовані зуби – то також зброя, хтозна, може коли й згодяться.

Правда, тоді, коли його затягли в підвал у Стаханові-Стаканові, вони не згодились, бо їх вибили арматурою раніше. Славне, здавалося б, містечко (колишня Кадіївка, то комуністи усікли, що вона походить од релігійного татарського чину, і перейменували).

Бив особисто Чума, такий собі єсаул зі станиці Роздорівської на Дону, славної й тим, що там жив, здається, Шолохов, чи Калінін, чи ще хтось.

Чума справедливо гнівався, бо Вітько уперто відмовлявся говорити російською мовою.

– Російським суржиком!

– Што?! – тетерів той. – Ну ти пасматрі на етово х..! Нілочка, гдє ти такого іщо увідіш?

Нілочка хихотіла на весь підвал, щиро не розуміючи.

– По-вашому – нарєчієм, – затято упирався Вітько, а його – прутом по зубах.

...Словом, запакували Вітька в літак і повезли в Альпійські цілющі гори за наказом таємного мільйонера, той ще й досі осягти не міг: як це гатити прутом людину та ще й знімати на телефон, не стримуючи регіт?

Там Вітько остаточно отетерів, аж навіть почав дякувати жорстокій долі за катування – а як би він опинився в цьому раю? День перебування тут коштує більше, аніж заробив за все своє життя...

Дуже радів, що природа нагадує рідні Карпати, там він колись побував у турпоході, й дитячі спогади несподівано живили його краще за антибіотики. Щоранку кидався до дзеркал: чи не стухли ясна, які там ясна, коли оно щоки набубнявіли, наче він горіхів напхав.

Вітько аж бажав перетворитися на привида, аби не зачепити чого, бува, чи не наступити, і навіть коли всі зуби було вставлено, він з насолодою боявся, бо «скіко один такий зуб коштує».

...А чого коштує чуйка?

Ось питання – отак і того разу: коли волонтери привезли саморобного дрона і вирішили запускати, то зробили з цього натуральне шоу – сказано, діти.

А Вітька тоді осяяла проста думка:

дрона в повітрі збити важко, бо він дуже маленький, але коли він стоїть ще на землі і вмикає електроніку, то перетворюється на чудову мішень, тут не треба зенітки, годяться, наприклад, «гради» чи й «урагани».

– Стійте! – волав здалеку він, а хлопці з подивом дивилися на маленьку фігурку внизу пагорба, яка мчала, верещала й кумедно махала руками.

– Лягайте! – лунало з фігурки. – Тікайте!

Біда в тому, що електроніка дає змогу навестися на неї по джіпіесу, по телесигналу, по вай-фаю, по скайпу, по...

– Кидайте його к бісу! – верещав Вітько на ту небезпечну цяцьку,

а вже небо за видноколом зашаруділо, заскреготало «градівськими» стартами, а вже проти сонця поставали нові яскраві цяточки.

Ось вони спершу поволі, а потім хутко збільшилися, волонтери безтямно споглядали їх в безхмарному чистісінькому небі, а коли воно впало на них, то все полетіло шкереберть так, що Вітько отямився аж у Стаханові-страханові, у підвалі.

...Нарешті австрійські не надто вродливі медсестри дбайливо запакували Вітька в спеціальний ошийник з намордником, обмотали ремінцями і лише тоді дозволили ставати на лижі, які були геть не такі, до яких він звик з дитинства; чоловіка в піт кидало, коли він думав, скільки одна така лижа коштує: з композитів, сталі й деревини цінних порід.

От іде собі Вітько та й іде, ступаючи по казці під найчистішим сліпучим сонцем, а коли розвиднілося в очах, то, почувши голоси, обернувся й побачив кого?

Чуму.

– О-ох ма! – промчав той, радісно збиваючи снігові іскри з ялин.

З гучною компанією таких же вмазаних галасливих земляків летів на лижах (не те, що обачний Вітько), додавши до альпійського цілющого повітря чимало перегару.

І Вітько подумав, що той опинився тут також завдяки Донбасу, адже з військових операцій заробив собі чимало грошенят.

Страху Вітько не відчув, адже голова його була добряче замаскована пластиковим намордником, і якби Чума навіть з ним зіткнувся, то однаково б не впізнав.

Отож Вітька засмучувало тільки одне:

де взяти зброю?

Тут, у раю.

Для початку він украв з кав’ярні «Ханпл-плац» розкішного титанового з позолотою ножа-золінґена, але, але...

Як підсунутися до Чуми крізь його оточення?

Вітько безсило сидів у бібліотеці, по скайпу показував родичам, як меншають гематоми на щелепах, однак від дружини не заховаєшся:

– Що з тобою, Толічку? – одразу ойкнула вона.

– Нічого, – тихо одбрехнувся він.

– Не бреши мені! – наказала так, що він висмикнув шнура.

А що він міг пояснити? Що життя тут йому не стало? Що ось Чума нагуляється, набереться здоров’я і з новими силами повернеться до свого страшного підвалу?

Однак час не минав марно, Вітько засік вікно в протилежному котеджі, де оселився славний стахановець, отак сядеш за шторою в більярдній і позирай, як він гоцає зі своїми лярвами.

Але тут за рецепшеном виставлено безліч лиж, от заковика. Вітько був далекий від думки, щоб перестріти на лижні атлетичного Чуму й ухайдокать, тут дай, Боже, такими ногами дійти до унітазу, однак Вітько знав себе й чекав, коли його чуйка спрацює.

Особливо коли у вітрині фойє зіткнувся зі скляним поглядом місцевого неандертальця: опудало тримало примітивного лука, погрожуючи печерному ведмедеві стрілою в рот.

Вітька мовби підкинуло, він прихопив з коридору лижі, в більярдній зв’язав їх наперехрест ремінцями зі свого «намордника», а пояса вистачило на тятиву, найважче виявилося примоцувати направляючу під упор із зачіпкою для стріли. Стріли? Якщо так можна назвати золінґенівського ножа.

Заховавши саморобного арбалета за штору, Вітько сів чекати, зосередивши всі відчуття довкола титанового вістря, намагнічуючи його. Тікав з лікувальних процедур, особливо з солярію, звідти надовго можна вийти, коли хочеш.

І от настав той час, коли донбасівський Чума, вилізши з джакузі, забажав освіжитися морозним повітрям і розчахнув для цього балкон.

Досить, аби Вітько вихопив саморобного арбалета і наставив з-за штори.

Коли б той зробив менше затяжок, то хтозна, однак Чума дбайливо досмалював імпортну цигарку, ще затяжка, ще затяжечка, ще – і титанове вістря ножа входить у груди —

ще вхопитися за раму, ще потягти гардину,

ще вихлюпнути воду з джакузі, лякнувши свою Нілочку скаламученою кров’ю.

Вітька здивувало, що ніякого хвилювання він не відчув, так, ніби спокійно дограв довгу партію в доміно. Він повільно розв’язав лижі, обтер серветкою відбитки, виставив їх назад у стенд і, проходячи повз скляну вітрину, підморгнув неандертальцеві.

На превеликий подив, той приязно підморгнув у відповідь.

36

Галя сиділа в апаратній і ловила себе на тому, що потроху перетворюється в Чупакабру, бо екрани навколо показували зруйнований світ, що одсвічувався в глибокому таємному бункері.

Нарешті оператор перемкнув їй на навушники:

– Дак я ж не робот, бля, пойміть.

– Нє знаю, кто ти, но склади освободіть от селітри давно уже должен бил.

– Кем? У меня й так, блін, рабочіх рук не хватает, шо, самому лопату брать?

– Так подгоні плєнних, пусть вкалуют.

– Ага, разогналісь, оні два года будут долбаться. Она в стекло слежалась, зараза. Ми і так освободілі ещо два пакгауза от мінудобрєній, да куда паніковать, может груз помєстітся?

– А куда убралі?

– В дальше пєрєкотілі, блін, куда іх ещо, бля, котіть?

Звісна річ, співрозмовники додержувалися таємниці, однак навіть на карті Галя легко знайшла означене місце:

на сортувальній станції була окрема колія до сховища хімдобрив, і ще туди був зручний асфальтований шлях.

Дівчина напружилась: яке слівце з цієї розмови штрикнуло її? Звісно, яке: селітра.

Ну й що, бити на сполох? Повідомити в штаб? Еге, розігналась – це і є найкращий спосіб провалити путню операцію. Краще поділитися з Мічуріним, він зі своїми орлами напевне щось учудить.

Як дивно перепліталося їхнє подружнє життя з бойовим, замість того, аби муркотіти, молодята вели військові наради, біс їхній мамі, ну ніяк не вдавалося побути людьми!

Після любощів западала павза, за нею йшла ділова нарада, й тому він почав пильно оглядати оцю пересувну майстерню, зітхаючи, аби знову перейти в реальний світ.

Галя коротко сказала йому про сортувальну на Блочкуватій, і він напружився. Бо давненько приглядався крізь супутник до тієї бокової колії, і от на, маєш.

Перше, до чого додумався Мічурін, це одвести Тараса вбік од волонтерів і попросити конфіденційно:

– Ти можеш мені у себе в Харкові відновити мою сім-карту?

І тицьнув папірчик з номером телефону.

Тарас зашарівся від довіри, бо дуже полюбляв тверду чоловічу розмову:

– Ну, певна річ! Спробую, – рясно закивав.

– О, ще одне, – почув від лейтенанта, – ви можете не везти сюди харчі, одежу, навіть батарейки не везіть, а за ці гроші знаєш що – купіть путній квадрольот.

Тарас видихнув, це зробити було простіше, хоча й дорожче.

Він полегшено посунув до гурту волонтерок, які із захватом німіли на їхню з лейтенантом розмову, й Тарас із кожним кроком до них мужнів і частіше дихав.

На всі дівчачі запитання одмахувався, що то військова таємниця, однак вони не вгавали, і він випалив:

– Комерційна таємниця!

На диво, це подіяло.

Фішка полягала в тому, що Мічурін вирішив провернути акцію так, щоб ніхто й збагнути не міг, що відбулося. Такий задум гарантував невитік інформації, і лейтенант нарешті хотів розслабити душу, аби здихатися від зайвих переживань.

Він наполегливо засів за планшет, вивчаючи Блочкувате з космосу під усіма освітленнями, й зміг зробити висновки:

охорона ховається лише в передніх складських приміщеннях;

по-друге, од самої станції все сюди перекрито;

по-третє, і це дуже погано, пустирі там геть лисі, нема навіть бур’янців.

Увесь блокпост вдавав, що не бачить, як за лісосмугою Влад із Хантером, наче діти, бавилися з летючою цяцькою.

Ще б пак:

– Дам «Герлаха» пострілять, – пообіцяв лейтенант Хантеру.

Квадрольот мав лише одну хибу – недалеко літав. Тобто головний маршрут упаде на їхні плечі – й не помилився.

Коли підвечір прощалися, Мічурін вийняв брудного камінця, наче святиню яку, і прорік:

– Оце бережіть як зіницю ока, якщо вас схоплять, зробіть усе, аби здихатись цієї штуки, ясно?

Ті дивилися на предмет, не приховуючи здивування: доволі примітивно вимазаний шматок цементу. І все тобі тут.

Рухалися ночами, прикриваючись фольгою, аби не привабити випадкового тепловізора.

А ще гірше почалося, коли, окопавшись, довелося лежати й чекати наказу. Якого, в біса?

Такого, що далекий лейтенант майже не відходив од планшета, періодично вмикаючи, вже почав боятися, чи не розрядиться акумулятор у потрібну мить.

Так, що навіть не прийшов на побачення з молодою дружиною, а та, досвідчена контррозвідниця, вирішила не робити сімейної бучі одразу, знала, що чеснішого офіцера нема на білому світі, а надто в АТО.

Його дуже тішило, що ні Влада, ні Хантера геть не було видно з космосу – от що значить фольга.

Потім передав умовну есемеску, після чого нічний вертольотик із рук далеких диверсантів здійнявся вгору й подався до крайніх покинутих пакгаузів, де, зависнувши на мить, скинув униз невеличкий сухий зліпок «цементу».

...Вже Влад і Хантер приповзли назад і суворо берегли мовчанку, не зважаючи на докори в очах друзів.

Берегли загадку, бо ж не скажеш щось путнє про невеличкий камінчик, який вартував їм протертих ліктів і колін.

Дуже здивувала поведінка начальника, коли ввімкнули йому картинку відеозапису з квадрольота:

згори видно великі купи мінеральних добрив, паперові мішки з радянських часів давно зотліли, і вся хімія перетворилася на суцільну блискучу купу, типу айсберга з кінофільму «Титанік», навіть в інфравізорі ці відблиски вражали.

– Ось! Ось! – верещав Мічурін, скачучи навколо пультика керування, що показував шиферний дах і як туди ляпнувся цементний сухий кавалок. – Отак! Отак!

Підлеглі вже один раз бачили, як лейтенант садить гопака – з довгими худими ногами це давалося нелегко, однак він не зважав на такі дрібниці.

Потім шалено озирнувся, отямився, виструнчився і зник у бункері, зачинившись з улюбленим планшетом.

– Ігроманія! – по-розумному прокоментував Влад-Столиця.

Як він здогадався про те, чого й лейтенант не усвідомлював: він зі своїми діями весь час проходив на вищий рівень дивної гри? Страшно сказати, але ще не створеної фузерами «Гри в АТО».

Спочатку він побачив рядочки залізничних вагонів, ті вже котилися в бік сортувальної, коли вони виструнчилися на коліях, біля пакгаузів почалася велика метушня.

Особливо коли туди шосейкою потяглися білі нічні фургони гумконвою, зупиняючись на залізничне перевантаження.

Одразу навколо забігали гумконвоїри, це муравлиння можна було розгледіти й крізь нечітку картинку планшета.

Лейтенант Мічурін вишикував усіх своїх бійців проти нічного неба, неначе на урочисту лінійку, і здійняв над головою, показуючи доволі зашарпаного мобільника. Потім потицяв туди пальцем, набираючи свій власний номер, і почав майже декламувати:

– Альо, альо, не мовчіть, де ви?

На далекому даху покинутого складського приміщення ворухнувся од вібрації сухий камінець, навіть крізь цементне нашарування з нього линуло ледве чутне:

– Не мовчіть, де ви? – вдавався до запису автовідповідач.

– Ми на точці, але нас оточили. Підмоги! Підмоги!

Наївний лейтенант!

Вдаючись до складних ігор, він навіть підозри не мав, що не треба було відновлювати сім-карту й імітувати в технопросторі самого себе, бо якби він подзвонив з будь-якого іншого телефону, чужа апаратура навелася б на його голос, на неповторний тембр, якого ніколи не приховаєш від адресної пеленгації, —

автоматика хутко навела азимути, вони перехрестилися на точці голосового повідомлення;

укропи, ніяковіючи, споглядали, як їхній начальник робив довгі магічні паси в напрямку невидимого нічного обрію,

як тамечки профуркотіли далекі траєкторії чужих «градів» – вибухів ще не було ні видно, ні чути,

але наче за помахом диригента-Мічуріна репнуло небо і почав підійматися горизонт, кидаючи вгору нові й нові блискучі поштовхи.

Галя вискочила надвір зі своєї апаратної, бо шокуюча картина спалахів засліпила нічні екрани, вона злякано втупилася у велетенський гриб, який невпинно повз у небо, вимкнувши сяйво зірок; дівчина, вирішивши, що то ядерний удар, кинулася назад у сховище.

Нарешті прилетіли потужні децибели, й солдатам спала така самісінька думка: заховатися від атомної атаки, всі були кинулися в бункер, однак, дивлячись на свого командира, що завмер у вирішальному диригентському жесті і ще раз почав гопака, полинули зачарованим зором у спалахи.

От що значить точні влучання «градів» у велетенську безформну купу прадавньої радянської селітри, що оно скільки пролежала і аж коли діждалася можливості здетонувати.

Вони не могли бачити, як злітають угору, пихкаючи, немов кульбабки, фургони гумконвою, стикаючись у піднебессі з підкинутими вагонами, та й з усім іншим, що було колись сортувальною станцією.

Чи міг зізнатися лейтенант Мічурін, що така дистанційна ідея прийшла йому ще в дитинстві, коли в його мікрорайоні почастішали крадіжки гаманців і він підставляв заміновані сажею гаманці й сумочки, а потім псував щастя злодюжкам, підриваючи їхню здобич за допомогою дитячого дистанційного пульта?

Що тут додати? Хіба що не вся селітра спалахнула, а дещо й розлетілося пустирями, започаткувавши згодом нечуваний урожай бур’янів.

Галя припала до екрана супутникового бачення й щасливо завмерла, збагнувши координати вибуху.

– От сучий син, – лагідно подумала про свого довготелесого чоловіка.

І пробачила йому невихід на інтимне побачення.

37

– Забери його інструменти.

Простенькі слова, а за ними – великий докір, мовляв, як ти міг так довго не приходити по них?

Тут треба багато пояснювати, а ще гірше з’ясовувати з самим собою, це був останній закуток, куди твоя пам’ять, тобто совість, ще не зазирнула?

Підходиш до металевої шафки, майстер відмикає, і ти з жахом бачиш братів халатик, капці, рушник.

А на полиці потертий футляр, коли Тарас тягне його до себе, то чує коливання інструментів, різних матеріалів, складених братом ще за життя, і чого варто відімкнути їх?

Але більша загадка – поза футляром: там натуральний бінокулярний мікроскоп – оце номер! – брат про нього не признавався.

Тарас зустрічається поглядом з майстром: увесь авіамодельний гурток бачив, як брат за цим мікроскопом працює?

Усі знали, а от вдома – ні, оце буде сюрприз, ось, виявляється, чим їхній старшенький Васько грався в авіамодельному гуртку?

– Він дуже хотів, щоб і ти таки... – починає було майстер, а потім махає рукою.

Гурток дивився на Тараса з докором, бо всі переживали кілька разів, як він заради футбольної секції кидав тут навчання, і як старший брат переживав ці розриви, бо вважав меншенького набагато талановитішим за себе.

Отож Тарас швиденько пакується й рушає від безлічі бінокулярних очей.

Усі наче по команді повертаються до своїх столів.

У кишені братового халата знайшов мильницю, тюбик зубної пасти й електробритву – то що, брат Васько, бувало, жив у майстерні?

Сім’я й насправді отетеріла, побачивши дорогий оптичний прилад.

Взагалі Васько був багатий на таємниці, наприклад, поїхав на війну так, що вдома дізналися аж через тиждень, тобто коли він загинув.

Як же він усе встиг?

От загадка, думали, що він просто засиджується в улюбленого майстра, в улюбленому гуртку. Проговорився, правда, що майструють безпілотника, що від Жори Тороповського є конструкції ще й не такі.

Однак вдома, підмівши комірку, він одягає братову білу шапочку, бере братів кип’ятильник і заварює в братовій чашці братів чайок, потім, глибоко видихнувши, відкриває потертого футляра.

І що ж у ньому:

старенька брошурка Сядристого «Таємниці мікросвіту», це знайома річ, бо її Васько не раз йому підсовував, але без успіху;

а в ній кілька вирізок про «білого китайця», чи то пак «білого крокодила», найстрашнішу наркоту, – ось що здивувало;

а от ще статейки із загадками виробництва «білого» зілля, і що цікаво, усі зі шкільних хімічних олімпіад...

Оце був сюрприз.

В окремій коробочці в пакетиках були заготовочки з віброторчиками, мікротехнічними пристосунками – де лише він брав гроші, щоб купувати їх через інтернет?

Аж матір перестала плакати й тільки руками сплеснула:

– Звідкіля такі гроші?

Знала б мама, які ще скарби в отому футлярчику...

І тут Тараса осяйнуло – брат з авіагуртком майстрували дрони й продавали волонтерам, власне, таким шляхом Васько й опинився в бойовій зоні, де на його дрона і навелися залпи «градів», власне, й...

Тарас уперто струшує головою, аби прогнати здогадки, бо зараз треба холодний розум, щоб руки були тверді, щоб могли, як учив Сядристий, поштовхами діяти між ударами серця, щоби виріб не здригнувся.

...Доїхати до останньої станції.

Підійти вночі далі, поближче до кордону.

Дочекатися ранку, потім дочекатися сонця й обережно поставити на футлярчик вийнятого звідти «дрозда».

Від справжнього він відрізнявся ще й розмірами, а чорне пір’я тим, що пір’їни було зроблено з мембран, які перетворюють сонячне світло в електричну енергію.

Пташина поволі розправляла крила, набираючися сили, це як метелик, вилупившись із кокона, благає Бога, аби несподіваний дощ усе не зіпсував.

Коли пташина невпевнено знялася в повітря і сонячна сила підхопила-понесла її, Тарас ще довго стежив за небом, щоб тільки не одводити очей на лісосмугу, в якій треба обладнати гніздечко, ні, не для пташок, а для себе, маскуватися багато довгеньких днів.

...Якщо поглянути згори на віллу (а насправді це був чималий броньований ковчег), то вона була хороша, нагадувала супутникове зображення; хто аналізував картинку, не міг стримати посмішки – адже за старими інструкціями там ще й досі фабували вигорілу траву в зелений колір, хоча для потужних небесних інфра– та ультрателескопів таке маскування не становило жодної проблеми.

Повагу ж закордонних аналітиків викликали кілька ракетних «загород», вони були напхані різними калібрами, лякали також глибоко ешелоновані підступні пастки, не кажучи про примітивні, однак дуже ефективні мінні поля.

Ну, ще броньовані паркани, протитанкові вовчі ями, сенсори, сканери, вайзери і всіляка можлива автоматика, якої лише могла сягнути світова охоронна думка, отож фраза «що й миша не проскочить» набула нарешті реального значення.

Миша, але не пташка.

Покрита мембранами замість пір’я, вона мала ту особливість, що, поглинаючи теплову енергію, створювала холодну захисну пелену навколо «дрозда».

Дрон вибрав зручну гілку в парку, сів і вкотре розпустив крила для енергетичної накачки.

Набравшись якомога більше сонячної енергії, терпляче чекав нового ранку. За інструкцією.

З першими променями чубчик на голівці одкинувся й звідти виповзло вісім симпатичненьких джмеликів.

Вони також розправили крильця невластивого чорного кольору, сказати б, енергопоглинального.

За світловий день вони слухняно поринули далі по азимуту, долаючи чималі угіддя – лісові, мисливські, річкові, озерні, садові, паркові.

Там, посідавши на крона дерев з сонячного боку, очікували нового ранку. За інструкцією.

І знову Бог боронив од негоди.

...Тарас у далекій лісосмузі зрадів, бо рожевий спалах порадував – це засвітився вогник на мобільнику.

Здавалося б, звичайному, якби трохи не переробленому. Цього разу тут з’явилася примітивна картинка:

вулик, на якому сидів волохатий джмелик. Подумавши, комаха відсунула набік черевце, і звідти поповзли на волю комарики – манюсінькі дроненята.

На охоронних периметрах, звісно, набагато ефективніше просте людське спостереження, ніяка автоматика не ладна конкурувати, бо автоматика не має інтуїції, притаманної двоногим охоронцям, ті своїми тренованими передчуттями прочісували сектори спостережень.

Однак хоч як вони напружували зір, та догледіти мізерних комариків не могли, а якби й догледіли, то не звернули б уваги – адже на таку комашню вказівок не було. Не було інструкцій.

Комашки терпляче сиділи над автоматичними броньованими дверима вілли, і з кожним їхнім помахом досередини затягувало невеличку зграйку, там вони розділялися і ринули коридорами.

Невеличкий комарик-дзюбрик № 7 виснажено впав на килим.

До кімнати зайшла покоївка під супроводом двох у цивільному і, перш ніж запустити пилососа, одіпнула важкі штори на важких броньованих скло-пакетах.

Промінь сонця уже впав на килим, і крильця комашки почали оживати, однак жінка під важкими поглядами охоронців пригадала інструкцію й хутко запнула вікно – й темні крильцята комарика знову поникли.

А як увімкнула люстри, то ті крильця потроху напнулися і, перш ніж прибиральниця запустила пилососа, комашина полинула вгору, до лампочок, і якнайзручніше розправила до них свої мініатюрні крильця.

За якийсь час у кабінет, одпустивши під дверима охорону, увійшов невеликий чоловік, чия хода копіювала упевнену ходу колишнього президента США Буша-молодшого.

Імітуючи атлетизм, чоловік твердим кроком підійшов до столу, владно окинув оком приготовані папери і урочисто впав у трон.

Якби він дивився не на стіл, а вгору – чи зафіксував би малесенького комарика № 7, котрий саме звіряв свою мікропрограму з означеним об’єктом?

Після цього комашка нахилилася куцим дзьобиком – деталлю, яка особливо тяжко далася Тарасові.

І проблема тут полягала не в діаметрі трубочки, її Тарас легко зробив із діабетичного шприца, а в тому, що вона була заповнена «білим крокодилом». Дивним психотропом, чия концентрація була така мізерна, що найтонші аналізи судмедекспертизи сприймали розчин за чисту воду...

Скажімо, півграма могли накачати усіх мешканців мегаполісу, що розташувався оно ген за пагорбами.

Неважко уявити, чого вартував передоз у тоненькому дзьобику комарика № 7, що саме на мить завис над об’єктом,

а тоді легенько і впевнено впав на тім’я, поштовхом впорснувши туди усе, що мав.

Деякий час життя навколо ковчегу точилося за інструкцією, однак швидко все загупотіло, затупотіло, і переляканим тренованим очам охорони на екранах постала картинка, яка не осягалася – перший жах спалахнув, коли серед трупів було виявлено неживого двійника,

потім – коли уздріли наче застиглого на фото керманича; а коли зламали броню кабінету, то побачили оригінал, який сидів непорушно, упевнено впершись ліктями в папери, а скляним поглядом у люстру.

Ляскання автоматичних броньованих дверей щоразу виштовхувало надвір зграйку малесеньких комашок, ті одразу впевнено лягали на курс і щасливо досягали своїх джмеликів.

Переночувавши за інструкцією, джмелики з лагідним дзижчанням поринули туди, до дерева, на крону до «авіаматки», у відчинений отвір на голівці дрозда.

Ще одна ніч, ще один ранок, і пташина поринула на зворотний курс.

...До електрички протиснувся юнак із пошарпаним рюкзаком і допотопним футлярчиком; залізничний наряд байдуже ковзнув поглядом по ньому:

– Ану, приодкрой... – щоб побачити всередині опудало, та не якогось екзотичного птаха, бодай папуги, а простісінького дрозда – лише ідіот наважився б везти таку контрабанду.

Отож потяг щасливо рушив, і лише тоді Тарас повільно поліз усередину футлярчика.

Помилувався якусь мить дроздиком – так, аби погладити чубчик на пташині, потім стомлено вийняв звідти братову електробритву й почав повільно голити свою найпершу щетину на щоці.

За вікном весело пурхотіла зграйка справжніх щигликів, змагаючись перегнати локомотив; отак вони й сховалися всі разом за швидким горизонтом.