Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Місяць другий

– Знаєш, чоловіче, скільки серед цієї старечої макулатури можна знайти скарбів?

– Скільки?

– Ну, чому ти все розумієш так буквально, Андрію? Книжковий ринок – це ковток свіжого повітря для убогої інтелігенції, яка не має коштів на книгарні, але не може обійтися без мудрого слова. Не те, що ти.

– Давай, Славку, ти в нас будеш по мудрих словах, а я… по свіжому повітрю.

– Рости тобі ще, чоловіче, і рости. О-на-на! «Буддизм. Антологія мислення». Повний андеґраунд. Скільки? П’ять? Та за таку книженцію п’ятдесят замало! Але раз ви просите, хай буде п’ять. Вже ні? Шкода. Я б собі купив, якби була за п’ять… Не дивись так на мене. Може, я психологічний експеримент проводив, теорію в життя втілював.

– Можна, я перейду на другий бік вулиці, а ти тут проводь, втілюй?..

– Боягуз. Треба зайнятись твоїм ростом. Сідай. Сідай-сідай, є розмова.

– Славку, відколи ти заводив розмови на кам’яному валу, в дощ і з сухим горлом?

– Відколи ти зв’язався з поважними людьми. Ти хоч знаєш, на якому рівні обертається твій хірург?

– Я в нього більше не працюю.

– Отже, тобі не цікаво. О’кей. Я пішов по «Буддизм».

– Говори.

– Я так і знав. Вдаєш байдужого, а сам… Ти хоч впевнений в тому, що тобі мама нарозповідала?.. Мовчу-мовчу!

– Говори!

– Ого! «Хай буде так, як має бути, навіть якщо і не так»? Доводжу до твого відома, що твій хірург – людина далеко не проста. Ні, вибився він в хірурги власними силами, але розкрутитися йому помогли. Його жінка була дочкою одного з місцевих авторитетів… чи депутатів, я вже не уточнював. Кажуть, що хірурга досить довго не допускали до неї, поки він не розізлився і на одну з презентацій, де була вся елітна тусовка, приніс валізку, нашпиговану хірургічними інструментами. Розкрив її просто на столі з їдзеням, одягнув рукавички і запросив до операційної. Всіх бажаючих. За безплатно. Поки сек’юріті гадали, чи розцінювати це як теракт, а скальпель – як зброю, він зняв рукавички і заявив, що вони втратили чудову нагоду, бо прийде час, коли до нього будуть шикуватись черги, і всі тут присутні, перш ніж потрапити до нього в операційну, змушені будуть добряче повивертати свої кишені. Майбутньому тестю це сподобалось, і він дав «добро» на весілля. Відтак його кар’єрі ніщо не заважало, він поїздив світом, побачив, як там оперують, повчився, понавозив сюди заморської апаратури, відкрив у співавторстві з родаками приватне відділення, заснував фонд «Віра», одне слово, гроші довкола нього закрутилися чималі. Але, як кажуть ті, хто стоять до нього у черзі і відраховують доляри, – він того вартий. Ось так, чоловіче. Що скажеш?

– У кожного є своя слабина.

– Що?!

– Я впевнений у тому, що мені розповіла мама. На сто відсотків.

* * *

Правда – вона як дощ. Інколи дрібно січе – бридка, дошкульна правда, – залазить за комір, в очі, і не сховатися від неї під парасолею. Інколи – рвучко періщить по обличчю, видирає парасолю з рук, і потрібно добре позачиняти вікна й двері, аби вона не прорвалася досередини.

А буває правда тепла і смішна, коли з краплинами води бавиться сонце і не може ними натішитися, і ти не знаєш, що робити з зайвою парасолею. Таку правду називають сліпою. Хоча так, здається, називають лише дощ.

Сліпий – значить незрячий. А незрячого може скривдити кожний брехун. Тому, напевно, теплих і смішних правд так мало.

…Андрій дивився у вікно на марудний вересень і рахував поверхи. З якого треба стрибнути вниз, Щоб стовідсотково розбитися? Щоб – без жодного шансу для завзятих реаніматологів?

А вересень дощив містом без передиху. Стовідсотково правдивий. Ось вам земля в калюжах, ось небо в хмарах – все чесно. Я ще не зовсім осінь, але вже зовсім не літо. Сприймайте мене таким, який я є, або ховайтеся під парасолями – мені байдуже. Я не віщую нічого доброго, та хіба можна приховувати правду? Так чи так все зів’яне, засохне, відімре.

Місяць вересень. Стовідсоткова безнадія.

…Біля під’їзду на Андрія чекали. Він подумав-подумав і вирішив не оминати свого призначення.

– Добрий день!

Віконечко «Форда-Сьєрра», вісімдесят дев’ятого року випуску, м’яко від’їхало вниз.

– Сідай, бо змокнеш.

– А потім захворію і вмру? Тоді я ще постою.

Той, що сидів у машині, не зрозумів його гумору. Він не був паном Ігорем Дудієм. Пан Ігор Дудій ніколи не опуститься до переговорів з якимось бомжем. Він відрядить на переговори свою домогосподарку. Або, як цього разу, свого шофера.

Добре, як є кого посилати замість себе. Гірше, коли навіть себе нема куди по-людськи послати. Ось і вилазиш під дощ, забувши парасолю, якої нема.

– Я хотів сказати, мені й тут добре.

– Але ж… злива.

– Антоне Федоровичу, ви щось хотіли? Бо я справді зараз змокну.

Злива була така, що він змок одразу, як вийшов з під’їзду, але хто б на це зважав?

– Кхм… Ігор Васильович просив передати.

Сивий статечний дядько зі старанними руками шофера зі стажем і флегматичними манерами впевненого в завтрашньому дні українця на повному серйозі простягнув Андрієві кілька купюр зеленими. Ховаючи, між іншим, очі.

– Це за останній тиждень. Перелічи.

Калюжі неспинно вкривалися бульками, що повсякчас лопалися, доводячи безглуздість народження і смерти.

Треба ж, щоб лише за два дні без роботи у нього розвинулася така депресія?!

– Антоне Федоровичу, я піду, а то ще змокну.

– Кхм… Стривай! Ігор Васильович попереджав, що ти можеш… як же він сказав… а, мармизитись. Якщо він буде мармизитись – це не я, це він так сказав, – то пошли його…кхм… в психлікарню. Там для таких, кому гроші не потрібні… кхм… спеціальну палату відводять, як для рідкісно ненормальних… він просив передати дослівно, – винувато мовив шофер, відкриваючи передні дверцята для пасажира. Ховаючи, між іншим, долари до кишені.

Андрій помок ще дві хвилини, подумав-подумав, і забрався до машини. Пан Ігор Дудій в досить оригінальний спосіб перевіряв, перепрошував і поновлював на роботі свого репетитора.

Треба ж когось посилати на переговори з дітьми.

Коли Андрій, залишивши салон «Форда», ступив до під’їзду, багато що йому видалось інакшим. Під враженням почутого дорогою.

Антон Федорович виявився охочим до балачок і докладно оповів пасажирові про те, що трапилося два роки тому. З’ясувалося, що мама Остапа і Віри була неабияким дизайнером, виставляла свої проекти на кількох, зокрема і міжнародних конкурсах, мала солідних замовників, викладала в коледжі декоративного та вжиткового мистецтва, сама вибирала цю квартиру і власноруч доводила її до ладу. Але не встигла.

У неї виявили рак яєчника і стали готувати до операції, а за неписаним кодексом лікарні чоловік хворої не міг її оперувати, навіть якщо той чоловік зуби з’їв на подібних речах.

Ігор Васильович неначе щось відчував і все поривався до операційної, куди його, ясна річ, не допускали.

Племінниця Антона Федоровича працювала тоді анестезисткою і була присутня саме на цій операції. Відтак вона звільнилась. Як і кожен, хто був тоді в операційній, – від хірурга до санітарки. Звільнилися за власним бажанням, ясна річ.

Коли Андрій набрав код і потягнув на себе вхідні двері, він вже майже не жалкував за тим, що його мама не зайняла свого часу вакантного місця поруч з батьком. Хто зна, чим би це для неї скінчилося. Бо – за тим же неписаним кодексом – зі «своїми», себто з рідними і близькими медперсоналу лікарні, навіть під час дріб’язкових операцій обов’язково щось трапляється.

Тоді широко практикувалося вимкнення електричного струму, і нікого не цікавило, миєш ти посуд цієї миті чи лежиш на операційному столі. Довелося швидко зашивати жінку, добре, що пухлину встигли видалити. Коли увімкнули автономне живлення, робота була майже закінчена. Але почав падати тиск, серце стало давати перебої, і анестезіолог відкрив на повний струмінь крапельниці. Потім подейкували, що якби не це, вона могла б вижити. Потім багато про що подейкували.

Хірург через поспіх зачепив велику вену, і рідина, яка вливалась у судини, посилювала витікання крові у черево.

Коли жінку розрізали знову, вона вже була мертва.

Родина померлої звинуватила з-поміж інших і зятя за те, що злякався і не взявся за операцію сам. Зять послав дорогу родину подалі, сів за кермо і ледве не наїхав на дитячий візок з немовлям. Відтак він більше не сідав за кермо, користуючись виключно послугами особистого водія.

Коли Андрій ступив до передпокою і постукав у двері кабінету, виникло відчуття, що для повного уявлення про цю родину йому не стачає кількох штрихів.

– А тата нема.

– Де ж він, Віро?

– Повіж Остапа до баби.

– У село? Чого ж ти сумуєш? Хотіла поїхати з ними?

– Батончика шкода.

– Якого батончика?

– Рижого.

– Треба казати – рудо… Ти маєш на увазі пса? У вашої бабусі є пес Батончик, так?

– Нє-е…

– Ну, ось. Я сам зараз почну плакати! Що ста?..

– Чому вона плаче?! Що ви наробили знову?!

– Пані Маріє, будь ласка…

– Я відразу відчула, що ви недобра людина! Зухвала! Дволика! Як тільки ви прийшли, тут почало діятись казна-що! Відчепіться від неї, і взагалі, чому б вам…

– Остап, напевно, дуже не хотів їхати до бабусі і здійняв тут несамовиту бучу, я вгадав? Тому ви всі тут в такому екстазі…

– Скільки разів я казала вам не пхати носа не в свої справи, грубіяне?!!

– А вам не спадало на думку, що сотні людей гинуть, тому що такі, як ви, бояться… Віро! Постривай!

– Залиште її в спокої! Залиште всіх нас!..

…Дівчинка схлипувала і терла кулачками очі. Андрій їй не заважав. Вони сиділи на балконі в плетених кріселках і виконували роль свідків загибелі останніх крапель дощу в калюжах.

Бракувало кількох штрихів.

– Вони поїхали на таксі? – обережно почав Андрій.

– Угу, – не знайшовши в його словах крамоли, відказала Віра.

– Але Антон міг відвести їх сам до села…

– Угу.

– Та чомусь вони поїхали на таксі.

– Машина… барахолить.

– Барахлить.

– Угу.

– А ти не хотіла, щоб вони їхали. І Остап не хотів. Так не хотів, що довелося викликати таксі під саму хату.

Напівзапитання, напіввідповіді.

– Я жмержла.

– Ходімо до хати.

– Не хочу!

– Тоді сидимо.

– Ти так тихо говориш… і ніколи-ніколи не кричиш.

– У мене горло… як у твого Стасика.

– Він не мій! Можна, я сяду біля тебе?

Щоб вам всім добре було!..

– Залазь.

– А жнаєш шо?

– Звідки?

– Тато кажав – я чула – шоб Остап вибачився, а Остап кажав, шо не буде, і тато кажав, шо… шо жавеже його до баби і там лишить. Нажовсім.

– Треба казати – до бабусі.

– Чому?

– Тому що дуже добре мати бабусю.

– А в тебе нема ба… бабусі?

– Нема.

– А діда?..

– Віро, слухай, а хочеш, щоб я попросив твого тата не відвозити Остапа у село?

– А можна?..

– Неси телефон.

– Ой!

Вона так чкурнула до хати, аж вітер війнув.

Чому він так полюбляв давати їй нездійсненні обіцянки?

– На!

– Не на, а прошу. Залазь, будеш мені помагати.

– Ой!

– Та-ак… набираєм номер… Слухаєм… Алло! Ігоре Васильовичу?… Тс-с… По-перше, добрий день, а по-друге… Я не збираюсь займати ваш час. Дайте мені Остапа… Розвідка донесла, що він у таксі поруч з вами… Можна я ЙОМУ скажу, чого мені від нього треба?.. Не шаруди, бо я нічого не чую… Так, Остапе, слухай уважно, а потім будеш говорити. Ти не хочеш їхати у село і не хочеш переді мною вибачатись, а я не хочу бути винним у твоєму засланні, тому зробімо так: я передаю трубку Вірі, а ти кажеш, голосно, щоб почув батько: вибач, будь ласка, я більше не буду. Твій батько – людина слова, і він змушений буде повернути назад. Скажеш, і відразу передаси мобільника батькові. Не заскладно?.. Давай! Помічнице, тримай трубку і кажи: алло.

– Альо!..

– Досить. A-а, Ігоре Васильовичу? Я в шоці: ви чули, що ваш син щойно мені сказав?.. Приїдете і розберетесь? Чекаю… Чула? Вони зараз будуть. То що там з Батончиком сталося?

Останні штрихи, останні.

…Тільки-но Андрій почув, що повернулися батько з сином, передав Вірі портрет кішки, що голосила на пів-аркуша «мур-м’яв», зітхнув і вийшов з вітальні.

Ой, даремно він пхає носа до чужого проса, ваша правда, пані Маріє. Але граната направду варта того, щоб її кинути.

Обоє – батько й син – саме підійшли до вішалки, та, побачивши репетитора, вклякли на місці. Напевно, на Андрієвому обличчі проступило щось недобре, бо батько поклав долоню на синове плече і легенько притягнув до себе.

«Так нечесно», – збунтувалася заздрість, встромляючи у серце розпечену голку. Внутрішньо підготувався до всякого, однак ТАКОГО болю не сподівався. Батько й син – проти зайди, чужинця. І нема на то ради.

– Мені треба з вами поговорити, – мовив Андрій стиха, та чомусь від власного голосу позакладало вуха. «Може, я й справді хворий? Той, як його… СТУКНУТИЙ?»

– Тут і вже?

Лікар. Намагається боронити свою двоповерхову імперію, не свідомий того, що її республіки вже доросли до незалежности.

– Можна вже, – згодився Андрій. – Можна й тут.

– Чого це він командує?!

Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість – короткочасна.

– Будь ласка, мені треба переговорити з вами, – змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.

– Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.

Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один – босий, двоє – в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак – з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?

Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…

«Сорі. Айм крейзі тудей».[5]5
  Вибачте. Я сьогодні здурів, (англ.)


[Закрыть]

– Ну? – повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.

Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?

– Може, присядемо, кабінет – не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?

Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.

– Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..

– Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.

Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?

– Я слухаю.

Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.

– Уважно слухаю.

За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але – без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.

Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться – лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.

Окрім гранати.

– Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте – в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, – чудасія якась. Так не робиться.

Початок покладено. Двоє людей не зводили з нього очей. А він не зводив очей з вересня.

Світ за очі… Це ідея.

– Я впевнений, що й тобі, Остапе, батько теж не пояснив, навіщо я тут здався.

Остап зрадив своє амплуа непроникного, байдужого до всього героя і почав напружувати чоло. Шукати. Відповідь.

– А ти, значить, вже здогадався, – відверто зіронізував лікар. – І що ти до цього часу робиш в репетиторах?

– На юриста грошей нема, – відбив перший сет Андрій. І, не переводячи подиху, розпочав другий. Корт запружинив під ногами, ракетка розвернулась широким замахом – і жорстко вдарила м’ячем по людях, які несли в собі деякі ідентичні з ним гени. – Ви не знали, що думати і як бути, коли вам подзвонила з села ваша мати, себто Остапова бабуся, де Остап саме тоді відбував канікули, і повідомила, що згорів її пес Батон. Спалився. Живцем. Вона просила забрати онука від себе, хоча не могла довести, що це зробив він. Але вона настрашилася, так само як ви, Ігоре Васильовичу, налякалися, що Остап МІГ таке вчинити.

Правда – як дощ: розмиє землю, зробивши з неї багнюку, і кине людям під ноги: вибирайтесь, якщо зможете. Людям з багатьма однаковими молекулами ДНК.

Лікар не зміг придушити короткого стогону і завмер, склепивши повіки. Страждання робить людей старішими. Андрій подивився на Остапа. Цього разу – очі в очі. Склери вкрились червоною сіткою, зіниці розширились, обличчя пополотніло, а на скронях набухли вени.

Одних – старішими, інших – страхітливішими.

Вересень стояв під вікном і кликав. Покинути все негайно. Хай розбираються з наслідками вибуху самі. Але як бути з отими однаковісінькими хромосомами? Їх не зітреш і не спалиш.

– І ось тут під колеса впав я. Чому б мені не стати платним індикатором тутешніх атмосферних фронтів? Спецкором у рубриці «хто, де, коли»? Почув, побачив – доповів. Зрештою, – наглядачем на півставки. Що не кажіть, а залишати будинок і двох жінок сам на сам з… підозрюваним у підпалі пса вам, Ігоре Васильовичу, було не з руки. Не охорону ж наймати! Уявляєш, Остапе, приставили б до тебе сек’юріті?..

Неймовірно напнутий, як канат під вагою тіла, Остап здригнувся і ледве не рвонув з місця. Але вибухова хвиля втискала його у фотель, шмагаючи обличчя уламками спогадів.

– Далі говори! – голосно, вимогливо, болісно розпороло повітря. Лікар забрав ногу з гальм, на які надто довго тиснув останнім часом, і рвонув у зливу. Через болота і калюжі. Без «двірників». Щоб раптом не натрапити на очі сина і не впасти у відчай, як у прірву.

– Ви хочете спитати, хто все-таки ЦЕ зробив?

Лиховісне мовчання відповіло замість чоловіка з кульчиком.

– Хто встав поночі, облив пса бензином, а пес був прикутий до ланцюга, тому далеко втекти не міг, хто, як я собі уявляю, підпалив спочатку папір, обмотаний навколо якогось каменя чи палиці, відбіг на безпечну відстань і жбурнув у переляканого звіра?..

– Ти нічого не можеш знати, дебіл! Ти брешеш! – бризнув слиною Фанат. Постійний вогонь у його очах виявився відблиском того живого, жахливо виючого факела. Тому й здавався чорним, як морок. Дивно, як він ще не перерізав собі вени?!

«Ось ти сам себе і викрив», – хотіла затріумфувати заздрість, але Андрій не дозволив їй скористатися Остаповою помилкою. Високий відсоток спільности генетичного коду – це щось-таки означає.

– Чому ти дозволив закрити себе в чотирьох стінах із собачими мордами? Чому не зайнявся плаванням, кікбоксингом, сноубордингом? Чому ви, Ігоре Васильовичу, не виламали двері, не позривали всю оту гидоту і не попалили?! Чому ви прямо не запитали, що там сталося? Чому ви ніколи не розмовляєте між собою?!! Чому?..

Все. Андрій задихнувся від рясної ненависти, що драглями налипла на його тіло. Серце збиралося вистрибнути з горла, руки і ноги стерпли, смерк оповив світ, – і він настрашився, що впаде, просто тут, їм до ніг, а цього не можна робити в жодному разі!

«Анемія чи струс? Чи те й інше?»

Він навпомацки встав, намацав ногою край килима і, тримаючись цього краю, попростував до дверей. Сподівався, що до дверей. Тим часом у животі зародилася знайома млість.

«Слабак ти, Андрію Шелепінський. А ще дебіл, придурок і… і землерийка. Гарний некролог про тебе напише… твоя рідня».

Забившись чолом об одвірок, трохи очуняв, а відсапавшись, навіть спромігся вибратися за межі кабінету. Хоч і не з високо піднесеною головою, та й не повзком.

Передпокій, зараза, хитався збоку на бік, як п’яниця перед очима своєї дружиноньки. Бракувало кисню, хоч плач.

«Казали тобі гризти цвяхи – треба було гризти», – висвячував він себе самого, поволеньки просуваючись стіною до виходу. Біля виходу спохопився, що не взутий, і в тому ж темпі посунув праворуч.

Одні розсувні дверцята, другі, тре… У вузькому і високому закапелку, де згори звисали парасолі, скоцюрбилась Віра. Непомітна, як мишка. Тільки мишки не вміють так гучно дихати.

– Привіт. Ти хто – нова парасолька?

Вона підняла голову. Їй теж бракувало кисню, тільки вона, на відміну від нього, воліла плакати, а не сваритись.

Андрій, як у нього повелося, сів, де стояв.

– Ві…він… йо…го… вб’є… – повідомила, задихаючись, жовтокоса мишка.

У кабінеті, як свідчення правоти її слів, чимось об щось добряче грюкнуло. Або об когось.

– Він… ЙО…ГО вбив?

– Можна, я тут посиджу… трішки?

– Він… казав… шо тато… як… вжнає… вб’є…

– Якщо не хочеш, щоб я біля тебе сидів, так і скажи.

З нею, певно, ніхто так ще не розмовляв. Розширила очиська і чимдуж захитала голівкою. А навколо ніздрів почало синіти.

Блін!

– Ніхто нікого не вб’є. Я – репетитор, я знаю.

Знову, як у них повелося, Андрій давав їй не обгрунтовані обітниці. Сам собі не вірячи при цьому.

– А ти… ти не побіжиш… жа… інга… інгалятором?

– Я навіть такого страшного слова вимовити не зможу.

– Вони… вони жражу… мені… ту трубку… до рота…

Андрій подивився на неї і відчув, що далі тягнути не можна, що треба бігти за тією жахливою трубкою і рятувати маленьку мишку, але… Сидів. Не рухався. Майже не тремтів. Боявся втратити довіру, на яку не заслуговував.

Боявся налякати її, відчуваючи, що, якщо встане, – на ногах встоїть недовго. Якщо встане…

Голоси за дверима кабінету збавили гучність, чи, може, то у його вухах дужче зашуміло…

– Ні, що не кажи, добре бути маленькою, як ти: куди захотів, туди і впхався.

– Він його… вб’є… Він кажав… тато як вжнає… вб’є…

– Чому?

«Справді, чому ти нікуди не біжиш, не піднімаєш всіх на ноги, чому сидиш тут і базікаєш? Сили не маєш? Слабак!»

– …як маму… Я чула… Тато кажав…шо… шо він вбив… маму…

– Що ти сказала? Повтори, будь ласка.

Королева, яка полюбляла підслуховувати телефонні розмови. Цього літа вона підслухала діалог між батьком і переляканою бабунею. Два роки тому вона почула, як батька звинуватили у смерті мами. А може, він сам себе звинуватив, а хтось на іншому кінці дроту став його заспокоювати. Але дитина почула і закарбувала у пам’яті основне – жахливе для неї. І опинилася в реанімації.

Кілька телефонних апаратів у домі – небачена розкіш для тих, хто не має жодного. Але у злиднів є свої переваги. Ніхто тебе не підслухає і не втовче собі в голову, що ти – вбивця.

– Ні, я не можу тут сидіти, Віро. Ходім.

– Куди?

– Там побачимо.

Він підвівся, взувся, добув її з того закапелку, взяв на руки і попростував геть. З хати, наповненої розкішшю, як драглями.

Віра не була легенькою для того, кому тяжко нести бодай власне тіло, отож він боявся впасти. Але ще більше боявся, що його доженуть і відберуть її. Перш ніж він поговорить з нею. Не мало значення – про що. Мало значення – не впасти на півшляху.

Вона, мабуть, відчувала Андріїв страх, бо охопила його руками за шию і не ставила зайвих запитань.

Світ йому поморочився, ніби то світові, а не Андрієві, поставили колись діагноз «струс мозку плюс анемія», що перекладалося людською мовою одним-єдиним словом – «слабак».

…Вересень неспогадано жбурнув йому в обличчя вологими краплями. Знову дощ? Ні, небо чисте, глянцеве. Андрій поморгав, розсіюючи туман перед очима.

Ага. Фонтан. Можна зупинятися.

Він упав на мармуровий бортик, вмостив на колінах дівчатко і спробував передихнути. У горлі пекло, як у духовці. Руки відмовлялися виконувати визначені ще Дарвіном функції. Наприклад, хапати каменюку чи палицю.

Слабак!

– Дивися… сліпий дощ.

Дрібнюсінькі бризки сипалися на них під глянцево-синім небом, а він не мав сили заперечити, що то не дощ. Хай дитина тішиться, кому від того зле?

Раптом Андрій стрепенувся і придивився до дівчинки. Здається, чи насправді вона порожевіла, та й дихає якось легше? Можна зам’яти розмову і чекати наступного нападу. Можна…

– Твій тато дуже любив твою маму.

Він це сказав. І сам здивувався, що не відчув жалю. Переріс власну заздрість? Скоріш за все, змучився настільки, що перестав її відчувати.

– Чесне слово, любив! Просто він забувся і сказав замість «любив» – «вбив». Ти ж забуваєш деякі букви, що ми з тобою порозвішували, отак і твій батько забув.

Мишка спохмурніла.

– Хіба тато тоже… жабуває букви?

Не могла в це повірити.

– Треба казати: теж. Всі інколи забувають…

– І ти?!

– Ага. Я, наприклад, вже забув, як ти назвала цей дощ. Глухим, чи що?

– Сліпий! Я кажала – сліпий! Ти дурний!

Величезна брила звалилася з його душі. Ніколи не замислювався над тим, наскільки добре бути дурним. Жива і здорова мишка завовтузилася на колінах:

– Хочу мроже!

– Ха!

– Ти чув? Купи мені мроже! Чого ти регочеш?

– Бо ти мокра.

– Я не мокра, ти мокрий!

Так вони зачіпалися, поки не побачили знайомого «Форда», з якого вискочив іще знайоміший їм чоловік і біг навпростець парком – прямо до них.

Дореготалися!

– Тато… сам. Остап… він… він…

– Почекайте! – виставив Андрій руку долонею уперед. Чоловік перейшов на крок, не зводячи з дочки тривожного погляду. Що вони там собі подумали? Що він її викрав?

– З нею все добре, але привезіть, будь ласка, Остапа! Скажіть Антонові, щоб привіз Остапа, ви чуєте мене?

Ігор Васильович його не чув. Ще кілька кроків – і Віру вирвуть з Андрієвих рук, а з нею протипоказано так поводитися. Вона органічно не сприймала насильства у будь-якому вигляді. Так само, як він.

– Послухайте, це дуже важливо! Покажіть їй Остапа, бо вона гадає, що ви його вбили! Скажіть їй, що ви ніколи його не скривдите, що ви любите його так само, як її! Скажіть їй це, будь ласка!

Пересохле горло збунтувалося. Щось він занадто часто кричить останнім часом. Кричить і не може докричатися!

Кинь все і ходи зі мною, – бринів над вухом звабливий вересень, вміло прикидаючись сліпим і бездомним, він, який бачив усе наперед і не потребував дому з розкішними фіранками. – Бо потім можна не встигнути…

«Ні, я таки знахідка для психіатра».

– Що ти мелеш? – нарешті зупинився лікар. У погляді – схвильованість, але вже без надриву. Плюс – знайома, нормальна для цієї людини злість. Нормальна щодо Андрія Шелепінського. – Ти здурів?

«Так, я вже визнав, я – ненормальний. Ви так довго всі мене обзивали, що я повірив у це і здаюся. Де мені розписатися?»

– Не чую?

Андрій жестом показав на горло. Зірвалось. Відмовилося верзти дурниці.

– Віро, ходи до мене.

Вона мовчки покрутила головою.

– Що за діти пішли?

Він похмуро глянув на онімілого репетитора, але слухняно потягнувся за мобільником. Теж мав сьогодні мирний настрій?

– Маріє? Все гаразд, не плачте. Ми її знайшли… Так, не додивились, всі ми не додивились. Заваріть чаю з липи, ми зараз будемо. І… ще одне. Передзвоніть до мене в село, попередьте, що ми нині не приїдемо. Якось іншим разом. Коли я підлікуюся у кардіолога.

Останнє зауваження адресувалося Андрієві. Мовляв, довів…

«Що ж, всі ми різні: кому кардіолог потрібен, а кому – психіатр…»

– Добренько. То що сталося, Вір? Я не розчув, про що йшла мова. На нього не дивись, він дуже вчасно онімів.

Лікар важко опустився на бортик праворуч від них. Відчувалося, що день не минув для нього безслідно.

– Нє-а, він просто жабув букви, – серйозно пропищала мишка.

– Що-що?

Андрій перевів погляд на небо. Вчасно оніміти – класна штука. Нічого нікому не треба пояснювати.

– Угу, дорослі тоже… теж жабувають букви. І ти жабуваєш, я все жнаю.

– Хай буде так. Марія приготувала чай з липи.

– Гарячий-гарячий?

– Аякже. Але ми будем пити з ложечки і дути на неї.

– І буде йти пара?

– Обов’язково. Йдемо?

– Угу. А ти чого сидиш?

Андрій нахилився вбік, підклавши долоні під голову.

– Ти будеш тут спати?

Угу. Довго-довго.

– Ти дурний, – затвердила вона остаточний діагноз, зіскочила з його колін на землю і… дещо згадала: – А Остап?

– Він у машині. І він теж буде пити з нами липовий чай. Раз я сказав, то буде.

Останнє зауваження адресувалось Андрієві. Але ж він ні слова не промовив, лише кахикнув, прочищаючи горло! Що кому поясниш, коли ти німий.

Батько з донькою попрошкували сквером до авто.

Андрій розвалився на бортику, підклавши руки під голову.

Фонтан сипав навкруги сліпим дощем.

Правда Ігоря Дудія полягала в тому, що дуже тяжко виховувати самотужки двох дітей. Хороша правда. Але сліпа, бо, оточившись стіною любови, не бачила довкола себе інших правд. Правди Олени Іванівни та Іри Шелепінської, наприклад.

«Може, не такі вони високі й праведні, як ваша правда, пане лікарю, але невже не заслужили у вас бодай поваги до себе. Або хоча б короткочасного спомину…

А ви не пам’ятаєте їх, Ігоре Васильовичу, ви брешете собі, що їх ніколи не існувало у вашому житті, ви зневажаєте їхню правду, хоча вони ніколи нічого поганого вам не зробили.

А зрештою, ви й не зобов’язані пам’ятати.

Так само, як я не зобов’язаний забувати.

Тому ніхто нікуди не йде».

Йому від чотирнадцяти до сімнадцяти з гаком років. Його життя кардинально змінюється. Воно нагадує тепер гетерогенну систему, яку вони вивчали з хімії і яка складається з двох фаз, що не змішуються: фази навчання і фази роботи. Сон і їжа вкраплюються у ці дві основні фази окремими, маловажливими елементами.

Навчання, На початках ніяк не дається до рук і не вкладається до голови, але він упертіший за всі дрімучі підручники і непролазні програми разом узяті.

Уклавши зі своїм другом угоду, мусив її дотримуватися, навіть коли не хотілося, навіть коли – до зубного скреготу, до стискання кулаків – кортіло повернутися назад і знову стати тим безмежно вільним і самотнім хлопчиськом, яким був. Щоб нікого не слухатись, ні перед ким не звітувати.

Але він пам'ятає, що взяв на себе зобов'язання вчитися в обмін на надану йому можливість працювати і зобов'язання працювати в обмін на безперешкодне право вчитись. Отримав дружбу і добровільно акцептував її. Тому розтискає кулаки і зуби і слухняно звітує щопонеділка перед Славком за прожитий тиждень. Про свої враження, успіхи, невдачі.

«Лонгітюдний моніторинг», – так називає їхні понеділкові здибанки Славко, впевнений, що всі шість мільярдів людей на Землі здатні його зрозуміти без словника.

Угода про скасування самотности в обмін на втрату незалежности, – ось під чим він підписується якось у піцерії на Князя Романа. Така собі бартерна операція.

Але розриваючись між навчанням і роботою, недоїдаючи і недосипаючи, він – не раз і не два – запитує себе: а чи варто втрачати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, навіть якщо вмираєш від самотности? Чи не обернеться це пізніше більшим злом? А коли у відповідь самому собі мовчиться, тоді він звертається до прабабці. І вчувається йому, що вона там, на кухні, помішує ложечкою цукор і киває головою…

Невдовзі учителі починають дивуватися. Не одразу, не вірячи власним вухам, але вже хтось з того подиву виводить у журналі «четвірку». І він – теж поступово, теж помалу, десь аж на кільканадцятій з ходу вирішеній задачі і на двадцятому за десять хвилин вивченому вірші – починає всерйоз підозрювати, що не дурніший за інших. І не можна сказати, що це відкриття залишає його байдужим.