Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)
– Містеру Шерлоку Холмсу, – мовив посильний, ступивши до кімнати, й передав листа моєму приятелеві.
Це була чудова нагода вщент розбити його пиху. Адже минуле посильного він визначив наздогад.
– Скажіть-но, друже, – найулесливішим голосом спитав я, – ким ви працюєте?
– Посильним, сер, – похмуро відказав він. – Уніформу віддав полатати.
– А ким були раніше? – питав я далі, дещо зловтішно позираючи на Холмса.
– Сержантом королівської морської піхоти, сер. На відповідь не чекати? Слухаю, сер.
Він клацнув закаблуками, козирнув і пішов.
3. Таємниця Лористон-Ґарденс
Правду кажучи, я був добряче приголомшений тим, як справдилися теорії мого приятеля. Повага моя до його здібностей відразу зросла. І все-таки на думці в мене спливала підозра, що все це було задумано заздалегідь, щоб ошелешити мене, хоча навіщо – я ніяк не міг добрати. Коли я поглянув на нього, він дочитував лист і очі його були неуважні та байдужі, що свідчило про напружену роботу мозку.
– Як ви про це здогадалися? – спитав я.
– Про що? – похмуро відгукнувся він.
– Ну, про те, що це відставний сержант флоту.
– В мене нема часу на дурниці, – одрізав він, але тут-таки з усмішкою додав: – Пробачте мені ці грубощі. Ви перервали мої роздуми, але це, може, навіть на краще. То ви справді не зуміли побачити, що це колишній сержант флоту?
– Ні, звичайно.
– Мені легше було здогадатися, ніж пояснити, як саме я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два – чотири; важкувато, еге ж, хоча ви твердо це знаєте. Навіть по той бік вулиці я помітив на його руці витатуйований синій якір. Тут уже пахне морем. Постава в нього вояцька, і він носить вояцькі бакенбарди. Отже, моряк військового флоту. Поводиться він поважно, – напевно, звик командувати. Вам слід було б помітити, як високо він тримає голову, як вимахує ціпком. А зовні це статечний чоловік середнього віку – оце всі прикмети, з яких я дізнався, що він був сержантом.
– Просто диво! – вигукнув я.
– Дурниці, – відповів Холмс, але з обличчя його я помітив, що він задоволений моїм зачудуванням. – Я щойно скаржився вам, що тепер не буває злочинців. І, здається, помилився – ось погляньте-но! – Він подав мені лист, що його приніс посильний.
– Це якийсь жах! – скрикнув я, пробігши лист очима.
– Так, щось начебто не дуже звичне, – спокійно зауважив мій приятель. – Прочитайте, будь ласка, мені вголос.
Лист, що його я прочитав, був таким:
«Дорогий містере Шерлоку Холмсе!
Цієї ночі в будинку номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, на Брикстон-Роуд, сталася препогана історія. Близько другої години наш черговий помітив у будинку світло, а оскільки там ніхто не мешкає, запідозрив недобре. Він побачив, що двері відчинено, а в першій кімнаті, зовсім порожній, лежить труп ошатно вбраного джентльмена. На візитних картках у його кишені стояло ім’я «Енох Дж. Дребер, Клівленд, Огайо, СІЛА». Ні слідів пограбування, ні слідів насильства не було. На підлозі були криваві плями, але на трупі жодної рани не знайшли. Ми не можемо зрозуміти, як він потрапив до порожнього будинку; і взагалі вся ця справа – чистісінька загадка. Якщо ви приїдете до дванадцятої, то застанете мене на місці. Поки вас не буде, я залишатиму все як є. В разі ви не зможете приїхати, то я перекажу вам усі подробиці й буду щиро вдячний, якщо зволите поділитися зі мною своєю думкою.
Щиро ваш Тобіас Ґреґсон».
– Ґреґсон – найкмітливіший з детективів Скотленд-Ярду, – зауважив мій приятель. – Вони з Лестрейдом вирізняються з-поміж піших нездар. Обидва жваві й завзяті, хоча старомодні до краю. Між собою вони не ладнають. Ревнують один одного до слави, як красуні акторки.-Ото сміху буде, коли вони обидва натраплять на слід.
– Але ж не варто, напевно, марнувати ані хвилини! – вигукнув я. – Піти покликати кеб?
– А я не знаю, чи поїду, чи ні. Я ж найперший у світі ледар, коли на мене нападають лінощі, але часом буваю й бадьорим.
– Але ж ви мріяли про такий випадок.
– Любий мій друже, що мені до того? Я, скажімо, розплутаю цю справу, але все одно Ґреґсон, Лестрейд і К° покладуть усю славу собі до кишені. Така вона, доля приватної особи.
– Але він благає вас допомогти.
– Так. Він знає, що до мене йому далеко, і навіть сам казав про це мені, але він радше язик собі втне, ніж скаже це комусь третьому. Проте їдьмо погляньмо. Візьмуся до роботи на свій власний ризик. Хоч посміюся з них, коли нічого не вийде. Ходімо!
Він кинувся по своє пальто: напад завзяття взяв гору над його байдужістю.
– Беріть капелюх, – мовив він.
– Ви хочете, щоб я поїхав з вами?
– Так, якщо вам більше нема чого робити.
За хвилину ми вже сиділи в кебі, що мчав нас на Брикстон-Роуд.
Був хмарний, понурий ранок; над дахами навис темний туман, що, здавалося, віддзеркалював брудні вулиці внизу. Приятель мій був у чудовому настрої, без упину балакав про кремонські скрипки й про різницю між скрипками Страдіварі та Аматі. Я сидів мовчки; похмура погода і сумна справа, до якої ми взялися, гнітили мене.
– Ви нібито зовсім не думаєте про цю справу, – перервав я нарешті Холмсову музичну балаканину.
– Я ще не маю фактів, – відповів він. – Припускати щось, не знаючи всіх обставин, – найприкріша помилка. Це зашкодить подальшим міркуванням.
– Скоро ви матимете факти, – зауважив я, показуючи пальцем. – Ось Брикстон-Роуд, а отам, коли не помиляюся, – той самий будинок.
– Саме так. Стій, хлопче, стій!
Ми зупинилися ярдів за сто від будинку, але Холмс наполягав, щоб ми вийшли тут і закінчили подорож пішки.
Будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс виглядав лиховісно й погрозливо. То був один із чотирьох будинків, що стояли трохи збоку від вулиці; у двох із них хтось мешкав, два інші стояли порожні. Будинок номер 3 дивився надвір трьома рядами темних вікон; то тут, то там на брудній шибці, наче більмо на оці, біліла картка «Здається внайми». Перед кожним будинком був маленький садочок, що одділяв його від вулиці, – кілька деревець над ріденькими кущиками; через садок пролягла вузька жовтава стежка, що являла собою, очевидно, суміш глини з піском. Уночі дощило, й зараз усюди були калюжі. Вздовж вулиці височів цегляний мур у три фути заввишки, з дерев’яною решіткою вгорі; до муру притулився здоровило констебль, оточений невеликою юрмою роззяв, що витягали шиї, марно сподіваючись хоч на мить уздріти, що коїться за тим муром.
Мені здавалося, що Шерлок Холмс одразу увійде до будинку й візьметься розслідувати цю загадку. Але це немовби зовсім не входило до його намірів. Із безжурністю, яка за таких обставин межувала б із хвальковитістю, він пройшов туди-сюди тротуаром, позираючи то на землю, то на небо, то на будинки навпроти, то на решітку над муром. Закінчивши огляд, він поволі пішов стежкою – чи радше моріжком уздовж неї, – уважно придивляючись до землі. Двічі він зупинявсь, і одного разу я помітив на його обличчі усмішку й почув задоволений вигук. На вологій глинястій землі було багато слідів, але її вже добряче витоптала поліція, тож я просто не уявляв собі, що сподівався відшукати там мій приятель. Проте я встиг переконатись у його надзвичайній проникливості й не мав сумніву, що він може побачити багато такого, що залишиться непомітним для мене.
На порозі будинку нас зустрів високий, ясновидий, білявий чоловік із записником у руці; він кинувся до нас і гаряче потис руку моєму приятелеві.
– Як добре, що ви приїхали, – мовив він. – Я все залишив тут, як було.
– Крім отого! – відповів Холмс, показуючи на стежку. – Навіть череда буйволів не залишила б по собі такого місива. Але ви, Ґреґсоне, безперечно, оглянули стежку, перш ніж дозволити її так затоптати?
– Я мав багато роботи в будинку, – ухильно відповів детектив. – Тут є мій колега, містер Лестрейд. Я сподівався, що він простежить за цим.
Холмс позирнув на мене й насмішкувато підняв брови.
– Ну, після таких майстрів, як ви та Лестрейд, мені тут нема чого робити, – мовив він.
Ґреґсон самовдоволено потер руки.
– Еге ж, ми, гадаю, зробили все, що могли, – відповів він. – Проте справа ця досить химерна, а я знаю, що вам такі до вподоби.
– Ви приїхали сюди в кебі? – спитав Шерлок Холмс.
– Ні, сер.
– А Лестрейд?
– Теж, сер.
– То ходімо оглядати кімнату, – зовсім уже не до ладу закінчив він і зайшов до будинку. Ґреґсон з подивом на обличчі попрямував за ним.
Невеликий дощаний запилюжений коридор вів до кухні та до інших служб. Ліворуч і праворуч було двоє дверей. Одні з них, мабуть, не відчинялися вже багато тижнів; інші вели до їдальні, де й було скоєно загадкове вбивство. Холмс увійшов туди; я подався за ним з тим гнітючим почуттям, яким огортає наше серце присутність смерті.
Велика квадратна кімната здавалася ще більшою через те, що в ній не було жодних меблів. Яскраві дешеві шпалери були вкриті пліснявою, а подекуди вони поодривалися й звисали, мов лахміття, оголюючи жовтий тиньк. Навпроти дверей стояв камін із полицею з фальшивого білого мармуру; скраю полиці був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В неясному, непевному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, все довкола виглядало мертвотно-сірим; до того ж на підлозі лежав товстий шар пилюки.
Всі ці подробиці я помітив пізніше. Спершу мою увагу привернула людина, розпростерта на дощаній підлозі, її порожні, незрячі очі, що втупились у стелю. То був чоловік сорока трьох – чотирьох років, невисокого зросту, широкоплечий, із жорстким кучерявим волоссям та коротенькою борідкою, що стирчала догори. Він був убраний у сукняний сурдут та жилет, світлі штани й чисту білу сорочку. Поряд лежав начищений до блиску циліндр. Руки його були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені в смертельній агонії. На неживому лиці застиг вираз жаху і, як здалося мені, ненависті – такого на людському обличчі я ще не бачив. Страшний, лютий вигляд, низьке чоло, приплюснутий ніс і випнута щелепа робили небіжчика схожим на мавпу – цю подібність іще більше посилювала його викручена, неприродна поза. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою жахливою, як у цій темній, похмурій кімнаті на одній із головних вулиць лондонського передмістя.
Худорлявий, схожий на тхора Лестрейд стояв у дверях; він привітався з моїм приятелем і зі мною.
– Наробить ця пригода галасу, сер, – зауважив він. – Такого мені ще не траплялося, а я вже не новачок.
– І немає жодного ключа? – спитав Ґреґсон.
– Жодного, – відказав Лестрейд.
Шерлок Холмс підійшов до трупа, став навколішки і взявся старанно оглядати його.
– Ви певні, що тут немає ран? – спитав він, показуючи на бризки й плями крові довкола тіла.
– Цілком! – відповіли обидва детективи.
– Тоді, звичайно, це кров когось іншого, – напевно, вбивці, якщо це було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван-Янсена в Утрехті, 1834 року. Пам’ятаєте цю пригоду, Ґреґсоне?
– Ні, сер.
– Прочитайте – варто прочитати, їй-право. В світі немає нічого нового. Все вже бувало раніше.
Поки він говорив, його чутливі пальці без упину кружляли над мертвим тілом – обмацували, натискували, розстібали, оглядали, а в очах застиг той самий байдужий вираз, про який я вже згадував. Огляд був такий швидкий, що навряд чи хто-небудь зрозумів, як ретельно його було зроблено. Нарешті Холмс понюхав губи померлого й поглянув на підошви його лакованих черевиків.
– Його не пересували? – спитав він.
– Ні, лише оглядали.
– Можете відвезти його до покійницької, – мовив Холмс. – Тут ми більше нічого не довідаємось.
Четверо полісменів з ношами були напоготові. Ґреґсон покликав їх до кімнати, вони поклали труп на ноші й понесли. Коли його піднімали, об підлогу дзенькнула й покотилася обручка. Лестрейд схопив її й почав роздивлятися.
– Тут була жінка! – вигукнув він. – Це жіноча обручка.
Він простяг її нам на долоні. З’юрмившись довкола Лестрейда, ми теж утупили очі в обручку. Поза всяким сумнівом, цей гладенький золотий обідок оздоблював колись палець нареченої.
– Справа ускладнюється, – мовив Ґреґсон. – А вона й так уже надто химерна.
– А чи певні ви, що це її не спрощує? – заперечив Холмс. – Але годі вже милуватись обручкою – це нам не зарадить. Що ви знайшли в кишенях?
Усе тут, – мовив Ґреґсон, показуючи на купку речей, розкладених на одній із нижніх сходинок. – Золотий годинник фірми Баро, Лондон, номер 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і товстий. Золотий перстень з масонським знаком. Золота шпилька – голова бульдога з рубіновими очима. Футляр до візитних карток із російської шкіри; на картках написано «Енох Дж. Дребер, Клівленд» – це збігається з мітками «Е. Д. Д.» на білизні. Гаманця немає, але в кишенях було сім фунтів тридцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Бокаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на першій сторінці. Два листи – один адресовано Е. Дж. Дреберові, інший – Джозефові Стенджерсону.
– Яка адреса?
– Стренд, Американська біржа, до запитання. Обидва – з пароплавства «Ґійон», пов’язані з відбуттям їхніх пароплавів до Ліверпуля. Зрозуміло, що цей нещасний збирався повернутися до Нью-Йорка.
– Чи розшукали ви цього Стенджерсона?
– Одразу почав шукати, сер, – мовив Ґреґсон. – Я дав оголошення до всіх газет, а один з моїх людей поїхав на Американську біржу, але досі ще не повернувся.
– А чи розпитували ви в Клівленді?
– Надіслав цього ранку телеграму.
– Про що саме ви питали в ній?
– Просто повідомив, що сталося, й просив надіслати відомості.
– А чи не питали ви про якісь подробиці, що здалися вам найважливішими?
– Я спитав про Стенджерсона.
– І більше нічого? Чи нема тут якихось обставин, що їх варто було б з’ясувати? Ви вже не будете телеграфувати туди?
– Ні, я спитав про все, що мав спитати, – ображено відповів Ґреґсон.
Шерлок Холмс посміхнувсь і хотів уже щось сказати, аж раптом знову з’явився Лестрейд, що залишався в кімнаті, коли ми розмовляли в передпокої. Він гордовито, самовдоволено потирав руки.
– Містере Ґреґсоне, – промовив він, – я щойно зробив відкриття величезної ваги! Якби я не надумав оглянути стіни, ми нічого б не дізналися.
Очиці маленького детектива блищали: він, схоже, невимовно радів з того, що обіграв свого колегу на одне очко.
– Ходіть-но сюди, – сказав він, кидаючись назад до кімнати, де нібито стало трохи ясніше після того, як звідти винесли страхітливий труп. – Станьте отут!
Він тернув сірником об підошву й підніс його до стіни.
– Дивіться! – переможно мовив він.
Я вже згадував, що шпалери подекуди були обідрані. В цьому кутку од стіни одірвався великий їх шматок, оголивши жовтий квадрат грубого тиньку. На ньому кривавими літерами було написано єдине слово:
RACHE
– Що ви про це скажете?! – вигукнув детектив, мов штукар у вертепі. – Це найтемніший закуток у кімнаті, й нікому не спало б на думку зазирнути сюди. Убивця – чоловік чи жінка – написав це своєю власною кров’ю. Погляньте-но: тут пляма – кров текла по стіні! Принаймні це не самогубство. А чому вбивця обрав саме цей куток? Зараз я скажу вам. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей куток був найсвітлішим, а не найтемнішим.
– Добре, напис ви знайшли, а як ви його розтлумачите? – зневажливо кинув Ґреґсон.
– Як? А ось як: убивця хотів написати жіноче ім’я «Рейчел», але не встиг закінчити – щось, мабуть, йому завадило. Запам’ятайте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що тут замішана жінка на ім’я Рейчел. Смійтеся собі на здоров’я, містере Шерлоку Холмсе. Ви людина розумна, кмітлива, але врешті-решт старий пес-нюхач зробить усе незгірш!
– Вибачайте! – мовив мій приятель, що роздратував чоловічка своїм вибухом сміху. – Звичайно, честь цього відкриття належить вам і більш нікому, і напис, безперечно, зробив другий учасник нічної драми. Я ще не встиг оглянути цю кімнату і з вашого дозволу розпочну це зараз.
Сказавши це, він дістав з кишені рулетку й велику круглу лупу. З цими двома знаряддями він почав мовчки ходити по кімнаті, раз у раз зупиняючись і стаючи на коліна; одного разу він навіть ліг на підлогу. Він так захопився своєю роботою, що зовсім, здавалося, забув про нас, а ми чули то бурмотіння, то стогін, то легенький свист, то схвальні і радісні вигуки. Я дивився на нього, й мені мимоволі спадало на думку, що зараз він схожий на чистокровного, добре вишколеного гончака, який нишпорить туди-сюди лісом, скімлячи з нетерпіння, поки не натрапить на загублений слід. Хвилин з двадцять, а може й більше, він продовжував свої пошуки, старанно виміряючи відстань між якимись непомітними мені слідами, і часом – так само незрозуміло для мене – щось міряв рулеткою на стіні. В одному місці він обережно підібрав з підлоги грудочку сірого пилу й сховав її в конверт. Насамкінець він розглянув крізь лупу напис на стіні, найуважніше роздивляючись кожну літеру. Зробивши це, він, напевно, зостався задоволеним, бо поклав рулетку й лупу назад до кишені.
– Кажуть, нібито геній – це нескінченна витривалість, – зауважив він, усміхаючись. – Дуже невдале визначення, але детективові якраз пасує.
Ґреґсон з Лестрейдом спостерігали за маневрами свого колеги-аматора з неприхованою цікавістю, хоч і дещо зверхньо. Вони, напевно, не могли оцінити того, що почав розуміти я: найдрібніші дії Шерлока Холмса служили якійсь певній і практичній меті.
– Що ви про це скажете, сер? – спитали обидва.
– Не хочу відбирати у вас слави щодо розкриття цього злочину, – зауважив мій приятель, – тож не дозволю собі давати вам поради. Ви обидва так добре працюєте, що мені недоречно буде втручатися. – В голосі його почулося відверте кепкування. – Якщо ви повідомите мене про подальше ваше розслідування, – вів далі він, – я радий буду допомогти вам, чим зможу. А тим часом я хотів би поговорити з констеблем, що знайшов труп. Скажіть мені, будь ласка, його ім’я та адресу.
Лестрейд зазирнув у записник.
– Джон Ренс, – відповів він. – Зараз не на посту. Адреса – Одлі-Корт, 46, Кенинґтон-Парк-Ґейт.
Холмс занотував адресу.
– Ходімо, докторе, – мовив він до мене. – Вирушаймо просто до нього. А вам я скажу одну річ, що може придатися на слідстві, – звернувся він до детективів. – Це, безперечно, вбивство, і вбивця – чоловік. На зріст він трохи нижчий від шістьох футів, у розквіті літ, ноги має замалі для такого зросту, взуває важкі черевики з тупими передами й палить трихінопольські сигари. Він і його жертва приїхали сюди в чотириколісному кебі, запряженому конем з трьома старими підковами та однією новою – на правій передній нозі. Судячи з усього, в убивці червоне обличчя й дуже довгі нігті на правій руці. Це дрібниці, але вони можуть стати вам у пригоді.
Лестрейд із Греґсоном, недовірливо посміхаючись, перезирнулися.
– Якщо цей чоловік убитий, то яким чином? – спитав один з них.
– Отрута, – коротко відповів Шерлок Холмс і пішов з кімнати. – Ще одна річ, Лестрейде, – додав він, обернувшись з порога. – «Rache» по-німецькому – «помста», тож не марнуйте часу на розшуки міс Рейчел.
Випустивши цю парфянську стрілу, він пішов, а обидва суперники дивилися йому вслід, роззявивши роти.
4. Що розповів Джон Рейс
Коли ми покинули будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, була вже перша година. Шерлок Холмс повів мене до найближчої поштової контори й послав довгу телеграму. Потім викликав кеб і звелів візникові їхати за адресою, що її дав нам Лестрейд.
– Найкраще свідчення – це свідчення очевидця, – зауважив він. – Правду кажучи, я вже маю досить чітке уявлення про цю справу, але слід будь-що довідатись про все, про що тільки можна.
– Ви просто вражаєте мене, Холмсе, – мовив я. – Невже ви не маєте жодного сумніву, що все було так, як ви описали?
– Тут неможливо помилитися, – відповів він. – Перше, що я побачив, під’їхавши до будинку, – це сліди коліс на узбіччі дороги. Аж до минулої ночі дощу не було цілий тиждень, тож кеб, що залишив такі глибокі сліди, міг проїхати там лише цієї ночі. Потім я помітив сліди кінських копит, причому один з них був виразніший за інші, а отже, одна підкова була новіша. Кеб приїхав після того, як пішов дощ, а вранці, як сказав Ґреґсон, ніхто не приїздив, – отже, цей кеб під’їхав уночі і, звичайно ж, привіз туди цих двох.
– Так, усе це дуже просто, – погодився я, – але як ви вгадали зріст убивці?
– Ось як: зріст людини в дев’ятьох випадках із десяти можна визначити за довжиною її кроку. Це досить простий обрахунок, але я не хотів би набридати вам числами. Я виміряв крок убивці і на глинястій стежці, і на запилюженій підлозі. А потім дістав нагоду перевірити свої обрахунки. Коли людина пише на стіні, вона мимоволі писатиме на рівні своїх очей. Від підлоги до напису було шість футів. Одне слово, дитяча загадка.
– А його вік? – спитав я.
– Ну, коли людина так легко перестрибує чотири з половиною фути, то навряд чи вона – немічний дід. А саме чотирьох із половиною футів сягала калюжа на стежці в садку; її він, судячи з усього, перестрибнув. Лаковані черевики обійшли калюжу збоку, а черевики з тупими передами перестрибнули. Як бачите, ніякої таємниці немає. Я просто застосовую в житті деякі свої правила спостереження та міркування, що їх обороняв у тому дописі. Що вас іще спантеличує?
– Нігті й трихінопольська сигара, – відповів я.
Він писав на стіні вказівним пальцем, умочивши його в кров. Крізь лупу я роздивився, що він, зробивши це, трохи подряпав тиньк: цього не сталося б, якби ніготь було підстрижено. На підлозі я підібрав трохи попелу. Він був темний і шаруватий – такий попіл залишається тільки від трихінопольських сигар. Я навмисне вивчав попіл різних сортів тютюну – і навіть, до речі, написав про це розвідку. Можу похвалитися, що з першого погляду зумію визначити за попелом сорт сигари або тютюну. Знання отаких дрібниць відрізняє майстерного детектива від якого-небудь Ґреґсона чи Лестрейда.
– А червоне обличчя? – спитав я.
– Оце вже сміливіший здогад, хоча нема сумніву, що й тут я маю рацію. Але про це ви мене поки не питайте.
Я провів рукою по чолу.
– У мене паморочиться в голові, – зауважив я. – Що більше думаєш про цей злочин, то таємничішим він стає. Як могли ці двоє – якщо їх було двоє – потрапити до порожнього будинку? Куди подівся візник, що привіз їх? Яким чином один змусив іншого ковтнути отруту? Звідки взялася кров? Яку мету мав убивця – якщо він навіть не пограбував свою жертву? Як потрапила туди жіноча обручка? А найголовніше – навіщо цей другий, перш ніж зникнути, написав німецьке слово «Rache»? Правду кажучи, я й гадки не маю, як пов’язати між собою всі ці факти.
Мій приятель лагідно всміхнувся.
– Ви стисло й до ладу підсумували всі труднощі нашого становища, – мовив він. – Багато що досі незрозуміло, хоч я за головними фактами вже знайшов розв’язок. А щодо відкриття бідолахи Лестрейда, то це просто витівка вбивці, щоб спрямувати поліцію хибним слідом, підкинувши думку про соціалістів чи якесь таємне товариство. Писав це не німець. Літеру «А», як ви помітили, він намагався накреслити готичним шрифтом. А справжній німець завжди пише звичайним латинським шрифтом, тож ми сміливо можемо сказати, що писав це невдаха-імітатор, який надто переграв. Це звичайні хитрощі, щоб заплутати слідство. Більш нічого я не скажу вам, докторе. Адже ви знаєте, що фокусник, який пояснив хоч один свій фокус, одразу втрачає славу; коли я відкрию вам метод своєї роботи, ви дійдете висновку, що я – звичайнісінька посередність.
– Оце вже нізащо! – відповів я. – Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів сягнуло меж точної науки.
Мій приятель аж зарум’янів з утіхи, почувши мої слова, мовлені серйозним, переконливим голосом. Я вже згадував, що він полюбляв хвалу своєму мистецтву не менш, ніж дівчина – хвалу своїй красі.
– Я розкажу вам іще дещо, – вів він далі. – Лаковані черевики й черевики з тупими передами приїхали в одному кебі і разом, по-дружньому, взявшись за руки, пішли до будинку. В кімнаті вони походжали туди-сюди – тобто лаковані черевики стояли, а ходили черевики з тупими передами. Я прочитав усе це в слідах на підлозі і ще прочитав, що чоловік, який походжав кімнатою, чимдалі більше й більше хвилювався. Він без упину щось говорив, поки не роздратував себе до краю. Отоді й сталася трагедія. Тепер я розповів вам усе, що знаю, а решта – самі здогади та припущення. Проте основу вони мають міцну. Але треба поспішати, бо я хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.
Отак ми розмовляли, поки наш кеб пробирався нескінченними брудними вуличками й похмурими провулками. У найбруднішому та найпохмурішому з них візник раптом зупинив коня.
– Ось вам Одлі-Корт, – промовив він, показавши на вузьку щілину між темними цегляними будинками. – Коли повернетесь, я чекатиму тут.
Одлі-Корт був не дуже привабливим місцем. Темний прохід привів нас до чотирикутного, вистеленого плитняком двору, оточеного брудними хижками. Протовпившися крізь юрбу замурзаних дітлахів, пролізши під вірьовками з вицвілою білизною, ми нарешті дісталися будинку номер 46; двері його оздоблювала маленька мідяна дощечка з вирізьбленим на ній прізвищем «Ренс». Нам сказали, що констебль іще спить, і попросили зачекати в невеличкій вітальні.
Нарешті з’явивсь і він сам, невдоволений, що ми перервали його відпочинок.
– Я вже доповів про все в дільниці, – сказав він.
Холмс дістав з кишені півсоверен і замислено покрутив його в пальцях.
– Нам краще було б почути все з ваших власних уст, – пояснив
він.
– Що ж, охоче розповім усе, що знаю, – мовив констебль, прикипівши очима до золотого кружальця.
– Просто розкажіть нам про все, що сталося.
Ренс сів на канапу, набиту кінським волосінням, і насупив брови, немовби силкуючись пригадати кожну дрібницю.
Почну все спочатку, – сказав він. – Чергував я вночі, з десятої до шостої ранку. Об одинадцятій у «Білому олені» побилися, а так усе було гаразд. О першій задощило; я стрів Гаррі Мерчера, – того, що чергує біля Голланд-Ґроу, – ми постояли разом на розі Ґенрієт-стріт, побалакали, а потім, – десь так о другій чи трохи пізніше, – я надумав пройти Брикстон-Роуд, подивитися, чи все там до ладу. Там був страшенний бруд, і довкола – ані душі, хіба що зо два кеби проїхало. Іду собі та й думаю, що добре було б зараз гаряченького джину перехилити, аж бачу – у вікні того самого будинку світло блиснуло. Ну, я знаю, що оті два будинки на Лористон-Ґарденс стоять порожні, і все через те, що господар не хотів ринви чистити, хоча останній наймач помер там від тифу... Отож побачив я у вікні світло, сторопів та й запідозрив щось недобре. Підійшов я до дверей...
– Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки, – перервав його мій приятель. – Чому ви повернулися?
Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.
– А таки правда, сер! – мовив він. – Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки – гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу, – але там уже нікого не було.
– І на вулиці нікого не було?
– Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка – червона, воскова, і я побачив...
– Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...
Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.
– Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? – вигукнув він. – Щось ви надто вже багато знаєте!
Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.
– Тільки не заарештовуйте мене як убивцю, – мовив він. – Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?
Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.
– Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.
– А на вулиці й тоді нікого не було?
– Можна сказати, що нікого.
– Тобто як?
Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.
– Бачив я п’яниць на своєму віку, – мовив він, – але щоб отак чоловік нажлуктився – ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв – аж ноги роз’їжджалися.
– А що то був за чоловік? – спитав Шерлок Холмс.
Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.
– П’яний, як чіп, та й квит, – відповів він. – Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.
– А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? – нетерпляче розпитував Холмс.
– Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...
– Годі! – вигукнув Холмс. – Куди він подівся?
– У нас було досить роботи й без нього, – ображено відказав полісмен. – Сам, мабуть, якось доплуганився додому.
– Як він був убраний?
– У коричневе пальто.
– А чи мав він у руці батіг?
– Батіг? Ні.
– Виходить, кинув його десь поблизу, – пробурмотів мій приятель. – Може, ви бачили або чули, як потім проїхав кеб?
– Ні.
– Ось ваш півсоверен, – мовив мій приятель, підводячись і беручи капелюх. – Боюся, Ренсе, що вас ніколи не підвищать у чині. Головою треба думати, а не носити її, як оздобу. Минулої ночі ви могли заробити сержантські нашивки. Людина, яку ви ставили на ноги, – це людина, що має ключ до цієї таємниці; саме її ми розшукуємо. Зараз нема чого про це розводитись, але повірте мені, що це так. Ходімо, докторе.
Зоставивши констебля в спантеличеному, понурому настрої, ми попрямували до кеба.
– Несосвітенний дурень! – гірко мовив Холмс, коли ми їхали додому. – Лише подумайте: проґавити таку рідкісну нагоду!
– І все-таки я досі нічого не розумію. Справді, прикмети цієї людини збігаються з вашим описом другого учасника таємниці. Але нащо йому було вертатися туди? Убивці так не чинять.
Обручка, друже, обручка – ось чому він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його по-іншому, закинемо вудку з обручкою. Я зловлю його, докторе, – два проти одного, що зловлю. Я мушу подякувати вам за все. Якби не ви, я не поїхав би й проґавив те, що можна назвати найцікавішим етюдом: етюд у багряних тонах, авжеж? Чому б нам не скористатися говіркою митців? Убивство багряною ниткою проходить крізь безбарвне прядиво життя, і наш обов’язок – розплутати її, відокремити, витягти кожен дюйм.
А тепер попоїмо й поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком. Що то за шопенівська п’єска, яку вона так мило грає? Тра-ля-ля, ліра-ліра-ля!
