Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)
Етюд у багряних тонах
ПОВІСТЬ
 |
Частина перша
ЗІ СПОГАДІВ ДЖОНА Г. ВАТСОНА, ДОКТОРА МЕДИЦИНИ, ВІДСТАВНОГО ВІЙСЬКОВОГО ХІРУРГА1. Містер Шерлок Холмс
1878 року я закінчив Лондонський університет і, діставши ступінь доктора медицини, одразу вирушив до Нетлі, на курс військових хірургів. Після того, як я пройшов курс, мене відрядили помічником хірурга до П’ятого Нортумберлендського стрілецького полку. Полк стояв тоді в Індії. Не встиг я до нього прилучитися, як спалахнула друга афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій полк подолав перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, що опинилися в такому ж становищі, я вирушив навздогін за полком і безпечно дістався Кандагара, де нарешті знайшов своїх і одразу взявся до виконання обов’язків.
Війна ця багатьом принесла нагороди й підвищення, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели до Беркширського полку, разом з яким я брав участь у фатальній битві при Майванді. Рушнична куля пробила мені плече, пошкодила кістку й зачепила артерію під ключицею. Я, напевно, потрапив би до рук нещадних газі, якби не відданість і мужність Мюррея, мого ординарця, що перекинув мене через спину коня і щасливо довіз до табору англійців.
Змучений раною, зморений нескінченними негараздами, я разом з багатьма іншими пораненими мучениками був висланий до головного шпиталю в Пешаварі. Там я поволі почав одужувати і нарешті так зміцнів, що міг ходити по палаті й навіть виходити на веранду, щоб трохи погрітися на сонці; аж раптом мене звалив черевний тиф – справжнісіньке прокляття індійських колоній. Кілька місяців мене вважали за безнадійно хворого, а коли я врешті одужав, то ледве стояв на ногах від виснаження й утоми, тож лікарі вирішили негайно відправити мене назад до Англії. Я вирушив туди на військовому транспорті «Оронтес» і за місяць зійшов на пристані в Портсмуті – з непоправно підірваним здоров’ям і з по-батьківському ласкавим дозволом уряду поправити його впродовж дев’яти місяців.
В Англії я не мав ні родичів, ні друзів, тож був вільний, як вітер – тобто як людина, яка може витрачати не більше, ніж одинадцять шилінґів шість пенсів на день. За таких обставин я, природно, линув до Лондона – цієї велетенської канави, куди неминуче потрапляють усі ледарі й нероби імперії. Там я деякий час мешкав у готелі на Стренді – жив незатишно, по-дурному, марнуючи свої гроші безжурніше, аніж варто було б. Нарешті гаманець мій так спорожнів, що мені стало зрозуміло: треба або тікати зі столиці й шукати прихистку десь у селі, або зовсім змінити свої звички. Обравши останнє, я спочатку вирішив залишити готель і підшукати собі якесь простеньке дешеве помешкання.
Того самого дня, коли я дійшов цього висновку, в барі «Критеріон» хтось ляснув мене по плечу; обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, що працював колись у мене фельдшером у лікарні. Яке щастя для самотньої людини – побачити в неосяжних лондонських нетрях знайоме обличчя! Раніш у мене зі Стемфордом не було надто дружніх стосунків, але тепер я привітав його трохи не з радістю, та й він, здавалося, радий був мене бачити. Я запросив його поснідати зі мною в Голборні, і ми тут-таки найняли кеб і поїхали.
– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб загримотів переповненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, мов тріска, й почорніли, як горіх!
Я коротко розповів йому про свої поневіряння і ледве встиг закінчити, як ми вже приїхали.
– Бідолаха! – щиро сказав він, дізнавшись про мої злигодні. – Що ж ви тепер поробляєте?
– Шукаю помешкання, – відповів я. – Намагаюся розв’язати загадку, чи можна знайти в світі затишне житло за невелику ціну.
– Ото диво, – зауважив мій приятель. – Ви – другий, від кого я сьогодні чую про це.
– А хто ж був перший? – спитав я.
– Один чолов’яга, що працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Цілий ранок скаржився, що відшукав чудові кімнати, та ніяк не знайде собі напарника, бо платити за них одному йому не по кишені.
– Хай йому біс! – вигукнув я. – Коли він справді хоче розділити кімнати й платню, то я до його послуг. Я теж волію оселитися вдвох, ніж жити самому.
Молодий Стемфорд якось дивно поглянув на мене поверх своєї склянки з вином.
– Ви ще не знаєте, хто такий цей Шерлок Холмс, – мовив він. – Може, ви й не схочете жити разом.
– Чому? Хіба він недобра людина?
– Та ні, я не кажу, що він недобра людина. Він просто такий собі дивак – надто заповзятий у деяких галузях науки. Проте людина він, як мені відомо, порядна.
– Студент-медик, напевно? – спитав я.
– Ні, я навіть не доберу, чого він хоче. Анатомію, як на мене, він знає чудово, і хімік теж першорядний, але медицину, здається, ніколи не студіював як слід. Він займається наукою якось по-дивному, недоладно – нагромадив безліч нікому не потрібних відомостей, що добряче спантеличили б навіть професорів.
– А ви ніколи не питали в нього, що він вивчає? – поцікавився я.
– Ні, у нього не так легко щось вивідати, хоча тоді, коли він чимось захоплений, його не зупинити.
– Радий буду з ним познайомитись, – мовив я. – Коли вже мати сусіда, то нехай це буде тихий і вчений чоловік. Я ще не так одужав, щоб переносити всілякі хвилювання й галас. Я вже стільки звідав усякої всячини в Афганістані, що мені вистачить аж до кінця моїх днів. То як нам зустрітися з вашим другом?
– Зараз він, напевно, в лабораторії, – відповів мій приятель. – Він або кілька тижнів не заглядає туди, або сидить там з ранку до ночі. Коли хочете, поїдемо до нього відразу після сніданку.
– Звичайно, – відказав я, і розмова повернула в інше річище.
Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стемфорд ще дещо розповів мені про джентльмена, з яким я збирався оселитися разом.
– Не нарікайте на мене, коли ви не миритимете з ним, – сказав він. – Адже я знаю його лише з випадкових зустрічей у лабораторії. Ви самі погодились на цю пропозицію, тож не вважайте мене винним за все інше.
– Якщо ми не миритимемо, нам ніщо не завадить розлучитися, – відповів я. – Але здається мені, Стемфорде, – додав я, пильно дивлячись на свого приятеля, – що ви з якоїсь причини одразу хочете вмити руки. У нього нестерпна вдача, чи що? Не крийтеся!
– Це непросто – пояснити не пояснюване, – усміхнувся він. – Як на мене, то Холмс надто вже занурився в науку – аж до того, що збайдужів до всього світу. Я легко можу уявити собі, як він впорсне своєму другові невелику дозу нового рослинного алкалоїду – не зі злості, звичайно, а просто з цікавості, щоб мати точні відомості про його дію. Проте, правду кажучи, я певен, що він так само охоче зробить це й собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.
– То дуже добре.
– Так, але й тут він може дійти до крайнощів. Якщо він лупцює в анатомці палицею трупи, то природно, що це здається трохи дивним.
– Лупцює трупи?
– Так, щоб переконатися, чи можуть після смерті з’являтися синці. Я бачив це на власні очі.
– І ви кажете, що він не медик?
– Ні. Бог зна, що він там вивчає. Але ось ми й приїхали, тож судіть про нього самі.
Розмовляючи так, ми повернули вузенькою стежкою в двір і увійшли до флігеля, що прилягав до великої будови лікарні. Тут усе було мені знайоме, і я не мав потреби в провідникові, коли ми зійшли темними кам’яними сходами нагору й пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із бурими дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький склепінчастий коридорчик, що вів до хімічної лабораторії.
То була висока кімната, де на полицях блищали незліченні пляшечки. Всюди стояли низькі, широкі столи, загромаджені ретортами, пробірками й бунзенівськими пальниками, над якими тріпотіло блакитне полум’я. В кімнаті був лише один чоловік, що схилився над столом у кутку, заглиблений у працю. Почувши наші кроки, він озирнувся й підхопився з радісним вигуком.
– Знайшов! Знайшов! – кинувся він до нас із пробіркою в руках. – Я знайшов реактив, що осаджується лише гемоглобіном і нічим іншим. – Якби він знайшов золотоносну жилу, то й тоді його обличчя не сяяло б такою радістю.
– Доктор Ватсон, містер Шерлок Холмс, – мовив Стемфорд, знайомлячи нас.
– Як ся маєте? – привітно сказав Холмс, стискуючи мою руку з такою силою, що її ніяк не можна було в нього запідозрити. – Як бачу, ви побували в Афганістані.
– Звідки ви це знаєте? – здивовано спитав я.
– Дурниці, – усміхнувся він. – От гемоглобін – то інша річ. Ви, безперечно, розумієте вагу мого відкриття?
– З погляду хімії це, звичайно, цікаво, – відповів я, – але практично...
– Боже милий, та практично це ж найважливіше відкриття в судовій медицині за останні роки. Хіба ви не бачите, що це дає можливість без помилок визначити криваві плями? Ходіть-но сюди! – Він нетерпляче схопив мене за рукав і підвів до столу, за яким працював. – Беремо трохи свіжої крові, – сказав Холмс і, уколовши довгою голкою собі палець, витяг піпеткою краплинку крові. – А тепер розчиняємо цю краплину в літрі води. Вода, як бачите, здається чистісінькою. Співвідношення крові до води – не більше, ніж один до мільйона. І все-таки немає сумніву, що ми матимемо характерну реакцію. – Говорячи це, він кинув у склянку кілька білих кристаликів і додав трохи прозорої рідини. Вода в склянці миттю стала каламутно-багряною, а на дні з’явився бурий осад.
– Ага! – Він заляскав у долоні і радо всміхнувся, мов дитина, що дістала нову іграшку. – Що ви про це скажете?
– Це, мабуть, дуже сильний реактив, – зауважив я.
– Чудовий! Чудовий! Давніший спосіб із ґуаяковою смолою був дуже громіздкий і непевний. Так само, як і огляд кров’яних тілець під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров була пролита кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре – чи свіжа то кров, чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, що гуляють зараз на волі, давно вже дістали б кару за свої злочини.
– Он як! – пробурмотів я.
– Розкриття злочинів часто стикається з цією загадкою. Людину починають підозрювати в убивстві за кілька місяців після його скоєння. Оглядають білизну чи одяг і знаходять бурі плями. Що то – кров, глина, іржа, сік чи щось іще? Ось питання, що спантеличувало багатьох фахівців, і чому? Тому, що не було надійного реактиву. Але тепер ми маємо реактив Шерлока Холмса – і труднощам кінець!
Очі його заблищали, він притис руку до серця і вклонився, немовби відповідаючи на оплески уявного натовпу.
– Вас можна привітати, – зауважив я, неабияк здивований його захватом.
– Рік тому у Франкфурті розслідували справу фон Бішофа. Його неодмінно повісили б, якби тоді знали мій спосіб. А справи Мейсона з Бредфорда, і відомого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нового Орлеана? Я можу назвати десятки справ, у яких мій реактив міг би вирішити все.
– Ви просто ходячий календар злочинів, – засміявся Стемфорд. – Вам слід видавати особливу газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».
– І то була б прецікава річ, – підхопив Шерлок Холмс, заліплюючи малесеньку ранку на пальці шматочком пластиря. – Доводиться бути обережним, – вів далі він, обернувшися з усмішкою до мене, – я частенько працюю з усілякими отрутами. – Сказавши це, він простяг руку, і я побачив, що пальці його вкриті такими самими шматочками пластиря та плямами від їдких кислот.
– Ми прийшли до вас у справі, – мовив Стемфорд, сідаючи на високий триногий стілець і носком черевика підсовуючи до мене інший. – Мій приятель шукає собі житло, а ви скаржились, що не можете знайти товариша; отож я й вирішив звести вас обох разом.
Шерлоку Холмсу, напевне, припала до вподоби думка розділити зі мною кімнати.
– Я нагледів одне помешкання на Бейкер-стріт, – сказав він, – що якнайкраще підійде нам обом. Сподіваюся, ви не проти пахощів міцного тютюну?
– Я сам завжди палю «корабельний», – відповів я.
– От і чудово. Я звичайно маю вдома хімікалії й часом роблю досліди. Це не заважатиме вам?
– Анітрохи.
– Стривайте-но, які ще в мене вади? Часом я нудьгую й цілісінькі дні не розтуляю вуст. Не думайте, що я ображаюся на вас. Просто облиште мене, і все швидко минеться. А в чому ви можете зізнатися? Поки ми ще не оселилися разом, слід вивідати один про одного все найгірше.
Цей допит потішив мене.
– Я маю цуценя бульдога, – сказав я, – і не терплю ніякого шуму та галасу, бо нерви мої зовсім розхитані; можу півдня пролежати в ліжку і взагалі я страшенний ледар. Коли я здоровий, у мене ще з’являються вади, але зараз ці – найголовніші.
– А гру на скрипці ви теж вважаєте шумом? – стурбовано спитав він.
– Це залежить від того, як грати, – відповів я. – Добра гра – то Божий дар, а погана...
– О, тоді все гаразд! – весело усміхнувся він. – Гадаю, справу можна вважати скінченою, якщо вам сподобаються кімнати.
– Коли ми їх оглянемо?
– Приїжджайте до мене сюди завтра, опівдні; ми разом поїдемо і все владнаємо, – відповів він.
– Гаразд, рівно опівдні, – сказав я й потис йому руку.
Він знов узявся до своїх хімікалій, а ми зі Стемфордом пішки подалися до готелю.
– До речі, – сказав я раптом, обернувшись до Стемфорда, – як він здогадався, що я приїхав з Афганістану?
Мій приятель загадково всміхнувся.
– Це найголовніша його риса, – мовив він. – Багато хто хотів би довідатись, як він це робить.
– То тут є якась таємниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Це вже цікаво. Дуже дякую вам за те, що познайомили нас. Самі знаєте: «Щоб пізнати людство, треба вивчити людину».
– Отож і вивчайте його, – мовив Стемфорд на прощання. – Проте ви самі невдовзі побачите, що він – міцний горішок. Я ладен закластися, що він більше знатиме про вас, ніж ви про нього. На все добре!
– На все добре, – відповів я і попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.
2. Наука робити висновкиНаступного дня ми зустрілися, як і домовились, і поїхали оглядати кімнати на Бейкер-стріт, у будинку 221-6, про які Холмс згадував напередодні. Там були дві затишні спальні й простора, світла вітальня з чудовими меблями та двома широкими вікнами. Кімнати припали нам до вподоби, а розділена на двох платня виявилась такою невеликою, що ми одразу про все домовились і вступили у володіння помешканням. Того самого вечора я перевіз туди з готелю свої речі, а вранці приїхав Шерлок Холмс із кількома скринями та саквояжами. Днів зо два ми поралися, розпаковуючи і розкладаючи наше майно, щоб знайти для кожної речі найкраще місце. Зробивши це, ми поволі почали призвичаюватись до нового житла та пристосовуватись до нових умов.
Холмс, безперечно, був не з тих людей, з ким важко ладнати. Жив він спокійно й мав притаманні йому звички. Нечасто він лягав спати після десятої години вечора, а вранці зазвичай снідав та кудись ішов ще тоді, коли я лежав собі в ліжку. Часом він просиджував цілий день у хімічній лабораторії, часом – в анатомці, а іноді десь гуляв, – мабуть, у найдальших лондонських закутках. Завзяття його не знало меж, коли він брався до роботи, та коли находила на нього хандра, він днями лежав на канапі у вітальні, не мовлячи ані слова й не ворушачись. Я помічав тоді у його очах такий замріяний, відсторонений погляд, що міг би запідозрити його у вживанні якогось наркотика, якби поміркованість і чиста мораль його життя не заперечували такої думки.
Минали тижні, й моя цікавість до нього та його життєвої мети все дужче, все глибше давала про себе знати. Навіть зовнішні його риси могли вразити уяву випадкового спостерігача. На зріст він мав більш ніж шість футів, але через надзвичайну свою худорлявість виглядав ще вищим. Очі його були гострі, проникливі, – крім отих днів заціпеніння, про які я вже розповідав; тонкий яструбиний ніс надавав його обличчю виразу живої енергії та рішучості. Підборіддя, що виступало вперед, теж свідчило про рішучу вдачу. Його руки завжди були в чорнилі й кислотних плямах, але з речами він поводився якнайобережніше, – я частенько це помічав, коли бачив, як він орудує зі своїм тендітним хімічним знаряддям.
Читач вважатиме мене занадто вже охочим пхати носа до чужого проса, коли я признаюся, як ця людина збуджувала мою цікавість і як часто я намагався пробити той мур стриманості, яким вона обгороджувала все, що стосувалося її особи. Але перш ніж судити мене, згадайте, яке безцільне було тоді моє життя, як мало довкола було такого, що привернуло б мою увагу. Здоров’я не дозволяло мені виходити надвір у негоду, а друзів, що відвідували б мене, я не мав, тож ніщо не порушувало одноманітності моїх буднів. Через те я навіть радів тій таємниці, що огортала мого товариша, і марнував чимало часу у спробах її розкрити.
Холмс не вивчав медицину. Він сам відповів так на це запитання, підтвердивши Стемфордову думку. До того ж він ніколи не студіював якихось праць, що придалися б до здобуття вченого ступеня й відкрили б йому дорогу до світу науки. Проте деякі речі він вивчав так старанно і в окремих дивних галузях мав такі вичерпні знання, що я часом бував просто приголомшений. Невибагливий читач нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не обтяжуватиме своїх думок усілякими дрібницями, коли на те немає вагомої причини.
Але невігластво його було таким же дивовижним, як і знання. Про сучасну літературу, філософію й політику він, здавалося, не знав нічого. Якось мені випало згадати Томаса Карлайля, і Холмс наївно спитав, хто це такий і що він зробив. Але коли виявилось, що він нічогісінько не знає про Коперникову теорію та про будову Сонячної системи, здивування моє дійшло краю. Щоб освічена людина в дев’ятнадцятому столітті не знала, що Земля обертається круг Сонця, – такому незбагненному фактові я просто не міг повірити.
– Ви, здається, здивовані, – всміхнувся він, поглянувши на моє ошелешене обличчя. – Дякую, що ви розповіли це мені, але тепер я мушу якнайшвидше все забути.
– Забути?!
Бачте, – пояснив він, – я вважаю, що людський мозок – це маленьке порожнє горище, яке ви можете обладнати, як собі хочете. Дурень захарастить його всіляким непотребом, що лише трапиться йому під руку, тож корисні, потрібні речі йому вже нікуди буде покласти або ж до них не докопаєшся серед того всього мотлоху. А розумна людина найстаранніше відбирає те, що вміщує до свого мозку. Вона візьме лише знаряддя, що знадобиться їй для роботи, але його буде багато, і все це вона порозкладає на місця. Даремно ви гадаєте, що оця комірчина має гумові стіни, які можна розтягувати досхочу. Будьте певні – настане час, коли ви, здобуваючи нові знання, забудете щось із минулих. Отож украй важливо, щоб непотрібні факти не витіснили собою потрібні.
– Але ж Сонячна система! – заперечив я.
– На біса вона мені? – нетерпляче перервав він. – Ну, нехай, як ви кажете, ми обертаємось навколо Сонця. А якби ми оберталися круг Місяця, чи допомогло б це хоч на пенс мені та моїй роботі?
Я вже хотів спитати, що то за робота, але раптом відчув, що він буде з того невдоволений. Я замислився над нашою короткою розмовою і спробував зробити деякі висновки сам. Він сказав, що не хоче задурювати голову знаннями, непотрібними для його мети. Отже, з усіх здобутих знань він має намір якимось чином користатися. Я подумки перелічив усі галузі науки, що в них він виявив найкращу обізнаність. Я навіть узяв олівець і позаписував усе це на папері. Перечитавши той папірець, я не міг не всміхнутися. Ось що там було записано:
Шерлок Холмс – його можливості.
1. Знання з літератури – жодних.
2. З філософії – жодних.
3. З астрономії – жодних.
4. З політики – слабкі.
5. З ботаніки – нерівномірні. Знає дію беладони, опію та інших отрут. Нічого не знає про садівництво.
6. З геології – практичні, але обмежені. З першого погляду розрізняє ґрунти. Після прогулянок показує мені бризки бруду на штанях і за їхнім кольором та складом визначає, з якої вони частини Лондона.
7. З хімії – глибокі.
8. З анатомії – точні, але несистемні.
9. З кримінальної хроніки – величезні. Знає кожну подробицю кожного злочину, скоєного впродовж століття.
10. Чудово грає на скрипці.
11. Добре боксує, фехтує на шпагах та еспадронах.
12. Має добрі практичні знання британських законів.
Дійшовши до цього місця, я з відчаю кинув папірець у вогонь. «Скільки не перелічуй того, що знає цей чолов’яга, – сказав я собі, – нізащо не здогадаєшся, навіщо це йому треба і який фах вимагає такого сполучення! Краще вже не сушити собі голову даремно».
Здається, я вже згадував, що Холмс чудово грав на скрипці. Але й тут було чимало химерного, як і в усіх його заняттях. Я знав, що він може виконувати п’єси, і досить важкі: часто на моє прохання він грав Мендельсонові пісні та інші мої улюблені твори. Проте коли він залишався на самоті, нечасто можна було почути навіть щось схоже на музику. Увечері, поклавши скрипку на коліна, він умощувавсь у кріслі, заплющував очі й недбало ковзав смичком по струнах. Часом лунали гучні, сумні акорди; часом – несамовиті, веселі. Напевно, вони відтворювали його думки, але чи то звуки породжували ці думки, чи то гра була наслідком якихось чудернацьких думок або примх, – я ніяк не міг зрозуміти. Я врешті збунтувався б проти цього нестерпного музикування, якби після нього, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілої низки моїх улюблених мелодій.
Впродовж першого тижня нас ніхто не відвідував, і я почав уже думати, що товариш мій, як і я, самотній. Але невдовзі переконався, що знайомих у нього безліч, і до того ж із найрізноманітніших суспільних кіл. Якось три-чотири рази на тиждень з’являвся маленький худорлявий, чорноокий чоловічок із щурячим личком: мені його відрекомендували як містера Лестрейда. Одного ранку завітала ошатна молода дівчина й просиділа з Холмсом не менш ніж півгодини. Того самого дня прийшов сивий, обшарпаний, схожий на крамаря-єврея дід – мені здалося, що він украй схвильований, а слідом за ним – стара жінка в зношених черевиках. Іншим разом з моїм товаришем розмовляв літній сивий джентльмен, потім – залізничний носій у вельветовій уніформі. Щоразу, коли з’являвся хтось із оцих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Холмс просив дозволу зайняти вітальню і я йшов до своєї спальні. «Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, – пояснив він одного разу, просячи зазвичай у мене вибачення за такі незручності. – Ці всі люди – мої клієнти». Мені випала нагода спитати його про все відверто, але я знову-таки з ввічливості не схотів випитувати чужу таємницю. Мені здавалося тоді, що Холмс має якісь серйозні причини ховатися зі своєю професією, проте невдовзі й він сам, заговоривши про це самохіть, довів, що я помиляюся.
Четвертого березня – я добре запам’ятав той день – я прокинувся раніше, ніж звичайно, і побачив, що містер Шерлок Холмс уже закінчує снідати. Наша господиня так звикла до того, що я пізно встаю, що досі не встигла зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і досить-таки зухвало сказав, що чекаю сніданку. Схопивши зі столу якийсь часопис, я заходився тим часом гортати його, а мій приятель мовчки жував грінки. Заголовок одного допису був підкреслений олівцем, тож я, природно, почав перебігати його очима.
Допис звався дещо претензійно – «Книга життя». Його автор намагався довести, як багато може довідатись людина, що ретельно й старанно спостерігає все, що трапляється на її дорозі. Мене вразила ця дивовижна суміш розумного й недолугого. Якщо в міркуваннях автора було щось логічне й переконливе, то висновки здавалися мені нарочитими, навіть висмоктаними з пальця. Автор наголошував, що з мимовільного виразу обличчя, поруху м’язів чи погляду можна вгадати найпотаємніші людські думки. Зі слів його виходило, що людину, яка вміє спостерігати й міркувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть незаперечні, як Евклідові аксіоми. І наслідки будуть такі дивні, що люди вважатимуть спостерігача за чаклуна, аж поки не зрозуміють способу його міркувань.
«З однієї краплі води, —писав автор, – логік може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану чи Ніагарського водоспаду, навіть коли він їх не бачив і ніколи про них не чув. Усяке життя – це величезний ланцюг причин та наслідків, природу якого ми можемо пізнати з однієї ланки. Як і всі інші мистецтва, мистецтво робити висновки осягається тривалою, старанною працею, але життя надто коротке, тож жоден смертний не може досягти тут повної досконалості. Перш ніж звернутися до морального та розумового аспектів цієї справи, що являють собою найбільші труднощі, дослідник має почати з розв’язання дещо простіших загадок. Нехай він, поглянувши на першу-ліпшу людину, навчиться одразу визначати її минуле та фах. Спочатку це здаватиметься дитинним, але такі вправи загострюють увагу і вчать, як і на що слід її звертати. За нігтями людини, за рукавами її піджака, за черевиками, за колінами штанів, за мозолями на великому і вказівному пальцях, за виразом обличчя й манжетами сорочки – за кожною з цих дрібниць можна визначити її професію. І немає жодного сумніву, що все це вкупі підкаже обізнаному спостерігачеві потрібні висновки».
– Що за дурниці! – вигукнув я, пожбуривши часопис на стіл. – Ніколи ще не читав такої брехні.
– Про що це ви? – поцікавився Шерлок Холмс.
– Про оцей допис, – відповів я, тицьнувши в часопис ложечкою, і взявся до сніданку. – Як бачу, ви вже читали його, бо підкреслили заголовок. Написано хвацько, не перечитиму. Але мене це просто дратує. Добре йому, оцьому неробі, сидіти собі в кріслі посеред кабінету й вигадувати отакі дивовижі! Запроторити б його до метрополітену, у вагон третього класу, та й змусити вгадувати професії пасажирів. Тисяча проти одного, що нічогісінько в нього не вийде.
– І ви програєте, – спокійно зауважив Шерлок Холмс. – А писав це я сам.
– Ви?!
– Так. Я маю здібності до спостережень і міркувань. Думки, що їх я тут висловив, здаються вам надто вже химерними, але насправді вони надзвичайно практичні – такі практичні, що я завдячую їм своїм шматком хліба з сиром.
– Але яким чином? – спитав я мимоволі.
– У мене, бачте, рідкісний фах. Мабуть, я один такий на весь світ. Я детектив-консультант, якщо вам зрозуміло, що це таке. У Лондоні багато державних детективів і не менше приватних. Коли ці хлопці розгублюються, вони біжать до мене, і мені вдається скерувати їх на правильний слід. Вони знайомлять мене з обставинами справи; а я, добре знаючись на історії злочинів, найчастіше можу підказати їм, де тут помилка. Всі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знатимете подробиці тисячі справ, то дивно буде не розплутати тисяча першу. Лестрейд – відомий детектив. Але він нещодавно заплутавсь у справі з фальшуванням, отож і прийшов до мене.
– А всі інші?
– Найчастіше їх посилають до мене приватні детективні агентства. Все це – люди, що попали в біду й потребують невеличкої поради. Я вислуховую їхні історії, вони вислуховують мої зауваження, і я кладу до кишені платню.
– Невже ви хочете сказати, – мовив я, – що можете, не виходячи з кімнати, розплутати вузол, над яким марно б’ються ті, хто знає всі подробиці краще за вас?
– Саме так. Я маю таке собі чуття. Щоправда, трапляється часом трохи важча справа. Отоді доводиться побігати, щоб побачити дещо на власні очі. В мене, як бачите, є багато особливих знань, які я застосовую до кожного випадку окремо; вони на диво полегшують працю. Оті правила робити висновки, що їх я виклав у дописі, про який ви відгукнулися з такою зневагою, просто неоціненні в моїй роботі. Спостережливість – моя друга вдача. Ви начебто здивувалися, коли під час нашої першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?
– Вам, звичайно, хтось розповів про це.
– Аж ніяк. Я здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці перебіг моїх думок виникає так швидко, що я доходжу висновку, ще навіть не помітивши проміжних ланок. Проте ці ланки були. Ось він, перебіг моїх думок: «Цей джентльмен схожий на лікаря, але постава в нього вояцька. Отже, військовий лікар. Він щойно приїхав з тропіків – обличчя зовсім засмагло, але це не вроджена засмага, бо зап’ястки в нього біліші. Обличчя стомлене, – напевно, зазнав негараздів та захворів. Був поранений у ліву руку – тримає її нерухомо й трохи неприродно. Де саме в тропіках англійський військовий лікар міг зазнати негараздів і дістати рану? Звичайно ж, в Афганістані». Увесь цей перебіг думок зайняв менш ніж хвилину. Тоді я зауважив, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.
– Як по-вашому, то це дуже просто, – усміхнувся я. – Ви нагадуєте мені Дюпена в Едґара Аллана По. Я думав, що такі люди існують лише в романах.
Шерлок Холмс підвівся й закурив люльку.
– Ви, звичайно, думаєте, що лестите мені, порівнюючи мене з Дюпеном, – зауважив він. – А як на мене, то цей Дюпен – не бозна-який розумака. Оця витівка – збивати з пантелику свого друга якимось висловом «до речі» після чверть годинної мовчанки – надто вже дешева й поверхова. Він мав, безперечно, певні здібності до міркування, проте його ніяк не можна назвати феноменом, за який, очевидно, вважав його По.
– А чи знаєте ви романи Ґаборіо? – спитав я. – Чи до смаку вам Лекок як детектив?
Шерлок Холмс ущипливо реготнув.
– Лекок був жалюгідний шмаркач, – роздратовано сказав він. – Тільки й мав, що завзяття. Від цих книг мене просто нудить. Теж мені загадка – встановити особу вже ув’язненого злочинця. Я зробив би це за двадцять чотири години. А Лекок порпається з півроку. За цими книгами слід учити детективів, як не треба працювати.
Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених героїв, що я знову почав сердитись. Я підійшов до вікна і став там, стежачи за вуличним натовпом. «Нехай він справді розумний, – говорив я подумки, – але ж хіба можна бути таким самовпевненим?»
– Тепер нема ані злочинів, ані злочинців, – бурчав він далі. – Розум у нашій професії нічого не вартий. Я пречудово знаю, що міг би здобути славу. В світі не було й немає жодної людини, яка віддала б розкриттю злочинів стільки праці й таланту, як я. І що ж? Розкривати нема чого – хіба якесь недолуге шахрайство з такими прозорими причинами, що навіть агенти Скотленд-Ярду все побачать наскрізь.
Мені вже набридли ці вихваляння, тож я вирішив змінити тему розмови.
– Цікаво, чого він там шукає? – спитав я, показавши на дужого, просто вбраного чоловіка, що поволі прямував іншим боком вулиці, приглядаючись до номерів будинків. У руці він ніс великий блакитний конверт, – напевно, то був посильний.
– Хто, оцей відставний сержант флоту? – перепитав Шерлок Холмс.
«Пихатий хвалько! – подумав я. – Адже знає, що мені його не перевірити!»
Тільки-но мені майнула ця думка, як чоловік, за яким ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і швидко перебіг через вулицю. Чути було гучний стукіт, унизу залунав густий бас, і зі сходів долинули важкі кроки.
