Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)
– Що ж тепер? – спитав я. – Тобі втратив свою непогрішну репутацію.
– Він діяв у міру свого розуміння, – відповів Холмс і, знявши собаку з бочки, повів його до виходу з дров’яного складу. – Уявіть собі, скільки креозоту вживає Лондон за один день; тож нічого дивного, що наш слід перетнули. Нині пішла мода просочувати ним дерево. Бідолаха Тобі не винен.
– Тоді, гадаю, варто повернутися до попереднього сліду.
– Так. На щастя, це недалеко. Тепер зрозуміло, чому собака так розгубився на розі Найтс-Плейс: звідти два однакові сліди розходилися в два різні боки. Ми потрапили на хибний слід. Залишається повернутись і піти за іншим.
Це було неважко. Ми привели Тобі туди, де він помилився; там він зробив ще одне коло й нарешті кинувся в зовсім іншому напрямку.
– Боюся, щоб він не привів нас туди, звідки привезли цю бочку з креозотом, – зауважив я.
– Навряд. Погляньте-но, він зараз біжить тротуаром, а бочку везли бруківкою. Ні, цього разу ми на правильному шляху.
Слід повернув до берега, позаду залишилися Белмонт-Плейс і Прінсіз-стріт. У кінці Брод-стріт слід підвів просто до води, де був невеличкий дерев’яний причал. Тобі привів нас на самісінький його краєчок і зупинився, скавулячи й дивлячись на темну швидку воду внизу.
– Не пощастило, – мовив Холмс. – Тут вони взяли човен.
До причалу було прив’язано кілька човнів та яликів. Ми підвели Тобі до кожного, але хоч як він принюхувався, сліду не було.
Недалеко від причалу стояв невеликий цегляний будиночок із дерев’яною вивіскою над другим вікном. На ній великими літерами було виведено: «Мордекай Сміт», а нижче – «Прокат човнів на годину або на день». Інший напис, над дверима, повідомляв, що хазяїн має паровий катер, – про це свідчила й велика купа коксу біля самісінького берега. Шерлок Холмс поволі озирнувсь, і лице його спохмурніло.
– Оце вже погано, – мовив він. – Ці песиголовці виявилися розумнішими, ніж я гадав. Схоже, їм вдалося поховати кінці. Боюся, що відступ вони підготували заздалегідь.
Він підійшов до дверей будиночка. Вони відчинились, і звідти вибігло мале кучеряве хлоп’я років шести, а за ним – огрядна, рум’яна жінка з великою губкою в руці.
– Ходи-но митися, Джеку! – крикнула вона. – Ходи-но, бісеня! А то батько побачить, дасть тобі прочуханки!
– Який милий хлопчик! – почав Холмс. – Який рум’янощокий бешкетник! Чого ти хочеш, Джеку?
Малий із хвилину подумав.
– Шилінг, – відповів він.
– А може, ще чогось?
– Два шилінги, – відповів хлопчина, ще трохи подумавши.
– Тоді тримай! Який чудовий у вас синок, місіс Сміт!
– Хай Господь благословить вас, сер! Такий розумник росте! Нізащо його не вгамуєш, надто коли батька нема вдома, як оце зараз.
– Немає вдома? – розчаровано промовив Холмс. – Шкода, я хотів би переговорити з містером Смітом.
– Він поїхав ще вчора вранці, сер, і, правду кажучи, я вже починаю боятися за нього. Але коли вам потрібен човен, сер, то я можу одв’язати.
– Ні, я хотів найняти паровий катер.
– Ото лихо, сер, він саме на катері й поплив! Оце й турбує мене, бо вугілля там – лише до Вуліча й назад. Якби на яхті, я нічого б не думала: він частенько і до Ґрейвсенда ходить, і навіть ночує там, коли багато справ має. Але ж на катері далеко не заїдеш.
– Він може купити вугілля на будь-якій пристані.
– Може, сер, та він цього не любить. Надто вже, каже, вони деруть за це вугілля. А ще мені не до вподоби отой чоловік на дерев’янці, – в нього пика така мерзенна, й балакає не по-нашому. Чого він щоразу тут тиняється?
– Чоловік на дерев’янці? – здивовано спитав Холмс.
– Еге ж, сер, смаглявий такий, на мавпу схожий, – це він учора по мого старого приходив. А старий мій, певно, вже чекав на нього, бо катер стояв готовий. Скажу вам щиро, сер, не до вподоби це мені.
– Люба моя місіс Сміт, – мовив Холмс, знизавши плечима, – ви даремно боїтеся за свого чоловіка. Звідки ви можете знати, що вночі приходив саме той чолов’яга на дерев’янці? Не розумію, чому ви так упевнено це кажете.
– А голос, сер? Голос його я добре знаю, – такий хрипкий та грубий. Постукав у вікно, коли повертало вже на третю. «Ану-бо, вставай, друзяко, – каже, – час на вахту». Мій старий розбудив Джіма – це наш старший, і вони обидва пішли, не сказавши мені жодного слова. Мені добре було чути, як дерев’янка стукотить по бруку.
– Той чоловік на дерев’янці був сам?
– Не скажу, сер. Я більш нічого не чула.
– Пробачте, місіс Сміт, але так мені потрібен був ваш катер! Як, до речі, він зветься?
– «Аврора», сер.
– Еге ж! Така стара зелена посудина з жовтою смугою, дуже широка в кормі?
– Ні, що ви. Haш катер маленький такий, чистенький. Його щойно пофарбували начорно, з двома червоними смугами.
– Дякую. Сподіваюся, що містер Сміт скоро повернеться. Я хочу податися річкою вниз, і якщо побачу «Аврору», то скажу йому, що ви хвилюєтеся. З чорним димарем, кажете?
– Димар чорний з білою смугою, сер.
– Так, звичайно. І чорні борти. На все добре, місіс Сміт. Я бачу човняра, Ватсоне. Зараз ми перепливемо на той бік.
– Найголовніше в розмовах із такими людьми, – мовив Холмс, коли ми сіли в ялик, – ніколи не показувати, що ти хочеш щось від них довідатися. Тільки-но вони це зрозуміють, як відразу сховаються в скойки, наче устриці. Якщо ж слухати їх абияк, неуважно, то можна дізнатися про все, що треба.
– Тепер зрозуміло, що нам слід робити, – сказав я.
– Що ж ви робитимете?
– Винайму катер і вирушу за течією шукати «Аврору».
– Любий мій друже, це було б непосильною задачею. «Аврора» могла зупинитися біля будь-якої пристані на будь-якому березі аж до Гринвіча. Нижче від мосту піде безліч пристаней. Якщо ми вирушимо в погоню самі, то вони дуритимуть нас кілька днів.
– Тоді викличте поліцію.
– Ні. Я викличу Етелні Джонса лише в останню мить. Він – чоловік непоганий, і я не хотів би псувати йому кар’єру. Але тепер, коли вже стільки зроблено, я хочу сам завершити цю справу.
– То, може, дамо оголошення для власників пристаней?
– Ні, це ще гірше! Наші приятелі дізнаються, що погоня вже близько, візьмуть і покинуть Англію. Мені здається, що вони так і збираються вчинити, але поки небезпеки нема, вони не поспішатимуть. Джонсове завзяття стане нам у пригоді; я певен, що його версія вже з’явилася в усіх газетах і втікачі гадають, що поліція взяла хибний слід.
– То що ж нам робити? – спитав я, коли ми пристали біля Мілбанкської в’язниці.
– Наймімо кеб, поїдьмо додому, поснідаймо і з годину подрімаймо. Здається, що нам і наступної ночі доведеться бути на ногах. Зупинись-но біля пошти, хлопче! Тобі ми поки залишимо в себе, він ще може нам знадобитися.
Ми зійшли біля пошти на Ґрейт-Пітер-стріт, і Холмс послав телеграму.
– Як ви думаєте, до кого? – спитав він, коли ми знову рушили.
– Навіть уявлення не маю.
– Пам’ятаєте «поліційний загін» з Бейкер-стріт, що допоміг мені в справі Джеферсона Гоупа?
– Пам’ятаю, – усміхнувшись, відповів я.
– Цього разу нам знову потрібна їхня допомога. Якщо вони не впораються, я маю ще помічників, але спершу випробую їх. Ця телеграма – до мого замурзаного помічника Віґінса, і я певен, що він зі своєю ватагою буде в нас, коли ми ще не скінчимо снідати.
Було вже пів на дев’яту, і я відчув, що після повної хвилювань ночі в мене почалася реакція. Нога моя кульгала, тіло гуло від утоми, в голові був туман. Я не мав того професійного завзяття, яким палав мій друг; до того ж я не міг дивитись на цю справу як на просту логічну загадку. Щодо небіжчика Бартолом’ю Шолто, то я, почувши про нього мало втішного, не міг відчувати великої неприязні до його вбивці. Проте скарби – то була вже інша річ. Вони – принаймні частина їх —по праву належали міс Морстен. І поки була надія відшукати їх, я готовий був віддати задля цього своє життя. Щоправда, коли я знайду їх, я напевно втрачу міс Морстен. Але яким дрібним, егоїстичним було б моє кохання, якби я керувався лише цією думкою! Якщо Холмс не шкодував себе, щоб упіймати злочинців, то причина, що змушувала мене шукати скарби, була вдесятеро сильнішою.
Ванна на Бейкер-стріт і чиста білизна пречудово освіжили мене. Коли я зійшов униз, сніданок уже стояв на столі, а Холмс попивав каву.
– Ось, погляньте-но, – мовив він сміючись і подав мені газету. – Завзятий Джонс і невгамовні газетярі зробили своє. Але ви, здається, вже геть-чисто ситі цією історією. Беріться спершу до яєчні з шинкою.
Я взяв у нього газету й прочитав коротенький допис під назвою: «Загадкова пригода в Аппер-Норвуді».
« Минулої ночі, близько дванадцятої години, – писав «Стандард», – містера Бартолом’ю Шолто з Пондишері-Лодж, що в Аппер-Норвуді, знайдено мертвим у власній кімнаті за обставин, що змушують підозрювати злочин. Як нам пощастило дізнатися, на тілі містера Шолто не знайдено жодного сліду насильства, але багата колекція індійських коштовних речей, успадкована від батька, зникла. Першими це виявили містер Шерлок Холмс і доктор Ватсон, які приїхали туди з містером Тадеусом Шолто, братом покійного. На превелике щастя, відомий поліційний агент містер Етелні Джонс був тоді у норвудській поліційній дільниці й прибув на місце злочину за півгодини після того, як знялася тривога. З притаманною йому майстерністю він одразу взявся до цієї справи, й наслідки не змусили себе чекати: брата небіжчика Тадеуса Шолто, а також економку місіс Бернстон, ключника-індуса на ім’я Лал Рао та охоронця Мак-Мердо взято під арешт. Немає сумніву, що злодій або злодії добре знайомі з будинком, бо містер Джонс, відомий своєю спостережливістю й знанням злочинного світу, твердо встановив, що негідники не могли проникнути до будинку ані крізь двері, ані крізь вікно, а лише крізь віконце на горищі над кімнатою, в якій знайшли тіло. Ця подробиця, досліджена якнайретельніше, незаперечно свідчить, що то були не випадкові грабіжники. Швидкі й рішучі дії представників закону принагідно свідчать, як це важливо, щоб на місці подібного злочину була людина з гнучким, проникливим розумом. Ми вважаємо, що цей випадок підтверджує правоту тих, хто наголошує, що наша поліція мусить бути менш централізованою; тоді вона старанніше виконуватиме свої обов’язки».
– Хіба це не чудово? – посміхнувся Холмс, відсьорбнувши з чашки кави.
– Що ви про це скажете?
– Тільки те, що ми ледве врятувалися від арешту як спільники злочинців.
– І я скажу те саме. Якщо в нього знову прокинеться завзяття, я не поручуся за нашу безпеку.
Цієї миті в передпокої гучно пролунав дзвінок, а за ним – зляканий голос нашої господині місіс Хадсон, що силкувалася когось зупинити.
– Боже милий, Холмсе, – мовив я, підводячись, – невже це справді вони?
– Ні, до цього ще не дійшло. Це мій нерегулярний поліційний загін з Бейкер-стріт.
Не встиг він закінчити, як на сходах хутко затупотіли босі ноги, долинули тонкі хлоп’ячі голоси й до кімнати вдерлася дюжина брудних, обдертих хлопчаків. Незважаючи на галасливе вторгнення, в їхній поведінці була дисципліна, бо вони негайно вишикувалися в ряд і нетерпляче вирячились на нас. Один з них, вищий і старший за інших, виступив уперед з виразом недбалої пихи; дивитися на це мале опудало без сміху було неможливо.
– Дістав вашу телеграму, сер, – мовив він, – і привів усіх. Три шилінги й шостак на квитки.
– Ось, тримайте, – сказав Холмс і подав кілька срібних монет. – Далі, Віґінсе, вони доповідатимуть тобі, а ти – мені. Я не можу піддавати свій дім новому вторгненню. Але зараз навіть добре, що прийшли всі: послухаєте мої інструкції. Треба знайти паровий катер «Аврора», власник якого – Мордекай Сміт; катер чорний із двома червоними смугами, димар – теж чорний із білою смугою. Він загубився десь на річці. Я хотів би, щоб один з вас чергував на причалі Мордекая Сміта, – на той випадок, якщо катер раптом повернеться. Розподіліть між собою обов’язки і обшукайте обидва береги річки. Коли матимете якісь новини, негайно повідомте мене. Зрозуміло?
– Так, начальнику, – відповів Віґінс.
– Умови, як і раніше; тому, хто знайде катер, плачу гінею. А це – за день наперед. Ну, до праці!
Холмс кожному дав по шилінгу, хлопці затупали босими ногами по сходах, і за мить я побачив, як вони повибігали на вулицю.
– Вони цей катер і під водою розшукають, – мовив Холмс, підводячись із-за столу й запалюючи люльку. – Всюди пролізуть, усе побачать, усе почують. Сподіваюся, що вже надвечір ми знайдемо «Аврору». А тим часом нам зостається тільки чекати. Слід обірвавсь, і ми не візьмемо його, доки не відшукаємо «Аврору» або містера Мордекая Сміта.
– Ці рештки доїсть Тобі. Ви ляжете відпочити, Холмсе?
– Ні, я не втомився. У мене дивна вдача. Я не пригадую, щоб праця мене втомлювала; навпаки, мене зморює неробство. Я хочу покурити й поміркувати про цю химерну пригоду, якою ми завдячуємо нашій чарівній клієнтці. Кінець здається мені надзвичайно простим. Людей з дерев’яною ногою, гадаю, не так багато, а той незнайомець – просто унікальна особа.
– Знову цей незнайомець!
– Я зовсім не хочу робити з нього таємниці, тим паче для вас. Але ви вже повинні були б мати про нього власну думку. Згадаймо ще раз прикмети. Маленька нога, пальці якої ніколи не знали взуття, ходить босим, дерев’яний кийок із кам’яним наконечником, дуже спритний, малий на зріст, отруєні шпичаки. Що ви про все це скажете?
– Дикун! – вигукнув я. – Можливо, один з тих індусів, що були спільниками Джонатана Смола.
– Навряд, – відповів Холмс. – Коли я вперше побачив його дивовижну зброю, то подумав те саме, але сліди змусили мене змінити свій погляд. Серед мешканців Індостану є низькі на зріст люди, але таких маленьких ніг там ні в кого немає. Індуси мають довгі й вузькі ступні. Магометани взувають сандалі, і великий палець у них відділений від інших ремінцем. Ці маленькі стріли можуть бути випущені лише одним чином – із трубки, в яку дмухають. То звідки, по-вашому, наш дикун?
– Південна Америка, – сказав я наздогад.
Він простяг руку до полиці й дістав звідти грубезний том.
– Це перший том географічного довідника, що видається нині. Його можна вважати за останнє слово науки. Що тут є цікавого?
«Андаманські острови. 340 миль на північ від Суматри, в Бенгальській затоці».
Так, так! Що далі? Вологе підсоння, коралові рифи, акули, Порт-Блер, каторжна тюрма, острів Ратленд, рослинність... Ось, знайшов!
« Тубільці Андаманських островів можуть заслуговувати на те, щоб мати їх за найнижчий на зріст народ світу, хоча деякі антропологи віддають перевагу африканським бушменам, індіанському племені «копачів» з Америки й тубільцям Вогняної Землі. Середній зріст тамтешньої дорослої людини – близько чотирьох футів, хоч трапляються й набагато нижчі особи. Це люті, похмурі, нетовариські люди, які здатні, проте, демонструвати найвідданішу дружбу».
Запам’ятайте це, Ватсоне. Слухайте далі:
« Вони дуже потворні, мають великі голови, малі люті очиці й огидні риси обличчя. Руки й ноги в них надзвичайно малі. Вони такі дикі й злі, що всі зусилля британської влади приручити їх щоразу зазнавали невдачі. Вони завжди були грозою для моряків, з якими ставалися аварії, бо полонених вони звичайно вбивають кийками з кам’яними наконечниками або отруєними стрілами. Ці напади зазвичай закінчуються людожерськими бенкетами».
Які чудові, милі люди, Ватсоне! Якби цей чолов’яга мав змогу діяти на власний розсуд, ця пригода могла б обернутися ще страшніше. Мені здається, що Джонатан Смол не надто охоче скористався його послугами.
– Звідки ж у нього такий чудернацький товариш?
– Оцього я не можу вам сказати. Та оскільки ми вже знаємо, що цей Смол прибув до Англії з Андаманських островів, то немає нічого дивного, що він знайомий із цим остров’янином. Лягайте-но краще на канапу й подивіться, як швидко я присплю вас.
Холмс узяв із кутка свою скрипку; я вмостився на канапі, і він заграв якусь тиху, повільну, дрімливу мелодію – безперечно, свою власну, бо в мого друга був надзвичайний композиторський хист. Я пригадую його тонкі, сухорляві руки, серйозне обличчя й помахи смичка. Потім мені здалося, що я спокійно пливу кудись лагідним морем звуків, і ось я вже опинився у країні снів, де наді мною схилилося миле личко Мері Морстен.
9. Розрив у ланцюзі
Коли я прокинувся, відпочилий і бадьорий, було вже по обіді. Шерлок Холмс сидів там, де раніш, але скрипку відклав убік і заглибився в читання книжки. Почувши, що я заворушився, він поглянув на мене; я помітив, що обличчя його спохмурніло й стривожилося.
– Ви спали так міцно, – мовив він. – Я боявся, що ми розбудимо вас своєю розмовою.
– Ні, я нічого не чув, – відповів я. – Є свіжі новини?
– На жаль, немає. Правду кажучи, я здивований і розчарований. Я сподівався о цій порі вже знати щось певне. Тільки-но забігав Віґінс. Він сказав, що ніде не знайшов ані сліду катера. Це надто ускладнює нам справу, коли дорога є кожна хвилина.
– Чи можу я чимось допомогти? Я чудово відпочив і готовий провести ще одну безсонну ніч.
– Ні, зараз нам нема чого робити. Ми можемо лише чекати. Якщо ми кудись підемо, тим часом може надійти очікувана шістка, й справа знову затримається. Ви робіть як знаєте, а я зостануся тут на варті.
– Тоді я поїду до Кембервела, відвідаю місіс Сесіль Форестер. Вона вчора просила мене зайти.
– Місіс Сесіль Форестер? – спитав Холмс з прихованою усмішкою в очах.
– І міс Морстен теж, звичайно. їм так хотілося почути, що було далі.
– Я не розповідав би їм надто багато, – мовив Холмс. – Жінкам ніколи не можна довіряти до кінця – навіть найкращим з них.
Я не став сперечатися щодо цього категоричного твердження.
– Повернуся за годину чи дві, – зауважив я.
– Чудово! Щасливої дороги! До речі, якщо поїдете на той бік, відвезіть додому Тобі; мені здається, що він більше нам не знадобиться.
Я забрав нашого песика й віддав разом з півсовереном старому натуралістові на Пінчин-Лейн. Звідти я поїхав просто до Кембервела, де побачив, що міс Морстен ще й досі не відпочила після наших нічних пригод, але дуже хоче послухати новини. Місіс Форестер так само була сповнена цікавості. Я розповів їм усе, як було, поминувши хіба що найстрахітливіші подробиці. Говорячи про смерть містера Шолто, я не сказав, як саме було скоєно вбивство. Але навіть з усіма скороченнями моя розповідь вразила й схвилювала обох.
– Наче в романі! – вигукнула місіс Форестер. – Скривджена дівчина, півмільйонний скарб, чорношкірий людожер та розбійник на дерев’яній нозі. Це замість казкового змія або підступного графа.
– І два мандрівні лицарі-рятівники, – додала міс Морстен, ласкаво поглянувши на мене.
– Послухайте-но, Мері, адже від цих пошуків залежить ваша доля. Мені здається, що ви просто не подумали про це. Лише уявіть собі, що означає бути багатою, коли увесь світ лежить біля ваших ніг!
Серце моє радісно затріпотіло, коли я помітив, що вона цілком спокійно сприйняла таке майбутнє. Вона навіть недбало хитнула своєю гордою голівкою, ніби ці скарби анітрохи її не цікавили.
– Я хвилююся лише через містера Тадеуса Шолто, – мовила вона. – Решта все – дурниці; він був такий добрий і шляхетний. Наш обов’язок – зняти з нього це жахливе, несправедливе звинувачення.
Вже вечоріло, коли я залишив Кембервел, і зовсім смеркло, коли дістався додому. Книжка й люлька мого друга лежали в його кріслі, проте сам він зник. Я озирнувся, сподіваючись побачити хоча б записку, але її не було.
– Мабуть, містер Холмс кудись вийшов, – заговорив я до місіс Хадсон, коли вона увійшла, щоб засмикнути завіски.
– Ні, сер. Він пішов до себе. Послухайте-но, сер, – багатозначно зашепотіла вона, – я побоююся, що він захворів.
– Чому ж це, місіс Хадсон?
– Він якийсь дивний сьогодні, сер. Тільки-но ви пішли, як він заходив кімнатою – туди-сюди, туди-сюди, – я вже втомилася слухати ці кроки. Потім почав сам із собою розмовляти, щось бурмотіти, і щоразу, як почує дзвінок, вибігає на сходи й кричить: «Що там таке, місіс Хадсон?» А потім замкнувся в кімнаті, але й крізь двері чути, як він там ходить. Аби лиш не захворів. Я вже пропонувала йому заспокійливе, та він так поглянув на мене, сер, що я й не пам’ятаю, як вийшла з кімнати.
– Гадаю, місіс Хадсон, що тут нема причин для тривоги, – відповів я. – Я не раз бачив його таким. Він саме заклопотаний однією невеличкою справою і, звичайно ж, хвилюється.
Я розмовляв з нашою господинею якнайспокійнішим голосом, але й сам, правду кажучи, почав тривожитись, коли, прокидаючись кілька разів серед ночі, щоразу чув за стіною його розмірену ходу; я розумів, якої шкоди може завдати його жвавому розумові ця вимушена перерва.
За сніданком Холмс виглядав змореним та знесиленим; на його щоках хворобливо палали дві червоні плями.
– Ви не шкодуєте себе, друже, – зауважив я. – Адже ви цілу ніч провели на ногах.
– Так, я не міг спати, – відповів він. – Ця пекельна загадка з’їдає мене. Застрягти на місці через таку дурницю, коли все інше вже ясно, – це для мене занадто. Я знаю злочинців, знаю їхній катер, знаю все – і не можу їх розшукати. Я використав усі свої засоби. Всю річку, обидва її береги обшукали – і жодного сліду; навіть місіс Сміт досі не знає, де її чоловік. Починаю підозрювати, що вони затопили катер. Хоча є факти, що свідчать супроти цього.
– А може, місіс Сміт спрямувала нас хибним слідом?
– Ні, гадаю, що це неможливо. Я розпитував про катер з такими прикметами – він справді існує.
– А може, він поплив проти течії?
– Це я теж передбачив; його шукають тепер аж до Річмонда. Якщо сьогодні не буде новин, я завтра поїду сам і шукатиму не катер, а людей. Але все-таки я певен, що ми дещо довідаємось.
Проте ми не довідалися нічого. Ані од Віґінса, ані з інших джерел. Газети й далі друкували статті про норвудську трагедію. Всі вони по-ворожому трактували нещасного Тадеуса Шолто. Жодна газета не подавала свіжих подробиць, крім того, що допит призначено на завтра. Ввечері я знову помандрував до Кембервела, щоб розповісти жінкам про нашу невдачу, а коли повернувся, то побачив Холмса в найпохмурішому настрої. Він ледве відповідав на мої запитання й цілий вечір займався якимись хімічними дослідами: нагрівав реторти, дистилював воду і нарешті так просмердів кімнату, що я трохи не втік надвір. Аж до світанку чути було, як він брязкає пробірками, захоплений своїми дослідами.
Прокинувся я рано-вранці, немов од штурхана, і здивувався, побачивши, що Холмс стоїть біля мого ліжка, вбраний у стару матроську одежу – бушлат і пов’язаний круг шиї грубий червоний шарф.
– Я вирушаю вниз за течією, Ватсоне, – повідомив він. – Я багато міркував над цією справою і бачу лише один спосіб. І його будь-що треба випробувати.
– Я теж, мабуть, піду з вами? – сказав я.
– Ні, ви станете мені в більшій пригоді, якщо залишитесь тут. Я їду неохоче, бо щохвилини може надійти очікувана звістка, хоча Віґінс, як я побачив учора ввечері, зовсім утратив надію. Читайте всі листи й телеграми на моє ім’я, і коли довідаєтеся щось важливе, чиніть на власний розсуд. Чи можу я довіритися вам?
– Цілковито.
Боюся, що телеграму не моє ім’я не можна буде послати, бо я й сам ще не знаю, де й коли буду. Але якщо мені пощастить, то я, мабуть, швидко повернуся. І, звичайно ж, принесу свіжі новими або щось іще.
Увесь ранок я не мав од нього жодної звістки. Розгорнувши «Стандард», я, проте, побачив нове повідомлення, що відрізняло ся від попередніх.
«Щодо трагедії в Аппер-Норвуді,– йшлося там, – то вона може виявитись набагато складнішою й таємничішою справою, ніж здавалося спочатку. Як тільки-но було з’ясовано, містер Тадеус Шолто ніяким чином не завинив у братовій смерті. Його та економку місіс Бернстон звільнили минулого вечора. Є вісті, що поліція має ключ для встановлення особи справжніх злочинців, і ця справа зараз у руках містера Етелні Джонса, агента Скотленд-Ярду, добре відомого своїм завзяттям і проникливістю. Злочинців щохвилини можуть заарештувати».
«Ну, дякувати Богові, – подумав я. – Принаймні наш друг Шолто на волі. Цікаво, що то за «ключ»? Проте так завжди пишуть, коли поліція сідає на мілину».
Я кинув газету на стіл, і раптом в око мені впало оголошення в колонці «Надзвичайні пригоди». В ньому йшлося:
«Розшукують Мордекая Сміта, власника човнів, і його сина Джона, що залишили причал Сміта близько третьої години ночі у вівторок на паровому катері «Аврора». Катер чорний, з двома червоними смугами, димар чорний з білою смугою; винагорода – п’ять фунтів кожному, хто повідомить про місце перебування згаданого Мордекая Сміта й катера «Аврора» місіс Сміт, причал Сміта, або на Бейкер-стріт, 221-6».
Адреса «Бейкер-стріт» свідчила, що це оголошення, безперечно, подав Холмс. Я подумав, що це справді хитромудрий задум: утікачі побачать тут лише природне хвилювання жінки, яка розшукує свого чоловіка.
День тягнувся невимовно довго. Щоразу, як стукали в двері чи з вулиці лунали кроки, я насторожувався, чекаючи або повернення Холмса, або відповіді на його оголошення. Я пробував читати, але думки мої невпинно витали довкола нашої дивної пригоди та пари негідників, за якими ми полювали. «А якщо раптом, – запитував я себе, – в міркуваннях мого друга сталася фатальна помилка? Якщо він став жертвою якогось жахливого самообману? Хіба не може бути такого, що його витончений, логічний розум побудував свою теорію на сумнівних відомостях?» Я не знав випадку, щоб він помилився, але навіть найсильніший розум часом може схибити. Його могла збити зі сліду надто вже тонка логіка – він полюбляв чудернацькі, дивовижні пояснення, гребуючи простішими й природнішими з тих, що були під рукою. Проте, з іншого боку, я сам був свідком цієї пригоди й на власні вуха чув ного висновки. Вкотре пригадавши з самого початку всю довгу низку химерних подій, багато з-поміж яких могли б здатися дурницями, я мусив визнати, що коли Холмс десь і помиляється, то згодом все одно виявиться, що він мав слушність.
О третій годині дня пролунав різкий дзвінок, із передпокою долинув чийсь владний голос, і в кімнаті, на мій подив, з’явився не хто інший, як сам містер Етелні Джонс. Зараз він анітрохи не нагадував отого пихатого, безцеремонного мудрагеля, що так упевнено взявся розслідувати пригоду в Аппер-Норвуді. Вигляд у нього був понурий, а в поставі з’явилося щось благальне.
– Добридень, сер, добридень, – промовив він. – Містера Шерлока Холмса, як я бачу, немає?
– Ні, і я не знаю, коли він повернеться. Може, ви зачекаєте? Сідайте в це крісло, візьміть сигару.
– Дякую, я так і зроблю, – відповів Джонс, утираючи лице червоною картатою хустинкою.
– Вип’єте віскі з содовою?
– Охоче, півсклянки. Зараз така спека, як на вересень, і до того ж кінця не видно отим турботам. Адже вам відома моя норвудська версія?
– Так, пам’ятаю, ви її розповідали.
– Що ж, мені довелося її переглянути. Я так спритно накинув тенета на містера Шолто, сер, аж раптом трісь – а посередині в них виявилася дірка. Він має незаперечні докази своєї невинності. Відтоді, як він залишив братову кімнату, його бачили то там, то тут. Він не міг ані вилізти на дах, ані пролізти на горище крізь віконце. Ця справа дуже темна, і мою репутацію поставлено на карту. Я був би дуже радий вашій невеличкій допомозі.
– Всі ми часом потребуємо допомоги, – зауважив я.
– Ваш друг містер Шерлок Холмс – дивовижна людина, сер, – промовив він хрипким, потайним голосом. – Він – людина, що не знає поразок. Я чув, до яких справ брався цей чоловік, і щоразу йому вдавалося пролити на них світло. Він трохи непослідовний у своїх методах і надто поспішає з висновками, але я гадаю, що він міг би стати найкращим офіцером поліції, – я готовий повторити це будь-кому. Сьогодні я дістав від нього телеграму, з якої видно, що він знайшов свіжий ключ до справи Шолто. Ось вона, його телеграма.
Він дістав з кишені телеграму й простяг мені. Відіслано її було з Поплара о дванадцятій годині.
«Негайно їдьте на Бейкер-стріт, – стояло там. – Якщо я не встигну повернутися, чекайте мене. Йду слідами вбивць Шолто. Якщо хочете взяти участь у фініші, приєднуйтеся до нас».
– Чудова новина. Він знову, мабуть, натрапив на їхній слід, – сказав я.
– Отже, він теж дав маху! – вигукнув Джонс із явним задоволенням. – Навіть найкращі з нас часом помиляються. Звичайно, ця тривога може виявитися даремною, але мій обов’язок охоронця закону – не проминати жодної нагоди. Там хтось іде. Можливо, це він.
На сходах затупотіли важкі кроки, почулося гучне сопіння й кахикання, мов у людини, що ледве дихає. Раз чи двічі ця людина зупинялася, нарешті підійшла до наших дверей і відчинила їх. Її вигляд якраз відповідав тим звукам, що їх ми тільки-но чули. То був літній чоловік у матроській одежі – старому бушлаті, застебнутому до підборіддя. Спина його сутулилася, коліна тремтіли, дихання було важким та надсадним. Він стояв, спираючись на грубу дубову палицю, і плечі його тяжко здіймалися, набираючи в легені неслухняне повітря. На шиї його був барвистий шарф, на обличчі з пильними сірими очима вирізнялися кудлаті білі брови й довгі сиві бакенбарди. Як на мене, він скидався на поважного літнього моряка, зубожілого на старість.
– Що сталося, дідусю? – спитав я.
Він озирнув кімнату повільним, уважним старечим поглядом.
– Чи тут є містер Шерлок Холмс? – спитав він.
– Ні, але замість нього – я. Можете розповісти мені все, що хотіли розповісти йому.
– А я хочу побачити його самого, – промовив він.
– Але я ж сказав вам, що я його замінюю. Ви прийшли в справі катера Мордекая Сміта?
– Так. Я знаю, де він. Знаю, де люди, яких він шукає. Знаю, де скарби. Я знаю все.
– То розкажіть мені, а я розкажу йому.
– Ні, я розкажу це тільки йому одному, – повторював він із старечою дратівливою впертістю.
– Ну, тоді зачекайте на нього.
– Не хочу. Не хочу марнувати цілий день. Якщо містера Холмса нема, то нехай собі сам розплутує цю справу. А вам я не скажу нічого, надто вже мені не до вподоби ваші пики.
І він пошкутильгав до дверей, але Етелні Джонс перейняв його.
– Стривай-но, друже, – сказав він. – У тебе є важливі новини, і ти нікуди не підеш. Доведеться почекати нашого друга, хочеш ти цього чи ні.
Старий шарпонувся до дверей, але Етелні Джонс затулив їх своєю широкою спиною, і він зрозумів, що пручатися марно.
– Добре гостей вітаєте! – мовив він, стукнувши палицею об підлогу. – Я прийшов до цього джентльмена, а ви накинулись на мене, хоч я вас знати не знаю!
– Вам не зроблять нічого лихого, – сказав я. – Ми винагородимо вас за змарнований день. Сідайте отут на канапі; він скоро повернеться.
Старий похмуро підійшов до канапи і, вмостившись на ній, спер голову на долоні. Ми з Джонсом знову запалили сигари і далі повели бесіду. Раптом нас на півслові обірвав Холмсів голос:
