Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)
– Щиро кажучи, не вірю, мадам.
– Ви гадаєте, що він помер?
– Так.
– Його вбито?
– Не знаю. Можливо.
– Якого дня він помер?
– У понеділок.
– Якщо так, містере Холмсе, то чи не будете ви ласкаві пояснити мені, як я могла сьогодні одержати від нього листа?
Шерлок Холмс підхопився з крісла, наче його вдарило струмом.
– Що?! – скрикнув він.
– Так, сьогодні. – Вона стояла усміхнена, стискаючи в руці аркуш паперу.
– Чи можна мені прочитати?
– Звичайно.
Він вихопив лист у неї з рук, розгладив на столі й почав ретельно розглядати, підсунувши лампу. Я підвівся з крісла й позирнув через його плече. Конверт був дуже простий, із поштовим штемпелем Ґрейвсенда й сьогоднішнім – тобто вчорашнім, бо північ уже минула, – числом.
– Грубий почерк, – пробурмотів Холмс. – Я певен, що це почерк не вашого чоловіка.
– Так, але всередині – його.
– Гадаю, що тому, хто надписував конверт, довелося розпитувати про вашу адресу.
– Чому ви так думаєте?
– Ім’я, як бачите, написано темніше, бо чорнило висохло саме собою. Решта напису – сіріша, бо її довелося висушувати вимочкою. Якби весь напис було зроблено й просушено вимочкою одразу, то всі слова були б однакового кольору. Ця людина написала на конверті ім’я, а потім уже – адресу, з чого видно, що адреси вона спочатку не знала. Це, зрозуміло, дрібниця, але для мене нема нічого важливішого за дрібниці. Дозвольте-но поглянути на лист. О! У нього було щось вкладено!
– Так, там був перстень. Його перстень із печаткою.
– А чи ви певні, що це почерк вашого чоловіка?
– Один із його почерків.
– Один із почерків?
– Так він пише, коли поспішає. Звичайно він пише зовсім по-іншому, але цей почерк я теж добре знаю.
«Люба, не бійся. Все скінчиться добре. Сталася жахлива помилка, потрібен час, щоб її виправити. Наберися терпіння.
Невіл».
– Написано олівцем на листку, видертому з книги у восьму частину аркуша, без водяних знаків. Так! Відіслано сьогодні з Ґрейвсенда людиною, в якої чимось був забруднений великий палець. Ця особа, якщо я не дуже помиляюся, жує тютюн... Ви все-таки переконані, що це почерк вашого чоловіка, мадам?
– Так. Це писав Невіл.
– Його відіслано сьогодні з Ґрейвсенда. Що ж, місіс Сент-Клер, хмари розвіюються, хоч я й не можу ще сказати, що небезпека минула.
– Але він має бути живий, містере Холмсе!
– Якщо це не спритна підробка, щоб збити нас зі сліду. Перстень врешті-решт ні про що не свідчить. Перстень могли в нього відібрати.
– Ні, ні, це його, його власний почерк!
– Добре. А якщо, наприклад, листа написано в понеділок, а відіслано сьогодні?
– Це можливо.
– А за цей час багато чого могло статися.
– О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з ним усе гаразд. Ми обоє такі близькі, що я одразу відчула б, якби з ним сталося лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав палець, і я одразу кинулася до нього з їдальні, бо почула, що з ним щось скоїлося. Невже ви думаєте, що я не відала б про його смерть, якщо відчуваю навіть такі дрібниці?
– Я добре знаю, що жіноче чуття часом цінніше за будь-які логічні висновки. Цей лист теж, здається, якнайкраще свідчить про те, що ви маєте рацію. Але якщо ваш чоловік живий і може писати листи, чому він не повертається до вас?
– Не знаю. Це щось неймовірне.
– А в понеділок, від’їжджаючи, він нічого вам не казав?
– Ні.
– І ви здивувалися, побачивши його на Свондам-Лейн?
– Так, дуже.
– Вікно було відчинене?
– Так.
– Він міг покликати вас із вікна?
– Міг.
– Але він, як я зрозумів, вигукнув лише щось недоладне?
– Так.
– Він волав рятунку, як вам здалося?
– Так. Він вимахував руками.
– А може, то був вигук здивування? Він сплеснув руками з несподіванки, що бачить вас?
– Може, й так.
– І вам здалося, що його відтягли назад?
– Він зник так раптово...
– Він міг просто відскочити. Ви більш нікого не бачили в тій кімнаті?
– Ні, хоча цей страховидний жебрак зізнався, що був там, а матрос стояв унизу, біля сходів.
– Саме так. Ваш чоловік, якщо ви встигли помітити, був одягнений як завжди?
– Так, але на ньому не було комірця й краватки. Я добре бачила його голу шию.
– Чи згадував він коли-небудь у розмові з вами Свондам-Лейн?
– Ніколи.
– А чи не помічали ви, щоб він курив опій?
– Ніколи.
– Дякую, місіс Сент-Клер. Це основні деталі, які я хотів прояснити до кінця. Тепер ми підвечеряємо й ляжемо спати, бо завтра на нас, можливо, чекає важкий день.
Нам віддали велику, затишну кімнату з двома ліжками, і я швидко ліг, бо вся ця ніч, повна пригод, утомила мене. Але Шерлок Холмс був такою людиною, що ладна, розв’язуючи загадку, не спати цілісінькі дні або й тижні – розмірковувати, порівнювати факти, розглядати справу з кількох точок зору, аж поки не вдасться або впоратися з нею, або переконатися, що таким чином її не здолати. Я зрозумів, що він і зараз ладен просидіти без сну цілу ніч. Він скинув піджак і жилет, надяг просторий синій халат і взявся складати докупи подушки з ліжка й крісел. Спорудивши з них щось на кшталт східного дивана, він умостився на ньому, схрестивши ноги й поклавши перед собою пачку дешевого тютюну та коробочку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив, як він сидить там із старою вересовою люлькою в роті, в хмарах сизого диму, байдуже втупившись очима в стелю, мовчазний, нерухомий; лампа освітлювала його суворе орлине обличчя. Так сидів він, коли я засинав, і так само сидів він, коли я прокинувся від несподіваного його вигуку й побачив, що вся кімната осяяна літнім сонцем. Люлька й досі стирчала в нього в роті, кімната була повна тютюнового туману, а від пачки тютюну, яку я бачив увечері, не зосталося ні крихти.
– Прокинулися, Ватсоне? – спитав він.
– Так.
– Хочете проїхатися?
– З радістю.
– Тоді вдягайтеся. У домі ще ніхто не проснувся, але я знаю, де спить конюх, і ми зараз матимемо коляску.
Говорячи це, він усміхався, очі його блищали, й він нітрохи не був схожий на ту похмуру, замислену людину, яку я бачив увечері.
Одягаючись, я позирнув на годинник. Нічого дивного не було, що всі ще спали; було двадцять п’ять хвилин по четвертій. Тільки-но я одягся, як повернувся Холмс із звісткою, що хлопець уже запряг коня.
– Хочу перевірити одне невеличке припущення, – мовив він, узуваючи сільські шкіряні чоботи. – Здається, Ватсоне, що зараз ви бачите перед собою одного з найбільших дурнів у Європі. Мені слід було б дати такого стусана, щоб я летів аж до Черинґ-Кросу. Але тепер, гадаю, в мене є ключ до цієї загадки.
– Де ж він?
– У ванній, – відповів Холмс. – О, ні, я не жартую, – провадив він далі, помітивши мій недовірливий погляд. – Я вже був там, узяв ключ і сховав у цей саквояж. їдьмо, друже, й подивімося, чи підійде він до замка.
Ми зійшли вниз, намагаючись ступати якнайтихіше, і вийшли у двір, залитий яскравим вранішнім сонцем. Біля воріт уже стояла коляска; напіводягнений хлопець-конюх тримав запряженого коня за вудила. Ми скочили в коляску й помчали лондонським шляхом. Зрідка ми переганяли сільські вози, що везли до столиці городину; але в довколишніх віллах було тихо й порожньо, немов у якомусь зачарованому місті.
– З певного погляду ця справа – найзагадковіша, – мовив Холмс, пускаючи коня чвалом. – Правду кажучи, я був сліпий, наче кріт, але краще вже порозумнішати пізно, аніж ніколи.
У вікнах міських будинків уже з’являлися сонні обличчя, коли ми в’їхали до Лондона з боку Суррею. Перетнувши річку мостом Ватерлоо, ми помчали по Велінґтон-стріт і, різко звернувши праворуч, опинилися на Бав-стріт. Шерлока Холмса добре знали в управлінні поліції, й два констеблі біля дверей віддали йому честь. Один з них схопив коня за вудила, а другий повів нас усередину приміщення.
– Хто сьогодні чергує? – спитав Холмс.
– Інспектор Бредстріт, сер.
– А, Бредстріте! Як ся маєте?
З коридору, вимощеного кам’яними плитами, назустріч нам вийшов високий, огрядний чиновник у повній уніформі.
– Я хотів би поговорити з вами, Бредстріте.
– Будь ласка, містере Холмсе. Прошу до моєї кімнати.
Це була маленька, схожа на контору кімната, з величезною книгою для записів на столі й телефоном на стіні. Інспектор сів за стіл.
– Чим можу прислужитися, містере Холмсе?
– Я хотів розпитати вас про того жебрака Буна, що замішаний у справі зникнення містера Невіла Сент-Клера.
– Так. Його привезли сюди для допиту.
– Я чув. Він тут?
– У камері.
– Не бешкетує?
– Ні, ні, з ним жодного клопоту. Але брудний, негідник!
– Брудний?
– Так, ми ледве змусили його помити руки, а обличчя в нього чорне, мов у бляхаря. Хай тільки скінчиться слідство, а там уже йому не минути тюремної лазні! Ви й самі погодилися б зі мною, якби побачили його.
– Я дуже хотів би поглянути на нього.
– Справді? Це легко зробити. Ходімо сюди. Саквояж можете залишити.
– Ні, краще я візьму його з собою.
– Гаразд. Сюди, будь ласка.
Він провів нас коридором, відчинив замкнені двері, спустився крученими сходами й привів нас до іншого, чисто вибіленого коридору з двома рядами дверей обабіч стін.
– Його камера – третя праворуч, – мовив інспектор. – Ось вона. – Він тихенько відсунув дощечку у горішній частині дверей і зазирнув у віконце. – Спить. Можете роздивитись на нього як слід.
Ми обидва поглянули крізь ґрати. В’язень міцно спав, повернений обличчям до нас, повільно й важко дихаючи. Це був невисокого зросту чоловік, одягнений, як і личить жебракові, препогано: крізь дірки подертого піджака визирало лахміття строкатої сорочки. Як інспектор і казав, він був страшенно брудний, але навіть бруд не міг заховати його потворного обличчя. Широкий шрам тягнувся від ока до підборіддя, й під розсіченою верхньою губою постійно шкірилися три зуби. Жмут яскраво-рудого волосся спадав на чоло та очі.
– Красень, авжеж? – мовив інспектор.
– Йому, звичайно, слід помитися, – зауважив Холмс. – Я про це здогадавсь і прихопив усе, що треба, з собою. – Він розкрив саквояж і дістав з нього, на мій подив, велику губку.
– Ого, та ви, бачу, жартівник! – захихотів інспектор.
– А тепер зробіть велику ласку, відчиніть тихенько двері, і ми швиденько причепуримо його.
– Добре, чому ж ні, – сказав інспектор. – Хай не ганьбить тюрму на Бав-стріт! – Він крутнув ключ у замку, й ми разом тихенько ступили до камери. В’язень поворухнувся, але тут-таки заснув іще міцніше. Холмс підійшов до умивальника, змочив у ньому губку й двічі нещадно провів нею по обличчю в’язня.
– Дозвольте відрекомендувати вам містера Невіла Сент-Клера з Лі, що в графстві Кент! – вигукнув він.
Ніколи в житті я ще не бачив чогось подібного. Обличчя чоловіка сповзло за губкою, наче кора з дерева. Зникла груба бура засмага! Зник страшний шрам, що перетинав обличчя, зникли розсічена губа й огидно вишкірені зуби! З голови зсунулося руде волосся, й ми побачили перед собою блідого, сумноокого, тендітного чоловіка з чорним волоссям і ніжною шкірою. Він сів на ліжку й, протерши очі, сонно втупився в нас. Несподівано, все зрозумівши, в’язень скрикнув і зарився обличчям у подушку.
– Боже мій! – вигукнув інспектор. – Та це ж і є чоловік, що пропав! Я впізнав його з фотографії!
В’язень обернувся до нас у розпачі, мов людина, що вирішила скоритися своїй долі.
– Хай буде, що буде, – сказав він. – За що мене тут тримають?
– За вбивство містера Невіла Сент... А втім, у вбивстві вас тепер не звинуватиш, хіба що в спробі самогубства, – засміявся інспектор. – Я двадцять сім років служу в поліції, але такого ще справді ні разу не бачив.
– Якщо я містер Невіл Сент-Клер, то, виходить, ніякого злочину не було і ви ув’язнили мене незаконно.
– Злочину не було, проте ви зробили велику помилку, – мовив Холмс. – Даремно ви не довірилися дружині.
– Річ не в дружині, а в дітях, – простогнав в’язень. – Бог мені свідок, я не хотів, щоб вони соромилися батька. Боже мій! Яка ганьба! Що мені тепер робити?
Шерлок Холмс присів біля нього на ліжку й лагідно поплескав по плечу.
– Якщо передати вашу справу до суду, – сказав він, – то розголосу вам не минути. Але якщо ви переконаєте поліцію, що за вами нема ніякої вини, то жодної причини повідомляти щось до газет, сподіваюся, не буде. Інспектор Бредстріт запише все, що ви нам розповісте, передасть ці записи вище, і тоді справа до суду не дійде.
– Благослови вас Господь! – палко вигукнув в’язень. – Я краще пережив би тюрму чи навіть смертну кару, аби лиш не розкривати моєї нікчемної таємниці й не ганьбити дітей... Ви першими почуєте мою історію.
Батько мій був учителем у Честерфілді, де я дістав блискучу освіту. Замолоду я багато мандрував, виступав на сцені і врешті став репортером однієї лондонської вечірньої газети. Одного разу мій редактор забажав надрукувати нарис про жебрацтво в столиці, і я зголосився його написати. З цього й почалися всі мої пригоди. Щоб роздобути потрібні для мого нарису факти, я вирішив удати з себе справжнього жебрака. Ще будучи актором, я славився вмінням гримуватися, а тепер це мистецтво стало мені в пригоді. Я розфарбував собі обличчя, а щоб зробити його жаліснішим, намалював на ньому великий шрам і підняв трохи верхню губу з допомогою рожевого пластиря. Потім, насунувши руду перуку і вбравшись у лахміття, я сів у найжвавішому місці Сіті і взявся жебрачити, вдаючи з себе продавця сірників. Сім годин просидів я там, а коли повернувся ввечері додому, то побачив, на свій подив, що назбирав аж двадцять шилінгів чотири пенси.
Я написав той нарис і забув про все, але невдовзі мені пред’явили вексель, за яким я повинен був сплатити двадцять п’ять фунтів. Я й гадки не мав, де дістати гроші, аж раптом мені сяйнула чудова думка. Умовивши кредитора зачекати два тижні, я взяв на роботі відпустку й вирушив до Сіті жебрачити. За десять днів я зібрав потрібну суму й сплатив борг.
Тепер уявіть собі, чи легко працювати за два фунти на тиждень, коли знаєш, що ті самі гроші можна добути за день, розмалювавши собі обличчя, поклавши на землю кепку й нічого не роблячи? Боротьба між моєю гордістю й жадобою до грошей тривала довго, але врешті-решт жадоба перемогла: я кинув роботу в газеті й день у день сидів у тому місці, що й перше, викликаючи в перехожих жаль своїм потворним видом і наповнюючи кишені мідяками. Лише одна людина знала мою таємницю. То був хазяїн курильні на Свондам-Лейн, де я оселився; щоранку я виходив звідти обдертим жебраком і щовечора знов перетворювався на чепурного джентльмена. Цей чолов’яга, матрос з Індії, брав з мене добру платню за кімнату, тож я був певен, що він нікому не викаже моєї таємниці.
Незабаром я почав відкладати великі суми. Я зовсім не хочу сказати, що на лондонських вулицях будь-який інший жебрак назбирає за рік сімсот фунтів, – а це і є мій річний прибуток, – але я мав помітні переваги, бо вмів майстерно гримуватись і жартома відбивати кпини, що врешті зробило мене прикметною особою в Сіті. Цілісінькі дні потік пенсів, перемішаних зі сріблом, сипався на мене, і я вважав невдалим той день, коли збирав менш ніж два фунти.
Що багатшим я ставав, то розкішніше жив – найняв за містом будинок, одружився, – й ніхто не підозрював, чим я займаюся насправді. Моя люба дружина знала, що я маю якісь справи в Сіті. Але які саме, й гадки не мала.
Минулого понеділка, скінчивши жебрачити, я перевдягавсь у своїй кімнаті над курильнею, коли раптом, позирнувши у вікно, зі страхом і здивуванням побачив, що на вулиці стоїть моя дружина й дивиться просто на мене. Я скрикнув з подиву, затулив обличчя руками й кинувся до свого повірника-матроса, благаючи нікого не пускати до мене. Я чув її голос унизу, але знав, що зійти нагору їй не дадуть. Я швидко роздягся, натяг на себе жебрацьке лахміття, перуку й загримувався. Навіть дружинині очі не впізнали б тепер мене. Але потім мені спало на думку, що кімнату можуть обшукати, й моя одежа викриє мене. Я розчинив вікно, зачепивши поспіхом палець, порізаний уранці в спальні. Потім я схопив свій піджак, напханий мідяками, що їх тільки-но поклав туди зі своєї жебрацької шкіряної торбини, викинув його у вікно, і він зник у Темзі. Те саме хотів я зробити і з рештою одежі, але тієї ж миті почув на сходах кроки констеблів, а за кілька хвилин переконався, що в мені не лише не впізнали містера Невіла Сент-Клера, а навіть заарештували як його вбивцю.
Більш мені нема чого додати. Щоб якомога довше зберегти на обличчі грим, я перестав умиватися. Знаючи, як тривожитиметься за мене дружина, я потай від констеблів зняв з пальця перстень і передав матросові разом з нашвидкуруч надряпаним листом, у якому писав їй, що все скінчиться добре.
– Вона одержала цей лист лише вчора, – мовив Холмс.
– Боже! Що то за тиждень був для неї!
– Поліція стежила за тим матросом, – сказав інспектор Бредстріт, – тож він, як я зрозумів, ніяк не міг послати лист непомітно. Він, напевно, передав його комусь зі своїх клієнтів-моряків, а той кілька днів забував відіслати його.
– Так воно й було, – підтвердив Холмс. – Та невже вас ніколи не штрафували за жебрацтво?
– Багато разів, але що той штраф важив для мене?
– Однак тепер вам доведеться це припинити, – мовив Бредстріт. – Якщо хочете, щоб поліція мовчала, Х’ю Бун повинен зникнути.
– Я вже заприсягся сам перед собою.
– Коли так, то я думаю, що все це забудеться. Але якщо вас помітять знову, то все буде викрито. А вам, містере Холмсе, ми вельми вдячні за те, що ви розкрили цю справу. Хотів би я знати, як вам це вдається?
– Цього разу, – мовив мій друг, – я просто посидів на п’ятьох подушках і скурив пачку дешевого тютюну. Гадаю, Ватсоне, що коли ми зараз вирушимо на Бейкер-стріт, то якраз встигнемо на сніданок.
Блакитний карбункул
На третій день Різдва я зайшов до свого друга Шерлока Холмса привітати його зі святом. Він лежав на канапі в пурпуровому халаті; праворуч від нього була поличка для люльок, а ліворуч, під рукою, – купа пожмаканих газет, які він, напевно, щойно переглядав. Біля канапи стояв стілець, на спинці якого висів заяложений, зношений фетровий капелюх, протертий у кількох місцях. Лупа й пінцет, що лежали тут-таки на стільці, свідчили про те, що Холмс якраз ретельно оглядав цей капелюх.
– Ви зайняті, – мовив я. – Я вам не заваджу?
– Ні, анітрохи. Я радий, що маю друга, з яким можу поділитися результатами своїх розшуків. Сама справа досить буденна, але з цією річчю, – він показав пальцем у бік капелюха, – пов’язані деякі цікаві й навіть повчальні події.
Я вмостивсь у кріслі й став гріти руки біля каміна, де потріскувало полум’я. Був саме міцний мороз, і вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.
– Сподіваюся, – зауважив я, – що ця річ, хоча й здається такою непримітною, стосується якоїсь жахливої історії; вона стане ключем для вас у розв’язанні цієї загадки, й злочинця завдяки їй спіткає належна кара...
– Та ні, це зовсім не злочин, – засміявся Шерлок Холмс, – а лише один з отих дрібненьких випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони людей копошаться на просторі в кілька квадратних миль. У такому величезному людському вулику можливі будь-які несподіванки, тож і виникає безліч дрібних та карколомних пригод, що не мають у собі нічого злочинного. Ми вже мали справу з такими пригодами.
– Авжеж, – зауважив я, – з шістьох останніх випадків, які я заніс до своїх нотаток, три не містять у собі ніякого криміналу.
– Саме так. Ви маєте на увазі мою спробу відшукати папери Ірен Адлер, дивовижну історію з міс Мері Сазерленд та пригоду з чоловіком із розсіченою губою. Ця невеличка історійка, безперечно, виявиться такою ж невинною. Чи знаєте ви Пітерсона, посильного?
– Так.
– Цей трофей належить йому.
– То це його капелюх?
– Ні-ні, він знайшов його. Власник невідомий. Дуже прошу вас розглядати цю річ не як старий мотлох, а як серйозну вправу для мозку... Але спершу – про те, як вона потрапила сюди. З’явилася вона тут уранці на Різдво вкупі з добре вгодованим гусаком, якого зараз, безперечно, підсмажують на Пітерсоновій кухні. Сталося це так. Пітерсон, чоловік, як ви знаєте, доброчесний, повертався з бенкету додому вулицею Тотенгем-Корт-Роуд. У світлі ліхтаря він побачив перед собою якогось високого чоловіка, що йшов похитуючись і ніс на плечі білого гусака. На розі Ґудж-стріт до нього причепилися хулігани, й один збив з нього капелюха, а він, обороняючись, замахнувся ціпком і влучив ним у вітрину крамниці позад себе. Пітерсон кинувся вперед, щоб допомогти пішоходові, але той, перелякавшись, що розбив вітрину, й побачивши людину в уніформі, кинув гусака й зник у лабіринті вуличок, що відходять від Тотенгем-Корт-Роуд. Хулігани також порозбігались, і Пітерсон лишився сам на полі бою, діставши в нагороду цей потертий капелюх та чудового різдвяного гусака...
– Якого він, звичайно, повернув господареві?
– Отут і загадка, любий друже. На папірці, прив’язаному до лівої ніжки гусака, було, щоправда, надруковано: «Для місіс Генрі Бейкер», а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали «Г.Б.», але в нашому місті мешкає кілька тисяч Бейкерів та кількасот Генрі Бейкерів, тож повернути загублене одному з них не так уже й легко.
– Що ж учинив Пітерсон?
– Він приніс і капелюх, і гусака до мене, знаючи, що мене цікавлять навіть найдрібніші загадки. Гусака ми продержали тут до сьогоднішнього ранку, доки не стало зрозуміло, що його слід негайно з’їсти, незважаючи на мороз. Пітерсон забрав його, й гусака спіткало те, що йому судилося, а в мене зостався капелюх невідомого джентльмена, що втратив свій різдвяний обід.
– Він не подавав оголошення до газет?
– Ні.
– То як ви зможете дізнатися, хто він є?
– Лише вдавшись до логічних роздумів.
– Над цим капелюхом?
– Саме так.
– Ви жартуєте! Що ви зможете побачити в цьому старому, потертому фетрі?
– Ось вам моя лупа. Ви знаєте мої методи. Що ви могли б сказати про характер людини, якій належить ця річ?
Я взяв до рук потертий капелюх і покрутив його перед очима. Це був звичайнісінький круглий чорний капелюх, жорсткий і дуже зношений. Зсередини він був підбитий вицвілим червоним шовком. Виробничої марки не було, але, як Холмс і зауважив, з одного боку підбою було виписано ініціали «Г.Б.». На крисах я помітив петельку для гумки, проте самої гумки не знайшов. Узагалі цей капелюх був потертий, брудний, укритий плямами: видно було, що їх пробували зафарбувати чорнилом.
– Я нічого тут не бачу, – мовив я, повертаючи його моєму другові.
– Навпаки, Ватсоне, ви бачите все, але не хочете поміркувати над тим, що побачили. Ви надто несміливі у своїх висновках.
– Тоді скажіть мені, будь ласка, які ж висновки можете зробити ви?
Він узяв капелюх до рук і озирнув його проникливим, властивим лише йому одному поглядом.
– Звичайно, не все в ньому цілком зрозуміло, – зауважив він, – але дещо можна припустити напевно, а дещо – зі значною мірою ймовірності. Те, що чоловік цей досить розумний, я бачу одразу. Крім того, три роки тому він мав добрі гроші, а нині потерпає від скрути. Він завжди був передбачливий, турбувався про майбутнє, але помалу доля забувала про нього, й він набув якоїсь поганої звички, – напевно, почав пити. Через те, здається, й дружина охолола до нього...
– Мій дорогий Холмсе!
– Але якоюсь мірою він усе-таки зберіг свою гідність, – провадив далі Холмс, не звертаючи уваги на мій вигук. – Це людина малорухлива, що нечасто виходить із дому, зовсім не займається спортом. Він середнього віку, сиве волосся змащує помадою, нещодавно підстригся. До того ж я впевнений, що в домі його немає газового освітлення.
– Ви, звичайно, жартуєте, Холмсе!
– Анітрохи. Невже навіть тепер, коли я поділився з вами всіма своїми спостереженнями, ви не бачите, як я про це дізнався?
– Можете мати мене за найбільшого дурня, але я мушу визнати, що ніяк не можу простежити за ходом ваших думок. Чому, наприклад, ви вирішили, що чоловік цей розумний?
Замість відповіді Холмс натяг капелюх собі на голову. Капелюх закрив йому лоба і вперся у перенісся.
– Бачите, який розмір, – мовив він. – В такому великому мозку щось-таки мусить бути.
– А лиха година в його житті?
– Цьому капелюхові три роки. Пласкі криси, загнуті догори, були тоді модні. Капелюх цей досить високої якості. Подивіться-но на цю шовкову стрічку, на чудовий підбій. Якщо три роки тому ця людина мала змогу придбати такий дорогий капелюх і відтоді не купувала жодного іншого, то нині справи її кепські...
– Гаразд, тут ви, звичайно, маєте рацію. А як щодо передбачливості й поганих звичок?
Шерлок Холмс засміявся.
– Ось вона – передбачливість, – мовив він, показуючи пальцем на петельку. – Гумок ніколи не продають разом із капелюхами. Якщо цей чоловік придбав гумку й звелів прикріпити її до капелюха, то це означає, що він хотів таким чином уберегти його від вітру. Але коли гумка порвалася, а нової він купувати не став, то зрозуміло, що він облишив дивитися за собою. З іншого боку, він намагався зафарбувати чорнилом плями на фетрі, тобто не втратив ще почуття власної гідності.
– Ваші думки, звичайно, слушні.
– Те, що він середнього віку, що волосся в нього сиве, що він нещодавно підстригся й що він вживає помаду, – все це стає помітним, коли уважно оглянути капелюх зсередини. Крізь лупу можна побачити багато зстрижених перукарськими ножицями волосків, що поприставали до підбою й пахнуть помадою. Пил на капелюсі, придивіться-но, – не вуличний, сірий і сухий, а хатній – бурий і пухнастий, отож капелюх висів здебільшого вдома. А плями від вологи всередині свідчать про те, що господар швидко пітніє, бо не звик багато рухатися.
– А його дружина? Ви сказали, що вона охолола до нього!
– Цей капелюх уже кілька тижнів ніхто не чистив. Якби я побачив, дорогий Ватсоне, що вашого капелюха не чистили принаймні тиждень і ваша дружина дозволяє вам у такому вигляді виходити з дому, в мене з’явилися б побоювання, що ви також утратили її прихильність.
– А може, він нежонатий?
– Ні, він саме задля того, щоб помиритися з дружиною, й ніс додому гусака. Згадайте-но про картку на ніжці птаха.
– Ви маєте відповідь на все. Але звідки ви дізналися, що в його помешканні немає газу?
– Одна або дві масні плями можуть бути випадковими. Але коли я бачу їх не менш ніж п’ять, то не маю жодного сумніву, що ця людина частенько мусить користуватися лойовою свічкою, – напевно, піднімається вночі сходами з капелюхом в одній руці й свічкою в другій. В усякому разі, газовий ріжок таких плям не залишає. Чи згодні ви з цим?
– Так, це все ви досить точно підмітили, – мовив я, сміючись, – але тут, як ви й самі кажете, немає ще ніякого злочину. Ніхто не зазнав жодного збитку, крім чоловіка, що загубив гусака, – тож ви даремно сушили собі голову.
Шерлок Холмс уже хотів щось відповісти, аж тут двері прочинились і до кімнати вбіг посильний Пітерсон, щоки якого аж палали від хвилювання.
– Гусак, містере Холмсе! Гусак! – задихано вигукнув він.
– Ну? Що з ним сталося? Ожив і вилетів крізь кухонне вікно, замахавши крильми? – Холмс обернувся, щоб краще розгледіти Пітерсонове обличчя.
– Погляньте сюди, сер! Погляньте, що моя дружина знайшла у нього в волі!
Він простяг руку, і на його долоні ми побачили яскравий блакитний камінь, розміром трохи менший від горошини. Камінь був такий прозорий, що мерехтів на темній долоні, наче електрична іскра.
Шерлок Холмс, свиснувши, присів на канапу.
– Присягаюся, Пітерсоне, – мовив він, – це справжній скарб! Сподіваюся, ви знаєте, що знайшли?
– Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, наче масло!
– Це більше ніж коштовний камінь – це той самий камінь, який...
– Невже блакитний карбункул графині Моркарської?! – вигукнув я.
– Саме так. Я знаю цей камінь за описами його розміру та вигляду, які щодня бачу в оголошеннях у «Таймсі» впродовж останнього часу. Цей камінь унікальний, і про його ціну можна хіба що здогадуватись. Навіть нагорода в тисячу фунтів, яку обіцяють за нього, не становить і двадцятої частини його вартості.
– О Боже! Тисяча фунтів!
Посильний упав у крісло й здивовано вирячив на нас очі.
– Нагорода нагородою, але я маю підстави гадати, що з сердешних міркувань графиня віддала б чи не половину свого багатства, аби лишень повернути собі цей камінь.
– Якщо не помиляюся, він зник у готелі «Космополітен», – зауважив я.
– Саме так, двадцять другого грудня, рівно п’ять днів тому. У викраденні каменя з скриньки графині звинувачено слюсаря Джона Горнера. Докази проти нього такі переконливі, що справу передано до суду присяжних. Здається, десь тут було повідомлення про цю історію.
Він покопався в своїх газетах, проглядаючи дати, нарешті витяг одну з них, розрівняв її, склав навпіл і прочитав:
«Викрадення коштовностей у готелі «Космополітен»
Джон Горнер, двадцяти шести років, слюсар, звинувачений у тому, що двадцять другого дня цього місяця викрав зі скриньки графині Моркар коштовний камінь, відомий як «Блакитний карбункул». Джеймс Райдер, старший служник готелю, засвідчив, що в день викрадення Джон Горнер лагодив камінну решітку в туалетній кімнаті графині Моркарської. Деякий час Райдер перебував там разом із Горнером, але потім його кудись покликали. Повернувшись, він побачив, що Горнер зник, бюро відчинено й маленький сап’яновий футляр, у якому, як виявилося згодом, графиня звичайно зберігала свій коштовний камінь, стоїть порожній на туалетному столику. Райдер одразу викликав поліцію, й Горнера заарештували того ж таки вечора, але каменя не знайшли ні в нього, ані в його помешканні. Кетрін К’юзек, покоївка графині, засвідчила, що вона, почувши відчайдушний крик Райдера про викрадення, вбігла до кімнати й теж побачила порожній футляр. Інспектор Бредстріт з дільниці «Б» повідомив, що Горнер під час арешту чинив запеклий опір і гаряче доводив свою непричетність. Оскільки стало відомо, що заарештований раніше відбував покарання за пограбування, суддя відмовився розглядати цю справу й передав її до суду присяжних. Горнер, який увесь час помітно хвилювався, знепритомнів, і його винесли з залу суду».
– Це все, про що повідомляє поліція, – замислено говорив Холмс, відкладаючи газету вбік. – Тепер наше завдання – визначити, яким чином камінь зі скриньки графині потрапив у воло гусака з Тотенгем-Корт-Роуд і таке інше. Бачте, Ватсоне, наші невеличкі логічні вправи виявилися не такими вже й дрібними та невинними. Ось вам камінь. Камінь знайшли у волі гусака, а гусак був у містера Генрі Бейкера, того джентльмена, чиїм капелюхом та іншими рисами я навіяв вам таку нудьгу. Тепер ми мусимо серйозно взятися до розшуків цього джентльмена й визначити, яку роль він відіграє у цій маленькій таємниці. Передусім спробуймо найпростіший спосіб: подамо оголошення до всіх вечірніх газет. Якщо не пощастить, то застосуємо інші методи.
– Що ви хочете написати в тому оголошенні?
