Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Відтак він починає куховарити сам.

Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників.

Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів.

Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок.

Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання.

– Тут! Він тут!

За мить його обступає компанія старшокласників.

– Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає…

– Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка.

– Хі-хі!

– А ти хто – Остап чи Одарочка?

– Тобі шо, повилазило? Одарочка ми…

– А де ж твої косички?

Сходова кліта не дуже простора, проте можна спробувати прорватись. Можна. Він стоїть з вологою ганчіркою в руках. Це – його територія. А вони – зайди.

– Нє-е, то питання ми мусим перевірити конкретно. А якщо воно – гермафродит?

– Зажди лапати його, Суслік, дивись, яке воно брудне.

– Помиємо?

– І водичка є під руками, чисте-есенька, як штани нашого фізрука… Ги-ги-ги!

Він ледве встигає заплющити очі, як п’ять літрів води з його відра обвалюються на нього. Він знає, яка на вигляд ця вода, – чорна, густа, з недопалками, огризками, лушпиною… Тепер він знатиме, яка вона на смак і на дотик. Гірка і масляниста. Бридка.

А ще він знатиме, як почуваються сходи, по яких пройшлися десятки брудних, у багнюці, чобіт.

Раптом серед цієї безпросвітности виникає щось цілком несподіване. Хто це?

– Здоровенькі були, дівчатка й хлопчики. Я, здається, вперше вас тут бачу? А всіх, кого я бачу вперше, запитую: може, ви знайомі з Олегом на кличку Білий? Ні, не знайомі? Дуже шкода. Бо я ось знайомий. Що будем робити, хлопчики й дівчатка?

– А хто такий?..

– Суслік, атас!

Добру хвилину сходи гудуть. І стихає.

Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах.

«Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, – механічно згадує він. – Студент». У майбутньому – його друг Славко.

Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало.

– Дякую, – каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою.

На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода.

Він приносить додому брудне вбрання і бронхіт. Але відтак його вже ніхто не чіпає.

Рівно о шістнадцятій нуль-нуль Андрій постукав до Віриної кімнати. На другому поверсі тихо, хоч застрелься. А може, тут завжди так тихо?

– Хто там? – голосом пташки з відомого мультика озвалися зсередини.

– Це я, бомж, – голосом поштальйона з того ж таки мультика відповів Андрій і увійшов.

Дівчатко сиділо за столиком і калякало в альбомі фломастером. На репетитора свого воно навіть не глянуло. Певно що так! Хто бачив, щоб королеви звертали увагу на слуг! А надто, коли вони зайняті поважними справами у тронній залі. Остання, виконана у волошковій палітрі, набита іграшками по вуха, урочиста й поважна, королеву не обходила.

Андрій потупцював біля дверей, почухався й одразу збагнув, що не знає, як поводитися з дітьми. Він зроду не мав з ними справи, почуваючись дорослим ледь не з пелюшок.

Ось і вона, зосереджено й поважно малюючи на папері якісь каляки-маляки, теж, певно, здається собі страшенно дорослою. І спробуй сказати щось не так – сховається до мушлі, як равлик. Як ховався Андрій Шелепінський, забувши якось, де вихід.

Він впевнений, що колишня її вихователька все робила правильно. Правильно всміхалася, вітаючись, правильно добирала інтонацію, вихваляючи малюнки, правильно вибирала момент, щоб погладити по голівці. Але…

Андрій стояв телеграфним стовпом, а дівчатко, напевно, думало собі: «Не всіх дурних війна забрала». Чи щось у цьому дусі. У сукенці з симпатичними дракончиками, в чудернацьких заколках…

СЕСТРА.

Він різко тіпнув головою. Так недовго й схибнутися!

– А де твій капелюх?

Андрій аж підскочив. Уся в собі (не бачите – я малюю!), малолітня художниця навіть не показала вигляду, що вона щось чула, а тим паче – говорила. Тільки два хвостики нетерпляче вичікували, коли той стовп біля дверей спроможеться іще на щось, окрім тупцювання і чухання.

Стовп біля дверей спромігся. На невиразне гмукання.

Капелюх. Ага.

– A-а, капелюх… Забув. Загубив. Зараз пошукаю.

А що він іще мав сказати?

У шафі капелюха не було, в хатці Барбі – теж, під ліжком…

– Скоріше за все, я залишив його внизу, – ставши на рівні й обтрушуючись, висловив він геніальне припущення.

Віра тієї геніальности не поцінувала, а просто перегорнула сторінку альбома.

Який там йому відпущений термін? Тиждень? Такими темпами вони й за місяць до букваря не доберуться. А Ігор Васильович скажуть: «Я так і знав».

– Що ж, треба йти шукати капелюха внизу. Бо як же без капелюха? Без капелюха ніяк! Але, – він зітхнув так жалібно, аж самому мурашки пішли по шкірі, – там у вас стільки кімнат! Сам я ніяк не впораюся.

Роздумуючи, зітхнути ще раз чи дати собі спокій, він рушив до дверей.

– Бо опудала беж капелюха не буває, – впевнено констатувала королева дракончиків.

– Атож! – скрушно підтвердив Андрій. – Ну, я пішов. Скоро обернутись не обіцяю, але якби мені хтось поміг…

«Вимітайся вже, ти, артисте погорілого театру!»

Він вимівся й покволом пошкандибав у напрямку сходів. «Якщо вона не вийде… якщо зараз не вийде, то й за тиждень нічого з цього не вийде…»

– Ти шо, і до тата в кабінет підеш шукати? – наздогнала вона його, а очиська – як світлофори.

Веселий кураж напав на Андрія.

– Не віриш? – бовкнув, насолоджуючись її реакцією на його провокацію, і лише за пару кроків доп’яв, що саме бовкнув. – Звісно, якщо більше його ніде не буде.

«А якщо більше ніде не буде твого капелюха, га?»

Шкіру аж сироти опосіли.

Кухню вони перерили за двадцять хвилин. Щастя, що пані Марія пішла на базар і не була свідком його ганьби. Не можна сказати, що Андрій не зволікав – ще й як зволікав, але кожна хвилина немилосердно наближала його до того страхітливого кабінету. Коли він втретє заглянув до холодильника, його учениця – мила дівчинка – сіпнула його за штани.

– А ти жнаєш, шо тато дуже-дуже не любить, коли беж дожволу жаходити у кабінет?

– Треба казати – до кабінету, – машинально поправив він, а сам подумав: «Здогадуюся».

Наступним пунктом їхньої програми був передпокій, на який Андрій покладав великі сподіванки. На якійсь із численних поличок просто-таки мусив завалятися хоч якийсь капелюх. Мусив, та не завалявся.

Ось і вітальня. «Капелю-юх, ти де?» Дівчинка стояла поруч і чекала. Гарна дівчинка.

– Отже, так: ти береш на себе сервант, а я… – він знесилено опустився на диван, – а я… а я понишпорю під оцим ось диваном.

Йому привиділося, чи Вірі насправжки щось у цьому «а я» здалося підозрілим? Фіалкові спіральки на її хвостиках недовірливо гойднулися, на хвилю замислились, про те і по-королівськи запишнено застрибали в такт крокам: Віра завзято рушила до серванта. Мовляв, мені шо, я можу й пошукати, а шо ти робитимеш, коли муситимеш іти до тата в КАБІНЕТ?..

Андрій з того відчаю поліз під диван. Пусто. Тоді, скоріш механічно, ніж усвідомлено, він підважив обдерте сидіння. Воно подалося з натужним скрипом.

Бог на небі був і все бачив.

На хаотично розкиданих паперах, теках, ватманах, ескізах, серед лінійок і трикутників, невідомих йому креслярських причандалів, як ясне сонечко, спочивав крислатий солом’яний капелюх. Він обережно взяв капелюха, досі сумніваючись у його реальності, і нап’яв на голову.

– Аля-оп!

Позаду захоплено завищали.

Бог на небі був і бачив, як Андрія роздуло від пихи й самовдоволення. Ніби в тому була не Господня, а його особиста заслуга.

– Ти сховав його там, сховав, сховав!!!

Жовто-зеленим у дракончики м’ячиком застрибала довкола нього поважна в минулому художниця. Андрієва пиха росла, мов на дріжджах.

Бог на небі був. І все бачив. І вздрів Андрій…

На місці, де лежав капелюх, виднівся оббитий вишневим оксамитом, протертий на кантах фотоальбом. Андрій передав головний убір дівчинці, чим заслужив ще на один вибух оглушливого вереску, витяг альбом зі сховку і, не встаючи з колін, почав гортати. Фотографії, чи пак, світлини якоїсь дівчинки: спершу голенька, далі – втоплена у мамині мешти, наступні – в бантиках і з ранцем, а згодом – короткі спідниці, модні зачіски і пішло-поїхало: забави, вечори, нічне море, пляжний варіянт, похідний варіянт, з друзями, без друзів, випускний, студентська тусівка і…

Андрій вкляк. Весілля. Приголомлива сукня. Фантастичний букет. І його батько – страшенно веселий і страшенно молодий. Невпізнавано, неможливо молодий!

Весілля його батька й чужої жінки.

Чим більше Андрій вдивлявся в осяяні щастям обличчя, тим більше темніло перед очима. Крізь цю темінь проступав один-однісінький передноворічний тиждень, коли його мама теж була неможливо, невпізнавано молодою. Тиждень, який не залишив по собі жодної світлини! Лише слайди пам’яти. І таку дрібницю, як сина.

Чийсь неприємний погляд умить привів до тями.

Фанат зирив з дверей і недобре шкірив зуби. Першим бажанням було схопитися, закрити альбом і сховати назад до дивана. Натомість Андрій перегорнув його на сампочаток і покликав Віру:

– Знаєш, хто це? – вказав він на немовля, що грайливо демонструвало світові свою дупцю. – Ану, вгадай.

– Стасик? – невпевнено припустила дівчинка, знову ставши серйозною і сумирною. Маленька королева великого королівства. Приречена на дорослішання з пелюшок.

– Це не хлопчик, а дівчинка. Я тобі допоможу: колись давно…

Десь далеко клацнув вхідний замок.

– …жила-була…

Усмішка Фаната явила світові всі тридцять два зуби.

– …така ж само дівчинка, як ти…

Передпокій впевнено перетинали дещо стомлені кроки.

– А шо далі? – без особливої цікавости запитала Віра.

– А далі нічого…

Остап неголосно покликав:

– Тату…

Кроки на мить зупинились і повернули до вітальні. Схоплюватись? А навіщо? Зараз він волів, щоб його вбили. На місці. Без співчуття. Бо коли він оговтається…

Коли кроки застигли біля порогу, Андрій вперто сидів на підлозі перед диваном з розгорнутим фотоальбомом.

– Що таке?

Андрій завважив сандалі зі світлої шкіри… і негайно заповзявся вивчати вицвілий орнамент оббивки дивана. Щоб, не дай Боже, ніхто не спостеріг його очей. Пояснювати, «що таке», не знадобилося.

– Неможлива спека. Доцю, принеси, будь ласкава, соку. На дверцятах холодильника.

– Я жнаю.

– Чого ж ти в такій незручній позі, Андрію? – турботливо поцікавився лікар, опускаючись на диван поруч з альбомом. – Сів би собі зручненько, закинув ноги на столика, як це роблять нормальні американці і трохи крутіші українці, та й переглядав би собі помаленьку. Як щось незрозуміло, у мене поспитав би. Я б тобі з радістю пояснив.

Ні, розлючений Ігор Васильович подобався Андрієві значно, значно більше.

– Дякую, доцю… м-м, смакота. Ти, сподіваюся, не пила, бо якщо застудишся…

– Не пила.

– Вірю. А тепер – марш усі нагору! Давайте, давайте…

Нагору вони, ясна річ, не пішли. Андрій шкірою відчував ситу посмішку і зловтішний погляд крізь нещільно причинені двері.

– Там ще листи є, – раптово і різко змінив голос лікар. Не підвищив, ні. Змінив. За всіма параметрами. – Чому ти листи не вийняв? Їх куди цікавіше читати.

«Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного».

– Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії.

«Коли б я вам сказав, чого я мовчу…»

– Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи.

Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний.

– У кабінеті.

– У кабінеті? Ото! Де саме?

Андрій спробував уявити собі кабінет.

– У столі.

Лаконічно і правдоподібно.

– Всі шухляди в мене замикаються на ключ.

– І в шафі… в книжковій шафі.

– У мене немає книжкової шафи.

Овва.

– Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, – не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок.

– Значить, такий я лікар, що в мене нема книжкової шафи.

– А де ви тримаєте цю… літературу… медичну?

– У підвалі, де ще?

– Як у підвалі? А якщо вам треба буде… не знаю, нагадати собі щось, підчитати?

– Якби я досі за підручниками до операцій готувався, гріш мені ціна була б як хірургу.

І по хвилі:

– Забрехався ти, Андрію, остаточно і безповоротно.

Андрій закусив губу і відчув, що ним починає трясти. Лікар, напевно, сказав би, що то – запізніла реакція на стрес. Добре, що інколи лікарі не здатні заглибитися в душу своїх пацієнтів.

– Можеш іти додому, заняття на сьогодні закінчено.

Ігор Васильович взяв до рук альбома і почав неквапливо перегортати сторінки. І здалося, ніби для нього весь світ перестав існувати. Вимкнувся, як одна велетенська люстра.

Андрій збагнув, що на своє «до побачення» він не дочекається відповіді.

…Йому одинадцять. Він стоїть на розі центральних вулиць, махає перед собою газетою і горлає:

– Кому «Україна і ми»?!! Кому свіжа преса?!! Кому…

– Кому ви і ваша Україна потрібна… – бурчить стара, що продає поруч хризантеми.

– Кому «Україна і ми»?!

– Тобі в школі треба бути, а ти чим займаєшся?

– У нас карантин. Грип. Купуйте «Україну і ми»!!!

– Скільки? – питає молодик.

– Тисяча.

– Скільки?!! Та я в тебе її задаром заберу!

– А ви краще паняночці букетик купіть, молодий чоловіче…

– Йди ти!..

Стара скрушно хитає головою.

– Бачиш, йому ні нас, ні України не треба.

Вони з тією старою знають, що ввічливі люди – вид рідкісний, вимираючий.

– О, а я тебе знаю! – зупиняється біля нього чоловік у розхристаному пальті з потертим шарфом круг шиї. – Ти – з Нового Міста?

– Так. Купуйте…

– Чекай. Ти підміняв Теодозіївну, поки її забрали до психушки?

– Так, а ви – пан Зеник з дванадцятої квартири.

– Ти ба, ну і пам'ять у тебе…

– «Україна і ми»!

Хто-хто, а прибиральник довго пам'ятає людей, які зранку валяються під під'їздами і заважають прибирати.

– Бачу, не дуже беруть твою пресу?

– Хочете купити?

– Хочу побазарити. Відійдем?

Виявляється, що пан Зеник шукає напарника. Щоб трохи «пошугати лохів». Ніякої крамоли. Серйозно, конституція гарантує!

Завдання Андрія: ходити від будинку до будинку, від квартири до квартири і перевіряти, чи зачинені двері. Всьо!

Якщо двері відчинені (десь одна на сотню трапиться, конституція гарантує), для перестраховки – дзвонити. Якщо в хаті є люди – прикинутись жебраком. Ти малий, худий, тебе всяк пожаліє. Якщо нікого нема, а двері відчинені (лох – він для того і є лох), спуститися вниз, пройти пару метрів, написати на тротуарі крейдою номер квартири, а… як ти мене назвав? Пан? Хе… а пан Зеник тут як тут. Всьо решта – не твого ума діло.

Навар пополам, конституція гарантує. По руках?

Андрій дивиться на нього і бачить маму. Що вона скаже? У голові на мить потьмарюється. Таке з ним буває, але не це лякає. Відтак неодмінно виникає думка, паскудна, як бездомний пес: а коли б так не на мить затьмарилось, а… надовше. Скільки б проблем відпало?

– По руках, пане Зеник.

І починається марафон. З ранку до вечора. А коли він увечері заплющує очі, марафон починається знову. Двері, двері, сходи, сходи і знову двері. Він не користується ліфтом, бо в ліфті його можуть добре роздивитися, він не повертається в райони, якими вони вже ходили. Він жує на ходу і так само на ходу вчиться натягати на лице вираз безпритульности, безвиході. І йому подають. Першу милостиню він викидає в кущі, та потім… звикає, чи що? Затуплюється. Іржавіє.

Пан Зеник його жаліє, час від часу пропонує перекур, але Андрій не хоче себе жаліти. Йому так легше: йти, поки рухаються ноги. Йти, поки в голові не стане тихо і порожньо.

Світ дедалі частіше туманиться, зникає. Мама дедалі частіше придивляється до нього як ніколи стурбовано, але йому вже не потрібна її турбота. Йому більше ніхто не потрібен, крім того лагідного мороку. Дивно, що він раніше його боявся.

А в снах він тепер все частіше падає до ями.

І ось нарешті! Відчинена квартира. Він дзвонить і дзвонить, але ніхто не відгукується. Тоді він передає естафету своєму напарникові і йде на умовне місце (недобудований магазин). Чекати на свою частку. Заслужену частку.

Пан Зеник того дня так і не з’являється.

Андрій приходить додому, забирається з ногами в розкладне крісло і сидить там без поруху. Нечутно надходить мама, присідає біля крісла і говорить нечувані речі. Що вона обов’язково знайде роботу (першу роботу, яка трапиться), заробить гроші, багато-багато грошей, і вони поїдуть на море. Аби лиш він більше нікуди не ходив… так, як цього тижня. Він ще малий, щоб так каторжно працювати. Вона просить, благає його: більше ніякої роботи, хай просто зараз заприсягнеться їй.

Він сидить і думає про свою частку. Каторжну частку.

На ранок він знову чекає біля закинутої будови. Вони домовились, що на квартиру до пана Зеника він не піде, хоч би там що, тому він намотує кола довкола порослих мурів зі сліпими квадратами вікнин. І так до самого смеркання.

У голові дзижчить комарем: час-с-стка! Привлас-снена час-с-стка!

Третього дня він іде до пана Зеника. Мама вже не плаче. Затуливши долонею рота, вона дивиться йому вслід, і він спиною чує незнайомі відтінки того погляду. Якийсь острах. І почуття власної, вперше так виразно усвідомленої провини.

Але всі його думки сконцентровані, як густий сироп. Навколо частки. Незаконно відібраної частки.

Вже майже під будинком з помешканням пана Зеника на нього хтось навалюється, затискає рота і тягне в перехід під будинками.

– Мовчати…

Клацає складаний ніж, Андрія зі всього маху вкарбовують у стіну, і перед його носом з’являються жовті скельця окулярів. А під ними – стиснуті у вузьку смужку губи.

Квартирант Ірини Семенівни хрипло і докладно пояснює, куди Андрієві бажано піти і що там зробити. Потім, дещо вгамувавшись, але тримаючи ножа у полі зору Андрія, проказує:

– Зеника взяли. Разом з барахлом. Бачу, що ти в курсі, що то за барахло. Він щось белькотів про пацана-наводчика, але до п’яного не дуже прислухаються. От коли він витверезіє… – Студент хвилю милується ефектом від своїх слів і знову з усієї сили притискає його до муру. – Ти думаєш, якщо неповнолітній, то!..

Швидко ховає ножа і плескає Андрія по плечу: переходом прошкує, відводячи очі, немісцева парочка. А навіть якби і місцева: за нього ніхто не стане заступатися. Ще скажуть: так тобі й треба!..

– …то можна зорі з небес хапати? Ні, малий, таким ще швидше підрізають крильця, ставлять штамп і до смерти можеш митися, а не відмиєшся. Зв’язатися з алкоголіком! Ідіот! Мив собі сходи, а тут на подвиги поперло. Захотілося чогось ліпшого, благороднішого? Акурат, в міліції тобі це ліпше і покажуть, разом з місцями зимівлі раків. Але що там міліція, – усміхається він і наближає лезо до Андрієвих очей. – Ось коли Я довідаюсь ще раз про якісь твої антизаконні походеньки – досить буде однієї маленької чутки… я знаю, де тебе знайти.

Клацає, складаючись, ніж, студент відступає і милується результатом. Андрій дихає через раз, перед очима мерехтить, тіло дерев’яніє…

– Будем сподіватись, що белькотіння Зеновія до уваги не візьмуть.

Студент поправляє наплічника і йде геть. Усю ніч Андрій проспить на животі, бо спина скидається на збите з гілляки яблуко. Але вперше за увесь тиждень проспить цілу ніч, не падаючи до ями.

Лише за багато років по тому він дізнається, що стараннями Славка до пана Зеника перед самим допитом потрапить записка: «Щось бовкнеш про хлопця, до нар не доживеш».

* * *

Тиждень минув, як сон на свіжому повітрі: швидко і з користю. Андрій навчився без помарок креслити і вирізати з картону літери завбільшки з тарелі, Віра – розмальовувати їх всіма фломастерами підряд, відтак спільно – приліплювати скотчем до найнепридатніших для цього місць. Внаслідок цієї копіткої праці вітальня – Андрій не визнавав інших місць для навчання – скидається на залу перед новорічним «вогником». З лампи, підвіконня, серванта, столика, дивана і дверей (шпалери одностайно було визнано найпростішим виходом і тому відкинуто) звисали шмаття кольорової абетки.

На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче – складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка.

У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися.

Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень.

Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.

Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.

Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга.

– Я кажала, шо та червона не буде триматись, – дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра.

– Не «та червона», а буква «т», – виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд.

Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія:

– Зайдеш до мене.

Ага.

– Тато хоче покажати тобі свої… струменти, – заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка.

Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг.

Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу.

Директор школи вмів тримати такі паузи до десяти хвилин. Андрій відчув, як знайомо стискаються кулаки.

Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці.

– Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс – відповідна надбавка за кожну годину понаднормово.

Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, – на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу.

Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них.

– Якщо вам щось не подобається – кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені.

Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія.

«Так, це двадцять п’ять баксів, – я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку».

Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів:

– Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, – з мого кабінету, я тебе сам винесу…

Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками:

– Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися?

– Геть!

– Мене вже нема.

…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він – одним з перших у місті —миє машини на стоянках) – на харчування.

Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського.

Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси.

Він мовчить. А що він має казати?

Якось вона повертається з роботи не сама.

– Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря.

– Чому обіцяю, вважай – вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих.

Все, починаючи від його сандалів і закінчуючи панібратським обійманням мами за плечі, не подобається Андрієві. Але він мовчить.

– Ну у у вас і порожнеча!

– Ми недавно переїхали і ще не встигли…

– Без проблем. Мій знайомий просто з Карпат привезе шикарні меблі, а м'який куточок можна буде тут замовити, без проблем!

Йому не подобається, що мама бреше, але він далі мовчить.

– А цей чому тільки очима блимає? Німець він у тебе чи язика проковтнув?

– Андрію, не встидай мене, скажи щось.

«Купіть папугу», – ледь не зривається з язика, але він стримується.

– Андрій дуже сором'язливий, не звик з чужими людьми…

– Буде звикати, бо я, хоч-не-хоч, а вже не чужий. Правда, Ірусю?

Це «Ірусю» йому не подобається категорично. Але він і далі мовчить.

– Звичайно. А це – Андрієва кімната.

– Та-ак. Крісло – на звалище, балкон засклимо, забацаєм ремонт – і буде як лялька.

Напевно, мама відчуває, що щось негаразд, бо якось знічується і, немов перепрошуючи, невпевнено белькоче:

– Спитаємо, як схоче Андрій…

– Малий ще, щоб хотіти. Бракує вам впевненої чоловічої руки, ой як бракує…

– Андрію, що з тобою?! Ти зблід, сядь, дати тобі води? Не дивуйся, Іване, з ним інколи таке буває… я все тягну його до лікаря, та він не хоче…

Іван Несторович, поважний чоловік, у міру гладкий, у міру сивий, з круглим у ластовинні лицем і невеликими залисинами, в картатій сорочці й світлих штанях, знімає сонячні окуляри і вперше пильно приглядається до хлопця, який за весь час його візиту не вимовляє жодного слова. Який стоїть, притулившись до стіни, і не переймається маминою метушнею. Який не помічає, що весь, з голови до п'ят, дрібно-дрібно тремтить.

Дивно, але той Іван Несторович виявляється не дурним і з ходу затямлює собі те, на що обома долонями закриває очі мама. Вони з Андрієм Шелепінським на одній паралелі не уживуться. Повбивають один одного, а не уживуться. Ні за які гроші.

Дві сильні особистості, які звикли боротися за СВОЄ до останньої краплі крові. Яких життя довго вчило впертости і непокори. Небезпечні й незалежні, як дві стихії, яких не можна схльостувати на одній площині, бо вони нe заспокояться, поки нe доведуть своєї непереможності. Повмирають, а нe заспокояться.

– Добре, Ірусю, я піду, а ви тут… розберіться.

Коли він піде, а в квартирі глухим звіром оселиться тиша, Андрій відірве неслухняні ноги від підлоги і почне запаковувати до сумки свої речі.

– Що ти… – в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне.

У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ.

– Куди ти зібрався? – не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той – бувалий у бувальцях – нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може – назавжди.

– Ти нікуди не підеш! – гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть.

Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити – дихати без болю.

– Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина.

Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности.

Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно.

– Це ж бо добре!

Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях.

Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности.

– Я знала, що ти зрадієш! Я сама була неймовірно вражена! Це… це фантастично! Іван зможе забезпечити і мене, і… у нього ж є особняк, як я раніше не подумала? Правда, на околиці, але з городом і садом. Я спокійно можу туди переїхати! А в тебе… уявляєш, в тебе буде своя двокімнатна квартира?

Квартира. Повна глухотою по вінця.

Тепер уже мама гарячково пакує речі і ще щось говорить, але він не чує. Насподі ворушиться вражена думка, навіть не думка, а окремі клапті думки: як? мама? та, що все життя погорджувала просити в когось допомоги? Напрошується? Сама?

– На ось, візьми.

У руку йому тицяють п’ятдесят гривень, а він ніяк не може зрозуміти, для чого.

– На перших порах, думаю, вистачить. Ти в мене самостійний, справишся, та й я не до Америки від’їжджаю. Агов, чого носа похнюпив? Знаєш, як на весіллі погуляємо? Аж гай шумітиме.

«На якому весіллі?»

– Тільки не забудь – тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па…

«Яка адреса?»

Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів.

Відлетів?

Мама?

Ти де?

Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу.

Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба…

Одначе, виявляється, то не так легко – чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім – крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом…

Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири.

І знову – блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері.