Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"

П’ять помаранчевих зерняток

Коли я переглядаю свої нотатки й записи про Шерлока Холмса, зроблені з 1882 по 1890 рік, то натрапляю на багато дивовижних і цікавих пригод, вибрати з-поміж яких одну не так легко. Щоправда, деякі з них уже було описано в газетах, а інші не надають моєму другові змоги виявити ті незвичайні здібності, якими він був щедро наділений і які я мав намір змалювати в своїх спогадах. Деякі з цих пригод не піддавалися навіть його аналітичному розумові й були б у переказах, як кажуть, початком без кінця; водночас інші розплутано лише частково, і їхні пояснення ґрунтувалися скоріше на припущеннях та здогадах, аніж на його улюблених твердих логічних доказах. Але, правду кажучи, серед цих останніх є один випадок, такий цікавий у своїх подробицях і несподіваний у розв’язці, що я все ж хотів би розповісти про нього, хоч із ним пов’язані такі обставини, які ніколи не буде з’ясовано до кінця.

1887 рік подарував нам довгу низку історій, більш чи менш примітних, і всі з них я описав. Серед заголовків своїх нотаток, здійснених упродовж тих дванадцятьох місяців, я можу відзначити: пригоду з «Передол-Чамбер», товариством жебраків-аматорів, що мало розкішний клуб у підвалі багатої меблевої крамниці; події, пов’язані з загибеллю британського вітрильника «Софі Андерсон», дивовижні пригоди Ґранса Пітерсонса на острові Юфа й, нарешті, Кембервельську справу про отруєння. В цій останній справі, як я запам’ятав, Шерлок Холмс, оглядаючи годинник небіжчика, зміг переконатися, що його було накручено лише за дві години до смерті, отже, померлий ліг спати саме в цей час, – висновок той мав неабияку вагу для розкриття злочину. Про все це я, можливо, колись іще розповім, але жодна з тих історій не має таких своєрідних рис, як ті дивовижні події, які я опишу зараз.

Діялося це в останні вересневі дні, коли осінні бурі лютують із нечуваним шаленством. Цілий день скаженів вітер, і дощ так гучно стукотів у вікна, що навіть тут, у самісінькому серці Лондона, цього великого творіння людських рук, ми раз у раз мимоволі забували про звичну буденщину й відчували, як грізні сили стихії, мов дикі звірі в клітці, з гарчанням накидаються на смертних, що сховалися за ґратами цивілізації. Надвечір буря стала ще сильнішою, вітер плакав та схлипував у комині, немов дитина.

Шерлок Холмс сидів похмурий біля каміна, впорядковуючи свої записи про злочини, а я тим часом, умостившися навпроти, так заглибився у читання чудових морських оповідань Кларка Рассела, що мені здавалося, ніби буря захопила мене в океані й шум дощу – не що інше, як гуркіт морських хвиль. Моя дружина гостювала в своєї тітки, й на кілька днів я влаштувався в нашому старому помешканні на Бейкер-стріт.

– Постривайте, – мовив я, позирнувши на Холмса, – здається, хтось дзвонить. Хто може прийти до нас цього вечора? Напевно, хтось із ваших друзів?

– Крім вас, у мене немає друзів, – відповів Холмс. – А в гості до мене ніхто не ходить.

– То, може, це клієнт?

– Якщо так, то справа, мабуть, серйозна. Що іще може змусити людину вийти надвір у таку погоду й о такій годині? Гадаю, це скоріш якась кумася нашої господині.

Проте Холмс помилився в своєму здогаді, бо з передпокою долинули кроки і в двері хтось постукав. Мій друг простяг свою довгу руку й повернув лампу так, щоб світло падало на порожнє крісло, де мав сісти відвідувач.

– Прошу! – сказав він.

Чоловік, що ввійшов, був іще молодий, – він мав десь із двадцять два роки, – охайно вбраний, із дещо вишуканими манерами. Мокрий парасоль, який він тримав у руці, й лискучий від вологи довгий плащ свідчили про негоду, що лютувала надворі. Він стривожено озирнувся, і в світлі лампи я побачив, що обличчя його бліде, а очі – розпухлі, мов у людини, пригніченої якимось великим лихом.

– Мушу попросити у вас вибачення, – мовив він, підносячи до очей золоте пенсне. – Щиро вірю, що ви не вважатимете мене нав’язливим. Побоююся, що до вашої затишної кімнати я приніс сліди бурі й дощу...

– Дайте мені свій плащ і парасоль, – сказав Холмс, – я повішу їх отут на гачку, і вони швидко висохнуть. Я бачу, ви приїхали з південного заходу.

– Так, із Горшема.

– Ця суміш глини й крейди на носах ваших черевиків властива для тієї місцини.

– Я прийшов попросити у вас поради.

– Це дуже просто.

– А ще – допомоги.

– А оце вже не завжди так просто.

– Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендерґаста, як ви врятували його під час скандалу в Тенкервільському клубі.

– Так, звичайно. Його без підстави звинуватили в нечесній грі.

– Він казав, що ви можете розкрити будь-яку таємницю.

– Ну, це вже занадто.

– Він каже, що ви ніколи не зазнавали невдач.

– Я зазнавав невдачі чотири рази: тричі від чоловіків і одного разу від жінки.

– Але це ніщо проти ваших успіхів.

– Так, найчастіше я досягав успіху.

– Тоді ви, напевно, досягнете його і в моїй справі.

– Прошу вас, присуньте крісло ближче до вогню і розкажіть мені про всі подробиці вашої справи.

– Справа моя незвичайна.

– А звичайних справ у мене й не буває. Я – остання надія на порятунок.

– І все ж таки я маю сумнів, що ви коли-небудь чули про такі таємничі й незрозумілі події, як ті, що сталися в моїй власній родині.

– Ви мене зацікавили, – мовив Холмс. – Викладіть, будь ласка, нам головні обставини цієї справи, й тоді я зможу розпитати вас про ті моменти, що здадуться мені найважливішими.

Юнак присунув крісло й випростав свої мокрі ноги до вогню.

– Моє ім’я, – сказав він, – Джон Опеншо. Але як я зрозумів, мої особисті справи мало чим пов’язані з цією жахливою історією. Вона перейшла до мене в спадок, і для того, щоб дати вам уявлення про неї, я мушу повернутися до самого її початку.

До вашого відома, мій дід мав двох синів – Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.

Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі – під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й купив невеличку садибу в Сасексі, поблизу Горшема. Він надбав у Штатах добрий капітал і залишив Америку через те, що ненавидів негрів і був невдоволений з політики республіканців, які надали їм виборче право. Дядько був незвичайною людиною – жорстокою, запальною; він жахливо лаявся, коли гнівався, і жив відлюдьком. Навряд чи за всі роки, прожиті біля Горшема, він побував у місті хоча б раз. Його будинок стояв у садку, оточений двома чи трьома великими луками: там він гуляв, хоч частенько по кілька тижнів не залишав своєї кімнати. Він пив багато бренді, був запеклим курцем, уникав будь-якого товариства, навіть рідного брата.

Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи дев’ять років після того, як він повернувся до Англії. Він ублагав мого батька відпустити мене жити до нього і був зі мною по-своєму дуже ласкавий. Коли він був тверезий, то часом грав зі мною в триктрак або шашки, доручив мені нагляд за слугами і всі господарські справи, тож у шістнадцять років я став цілковитим хазяїном у домі. В мене зберігалися всі ключі, і я міг ходити, куди лише забажаю, й робити, що лише схочу, не порушуючи тільки дядькової самоти. Була, щоправда, в нього й ще одна дивна умова: він нікому не дозволяв заходити до комори на горищі, яку весь час було замкнено. З дитячої цікавості я зазирав туди крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив там нічого, крім купи старих вузликів та скринь.

Одного дня – було це в березні 1883 року – на столі біля прибору полковника з’явився лист з іноземною маркою. Дядько майже ніколи не одержував листів, бо за речі, які купував, щоразу платив на місці, а друзів не мав ніяких. «Це з Індії! – мовив він, узявши лист. – Поштовий штемпель Пондишері! Що це може бути?» Поспіхом розірвавши конверт, він висипав із нього на свою тарілку п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток. Я вже почав був сміятися, але сміх застиг у мене на вустах, коли я глянув на дядькове обличчя. Нижня губа його одвисла, очі вирячилися, обличчя посіріло; він дивився на конверт, який досі тримав у тремтячій руці. «К. К. К.»! – вигукнув він, а тоді: – Боже мій, Боже мій! Ось вона, розплата за мої гріхи!»

«Що це, дядечку?!» – скрикнув я.

«Смерть», – промовив він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, зоставивши мене здивованим та переляканим. Я взяв конверт і побачив накреслені червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана, біля смуги клею, три літери «К». Всередині ж не було нічого, крім п’ятьох сухих зерняток. Чому ж дядько так злякався? Я вийшов з-за столу й, коли біг нагору сходами, зустрів свого дядька, що сходив донизу, тримаючи в одній руці старий, заіржавілий ключ, – напевно, від горища, – а в іншій – невелику мідяну коробочку, схожу на скриньку для паперів.

«Нехай роблять, що хочуть, але я ще їм покажу! – вигукнув він і вилаявся. – Звели Мері, хай вона розпалить камін у моїй кімнаті, й пошли до Горшема по адвоката Фордгема».

Я зробив усе, що він наказав, і коли адвокат приїхав, мене покликали до дядькової кімнати. В каміні яскраво палало полум’я й лежала купа чорного пухнастого попелу – мабуть, від спалених паперів; біля каміна стояла відчинена й порожня мідяна скринька. Поглянувши на цю скриньку, я з жахом помітив на її вічку три літери «К», такі самі, які бачив уранці на конверті.

«Я хочу, Джоне, – мовив дядько, – щоб ти був свідком мого заповіту. Я залишаю свій маєток моєму братові, твоєму батьку, від якого, безперечно, він перейде до тебе. Якщо ти зможеш хазяйнувати тут радісно й спокійно, тим краще! Якщо ж виявиться, що це неможливо, то послухай моєї поради, хлопче, й передай її своєму найлютішому ворогові. Мені шкода, що я змушений залишити тобі таку непевну спадщину, але я не знаю, як усе обернеться. Будь ласкавий, підпиши цей папір там, де тобі покаже містер Фордгем».

Я підписав заповіт, як мені звеліли, й адвокат забрав його з собою. Цей дивний випадок, як ви розумієте, справив на мене надзвичайно глибоке враження, я увесь час думав про нього, марно намагаючись знайти хоч якусь відгадку. Я не міг позбутися неясного почуття страху, хоч воно й слабшало з часом, бо ніщо не порушувало звичного плину нашого життя. Щоправда, я помітив зміну у вдачі мого дядька. Він пив більше, ніж звичайно, й став ще відлюдніший. Майже щодня він сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, але раз у раз, немовби в п’яній маячні, вибігав із дому й бігав по садку з револьвером у руці, репетуючи, що нікого не боїться й ніхто не зможе втримати його під замком, наче вівцю в кошарі, – навіть сам диявол. Однак, коли ці напади минали, він знов замикався в кімнаті на ключ і на защіпку – як людина, охоплена божевільним страхом, що ховається десь у глибині її душі. До того ж, як я бачив, обличчя його навіть у холодні дні було зрошене рясним потом, немовби він тільки-но вийшов з води.

Щоб скінчити врешті всю цю історію, містере Холмсе, й не випробовувати вашого терпіння, скажу лише, що якось уночі він здійснив одну зі своїх п’яних прогулянок і додому більш не повернувся. Коли ми пішли шукати його, то знайшли в невеликому, зарослому тванню ставку в кінці саду, де він лежав ниць. На його тілі не було жодної рани, а ставок був лише якихось два фути завглибшки, тож присяжні, взявши до уваги дядькові дивацтва, зробили висновок, що це самогубство. Але я знав, як лякала його навіть сама думка про смерть, і не міг переконати себе, що він свідомо пішов їй назустріч. Цим усе й скінчилось, і батько мій дістав у володіння маєток і чотирнадцять тисяч фунтів, що лежали на його рахунку в банку.

– Стривайте, – мовив Холмс, – ваша розповідь, як на мене, одна з найцікавіших, які мені доводилося чути. Назвіть, будь ласка, день, коли ваш дядько одержав лист, і день гаданого самогубства.

– Лист надійшов до нього десятого березня 1883 року. Помер він через сім тижнів, тобто в ніч на друге травня.

– Дякую. Далі, будь ласка.

– Коли мій батько посів горшемський маєток, він, за моєю порадою, ретельно оглянув комірчину на горищі будинку. Ми знайшли там мідяну скриньку, але вміст її було повністю знищено. Зсередини вічка був приклеєний папірець із літерами «К. К. К.» та написом унизу: «Листи, нотатки, розписки та реєстр». Слова ці, як ми вважали, передавали зміст паперів, які знищив полковник Опеншо. Крім того, на горищі не було нічого вартого уваги, хіба що безліч різних папірців та записників із того часу, коли дядько перебував в Америці. Деякі з них прив’язувалися до воєнного часу й свідчили про те, що він добре виконував свій обов’язок і здобув славу хороброго вояка. Інші записи було датовано добою реконструкції Південних штатів, і стосувалися вони здебільшого політики, бо дядько, очевидно, був активним учасником опозиції «саквояжникам» – політикам, що їх присилали з Півночі.

Отже, був початок 1884 року, коли батько оселився в Горшемі, і все йшло якнайкраще аж до січня 1885 року. Четвертого січня, коли ми снідали, я почув, що батько несподівано скрикнув із подиву. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а в другій, на розкритій долоні, – п’ять сухих помаранчевих зерняток. Батько завжди сміявся з моїх, як казав він, небилиць про полковника, але тепер був вельми стривожений і здивований, одержавши таке саме послання.

«Що це могло б означати, Джоне?» – пробурмотів він.

У мене тьохнуло серце.

«Це «К. К. К.», – відповів я.

Він зазирнув усередину конверта.

«Справді, – вигукнув він, – тут ті самі літери! Але що це написано під ними?»

«Покладіть папери на сонячний годинник», – прочитав я, заглядаючи йому через плече.

«Які ще папери? Який сонячний годинник?» – спитав він.

«Сонячний годинник – той, що в садку, іншого тут немає, – мовив я. – А папери, напевно, ті, які знищено».

«Хай йому біс! – сказав батько, опанувавши себе. – Ми живемо в цивілізованій країні, й тут немає місця для такої нісенітниці! Звідки цей лист?»

«Із Данді», – відповів я, глянувши на марку.

«Це чийсь безглуздий жарт, – мовив він. – Що мені до сонячного годинника і якихось паперів? Чи варто звертати увагу на такі дурниці?»

«Я, в усякому разі, повідомив би поліцію», – відказав я.

«Щоб мене там висміяли? Ніколи!»

«Тоді дозвольте мені це зробити».

«Ні в якому разі! Я не хочу здіймати галасу через таку дурницю!»

Умовити батька було марною справою: він був дуже впертий. Мене охопили тяжкі передчуття.

Третього дня після того, як надійшов лист, батько поїхав відвідати свого давнього друга майора Фрібоді, що командував одним з фортів у Портсдаун-Хіллі. Я був радий, що він поїхав, бо мені здавалося, що там йому буде безпечніше, ніж удома. Але цього разу я помилився. Другого дня після батькового від’їзду я дістав від майора телеграму з проханням негайно приїхати. Батько звалився в одну з глибоких крейдяних копалень, яких є багато в тій околиці, й лежав без тями з пробитим черепом. Я кинувся до нього, але він уже помер, так і не опритомнівши. Він, напевно, повертався з Фергема в сутінках, і через те, що місцевість була йому незнайома, а копальню нічим не було обгороджено, присяжні без вагань зробили висновок: смерть від нещасного випадку. Я ретельно вивчив кожну обставину його загибелі, але не зміг знайти нічого, що хоч трохи нагадувало б про вбивство. Не було жодних ознак пограбування чи насильства, жодних слідів навколо, жодних відомостей про підозрілих осіб на дорогах. Тож чи варто говорити вам, що я втратив спокій і був майже переконаний, що батько потрапив у пастку?

У такий страшний спосіб я дістав свою спадщину. Ви спитаєте мене, чому я не відмовився від неї? Що ж, відповім: я був певний, що всі наші біди якось пов’язані з давніми подіями в житті мого дядька й що небезпека чатуватиме на мене всюди, де б я не був.

Коли мого нещасного батька спіткала смерть, був січень 1885 року. З того часу минуло два роки й вісім місяців. Увесь цей час я мирно жив у Горшемі і вже сподівався, що це прокляття не тяжітиме більше над нашим родом після загибелі старшого покоління. Але я надто рано заспокоївся, бо вчора вранці дістав такий самий удар, якого зазнав мій батько.

Юнак витяг із кишені пожмаканий конверт і, повернувшись до столу, висипав з нього п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток.

– Ось конверт, – провадив він далі. – Поштовий штемпель – Східний Лондон. Усередині – ті самі слова, що були в листі до мого батька: літери «К. К. К.», а далі: «Покладіть папери на сонячний годинник».

– І що ви зробили? – спитав Холмс.

– Нічого.

– Нічого?

– Правду кажучи, – він затулив обличчя білими тонкими руками, – я відчув себе безпорадним. Немічним, мов той бідолашний кріль, до якого підповзає змія. Наді мною, гадаю я, тяжіє якась лиха сила, від якої не врятують жодні застороги.

– Ну, ну! – вигукнув Шерлок Холмс. – Вам, чоловіче, треба діяти, інакше ви загинете. Тільки негайні заходи зможуть вас урятувати. На відчай немає часу.

– Я побував у поліції.

– Ну й що ж?

– Вони вислухали мою розповідь сміючись. Я переконаний, що інспектор вважає ці листи чиїмось жартом, а причиною смерті моїх рідних, як установив суд присяжних, – нещасні випадки, що ніяк не пов’язані з цими попередженнями.

Холмс змахнув у повітрі кулаками.

– Неймовірна дурість! – вигукнув він.

– До мене, щоправда, приставили полісмена, який постійно чергуватиме в моєму будинку.

– Він прийшов з вами зараз?

– Ні. Він дістав наказ нікуди не виходити з дому.

Холмс іще раз змахнув кулаками.

– Якщо вже ви прийшли до мене, – скрикнув він, – то чому не прийшли одразу?!

– Я не знав. Я лише сьогодні переговорив про свої побоювання з майором Прендерґастом, і він порадив мені вдатися до вас.

– Адже минуло вже два дні, як ви одержали лист. Ми могли б уже почати діяти! Чи маєте ви ще якісь відомості, крім тих, що вже розповіли нам, – якісь важливі подробиці, що могли б стати нам у пригоді?

– Є одна річ, – мовив Джон Опеншо. Він покопирсався в кишені, дістав аркуш вицвілого блакитного паперу й поклав на стіл. – Пам’ятаю, – вів він далі, – що того дня, коли мій дядько палив папери, я помітив, що їхні вцілілі клапті, які лежали серед попелу,

були такого самого кольору. Цей окремий аркуш я знайшов на підлозі дядькової кімнати. Він, мабуть, випадково одлетів убік і таким чином уцілів. Крім згадки про зернятка, я не бачу тут нічого такого, що могло б стати нам у пригоді. Мені здається, що це сторінка якогось щоденника. Почерк тут, безперечно, дядьків.

Холмс пересунув лампу, й ми обидва схилилися над папірцем. Нерівні краї його свідчили, що його було видерто з записника. Вгорі стояло: «Березень 1869», а внизу – такі загадкові нотатки:

«4-го.Хадсон прийшов. Переконання ті самі.

7-го.Надіслано зернятка Мак-Коулі, Парамору та Джону Свейну із Сент-Оґастіна.

9-го. Мак-Коулі забрався геть.

10-го. Джон Свейн забрався геть.

12-го.Відвідали Парамора. Все гаразд».

– Дякую! – мовив Холмс, складаючи папірець і повертаючи його нашому відвідувачеві. – Тепер не можна марнувати ані секунди. Ми навіть не можемо гайнувати час на обговорення того, що ви мені розповіли. Ви повинні якнайшвидше повернутися додому й діяти.

– Що я маю зробити?

– Лише одне. І до того ж негайно. Ви повинні покласти цей клаптик папірця, який ви показали нам, у мідяну скриньку, про яку ви розповіли. Покладіть туди також цидулку, в якій повідомте, що решту паперів спалив ваш дядько і зостався тільки цей аркуш. Вам слід висловити це якомога переконливіше. Зробивши це, одразу ж поставте скриньку на сонячний годинник, як вам звелено. Ви розумієте мене?

– Звичайно.

– Не думайте зараз про помсту чи щось подібне. Я гадаю, що злочинці ще постануть перед законом, але нам свої тенета на них ще треба зіткати, тоді як їхні вже зіткано. Передусім треба відвернути небезпеку, яка чатує на вас, а тоді вже розгадати таємницю й покарати винуватців.

– Дякую вам, – мовив юнак, підводячись і надягаючи плащ. Ви подарували мені надію на життя. Я, звичайно ж, чинитиму лише так, як ви мені порадили.

– Не марнуйте ані хвилини. І, найголовніше, будьте обережні: як на мене, вам загрожує страшна й велика небезпека. Як ви повертаєтеся додому?

– Потягом з вокзалу Ватерлоо.

– Зараз ще немає дев’ятої години, на вулицях багато люду, тож я вірю, що ви будете в безпеці. І все ж таки будьте обачні.

– Я озброєний.

– Чудово. Завтра я візьмуся до вашої справи.

– То я побачу вас у Горшемі?

– Ні, ваша таємниця ховається в Лондоні, і тут я шукатиму її коріння.

– Тоді я приїду до вас через день чи за два і розповім усі новини щодо скриньки й паперів. Я якнайретельніше виконаю всі ваші поради. – Він потис нам руки й пішов.

Вітер, як і раніше, стогнав у комині, а дощ стукотів у вікна. Цю дику історію, здавалося, навіяла нам сама божевільна стихія, занесла її сюди, наче буря морську траву.

Шерлок Холмс сидів кілька хвилин мовчки, схиливши голову й утупивши погляд у червоне полум’я каміна. Потім закурив свою люльку і, глибоко вмостившись у кріслі, став стежити за блакитними кільцями диму, що вилися під стелею.

– Я гадаю, Ватсоне, – нарешті зауважив він, – між усіма нашими справами ще не було такої дивовижної.

– Так, коли не брати до уваги «Знаку чотирьох».

– Авжеж... Та мені здається, що цьому Джонові Опеншо загрожує ще більше лихо, ніж Шолто.

– Але, – спитав я, – чи склали ви собі хоч якесь уявлення про цю справу?

– Щодо неї не може бути ніякого сумніву, – відповів він.

– Тоді що ж це таке? Хто він, цей «К. К. К.», і чому переслідує цю бідолашну родину?

Шерлок Холмс заплющив очі, сперся на поручні крісла й стулив кінчики пальців.

– Ідеальний логік, – зауважив він, – розглянувши одиничний факт з усіх боків, може простежити не лише всю низку подій, наслідком яких він є, а й усі наслідки, що випливають із нього. Так само, як Кюв’є міг достоту описати цілу тварину, оглядаючи окрему її кістку, так і спостерігач, що досконало зрозумів одну ланку в ланцюзі подій, має бути здатний точно встановити решту – і попередні, й наступні. Ми ще не усвідомили багатьох речей, які можна осягнути лише розумом. Удавшись до висновків, можна розв’язати задачі, що заводили в глухий кут усіх, хто шукав відповіді на них за допомогою почуттів. Однак, щоб довести це мистецтво до найвищого рівня, слід використовувати всі відомі вам факти, а це само собою передбачає, як ви легко можете в цьому переконатися, вичерпні знання в усіх галузях науки, що навіть у наші дні енциклопедичної освіти є великою рідкістю. Набагато легше уявити собі людину, яка вивчає все, що може видатися корисним у її роботі, і до цього я зі свого боку й прагнув. Як я пам’ятаю, ви в перші дні нашої дружби досить точно визначили межі моїх знань.

– Так, – відповів я сміючись. – То був цікавий документ. Як я пригадую, ваші знання з філософії, астрономії та політики дорівнювали нулю. Знання з ботаніки були фрагментарні, з геології – глибокі, коли мова заходила про плями бруду з будь-якого місця у радіусі п’ятнадцяти миль від міста; з хімії – незвичайні, з анатомії – розрізнені, з кримінальної та судової хроніки – виняткові; до того ж я визначив вас як скрипаля, боксера, фехтувальника, адвоката і запеклого курця та кокаїніста. Такі були, пам’ятаю, головні подробиці мого аналізу.

Останні слова змусили Холмса всміхнутися.

– Так, – мовив він, – я й зараз кажу, як і тоді, що людина повинна обладнати комору свого мозку всім, що їй може знадобитися, решту ж звалити на склад при своїй книгозбірні, щоб у разі потреби все це можна було вийняти. Для такої справи, як та, що її нам запропоновано цього вечора, нам слід, звичайно ж, підтягти всі свої резерви. Передайте мені, будь ласка, том Американської енциклопедії на літеру «К», що стоїть на полиці поруч із вами. Дякую. Тепер обговорімо стан усієї цієї справи й подивімося, який висновок можна зробити на його підставі. Насамперед нам варто почати з того, що в полковника Опеншо справді були поважні причини залишити Америку. У його віці люди не схильні змінювати своїх звичок і свідомо міняти чудове флоридське підсоння на самотнє життя в провінційному англійському містечку. Його пристрасть до самоти в Англії наводить на думку, що він боявся когось або чогось: отже, можна взяти за робочу гіпотезу те, що саме страх перед кимось або чимось змусив його тікати з Америки. Про те, чого саме він боявся, ми можемо судити лише за тими зловісними листами, які одержали він сам та його спадкоємці. Чи помітили ви, які поштові штемпелі були на тих листах?

– Перший був з Пондишері, другий – з Данді, третій – з Лон дона.

– Зі Східного Лондона. Який висновок ви можете зробити?

– Це все морські порти. Напевно, той, хто писав ті листи, перебував на кораблі.

– Чудово. Ми вже маємо ключ до загадки. Очевидно, ймовірним – і вельми ймовірним – є те, що людина, яка писала листи, перебувала на кораблі. А тепер розгляньмо інший момент. Коли лист було надіслано з Пондишері, між погрозою та н здійсненням минуло сім тижнів; коли ж лист надійшов з Данді, минуло лише три-чотири дні. Чи наводить це вас на якусь думку?’

– Першого разу треба було подолати більшу відстань.

– Але ж лист у такому разі теж мав пройти більшу відстань.

– Тоді я не розумію.

– Залишається тільки припустити, що корабель, на якому перебуває ця людина або ж їх там кілька, – вітрильник. Мені здається, що вони щоразу посилали своє дивне попередження, перш ніж вирушити на здійснення своєї мети. Ви бачите, як швидко сталося вбивство після знаку, що надійшов із Данді. Якби вони пливли з Пондишері пароплавом, то прибули б майже водночас із своїм листом. Але насправді минуло сім тижнів. Ці сім тижнів, я гадаю, становлять різницю між швидкістю поштового пароплава, що привіз лист, і швидкістю вітрильника, що привіз того, хто його писав.

– Можливо...

– Це більше ніж можливо. Це вірогідно. Тепер ви бачите, чому з цією новою справою не можна зволікати й чому я наполягав, щоб молодий Опеншо був обачний. Нещастя щоразу відбувалися, коли минав час, потрібний авторам листа, щоб прибути вітрильником. Але цей лист надійшов з Лондона, тож ми не можемо марнувати часу.

– О Боже милий! – вигукнув я. – Що ж означає ця жорстока гонитва?

– Папери, які колись вивіз старий Опеншо, мали, напевно, надзвичайну вагу для тієї особи чи осіб, що на вітрильнику. Гадаю, що їх там більше, ніж одна особа. Одна людина не могла б здійснити два вбивства так, щоб заплутати суд присяжних. Тут діяло принаймні кілька осіб, причому люди ті були винахідливі й рішучі. Ці папери вони твердо вирішили дістати, незважаючи на те, в чиїх руках вони перебували. Отож ви бачите, що «К.К.К.» – не ініціали окремої людини, а знак цілого товариства.

– Але якого товариства?

– Чи чули ви коли-небудь, – мовив Шерлок Холмс, схилившись до мене й понизивши свій голос, – про Ку-клукс-клан?

– Ні, ніколи.

Холмс погортав сторінки книжки, що лежала в нього на колінах.

– Ось що тут написано, – сказав він невдовзі й прочитав:

«Ку-клукс-клан. Назву навіяно своєрідним звуком зведеного курка рушниці. Це страхітливе таємне товариство утворили колишні вояки армії Південних штатів після громадянської війни; в різних штатах країни, зокрема в Теннесі, Луїзіані, обох Каролінах, Джорджії й Флориді, було швидко засновано місцеві філії. Це товариство діяло з виразною політичною метою – для залякування виборців-негрів, а також для вбивства або вигнання з країни його супротивників. Злочинам товариства звичайно передував знак, надісланий наміченій особі в своєрідному, але добре відомому вигляді: подекуди це була дубова гілка з листками, подекуди – насіння дині або помаранчеві зернятка. Діставши таке попередження, жертва могла або відкрито зректися своїх поглядів, або ж залишити країну. Якщо ж вона не зважала на попередження, на неї чекала неминуча смерть, причому найчастіше досить дивна й несподівана. Організація товариства була така досконала, а методи – такі послідовні, що важко відшукати хоч один випадок, коли хтось не зазнав кари, знехтувавши попередженням, або ж коли було знайдено вбивць. Деякий час товариство вільно діяло, незважаючи на зусилля уряду Сполучених Штатів та кращих суспільних шарів Півдня. Врешті 1869 року цей рух припинив свою діяльність, хоч поодинокі її прояви спостерігалися й пізніше».

– Зверніть увагу, – мовив Холмс, відкладаючи книжку, – що несподіване припинення діяльності товариства збігається в часі з від’їздом із Америки Опеншо, який забрав із собою його папери. Цілком можливо, що це – і причина, і наслідок. Не дивно, що його родину переслідують найнепримиренніші члени товариства. Адже ви розумієте, що цей опис та щоденники можуть завдати ганьби найактивнішим діячам Півдня й багато хто з них не зможе спати спокійно, поки не заволодіє цими паперами.

– Отже, сторінка, яку ми бачили...

– Саме так, і цього можна було очікувати. Якщо я не помиляюся, там стояло: «Надіслано зернятка до А., Б. та В.», тобто цим людям надіслали попередження товариства. Далі йдуть записи про те, що А. та Б. забралися геть, тобто залишили країну, й про те, що В. відвідали; боюся, що ці відвідини скінчилися для В. невтішно. Гадаю, докторе, що ми зможемо пролити деяке світло на цю темну справу, а поки що єдиним порятунком для молодого Опеншо є діяти так, як я йому сказав. Цього вечора ми більше не зможемо нічого ані сказати, ані зробити, тому передайте мені мою скрипку і спробуймо забути на півгодини про цю мерзенну негоду й ще мерзенніші вчинки наших ближніх...

До ранку буря вляглася, й крізь пелену туману, яка нависла над нашим великим містом, пробилося сонячне світло. Шерлок Холмс уже снідав, коли я зійшов до нього.

– Пробачте, що не дочекався вас, – мовив він. – Мені здається, що сьогодні я матиму чималий клопіт із цією справою молодою Опеншо.

– Що ж ви збираєтесь робити? – спитав я.

– Це значною мірою залежатиме від того, що дадуть мої по передні розшуки. Можливо, доведеться ще поїхати до Горшема.

– Ви хотіли б почати із цього?

– Ні, я розпочну з Сіті. Подзвоніть, щоб служниця принесла вам каву.

Чекаючи на каву, я взяв зі столу свіжу газету й пробіг її очима. Раптом я побачив заголовок, від якого мені похололо в грудях.

– Холмсе, – вигукнув я, – ви спізнилися!

– Он як! – сказав він, ставлячи чашку на стіл. – Цього я й боявся. Як це сталося? – Голос його був спокійний, але я бачив, що це повідомлення в газеті його схвилювало.