Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

– Дайте-но мені олівець і клаптик паперу. Отже: «На розі Ґудж-стріт знайдено гусака й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх сьогодні о 6.30 увечері на Бейкер-стріт, 221-6». Стисло й зрозуміло.

– Цілком. Але чи помітить він це оголошення?

– Так, він тепер переглядатиме всі газети: людина він небагата, тож гусак для нього – цілий скарб. Він так налякався, почувши брязкіт розбитої вітрини й побачивши Пітерсона, що кинувся тікати, забувши про все, але потім, звичайно, пошкодував, що з переляку загубив свого гусака. До того ж, у газеті ми згадуємо його ім’я, і кожен знайомий зверне його увагу на оголошення. А тепер, Пітерсоне, біжіть у бюро оголошень, і дайте це повідомлення до вечірніх газет.

– До яких, сер?

– До «Ґлоуб», «Стар», «Пел-Мел», «Сент-Джеймс», «Івнінґ Ньюс», «Стандард», «Ехо» – до всіх, які лиш пригадаєте.

– Гаразд, сер. А камінь?

– Ага! Камінь я залишу в себе. А по дорозі, Пітерсоне, купіть гусака й принесіть його до мене. Адже ми маємо від дати його цьому джентльмену замість того, якого зараз смакує ваша родина.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і став оглядати його проти світла.

– Гарна штучка! – мовив він. – Дивіться, як вона сяє й мерехтить. Звичайно ж, це – справжня причина і об’єкт злочинів, як і кожен коштовний камінь. Витончена диявольська пастка. У великих старих каменів кожна грань може розповісти про якийсь кривавий злочин. Цьому ж каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Східному Китаї, й примітний він тим, що має всі властивості карбункула, крім однієї: він – блакитний, а не рубіново-червоний. Незважаючи на свій молодий вік, він уже має жахливу історію. Через цей кристалик вуглецю вагою в сорок ґран сталося два вбивства, одне самогубство, отруєння сірчаною кислотою й кілька пограбувань. Хто б міг подумати, що така гарненька іграшка веде людей до в’язниць і на шибеницю! Я замкну камінь у своєму сейфі й напишу графині лист, що він у нас.

– Як ви гадаєте, цей Горнер невинний?

– Не можу сказати.

– Гаразд. А інший, Генрі Бейкер, має до цієї справи якийсь стосунок?

– Я гадаю, що Генрі Бейкер, найімовірніше, тут не причетний; він навіть уявити собі не міг би, що цей гусак, навіть якби був весь із чистого золота, все одно коштував би дешевше. Все це, звичайно, одразу з’ясується, коли він відгукнеться на наше оголошення.

– А до того ви нічого не робитимете?

– Нічого.

– Якщо так, то я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди: я хочу побачити, чим скінчиться ця заплутана справа.

– Радий буду вас бачити. Я обідаю о сьомій. До обіду, здається, буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Хадсон оглянути воло тієї куріпки після останніх подій?

Я трохи затримався, й було вже пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стріт. Наблизившись до Холмсового будинку, я побачив високого чоловіка у шотландській шапочці й застебнутому до підборіддя сурдуті. Він стояв у яскравому півколі світла, яке падало з віконця над дверима. Щойно я підійшов, двері відчинились, і ми разом увійшли до кімнати мого друга.

– Містер Генрі Бейкер, якщо не помиляюся? – мовив Холмс, підводячися з крісла й зустрічаючи відвідувача з тією легкістю й лагідністю, яку він так уміло вдавав. – Сідайте отут, біля вогню, містере Бейкере. Вечір сьогодні холодний, а літо ви, здається, переносите легше, ніж зиму... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?

– Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був високий плечистий чоловік із масивною головою, з широким розумним обличчям та гострою рудуватою борідкою. Червоні плями на носі й щоках, а також легке тремтіння простягнутої руки підтверджували Холмсові здогади про його звички. Вицвілий чорний сурдут був застебнутий на всі ґудзики, комір – піднятий, а на худих зап’ястках, що виглядали з рукавів, не було й натяку на манжети. Говорив він глухо й уривчасто, ретельно добираючи слова, й справляв враження людини інтелігентної, але досить підтоптаної.

– Ми вже кілька днів зберігаємо ваші речі, – сказав Холмс, – і чекаємо, що ви дасте оголошення в газетах зі своєю адресою. Не розумію, чому ви й досі цього не зробили.

Наш відвідувач присоромлено всміхнувся.

– Нині в мене не так багато шилінгів, як колись, – мовив він. – Я й не сумнівався, що хулігани, які напали на мене, забрали з собою і гусака, й капелюх. Тому й не хотів марнувати гроші.

– Цілком природно. До речі, про гусака: нам довелося його з’їсти.

– З’їсти? – наш відвідувач схвильовано підхопився зі стільця.

– Він і так зіпсувався б. Але я гадаю, що он той гусак на буфеті, такої самої ваги й свіжий-свіжісінький, цілком замінить вам вашу втрату...

– О, звичайно, звичайно, – відповів містер Бейкер, полегшено зітхнувши.

– Щоправда, в нас збереглися ніжки, пір’я, воло та ще дещо від вашого гусака, тож, якщо хочете...

Бейкер щиро розреготався.

– Хіба що на пам’ять про мою пригоду, – відповів він, – хоча й не уявляю, навіщо мені можуть придатися рештки мого колишнього знайомого! Ні, сер, я гадаю, що краще обмежитися, з вашого дозволу, тим чудовим гусаком, якого я бачу на буфеті.

Шерлок Холмс промовисто поглянув на мене й ледь помітно знизав плечима.

– Тоді ось вам ваш капелюх і ваш гусак, – мовив він. – До речі, чи не могли б ви сказати мені, де ви дістали того гусака? Я дещо розуміюся на птиці, й мені рідко траплялися такі відгодовані гуси.

– Охоче, сер, – сказав Бейкер, що тим часом підвівся й сунув під пахву свого нового гусака. – Наше невеличке товариство відвідує корчму «Альфа» біля музею, – ми, бачте, проводимо в музеї цілісінькі дні. Цього року її власник, містер Віндіґейт, заснував «Гусячий клуб», кожен із членів якого сплачує щотижня кілька пенсів і одержує на Різдво гусака. Я вже виплатив усі належні пенси, а те, що було далі, вам відомо. Щиро вдячний вам, сер, бо ж не личить солідній людині мого віку ходити в шотландській шапочці.

Він уклонився нам обом з кумедною врочистістю й пішов.

– З Генрі Бейкером закінчено, – мовив Холмс, зачинивши за ним двері. – Цілком зрозуміло, що він про цю справу нічого не знає. Ви голодні, Ватсоне?

– Не дуже.

– Тоді пропоную перетворити обід на вечерю й негайно вирушити свіжими слідами цієї загадки.

– Я готовий.

Був морозний вечір, і нам довелося надягти пальта й закутати собі шиї шарфами. На безхмарному небі холодно сяяли зорі, й пара від дихання перехожих нагадувала димок від численних пістолетних пострілів. Наші кроки гучно й чітко відлунювали вулицями. Проминувши Вімпол-стріт і Гарлі-стріт, ми пройшли через Віґмор-стріт на Оксфорд-стріт і за чверть години були в Блумсбері, біля корчми «Альфа» – невеликої пивнички на розі однієї з вулиць, що вели до Голборна. Холмс відчинив двері корчми й замовив два кухлі пива рум’янощокому хазяїнові в білому фартусі.

– Пиво у вас, напевно, чудове, якщо воно не гірше за ваших гусей, – мовив він.

– Моїх гусей? – хазяїн удав здивування.

– Так. Півтори години тому я мав розмову з містером Генрі Бейкером, членом вашого «Гусячого клубу».

– А, так, так. Але бачте, сер, ці гуси не мої.

– Справді? Чиї ж вони?

– Я, бачте, купив дві дюжини гусей у Ковент-Ґардені.

– Невже? Я знаю декого з тамтешніх крамарів. У кого ж саме?

– Його звуть Брекінрідж.

– Ні, цього я не знаю. Тож за ваше здоров’я, господарю, й за добробут вашого дому. На добраніч!

– А тепер – до містера Брекінріджа, – сказав Холмс, застібаючи пальто, коли ми вийшли надвір, на мороз. – Пам’ятайте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюжка лише така мирна річ, як гусак, але на другому – людина, якій загрожує не менш ніж сім років тюрми, якщо ми не доведемо її невинність. Утім, можливо, що наші розшуки покажуть, що винна саме вона, але будь-що ми тримаємо в своїх руках нитку, яка вислизнула з рук поліції й випадково потрапила до наших. Тож дійдемо до кінця цієї нитки, хоч би й сумного. Тепер – напрям на південь, і кроком руш!

Ми перетнули Голборн, пішли вздовж Ендел-стріт і, поблукавши якимись закутнями, опинилися на Ковент-Ґарденському ринку. На одній з найбільших крамниць висів напис: «Брекінрідж». Її власник, чоловік із кобилячою щелепою та пещеними бакенбардами, допомагав хлопцеві зачиняти вікна.

– Добрий вечір! Оце так мороз! – мовив Холмс.

Крамар кивнув головою і запитливо глянув на мого друга.

– Гусей, як я бачу, розпродано, – вів далі Холмс, показавши на порожній мармуровий прилавок.

– Завтра вранці можете купити хоч п’ять сотень.

– Завтра вони мені ні до чого.

– Добре, кілька ще залишилося в отій крамниці, де горить газовий ріжок.

– Але мені порадили саме вас.

– Хто порадив?

– Господар «Альфи».

– Так, я йому послав дві дюжини.

– Чудові були гуси! Де ви їх дістали?

На мій подив, це запитання розсердило крамаря.

– Послухайте-но, – мовив він, задерши голову і вперши руки в боки, – на що це ви натякаєте? Кажіть прямо!

– Я й кажу прямо. Я хотів би знати, хто продає вам гусей, яких ви постачаєте «Альфі».

– От не скажу, й квит.

– Не скажете, то й не треба. Чого ви гарячкуєте через такі дурниці?

– Гарячкую? Ви б іще не так гарячкували, якби вам докучали, як оце мені! Я плачу добрі гроші за добрий крам, та й по всьому. Так ні-бо: «Де гуси?», «В кого ви купили гусей?», «Кому ви продали гусей?» Світ клином зійшовся на тих гусях, чи що, – такий галас через них зчинили!

– Мене не обходять ті, хто докучає вам із цими запитаннями, – мовив Холмс. – Не хочете казати, то й не треба. Але я розуміюся на птиці й навіть побивсь об заклад на п’ять фунтів, що гусак, якого я їв, годований у селі.

– От і пропали ваші п’ять фунтів: гусак міський! – вигукнув крамар.

– Не може бути! Нізащо не повірив би.

– Чи не гадаєте ви, що знаєтесь на птиці краще за мене, коли я торгую нею трохи не з пелюшок? Кажу вам, що вся птиця, продана в «Альфу», відгодована у місті.

– Ви ніколи не мене в цьому переконаєте.

– Тоді хочете побитися об заклад?

– Це означало б просто забрати у вас гроші, бо я впевнений, що маю слушність. Але в мене тут є з собою соверен, і я готовий закласти його, щоб провчити вас за впертість.

Крамар зловтішно посміхнувся.

– Принеси-но мені книги, Білле, – сказав він.

Хлопець приніс дві книги: одну малу, тоненьку, а іншу велику, засмальцьовану, й поклав обидві на прилавок під лампою.

– Ну, містере Самовпевнений, – мовив крамар, – я думав, що продав сьогодні всіх гусей, однак наостанку до моєї крамниці заблукав ще один гусачок. Бачите оцю книгу?

– Ну то й що?

– Це реєстр усіх тих, у кого я купую. Бачите? Отут, на цій сторінці, – мої сільські постачальники, а цифри після їхніх імен – сторінки у великій книзі, де я веду їхні рахунки. А тепер – бачите оцю сторінку, списану червоним чорнилом? Це мої міські постачальники. Подивіться на третє прізвище й прочитайте його вголос.

– «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 – сторінка 249», – прочитав Холмс.

– Добре. А тепер розгорніть велику книгу.

Холмс відшукав зазначену сторінку.

– Ось воно. «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 – постачальник яєць та дичини».

– Так, а про що говорить останній запис?

– «22 грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів».

– Так, добре. А ще нижче?

– «Продано містеру Віндіґейту, «Альфа», по дванадцять шилінгів».

– То що ви тепер скажете?

Шерлок Холмс, здавалося, засмутився вкрай. Вийнявши соверен з кишені, він кинув його на прилавок, повернувсь і похмуро вийшов. Але, пройшовши кілька ярдів, він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм веселим, тихим, лише йому притаманним сміхом.

– Коли я бачу чоловіка з такими бакенбардами й такою червоною хустиною в кишені, я зможу витягти з нього все, що завгодно, запропонувавши побитися об заклад, – мовив він. – Я певен, що й за сотню фунтів я не одержав би таких докладних відомостей, які дістав, заклавши одного соверена. Гаразд, Ватсоне, я гадаю, що наші пошуки вже закінчуються, і єдине, що нам слід вирішити, – підемо ми до цієї місіс Окшот одразу ж чи зачекаємо до ранку. Зі слів того чолов’яги мені зрозуміло, що нашою справою цікавиться ще хтось, крім мене...

Його зауваження несподівано перервав галас, що долинув із крамниці, яку ми тільки-но залишили. Озирнувшись, ми побачили маленького, схожого на пацюка чоловічка, що стояв у колі жовтого світла ліхтаря, який хитався вгорі. Брекінрідж, крамар, стояв на дверях і вимахував перед ним кулаками.

– Досить уже з мене вас і ваших гусей! – горлав він. – Ідіть-но ви всі до дідька в пекло! Якщо ви ще хоч раз полізете до мене зі своїми дурними розмовами про гусей, я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот – їй я відповім, але ви тут до чого? Хіба я у вас купував гусей?

– Ні, але один гусак усе-таки був мій, – заскиглив чоловічок.

– То й питайте про нього в місіс Окшот!

– Вона сказала мені спитати у вас.

– Можете питати хоч у прусського короля! Годі вже! Ану забирайтеся звідціля!

Він розлючено кинувся вперед, і чоловічок швидко зник у темряві.

– Ага! Це може врятувати нас од візиту на Брикстон-Роуд, – прошепотів Холмс. – Ходімо подивимося, чи не стане нам у пригоді цей чолов’яга.

Пробираючись поміж роззяв, що тинялися довкола освітлених крамничок, мій друг хутко наздогнав чоловічка й торкнув його за плече. Той швидко обернувсь, і в світлі газового ліхтаря я побачив, як зблідло його обличчя.

– Хто ви такий? Чого вам від мене треба? – прожебонів він.

– Пробачте, – лагідно мовив Холмс, – але я випадково почув ваше запитання до цього крамаря. Я гадаю, що можу вам стати в пригоді.

– Ви? Хто ви такий? Звідки ви знаєте, що мені потрібно?

– Моє ім’я Шерлок Холмс. Знати те, чого не знають інші, – мій фах.

– Але про те, що мені треба, ви не можете знати нічого!

– Вибачайте, я знаю про це все. Ви намагаєтеся з’ясувати, куди потрапили гуси, що їх місіс Окшот із Брикстон-Роуд продала Брекінріджу – власникові крамниці, який у свою чергу продав їх містеру Віндіґейту, а той передав до свого «Гусячого клубу», членом якого є містер Генрі Бейкер.

– О, сер, ви якраз та людина, що мені потрібна! – вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями. – Я навіть не можу сказати, як мене це все цікавить!

Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїжджав повз нас.

– Якщо так, то нам краще було б поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані під вітром, – мовив він. – Але перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, будь ласка, кому я маю приємність допомогти?

Чоловічок на мить завагався.

– Мене звуть Джон Робінсон, – відповів він, одвівши очі вбік.

– Ні, ні, назвіть ваше справжнє ім’я, – лагідно мовив Холмс. – Мені завжди зручніше мати справу з людиною, що не ховається за вигаданим ім’ям.

Бліді щоки незнайомця спалахнули.

– Якщо так, – сказав він, – то моє справжнє ім’я – Джеймс Райдер.

– Саме так я й думав. Ви – старший служник у готелі «Космополітен». Прошу вас, сідайте, і я невдовзі розповім вам усе, про що ви хотіли б дізнатися.

Чоловічок стояв непорушно, дивлячись то на одного, то на іншого з нас напівзляканим-напівбадьорим поглядом; він не знав, що чекає на нього – перемога чи смерть. Нарешті він сів у кеб, і за півгодини ми були вже у вітальні на Бейкер-стріт. Дорогою ніхто не промовив ані слова, але наш новий супутник так важко дихав, так міцно стискав і розтуляв долоні, що це виразно свідчило про його нервове збудження.

– Ось ми й удома! – весело сказав Холмс, коли ми увійшли до кімнати. – Вогонь у каміні – що може бути краще для такої погоди! Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу, сідайте в це плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, й ми одразу візьмемося до вашої справи. Ну, от і все! То ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

– Так, сер.

– Тобто, достеменніше, з тим гусаком. Здається, вас цікавить лише один, отой білий із чорною смугою на хвості.

Райдер затремтів від хвилювання.

– О, сер! – вигукнув він. – І ви можете сказати мені, де він?

– Він був тут.

– Тут?

– Так, і то був незвичайний гусак. Я анітрохи не дивуюся, що ви зацікавилися саме ним. По смерті він зніс яєчко – гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моїй колекції.

Наш відвідувач, хитаючись, підвівся й правою рукою вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і дістав звідти блакитний карбункул, що світився, наче зірка, холодним, яскравим, мінливим блиском. Райдер стояв зі скривленим обличчям, не наважуючись ні заявити свої права на камінь, ні відмовитись від нього.

– Ви програли, Райдере, – спокійно мовив Холмс. – Тримайтеся міцніше на ногах, бо впадете у вогонь! Посадіть-но його на стілець, Ватсоне. Він ще не вміє красти як слід. Дайте-но йому ковток бренді. Отак! Тепер він хоч трохи нагадує людину. Ну й гидкий же тип!

Райдер захитався й мало не впав, але від бренді щоки його порожевіли, й він сів, перелякано втупивши очі у свого обвинувача.

– Я знаю про це майже все, у моїх руках усі докази, й додати до цього ви зможете небагато. І все-таки розказуйте, що знаєте, щоб скласти повну картину. Звідки ви довідалися, Райдере, про цей блакитний камінь графині Моркарської?

– Мені розповіла про нього Кетрін К’юзек, – відповів той, затинаючись.

– Так, покоївка вельможної леді. Тож спокуса легко заволодіти таким багатством переборола вас, як це часто траплялося й з кращими, ніж ви, людьми, але ви не дуже ретельно обирали засоби для цього. Здається, Райдере, з вас вийшов би справжній негідник! Ви знали, що цей слюсар Горнер був уже засуджений за пограбування й що підозра упаде насамперед на нього. То що ж ви тоді зробили? Ви розхитали прут від решітки в кімнаті своєї господині, – ви з вашою спільницею К’юзек, – і зробили так, щоб саме Горнера послали полагодити її. Коли він пішов, ви взяли камінь зі скриньки, зняли тривогу, й бідолаху заарештували. Після того...

Райдер несподівано сповз на килим і обома руками вхопився за коліно мого друга.

– Заради Бога, змилуйтеся! – заволав він. – Подумайте про мого батька, про мою матір! Це доконає їх! Я ніколи не крав, ніколи! Й ніколи більше не робитиму цього, присягаюся! Ладен заприсягтися вам на Біблії! Тільки не доводьте цю справу до суду! Заради Христа, не доводьте!

– Сядьте! – суворо наказав Холмс. – Добре вам тепер хлипати й повзати навколішки. А про що ви думали тоді, коли бідолашний Горнер потрапив на лаву підсудних за злочин, про який сном-духом не знав?

– Я втечу, містере Холмсе! Я залишу Англію, сер! Тоді звинувачення проти нього відпаде...

– Ну, про це ми ще поговоримо! А тепер послухаємо, що ж насправді сталося після крадіжки. Яким чином камінь потрапив у воло гусака і як цей гусак опинився на ринку? Кажіть нам правду, бо для вас правда – єдина надія на порятунок.

Райдер облизав пересохлі губи.

– Я розповім усю правду, сер, – мовив він. – Коли Горнера заарештували, я вирішив, що найкраще буде забрати камінь із собою, якщо раптом поліція надумає обшукати мене і мою кімнату. В готелі не було безпечного місця для каменя; я вийшов, начебто в службових справах, і подався до своєї сестри. Вона заміжжю за джентльменом на ім’я Окшот і мешкає на Брикстон-Роуд, де відгодовує птицю для ринку. По дорозі кожен перехожий здавався мені полісменом або детективом, і, хоч був холодний вечір, рясний піт заливав мені обличчя, поки я дістався Брикстон-Роуд. Сестра спитала, що сталось і чому я такий блідий; я відповів, що мене схвилювало викрадення коштовностей у нашому готелі. Потім я вийшов надвір, закурив люльку й став міркувати, що вчинити далі.

У мене є приятель, на ім’я Модзлі, що давно вже помалу грішив і недавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Якось ми стрілися з ним, поговорили і він розповів мені, як злодії збувають крадене. Я знав, що він мене не зрадить, бо й сам дещо відав про його гріхи, через те й вирішив піти просто до нього в Кілберн і довірити свою таємницю. Він навчив би мене, як перетворити цей камінь на гроші. Але як безпечно дістатися до нього? Я згадав ті страхи, які пережив дорогою з готелю. Мене щомиті могли схопити, обшукати і знайти камінь у кишені мого жилета. Я стояв, притулившись до стіни, й поглядав на гусей, які перевальцем походжали біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула думка про те, як обдурити найкращого в світі детектива.

Кілька тижнів тому сестра обіцяла мені, що до Різдва я дістану від неї в подарунок гусака, і я знав, що слова свого вона дотримає. Тому вирішив забрати свого гусака одразу ж і в ньому пронести камінь до Кілберна. У дворі був якийсь сарай, і я загнав до нього одного з гусаків – дуже гарного, великого, білого, зі смугастим хвостом. Я впіймав його, відкрив йому дзьоб і засунув камінь у горлянку так глибоко, як тільки сягали мої пальці. Гусак ковтнув, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Але птиця пручалася й била крильми, і сестра вийшла подивитися, в чому річ. Я обернувся, щоб відповісти їй, і тут клятий гусак вирвався у мене з рук і загубився серед інших.

«Що ти робив з гусаком, Джіме?» – спитала сестра.

«Та ось, – мовив я, – ти обіцяла, що подаруєш мені гусака до Різдва, от я й вибирав, який серед них найжирніший».

«О, – сказала вона, – ми вже вибрали для тебе гусака, так і називаємо його – Джімів гусак. Он він, великий, білий. Усього їх двадцять шість, один для тебе, один для нас, а решта на продаж».

«Дякую, Меггі, – відповів я, – але якщо тобі все одно, то я хотів би взяти того, якого щойно тримав у руках».

«Але твій важчий від нього десь на три фунти, – мовила вона, – й до того ж ми навмисне відгодовували його для тебе».

«Пусте. Я хочу саме цього й заберу його одразу з собою», – сказав я.

«Як хочеш, – мовила вона, трохи образившись. – То якого ти хотів би взяти?»

«Отого білого, зі смугастим хвостом, що якраз посеред табуна».

«То й добре. Ріж його і забирай».

Я так і зробив, містере Холмсе, й поніс птицю до Кілберна. Я розповів про все своєму приятелеві, бо він такий чоловік, із яким можна поговорити про що завгодно. Він реготав, аж заходивсь, а тоді ми взяли ніж і розрізали гусака. Серце моє тьохнуло, коли я побачив, що ніякого каменя немає, й зрозумів, що сталася жахлива помилка. Я кинув гусака, побіг до сестри і влетів на її двір. Але від гусей там не було й сліду.

«Де гуси, Меггі?» – закричав я.

«Віддала крамареві, Джіме».

«Якому крамареві?»

«Брекінріджу з Ковент-Ґардена».

«А чи був серед них іще один гусак зі смугастим хвостом, – спитав я, – такий самий, як і той, що його я зарізав?»

«Так, Джіме: було два гусаки зі смугастими хвостами, і я ніколи не могла їх розрізнити».

Тут я, звичайно, все зрозумів і притьмом кинувся до того Брекінріджа, але він уже продав гусей і нізащо не хотів казати, кому саме. Ви чули, як він розмовляв зі мною. Отак він відповідав мені щоразу. Сестра гадає, що я збожеволів. Іноді мені також здається, що зі мною не все гаразд. І тепер... тепер я нікчемний злодій, хоч навіть і не доторкнувся до того багатства, заради якого занапастив себе. Боже, допоможи мені! Допоможи, Боже!

Він затулив обличчя руками й затремтів у риданні.

Запала довга мовчанка, яку порушували лише його тяжкі зітхання та розмірене постукування пальців Шерлока Холмса по столу. Раптом мій друг підвівся й розчинив навстіж двері.

– Забирайтесь геть! – крикнув він.

– Як?! Хай благословить вас небо, сер!

– Ані слова більше. Геть звідси!

Слова й справді були вже зайві. На сходах загупали швидкі кроки, потім грюкнули вхідні двері і з вулиці долинув тупіт Райдерових черевиків.

– Врешті-решт, Ватсоне, – мовив Холмс, простягаючи руку по глиняну люльку, – я працюю не задля того, щоб виправляти помилки поліції. Якби на Горнера чекала небезпека, то інша річ; але цей тип не стане свідчити проти нього, й звинувачення відпаде. Можливо, я переховую шахрая, але таким чином рятую його душу. Цей молодик більше такого не вчинить, він занадто переляканий. Засадіть-но його у в’язницю, й це перетворить усе його життя на неволю пташки в клітці. До того ж нині свято – час відпущення гріхів. Випадок звів нас із досить дивовижною й дотепною загадкою, і розв’язання її – то вже нагорода для мене. Якщо ви зробите ласку подзвонити, докторе, то ми розпочнемо новий «дослід», у якому також бере участь птиця: не забувайте, що до вечері в нас куріпка.