Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)
Це збудило мою цікавість, отож коли я пішла гуляти з дитиною, то попрямувала туди, звідки добре видно вікна тієї частини будинку. їх було четверо – троє просто брудні, а четверте ще й затулене віконницями. Там, мабуть, ніхто не жив. Поки я походжала туди-сюди, поглядаючи на них, до мене вийшов містер Рукасл, веселий і бадьорий, як завжди.
«Ой! – мовив він. – Пробачте мені, люба моя леді, що я пробіг повз вас без жодного слова. Я був дуже заклопотаний своїми справами».
Я запевнила його, що анітрохи не образилася. «До речі, – додала я, – у вас нагорі, здається, є вільні кімнати, бо одне вікно навіть затулене віконницями».
Він здивовано поглянув на мене, й схоже було, що моє зауваження роздратувало його.
«Я захоплююся фотографією, – сказав він. – Я там влаштував собі темну кімнату. Але які ви спостережливі, люба моя леді! Хто б міг повірити?» Говорив він начебто жартома, але в очах його не було й сліду жарту. Я бачила там підозру, невдоволення, але не жарт.
Отож, містере Холмсе, тільки-но я зрозуміла, що від мене щось приховують, одразу ж запалала бажанням проникнути туди. Це була не просто цікавість, хоч їй мені теж не бракує. Це було почуття обов’язку – я знала, що коли туди проникну, то добре вчиню. Кажуть, що жінки мають якесь особливе чуття; можливо, саме воно підтримувало мій намір. Будь-що я наполегливо шукала першої-ліпшої нагоди потрапити за таємничі двері.
Нагода ця з’явилася лише вчора. Мушу вам сказати, що, окрім містера Рукасла, до тих покинутих кімнат навіщось заходив Толлер з дружиною, а одного разу я побачила, як він виніс звідти великий чорний полотняний мішок. Останніми днями він багато пив, а минулого вечора був п’яний як чіп, тож коли я зійшла нагору, то побачила в дверях ключ. Містер і місіс Рукасл сиділи внизу, дитина була з ними, тож я вирішила цим скористатися. Я тихенько крутнула ключем у замку, відчинила двері й прослизнула всередину.
Переді мною був невеликий коридор із голими стінами й підлогою, що в кінці повертав праворуч. Далі поряд ішли троє дверей – перші й треті було відімкнено. Вони вели до порожніх кімнат, запилюжених і похмурих; в одній кімнаті було двоє вікон, а в іншій – одне, таке брудне, що вечірнє світло ледве проникало крізь нього. Середні двері було замкнено й підперто широкою поперечкою від залізного ліжка: один її кінець було просунуто до кільця в стіні, а другий – прив’язано міцним мотузом. Ключа в тих дверях не було. До цієї замкненої кімнати мало належати затулене віконницями вікно, проте я помітила світло, що пробивалося з-під дверей, і зрозуміла, що всередині не зовсім темно. Це, мабуть, було світло з горища. Я стояла в тім коридорі, дивилася на страшні двері й дивувалася, що за таємницю за ними сховано, аж раптом почула зсередини кроки й побачила, як на вузьку смужку неясного світла, що проникало з-під дверей, насувається якась тінь. Шалений, безпричинний жах охопив мене, містере Холмсе. Мої напружені нерви врешті не витримали, я обернулася й кинулася геть – так швидко, наче мене ззаду хапала за сукню чиясь страшна рука. Я промчала коридором, вибігла з дверей і опинилася в обіймах містера Рукасла, що чекав на виході.
«Отже, – усміхнено сказав він, – то були ви. Я так і подумав, коли побачив, що двері відчинено».
«Ох, як я перелякалася!» – прожебоніла я.
«Моя люба леді! Моя люба леді! – Ви уявити собі не можете, як ласкаво й заспокійливо він говорив. – Що ж вас так налякало, моя люба леді?»
«Я здуру заблукала до покинутого крила, – відповіла я – Але там так порожньо й темно, що я перелякалась і втекла. О, як там страшно!»
«І все?» – сказав він, пильно зирячи на мене.
«Що ж іще?» – перепитала я.
«Як ви гадаєте, чому я замкнув ці двері?»
«Звідкіля мені знати?»
«Щоб ніхто не пхав туди свого носа. Зрозуміло?» – він і досі якнайлюб’язніше всміхався.
«Будьте певні, якби я знала...»
«Отож тепер знатимете. І якщо ваша нога коли-небудь іще переступить цей поріг... – тут усмішка його за мить вишкірилася гнівом, і він поглянув на мене очима диявола, – то я віддам вас на харч своєму мастифові».
Я була така перелякана, що ледве тямила себе. Напевно, я майнула тоді повз нього до своєї кімнати. Я нічого більше не пам’ятаю доти, аж доки оговталася на своєму ліжку, тремтячи всім тілом. Тоді я подумала про вас, містере Холмсе. Я більше не могла там жити без вашої поради. Мене лякали цей будинок, цей чоловік, ця жінка, ці слуги, навіть ця дитина. Все це мене лякало. Якби я викликала вас сюди, все було б гаразд. Звичайно, я могла б утекти, але цікавість моя здолала страх. Я швидко придумала, що мені робити, й вирішила послати вам телеграму. Я взяла пальто й капелюшок, пішла на пошту – це за півмилі від будинку – і, відчувши деяке полегшення, повернулася. Біля самих дверей мені спало на думку, чи не спустили вони собаку, але я згадала, що Толлер цього вечора допився до нестями, а без нього ніхто не може впоратися з тією дикою тварюкою, тим паче спустити її з ланцюга. Я щасливо прослизнула додому й півночі не спала, радіючи, що побачу вас. Цього ранку я легко одержала дозвіл поїхати до Вінчестера, але до третьої години мушу бути вдома, бо містер і місіс Рукасл їдуть кудись у гості й пробудуть там цілий вечір, тож я повинна буду доглядати дитину. Тепер я розповіла вам про всі свої пригоди, містере Холмсе, й була б дуже рада, якби ви пояснили мені, що це все означає і насамперед – що мені слід робити.
Ми з Холмсом затамувавши подих слухали цю дивовижну історію. Потім мій друг підвівся і, засунувши руки в кишені, став походжати по кімнаті; обличчя його посерйознішало.
– Толлер і досі п’яний? – спитав він.
– Так. Я чула, як його жінка казала місіс Рукасл, що нічого не може вдіяти з ним.
– Чудово. Рукаслів не буде вдома цілий вечір?
– Так.
– Чи є там льох із добрим міцним замком?
– Так, льох для вина.
– Мені здається, що досі ви поводились як дуже смілива і розумна дівчина, міс Гантер. Чи здатні ви зробити ще один сміливий крок? Я не просив би вас про таке, якби не знав, що ви – надзвичайна людина.
– Спробую. Що саме?
– Ми з моїм другом будемо в «Мідяних буках» о сьомій годині. Рукаслів тоді не буде вдома, а Толлер, сподіваюся, ще не прочумається. Зостається лише місіс Толлер, що може здійняти тривогу. Вам треба послати її під якимось приводом до льоху, і якщо ви замкнете її там, це значно полегшить справу.
– Я зроблю це.
– Чудово! Тоді ми краще розберемося в цій загадці. Звичайно, вона має лише одне вірогідне пояснення. Вас запросили туди на роль якоїсь молодої особи, – справжню цю особу вони ув’язнили в тій кімнаті. Тут немає жодного сумніву. Хто ж ця ув’язнена особа? Безперечно, донька господаря, міс Аліса Рукасл, яка, коли я добре пам’ятаю, нібито виїхала до Америки. Вас обрали, поза сумнівом, через те, що ви схожі на неї зростом, поставою і кольором волосся. Під час хвороби їй, напевно, підстригли волосся, тож довелося пожертвувати й вашим. Випадково ви знайшли її косу. Чоловік на узбіччі – то, звичайно, її друг або наречений, а оскільки ви схожі на неї і вдягли її сукню, то він почув ваш сміх, побачив, як ви махнули йому рукою, щоб він ішов, і вирішив, що міс Рукасл щаслива і більше не потребує його уваги. Собаку спускали задля того, щоб завадити його спробам зустрітися з нею. Все це зрозуміло. Найсерйозніша річ у цій справі – дитина.
– До чого тут, у біса, дитина?! – вигукнув я.
– Любий мій Ватсоне, ви лікар і повинні знати, що вчинки дитини можна пояснити вдачею її батьків. Так само й навпаки. Я часто визначав вдачу батьків, вивчаючи норов їхніх дітей. Ця дитина – надзвичайно жорстока, вона насолоджується своєю жорстокістю; чи від свого усміхненого батька, чи від матері успадкувала вона її, це однаково небезпечно для бідолашної дівчини, що під їхньою владою.
– Я певна, що ви маєте рацію, містере Холмсе! – вигукнула наша клієнтка. – Я пригадую тисячі дрібниць, які свідчать про те, що ви маєте рацію. О, не будемо марнувати жодної хвилини, допоможемо цій бідолашці!
– Слід бути обережними, бо ми зіткнулися з дуже хитрою людиною. До сьомої години нічого не зможемо вдіяти. А потім будемо у вас і швидко розгадаємо цю таємницю.
Ми дотримали слова – рівно о сьомій з’явилися до «Мідяних буків», залишивши двоколку біля придорожньої пивнички. Якби навіть усміхнена міс Гантер не виглядала нас на порозі, ми все одно впізнали б садибу, уздрівши дерева з темним листям, яке блищало, мов начищена мідь, у світлі надвечірнього сонця.
– Вдалося? – спитав Холмс.
Звідкілясь ізнизу долинув гучний стукіт.
– Це місіс Толлер у льосі, – пояснила міс Гантер. – А чоловік її хропе в кухні на килимку. Ось його ключі, такі самі, як у містера Рукасла.
– Ви просто розумниця! – захоплено вигукнув Холмс. – А тепер ведіть нас, і ми скоро покінчимо з цією чорною справою.
Ми зійшли нагору сходами, відімкнули двері, пройшли коридором і опинилися перед дверима, про які розповідала міс Гантер. Холмс перерізав мотузок і зняв поперечку. Тоді почав підбирати ключі до замка, але марно. Зсередини не було чути ані звуку, й ця мовчанка змусила Холмсове лице спохмурніти.
– Сподіваюся, що ми не запізнилися, – мовив він. – Гадаю, міс Гантер, що нам краще зайти туди без вас. Ану-бо, Ватсоне, натисніть плечем на двері; може, нам пощастить відчинити їх силоміць.
Старі пошарпані двері одразу скорилися нашим спільним зусиллям. Ми разом увірвалися до кімнати. Вона виявилася порожня. Там не було нічого, крім невеликого твердого ліжка, столика й кошика з білизною. Ляду на горище було відчинено, – полонянка втекла.
– Тут щось скоїлося, – мовив Холмс, – цей красунчик, напевно, здогадався про наміри міс Гантер і кудись поволік свою жертву.
– Але як?
– Через горище. Зараз подивимось, як він це зробив. – Холмс вліз на стіл. – Так! – вигукнув він. – Ось кінець мотузяної драбини, підвішеної до карниза. Ось як він це зробив.
– Але ж це неможливо, – сказала міс Гантер. – Коли Рукасли поїхали, ніякої драбини тут не було.
– Він повернувся й зробив усе, що треба. Кажу вам, що це підступний і небезпечний чоловік. Я не дуже здивуюся, коли почую зараз на сходах його кроки. Гадаю, Ватсоне, що вам краще тримати напоготові револьвер.
Тільки-но ці слова зірвалися з його вуст, як на дверях з’явився товстий високий чоловік із важкою палицею в руці. Міс Гантер скрикнула й притислася до стіни, але Шерлок Холмс ступив уперед і перепинив йому дорогу.
– Ви негідник! – мовив він. – Де ваша дочка?
Чоловік оглянув кімнату й позирнув на горище.
– Це я повинен спитати у вас! – вигукнув він. – Злодії! Шпигуни й злодії! Я спіймав вас! Ви в моїх руках. Ось я вам покажу! – Він обернувся й кинувся сходами вниз.
– Він побіг по собаку! – скрикнула міс Гантер.
– Я маю револьвер, – сказав я.
– Треба зачинити парадні двері! – вигукнув Холмс, і ми втрьох побігли вниз.
Тільки-но ми опинилися в передпокої, як почули собачий гавкіт, а потім жахливий вереск, перемішаний із страшним гарчанням. Із сусідніх дверей, спотикаючись, вискочив підстаркуватий чоловік із червоним лицем і тремтячими руками.
– Боже мій! – вигукнув він. – Хтось спустив собаку. Його не годували два дні. Швидше, швидше, бо буде пізно!
Ми з Холмсом вибігли надвір і слідом за Толлером завернули за ріг. Там величезний звір з чорним писком шматував Рукаслові горло, а той качався по землі й кричав. Підбігши до собаки, я вистрілив; мастиф упав, але білі його ікла так і залишилися стирчати в товстих зморшках Рукаслової шиї. Ми ледве відірвали тварюку від господаря й понесли його, ще живого, але геть скаліченого, до будинку. Поклавши Рукасла на канапу у вітальні, ми послали протверезілого Толлера по його дружину, а я спробував, як міг, полегшити біль пораненого. Ми всі стояли довкола нього, коли двері відчинилися й до кімнати увійшла висока худорлява жінка.
– Місіс Толлер! – вигукнула міс Гантер.
– Так, міс. Містер Рукасл випустив мене, коли повернувся, а потім уже пішов нагору до вас. Шкода, міс, що ви не розповіли мені про свої наміри, а я переконала б вас, що все це надаремно.
– Он як! – мовив Холмс, уважно придивляючись до неї. – Виходить, місіс Толлер знає про це більше за будь-кого іншого.
– Так, сер, і я готова розповісти все, що знаю.
– Тоді сідайте, будь ласка, а ми вас послухаємо, бо я тут, правду кажучи, не все ще з’ясував для себе.
– Спробую пояснити це вам, – сказала вона. – Я розповіла б усе і раніше, якби зуміла вибратися з льоху. Але коли вже втрутиться поліція, то прошу вас пам’ятати, що я допомагала вам, і міс Алісі теж.
Вона ніколи не була щасливою, міс Аліса, відтоді, як її батько вдруге оженився. На неї не зважали, її не слухали, але ще гірше стало, коли в своєї подруги вона зустріла містера Фавлера. Як мені відомо, міс Аліса згідно з заповітом дістала свою долю грошей, але така вже несмілива й терпляча була вона, що ані словом про це не прохопилася, а просто передала все до рук містера Рукасла. Він знав, що про гроші йому турбуватися нема чого; але майбутнє одруження і майбутні законні вимоги її чоловіка примусили батька задуматись, як би цьому зашкодити. Він схотів, щоб дочка підписала папір, що він має право на її гроші – незважаючи на те, чи одружиться вона, чи ні. Вона не схотіла того зробити, але батько наполягав доти, доки в неї не почалася гарячка. Шість тижнів вона пролежала й була на порозі смерті. Потім одужала, але зробилася як тінь, а її чудове волосся підстригли. Щоправда, її милого це нітрохи не збентежило, бо він зоставався вірним їй, як і личить джентльменові.
– Он як! – мовив Холмс. – Гадаю, ваша розповідь багато чого прояснить, а про інше я можу здогадатися й сам. То містер Рукасл, виходить, ув’язнив її?
– Так, сер.
– І привіз міс Гантер з Лондона, щоб здихатись наполегливого містера Фавлера?
– Саме так, сер.
– Але містер Фавлер був упертий, як справжній моряк, – взяв в облогу будинок, а потім, зустрівши вас, зумів дзвоном монет або чимось іншим переконати, що у вас є спільні з ним інтереси.
– Містер Фавлер уміє вмовляти, це щедрий джентльмен, – безжурно відповіла місіс Толлер.
– Він потурбувався, щоб вашому чоловікові не бракувало вина й щоб драбина була готова, коли господар поїде.
– Саме так це й учинилося, сер.
– Щиро дякую вам, місіс Толлер, – мовив Холмс, – за те, що ви пояснили нам деякі загадкові речі. Он ідуть тутешній лікар та місіс Рукасл, тож гадаю, Ватсоне, що нам краще взяти міс Гантер із собою до Вінчестера, бо наше становище, правду кажучи, зараз досить непевне...
Так було розкрито таємницю зловісного будинку з мідяними буками біля ґанку. Містер Рукасл зостався живий, але залишився калікою на все життя, яке тепер цілком залежить від піклування його відданої дружини. Вони й досі живуть зі своїми старими слугами, які, напевно, знають так багато про Рукаслове минуле, що йому важко з ними розлучитися. Містер Фавлер із міс Алісою Рукасл повінчалися в Саутгемптоні наступного дня після втечі; тепер він має урядову посаду на острові Маврикій. А щодо міс Вайолет Гантер, то мій друг Холмс, на моє розчарування, більш не цікавився нею, бо вона перестала бути частиною нерозв’язаної загадки. Нині вона очолює приватну школу у Волсолі і робить це, на моє переконання, з великим успіхом.