Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)
– Ми візьмемо вас із собою, – врочисто промовив він, – якщо ви приймете нашу віру. Ми не терпітимемо вовків у нашій череді. Якщо ж ви станете черв’яками, що поволі роз’їдають плід, то нехай ваші кістки краще зотліють у пустелі. Чи згодні ви йти з нами за таких умов?
– Я піду з вами, хай там що буде! – вигукнув Фер’є з таким запалом, що суворі старійшини не змогли стримати посмішки. Лише поважне, виразне обличчя проводиря не змінилось.
– Візьми їх, брате Стенджерсоне, – мовив він, – нагодуй його й дитину. Доручаю тобі також навчити їх нашої святої віри. Проте ми марнуємо час. Уперед! До Сіону!
– До Сіону! – вигукнув натовп мормонів, і цей клич, підхоплений іншими, пролетів довгим караваном і згас десь далеко, перетворившись на неясне бурмотіння. Заляскали батоги, зарипіли колеса, фургони рушили, й караван знов помандрував пустелею. Старійшина, що мав опікуватися двома подорожніми, повів їх до свого фургона, де на них уже чекав обід.
– Залишайтеся тут, – сказав він. – За кілька днів ти зовсім одужаєш. Але пам’ятай, що віднині й навіки ти належиш до нашої віри. Так сказав Брігем Янґ, а його вустами промовляв Джозеф Сміт, тобто голос Божий.
2. Квітка ЮтиНе варто, мабуть, згадувати всі біди та негаразди, що їх довелося зазнати втікачам-мормонам, поки вони врешті знайшли собі пристановище. З нечуваною в історії впертістю вони пробиралися від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір. Дикуни, хижі звірі, голод, спрага, знемога, хвороби – всі перепони, які природа ставила на їхньому шляху, вони долали з англосаксонською наполегливістю. І все ж таки довга дорога та нескінченні біди зранили серця навіть у найсміливіших.
Тому всі вони, як один, упали на коліна в щирій молитві, коли побачили внизу широку, залиту сонцем долину Юти, коли почули з вуст свого проводиря, що це і є земля обітована і що ця незаймана земля віднині належатиме їм навіки.
Янґ виявив себе не тільки рішучим проводирем, а й кмітливим управителем. З’явилися карти й креслення майбутнього міста. Довкола було розбито ділянки для ферм, що роздавалися кожному за його становищем. Крамарям дали змогу зайнятися торгівлею, ремісникам – своїми ремеслами. Міські вулиці та майдани виростали, немовби за велінням чарів. У долині осушували болота, ставили огорожі, розчищали поля, саджали, сіяли, й наступного літа вона вже була золота від достиглої пшениці. Все швидко зростало в цій дивній оселі. Та найшвидше зростав великий храм посеред міста; щодня він ставав усе вищим та ширшим. Із самісінького світанку до пізньої ночі біля цього пам’ятника, який споруджували переселенці тому, хто провів їх крізь усі небезпеки, стукотіли молотки й вищали пилки.
Двоє подорожніх, Джон Фер’є і дівчинка, що ділила з ним долю як названа дочка, пройшли з мормонами до кінця їхньої великої мандрівки. Мала Люсі Фер’є залюбки подорожувала в фургоні старійшини Стенджерсона, де разом з нею були три мормонові жінки та його син – жвавий, свавільний хлопчина дванадцяти років. Дитяча душа легко забуває горе, і мала швидко опам’яталася від удару, завданого смертю матері; невдовзі вона стала пестункою жінок і звикла до нового життя на колесах, під парусиновою покрівлею. А тим часом Фер’є, одужавши після своїх бурлакувань, виявився корисним провідником і невтомним мисливцем. Він так швидко здобув повагу в своїх нових товаришів, що вони, завершивши подорож, одноголосно вирішили, що Фер’є заслуговує на такий самий великий і родючий шмат землі, як і всі інші поселенці, окрім, звичайно, самого Янґа і ще Стенджерсона, Кембела, Джонстона й Дребера, чотирьох головних старійшин.
На своїй фермі Джон Фер’є спорудив міцну дерев’яну хатину, яку згодом розбудував, тож за кілька років житло його перетворилось на простору садибу. Він був практичною людиною, розумною й заповзятою до роботи. Залізне здоров’я дозволяло йому працювати з ранку до ночі. Отож на фермі йому велося якнайліпше. За три роки він мав статки більші, ніж у сусідів, за шість – став заможною людиною, за дев’ять – багатієм, а за дванадцять у цілому Солт-Лейк-Сіті не знайшлося б і дюжини господарів, які змогли б до нього дорівнятися. Від Великого Солоного озера до далеких гір Восач не було славетнішого імені, аніж ім’я Джона Фер’є.
Лише одна-єдина річ засмучувала та ображала його одновірців. Ніякі благання та умовляння не могли його змусити взяти собі, подібно до інших, кількох жінок. Він ніколи не пояснював своєї відмови, але дотримувався цього рішення твердо й непохитно. Дехто докоряв йому за зневагу до обраної віри; дехто гадав, що він просто скупар і не хоче зайвих витрат. Інші подейкували, що то через давнє кохання і десь на берегах Атлантики за ним досі сумує білява красуня. Але й надалі Фер’є залишався неодруженим. В усьому іншому він суворо дотримувавсь віри поселенців і був відомий як побожний і чесний чоловік.
Люсі Фер’є зростала в дерев’яній хатині й допомагала названому батькові в усіх його справах. Матір і няню їй замінили свіже гірське повітря та цілющі пахощі сосен. Час минав, і щороку вона ставала вищою й дужчою, щоки її рум’янішали, хода ставала гнучкішою. І не в одного подорожнього, що проїжджав повз ферму Фер’є, прокидалися давно вже заснулі почуття, коли він бачив струнку дівочу постать, яка бовваніла на пшеничному полі чи сиділа верхи на батьківському мустангові, – вона підганяла його легко й спритно, як справжня донька Заходу. Пуп’янок став квіткою, й того року, коли її батько зробився найбагатшим серед фермерів, вона перетворилася на найгарнішу дівчину в усій Юті.
Не батько, звичайно, був перший, хто помітив, як дитина стала жінкою. Батьки рідко це помічають. Ця таємнича зміна відбувається невловимо й поволі, її неможливо визначити датою. Навіть сама дівчина цього не усвідомлює, доки від дотику чиєїсь руки або від звуків голосу не затріпоче її серце, доки вона з гордістю й страхом не відчує, що в ній зріє щось нове й велике. Мало хто з жінок не запам’ятає на все життя той день і той випадок, що провістив їй світанок нового життя. Для Люсі Фер’є цей випадок не був дрібницею, не кажучи вже про те, що він змінив як її власну долю, так і долі багатьох інших людей.
Був теплий червневий ранок, і «Святі останніх днів» працювали, як бджоли, – недарма вони обрали своїм знаком вулик. Над полями, над вулицями линув робочий гомін. Курними шляхами тяглися довгі валки навантажених мулів – вони йшли на захід, бо в Каліфорнії спалахнула золота лихоманка, й суходолом дорога пролягала через місто Обранців. Туди ж ішли череди овець і волів з далеких пасовиськ, каравани втомлених переселенців – нескінченні мандри однаково зморювали і людей, і коней. Крізь цей строкатий натовп із умінням досвідченої наїзниці мчала на мустангові Люсі Фер’є; обличчя її зарум’янилося, довге каштанове волосся розвіювалося за спиною. Батько послав її до міста в якійсь справі, і вона, думаючи лише про ту справу й про те, як її виконати, з молодечою хвацькістю в’їхала в середину натовпу. Золотошукачі, виснажені довгою дорогою, дивилися зачудовано їй услід, і навіть спокійні індіанці, обвішані звірячими шкурами, забувши про свою збайдужілість, милувалися красою дівчини-блідолички.
Вона вже доїхала до околиці міста, але там шлях їй перегородила велика череда худоби, яку ледве стримували півдюжини розлючених пастухів. Люсі, що палала нетерпінням, здалося, ніби череда розступилась, і вона вирішила проїхати через цю прогалину. Але тільки-но дівчина опинилася серед худоби, як тварини знову з’юрмилися і вона закрутилася в живому потоці, оточена з усіх боків круторогими волами, чиї очі наливалися кров’ю. Дівчина вміла дати собі раду з худобою, отож, нітрохи не розгубившись, все далі й далі підганяла коня, сподіваючись продертися крізь череду. Як на лихо, один з волів – чи то випадково, чи то навмисне – зачепив рогом мустанга і розлютив його. Мустанг, захрипівши, став дибки й заборсався так, що якби Люсі була менш досвідченою наїзницею, він неодмінно скинув би її з сідла. Становище було небезпечне. Щоразу, опускаючи передні копита, шалений кінь наражався на роги й знову ставав дибки, скаженіючи ще більше. Дівчина щосили намагалася втриматися в сідлі, бо інакше на неї чекала страшна смерть під ратицями огрядних, переляканих волів. Від несподіваної тривоги в неї запаморочилась голова, а рука, що стискувала повіддя, ослабла. Задихаючись від пилу, від духу розлючених тварин, вона трохи не кинула з відчаю повіддя, коли раптом почула ласкавий голос і зрозуміла, що їй прийшли на підмогу. Тієї самої миті смаглява міцна рука схопила зляканого коня за гнуздечку, і незнайомий вершник, протискуючись між чередою, невдовзі вивів його на околицю міста.
– Сподіваюся, з вами все гаразд, міс? – шанобливо спитав незнайомець.
Вона глянула на його засмагле бадьоре обличчя й весело засміялася.
– Я страшенно перелякалася, – простодушно мовила вона, – але й гадки не мала, що мій Пончо так боятиметься череди волів!
– Дякувати Богові, що ви втрималися в сідлі, – серйозно промовив незнайомець. То був високий молодик у грубій мисливській куртці, який сидів на дужому чалому коні і мав за плечима довгу рушницю. – Ви, напевно, дочка Джона Фер’є? – зауважив він. – Я бачив, як ви виїжджали з його ферми. Коли побачите його, спитайте, чи пам’ятає він Джеферсона Гоупа з Сент-Луїса. Якщо він – той самий Фер’є, то вони з моїм батьком були давні друзі.
– То, може, ви самі зайдете й спитаєте? – спокійно сказала вона.
Молодикові, мабуть, сподобалася ця пропозиція – темні його
очі задоволено заблищали.
– Я охоче завітав би, – мовив він, – але ми два місяці блукали в горах, і я не знаю, чи зручно мені отак набиватися в гості. Доведеться йому приймати нас такими, як ми є.
– Він прийме вас із великою вдячністю, і я так само, – відповіла вона. – Він так любить мене. Якби мене потоптали оці воли, він сумував би все життя.
– І я теж, – сказав незнайомець.
– Ви? А вам що до того? Адже ми навіть не друзі.
Смагляве обличчя молодого мисливця так спохмурніло, що
Люсі Фер’є гучно засміялася.
– О, не беріть цього до серця, – мовила вона. – Звичайно, ви тепер наш друг. Приходьте до нас неодмінно. А зараз треба їхати, бо батько мені більше нічого не доручатиме. До побачення!
– На все добре! – відповів він і, знявши своє широке сомбреро, нахилився до її маленької ручки. Вона круто завернула мустанга, цвьохнула його нагаєм і помчала широким шляхом, знявши за собою куряву.
Молодий Джеферсон Гоуп, невеселий і мовчазний, повернувся до своїх товаришів. Вони шукали в горах Невади срібло й подалися до Солт-Лейк-Сіті, сподіваючись зібрати гроші для розробки відкритих ними копалень. Він був так само захоплений цією справою, як і товариші, доки ця несподівана пригода не повернула його думи в інше річище. Образ чудової дівчини, чистої, як вітерець Сьєрри, глибоко заполонив його палке, нестримне серце. Коли вона зникла з очей, він зрозумів, що відтепер для нього почалося нове життя і ні оборудки зі сріблом, ні будь-які інші справи не переважать це раптове, незбориме почуття. То була не юнацька мимовільна закоханість, а буремна, шалена пристрасть людини сильної волі та владної вдачі. Він звик домагатися всього, чого бажав. Він заприсягся собі, що здобуде бажане й тепер, якщо це залежатиме лише від напруги всіх зусиль і від наполегливості, на яку тільки він здатен.
Того самого вечора він завітав до Джона Фер’є й надалі відвідував його так часто, що невдовзі став своєю людиною на фермі. Дванадцять років Джон, не покидаючи долини, заглиблений у роботу, не мав жодної нагоди почути новини зі світу. А Джеферсон Гоуп чимало міг розповісти, та й оповідач він був такий, що його зацікавлено слухали і Люсі, і її батько. Він був піонером у Каліфорнії, знав багато дивовижних бувальщин про те, як за тих бурхливих днів росли та гинули цілі багатства. Він був розвідником диких земель, шукав срібло в горах, полював, працював на ранчо. Коли щось обіцяло небезпечні пригоди, Джеферсон Гоуп завжди був там. Незабаром він став улюбленцем старого фермера, що не скупився на хвалу його чеснотам. Люсі тоді звичайно мовчала, але рум’яні її щоки та радісні, блискучі очі ясно промовляли, що її серце вже не належить їй. Простодушний батько, мабуть, не бачив цих ознак, але вони не пройшли повз увагу того, хто завоював її кохання.
Був літній вечір, коли він під’їхав до ферми і скочив з коня біля воріт. Вона саме стояла на порозі й пішла йому назустріч. Він припнув коня до огорожі й попрямував стежкою.
– Я їду, Люсі, – мовив він, беручи її руку та ніжно заглядаючи в очі. – Я не прошу вас їхати зі мною зараз, але чи готові ви поїхати зі мною, коли я повернуся?
– А коли то буде? – спитала вона, червоніючи та сміючись.
– Десь через два місяці. Я приїду й заберу вас, люба. Ніхто не посміє стати поміж нами.
– А батько? – спитала вона.
– Він погодиться, якщо в копальнях мені добре поведеться. А я не маю в тому сумнівів.
– Ну, якщо ви з батьком уже домовилися, то мені нема чого казати... – прошепотіла вона, притулившись щічкою до його широких грудей.
– Слава тобі, Господи! – хрипко промовив він, нахилився й поцілував її. – Отже, згода. Чим далі я залишатимусь тут, тим важче мені буде виїхати. Мене чекають у копальнях. На все добре, люба моя. Побачимося через два місяці.
Він нарешті відірвавшись од неї, скочив на коня й шаленим чвалом помчав геть – навіть не озирнувся, немовби боячися, що не зможе виїхати, коли побачить її ще хоч один раз. Люсі, стоячи біля воріт, дивилася йому вслід, поки він не зник з її очей. Тоді обернулася й пішла додому – ця найщасливіша дівчина в усій Юті.
3. Джон Фер’є розмовляє з ПророкомТри тижні минуло відтоді, як Джеферсон Гоуп та його товариші покинули Солт-Лейк-Сіті. Серце Джона Фер’є щеміло від суму, коли він думав про повернення молодика та неминучу розлуку з названою дочкою. Проте щасливе, світле її личко діяло на нього сильніше, ніж будь-які благання, і він майже змирився з неминучістю. У глибині своєї мужньої душі він давно вже вирішив, що ніяка сила не змусить його видати доньку за мормона. Він узагалі вважав такий шлюб не за шлюб, а за справжнісіньку ганьбу. Хай би що він думав про засади мормонської віри, в цьому рішенні він був непохитний. Звичайно ж, йому доводилося мовчати, бо в Країні Святих тоді було небезпечно виголошувати єретичні думки.
Так, небезпечно – настільки небезпечно, що навіть найблагочестивіші не наважувались розмовляти про віру інакше, ніж пошепки, побоюючись, що їхні слова будуть хибно витлумачені й накличуть на них негайну кару. Жертви переслідування самі зробилися переслідувачами і відзначалися в тому нечуваною жорстокістю. Ані севільська інквізиція, ані німецький фемґерихт, ані таємні товариства Італії не могли створити страхітливішої машини своїх дій, ніж та, що чорною хмарою покрила штат Юта.
Невідомість і таємничість, що огортали її, робили цю машину вдвічі жахливішою. Вона була всюдисуща і всемогутня, проте діяла незримо й нечутно. Чоловік, що дозволяв собі сказати хоч слово супроти мормонської церкви, раптово зникав, і ніхто не відав, де він і що з ним скоїлося. Хоч скільки чекали на нього жінка й діти, їм не судилося більше побачити чоловіка й батька і дізнатися, чого він зазнав у руках таємних суддів. Необачне слово чи необережний вчинок неминуче вели до знищення винного, але ніхто не знав, що за жахлива сила пригнічує їх. Тож немає нічого дивного, що люди жили там у вічному страху і навіть серед пустелі не насмілювались пошепки ділитися своїми тяжкими сумнівами.
Спершу ця темна, моторошна сила карала лише непокірних – тих, хто, прийнявши мормонську віру, одступавсь од неї чи порушував її приписи. Невдовзі, однак, її стали відчувати на собі все більше й більше людей. Мормонам не вистачало дорослих жінок, а без жіночого племені вчення про багатоженство втрачало сенс. Почали ширитися химерні чутки – чутки про вбивство переселенців, про пограбування їхніх таборів у тих краях, куди індіанці навіть не заглядали. А в гаремах старійшин з’являлись нові жінки – сумні, заплакані, зі слідами жаху, що закарбувалися на їхніх обличчях. Пізні подорожні в горах розповідали про банди озброєних людей у масках, що тихо підкрадалися до них у темряві. Ці чутки та байки обростали правдивими вістями, підтверджувались і знов підтверджувались, і нарешті ця темна сила набула точної назви. І досі ще на далеких західних ранчо слова «спілка данітів» чи «ангели помсти» навіюють забобонний страх.
Але навіть дізнавшись, що то за спілка, люди стали боятись її не менше, а більше. Ніхто не знав, з кого складалося це безжалісне товариство. Імена учасників кривавих злочинів, скоєних начебто в ім’я віри, зберігалися в найсуворішій таємниці. Друг, з яким ви ділилися своїми сумнівами щодо Пророка та його мети, міг виявитися одним з тих, котрі, жадаючи помсти, вдеруться до вас уночі з вогнем та мечем. Через те кожен боявся свого сусіда і ніхто не висловлював своїх найпотаємніших думок.
Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався вже їхати в поле, коли раптом почув стук защіпки; визирнувши з вікна, він побачив огрядного рудуватого чоловіка середнього віку, що йшов стежкою до будинку. Йому закололо в серці; то був не хто інший, як сам великий Брігем Янґ. Фер’є, тремтячи, – він знав, що ці відвідини не принесуть ніякого добра, – кинувся до дверей зустрічати проводиря мормонів. Янґ сухо привітавсь і з насупленим обличчям пішов за ним до вітальні.
– Брате Фер’є, – мовив він, сідаючи й пильно зирячи на фермера з-під своїх світлих вій, – ми, носії правдивої віри, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе, коли ти помирав у пустелі; ми розділили з тобою їжу, ми привезли тебе до обітованої землі, дали тобі родючі ґрунти і змогу забагатіти під нашим захистом. Чи не так?
– Так, – відповів Джон Фер’є.
– Натомість ми просили тільки одного: щоб ти прилучився до правдивої віри й виконував усі її приписи. Ти обіцяв, але коли те, що говорять про тебе, – правда, ти порушуєш обіцянку.
– Як я її порушую? – заперечливо підняв руки Фер’є. – Хіба я не віддаю свою частку до загальної скарбниці? Хіба я не ходжу до храму? Хіба я не...
– Де твої жінки? – перервав Янґ, озираючись довкола. – Нехай прийдуть, я хочу їх привітати.
– То правда, я неодружений, – відповів Фер’є. – Але жінок мало, і багато хто серед нас потребує їх більше, ніж я. Я не самотній, мною опікується донька.
– Про доньку я й хотів поговорити з тобою, – сказав проводир мормонів. – Вона вже доросла й має славу квітки Юти; вона припала до серця кільком найповажнішим людям.
Джон Фер’є насторожився.
– Про неї ходять чутки, яким я не хочу вірити, – чутки, ніби вона заручена з якимось поганином. Це, звичайно, порожні плітки. Що говорить тринадцята заповідь святого Джозефа Сміта? «Кожна дівчина правдивої віри має бути жінкою одного з обранців; коли ж вона одружиться з поганином, то скоїть тяжкий гріх». Я не можу повірити, що ти, прийнявши святу віру, дозволив доньці зневажити її.
Джон Фер’є не відповідав; він нервово м’яв свій нагай.
– Оце й буде випробуванням твоєї віри – так вирішила Свята Рада Чотирьох. Дівчина вона молода, тож ми не хочемо одружувати її з сивим дідом і позбавляти права вибору. Ми, старійшини, маємо досить своїх телиць, але мусимо потурбуватися про наших дітей. У Стенджерсона є син, у Дребера – теж, і кожен з них радо прийме твою дочку до свого дому. Нехай вона вибере одного з них. Обидва молоді, багаті й сповідують правдиву віру. Що ти про це скажеш?
Фер’є, насупивши брови, мовчав.
– Дайте нам час подумати, – сказав він нарешті. – Моя донька надто молода – їй ще рано виходити заміж.
– Вона повинна зробити вибір за місяць, – відповів Янґ, підводячись. – Рівно через місяць вона мусить відповісти.
На дверях він обернувся; обличчя його раптом налилося кров’ю, очі спалахнули.
– Якщо ти, Джоне Фер’є, – скрикнув він, – надумаєш зі своєю немічною силою противитись наказові Чотирьох, то пошкодуєш, що її й твої кістки не зотліли тоді на Сьєрра-Бланці!
Погрозливо змахнувши кулаком, він вийшов за двері. Фер’є мовчки слухав, як хрустять камінці на стежці під його важкими чобітьми.
Він сидів, упершись ліктями в коліна, й міркував про те, як розповісти про це все дочці, аж раптом відчув ласкавий дотик руки, підвів голову й побачив, що вона стоїть поруч. Єдиний погляд на її бліде, злякане обличчя свідчив, що вона все чула.
– Я не винна, – мовила вона, відповідаючи на його погляд. – Він так кричав, що на всю хату було чути. Ой, тату, тату, що нам тепер робити?
– Не бійся, – відказав він, пригорнув дочку до себе й лагідно провів широкою, грубою долонею по її золотистому волоссю. – Все буде гаразд. Чи не охолола ще ти до того хлопця?
У відповідь почулося гірке схлипування і її рука стисла батькову руку.
– Звичайно ж, ні. От і добре – не хотів би я почути про таке. Він славний хлопчина і справжній християнин, не те що тутешні святенники з їхніми молитвами та проповідями. Завтра до Невади вирушають копачі – я вже якось дам йому знати, що з нами сталось. Я добре знаю цього чолов’ягу – він примчить сюди швидше за телеграму.
Люсі всміхнулася крізь сльози, почувши це батькове порівняння.
– Він приїде й порадить, як нам бути. Але я боюся за тебе, любий тату. Я чула... чула, ніби з тими, хто йде наперекір Пророкові, коїться щось страшне...
– Але ж ми ще не йдемо йому наперекір, – заперечив батько. – А там ще побачимо – встигнемо. Попереду в нас цілий місяць, а потім, здається мені, найкраще буде тікати з Юти.
– Покинути Юту!
– Еге ж, саме так.
– А ферма?
– Дещо, коли зможемо, продамо, зберемо трохи грошей, а решта нехай уже пропадає. Правду кажучи, Люсі, я не вперше вже про це думаю. Не можу я ні перед ким плазувати, як тутешній люд плазує перед отим клятим Пророком. Я вільний американець, і мені це не до смаку. А переробляти себе вже запізно. Якщо він тинятиметься довкола нашої ферми, то назустріч йому вилетить добрячий набій із шротом.
– Але ж вони не випустять нас, – мовила дочка.
– Постривай, нехай приїде Джеферсон, і ми все влаштуємо. А тим часом не бійся, люба, і не плач, бо в тебе оченята запухнуть і він дасть мені прочухана. Не бійся, тут нема жодної небезпеки.
Джон Фер’є втішав її спокійним, упевненим голосом, проте вона не могла не помітити, що того вечора він надзвичайно старанно позамикав усі двері, а потім ретельно почистив та набив іржаву мисливську рушницю, яка висіла на стіні його спальні.
