Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Їжачок немов насправді видихав носом кострубаті літери, але індик вперто мовчав… ні, вже не індик, а замкнена у світі власних відчуттів п’ятирічна дитина, замкнена з руками, з ногами і з текою чистих аркушів.

– Твій тато платить мені гроші, тому я мушу тебе вчити, але це не означає, що ти мусиш вчитися. Можеш просто спробувати, а раптом тобі сподобається? А я спробую навчитися малювати, піде? А хто з нас швидше навчиться, той… той отримає суперприз: цілий день буде бавитися в татово… так, в кабінеті твого тата, і ніхто не матиме права його звідти вигнати, – пообіцяв Андрій, свято сподіваючись, що у відповідний момент дасться чути призабутий струс і звалить його на півдорозі до вручення призу.

Або на півдорозі до вбивства.

Але дівчинка не зреагувала. Ні батіг, ні пряник не виправдали себе. Знову немає з ким вийти на штурм заборонених земель.

А шкода.

…Десять по сьомій. Його час скінчився ще десять хвилин тому. Блаженний час перепочинку в атмосфері вітальні. За її порогом починалася стратосфера – і відразу дихалося важче.

Після занять Андрій завжди забігав до кухні попрощатися з пані Марією. Вона й далі поводилася з ним стримано, без зайвих слів і жестів, але не виглядало, щоб його увага її обходила, тому він ніколи не забував попрощатися. Сьогодні замість пані Марії на кухні він побачив записку, яка лежала на столі.

«Будь ласка, Андрію, пошукайте у коморі консервовані баклажани. Хочу спекти піцу і не можу їх знайти. Я скоро повернусь. Наперед вельми вдячна. Марія».

Якби він не був такий безпечний, оте «вельми» зародило б у ньому певні сумніви. Одначе він обійшов бар, відчинив сховані у ніші двері й вдався до пошуків. Баклажани.

Колись він забачив цю комору мигцем і вирішив, що освітлена вона не згірш за центральний проспект. Тепер збагнув: таких ліхтариків центральний проспект в житті не бачив.

А пізніше збагнув, що його муляє. В уяві середньостатистичного мешканця міста комірчина – це маленька кабінка тракториста, по вуха напхана боєприпасами на випадок лютої зими чи затяжних свят. Але є у суспільстві люди, які уявляють комори дещо інакше. Приміром – салоном літака класу люкс з мурованими напіввідсіками, вентиляцією і дубовою обшивкою.

Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив.

Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся.

ПРИВІТ.

…Йому два чи три роки. Скоріш – три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче.

Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.

– Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! – прозвучало за дверима.

Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.

Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки.

Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.

– Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє – єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав – джусі-фрут без цукру! Що – лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості…

ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, – вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», – блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі.

МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.

Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна.

Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом – «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.

– Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись – нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо.

Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», – ось що казав Славко. Але як? Він – у пастці. На три… Боже, на цілих три години!

Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!

Він нудиться. Раз по раз перебирає свої забавки. Але йому болять очі, бо стає темно, і він погано бачить свої пальці. Тоді він підповзає до щілини. Там мама, тепло і світло. Вже б і з'їв кашу, та забуває, де тарілка. Тільки-но збирається плакати, як щось відчуває і озирається. Знадвору в шибку ХТОСЬ дивиться широко розставленими очима. Хтось патлатий і страхітливий, як мара.

Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, – під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах.

Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.

– Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..

– Він каже, він каже, шо…

– Не кумар мене, Вір, я…

– Але Стасик каже…

– Знаєш куда хай іде твій Стасик?

– Треба кажати – куди.

– Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.

– А якшо він вмер?

– З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!

– Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!

– Ну ти… блін!

Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали – фо-бі-я!

Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.

«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.

– Що?!!

– Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?

– Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!

– Які яйця?

– Які-які. Мальовані!

Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо сміється, то чомусь узяв і розплющив очі. Може, від страху, що остаточно здурів. Розплющив і… НІЧОГО не сталося.

«Фобія – як хробак: поки він маленький, його можна розчавити каблуком. Коли розростається і заковтує тебе, боротися стає важче. Треба зловити момент і уявити її собі маленьким симпатичним хробачком. І подарувати йому яблуко».

«Щоб тобі добре було, Славку!», – сидів і повторював Андрій Шелепінський, дивлячись просто себе у пітьму, а мозок прикидав собі, в якому відсіку можуть бути злощасні баклажани.

«Найбільший гріх – страх. Найбільша слабкість – ненависть». Автор невідомий. Гарний псевдонім для авторів. Майже так само гарний, як запис в особовій справі Андрія Шелепінського. Батько – невідомий.

– Віро, ти чого ревеш? Ми як з тобою домовлялись?

«Добре бути невідомим. Одне погано: колись тебе все-таки викриють».

– Слухай, не роби мені тут істерик, шмакодявко!

«Ти ще не бачив справжніх істерик».

– Перестань скиглити, я сказав! Ми запізнились… ага, дуже добре, через тебе ми запізнились на двадцять хвилин.

«Минуло всього двадцять хвилин!»

– Але я боюся…

«Я теж боюся. Я все ще боюся, але як це почуття різниться від ТОГО!»

– Я йду, ти бачиш, що я йду відчиняти. І відпусти мої штани! Бомже, тобі повезлó. Чи повéзло, га? Як треба казати?

«Пощастило. Мені дуже пощастило. Настільки, що я ладен тобі пробачити. Але з якого дива я мушу тобі пробачати, тобі, котрий мав усе, що хотів, і в холодильнику, і в кімнаті… котрий мав батька, коли я вмирав з голоду в порожній квартирі. На самоті».

Сумління і на це мало свої контраргументи, але відповідати не мав часу: двері відчинялися. Андрій хутко розпластався долілиць, розкинувши руки і стараючись дихати не дуже помітно.

– Довго я буду чекати? Вимітайся!

Так просто він увійти не міг, бо власноруч двадцять хвилин тому вирубав у квартирі світло. А Віра тоді зачинила за репетитором двері на ключ. Спільники в усьому, коли йдеться про знищення зайд і чужинців.

Брат і сестра. І нема на то ради.

– Віро, неси ліхтаря.

– Я його не бачу! Во…вони його ж’їли?

– Ти відчепишся від моїх штанів чи ні? Онде він, дивись!

– Він лежить і не рухається! Він вмер?!! Остап, він вмер, він!..

– Заціп пельку, ідіотка! Такі живуть довго!

Хоч як впевнено Остапчик вигукував, сам пам’ятав, що з комори впродовж усього часу не долітало жодного звуку, а коли батько – лікар, діти з пелюшок знають, що більшість людей на планеті – хворі, а ті, що не хворі, обовязково захворіють. І рано чи пізно вмруть.

«Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», – ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа.

«Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», – нагадала совість.

«Мовчи».

Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом – нудьга.

Та все хороше колись закінчується, ось і Фанатів ентузіазм незабаром звурдився, як сметана в борщі, мешти ще разів зо два привіталися з ребрами, але значно млявіше, ніж перших двадцять разів, і Андрій з насолодою уявив, що коїться зараз у голові власника цих мештів, скільки різних варіацій на тему «Смерть репетитора» в паніці гасають його звивинами і який гармидер там зчиняють. Ляпота.

Можна було б ще повалятись, але ніс висунув протест проти аж таких близьких контактів з підлогою і пригрозив чхнути просто в Остапові мешти, тому Андрій зірвався на рівні і поплескав хлопака по плечі:

– Дуже дякую, я воскрес і тепер полічу твої ребра.

Остап зблід. Був нижчий від Андрія на голову і ніколи ще не підходив так близько до нього. Так небезпечно близько.

Досюрпрайзились.

Очей видно не було, але, коли даєш здачу, краще, якщо очей не видно. Менше роботи для совісті.

– С…ка! – прошипів Фанат, проте вирватися не намагався. Стояв рівно, майже «струнко». Теж пильнував свою марку, чи що?

– А за такі слова можна й зуби порахувати, – з силою притис його до стелажів Андрій. З кухні лилося сонячне світло, та Андрієві здалося, що він знову у повній темряві, що в голові порожньо, а серце щосили дереться з грудної клітки… і невідь звідки хижою хуртовиною береться шал. Раптовий і нестримний вибух бажання. Знищити, щоб виправдатися перед собою. Помститися, щоб довести собі: то був не я! То не я повзав підлогою, то не в мене котилися сльози, то не мої коліна в пилюці. Байдуже, кого нищити і кому помщатися, але тут і негайно.

Він не вмів, як мама, відвертатися від проблем, не вмів забувати те, що хотілося забути. Коли йому боліло, він намагався усунути причину, бо зжитися з болем не вдавалось. Коли йому було соромно, він силкувався вчинити щось, аби відновити душевну рівновагу, бо раз по раз провалюватись під землю було нестерпно.

Натомість він умів подивитися на проблему під несподіваним кутом. Цього навчив його Славко. Цього мама не вміла.

«Коліна в пилюці? Ти так не бреши, – спіймав він сам себе на гарячому. – Чого-чого, а пилюки у цій коморі і з мікроскопом не знайти».

З кухні знову полилося благословенне світло.

Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму.

– Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав!

«Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть».

– Чому ж не спробувати – спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав!

Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися.

Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ – і бах… Про підсвідомість пісенька».

Дорепетитерствувались.

Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови.

Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист…

Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи:

– Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш?

Та-ак.

Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний.

Остап увірвався з короткою, загнутою під прямим кутом трубкою, підніс її до рота Вірі й кілька разів натиснув. Згодом дівчинка повернулася до більш-менш нормального дихання. Андрій сидів на підлозі (знову на підлозі!) і дивився, як тремтять у Остапа руки.

…Йому чотирнадцять. У такому віці легше вмерти з голоду, ніж отримати постійну роботу без відриву від навчання.

Якось він зважується піти до ЖЕКу і спитати (мене прислала мама, добридень), скільки вони мають боргу за квартплату та комунальні послуги, і дізнається, що всі борги погашені (у твоєї мами провали в пам'яті, хлопчику?). Він зафутболює свою гордість у кущі, але дає собі обіцянку далі платити самостійно. Але минає місяць, і мама, невидима, далека і забута, старанно робить черговий внесок. Наступного місяця – те ж саме. Витримавши битву з самим собою і тверезо оцінивши свої можливості, він вирішує зачекати з обіцянками і на невизначений термін накриває нерозумну гордість саркофагом. Мама, невидима, далека і забута, й далі стабільно оплачує його квартиру.

Ту обітницю він спроможеться виконати лише через чотири роки, заробивши репетиторством достатню суму, аби оплачувати свою квартиру самостійно.

А тоді, в чотирнадцять, легше було вмерти з голоду, ніж знайти роботу, яка не заважала б навчанню.

– Не будемо впадати в меланхолію, чоловіче. Не вийшло сьогодні – вийде завтра… І оце в них називається «атбівная па вєнскі»! Бідні австріяки, чим вони харчуються?.. Так. Гроші я тобі позичив, тому сам розумієш, більше від будь-кого зацікавлений, щоб ти знайшов спосіб їх віддати. Спробую щось пробити братовими каналами… Офіціант! А асфальту по-бібрськи у вас нема, свого рідного асфальту? Тоді заберіть цей імпортовий і дайте щось їстівне нарешті!.. Але я не бачу, щоб ти виконував свою частину умови, чоловіче. Не бачу, щоб ти ходив до школи, не бачу, щоб ти тримав у руках підручника…

– Купи собі нормальні окуляри.

– Ти ба, яка халепа? Вперше наш відлюдько заговорив по-людськи, а в моїй склянці – жодної краплі спиртового розчину! Офіціант!..

Водячи його в найкращі бари, замовляючи шикарні «перекусони» і неодмінно до них – спиртне, при цьому не дозволяючи своєму підопічному випити жодного грама, Славко є для підлітка малозрозумілим, пов’язаним з дивними людьми, могутнім і всезнаючим квартирантом Ірини Семенівни. Насінг елс.

Тому підліток не вельми квапиться розгортати підручники.

Коли одного разу до нього підрулює Вєталь з паралельного класу з пропозицією шикарно гульнути на цілу нічку (на твоїй території, де ще?), він, недовго думаючи, погоджується.

От і харе! Щоб така класна хаза та й порожняком простоювала, без родаків, без меблі. Буде і аморальна водичка, і до водички. І дівки будуть. З квартирним питанням у нас туго, але ми знали, що ти нормальний чувак.

Психолог сказав би, що він так необачно погодився, бо ніхто ніколи не звертався до нього з подібними пропозиціями, бо в його віці понад усе хочеться відчувати єдиний пульс компанії ровесників, викликати їхнє схвалення і старатися не викликати невдоволення, хочеться мати СВОГО лідера і чинити наперекір дорослим. Психолог сказав би на цю тему ще багато різних мудрих зворотів.

Славко, увірвавшись до їхнього гульбану о першій ночі, нічого такого говорити не став. Схопивши дерев’яну вішалку у формі ліхтарного стовпа, він гарапнув нею в підлогу і пообіцяв гарапнути комусь у голову, якщо територія не очиститься за дві секунди. Застосувавши задля кращої дохідливості весь нецензурний словник студента дев’яностих:

Крапка, яка зупиняє розкорковування пляшок без акцизних марок, а то й взагалі без наклейок, закушування самими шпротами без виделок і кучкування гуртами по закутках з двома старшими принаймі удвічі панянками… ця крапка має метр вісімдесят зросту і вісімдесят кілограмів живої ваги і навіть на п'яну голову не віщує нічого доброго.

Після безславної втечі Вєталя з компанією, посеред всесвітнього гармидеру, приниження й сорому виникає незрозуміле почуття полегшення і вдячности. І щоб їх позбутися, він, поважний господар, який до того реготався разом з усіма, виголошував тости, чокався і щосили стискав у руках шестигранну склянку, не розуміючи, що коїться у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потім… Потім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху.

Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними – Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.

Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.

Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:

– Зараз скину…

– Скидай.

Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.

Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.

– Ти… не боїшся?

– Чого?

– Висоти?

Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі.

– А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів!

– Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся?

– А щоб… щоб страшніше було-о-о!!!

Місто мовчить і гасить покидані де-не-де вогні.

– У мене є для тебе робота, малолітній шибенику, але…

– Дякую.

– Не дякуй. Почекай, поки я оте «але» розшифрую.

– Мені підходить усе.

– А даремно! Ти занадто розумний, щоб тобі УСЕ підходило. Отим твоїм сьогоднішнім мучачо, що варили в тебе на кухні травку (ти не бачив, ні?) – отім усе по цимбалах, вони мислять нижніми півкулями мозку, але я не для того сюди ліз, щоб про них говорити. Ти можеш далеко піти, якщо не…

– Якщо не?..

– Якщо не звалишся з шістнадцятого поверху.

Місто прислухається.

* * *

Андрій ніколи не думав, що Ігор Васильович уміє так сваритися.

Кабінет принишк за чорно-зеленою суворістю інтер’єру; сутінки сполохано прилипли до шиб, знервовано дзеленчала зеленокрапельна люстра, недооцінюючи власної вартісности…

Андрій Шелепінський не міг заховатися, не мав жодного протекторату і не коштував у цьому світі навіть п’яти копійок. Але, мовби наперекір повальному острахові, рідкісний стан внутрішнього супокою огорнув душу, мов лялечку шовкопряда; агресія розбивалась об цю шовкову перешкоду, як комарі об лобове скло автомобіля; очі все бачили, вуха все чули і – жодної реакції.

Андрій ніколи не думав, що можна дивитися на себе здалеку, з іншого виміру, і жаліти себе тутешнього…

– Два роки! – увірвалося до свідомости й ілюзія захищености зникла. – Два роки у неї не було нападів, і я вважав, що вона вилікувалась! Що трапилося сьогодні, скаже мені хто з вас чи ні?!

Коротко стрижений чоловік з кульчиком у вусі не знаходив собі місця у власному кабінеті і мав на те причини.

Остап стояв осторонь, копирсаючи тапком килима, і – що не характерно для нього – мовчав. Андрій не став чекати повторного запитання.

– Я хотів її налякати і сховався в коморі. А коли вона увійшла до кухні, я вискочив звідти… Тоді це й сталося.

– Налякати? Ти хотів…

Він підійшов до Андрія впритул. Подумалося, що таким він, напевно, бував після складних, тривалих операцій: змучені тіні на чолі, жорстка лінія губ, очі… світлонепроникні, чорні.

«Зробіть це. Скажіть, що ви про мене думали весь цей час. Вдарте. Виженіть мене врешті-решт і змініть код, щоб я не зміг повернутися. Бо я не знаю, чого від себе чекати. Направду не знаю». А слідом інша, ще крамольніша думка: «Цікаво, чи він п’є? Цікаво, чи можуть хірурги обходитися без цього?»

– …налякати? – після важкоперетравної паузи закінчив лікар і потер перенісся.

Холодним видався цьогоріч серпень. Бо інакше якого б дідька Андрієм почало трясти? Не від низького ж гемоглобіну, справді…

– Два роки тому вона так налякалася, що в реанімації вже не знали, чим її колоти…

Може, від того, що стоїть босоніж на паркеті, так і не навчившись ходити в тапочках?

– Тоді якраз померла її мама…

А може, від нездатности переінакшити світ і своє призначення у цьому світі?

– Я їхав додому машиною і голову ламав, як би це обережніше їй сказати про те, що сталося, а виявляється, вона про все дізналася сама, і з нею почало коїтися щось ненормальне…

– Будь ласка!..

Лікар підвів очі.

…Після тяжкої виснажливої операції. Щонайменше – зі смертельним кінцем.

– Будь ласка, вибачте мені, – сказав Андрій.

А що він мав іще сказати?

– Забирайся, – шпурнув лікар Андрієві в лице і попрямував до вікна. Огорнутий сутугою, мов лялечка шовкопряда. Недосяжний для цього виміру.

Краще б ударив.

Андрій рушив до порогу. Здається, Остап перестрів його і почав щось торохтіти, але, може, то лише здалося. Андрій переступив поріг і зачинив по собі двері.

На нижній сходинці передпокою сиділа Віра і всерйоз примірялася чорним маркером до білої стіни. Уздрівши його, шарпнулась і сховала маркера за спину.

Довго, напевно, примірялася, чекаючи, коли хтось змилостивиться і вийде. Хай навіть нагримає, але вийде з того забороненого світу під моторошною назвою КАБІНЕТ.

Самотня королева, не вільна навіть на свій розсуд порозмальовувати стіни. А навіщо тоді білі стіни, якщо по них не можна малювати?

– Гарний перстень, – присів він, опиняючись нарівні з нею, – ніс у ніс, очі в очі. Вигнанець і королева.

– Та так, – здвигнула плечима, крадькома милуючись простою каблучкою з пластмасовим камінчиком. – Стасик подарував, – додала спишна.

– А він хто, твій Стасик?

– Він не мій, – закопилила губу. – Просто Стасик.

– Тоді переказуй просто Стасику привіт від мене.

– Угу. А можна, я і Ляні передам? Ми з нею на мроже ходим.

– На морозиво? Можна. А… Стасик з вами теж ходить?

– Та де, – махнула вона рукою як саправжня жінка, і презирливо пояснила: – У нього горло.

«Бідний Стасик. Лишитись без морозива та ще й з горлом».

– Ну, я пішов…

– Угу.

Здається, все. Він подумки окинув простір навколо себе. Тільки тепер зрозумів, ЩО в цьому домі було не так: жодної живої чи неживої рослини, жодної непотрібної дрібнички чи прикраси. Незавершеністю, необжитістю, незатишністю ця квартира нагадала йому його власну, де, звиклий до кожного порожнього кутка, він багато років поспіль прокидався з відчуттям, що тут все не так, як мало би бути.

Акваріумом без водоростей видалася йому квартира його батька увечері останнього дня серпня. Акваріумом з маленькою золотою рибкою, яка не любила хробаків і якій інколи бракувало повітря.