Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 1"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)
Глибше вмостившись на своєму місці, детектив-консультант виспівував, як жайвір, а я тим часом думав про те, яким різнобічним є людський розум.
5. До нас приходять за оголошенням
Ранкові хвилювання зовсім знесилили мене, і наприкінці дня я відчував страшенну втому. Після того, як Холмс поїхав на концерт, я ліг на канапу, сподіваючись хоч на дві години заснути. Але все було марно. Думки мої переповнювали сьогоднішні події, в голові роїлися найхимерніші образи та здогади. Варто мені було заплющити очі, як я бачив перед собою спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно здавалося таким лиховісним, що я мимоволі дякував тому, хто відрядив його хазяїна на той світ. Жодне обличчя в світі не відбивало, мабуть, так виразно наймерзенніші людські пристрасті, як обличчя Еноха Дж. Дребера з Клівленда. Проте я пам’ятав, що правосуддя має відбутись і гріхи жертви не виправдають убивцю перед очима закону.
Що більше я міркував над цією справою, то неймовірнішим здавалось мені припущення мого товариша, що небіжчика було отруєно. Я згадав, як він обнюхував його вуста, – безперечно, виявив щось таке, що навело його на цю думку. До того ж – коли не отрута, то що ж було причиною його смерті, якщо на тілі не залишилося жодної рани? Тоді чиєю ж кров’ю було забризкано підлогу? В кімнаті не було жодних ознак боротьби, а в жертви не знайдено зброї, якою можна поранити супротивника. І мені здавалося, що ми з Холмсом не спатимемо ночами, доки не дістанемо відповіді на всі ці запитання. Мій приятель поводився спокійно, впевнено,– він, напевно, вже мав якусь думку про ці факти, але яку саме – я не мав ані найменшого уявлення.
Повернувся він так пізно, що не було сумніву: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він увійшов, вечеря вже стояла на столі.
– Це було чудово, – мовив він, сідаючи до столу. – Пам’ятаєте, що Дарвін сказав про музику? Він писав, що людство раніше навчилося складати й слухати музику, ніж говорити. Через те, мабуть, музика так глибоко нас хвилює. В наших душах залишився неясний спогад про ті туманні віки, коли світ переживав своє дитинство.
– Це надто смілива думка, – зауважив я.
– Усі думки, що пояснюють явища природи, мають бути сміливими, як сама природа, – відказав він. – Але що це з вами? Ви страшенно стривожені. Вас, мабуть, непокоїть ця пригода на Брикстон-Роуд?
– Правду кажучи, так, – відповів я. – Після афганських злигоднів мені слід було б більше себе загартувати. Коли в Майванді моїх товаришів рубали на шматки, я й тоді не втрачав самовладання.
– Я розумію вас. Тут є таємниця, що підсилює уяву; де немає поживи для уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?
– Ні.
– Там чудово описано цю пригоду. Щоправда, жодної згадки про жіночу обручку, яка впала на підлогу, коли піднімали труп. Але тим ліпше для нас.
– Чому?
– Прочитайте-но оце оголошення, – відповів він. – Я порозсилав його до всіх газет уранці, одразу після відвідин місця злочину.
Він поклав переді мною газету, і я поглянув на вказане місце. То було перше оголошення в колонці «Знахідки». В ньому йшлося: «Цього ранку на Брикстон-Роуд, між винарнею «Білий олень» і Голланд-Ґроу, знайдено золоту обручку. Питати доктора Ватсона, Бейкер-стріт, 221-6, з восьмої до дев’ятої вечора».
– Пробачте, що я скористався вашим ім’ям, – сказав він. – Якби я назвав своє власне, хтось із цих бовдурів неодмінно про все здогадався б і втрутився в цю справу.
– Будь ласка, – відповів я. – Але раптом хтось з’явиться, а в мене немає обручки.
– Ось вона, – мовив Холмс, подавши мені обручку. – Підійде цілком. Вона майже така сама.
– І хто ж, по-вашому, відгукнеться на оголошення?
– Ну, звичайно ж, чоловік у коричневому пальті – наш червонолиций друг у черевиках з тупими передами. А якщо сам він не прийде, то вирядить спільника.
– Невже він не боїться такої небезпеки?
– Аж ніяк. Коли я все зрозумів як слід, – а в мене є всі підстави вважати, що це так, – то цей чоловік піде на все, аби повернути обручку. Здається мені, що він загубив її, коли схилився над Дреберовим тілом. А коли вийшов надвір, то почав її шукати й побіг назад, але там уже через власний його недогляд хазяйнувала поліція: адже він забув загасити свічку. Щоб одвести од себе підозру, він мусив удати п’яного. А тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він зрозумів, що міг загубити обручку на вулиці, після того, як вийшов з будинку. Що він тоді робитиме? Напевно, візьметься переглядати вечірні газети, сподіваючись відшукати оголошення про знахідку. І натрапить, звичайно ж, на наше оголошення. Тоді він зрадіє. Хіба можна тут запідозрити пастку? Він певен, що нікому й на думку не спаде, що між обручкою та вбивством є зв’язок. Він мусить прийти. І він прийде. Ви його побачите менш ніж за годину.
– А потім? – спитав я.
– А решту вже залиште мені. Ви маєте зброю?
– Так, старий револьвер і кілька набоїв.
– Почистіть і зарядіть його. Він – людина відчайдушна, і хоч я спіймаю його зненацька, слід бути готовим до всього.
Я пішов до спальні і зробив усе, як він порадив. Коли я повернувся з револьвером, стіл уже було прибрано, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю – грі на скрипці.
– Справа ускладнюється, – мовив він, коли я увійшов. – Я щойно одержав з Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.
– А що таке? – нетерпляче спитав я.
– Треба купити нові струни до скрипки, – зауважив він. – Сховайте револьвер до кишені. Коли цей чолов’яга прийде, розмовляйте з ним по-простому. Решту справи зоставте мені. І не дивіться на нього надто пильно – не злякайте його.
– Вже восьма година, – мовив я, позирнувши на годинник.
– Так. Він, напевно, буде тут через кілька хвилин. Відчиніть
потихеньку двері. Отак. Залиште ключ зсередини. Дякую! Я вчора купив на лотку оцю чудернацьку старовинну книжку «Про міжнародне право», видану латиною у Льєжі, в Нідерландах, 1642 року. Карлова голова ще міцно сиділа на плечах, коли вийшов друком оцей томик у брунатній обгортці.
– Хто видавець?
– Якийсь Філіп де Круа. На першій сторінці вицвілим чорнилом написано: «Ех libris Guliolmi Whyte». Цікаво, що то був за Вільям Вайт. Напевно, якийсь доскіпливий судовий засідатель сімнадцятого століття. У нього почерк справжнього крючка-судочинця. А ось, здається, і наш відвідувач.
Поки він говорив, пролунав різкий дзвінок. Шерлок Холмс підвівся й пересунув свій стілець ближче до дверей. З передпокою ми почули кроки служниці й клацання замка.
– Чи тут живе доктор Ватсон? – долинув чіткий, досить грубий голос. Ми не почули відповіді служниці, але двері зачинились, і хтось почав підніматися сходами. Кроки були шаркітливі й непевні. Обличчя мого приятеля відбило подив, коли він прислухався до них. Кроки в коридорі поволі гучнішали; потім пролунав несміливий стукіт у двері.
– Заходьте! – гукнув я.
У відповідь замість дужого чолов’яги перед нами з’явилася старезна, кульгава баба. Від яскравого світла вона зіщулила очі; вклонившися, вона стала біля дверей і, моргаючи підсліпуватими очицями, взялася нишпорити тремтячими пальцями в кишені. Я позирнув на Холмса: його вид був такий засмучений, що я ледве стримав сміх.
Стара відьма дістала вечірню газету й тицьнула пальцем у наше оголошення.
– Ось чого я прийшла, ласкаві джентльмени, – прошамотіла вона, вклонившися ще раз. – По оцю золоту обручку, що з Брикстон-Роуд. Це донька моя, Селлі, загубила, – вона лише рік тому заміж вийшла, а чоловік її буфетником на пароплаві служить; ото буде галасу, коли він повернеться, а обручки нема! Він і без того норовисту вдачу має, а вже коли вип’є – лишенько! Якщо хочете знати, вона вчора пішла до цирку разом з...
– Це її обручка? – спитав я.
– Дякувати Богові! – вигукнула стара. – Ото Селлі зрадіє! Еге ж, вона.
– Ваша адреса, будь ласка, – мовив я, беручи олівця.
– Дункан-стріт, тринадцять, Гаундсдич. Далеченько звідси.
– Брикстон-Роуд зовсім не по дорозі від цирку до Гаундсдича, – різко промовив Холмс.
Стара озирнулася й гостро поглянула на нього червоними очицями.
– Оцей джентльмен питає мене, де я живу, – сказала вона, – а Селлі мешкає в Пекгемі, Мейсфілд-Плейс, три.
– Ваше прізвище?
– Моє – Сойєр, а її – Деніс, вона вийшла заміж за Тома Деніса; розумний, тихий хлопець, коли в морі, пароплавство ним не нахвалиться, а вже коли зійде на берег, тут і дівки тобі, й чарка...
– Ось ваша обручка, місіс Сойєр, – перервав я, послухавшися поданого моїм приятелем знаку. – Вона, звичайно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути її законній господині.
Бурмочучи слова благословення й подяки, стара відьма сховала обручку до кишені і пошкутильгала сходами вниз. Тільки-но вона вийшла з кімнати, як Шерлок Холмс підхопився й побіг до своєї спальні. За хвилину він з’явився в пальті та шарфі.
– Я піду за нею, – швидко кинув він. – Це, звичайно, спільниця, і вона приведе мене до нього. Чекайте на мене.
Коли двері внизу грюкнули за нашою гостею, Холмс уже біг
сходами. Я поглянув у вікно: стара шкандибала по той бік вулиці, а Холмс, тримаючись трохи віддалік, ішов за нею. «Або всі його думки не варті й шеляга, – подумав я собі, – або зараз він проникне в самісіньке серце тієї таємниці». Прохання зачекати на нього було цілком зайве: я не міг заснути, не довідавшись, чим скінчилися його пригоди.
Він пішов близько дев’ятої. Я й гадки не мав, коли він повернеться, проте нерухомо сидів у вітальні, попахкуючи люлькою й перегортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Годинник вибив десяту; я почув кроки служниці, що йшла спати. Об одинадцятій знов залунали кроки – поважні, величні; то збиралася до сну наша господиня. Під північ унизу різко клацнув замок. Тільки-но Холмс увійшов, як я побачив, що йому нічим похвалитися. На його обличчі боролися розчарування й сміх; почуття гумору врешті взяло гору, і він щиро зареготав.
– Аби лиш у Скотленд-Ярді про це не довідались! – вигукнув він, упавши в крісло. – Я так часто кепкував з них, що вони мені цього нізащо не пробачать. А посміятись із себе я маю право – все одно врешті-решт виграю.
– Що ж сталося? – спитав я.
– О, я й не думав отаке про себе розповідати. Оця стара йшла вулицею, потім почала кульгати, – з усього було видно, що їй болить нога. Нарешті вона зупинилася й покликала кеб, що саме проїздив мимо. Я намагався підійти ближче, щоб почути, куди вона поїде, але не було потреби – вона сама гукнула на всю вулицю: «Дункан-стріт, тринадцять, у Гаундсдичі!» «Невже це правда?» – подумав я, але коли вона сіла в кеб, я про всяк випадок причепився ззаду. Цим мистецтвом повинен володіти кожен детектив. Так ми й доїхали без зупинок, куди треба. Я зійшов раніше, ніж ми під’їхали до дверей, і неквапом пішов тротуаром. Кеб зупинився. Візник зіскочив, відчинив дверцята, а там нікого немає. Коли я підійшов, він саме розлючено заглядав до порожнього кеба, – і, правду кажучи, такої добірної лайки я на своєму віку ще не чув. Старої й сліду не було, тож довгенько йому тепер, боюся, доведеться чекати своїх грошенят. Ми пішли до тринадцятого будинку – там мешкає статечний оббивальник на ім’я Кезвік, а про Сойєрів чи про Денісів там ніхто й не чув.
– Невже ви хочете сказати, – здивовано вигукнув я, – що ця немічна кульгава баба вискочила на ходу з кеба так, що ні ви, ні візник її не помітили?
– Яка там у біса баба! – сердито скрикнув Шерлок Холмс. – То ми з вами – старі баби, коли нас так ошукали! То був молодий чоловік, дуже спритний, і до того ж першорядний актор. Загримувався він чудово. Він бачив, безперечно, що я стежу за ним, і втнув оцю витівку, щоб вислизнути. З усього видно, що людина, яку ми розшукуємо, діє не сама, – вона має друзів, які ладні піти заради неї на ризик. Але ви, докторе, зараз зовсім зійшли нінащо. Послухайте-но моєї поради та йдіть собі спати.
Я й справді добре натомивсь і охоче дослухався до його поради. Холмс сів біля каміна, де дотлівали жарини, і я ще довго чув тихі, сумні звуки його скрипки; я вже знав, що це означало – він обдумував нашу дивовижну таємницю, яку вирішив розплутати будь-що.
6. Тобіас Ґреґсон показує своє вмінняНаступного дня в газетах було повно вістей про «Брикстонську таємницю», як її охрестили. Кожна газета містила довгий звіт про цю пригоду, а деякі видрукували й дописи. Окремі відомості в них були новими для мене. Я й досі зберігаю в своєму альбомі численні газетні вирізки, а в записнику – нотатки про це вбивство. Ось зміст кількох із них.
«Дейлі Телеграф» зауважував, що в історії злочинів рідко траплялися трагедії, супроводжувані такими химерними обставинами. Німецьке прізвище жертви, відсутність будь-якої причини, лиховісний напис на стіні – все свідчить про те, що злочин скоєно політичними біженцями та революціонерами. В Америці є багато соціалістичних товариств; небіжчик, напевно, порушив якісь їхні неписані закони, і його вислідили. Побіжно згадавши німецький фемґерихт, тофанську воду, карбонаріїв, маркізу де Бренвільє, вчення Дарвіна, вчення Мальтуса та вбивства на Реткліфському шляху, автор насамкінець закликав уряд бути насторожі й посилити нагляд за іноземцями в Англії.
«Стандард» підкреслював, що такі порушення закону трапляються зазвичай під владою лібералів. Причиною тому є мінливий настрій суспільства, що породжує зневагу до закону. Убитий був американцем і прожив у нашій столиці кілька тижнів. Він наймав кімнати в мадам Шарпантьє, на Торкі-Терас у Кембервелі. Разом з ним подорожував його особистий секретар – містер Джозеф Стенджерсон. У вівторок, третього числа, обидва попрощалися з господинею та поїхали на Юстонський вокзал, щоб відбути з міста ліверпульським експресом. На пероні їх востаннє бачили разом. Після того про них не було відомо нічого, аж поки, як уже зазначалося, тіло містера Дребера не знайшли в порожньому будинку на Брикстон-Роуд, за кілька миль від Юстона. Як він туди потрапив, яким чином зустрів свій кінець – усе це досі таємниця. Так само невідомо, де зараз Стенджерсон. «Ми раді чути, – писалося в газеті, – що слідство ведуть містер Лестрейд і містер Ґреґсон із Скотленд-Ярду; можна запевно сказати, що відомі детективи проллють на цю справу світло».
«Дейлі Ньюс» не мали сумніву, що це політичне вбивство. Деспотизм континентальних урядів та їхня ненависть до лібералізму пригнали до наших берегів безліч біженців, що могли б стати чудовими британськими громадянами, якби не були отруєні спогадами про все, чого їм довелося зазнати. Серед цих людей існує суворий кодекс честі, найменше порушення якого карається смертю. Треба докласти всіх зусиль, щоб розшукати Дреберового секретаря Стенджерсона й довідатися про звички небіжчика. Вкрай важливе те, що пощастило встановити адресу будинку, де він мешкав, – цим слід цілком завдячити енергії та проникливості містера Ґреґсона із Скотленд-Ярду.
Ми прочитали ці дописи за сніданком; Шерлок Холмс на весь голос сміявся з них.
– Я ж казав вам: що б не сталося, Лестрейд із Ґреґсоном завжди виграють.
– Це залежатиме від того, як обернеться справа.
– О, ні, це нічогісінько не важить. Якщо вбивцю спіймають, то «завдяки» їхнім зусиллям; якщо він утече – то «незважаючи» на їхні зусилля. Одне слово, «мені пагінці, тобі корінці», і вони щоразу виграють. Хоч би що вони накоїли, все одно матимуть прихильників. Згадайте Буало: «Дурнішого дурний дивує неодмінно».
– Боже, що це таке? – скрикнув я, почувши в передпокої й на сходах тупіт безлічі ніг і розгніваний голос нашої господині.
– Це загін кримінальної поліції з Бейкер-стріт, – серйозно відповів мій приятель.
Тим часом до кімнати вдерлося півдюжини брудних і обідраних вуличних хлопчаків.
– Струнко! – суворо вигукнув Холмс, і шестеро малих замазур вишикувались і застигли перед ним. – Надалі доповідати приходитиме сам Віґінс, а решта нехай чекають на вулиці. Ну-бо, Віґінсе, знайшли?
– Ні, сер, не знайшли, – відказав один із хлопчаків.
– Так я й думав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня. – Він дав кожному по шилінгу. – А тепер ідіть і наступного разу приходьте з кращими новинами.
Він змахнув рукою, й хлопчаки, мов щури, помчали сходами вниз; за хвилину їхні дзвінкі голоси лунали вже з вулиці.
– З одного такого малого прохача більше користі, ніж з дюжини полісменів, – зауважив Холмс. – Самий уже їхній мундир запечатує людям уста, а ці бешкетники всюди пролізуть і все почують. Кмітливий народ, – їм бракує тільки дисципліни.
– Ви найняли їх для Брикстонської справи? – спитав я.
– Так, мені треба з’ясувати одну подробицю. Тут потрібен лише час. Овва! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. Нас ушановує своїми відвідинами сам Ґреґсон, і кожна риса його виду випромінює задоволення. Так, так, зупинився... Ось він!
Нетерпляче задзеленчав дзвінок; менш ніж за хвилину білявий детектив збіг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки разом, і влетів до нашої вітальні.
– Любий мій друже, – вигукнув він, щосили трусячи покірну Холмсову руку, – привітайте мене! Я розплутав загадку, й тепер усе ясно як Божий день!
Мені здалося, що по виразному обличчю мого приятеля промайнула тінь хвилювання.
– Ви хочете сказати, що натрапили на слід? – спитав він.
– На слід? Та що ви, сер! Убивця сидить у нас за ґратами!
– Хто ж він такий?
– Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту її величності! – вигукнув Ґреґсон, потираючи товсті руки й гордовито випнувши груди.
Шерлок Холмс полегшено зітхнув, і вуста його розцвіли усмішкою.
– Сідайте й беріть оцю сигару, – мовив він. – Ми палаємо нетерпінням дізнатися, як ви це зробили. Хочете віскі з содовою?
– Так, будь ласка, – відповів детектив. – Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг – не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе, – ми з вами однаково працюємо головою.
– Ви лестите мені, – похмуро заперечив Холмс. – То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?
Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.
– Оце-то сміх! – скрикнув він. – Той бовдур Лестрейд гадає, що він розумніший за всіх, а сам пішов хибним слідом. Він шукає Стенджерсона, секретаря, а цей Стенджерсон так само замішаний в убивстві, як ненароджена дитина. А Лестрейд, звичайно, вже зловив його.
Ця думка так потішила Ґреґсона, що він сміявся до сліз.
– А як ви натрапили на слід?
– Зараз я все розповім вам. Докторе Ватсоне, це все суворо між нами, звичайно. Найперші труднощі полягали в тому, як довідатися про Дреберове життя в Америці. Інші чекали б, поки хтось відгукнеться на оголошення чи сам схоче надати відомості. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що лежав біля трупа?
– Так, – відповів Холмс. – Із крамниці «Джон Ундервуд та сини», Кембервел-Роуд, сто двадцять дев’ять.
Ґреґсон помітно спохмурнів.
– Я й гадки не мав, що ви помітили це, – мовив він. – Ви були там?
– Ні.
– Ага! – ледве усміхнувся Ґреґсон. – У нашій роботі не слід нехтувати жодною дрібницею, навіть найменшою.
– Для великого розуму дрібниць не існує, – повчально зауважив Холмс.
– Отож я пішов до Ундервуда й спитав, чи не продавав він циліндр отакого розміру й форми. Той зазирнув до своїх книг і одразу відшукав запис. Циліндр він послав містеру Дреберу, до кімнат Шарпантьє на Торкі-Терас. Отак я дізнався його адресу.
– Розумно вчинили, авжеж! – пробурмотів Шерлок Холмс.
– Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, – вів далі детектив. – Я побачив, що вона надто бліда й стурбована. З нею була дочка – дуже гарна дівчина, до речі; очі її були червоні, а вуста тремтіли, коли я заговорив до неї. Це не пройшло повз мою увагу. Я одразу відчув, що тут грають нечисто. Адже вам, містере Шерлоку Холмсе, знайомий отой морозець на серці, коли ви натрапляєте на слід. Я й спитав: «Чи чули ви про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Еноха Дж. Дребера з Клівленда?»
Мати кивнула. Вона, мабуть, не мала сили промовити ані слова. Дочка вибухнула слізьми. Тут мені стало зрозуміло: ці жінки щось знають.
«О котрій годині містер Дребер поїхав на вокзал?» – спитав я.
«О восьмій, – відповіла мати, ковтнувши повітря, щоб стримати хвилювання. – Його секретар, містер Стенджерсон, казав, що є два потяги – о чверть на десяту та об одинадцятій. Він збирався їхати першим».
«І тоді ви бачили його востаннє?»
Жінка раптом невпізнанно змінилася. На ній не було лиця, коли я спитав про це. Минула майже хвилина, поки вона хрипко, силувано промовила: «Так».
На мить запанувала мовчанка; раптом дочка заговорила спокійним, чистим голосом.
«Брехня ще нікому не йшла на користь, матусю, – сказала вона. – Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дребера ще раз».
«Хай Бог тебе простить! – скрикнула мадам Шарпантьє, сплеснувши руками, і впала в крісло. – Ти згубила свого брата!»
«Артур сам звелів би нам говорити правду», – незворушно сказала дівчина.
«Краще вже розкажіть мені все, – мовив я. – Напівправда – це ще гірше, ніж брехня. До того ж дещо ми вже самі знаємо».
«Це буде на твоїй совісті, Алісо! – вигукнула мати й обернулася до мене: – Я все розповім вам, сер. Не думайте, що я хвилююся через те, що мій син доклав рук до цього страшного вбивства. Він ні в чому не винен. Я лише боюся, що зганьблю його у ваших очах і в очах інших. Проте це так само неможливо. Його чесна вдача, його переконання, все його життя засвідчать це!»
«Розкажіть краще все щиро, – відповів я. – Повірте мені, якщо ваш син не винен, то йому нічого не зроблять».
«Алісо, залиш, будь ласка, нас наодинці, – сказала мати, й дочка пішла. – Я вирішила мовчати, сер, – вела вона далі, – але коли вже моя бідолашна донька заговорила про це, мені нікуди подітись. І коли вже я наважилася, то розповім усе до дрібниць».
«Оце буде наймудріше», – погодився я.
«Містер Дребер мешкав у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. Я бачила на кожній їхній валізі мітку «Копенгаген», – виходить, вони востаннє зупинялися саме там. Стенджерсон – чоловік спокійний, стриманий, а от хазяїн його, на жаль, був зовсім іншої вдачі. Мав лихі звички й поводився брутально. Першого ж вечора, як приїхав, страшенно напивсь і, правду кажучи, взагалі після полудня не бував тверезим. Залицявся до покоївок якнайбезсо– ромнішим чином. А найгірше, що він почав отак поводитись і з моєю донькою Алісою, – не раз казав їй таке, чого вона, на щастя, через свою невинність навіть не розуміла. Одного разу він дійшов до крайнощів – схопив її й почав цілувати; навіть його секретар не витримав і дорікнув йому за таку ганебну витівку».
«А чому ж ви все це терпіли? – спитав я. – Адже ви могли виставити їх надвір будь-якої хвилини».
Мадам Шарпантьє збентежилась, почувши це запитання.
«Бог – свідок, я відмовила б їм уже наступного дня, – сказала вона. – Проте надто вже велика була спокуса. Кожен з них платив по фунту на день – чотирнадцять фунтів на тиждень, а зараз так важко знайти квартирантів. Я вдова, син мій служить у флоті, й це потребує великих грошей. Отож я й терпіла, скільки могла. Але після тієї останньої витівки мені зовсім увірвався терпець і я звеліла йому забиратися геть. Через те він і поїхав».
«А далі?»
«Мені полегшало на серці, коли він виїхав. Син мій зараз удома, у відпустці, але йому я нічого не сказала – він надто вже запальний і так ніжно любить сестру. Коли я зачинила за ними двері, в мене камінь із душі спав. Та не минуло й години, як хтось подзвонив і мені сказали, що містер Дребер повернувся. Поводився він зухвало – встиг, мабуть, уже напитися. Вдерся до кімнати, де ми сиділи з дочкою, і пробурчав щось недоладне, – мовляв, спізнився на потяг. Потім обернувся до Аліси й просто при мені запропонував їй тікати з ним. «Ви вже дорослі, – сказав він, – і заборонити вам ніхто не може. Я маю купу грошей. Не зважайте на свою стару, їдьмо просто зараз! Житимете зі мною, як принцеса!» Бідолашна Аліса злякалася й хотіла побігти геть, але він схопив її за руку й поволік до дверей. Я закричала, й тоді надбіг мій син, Артур. Що сталося потім, я не знаю. Я чула тільки прокльони та шум бійки. Я так перелякалася, що й голови підвести не могла. Нарешті глянула й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і сміється. «Думаю, що наш пречудовий квартирант більш сюди не попхнеться, – мовив він. – Піду погляну, що він там робить». Він узяв капелюх і пішов надвір. А вранці ми почули про ту таємничу смерть містера Дребера».
Розповідаючи, мадам Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла – я ледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не сталося жодної помилки.
– Цікаво, – мовив, позіхнувши, Холмс. – А що було далі?
– Коли мадам Шарпантьє замовкла, – вів далі детектив, – я зрозумів, що все залежить від єдиної обставини. Я пильно подивився на неї, – це завжди діє на жінок, – і спитав, о котрій годині повернувся її син.
«Я не знаю», – відповіла вона.
«Не знаєте?»
«Ні, він має ключ і сам відмикає двері».
«Ви вже спали тоді?»
«Так».
«А коли ви пішли спати?»
«Об одинадцятій».
«То вашого сина не було щонайменше дві години?»
«Так».
«А може, чотири чи п’ять?»
«Так».
«Що ж він робив увесь цей час?»
«Не знаю», – відповіла вона й зблідла так, що аж її вуста побіліли.
Звичайно, після того вже не було потреби щось питати. Я дізнався, де зараз лейтенант Шарпантьє, взяв з собою двох офіцерів і заарештував його. Коли я торкнув його за плече і звелів спокійно йти з нами, він нахабно спитав: «Ви, напевно, підозрюєте, що я причетний до вбивства цього негідника Дребера?» А оскільки про вбивство й мови ще не було, все це видається надто вже підозрілим.
– Надто, – підтвердив Холмс.
– Він тримав у руці важку палицю, з якою, за словами матері, кинувся навздогін за Дребером. Товсту дубову палицю.
– То як, по-вашому, сталося це вбивство?
– Гадаю, що так: він ішов за Дребером аж до Брикстон-Роуд. Там знову зчинилася бійка, і Дребер дістав удар палицею, – скоріш за все, в живіт, – і одразу помер, але на тілі не залишилося жодного сліду. Вночі дощило, довкола не було ні душі, тож Шарпантьє затяг тіло до порожнього будинку. А свічка, кров, напис на стіні, обручка – все це витівки, щоб збити поліцію зі сліду.
– Чудово! – схвально вигукнув Холмс. – Ви справді досягаєте успіхів, Ґреґсоне. Ми ще почуємо про вас.
– Я теж задоволений своєю роботою, бо непогано з нею впорався, – гордовито відповів детектив. – Молодик наголошує в своєму свідченні, що він справді пішов за Дребером, але той невдовзі побачив його, покликав кеб і поїхав. А по дорозі додому Шарпантьє стрів свого товариша з флоту, і вони довго гуляли разом. Однак сказати, де живе той товариш, він не зміг. Як на мене, тут усе збігається якнайліпше. Але як подумаю про Лестрейда, що гасає тепер хибним слідом! Боюся, що він небагато там відшукає. Дивіться-но, ось і він сам!
На порозі справді стояв Лестрейд – за розмовою ми не почули його кроків. Та куди поділися його пиха, ошатність? Обличчя його було розгублене, стривожене, одежа – пом’ята, заляпана брудом. Він, мабуть, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо надто вже збентежився, коли побачив свого колегу: той стояв посеред кімнати, нервово бгаючи капелюх, і не знав, що робити.
– Вкрай дивовижний випадок, – промовив він нарешті. – Страшенно заплутана історія.
– Та невже, містере Лестрейде? – вигукнув Ґреґсон. – Я так і думав, що ви дійдете цього висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?
– Містера Джозефа Стенджерсона, секретаря, – поважно мовив Лестрейд, – убито в приватному готелі «Голідей» сьогодні вранці о шостій годині.
