Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Місяць третій

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. По трьох тижнях нидіння в чотирьох стінах Андрій ладен був розцілувати свіже повітря, попри те, що воно наскрізь було просякнуте морозцем.

Учора випав перший, несподіваний сніжок, і сліпучо-блакитне сонце дивувалось, як він дотепер ще не розчинився, якщо воно лише тим і займається, що зрання освячує землю благословенним світлом.

Примиривши осінь саму з собою, листопад спочивав на лаврах прощення, супокою і благодаті, сторожко поглядаючи на світ гостроокими кетягами горобини, чистячи до блиску небо, питаючи людей, чи вони приготувались до зимівлі, і нетерпляче та захоплено виглядаючи зиму.

Місяць листопад. Зрадник осени. Відданий бой-френд зими.

Андрій пригадав застій, що панував у його житті останнім часом, і порахував гроші, що залишилися. Негусто.

Скоро, дуже скоро доведеться шукати роботу. І все буде, як колись.

Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці.

А на, маєш! Розмріявся.

– Сідай.

Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав?

Лікарня похмуро височіла на пагорбі.

Сіро, непривітно, казенно.

Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац.

Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору – білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і – Андрій нарахував – три відеокамери під стелею. На посту – комп’ютер з усіма прибамбасами.

І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище.

Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні.

Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини – чесної, не лінивої – чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя.

Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків?

Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати.

Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником.

Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи.

Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут.

– Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала!

Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?..

Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі.

А він вважав, що запалення легенів – найгірша з хвороб.

Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені!

– Втікаєш?

Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик – все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав.

– Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф?

«Місяць і три дні».

Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути.

– Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося?

Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце.

Кат знав свою справу досконало.

– Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається?

Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць.

З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову.

Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою.

– Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою.

– Навіщо? – зрештою, видихнув Андрій.

– Як «навіщо»? Що значить – «навіщо»? Ти…

Щось оглушливо запищало на всю палату.

– Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.

Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.

Андрій ніяк не міг відсапатись.

Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.

– Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.

– У вас тахікардія.

– Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.

– Я не можу… якщо з вами щось…

– Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».

Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.

Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.

Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?

А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?

За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.

– По-твоєму, я… – батько стривожено пригладив вуса, – не маю права знати?

Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:

– Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, – он пилюкою припадає…

– Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?

Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.

– Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?

Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.

– Я не знав… що ти існуєш.

– Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.

– Але тепер знаю, – голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, – і я маю кілька запитань.

– Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.

– Не випендрюйся.

– Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…

– Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.

Деякі теми… Круто.

– Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.

Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.

«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»

– А якщо я скажу, – обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, – що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?

– Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?

Батько відповів контрзапитанням:

– Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?

– Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? – Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. – Я не довіряю ВАМ.

– Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.

– Аякже!

– А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. – батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. – То ж була… твоя бабця!

– Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?

Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю.

– Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?..

– Навіщо ви мені здалися, – Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, – через вісімнадцять років?

Батько зачаровано похитав головою.

– А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід?

– Зі страху, – швидко і не подумавши бовкнув Андрій.

– А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька. Впевнений, що любив».

– Коли хтось пристає до тебе з ножем, якось не дуже задумуєшся над тим, що пишеш. – І враз, благально: – Можна, я вже піду?

– Втікаєш? – хижо усміхнувся батько. – Далеко не втечеш. Не надійся.

– Чому далеко? Йду шукати собі роботу.

– Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати?

– Ані копієчки.

– Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм.

– Вже відтепер почну боятися.

– І правильно робитимеш.

…«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» – спитала совість.

«Не зміг».

…Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила:

– Люда виходить на зміну завтра.

Щоб вам добре було!

– До побачення, – промимрив він і прожогом вилетів за двері.

Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш?

Отже, завтра. О’кей!

– А шо я жроблю? Папка погана.

– Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай.

Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи.

Сказитися можна!

Андрій і собі хутко нагнувся над розмальованими аркушами, що швидко намокали від талого снігу.

– Дякую, – сказала пані Марія, приймаючи від нього малюнки, а коли підняла очі – схопилась рукою за груди. – Як добре, що я вас зустріла, Андрію! Одна моя знайома…

– Чай з малиною?

– Що? А, ні, не та, інша знайома, має біду зі своєю онукою…

– А ти жнаєш, де я тепер малюю: в КАБІНЕТІ! Бачив, бачив мої малюнки?!

– Хто б то на твої малюнки дивився на тверезу голову! – буркнув Остап і звернувся до Андрія, скалячи зуби. – Знаєш, я все-таки добився, щоб ніякого дня народження мені не справляли.

– Стривайте, діти. Беріть теку, йдіть догори і зачекайте мене біля входу… Так ось, Андрію, донька цієї моєї знайомої півтора року, як у Італії, а дитина сидить на шиї у бабусі. Перейшла в другий клас. Ніби непогана дитина, але зовсім не хоче вчитися. Не примусиш ніяк. Вона вже хотіла йти просити якусь вчительку, щоб посиділа з нею позаурочно, але якщо дитина уроки прогулює, то як її примусити піти до школи позаурочно? Моя знайома має артрит, вона не може за нею гасати. Я й згадала про вас. Гроші вони мають, дочка висилає і висилає, а що з тих грошей, як дитина зовсім від рук відбилась? То як, ви згодні?

Чи згоден він?

– А чай з малиною в них є?

…Неподалік лікарні Андрій побачив телефон-автомат, підійшов, вставив карточку.

– Слухаю.

– …

– Слухаю!

– Я хотів вам сказати…

– Це ти, Андрію? А я тут Вірині малюночки розглядаю. Сила! До речі, я збираюсь їм розповісти про тебе…

– Я справді хотів вас убити. Дуже хотів. Ще з дитинства мріяв. Думав над цим день і ніч.

– Всього доброго!

– Чекай! Ти справді ненормальний. Я теж хотів убити свого батька, коли він кожного знайомого, не кажучи вже про нас з мамою, вперто переконував, що з мене не вийде нічого путнього. Я ніяк цього не міг йому вибачити. Але не сподівайся: мене ти так просто не позбудешся. Наступного разу придумай щось направду страхітливе.

…Андрій тримав у руках слухавку і не помічав, як до нього підійшла його Доля, скинула прибите пилюкою дрантя, відклала убік милиці, озирнулась… Такий передбачуваний світ раптом постав перед Нею рівнянням з багатьма невідомими, які здатні набувати значень в діапазоні від плюс до мінус нескінченність.

Поруч шуміло перехрестя, і чотири дороги розходились навсібіч, а Вона все озиралась, не знаючи, якою дорогою піде. І видно було, що Вона ще зовсім молода, і сонце здивовано осявало Її, дивуючись, чия це Доля стоїть в задумі на перехресті.

«Ніщо хороше не може тривати довго», – нарешті заспокоїв себе Андрій, опускаючи слухавку.

«Угу. Колись ти постарієш і помреш… або помреш ще до того, як постарієш, але яка це, по суті, велика ДРІБНИЦЯ», – заперечив він сам собі, рушаючи до перехрестя.

Лютий 2000 – вересень 2001.

Анна