Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Віро, сонечко. Всі бомжі – босяки. Це у них прикид такий. Ближче до землі називається.

«Віра-сонечко» хитнула жовто-пухнастим чубчиком і на повному серйозі уточнила:

– А шо таке бомж?

У нього, в Андрія уточнила. Брата вона вміло зігнорувала. Діти в п’ять років нічого такого не вміють. Хіба що є кого копіювати.

Андрій глянув на господаря. Копіювати було з кого. Той зосереджено оглядав кошик з фруктами, і всі смішинки геть поховалися.

Добавунькалися.

– Ой, чого ж ви стоїте, сідайте, хлопче, – згадав господар про гостя, вказуючи на стільця з такими само покрученими, як у стола, ніжками. – Сідайте і призволяйтеся.

– Бомж? М-м… Може так: болотяне опудало для мух і жаб, – зімпровізував Андрій, висуваючи з-за столу одразу два стільці. – Тільки після вас, пані, – звернувся він до забутої всіма жінки у фартусі.

Та кинула на роботодавця погляд бачите-а-що-я-казала, і той поквапився додати:

– Звичайно, пані Маріє. Буду тільки радий.

Синок аж тіпнувся з люті, однак стримався.

Доця поставила питання руба:

– А для чого мухам і жабам опудало?

Пані Марія, кремпуючись, присіла скраєчку крайнього стільця.

– Як для чого? Ворони мають опудало, а мухи і жаби – ні. Де, питається, справедливість?

Після такої категоричної Андрієвої заяви прелюдія скінчилася і розпочався власне обід. Він проходив у гарній дружній обстановці. Себто, всі гарно і дружно мовчали.

Фанат затято насаджував скибки картоплі фрі на виделку, вкидав їх до рота і запивав «Спрайтом». Курча нудно порпалось у тарілці в пошуках чогось справді їстівного. Пані Марія, не навчена бути панею, взяла собі крихітного бутербродика – канапка називається – і споглядала на нього з таким острахом, наче той був половиною батона з маслом.

Андрій пару хвилин губився між фаршированим яйцем і сирною бабкою, вирішив, що одне другому не зашкодить, взяв виделку, прицілився і… враз нагадав собі щось дуже важливе. Зітхнувши, відклав виделку.

– Пані Маріє, а де тут у вас можна… руки помити? – сформулював запитання цілком пристойно, хоча й досить прозоро, бо є запитання, які не можна занадто довго формулювати.

– Одразу над сходами, я вас проведу, – зірвалася жінка зі стільця, мов з розпеченого дека.

Важко бути панею в чужому домі. Так само, як і непроханим гостем.

– Аякже, проведіть, – і собі відклав виделку господар і враз так гостро глипнув на сина, що той вмоменті втопив свіжонародженого прикола в склянці «Спрайту».

Гарна і дружна сім'я зібралася якось за обідом. У сніжно-білій кухні. За сніжно-білою скатертиною.

Гарна і дружна.

Тільки чомусь кортіло зірвати затиснуту в руці чеку і випустити гранату на волю. А тоді подивитися, що станеться.

Але, зрештою, чому його має обходити чужа родина?..

До туалету без попередньої підготовки заходити було вкрай необачно. Він зрозумів це, коли ноги провалились у щось гранатово-пухнасте, над головою моторошно загуло, а очі засліпило дзеркальним блиском. Блищало все: від великих прямокутних кахлів, наполовину гранатових, наполовину сірих, до останньої крихітної пімпочки. Освітлення вмикалося синхронно з витяжкою, щойно ви відчиняєте двері. А в кутку тулився манюсінький, але теж сяючий умивальничок. Щодо різних прибамбасиків, то Андрій розбирався в них, як вовк у звіздах. Тому він добрий шмат часу лазив по всіх закамарках, перш ніж намацав дрібнюсінький краник, за допомогою якого до бачка полилася вода. І ще стільки ж крутив іншого краника – того, що над умивальничком, – перш ніж второпав принцип його дії.

Словом – не туалет, а мрія бомжа. Отак би впасти на килимок і перезимувати все літо.

Сили стачило рівно на те, щоб причинити за собою двері і добратися до перших східців. А далі сили не стало.

– Я покличу лікаря, – коротко ствердила жінка, коли Андрій почав осідати долі.

Лікар з’явився одразу з якоюсь фляшчинкою в руках і за стародавньою лікарською звичкою порадував:

– Знову у вас нікудишній пульс.

– Я був про нього кращої думки.

– Випийте, це – корвалол.

– Не матюкайтеся.

– А ви облиште цей жаргон. Пийте!

– Лікар сказав – у морг…

– Скільки вам років? Шістнадцять? Сімнадцять?

– Вісімнадцять. Чому воно таке паскудне?

– І як часто ви відчуваєте подібні напади безсилля?

– Як тільки мене переїде машина, так одразу…

– Невже ти не врубаєшся, тату? – біля сходів з’явився Фанат. – Він тобі не те що безсилля, а й апендицит з менінгітом зараз забацає. У них є така професія – під колеса кидатися, а потім від власників авто компенсацію вимагати. Дай йому пару баксів – і хай вимітається.

Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря – і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду.

– Дякую за буду, – кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима.

Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні.

– Ходять тут усякі, – виразно пробурмотів Фанат. – А потім золото пропадає…

– І що – багато у вас золота? – поцікавився Андрій.

Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись.

– Не радій: сам не донесеш, – відповіли йому вже згори і грюкнули дверима.

Коли тебе підозрюють безпідставно – сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться.

Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було.

– Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю.

Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою.

– Ніяких шкарів, – безсовісно заявив лікар. – Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати.

– Я прикидаюся.

– Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.

– Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.

– Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.

Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.

– Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, – вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?

Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.

– Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.

– А може, навпаки: говорить те, що думає?

– Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.

– Всі ми не такі.

– Так, але ви в тринадцять років не…

– У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.

Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.

Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.

Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

– Менше з тим, – розірвав мертву тишу господар. – Сьогодні ви ночуєте в нас.

– Не думаю. – Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

– Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними – невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

– Андрій, – замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. – Можна, я ще тут посиджу?

– Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

– Дуже приємно.

– Що тут такого приємного? – насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

– Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

– Малий ще по батькові зватись.

– Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

– Мені здається, що в тебе піднімається температура.

– Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

– Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою – тими, що навпроти виходу, – так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.

Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном – до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».

Вітальня. Антидот[2]2
  Антидот (мед. термін) – протидія, протиотрута.


[Закрыть] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.

– Тут у нас тільки намічається ремонт, – пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.

Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!

– Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай – з лимоном?

– Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.

– Щось ще?

– Сильно у вас тут…

– Ви будете почуватися тут… значно вільніше.

Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі – про наболіле. Він шаснув до кишені – гривні не було. А на перший погляд – багаті люди.

– Ви не лазили до моїх кишень? – бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. – Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?

Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!

– Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?

Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.

– Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей – до пори, до часу. Особливо – на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги.

– Я краще за Остапчика помолюся, – пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути.

– А документи ваші тут нікому не потрібні, – долинуло з передпокою. Почули. – І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви.

А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно?

Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном – у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.

…Йому від п’яти до тринадцяти років. Впродовж усіх цих років йому мариться морозивом. Що влітку, що взимку. Ані шоколадом, ані цукерками, ані тістечками так не мариться. «Знову ти вживаєш неправильний зворот, – уявляє він собі маму, щораз кружляючи біля спокусливої ятки. – Маритись морозивом – так не говорять». Але він не може висловитись точніше. Маритись. Морозивом. Саме так.

Він пам’ятає всі назви і обгортки. Він знає смак навіть тих сортів, яких ніколи не куштував. Він довго не може забути ті дні, коли випадала нагода купити холоднюще, хрумке і жахливо смачне щастя. Що далі, то рідше випадала така нагода.

«Щастя не в морозиві», – повчає мама, та все-таки опинившись біля набитих морозивом холодильників, він забуває про її науку. Люди підходять і підходять. Діти й дорослі. І знову діти. Думають, вибирають. Щастя в шоколаді, фруктове щастя… Смішні! Як тут можна вибирати? Щастя, воно в будь-якому вигляді – щастя.

О, коли б він мав багато грошей!.. стільки, скільки мав батько…

Продавець щастя, не витримуючи його кружлянь, сердито стукає заслінкою: «Або купуй, або шуруй звідси!»

Мама права: щастя – не в морозиві. Щастя в тому, щоб вибирати те, чим тобі мариться, а не те, що мусиш вибирати. Навіть якщо зворот цілковито неправильний.

* * *

У ординаторській, де, як розумів Андрій, тусуються виключно лікарі, – крім них і бджоли на підвіконні, ніхто на разі не тусувався.

Лікар у костюмі кольору серцевини огірка повагом мусолив у руках кільканадцять папірчиків. Андрій пришелепкувато сопів у дві свої дірки. А що? Бовкнеш зайве – і підеш переобстежуватись. Андрія аж перекосило від спогадувань про останні чотири години. Їм тут волю дай – живим не випустять. Навіть спеціальне місце відвели. Лабораторія називається, кричи не кричи, ніхто не почує.

– Та-а-ак… Ну що ж, – Ігор Васильович відклав папірчики і схрестив пальці. – Чого принишк?

– Вам правду чи щось із народного гумору?

– Спробуй.

– Йде колобок лісом, а назустріч йому…

– Правду, боягузе, правду. З народним гумором ми теж ознайомлені. Назустріч лисичка…

– Та ні, Червона Шапочка.

– В чорному, напевно.

– Чому в чорному?

– Бо в тебе, Андрію, голос – якраз на похороні заводити.

– Зате у вас – як в тамади на весіллі.

Певно, що так.

– В тебе – класична залізодефіцитна анемійка. Похорон відміняється.

– З цим живуть довго і щасливо.

– Ну, не зовсім щасливо…

– …і не дуже довго.

– Радій, що не знаєш, які хвороби можуть спричиняти подібні симптоми. Значно гірші хвороби, повір мені.

– Вірю й радію.

– А тепер – про лікування. Тільки обіцяй, що почнеш якнайшвидше.

– Пішов гризти цвяхи.

– Сідай і слухай. Тільки десять відсотків кисню, що вдихають наші легені, розчиняються у кров’яному руслі. Решту зв’язують і транспортують еритроцити – червоні кров’яні тільця. А точніше – сполука гемоглобін. А ще точніше – гем, в основі якого – двовалентне залізо.

– Я ж казав – цвяхи.

– Не перебивай старших.

– І розумніших.

– І значно розумніших. За нестачі заліза до тканин надходить менше кисню. За нормою, гемоглобіну в чоловіків має бути 120–140 грамів на літр. У тебе – 98. Таку гіпоксію організм ще компенсує підвищеним серцебиттям, звуженням судин периферії. Але з часом він виснажується, крім того, ти ростеш, а будь-яке більше навантаження потребує більших затрат енергії. До речі, в тебе ніколи не виникало зміни смаку? Наприклад, хочеться їсти крейду або штукатурку, подобається запах бензину, ацетону…

– Так, тепер ви зробили з мене токсикомана.

– Я на повному серйозі. Поговорімо про дієту. У народі панацеєю вважається теляча печінка. Але вона постійно переробляє шкідливі речовини, тому я добре б подумав, пхаючи її у хворого. Поза тим, залізо в ній тривалентне, а таке залізо гірше засвоюється.

– Добре, печінки більше їсти не буду. До рота не візьму, присягаюсь.

– Прошу тебе, відповідальніше стався до свого здоров’я.

– Міністерство Охорони мого Здоров’я теж просить, аж руки заламує, під рекламними щитами: йой, людоньки, який цей нікотин шкідливий, бодай його качка копнула. Так гарно на малюночку виглядає, а такий шкідливий, зараза…

– Давай не будемо відволікатись. Отже, дієта…

– А вам, випадково, на операцію не треба йти?

– Випадково не треба.

– То, може, на ринок?

– Як з тобою батьки витримують?

– Тішаться щодень, як біда – цвяшком.

– Щодо цвяхів. Залізо міститься, насамперед, у тваринних продуктах. Рослинне залізо гірше засвоюється, але його багато є у морській капусті, шипшині, тільки свіжій, толокні. Геркулес і гречка – теж незле. Але основним джерелом є м’ясо. Кріль, індик, курка. Язик яловичий. Плюс – комплекс вітамі…

Лікар вмовк.

Липень зиркнув у вікно ординаторської і подивовано дмухнув у кватирку.

Андрій розумів, що мусив би стриматися, та не зміг. Давно він так не сміявся.

«Язик яловичий»… Це було смішніше за найсмішніший анекдот.

«Язик яловичий»… Від цього в животі вибухала колька, і він валився зі стільця, судомно хапаючись за стола.

Він згріб цей гіркий сміх, як в’язанку сіна, скрутив його і запхнув назад до горла, до нутрощів, там, де він мав сидіти і не рипатись. Та той виявився живучим. Пручався. Не давав себе задушити.

«Язик яловичий»… Неприбраній душі раптом зробилось прикро, як тому далекому кишеньковому кошеняті, яке тихенько попискувало, коли його витягали на берег баюри. Прикро за своє народження.

Відтак сміх заглух. Андрій хвилю посидів, впершись ліктями у коліна, а обличчям – у долоні… і підвівся. Давно повинен був підвестися. Ще тоді, з асфальту. Та забарився. Зіпхнув все на струс. Дозволив заопікуватися собою. Відбивався тільки для годиться.

Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він.

Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я – експериментатор, ти – досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне…

Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, – настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, – і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, – сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт.

– Дякую за гостинність, – промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря.

Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху.

Все о’кей.

– Вважайте, що мене вже нема.

Лікар підсунув до нього невеликого папірчика.

– Візьми рецепт на препарати заліза.

«Скажи собі ще раз – о’кей, і дійсно все стане о’кей, – казав Славко. – Американський рецепт».

– Не треба, не люблю хімії. Цвяхи – ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття.

Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає.

– Останнє запитання, – затримало Андрія біля самісіньких дверей.

– Послухайте…

– Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво?

Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно.

– Я… – Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти.

– Чи тобі все, що я кажу, – фіолетово, як каже мій син?

Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час.

За дев’ять хвилин…

– Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати…

Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей.

– Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо!

Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської.

«Тривалентне залізо, – чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. – Важко засвоюється».

– Давайте іншим разом, пані Надю, – швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти.

– Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? – помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. – Ні протоколу операції, ні щоденників!

– У мене пацієнт, пані Надю, – ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо.

– А в мне КРУ[3]3
  Контрольно-ревізійне управління.


[Закрыть] на носі! Ви хочете штрафи платити?

– Сьогодні ж заповню всі історії, чесне піонерське.

– Всі не треба, тільки ваші. Ось, наприклад, – вона розгорнула одну з історій. – Хворий Крайник. Ще в п’ятницю ви наказали ввести йому знеболюючі середники. Чому дотепер цього ніде не зареєстровано? Де ваш підпис в наркотичній карті? – Вона вказала на порожнє місце у графі «підпис лікаря (розбірливо)».

– Вам би не старшою сестрою працювати, а старшим прокурором, – схиляючись перед неминучістю, дістав лікар капілярну ручку.

Андрій міг, звичайно, дивитись у протилежний бік. Теоретично. Але людина так влаштована: на що тобі звернули увагу, на тому ти й зосереджуєшся. Тому він мимохіть втупився у графу. І прочитав: «Дудій І. В.».

ДУДІЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ.

Мимо прошкандибала жінка на милицях. Ніби й не стара, а вбрана в старе ганчір’я. Зовсім не дивно було зустріти в хірургії жінку на милицях. Проте Андрій відсахнувся. І вдарився спиною об одвірок. А всередині все затерпло.

…Мама торкається його волосся, але не гладить його, а просто перебирає пасма: «Він – лікар-хірург. Принаймні, збирався ним стати».

Все збігалося.

«Я не буду тобі брехати, як брешуть інші матері-одиночки…»

Все справджувалося.

«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою…»

Все спливало в пам’яті. Окремими скупими слайдами. Часточками.

…Його самого ще немає. Його мамі – сімнадцять, майже доросла. Його майбутній батько навчається на п’ятому курсі медінституту, майже лікар. Надворі – майже Новий рік. Все у них попереду… майже…

– Ходімо, – крізь вату просочився до нього голос, і він відчув на своєму плечі руку.

Добре, що власник голосу був заклопотаний своїми проблемами і не зважав ні на кого.

Добре, що хірургія була розташована на шостому поверсі, отож спуск до лікарняного парку ще зайняв трохи часу.

Добре, що на шляху їм трапився буфет, і вони затрималися біля нього, придбавши пачку крекерів і два соки. Вірніше, придбав їх чоловік у костюмі огіркового кольору, а нести доручив Андрієві, який зроду не носив нічого важчого за пачку крекерів і два соки.

Та дуже добре, що він мав можливість оговтатися й позбирати докупи розпорошені у минулому думки.

Не кожен день випадає зустріти батька. Йому ось випало вперше за вісімнадцять років. По-диявольськи дивне відчуття.

Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.

…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, – й свою слабкість…

Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, – відклав убік пачку крекерів і два соки.

– Їж, чого ти?

Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать.

– Нічого, – випробував він голосові зв’язки.

І тут – повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор?

Може, й так, може, й сподівався…

– Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований.

Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня.

– І я обіцяю здивувати тебе ще більше.

Більше його здивує хіба що літаючий трамвай.

– Не чую вбивчих реплік. – По паузі озвався співбесідник.

– Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде?

– Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся?

– Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний.

– Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено?

– У джинсах.

– Слухай-но, будь людиною!

Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг…

– Ну, українська, геометрія, англійська.

– Дуже добре.

Пауза.

Довга пауза.

Андрій не стримався і крадькома оглянув чоловіка обіч себе. Коротка стрижка, сережка у вусі, густі вуса, несподіваний хрестик на шиї, розвинуті плечі, міцні, але рухливі пальці, ступні, що твердо стоять на піщаній доріжці в шкіряних капцях…

Лікар несподівано повернувся до нього, змушуючи різко відвести погляд у бік бордюра.

– Я маю до тебе одну пропозицію…

– Непристойну?

– Що?

– Пропозицію непристойну?

– Зараза б тебе взяла, хлопче! Бізнесову пропозицію, суто бізнесову. Я пропоную тобі підготувати мою дочку до навчання в школі.

Андрій забув, що має дивитися на бордюра, і витріщився на лікаря.

– Я ж обіцяв тебе здивувати, – усміхнувся той. – Тільки не панікуй, нянькою ти не будеш. Вона в мене самостійна аж занадто. Проте кілька годин після дитсадка, поки я не прийду з роботи, вона залишається без нагляду. Не можу сказати, що пані Марія не дивиться за нею, але в неї і без того повно хатніх клопотів, а цей час можна було б проводити з користю для дитини, хоч трохи зорієнтувати її в українській, англійській, математиці. Назвімо це репетиторством. Тепер – не колись: щоб потрапити до школи, треба проходити конкурс, як до інституту.

Андрій, нарешті, спромігся закрити рота і кілька разів кліпнути очима. Щось чи лікар не збирався жартувати?

– Все правильно, я міг би найняти вихователя з дипломом. Якщо чесно, якось я зважився на такий крок, і напочатку все наче йшло добре. Але невдовзі мої діти немов сказилися: Віра виконувала розпорядження виховательки з точністю до навпаки, а Остап… я почав помічати, що він її лякає, вона не могла зв'язати докупи кількох слів у його присутності. Одне слово, вони в мене надовго відбили охоту вдаватися до чиїхось послуг.

Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав!

– Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене – раз плюнути. А ти – як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька.

Андрій мовчав.

– Розумієш, – зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, – після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати – принаймні маю таку сподіванку – четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти – цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?

Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.

– Крім того, репетиторство сьогодні – досить високооплачуване заняття.

– Ви… ви збираєтесь мені платити?

– Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.

– П’ять…

– Мало?

Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…

– Найміть психолога.

– Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони – найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.

Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.

Як це – втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?

– Чому мовчиш?

Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.

– Можна мені йти?

Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.

– Вибач. Ти маєш свої справи.

Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша – знайти придатний люк, бажано – з тих глибших, і друга – випити за упокій своєї душі.

– Але пропозиція залишається відкритою.

– Всього доброго.

– Почекай, а крекери?

– Віддайте своїм дітям!

…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.

У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.

Добігав до кінця навчальний семестр.

Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.

Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.

На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:

– Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?

Олена Іванівна називає нижу відомих імен.

– Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?

Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання:

– Я не помилюся, коли скажу – більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі.

Регіт в аудиторії приглушити не вдається.

Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються.