Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган.

Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, – то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати.

Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу.

Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак – до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця.

Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув.

Андрій встає і зашторює всі вікна.

Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює.

Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою.

Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів.

Він стомлюється слухати маму і заплющує очі.

Коридор знову змінюється. Тягнеться до нього, але втікати не хочеться. У руці, якою він відбивається від коридора, звідкись папірчик. Дивний папірчик.

Який він дурний! То ж гроші.

Йому душно. І сухо. На язиці, на губах. Тріщини. Слини нема.

Дивно.

Страшно.

Раптом світ починає рухатися, хитатися. Заважати йому спати.

Кольорова віхола. Ні, просто багато звуків. Ненормально якось. Незвично.

Губам стає холодно і вогко. Він злизує краплі. Ще і ще.

– ІДІОТ.

Хто це каже? Ні, нема сенсу. Спи.

Рот крапля по краплі починає наповнюватись. Талим снігом? Але ж літо…

Крапля по краплі. Сходинка за сходинкою. Куди?

– ПОВНИЙ ІДІОТ.

Знову ота ненормальність. Кольоровий голос. Всюдисущий. І вода. Він мусить її ковтати. Але це боляче – ковтати. Не треба.

Голова як у пастці: не повернути, не відсунути. І знову повний рот води. Неможливо не ковтати.

Він пробує підняти повіки. Вони злиплись. Як у того, хто довго плакав. Він плакав? Не може бути. Ні, таки плакав.

Очі розплющуються. Бац. Піпетка, а трохи далі – лице. І усмішка.

Кольорові слова. Кольорові етикетки соків. Соки валяються просто по ліжку. Який тобі? Цей чи цей?

…Його рятує квартирант Ірини Семенівни. Утретє. Звиклий бачити Андрія щодня у дворі, той завважує, що його ніде не видно. День не видно, два не видно.

Сусіди знизують плечима.

Шелепінські? Ні, не здибали.

Хоча… маму, здається, бачили.

Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки.

Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє.

Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту – після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, – він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає.

Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва!

Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою.

У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився?

– Я не медик, – вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. – Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні.

Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку.

Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом.

Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах.

Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди.

– Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали.

До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом – самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок.

– Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є.

Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко.

– Та-ак, – присідає поруч студент. – Знову бар'єри?

Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре.

– Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім – три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм?

– Я дуже смішний? – вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій.

– Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі?

Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір.

– Куди вже наніч виходити? – з надією звертається він до студента. Але той невблаганний.

– Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею.

– А хіба це не так?

– Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився – мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив – уперед.

Вони разом переступають і цей бар'єр.

– І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові душу, – каже наступного дня студент, витягаючи зі своєї кишені купюру. – Не погулявши перед цим як слід.

– Викинь.

– Ого, як ми грішми розкидаємося.

– Дай мені, я викину.

– Стоп. Послухайся майбутнього психолога. Дозволь собі якусь дурницю. Будь-яку. Ну, що ти давно хотів купити, але не міг? Але щоб на всі гроші.

Зрештою, вони з'їдають у кафе весь тижневий запас морозива.

* * *

Після обмивання першої, «нічогенької», за словами Славка, зарплати в неділю, на ранок Андрій був не здатен до героїчних вчинків. До негероїчних – теж. Тому сподівався, що заняття пройде мимо його хворої голови навшпиньках.

Вітальня зустріла його мертвою тишею та опалими листками різнобарвних літер. Ураган позривав їх і позмітав долі, і, здається, Андрій знав цей ураган в обличчя.

Не те, щоб йому було шкода розмальованих картонок. Він шкодував часу, потрібного для відвоювання втрачених позицій.

Він вийшов до передпокою і відчув, що йому шкода й однієї знайомої королеви, яка невиразно майоріла в глибині сходів. У тіні старшого брата.

– Віра більше не хоче мати з тобою нічого, – процідив Фанат замість привітання. Зализаний, блідолиций. Готовий зірватися кожної миті. – Можеш дочекатися батька і звільнятися.

Як чесно, то Андрій розгубився. Починалося те саме, що примусило його попередницю забратися геть. Бойкот. Мусив бути готовий до нього, проте не був.

– Але почекати тобі прийдеться за вхідними дверима, в нас тут не притулок для бомжів.

Він спробував уявити, як могла відреаґувати на подібне дипломований психолог. Стримано, усміхнено, пропонуючи всім заспокоїтись і поговорити. Себто, як належить реагувати мудрому висококваліфікованому спеціалістові.

Андрій мудрістю зроду не страждав, а висока кваліфікація йому не загрожувала, позаяк не мав навіть найнижчої.

– В тебе критичні дні, хлопчику, чи просто болить зуб?

Вислів «щелепа відвисла» не зовсім точний. Відвалилась.

Андрій, не гаючи часу, звернувся до дівчинки:

– Віро, ти обіцяла показати мені останній малюнок, той, що з каченятами. Там ще озеро посередині, ну?

Слабенька надія перетягти її на свій бік згасла: вона дивилась на нього згори, крізь поручні, і… вперто залишалась у чужій тіні. Справді, хто їй Андрій Шелепінський, коли поруч – брат?

– Йдемо, Віро, – подав їй руку Фанат. – Бо він зараз і тебе почне ображати.

І, повний праведної зневаги, Остап покинув разом з сестрою поле битви.

«Здається, ти програв… репетиторе», – виніс собі вирок Андрій і тільки через дурну впертість, яка все свідоме життя не давала йому спокійно жити, голосно і чітко мовив, звертаючись до спорожнілих східців:

– Втікаєш, Остапе, сестрою прикриваєшся? А без сестри до мене побоявся вийти. Що я?! Ти свого батька боїшся. Можу побитися об заклад, що ти ніколи не заходив до батькового кабінету без дозволу. Лячно, чи не так?.. До речі, все хотів тебе спитати, що ти там робиш зі своїми песиками? Збуджують вони тебе, чи що?

Одне можна сказати: блідим він більше не був. Злегенька кумачевим – так. І все. А за задумом Андрія, ці слова мали б його доконати, роз’ярити, завдати нищівного удару.

– Що ти сказав, повтори? – повільно переставляючи сходинками ноги, перепитав Остап.

Хоча ні. Погляд – ніби хто штукатуркою прикрив. Що в глибині – не розбереш.

– Песики – песиками, а кабінет – ось він, рукою подати, – правив своєї Андрій, йдучи до кабінету. – Дивись, я спокійно заходжу, запалюю світло… одну хвилинку… спокійно сідаю собі в крісло господаря, можу навіть ноги на стіл покласти, ось так. За всього цього я певен, що ти обов’язково донесеш на мене. Але я не боюся. А ти? Боягуз ти, Остапе.

Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка.

– Відійди, – прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку.

Чи він нічого не чув про провокації?

Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?!

– Віро! Віро, ти де?! – крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей.

Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет.

– Віро!

– Відчини, придурок!

– Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе…

На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук.

– Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема!

П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду.

На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи.

– Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!..

Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині.

– Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти!

Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина.

– Пропали твої песики, – відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.

Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.

– Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!

Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.

Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт.

Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету.

– Добридень, Ігрре Васильовичу! – голосно привітався Андрій, так, щоб почули за дверима. – Ви сьогодні на годину раніше!

У кабінеті запанувала могильна тиша.

– Було мало операцій, – повільно відказав лікар. – А ви тут… як?

– Помаленьку.

На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима.

«Невже і в мене такий вигляд?!»

– Нічого не хочу чути! – категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. – 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці.

– Не відправиш, – крізь зуби мовив Фанат.

– Хто сказав, що ні?

– Не відправиш! – викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю.

Лікар блискавично зник у кабінеті.

Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним.

– Я не можу дістати до стелі.

– Що?

– На стелі тоже є песики.

Андрій байдуже відповів:

– Треба казати – теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено.

І вийшов.

…Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини.

Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.

…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили.

– Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу…

– Червоний, з рогами і без хвоста.

– Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок.

Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити.

– Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав – на двох. Я тобі дам – на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш.

– А за що я житиму?

Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить:

– Повбивав би.

– Кого?

– Довго перераховувати.

Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу.

– А що буде, як я не дотримаюсь угоди?

– Скину з шістнадцятого поверху.

Ліфт вперше в його житті рушає догори.

Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси.

* * *

Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх:

– Він вчора так сміявся, так сміявся…

– Хто?

– Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія…

– Де він?

– Хто?

– Та Остап.

– Лежить. Він так кричав на Марію, бо вона принесла їсти… Вони кажуть, шо він курив. Але він не курить, точно-точно.

– Може, вони казали – обкурився?

– А ти жвідки жнаєш?

– Спускайся вниз, я зараз.

Так. Потрапити до Остапа через двері бачилося нереальним, тому Андрій вдався до манівців – через балкон, який тягнувся впродовж усього поверху. У такий спосіб з однієї кімнати можна дістатися до всіх інших.

Балконні двері в Остаповій «буді» виявились не зачиненими, і Андрій тихенько шмигонув досередини.

Фанат лежав на дивані й читав. Здається, Гарі Гарісона. Фанати і книжки? Що коїться?

Загледів його – стрепенувся, напружився, зціпив зуби, погляд – як голки дикобраза. Міг би – прошив би наскрізь. Але дикобрази – вільні тварини, їх не прив’язують крапанками до штативів. А цей мусив лежати, та ще і в оточенні симпатичних бультер’єрчиків у бантиках, сережках, капелюшках і шаликах. Постаралися вони вчора з Вірою на славу.

– Тебе прислав тато? – процідив крізь зуби, мов юшку, Фанат.

– Я сам себе прислав, поштою. Є така голубина пошта.

– Чого тобі треба від нас?

Хороше запитання. Є одна, так само хороша, відповідь, але вона тобі не сподобається, хлопче.

– Я до вас не напрошувався. До речі, як тобі подобаються наші з Вірою художні здібності? Не чую захоплення в голосі?

– Я Віру не виню: вона ще мала і потрапила під твій вплив.

– Не виниш? Який ти добрий?! Вона ж твоя сестра, а про тебе сміє говорити лише пошепки. Сюди заходити вона боїться, до батькового кабінету – теж, що ви з нею робите, врешті-решт? Думаєте, як виділили їй цілу кімнату, набили згори донизу забавками, вона має стрибати і в долоні плескати?

– При чому тут я?!

– A-а, то я потрапив до сусідів? Сусіди тут справді ні при чім.

Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку.

Андрій подумав, подумав – і однією фразою добив лежачого:

– Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху.

– Що?!

– А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті.

Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном.

І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов.

Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити…

– Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться…

Як кажуть фанати: а при чому тут я?

– Ігоре Васильовичу, він не розколовся.

– Тобто?

– Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові?

Лікар почухав перенісся.

– Ну і?..

– Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови.

– Значить – могила.

– Заасфальтована і покрита бетонними плитами.

– Тоді мені треба тебе вигнати.

– Хіба хочете – мусите.

– Чи ба?! Як щодо обіду? Не тут, – випередив він Андріїв жест, – десь далі від цього дурдому. На роботу я вже не потраплю, то, може, за обідом когось із своїх здибаю. Як тільки прогулюєш, так одразу комусь на очі попадешся. Шефові, наприклад.

– Не знаю, як у вас, а в мене робота тільки починається.

– Прогуляй.

– Не знаю, що шеф скаже.

– Не вмре.

– Так гадаєте?

– Скажеш, як я: порушення відтоку в системі базилярної вени. Коротко і ясно.

– Як я сам не здогадався, тлумок?

– Вчися, поки я живий.

За жартами вони незчулись, як опинились на вулиці, спокійній і затишній, власне, як і весь район. Байдужій до своїх і чужих. Далекій від значущости найординарнішої події у світі: походу до кафе сина з батьком.

«Ти маєш глузд, тлумок?!»

– Я… не можу.

Вулиця завертала за магазин, і лікар майже обійшов його, перш ніж помітив, що співрозмовник відстав.

– Ти щось сказав?

– Я не йду… обідати.

Магазин називався «Молоко» і був закритий на ремонт. Нерентабельний.

– Чому не йдеш? Не голодний? Можна просто посидіти…

– У мене це саме… порушення… Ви знаєте, яке.

Коли магазин відкриється, буде називатися «Анатолія», чи ще якось, по-сучасному. Звичайне «Молоко» тепер не котирується.

– Порушення відтоку?

– Саме так.

І в цьому магазині буде повно продуктів у гарних яскравих упаковках. Вибирай, що хочеш.

– Може, ти правий: ти працюєш, я тобі плачу, – нічого більше. Але… шкода. Направду шкода.

– То в мене відгул?

– Навчив на свою голову. Добре, я пообідаю сам. Іди.

Одна лишень біда: таким, як Андрій Шелепінський, дорога до такого магазину заказана. Навіть, якщо вони матимуть цілу кишеню зелених. Бо і зелені, як всі на світі гроші, рано чи пізно закінчуються. А дармові гроші ще й приносять нещастя.

…Йому ті самі тринадцять. Мама повертається після тритижневої відсутности так, ніби минуло всього три дні. Засмагла, яскраво вбрана (кольорів не зміг опісля пригадати), молода, дещо округлена. Щаслива? Вузьке карбоване золото на безіменному пальці правиці…

– Чого ти не прийшов? Ні на забаву, ні на вокзал? Я посилала тобі записку, що ми їдемо на море. Ой, як несподівано все сталося: нам подзвонили і дали годину на збори… Вариш зупу? Молодець… Вже потім я вивідала, що все спланував Іван, щось на зразок медового тижня… сюди треба ще перцю… А ти не прийшов! Я ж чекала!

Минає третій тиждень, відколи він її не чекає.

– Все мовчиш? Ой і важко тобі буде в житті! Добре, я припускаю, що він тобі не подобається, не тобі з ним жити, але мене міг би привітати, я ж твоя мама, як-не-як. О, як чисто! Не пропала моя наука.

Минає третій тиждень, відколи він намагається забути, що в нього є мама.

– Ну, чого б то я стояла стовпом! Ходи до мене – покажися. Ти немовби змарнів. Як каже Іван: забагато свободи гірше шкодить, ніж замало. Якби ти знав, як я за тобою скучила! Ну, розповідай: як життя, як… ой, зупа збігає, треба скрутити газ, хіба ти не бачиш?

Минає третій тиждень, відколи він заборонив собі скучати за нею.

– Що ж це я! Я ж стільки всього тобі попривозила, а сиджу і язиком плещу! Там все набагато дешевше, я як дорвалася до базару… дивись, правда шикарно? Але Іван обіцяє, що невдовзі викоренить з мене цю звичку купувати дешеві речі. Та облиш ти цю зупу, подивись на подарунки, я для кого старалась? Та й на мене подивись. Зрештою, не бачились… м-м… скільки ж то ми не бачились?

Він прикушує язика і щосили помішує кипляче варево. Щоб не заплакати.

– От вперта дитина! Невже тобі ніскілечки не цікаво, як я провела цей час, як я почуваюсь у цій… у новій ролі. Не цікаво, так? Ніколи не думала, що виховала егоїста. Повернись, сядь! Сядь, кажу тобі! Андрію, я не знаю, коли я ще виберусь до тебе, все залежить від того, як я почуватимуся, хоча лікарі запевняють, що хвилюватись нема підстав, але сам розумієш, не маленький, – вік вже не той. До речі, в мене буде хлопчик, твій брат. Андрію, ти слухаєш мене? Ти більше ні в чому не будеш обділений. Іван і я… ми… одне слово, прощавайте, злидні. Чуєш, що я тобі кажу? Я за цей час неначе вдруге народилась на світ. Тобі цього не зрозуміти, поки ти не відчуєш на собі…

Він прикушує язика і чимдуж затискає долоні між колінами. Щоб не розсміятися.

– Дивний ти. Замість того, щоб радіти, що життя налагоджується…

Він не витримує.

Ліфт ледве повзе, життя продовжує пиляти троси, а тому, хто сидить всередині кабіни, кажуть: радій!

– Ти… ти не запитала, як я.

– Ти ніколи про себе нічого…

Він підіймає голову. Мама замовкає.

– Бо ти ніколи не питала. А я… я завжди боявся тебе тривожити чимось своїм, бо ти й так постійно тривожилась, постійно плакала, а я почувався винним… але я не хочу зараз зіпсувати тобі…

– Ти вже зіпсував, – мама зривається з місця і знервовано ходить по кухні. – Хто тебе просив нагадувати мені, хто? Ти заздриш мені? Ти хочеш, щоб я все життя скніла в цій… язик не повертається назвати її квартирою? Чому, як тільки небо прояснюється, завжди знаходиться благодійник, який не може тобі цього пробачити! Але щоб мій син?! Чого тобі ще треба, га?! Я в твої роки про такі гроші й не мріяла, ось, тримай! Чи може, мало? Купуй, що хочеш, ходи, де хочеш, – повнісінька свобода, твої однолітки навіть не мріють про таке! А ти… ти навіть «дякую» не кажеш. Все життя я жила заради тебе, і що отримала натомість?..

Ліфт, крекчучи, зависає на одній волосині.

– Я не просив мене народжувати.

– Що?!

– Забирай все це… і гроші, мені від… нього нічого не треба.

Твоя наука, мамо, пам'ятаєш, коли ти відмовлялася від моїх харчів?

– І не приходь…

Він хоче додати: з його подарунками не приходь, але хтось закидає на його шию зашморга, і він змовкає. А може, й не хоче нічого додавати. Занадто пізно вона прийшла. Він уже навчився жити без неї.

Коли вхідні двері зачиняються, грюкнувши об одвірок, ліфт зривається з шістнадцятого поверху і падає на дно шахти.

Життя вмиває руки і поправляє чорні окуляри.

Він сповзає на підлогу і довго не може вирішити, куди нині краще майнути зі Славком: на озеро чи в гори? Він обмацує цю проблему з усіх боків, обертає і так і сяк, поки світ не починає кружляти довкола різнобарвними колами.

Залишок дня і цілу ніч він пролежить з температурою під сорок.

Неоголошена війна тривала. Понад те, був саме розпал війни, Андрій же ставився до неї з непростимою необачністю.

– Ти жакриваєш сонце, – сказала Віра Дудій, малюючи зайчика з вухами, значно більшими за нього самого.

Андрій слухняно перебрався на другий бік дивана. Знемагав від неробства, але відірвати її від усіх цих зайчиків, котиків та інших тварючок вже навіть не старався. Хай дитина малює. Кому від цього зле? Щоправда, совість невиразно нашіптувала про дармові гроші, які буцімто до добра не доводять, і він мусив бодай зрідка її задобрювати.

– Спробувати собі, чи що?

Впевнено взяв чистого аркуша і не менше впевнено… скажімо, чорного олівця. Міс Зосередженість глипнула на нього з-під густої гривки, яка за законами останньої моди звисала майже до кінчика носа, але хай спробує хтось її підстригти!

– Що б то таке намалювати, гм?..

Не випускаючи з руки трьох олівців, дівчинка поправила гривку, щоб краще бачити.

Андрій вмостився зручніше, ще раз мугикнув для хоробрости й почав малювати слона. Те, що це слон, він здогадався хвилин за десять, коли виявилося, що ноги… гм… що таких товстих ніг у собаки бути не може.

– Шо то таке? – забувши про зайчика, нахилилася над його епохальним творінням Віра. Нехай дитина повчиться, хіба йому шкода?

– Як тобі сказати…

– А де хвіст? – як художник художника запитала вона.

– Спочатку намалюю хобота, а потім…

– Якого хобота? У коняки не буває хобота.

Овва! Так глумитися над його слоном… «Заздрить», – вирішив Андрій і сказав:

– У моєї буде, не пхайся.

– Дай сюда. Я тобі покажу, як треба малювати.

Віра схопила його шедевра, а забутий зайчик впав під диван одновухим. Теж, либонь, не витримав наруги.

– Треба казати: сюди. Віддай, я сам впораюся.

– Ти дурний! Ти не вмієш!

«Ще й як заздрить!»

Андрій кинувся рятувати свого первістка, але заздрість зрештою погубила його, як губить усе в цьому світі: собако-слон-коняка скінчила життя, роздерта навпіл. Краще вмерти, ніж бути спаплюженим!

– Бачиш, бачиш, шо ти наробив! Я більше не дам тобі малювати! Ти жовсім-жовсім не вмієш.

Вона обома рученятами схопила теку з чистими аркушами зі столу і притиснула до грудей. Надутий індичок з жовтою гривкою.

Андрій відчув, як його совість покрутила пальцем біля скроні. Доведеться втішати. Але як їх втішати, цих художниць з королівськими замашками? Це знають хіба що художники. Або королі.

Андрій Шелепінський же не був ні тим, ні іншим. Він був…

«Не треба про це…», – втрутилася совість.

«Не буду», – пообіцяв він. Наразі…

– Бачиш, як то недобре, коли ти не хочеш вчитися. Я тебе вчу, а ти не слухаєш, і я незабаром почну, як ти, тупотіти ногами і кричати, що ти дурна.

Індик зарозуміло підніс голову, не вельми переймаючись його справами.

– А знаєш, що тоді твій тато зі мною зробить? Бачила, може, як пані Марія розкачує тісто на вареники? Ось так і твій тато… розкачає та й виріже з мене всі оті літери, яких я не здатен тебе навчити. І правильно зробить.

Зовсім-зовсім не переймався, лише моргав, розчісуючи віями гривку.

– А я знаю, як зробити, щоб твій тато нас похвалив: і тебе, і мене. Не віриш?

Але не втікав – човгався на дивані, бурмосився, пхикав, але не втікав.

Добрий знак. Проклята совість.

– Все дуже просто: ти малюватимеш, а я вчитиму твоїх звірят говорити. Дивись: ти намалювала цих каченят. Їх троє, і всі вони німі. А зараз… зараз кожне каченятко каже «кря-кря», і всі вони тепер можуть один з одним балакати. Беремо інший малюнок. Гм… Їжачок. А як у нас їжачки балакають? Хау ду ю ду, містер, чи… А, згадав. «Пхе-пхе»! Бігтиме наш їжачок лісом і проказуватиме: «пхе-пхе». Ось!