Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Він запхав їй до кишені п'ятдесят баксів. А може, треба було сто?

Лікар огледіла майданчик перед дверима реанімації, два театральні кріселка під стіною, видиму частину коридору, сказала: „Почекайте“, пішла, досить швидко повернулась і віддала йому гроші.

– Нічого не вийде. Не той варіант.

Тепер йому майже те ж саме сказала медсестра, яка вийшла зачиняти двері на ключ:

– Ви все ще… Скільки ж ви чекаєте?.. Не сердьтесь, будь ласка. Якби ви знали, як нас тут усі дістають: і з міністерства, і з облздороввідділу дзвонять, і погрожують, і нахабно завалюють сюди, в одязі, у брудному взутті, ніби чим більше нароблять галасу, тим швидше хворий встане і піде. Дивні люди.

Вона так вимовила оте „дивні люди“, що він, вимучений нестерпним чеканням, зморений і роздратований, глянув на неї… і собі усміхнувся. Не хамло, не дебіли, не худоба. Просто дивні люди. Кумедні люди. І нема чого лаятись, сердитись, ображатись.

…Нічого звичного. Нічого, що примусило б його підійти до неї десь на дискотеці й запросити до себе на квартиру. Навіть, коли б вони залишилися удвох на безлюдному острові. Не його стиль. Не його система координат.

Схоже, вони однолітки, а йому імпонують молодші; мабуть, вища на якийсь сантиметр, але для його „еґо“ це питання суттєве; правдоподібно вона – збитої комплекції, а не тонкокістної, в синьому костюмі, який ховав фігуру, і капцях на босу ногу. Волосся кольору темного пива, підняте догори і пришпилене штукенцією, яка сповзала, і вона щораз машинально поправляла її. Обличчя округле, з великими очима і губами. Відкрите, без загадок, без таємничих тіней, ще й густо всіяне веснянками.

Не його тип обличчя однозначно.

Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів.

– Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати.

Як ще їх просити?

Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють?

– Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили.

І зникла за непрозорими дверима.

…Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись.

Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим.

Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось?

Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі?

Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними?

…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин – лікарня – дім. Нічого“.

Подумав і дописав: „– 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити.

…Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний.

Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця.

Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.

– …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую.

– Ви вже про це питали. Пішки.

– В нуль годин двадцять хвилин за місцевим часом в погоду, не зовсім придатну до піших прогулянок, так? Знову не чую.

– Я свою роботу виконав і міг іти куди завгодно.

– А чому ми не захотіли переночувати у потерпілого, який в нуль годин вісімнадцять хвилин пропонував нам залишитися?.. Мені купити слуховий апарат?

– Не хотів.

– Чому ж тоді о другій нуль три ми вернулися до дому потерпілого?

– Ви можете не звертатись до мене в першій особі множини?

– Ой, які ми грамотні? Перша особа множини. А огріхів наробили до біди і трохи.

– Я не робив… огріхів.

– A-а, то так все було заплановано: покрутитись біля будинку півтори години, почекати, поки всі заснуть, піднятися на другий поверх, зробити свою чорну справу, спуститися і… тут, як назло, до передпокою заходить Троцишин Антон Федорович, який о другій нуль три (всі свідчення, як бачите, напрочуд точні) закрив гараж і зайшов поставити квартиру на сигналізацію, отже, заходить він і бачить нас посередині холу. Що робимо ми? Зметикувавши, що він з перестраху не розбере, чи ми щойно увійшли чи збирались виходити, ми знову підіймаємось нагору, розігруємо плач і скрегіт зубів…

– Я нічого не планував, не робив ніякої чорної справи, я вже все розповідав!

– Розповідали, аякже. Що змерзли і завернули погрітись, аж раптом почули підозрілий шум і побігли подивитись. Мовчки і не відповідаючи на досить здивований вигук свідка.

– Вигук – не запитання, на нього не обов’язково відповіда…

– Ви – садист, Шелепінський Андрію Ігоровичу, рафінований садист, який заздалегідь купив ножі, може, ще навіть не вибравши жертви, але винюхуючи її у величезному місті і чекаючи нагоди! А може, у вас був вагомий мотив? Для двох ножів повинен бути досить вагомий мотив… Так на чому ми застрягли? А! Ми застрягли між дванадцятою двадцять і другою нуль три двадцять дев’ятого вересня дві тисячі першого…

– Я не купляв ніяких ножів.

– Отже, все решта ми не опротестовуємо? Залишилось з’ясувати, де ми взяли ножі. То де ми взяли ножі? Не чую.

– Я не…

– Так-так.

– Мені треба подумати.

– Над чим?.. Ми знову занадто тихо мовчимо.

– В тому, що ви розповіли, є щось не… неправильне, але я не можу тут думати. Мені треба вийти звідси.

– Ого, як круто! Навіть герої американських бойовичків такого собі не дозволяли.

– У них є адвокати.

– Ав нас є півтори години ночі, на яких ми не маємо ні алібі, ні путящого пояснення. Так чим ми займались між?..

– Коханням. Чим ми ще могли займатись вночі та ще й півтори години…

– Не перегинайте палиці, бо… Що таке? Я просив мене не турбувати.

– Ігоре Петровичу, там – адвокат.

– Хто?!

– Адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського.

– Та-ак…

Адвокат має вигляд колгоспного їздового, поквапцем перебраного на голову екзаменаційної комісії, в окулярах, з лисиною і з паперами, в яких, на перший погляд, мало що тямить.

Андрій, за все своє неповторне життя не маючи справи з адвокатами взагалі і з цим адвокатом зокрема, вирішує не цуратися добрих фей, що з’являються у потрібний час з потрібними чарівними паличками в кейсах. Навіть якщо ці феї дико схожі на їздових.

Після двох діб маринування у тутешньому загратованому кліматі у нього перед очима весело мерехтить, його кидає то в жар, то в холод, і він безперестанку зашпортується на рівному місці. Голову – так і хочеться відкрутити і сказати, що так і було. Руки вже не тремтять, але чомусь постійно терпнуть пучки, хоча він і невпинно розтирає їх.

За дві тутешні доби проходить вічність, не просто проходить, а котиться асфальтовим катком його нервами і судинами, і важко сказати, що присмак, який вона залишає на згадку, йому до вподоби.

– Добридень, Андрію! Ваша мама розхвилювалась, що ви не зателефонували їй, як обіцяли, і сама передзвонила до вас на роботу, а довідавшись, що вас забрали у відділок, зв'язалася зі мною.

Тирада адвоката викликає судомне бажання зареготати, але хлопці в міліцейській формі неправильно б його зрозуміли. Вони не знають, що мама давно перестала хвилюватися за нього, а надто надзвонювати через усілякі дурниці персональним адвокатам. Ні, те, що вони існують на світі, вона знала: з різних там книжок, серіалів, але щоб живий та ще й персональний – тут Андрій дуже сумнівався.

– Доброго ранку. Дякую, що прийшли. У вас гарний вигляд! – розгублено випалює одним подихом Андрій. Крізь скельця окулярів на нього уважно зиркає екзаменатор, і Андрій прикидає, що якимось дивом спромігся бовкнути на „четвірку“.

– …Отже, як бачимо, у поведінці мого клієнта немає нічого крамольного. З таким самим успіхом ви могли б звинувачувати вашого головного свідка.

– Сподіваюсь, ми не збираємось покидати місто? – уточнює слідчий. – Ми ще багато цікавого втаїли від слідства.

Андрій ледве поборює блювотний рефлекс. Нудить його стійко і безперервно впродовж усіх допитів, хоча він не пам'ятає, коли востаннє щось їв.

„Усі хвороби від нервів, тільки СНІД від задоволення“, – заспокоює він себе, вичікуючи, коли відчинять останні двері, що перешкоджають доступу до волі. Тоді він зможе зосередитись і… і подумати. На яку тему – це вже інше питання.

Повільно, нестерпно повільно ці двері відчиняються… і адвокат одразу націлюється брелком на білий „Опель“, забувши, що фея, за ідеєю казки, має все достеменно пояснити бідолашній небозі, перш ніж зникнути. Машина радісно кумкає йому назустріч.

– Вас прислав Славко? – цікавиться Андрій.

– Хто такий? – кидає адвокат через плече, шпурляючи свого кейса на заднє сидіння. З усього видно, навіть гадки не мав запросити бідного родича до карети.

Виявляється, від надлишку свіжого повітря й волі теж може поморочитись у голові.

– Ярослав Семенович Білий, – уточнює Андрій і, щоб не впасти, привалюється до ринви. – Або його двоюрідний брат…

– Знаю, – бовкає адвокат, хряскає дверцятами і акуратно вирулює на проїжджу частину.

Андрій ледве стримується, щоб не попрохати підвезти його. Від газової завіси, що оповиває його наостанок, робиться геть паскудно.

Вузенька вуличка, заставлена автомобілями МВС, стрімко звертає униз, а вищерблені кам’яні плити тротуару зовсім не допомагають пересуватися.

„Я не згоден з вашою казкою“, – зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч.

У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками.

Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці.

Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима.

А перед очима стирчать ножі.

* * *

„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт.

Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“.

Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати.

Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, – мав би ридати від щастя.

„А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“.

„Більше не буду“, – пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку.

Організм іще не відійшов від учорашнього холоду. А здавалося – змалку привчений до низьких температур!

Паскудна осінь. Ні грама світла у світі.

…Щосуботи пані Марія стабільно ходила на закупи. І раніше її стабільно підвозив Антон Федорович Троцишин.

Головний свідок обвинувачення.

Андрусик виріс, але так і не зрозумів, за що його так не люблять люди.

– …Пані Маріє!

Простримівши дві години і двадцять хвилин під аркою, що нависала над входом до базару і зовсім не прикривала від всюдисущої вологи, Андрій лише з другої спроби спромігся на більш-менш гучний вигук.

Пані Марія йшла пішки, і заклопотаність осідала неприємними краплями їй на лице, на плащ, навіть на черевики.

Йшла людина, яка не любила його палко, всіма потайними фібрами своєї душі.

– Ви?

Подив дещо видозмінив звичний вираз не-розумію-чого-вам-треба у її очах. Дякувати Богові, хоч зупинилася, бо він боявся, що доведеться бігти за нею підтюпцем, спілкуючись з її потилицею.

– Доброго дня… пані Маріє. Я вас не затримаю?

Нотки майбутньої застуди у голосі явно дали про себе знати.

„Почекай трішки. Днів з п’ять. Будь ласка“.

– Добрий!.. Де ваш светр? А парасоля? О Господи! Ви геть посиніли! – зненацька накинулася вона на нього.

„Порушення відтоку“, – хотів був вразити її своїми знаннями, але не встиг. Дзвінкий пчих зіпсував йому всю малину.

– Пробачте!

– Ну, ось, а я що казала?!.

– …Чого стали на проході, обходь вас?..

Вони відійшли убік.

– Я хотів би дізнатись… якщо ви знаєте, звичайно…

– Я знаю, що ще трохи – і ви застудитесь.

„Ну, припустимо, двічі на день застудитися неможливо“.

– Тут неподалік моя знайома живе, вона давно запрошувала на чай з малиною. Думаю, для вас підшукалося б зайве містечко за столом. Там і поговоримо.

Якби арка, що знаменувала базарний вхід, впала і тріснула його по маківці, він би не був такий вражений.

Ні, погляд начебто далекий від поблажливости. Може, вона його з ким сплутала?

– Добре. Я хотів сказати – ні. Тобто… Ви можете мені дати домашню адресу Антона Федоровича?

Ось.

– Антона? Навіщо?

Починається.

– Мені потрібно з ним переговорити.

– Про що?

Невже вона не в курсі?

– Про міфи Давньої Греції. Люблю подвиги. Чужі.

Поки вона стояла і дещо оторопіло дивилася на нього, мжичка нахабніла і вже хазяйнувала під його курткою, як у себе вдома.

„Та застуджений я вже, не старайся так..“.

– …Антоновича, п’ять. Здається, восьма квартира.

Правильно, нема чого довгі теревені розводити.

– Д-дякую, – відповів їй і пошкандибав на маршрутку, муруючи на швидкостиглому цементі стіну навколо думок про чай з малиною. Забаришся – і не втримаєш ці крамольні думки під замком. Доведеться повертатись і напрошуватись у гості.

…Антона Федоровича, як і слід було очікувати з Андрієвим щастям, дома не було.

Умостившись на тролейбусній зупинці якраз навпроти його під’їзду, Андрій з хот-догом та мінералкою заповзявся чатувати на свідка.

Крізь мжичку ледь-ледь просвічувалися розмиті обриси сонця.

Вижити і дочекатись у цьому житті заблуканого світила – о, це майже нереально.

Дні такі настали – не дні, а ліниві вареники: робота до рук не бралася, сиди собі, як пан, і чекай.

Що легше за це? І що важче?

…Отже, „День другий“. Андрій взяв ручку і написав: Пані Марія. Нічого».

Подумав і дописав: «+38,4 градуси Цельсія». Як кажуть медики: вам не здається, що у вас гарячка?

Треба було купити… оте заморське, шипляче, що кинеш у воду, – і одразу стаєш, як редисочка. Чи як огірочок?

Все ж справжні патріоти вибирають рідний аспірин.

«Холод змінився спекою. По аспірин треба йти до аптеки. Задалеко».

– …Вам зрозуміле питання… м-м… Коваль Марія Семенівна?

– Для чого йому адвокат, не розумію?

– Шелепінський Андрій Ігорович підозрюється у скоєнні замаху на життя Дудія Ігора Ва…

– Не МОЖЕ бути! За що?!

– Усі ми хочем про це дізнатися, тому я тут.

– О Боже! Я його бачила… сьогодні зранку. Ні-ні, цього не може бути…

– Так-так, цікаво. І що він хотів від вас?

– Адресу… Заждіть. Покажіть мені спочатку ваші документи.

– Прошу.

– «Центр юридичного захисту»… Ні, Андрій не міг цього зробити…

– Чому ви так вважаєте?

– Як чому? Я знаю його… два, так, два місяці. Він, як би вам пояснити, він дуже… боїться, що хтось його пожаліє. Він буде вам в очі говорити капості, але водночас намагатиметься хоч чимось бути вам корисним. На нього не можна ображатися… Віра – так вона за ним просто пропадає, а діти, вони ж усе відчувають. Я розумію, що почуття не мають ніякого стосунку до справи…

– Ні-ні, все дуже цікаво, продовжуйте.

– Ви не бачили, якими очима він дивився на Ігоря Васильовича. Мені здається, що… якби Ігор Васильович зажадав від нього вмерти в тій же хвилині, він би тільки запитав, у який спосіб це краще зробити.

– Вам не здається це дивним?

– Можливо. Але коли я його сьогодні побачила, він нагадав мені мого сина… коли Богдан лежав при смерті. Я аж пере лякалась, розгубилась… не знала, що маю для нього зробити. Він же не прийме допомоги від будь-кого, а мені… так стало шкода його, що коли він пішов, я довго стояла і дивилась йому услід… Вибачте, я не плакала, відколи поховала сина.

– Дякую за розповідь.

– Але я нічого вам до пуття і не сказала…

– Навпаки, ви дуже допомогли… слідству.

* * *

«День третій». Андрій закрив блокнота і саме вчасно підвів очі. Антон Федорович вийшов з тролейбуса, підняв комір куртки і, не оглядаючись, попростував до пішохідного переходу.

Хоч що кажіть, а людина без машини має не такий солідний вигляд.

– Як справи, Антоне Федоровичу?

– Андрій? Звідки ви тут узялися?

– Я тут…кх… гуляю. Можна вас запитати?

Чи всі тепер при зустрічі з ним відводитимуть очі, чи це минеться?

– Що сталося? Я від небоги їду і…

Ясно, хочете відпочити, прийняти ванну, чаю з малиною попити…

«Дався тобі той чай!»

– Я не затримаю вас…кх…довго.

– Що з вашим голосом?

Що там голос! От гарячка, ото – сила. Жити не дає… конкретно.

– Скажіть, будь ласка, чому ви у своїх свідченнях заявили, що…кх… коли побачили мене у передпокої, то вирішили, буцім я щойно спустився з другого поверху?

– Ви… стояли лицем до вхідних дверей.

– Я міг обернутися, зачувши ваші кроки, але я НЕ МІГ стояти лицем до вхідних дверей.

– Я не сперечаюся, можливо, ви тільки обернулися…

– Чому ж ви не сказали оте «можливо» слідчому? Ви ж не бачили, щоб я спускався сходами, але вам так ЗДАЛОСЯ. Чому ви те, що вам здалося, подали, як факт?

– А ви хто – слідчий? Чому ви на мене нападаєте? Ви що, спеціально чатували на мене тут? Йдіть звідси, поки я не викликав міліцію.

І Антон Федорович хутко попрямув через вулицю.

«Люди часто власні припущення перетворюють на реальний факт, коли хтось авторитетний висуває ті самі припущення, і деталі, які не стикувалися раніше, тепер стають несуттєвими, перекреслюються, забуваються. Послужлива фантазія домальовує моменти, яких бракує, інколи настільки виразно, що люди починають вірити, що так саме і було насправді, вірити беззастережно, та ще й переконувати у власній правоті інших. Люди дуже часто за власним бажанням стають сліпими. А все тому, що не хочуть зайвий раз думати, аналізувати, коли бачать перед собою просте і наглядне пояснення. І їх буває дуже важко переконати у помилковості їхніх суджень».

Таку лекцію якось прочитав йому Славко. Тоді Андрій майже нічого з того не второпав.

«А якщо і я почну зараз припускати нісенітниці?.. Є ж у вас, Антоне Федоровичу, племінниця, яку ні за що, ні про що звільнили з роботи, дякуючи вашому шефові. І не може вона й досі знайти роботу. І, напевно, вас щоразу накручує. Але ви ж лояльні до свого шефа, чи не так?

А мене не просто не любите. Ненавидите мене, пане персональний шофер».

Андрій озирнувся в пошуках аптеки. Білий пікап маячив неподалік.

Піти попросити хлопців, чи що?

Нікуди він не пішов, звичайно.

«Може, сядемо?» – здався зморений організм.

«Обов’язково! За ґрати. І де ж тут аптека?»

Якраз нагодилася потрібна маршрутка.

…У лікарні він ясно усвідомив, що може не дійти додому.

Тому купив упаковку аспірину, спробував на зуб, – виплюнув. Гидота рідкісна.

За звичкою зо дві години посидів під дверима реанімації, вислухавши купу добрих порад.

До хати дійшов. На автопілоті.

«Все, я беру тайм-аут», – заявила свідомість.

«Я тобі дам тайм-аут. Що я напишу в блокноті?»

«День третій. Я вмер. Прошу не турбувати».

Він упав пластом на ліжко і згадав про аспірин, вже провалюючись у пекло.

Самотність – це коли немає кому подати тобі ложку води.

…Прокинувся на світанку з чавунною головою і насамперед визирнув у вікно.

Туманний ранок безсоромно обіцяв перейти у такий само сльотавий день.

Мама любила туман, – згадалося недоречно.

Мама. А вона ЗНАЄ?

І він знову заснув.

– …Троцишин Антон Федорович…

– А ви справді його адвокат?

– Так, я адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. І я прошу розповісти мені…

– Я вже все розповідав слідчому.

– Тепер прошу розповісти мені…

– Чому ви всі так любите по сто разів?..

– Троцишин Антон Федорович, ви відмовляєтесь відповідати на запитання?

– Та ні, ні, просто… Те, що сталося, – жорстоке і несправедливе злодіяння. Я все ще не можу отямитись. Я бачив, розумієте, бачив… як він лежав на ліжку… з двома ножами у тілі. Це дуже страшне видовище.

– А мій підзахисний, як він зреагував?

– Андрій? Він… він мене дуже вразив. Розумієте, моїм першим порухом було втекти подалі, не бачити нічого. А він одразу взяв себе в руки і, поки я в паніці гасав квартирою, – вже встиг викликати лікарів, а потім… Я б ніколи не зміг зробити цього навіть під дулом пістолета… цю пункцію. А в нього рука не здригнулася, можете собі таке уявити? Лише, коли він знепритомнів, я подумав, що навіть сталеві нерви деколи не витримують.

– По-вашому, у Шелепінського Андрія Ігоровича сталеві нерви?

– Аякже. Щоб поставити Остапа на місце, треба мати сталеві нерви. Але кажуть, що без цієї пункції Ігор Васильович не протягнув би і двох хвилин… Знаєте, я його сьогодні зустрів… у нього так блищали очі, ніби він мав гарячку…

– Мого підзахисного?

– Його справді підозрюють?

– А ви сумніваєтесь?

– Не знаю. Тепер, після того, що він сказав і що я вам тут розповів… Не знаю.

* * *

«День четвертий». Андрій мимоволі поставив у блокноті знак запитання, здивувався, насилу згадав мамину адресу, але знак запитання викреслювати не став. Зажурився, що треба їхати на другий кінець міста. Подивився на куплений аспірин, засунув його до кишені й поїхав.

Ненавидів пігулки.

Але Славко, коли б усе це бачив, сказав би інакше: «Ти себе караєш, чоловіче. Ти вважаєш, раз твій батько лежить у лікарні, ти не можеш радіти життю. Повір мені, коли дуже хотіти, то елементарно можна захворіти. Зізнайся, що ти хотів захворіти. А тепер боїшся видужати. Зізнайся хоча б самому собі».

На кінцевій зупинці Андрій насилу витягнув себе з маршрутки, подивився вперед і зітхнув. Він сів не на той рейс.

Лікарня похмуро поглядала на нього з височенного пагорба.

Ще раз зітхнув і посунув довгими-предовгими сходами нагору. Хто знає, може цього вечора йому не стане сил ними піднятись?

Серед білого дня двері реанімації майже не зачинялися. Люди сновигали туди-сюди.

«Я всього-навсього ненавиджу пігулки».

Андрій постояв, наважився, підніс руку до дзвінка…

Дівчина з волоссям кольору темного пива, у синьому костюмі й капцях на босу ногу підійшла до дверей з якимись паперами в руках, мигцем глянула на нього, взялася за клямку…

– Ой! Це ви?

Чому всі так дивуються при зустрічі з ним?

Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом…

– Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії.

Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки.

– Олена? – спробував він.

Вона подивовано озирнулася.

– Хіба ми знайомі?

Він кивнув головою. Вгадати ім’я – це непогано.

– Я не пам…

– Людо! – донісся з глибини відділення гучний крик. – Ти чому не на робочому місці?!

– Вже йду! – Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. – Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається.

Він знову кивнув. Вгадати мрію – теж незле.

– Людо!!

– Дякую, – кивнув він утретє.

– На здоров’я, – дещо спантеличено відповіли йому.

…Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою.

Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував.

Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє – по вуха у власних клопотах.

Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск.

Зустрілись – і обидва завмерли.

– Слухай, Андрію…

– Вхід до лікарні – он там, а мені – туди.

– Нє, ти послухай…

– Треба казати: ні.

– Андрію!

– Так, Остапе, – Андрій з розгону обернувся і втупився в наступаючого на п’яти хлопчака. Той був у куртці типу «ковбаса», бейсболці і кавового кольору джинсах. Розхристаний, розкуйовджений… розгублений. – Тобі відомо, що мене підозрюють у… спробі вбивства твого батька, відомо, відповідай?!

Той через силу кивнув.

– А якщо відомо, то відчепися.

– Мій дід хоче влаштувати мені день народження.

Андрій завмер. Ну-ну?

– Шикарний, у «Макдональдсі». Хоче скликати багато гостей, на камеру зняти… Він гадає, що це підніме мені настрій.

«Мені точно не підніме. А ти чого ниєш?»

– Презентів, напевно, буде повно, – закинув Андрій, уявляючи себе на чільному місці, в блискучому целофанчику, перетягнутому веселенькими стрічечками.

– Не треба мені презентів! Не зараз, не в такий час!

Андрій аж підскочив. Люди штовхались, обходили їх, обтікали.

А один брат скаржився другому, що не все так добре в їхньому королівстві.

– Тоді скажи йому, що ти не хочеш забави.

– Ти не знаєш мого діда! Йому як заманеться… – Остап стиснув кулака, демонструючи всю силу дідової експресії.

«Скоро взнаю. Серед подаруночків я, Остапе Ігоровичу, з-поміж… призів у твого діда значуся».

– У тобі його гени. Якщо захочеш – упораєшся.

Сходи не збиралися закінчуватись. Гарячка не збиралася спадати. Можна захворіти за бажанням, лише не одужати.

– Віра теж не хоче…

– Де вона?

– Дома, де ж?

– Ти знову її покинув?

– Я… я не знаю, що їй казати, вона постійно лазить за мною і питає, де тато.

– Поведи її кудись. У гості, на морозиво… до лялькового театру, зрештою.

– Коли б ти… з нами пішов…

– Я?!

Андрій реготнув.

– Глянь он туди! Бачиш білий пікап? Мені не дозволять з вами за поріг вийти, не те, що до театру. Я дивуюся, що вони й так тебе підпустили до мене…

Остап примружив очі. Став цієї миті дуже схожим на батька.

– Мене одне дивує, – повернувся до Андрія. – Чому нашу тачку ремонтували серед ночі, чому не почекали до ранку? Другого дня була субота, тато нікуди не поспішав.

– А її ремонтували серед ночі? – зміненим голосом перепитав Андрій.

Це була та сама неправильність, яка не давала жити Андрієві впродовж усього цього часу, але ніяк не могла втілитися в слова.

Проклята горілка. Проклята гарячка. Ніяк мозок не може увімкнутися на повну потужність.

– Так ти нічого не знаєш?! – зрадів Остап. – Антон викликав Несторовича, Несторович приїхав своїми «Жигулями», взяв нашого «Форда» на буксир і притягнув до нашого гаража, а тоді поїхав по новий фільтр. Чому він не відклав цього до ранку?!

Емоції виплескувалися через край. А який був спокійний хлопчик на початку їхнього знайомства!

Андрій присів на брівку вздовж сходів. Очі боліли нестерпно, але вогненні кола почали вщухати. Запрацювала ударна доза аспірину.

– Ну й що?

– Як що? Він не дуже біжить щось ремонтувати, навіть якщо конче треба, а тут?..

– Вряди-годи хотів як краще.

– Угу, він завжди хоче як краще. Недавно почав втирати Антону, що нашу тачку треба на звалище, що вона пережила свою молодість і входить у старість. Яке має право автомеханік, якому ми платимо солідні бабки, так казати? Цю машину, між іншим, ще мама вибирала!

Це Андрій міг зрозуміти. Квартиру своєї прабабусі він теж би нікому не віддав.

– Ти мені скажи, Остапе, чим ти конкретно незадоволений?

– Я його не люблю!

Андрій розсміявся.

– Чого ти іржеш?

– Здогадайся з трьох разів!

Остап знайомо наїжачився. Ні, люди не міняються.

– Бувай, герой.

– Що… що я маю сказати Вірі?

Андрій обернувся. Люди не міняються, але інколи те, що вони довго приховують, видряпується на поверхню. І заважає жити.

Як гарячка. Як не підкріплена нічим непохитна впевненість, що допоки він приходитиме до дверей реанімації, Той, що за ними лежить, житиме.

А Остап виявив раптом, що любить свою єдину сестру, і не знав тепер, що має з цим відкриттям робити.

– Скажи їй… м-м… що ваш тато поїхав купити тобі подарунок, але той подарунок такий великий, що він ніяк не може його довезти. А ви за цей час, поки він у дорозі, приготуєте йому сюрприз: першу, персональну… – він говорив поволеньки, поважно, але усмішка-зрадниця нарешті викрила його з головою, – виставку робіт юної художниці. Вгадай, де ви цю виставку влаштуєте?

Остап кліпнув очима.

– У кабінеті?

– Угу. Нехай вона малює, не поспішаючи. Знаєш, як у тому анекдоті: «Ви тут сидите, паскуди, а там податкова горить. Потихеньку, помаленьку збираємось і поволеньки виїжджаємо». Скажи їй, що найкращі роботи будуть нагороджуватися призами. Я прийду оцінювати.

Остап недовірливо скривився.

– Прийдеш?

– Дійсно, цього говорити не треба. Але певен, працювати у кабінеті їй сподобається.

– Можу собі уявити: як засяде там – бе-те-ером потім не витягнеш. Таке мале, а таке упертюще…

– Що і слід було довести.

Остап через силу ковтнув.

– А ти… що будеш робити?

Щось ніби й цей зібрався його жаліти?

– Піду в садочок, наїмся хробачків…

Чи всім перед зустріччю з чужими дідусями такі шикарні ідеї спадають на думку, чи лише особливо обдарованим?

– …Кулис Людмила Євгенівна.

– Я на роботі, тому…

– Вас попередили, що інформацію про Дудія Ігора Васильовича не можна розповсюджувати?

– Ви хто?

– Я захищаю інтереси людини, якій ви передали цю інформацію.

– Ця інформація може їй зашкодити?

– Ні, але ви з таким самим успіхом могли передати цю інформацію злочинцю.

– Але ж не передала.

– Звідки ви впевнені, що ця людина не є тим самим злочинцем?

– Ви серйозно?

– Цілком.

– Це помилка.

– Чому?.. Ви давно його знаєте?

– Ні.

– Але по-вашому, він не схожий на злочинця? Чому ви мовчите?

– Мені важко відповісти на це запитання…

– Тепер ви шкодуєте, що зробили це?

– Ясно, що ні.

– Але ваш вчинок може накликати на вашу голову неприємності?

– Переживу.

– Він вам заплатив?

– Ні, що ви…

– Чому ж?..

– Як вам це пояснити?

– Спробуйте.

– Ще під час його першого візиту в мене залишилось якесь незрозуміле, двоїсте враження. Він виглядав страшно стомленим, але мені здалося, що він щось собі твердо постановив і тепер буде добиватися свого, навіть якщо втома переб’є ноги. Він дуже худий, але в ньому відчувається стержень, який непросто зігнути. Я не знаю, скільки йому років, але мені здається, що ми однолітки, а я зі своїми однолітками ніколи не могла серйозно поговорити, бо вони ще ну зовсім діти… він здався мені дорослішим за багатьох дорослих, які часто не можуть дати собі ради в житті. Цей – може. Якщо вважатиме за потрібне. А найважливіше, що мене вразило: прочекати стільки годин марно – і ні слова, ні півслова претензій.