Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"

ТВОРЕЦЬ НЕВМИРУЩОГО ШЕРЛОКА ХОЛМСА

У листопаді 1887 року в альманасі «Бітонський різдвяний щорічник» з’явився друком новий літературний твір – авантюрна повість «Етюд у багряних тонах» провінційного лікаря вільної практики з Саутсі Артура Конан Дойля, чиї декларації про податки вже тривалий час оголошували «незадовільними». Тож лікар, зрозуміло, радів і тим двадцятьом п’ятьом фунтам стерлінгів, що їх він одержав як гонорар, – адже раніше цю повість уже відхилили кілька видавництв. Але ніхто – ані податкові інспектори, ані видавці, ані навіть сам автор – іще не знав, що за якихось чотири-п’ять років ім’я Артура Конан Дойля здобуде славу в кожному куточку Англії, а головні персонажі повісті – детектив-консультант Шерлок Холмс та його простакуватий друг доктор Ватсон – житимуть в уяві читачів своїм власним, окремим життям.

Більше ніж століття відділяє нас від тієї доби, коли герої Дойля побачили світ з-під пера письменника, коли захоплені лондонці з нетерпінням чекали нове число журналу «Стренд меґезін», сподіваючись довідатись про нові пригоди невтомного детектива, коли ім’я «Шерлок Холмс» не сходило з уст завсідників славнозвісних лондонських клубів... Але Шерлок Холмс і досі живий. Бо на відому адресу «Бейкер-стріт, 221-6» – за цією адресою тепер розміщений унікальний Музей-квартира Холмса – щороку надходять десятки тисяч листів з усіх кінців світу.

Більше ніж століття відділяє нас і від інших подій. Від рецензій критиків-«естетів», що, читаючи Дойлеві твори, цідили крізь зуби: «Теккерей у труні, напевно, перевернеться від цих оповідань...». Від «компліментів» тогочасних літературних тузів, що поблажливо відводили спадщині письменника місце серед «розважальної» книжкової продукції – десь, мабуть, поряд із «шедеврами» майже забутого нині Едварда Булвер-Літтона, чиї скороспілі романи висміював сам Дойль, чи анонімними історіями про американського «короля детективів» Ната Пінкертона... Проте час – завжди найсуворіший суддя. Нині вже ніхто не пам’ятає, скажімо, романів Еміля Габоріо (якими зачитувався навіть герой самого Дойля – доктор Ватсон) чи пінкертонівських оповідок, а історії про Шерлока Холмса живуть. Помешкання детектива-косультанта на Бейкер-стріт стало таким самим прикметним куточком Лондона, як, скажімо, Гемпстедські ставки – місце, де члени Піквікського клубу, народженого фантазією Чарльза Діккенса, вивчали життя рибки-колючки. Навіть період в історії британської столиці кінця XIX – початку XX століття, з його газовими ліхтарями, кебами, паровим метрополітеном та поодинокими «самохідними екіпажами» – першими автомобілями – перетворився в думках англійців на Лондон Шерлока Холмса...

* * *

«Великого серця, великого зросту, великої душі людина», – такими словами охарактеризував Артура Конан Дойля його сучасник, відомий англійський письменник-гуморист Джером Клапка Джером.

А ось інша тогочасна характеристика письменника: «шотландець із народження, ірландець із походження, англієць із виховання». І справді, народився малий Артур 22 травня 1859 року в стародавній столиці Шотландії – Единбурзі, в тому самому Единбурзі, про який городяни кілька століть тому склали дивну приповідку:

Йорк був, Лондон є, Единбургу бути –

Найгучнішу славу з-поміж трьох здобути...

Ці старовинні приповідки, лицарські романи, повір’я й надихали Артура в дитинстві. Батько його, художник-аматор Чарльз Олтемонт Дойль (чи не на пам’ять про батька письменника з’явиться згодом у Шерлока Холмса одне з його прибраних імен – Олтемонт?) служив звичайним конторським клерком. Пізніше в оповіданнях про Шерлока Холмса цей буденний світ лондонських контор, світ службових паперів та рахунків оживе знову – згадаймо «Спілку рудих», «Пригоди клерка», «Морський договір» та інші твори.

Від матері, Мері Фолі, Артур успадкував неперевершений талант оповідача. «Справжня любов до літератури, нахил до творчості... йдуть у мене, я вважаю, від матері», – наголошував пізніше Дойль. Казки та історії дитинства, оповідки про давнину, незвичайні бувальщини – все це потім так само відродиться, заграє новими барвами під пером письменника. Згадаймо, що майже в усіх найвизначніших Дойлевих творах надзвичайно яскравою особою є герой-оповідач. Нед Мелоун із фантастичних романів «Загублений світ» і «Отруєний пояс», хвацький бригадир Жерар із присвячених йому «Подвигів» та «Пригод», нарешті, колишній вояк індійської армії доктор Джон Ватсон – усі вони завдячують своєю появою тій дивовижній здатності захопити, зачарувати слухача, якою володіла Мері Фолі і яку вона передала своєму синові.

Перша яскрава сторінка життєвого шляху майбутнього письменника – початкова школа в Единбурзі. Учитель – «рябий одноокий мерзотник, що нібито зійшов зі сторінок Діккенса». Незмінні різки, принизливі покарання, знайомі нам, скажімо, з творів Івана Франка чи Панаса Мирного. Школа, де будь-яка гра, веселощі, пустощі вважалися «вільнодумством».

І ця школа стала для Артура не тільки школою письма та лічби, а й школою мужності. До схилу своїх літ Дойль умів вистояти перед нахабством, жорстокістю, люттю, дати їм гідну відсіч, захистити свою честь і честь рідних, друзів, товаришів. Так само, як це потім робитимуть його герої – вірні друзі Шерлок Холмс і доктор Ватсон...

Далі – єзуїтський коледж Стоніхерст. Та сама сувора атмосфера, тепер позначена ще й церковними рамками. Вибір закладу для навчання сина був невипадковим – родина Дойлів міцно трималася рідних ірландських традицій. «Поки поляк лишався католиком, він лишався й поляком за національністю», – підкреслював наш співвітчизник Борис Антоненко-Давидович. Те саме можна було сказати і про ірландців та шотландців, що ревно оберігали католицькі звичаї в оточенні протестантів-англійців. Проте не католицький катехізис зацікавив тоді в коледжі хлопця. Він захоплено читає твори Томаса Майн Ріда і Вальтера Скотта, студіює історичні праці Томаса Маколея. Часто Артур тішить шкільних товаришів оповідками, переказуючи то історії, почуті від матері, то прочитані книжки, то власні вигадки, і отримує за це перші «гонорари» – кекси та цукерки. «Я завжди наперед умовлявся щодо кексів, – жартував згодом письменник, – що свідчило: мені на роду було написано стати членом Товариства літераторів».

Після успішного закінчення коледжу – подорож до Австрії, де молодий Артур, за рішенням батьків, мав продовжувати духовну освіту. І лише відвідини Парижа й зустріч із двоюрідним дідом, журналістом Мітелем Конаном, змінюють життєву дорогу молодого студента. Ні, не священицька кар’єра, а письменницьке покликання чекає його юного родича, – переконує Артурових батьків Мішель Конан. І ось – нова сторінка в «книзі життя» юнака – медичний факультет Единбурзького університету. Ось воно, коріння інших Дойлевих персонажів – медиків, анатомів, хіміків. Згадаймо знову-таки доктора Тревельяна з оповідання «Постійний пацієнт», доктора Мортімера з повісті «Собака Баскервілів» чи професора Презбері з оповідання «Людина, що рачкує»... Подібні оригінали траплялися студентові-медикові і в житті. Ось, скажімо, професор Вільям Резерфорд, що розпочинав читати лекції ще в коридорі, – саме він, вважають, був прототипом професора Челенджера, незмінного героя Дойлевих фантастичних романів і повістей. А ось інший викладач – доктор Джозеф Белл, чиї вправи з логіки пізніше стали основою Холмсового «методу логічних висновків». Як згадував сам Дойль, доктор Белл розпізнавав фах першої-ліпшої людини з її зовнішніх рис, – так, рибалку він угадував і за риб’ячою лускою на одежі, і за високими чобітьми, і за жуванням тютюну... Чи не так само згодом дивуватиме своїх клієнтів – і, звичайно ж, вірного друга доктора Ватсона – невтомний Шерлок Холмс?

На студентські роки припадають і перші виступи Дойля в літературі. Так, у 1879 році виходять друком його твори – «Американська повість» і оповідання «Таємниця Сесаської долини». На початку 1880-х років нові оповідання публікуються в часописі «Корнхілл меґезін», де свого часу співробітничали Вільям Теккерей і Роберт Льюїс Стівенсон. Перші спроби молодого письменника не пройшли непоміченими, хоча й дістали різні оцінки критиків: дехто вважав їх «ганьбою для Теккерея», а дехто – «гідними пера самого Стівенсона».

1881 року Дойль закінчує університет із ступенем бакалавра медицини. Розпочинаються довгі роки лікарської практики, поєднані з невтомними спробами літературної творчості. Буденщину переривають хіба що поодинокі події, як-от подорож до Західної Африки 1882 року. Змінивши кілька міст і помешкань, лікар Артур Конан Дойль урешті-решт оселяється в Саутсі – приморському містечку поблизу Портсмута. Тут він пише докторську дисертацію, яку захищає в 1885 році, працює над історичним романом «Майка Кларк», циклом оповідань «Таємниці і пригоди»... Там же у 1887 році під його пером народжуються Шерлок Холмс і доктор Джон Ватсон – персонажі повісті «Етюд у багряних тонах».

Далі – нові літературні успіхи: збірка оповідань «Капітан «Полярної зорі», роман «Торговий дім Гердлстон», де традиційний діккенсівський соціальний сюжет поєднується з рисами авантюрних романів, започаткованих в англійському письменстві Чарльзом Рідом і, звичайно ж, Вілкі Коллінзом – автором відомих творів «Місячний камінь» та «Жінка в білому», що стали класикою світової пригодницької літератури. А 1890 року в англо-американському часописі «Ліппінкотс меґезін» з’являється нова повість про Шерлока Холмса – «Знак чотирьох».

«Знак чотирьох» по-справжньому відкрив читачеві нового персонажа, зробив його улюбленцем публіки. Протягом 1892-1893 років майже в кожному числі лондонського часопису «Стренд меґезін» з’являється нове оповідання про Шерлока Холмса. Не забарилися й окремі книжкові видання: у жовтні 1892 року виходить друком збірка «Пригоди Шерлока Холмса», у грудні 1893 – «Спогади про Шерлока Холмса».

Водночас Дойль працює над іншими творами – історичним романом «Білий загін», присвяченим середньовічній добі; фантастичною повістю «Відкриття Рафлза Гоу»; романом «Вигнанці», який він називає «історією двох континентів»... З 1891 року письменник облишив лікарську практику й цілком перейшов до літературної праці. Він багато мандрував, відвідав країни Європи, Сполучені Штати Америки, Єгипет. Із величезним успіхом у Бристолі відбулася вистава нової Дойлевої п’єси «Ватерлоо».

З маловідомого початківця Артур Конан Дойль стає уславленим письменником. Шанувальники захоплено читають його «Торговий дім Гердлстон», «Білий загін», аплодують видатному акторові Генрі Ірвінґу, що здобуває тріумф у «Ватерлоо»... Але все-таки для читачів він залишається насамперед творцем Шерлока Холмса. «Самітник із Бейкер-стріт» стає улюбленим персонажем мільйонів читачів. «Скандал у Богемії», «П’ять помаранчевих зерняток», «Блакитний карбункул», «Строката бинда», «Рейґетська загадка», «Обряд родини Масґрейвів» – пізніше, уже в 1920-х роках, незадовго до смерті, сам Дойль перелічить ці оповідання серед кращих своїх творів.

Проте не всі поділяють читацьке захоплення. «Естети»-рецензенти, як і раніше, вбачають у творах Дойля насамперед прагнення «розважити» читача, забезпечити йому «гострі відчуття». Письменника непокоїть гучна слава його сучасника Генрі Джеймса, визнаного тоді королем «серйозної» літератури. І ось наприкінці 1893 року автор зважується на рішучий крок – вирішує «вбити» Шерлока Холмса, котрий «відвертає» його «від серйозніших речей», як Дойль зізнавався в листі до матері.

У грудні 1893 року на сторінках «Стренд меґезін» друкується «Остання справа Холмса» – розповідь про загибель уславленого детектива в сутичці з «Наполеоном злочинного світу» – підступним професором Моріарті. Переказують, що вже за кілька днів після виходу оповідання друком автор отримав від якоїсь читачки короткий лист, що складався з двох слів: «Ви тварюка». І подібні листи Дойлеві доводилось одержувати впродовж восьми наступних років. Ні блискучі, дотепні «Подвиги бригадира Жерара» – оповідь із часів наполеонівської Франції, ні колоритний, соковитий роман «Родні Стоун», що переносив читача в перші роки XIX століття, – ніщо не могло змусити прихильників Шерлока Холмса забути улюбленого героя.

І нарешті вони дочекалися сподіваного. У 1901 році друг Дойля, забутий нині письменник Флетчер Робінсон, переказав йому дивовижне повір’я про собаку-привида в старовинному маєтку у Дартмурі... З цієї розповіді народилася «Собака Баскервілів», що розпочинається із вдячної авторської присвяти Робінсонові. До 1902 року повість друкується в «Стренд меґезін», а невдовзі виходить і окремою книжкою. Але найголовніше – на її сторінках знов оживає Шерлок Холмс!

А в наступному, 1903, році той самий «Стренд меґезін» друкує оповідання «Порожній будинок» – перший твір майбутньої нової збірки «Повернення Шерлока Холмса». Щирий і простодушний Ватсон, а з ним і читачі дізнались нарешті про дивовижний порятунок славетного детектива від неминучої смерті... І знову, як і в 1893 – 1894 роках, у кожному числі журналу публікується нова розповідь простака доктора: «Чоловічки в танці», «Пригода в інтернаті», «Чорний Пітер», «Шість Наполеонів», «Друга пляма»... Як і раніше, твори Дойля незмінно ілюструє художник-графік Сідней Пейджет – творець того «канонічного» образу Холмса, який ми пречудово знаємо з сучасних малюнків і кінофільмів.

Змінює початок XX століття і особисте життя письменника. На півдні Африки спалахує англо-бурська війна. Конан Дойль іде на фронт – працює хірургом у польовому шпиталі, пише книжку «Війна в Південній Африці, її сутність і події». В цій книжці він ще вірить (як і більшість англійців, до речі) у «цивілізаторську місію» Британії на африканських землях, оспівує хоробрість молодих вояків. І дістає від королівського уряду нагороду – дворянське звання (відтоді письменника офіційно титулують: «сер Артур Конан Дойль», як це заведено в Англії й понині).

Проте минає вісім років – і Африка стає жертвою нового загарбника. Королівська Бельгія «вичавлює соки» зі своєї колонії Конго. «Великого серця людина», Конан Дойль немовби прозріває – викриває всю потворність європейського «цивілізаторства» в новій книжці «Злочин у Конго». До виступу письменника долучаються голоси сучасників – Джозефа Конрада, Марка Твена. Не забарилися й критики – серед них і Джозеф Редьярд Кіплінґ, чия віра в «цивілізаторську місію» Європи вже тривалий час була непохитною.

А тим часом Дойль створює і нові оповідання, повісті, романи. 1903 року друкуються «Пригоди бригадира Жерара» – продовження історій про хвацького вояка-француза, 1908 – історичний роман «Сер Найджел». Того ж 1908 року, після трирічної перерви, на сторінках «Стренд меґезін» знову з’являється Шерлок Холмс – тепер уже в оповіданні «Пригода в «Бузковій хижі», що згодом відкриє збірку нових детективних творів письменника – «Його останній уклін».

До цієї збірки, виданої в розпал Першої світової війни – 1917 року, – увійшли оповідання, написані переважно в 1910-і роки. Вони помітно відрізняються від попередніх історій про Холмса – сюжети цих творів часто складні, химерні. «Креслення Брюса-Партинґтона», «Червоне коло», «Зникнення леді Френсіс Карфакс», «Нога диявола» – в усіх цих пригодах, за словами все того ж доктора Ватсона, Холмс справді «перевершує самого себе».

У 1914-1915 роках «Стренд меґезін» друкує останню з детективних повістей письменника – «Долина жаху», яка немовби переносить читача в минуле. Ще живий найзапекліший із Холмсових ворогів – професор Моріарті, по допомогу до якого звернулися з-за океану. Та й самі його заокеанські «колеги» – банда «Чистіїв» – сіють жах і неспокій в американському робітничому містечку Вермісі... Проте з’являється тут колега і в самого Холмса – спритний американський детектив Мак-Мердо, чия доля найхимернішим чином стинається з Холмсовою. Його біограф, майстер англійської пригодницької прози XX століття Джон Діксон Карр вважав повість «Долину жахів» одним із найкращих творів Дойля.

З 1912 року в творчості Дойля посилюється науково-фантастичний струмінь. Здійснивши на цьому шляху кілька спроб – згадаймо новелу «Незвичайний експеримент у Кайнпляці» або повість «Відкриття Рафлза Гоу», – Дойль створює не менш химерного й водночас симпатичнішого, ніж Холмс, персонажа – дивака-професора Джорджа Едварда Челенджера. Ось професор знаходить на Землі місце, де досі живі динозаври та пітекантропи, – в романі «Загублений світ». Друг, зоолог Рей Ланкастер, підказує Дойлеві цікаві подробиці для роману – то «велетенську змію у шістдесят футів завдовжки», то чудернацького «звіра, схожого на кроля, а завбільшки з бика»... А ось Челенджер рятує людство від невідомої хвороби – в романі «Отруєний пояс», шукає таємниць у надрах Землі – в повісті «Коли Земля скрикнула»... і навіть звертається до загадок спіритизму – в останньому романі «Країна туманів».

Захоплення спіритизмом, що перетворилось тоді на моду в усій Європі, не обминуло й допитливу Дойлеву душу. Він стає членом лондонської організації окультистів з пишномовною назвою «Орден Золотого Світанку» (до речі, в складі цього «ордену» був інший видатний британський письменник – ірландський поет Вільям Батлер Єйтс), дискутує про можливості «бесід із духами» з теоретиками тогочасних «таємних наук», пише навіть «Історію спіритизму»... Ця сторінка життя письменника є непростою. Можливо, звернення до спіритизму було пов’язане з особистим горем – загинули на війні син, зять і два небожі Дойля, помер від запалення легенів брат Інес.

Проте ні втрата близьких людей, ні захоплення сумнівними «теоріями» не ослаблюють творчого натхнення майстра. 1922 року з’являється його нова книжка «Оповідання про піратів та блакитну воду», 1929 року – фантастичний роман «Маракотова безодня». А з 1921 року в свіжих числах того ж таки «Стренд меґезін» знов розслідує лондонські злочини Шерлок Холмс. Тепер уже розповіді доктора Ватсона (а може, й самого Дойля?) про свого славетного друга позначені гумором, веселою дотепною вигадкою, – згадаймо хоча б оповідання «Троє Ґаррі– дебів», «Вельможний клієнт», «Пригода в садибі Шоскомб»... У 1927 році останні дванадцять оповідань про Холмса (в передмові до яких автор уже відверто закликав читачів «попрощатися» з улюбленим героєм) виходять окремою збіркою «Архів Шерлока Холмса».

Старий, хворий письменник іще бореться з недугами, навіть здійснює подорожі: на початку 1920-х років – до Австралії, а лише за рік до смерті – до Південної Африки та Норвегії. Подорож до Норвегії стала останньою в житті Конан Дойля; після повернення додому його здоров’я помітно погіршилось. Майстер і досі не здається: «Старий кінь довго тяг важкого воза. Але його добре доглядали. Йому треба тижнів із шість постояти в стайні та ще шість місяців попастися на луці, і він знову рушить у дорогу», – жартував Дойль. Проте вже 1930 року письменника не стало – сімдесят другий рік його життя обірвався в місті Кроуборо... А згодом на будинку, де містилося лондонське помешкання майстра, з’явилася меморіальна дошка з присвятою: «Творцеві Шерлока Холмса».

* * *

Ми вже згадували тут і про Музей-квартиру Шерлока Холмса на Бейкер-стріт, і про тисячі листів, які щороку надходять до цього музею, а принагідно згадаймо і про лондонські сувенірні крамнички, де турист може купити собі на пам’ять Холмсову люльку, мисливський кашкет великого детектива або старомодну колоду гральних карт із Холмсовим силуетом на «сорочці»... Але все це – пізніше. А за життя автора... Надамо слово відомому чеському письменнику-сатирику Карелу Чапеку, який відвідав Лондон 1924 року – за шість років до смерті Дойля:

«До речі, щоб не забути: зрозуміло, що я побував заради цікавості на Бейкер-стріт і повернувся страшенно розчарований. Там нема ані сліду Шерлока Холмса; це дуже пристойна торгова вулиця, яка не має вищої мети, ніж влитися до Риджент-парку, що їй після довгих зусиль врешті-решт удається. Коли ще згадати, що там є станція метрополітену, то буде вичерпано все – аж до нашого терпіння».

І справді, пригодницька муза творця Шерлока Холмса, захоплюючи лондонського читача, водночас викликала посмішку – коли поблажливу, а коли й презирливу – у критиків, а також тих письменників, що вважали себе жерцями (інакше й не скажеш!) «серйозної літератури». Згадуваний уже Генрі Джеймс, скаржачись якось Герберту Велсу на «безсилля своєї вигадки», одразу, немовби виправдовуючись, додав: «Це радше для Конан Дойля». І ця репутація Дойля як автора нібито розважальних, другорядних творів перетинала навіть кордони. Уже на початку XX століття в російському «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» відзначалося, що Дойлеві твори мають широку популярність на батьківщині, однак «стоять цілком поза літературою».

Та не кривилися, не посміхалися найголовніші і найсуворіші критики – читачі. Вони одразу побачили в Шерлокові Холмсі ту саму «великого серця, великого зросту, великої душі людину», якою був сам письменник. Адже недарма оповідання 1904 року «Чорний Пітер» відкривається більш ніж промовистими словами: «Він був такий безкорисливий – чи такий незалежний, – що часто відмовляв у допомозі шляхетним, багатим особам, якщо їхні таємниці не були йому до смаку, а тим часом просиджував цілі тижні над справою якогось бідного прохача».

І справді, в таких персонажах, як відчайдушна гувернантка міс Гантер з оповідання «Мідяні буки», гідравлік Віктор Гезерлі з «Інженерового пальця» чи слюсар Джон Горнер з «Блакитного карбункула», прості лондонці – та й загалом англійці – легко впізнавали самих себе. А помешкання на Бейкер-стріт ставало для них ніби символом спокою, впевненості та дружньої допомоги. Недарма Дойль із такими подробицями описує затишок цієї квартири. Пригадаймо слова іншого класика пригодницького жанру – молодшого Дойлевого сучасника, Гілберта Кіта Честертона: «Ідеал затишку – ідеал суто англійський... Затишок надихає тим, що містить у собі ідею захисту, мало не боротьби; він нагадує про вторгнення снігу та граду, про веселі бенкети в обложеній фортеці».

Сам «самітник із Бейкер-стріт», однак, не дуже полюбляв розкривати своє серце. Раз у раз на сторінках Дойлевих творів доктор Ватсон докоряє другові: «Ні, ви якась машина, лічильна машина!» Але Холмсові вчинки щоразу немовби перекреслюють цей жартівливий присуд. Ось він, вислухавши скарги міс Вайолет Гантер на свого наймача, хитає головою: «Правду кажучи, робота ця не та, яку я побажав би для своєї сестри...» А ось в оповіданні «Людина з розсіченою губою» він бідкається, марно шукаючи пропалого чоловіка пані Сент-Клер: «Просто не знаю, Що сказати цій милій жінці, коли вона зустріне мене на дверях». І недарма той же Ватсон в одному з останніх Дойлевих оповідань «Троє Ґаррідебів» щиро зізнається: «Так, варто було дістати рану, а може, й не одну, щоб пізнати глибину турботи й любові, що ховалися за крижаною маскою мого друга».

Тож немає нічого дивного, що в уяві Дойлевих читачів Шерлок Холмс невдовзі перетворився на живу людину. Й досі ще як фахівці, так і прості шанувальники таланту письменника полюбляють сперечатися про Холмсові смаки, захоплення та вподобання. Тут і музика – від мотетів Орландо Лacco до опер Ріхарда Вагнера, й поезія Шекспіра та Петрарки, і малярство – недарма в «Собаці Баскервілів» Холмс, оглядаючи фамільні портрети в садибі сера Генрі Баскервіля, впізнає в них роботи славетних майстрів минулого... А в оповіданні «Морський договір» він виголошує справжній гімн природі: «Мені здається, що своєю вірою в Боже провидіння ми зобов’язані квітам. Усе інше – наші сили, наші бажання, наші харчі – потрібне нам насамперед для існування. Але троянда є найвище за все. Її пахощі й барви оздоблюють життя, а не зумовлюють його. Лише Боже провидіння може породжувати красу, отож я й кажу, що доки є квіти, ми матимемо надію!»

Тож хочеться спитати: чи може людина з такою щирою душею бути «лічильною машиною», письменницькою вигадкою? Саме через те Шерлок Холмс став улюбленим героєм юних і дорослих читачів не тільки на батьківщині Артура Конан Дойля, а й у цілому світі. Через те й досі – як ми вже згадували – на адресу «Бейкер-стріт, 221-6» щороку надходять тисячі листів. Та й сам письменник, хоч як нарікав на втому від нескінченних «Холмсових історій», урешті зізнався: «Я не хочу бути невдячним Холмсові. Для мене він будь-що залишався добрим другом. Якщо часом він начебто втомлював мене, то лише через те, що його вдача не має півтонів».

І на закінчення – дотепна історія з життя самого Артура Конан Дойля, записана ще 1916 року Корнієм Чуковським:

«Пробираючись до Бейкер-стріт, ми могли переконатися в колосальній популярності Конан Дойля. Візники, чистії черевиків, репортери, крамарі, хлопці-газетярі, школярі щохвилини впізнавали його і вітали, киваючи по-дружньому головою. «Агов, Шерлоку Холмсе!» – гукнув до нього якийсь підліток. Конан Дойль пояснив нам, що з ним це трапляється часто: його плутають із Шерлоком Холмсом... «Ні, мабуть, від Шерлока мені нікуди подітися. Що вдієш!» – мовив він, усміхнувшись».

Що ж, Конан Дойль мав цілковиту рацію. «Творець Шерлока Холмса», увічнений на меморіальній дошці в Лондоні, – він і досі, за три чверті століття після смерті, залишається для нас «великого серця, великого зросту, великої душі людиною» – і насамперед через те, що зумів подарувати цю «велику душу» своєму славнозвісному літературному героєві.

Володимир ПАНЧЕНКО