Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати».

Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд.

– Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас.

Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру – лише тиждень.

– Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею.

– У мене нікого немає, окрім бабусі.

– Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти.

– Чому?

– Є в мене одна проблема, але не будемо про це…

– Ні, я хочу знати!

– Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво…

– Цікаво! Що за предмет?

– Навіщо тобі?..

– Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово…

– Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу…

– Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет?

Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з бабунею, а він обіцяє завтра прийти.

Завтра закінчується семестр. Завтра підходить до кінця вся ця історія.

Того вечора Олена Іванівна засинає швидше, ніж завжди, й Іра не встигає передати їй прохання коханого. Зранку Олена Іванівна раніше, ніж будь-коли, виходить з дому.

Іра йде до бабусі на роботу. У коридорах кафедри – юрби студентів із заліковками. Останній день семестру. Останній день шаленства.

За поворотом вона чує знайомий голос:

– Нарешті мені ця клята кафедра перестане снитися.

І чомусь кам'яніє.

– Справді?

– А ти думаєш, я даремно марудився з її онучкою? Цілий тиждень, між іншим!

– Ну, і як онучка?

– Все хочеш знати! Головне, що стара відьма для любої Іринки гори зверне.

– Де там, гори не всилить. Її вчіпить параліч.

За поворотом лунає веселий сміх.

Завтра переходить у вчора. Без вороття.

Іра блукає зимовим містом до глибокої ночі. Біля під'їзду їй назустріч квапиться бабуся. Захворів завідувач кафедрою, і здачу заліків перенесли на понеділок.

Іра йде на кухню і все розповідає бабусі. Без емоцій. Як десять років по тому розповість про все її правнукові.

Олена Іванівна мовчки помішує ложечкою цукор.

– Дивно, що він тобі теж сподобався, бабусю.

– Дивно.

– Чому ти не хотіла поставити йому тієї злощасної оцінки?

– Я хотіла побачити, як він долає перешкоди…

– Ти задоволена?

Олена Іванівна встає і йде до своєї кімнати. Іра плаче. Раптом вона звертає увагу на годинник. Минуло дві години, відколи бабуня пішла до своєї кімнати, а Іра не пригадує жодних звуків звідтіля. Вона квапиться глянути, що там коїться.

..Лікар зі «швидкої» авторитетно заявить, що ця жінка мертва щонайменше дві години. Інфаркт міокарда.

– …Славку, ти прийдеш на мій похорон?

– Які питання, ми ж друзі!

– Вип’ємо за друзів, які підтримують нас навіть в день нашого похорону.

– Вип’ємо…

– Славку, то в тебе точно немає якоїсь фузії, що відправила б мене до прабабці?

– Я запитаю в знайомих.

– Ти справжній друг.

– А ти – ні. Чому ти нічого не кажеш?

– Я?

– Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму?

– Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам.

– Тоді вип’ємо.

– Вип’ємо…

– Славку, ця пляшка вже порожня.

– Геній! Я повторював і буду повторювати: ти – геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою.

– Починається. Пора завершуватись.

– Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній.

– Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка.

– Тоді кинь, але не збивай з думки. За умови, коли мати переносить на тебе всі свої почуття до твого батька, серед яких ненависть посідає не останнє місце, за умови майже повної ізоляції від оточення і постійного тиску злиднів… що ж я хотів сказати? Ага! За таких умов у голові частенько формуються процеси, які збуджують глибинні, до певного часу дрімаючі вогнища патології і… Гей! Обережно з моєю правою ногою!

– Мовчи, бо зараз направду кину.

– Не кинеш, я тебе знаю. За всіма канонами науки, з тебе мало вирости якесь страхопудало з купою комплексів, які походять від незе… незере… тьху, незреалізованих потаємних бажань… О, як тіло любить горизонтальність… А де ковдра?

– Отямся, надворі тридцять п'ять градусів!

– Я не такий загартований, як ти. До речі – про гарт. У тобі таке злиденне існування загартувало риси, які давним-давно вимерли. Ти… цей, як його… останній з динозаврів того… ну, Спілбергівського періоду.

– Динозаври жили в Юрському періоді.

– Ну, яка різниця?! Чоловіче!

– Прошу.

– О, в тебе навіть мова патологічно правильна, а якби я не бачив, як ти по-аристократськи споживаєш їжу після тижневого голодування…

– Здаюся. Тримай свою ковдру.

– Так би зразу… Про що я?

– Про шизофреників.

– Ага. Щось ти нині… підозріло… мов… чиш… хр-р-р…

Андрій відійшов до вікна. На нього алкоголь подіяв м'яко, обволікаюче, визволив щось, що давно стирчало скіпкою в грудях і не давало спокою.

Цікаво, що б сказав його друг, коли б довідався, що він замислив.

…Йому десять. Він розуміє, що треба якось діяти. Самому. Негайно.

Не можна сказати, що мама нічого не робить. Вона розпродує все, що можна. Квартира порожніє у темпі швидкісного потяга. Моторошне відлуння оселяється по кутах.

Якось, просидівши на розкладному кріслі – єдиній речі, що залишилася від меблів у його кімнаті, – кілька годин нерухомо, він встає, витягує з-під стосів зошитів і книжок під стіною чистого аркуша, знаходить кусень олівця і починає писати.

Коли він покаже написане мамі, вона розсміється, потім заплаче і подере аркуша на клапті. «Ти нічого не розумієш! Я збираюсь знайти справжню роботу, а не продавати себе у рабство, як всі решта!»

На тому аркуші було написано:

«Робота для мами: п. 1. Дивитися за дітьми, як сестра Володьки з паралельного класу,

п.2. Поїхати до Польщі або до Туреччини, а потім продавати товар у нас на критому базарі,

п. З. Мити посуд в „Токарчук і Ко“, де колись був хлібний, а тепер відкрили бар і шукають посудомийку».

Він знову сідає в крісло, сидить так до вечора, тоді встає і йде до мами.

«Мам, а батько має гроші?»

«Батько? – всміхається вона, а в нього всередині все затерпає. – О так, батько гроші мав. Хочеш почути про свого батька? Сідай і слухай. Я розкажу тобі казку…».

Тієї ночі він довго лежить на розкладному кріслі, аж раптом зривається на рівні ноги: йому вчувається, що до кімнати заходить прабабуся. Він знаходить олівця, витягує нового аркуша паперу і знову починає писати.

Цього аркуша він нікому не покаже. Він сам його порве.

На ньому буде написано:

«Робота для мене: п. 1. Знайти батька і вбити».

Робота для лицаря, який мусить помститися за двох Прекрасних Дам. За смерть і сльози. За морок.

…Тепер така мотивація могла здатися смішною, але тоді…

Андрій дивився у вікно, та опріч цього рядка нічого не бачив.

«Знайти батька і вбити».

План має виникнути сам у потрібний момент, чіткий і виважений план без зайвих складнощів і ризику. Головне, не думати над ним завчасу і не вагатися потім над міру.

За триста метрів від будинку, неподалік «Супермаркета», стояла з простягнутою рукою жінка на милицях.

Андрій дивився у вікно, але нікого там не бачив.

Зранку, ніби звірившись із прогнозами синоптиків, вітер слухняно змінив напрямок зі сходу на північ.

Серпень наближався гарячим липневим слідом, з властивим йому безпомилковим чуттям осені, з особливо терпким присмаком приречености на вустах. Журливий, як яблуня з пригнутим до землі гіллям. Неповороткий, мов круглобокі кавуни. Третій том трилогії про рай.

Місяць серпень. Останній динозавр літа.

Люди повитягали светри й відганяли від себе думки про швидкоплинність буття.

Андрій поглянув навсебіч, підійшов до броньованих дверей і хутенько натис на кнопочку. Щоб ненароком не передумати.

Будиночок відрізнявся від сусідніх новобудов, як та канапка з червоною ікрою від канапки з ікрою кабачковою: ніби і є щось спільне, а не сплутаєш.

Компактний, спроектований і збудований іноземцями в темно-і світло-зелених тонах, з не характерними для соцреалізму балконами впродовж усього поверху, ребристими панелями і заокругленими кутами. Внизу – два гаражі, вгорі – металочерепиця, нашпигована різнокалібровими антенами. Чотири поверхи і дві кнопочки на дверях, з чого випливає, що будиночок розрахований на дві сім’ї. Проста, як указка керівнички, арифметика. Не чотири сім’ї на дві кімнати, як загалом прийнято, а дві сім’ї на чотири поверхи. Вміти рахувати треба у правильних масштабах!

– Хто? – пролунало з динаміка.

– Пані Маріє, я здогадувався, що ви – рання пташка, але переконатися ніколи не завадить.

– Почекайте.

У голосі – ні подиву, ні радощів, ні обурення – чітко детерміновані межі емоцій.

– Заходьте.

Замок клацнув, і Андрій увійшов до під’їзду.

Виявилося, що це не так просто. Не можна увійти в під’їзд будинку свого батька і не перетнути певної межі. Так само, як у будинок свого ворога. Тим паче, якщо це один і той самий будинок.

Пані Марія в незмінному фартусі стояла на порозі квартири й осудливо позирала на короткі рукави його футболки.

– Проходьте хутчій: холодом тягне.

Та й не дивно. Стовпчик його внутрішнього «термометра» застряг десь на поділці абсолютного нуля і ніяк не хотів підійматися, попри потужні броньовані двері, покликані оберігати будинок зокрема від холоду. Але, ляснувши за Андрієвою спиною, вони остаточно перекрили доступ теплу.

«Сигналізація», – мимохіть відзначив Андрій і… заспокоївся. Перетнув межу. А це означає: почав виписувати рахунки. По одному за кожен рік із вісімнадцяти.

– Ігор Васильович попередив мене, що ви можете прийти, – з порогу почала служниця. – Я ж хочу попередити вас: я не відповідаю на запитання про стосунки між членами цієї родини і не бажаю чути будь-яких реплік чи характеристик стосовно когось із членів цієї родини.

На початку її тиради Андрій зумисне набрав у груди повітря, в середині – мусив його видихнути, а під кінець – встиг знову вдихнути. Аж дивно, як вона зуміла випалити все це одним подихом?!

– Зрозуміли? – запитала служниця і, не чекаючи на відповідь, попростувала до кухні.

– Певна річ, – відповів Андрій зав’язкам її фартуха і попростував вслід за нею.

А що тут незрозумілого? Прителіпався вдосвіта й гадає, що скоріше грошики до кишені посипляться. Бачили вони тут таких робітничків… майóвих. А в домі ще всі сплять, між іншим. Кого він збирається вчити?

– До речі, в домі ще всі сплять, – так, між іншим, закинула пані Марія, ревно беручись до вимішування тіста. – Ви мене збираєтеся вчити?

– Я ж не вчитель, а репетитор.

– Понавидумували модних слів, американцями всі поробилися.

– Чому ж? Репетитор – українського походження. Від слова «репетувати». О, а хто фонтанчик перекрив?

Прогулюючись знічев’я кухнею, Андрій наткнувся на це маленьке диво і не втримався, аби не помацати руками.

– Як це – репетувати?

– Чим голосніше, тим краще. А коли Остапчик встає? – між іншим запитав Андрій.

– Не раніше одинадцятої. А для чого вам?..

Він так і думав. Тому й прибув о шостій. Щоб призвичаїтись. Прикинути, на чому засмажити перший у своєму житті рахунок.

– А зараз маємо… м-м… котру ж ми маємо зараз годину?

Порцелянова панянка на хитромудрій металевій поличці чарівно посміхнулася. На плечі тримала годинника, теж чарівного і теж порцелянового. Одна лише вказівка на циферблаті коштувала дорожче за всі годинники в його квартирі разом узяті. Тобто, узяті разом із квартирою.

– М-маємо двадцять по шостій, – нарешті врубався Андрій, який був заблукав поміж дванадцятьма цифрами і трьома вказівками. А він же збирається пояснювати комусь математику!

– Ви куди?

– Я? В душ, куди ще?..

Передпокій спав і бачив себе уві сні заокеанською прерією, для якої природним є білий колір, небо, природно, підвішене на рейках, і трава – найприродніших барв.

А десь там, за кадром, можна нарватися на слонів.

Картина художника-авангардиста з глибоко прихованим потягом до простору і простоти. Такою видалась Андрієві вся квартира його батька на світанку першого дня серпня. Чужинною і далекою, як заокеанська прерія.

…Йому десять років. Їм уже втрете приходить повідомлення про заборгованість за квартиру та комунальні послуги. Того, що мамі платять на біржі, аж ніяк не вистачає на прожиток. Продавати нічого. Окрім квартири.

Він зупиняється і стискає кулаки. Квартири не віддасть! Це квартира прабабці. Нікому. Ні за які гроші.

Просто нього якась засмальцьована, зашкарубла злидарка порпається в контейнері зі сміттям. Зосереджено перебирає мішечки, папірці, харчові відходи. Йому бридко, але він не відвертається, як всі перехожі. Він не перехожий. По суті, він такий же злидар.

Ось вона витягує надкушене напівгниле яблуко, протирає його рапатою від бруду курткою і цілим запихає до рота. Задоволено жує і чимчикує до другого контейнера.

Він згадує, як сьогодні зранку не став їсти перлової каші. Дочекався, поки мама піде, і викинув у смітник. А потім довго сидів над мискою, свідомий того, що до обіду ой як далеко, і майже жалкуючи за тією ненависною кашею.

Він робить крок до контейнера. Потім ще один. Він такий самий злидар… такий самий… та… Немов залізничний шлагбаум падає перед ним, відсікаючи дорогу від рейок.

Він ковтає слину і прямує далі.

Біля бічного провулку свариться сім'я Анісімових: жінка, чоловік і дід.

– Чия сьогодні черга? – вигукує дід.

– А шо з того? – голосніше кричить жінка. – Як на дивані валятись, то можна, а як лишній раз пройтися!.. Шо? Ноги відваляться?

– А черга чия, га?! В мене часу нема! Хай твій чоловік іде!

– Не простягай руки до мене, старий крикун! Скоро ноги простягнеш, побережись!..

Біло-рудий лабрадор нудить білим світом біля їхніх ніг. Біло-рудий шанс.

– Дозвольте мені його вигуляти.

Всі троє одночасно повертаються до нього.

– Я – Андрій Шелепінський, живу в шостому домі, дванадцята квартира. Пам'ятаєте – ви купували в нас дзеркало, велике, старовинне?

– Ну, і?..

– Мені однак нема що робити. У школі – карантин через грип.

«А я сьогодні зранку сказав собі, що більше не буду їсти перловки».

Вони підозріло переглядаються. Його неначе хтось стукає в спину: «Дурню, так вони ніколи тобі не повірять».

– Але якщо не треба, то я пішов.

Під ногами – сльота, місиво з талого снігу й піску. Вони не хочуть, ой як не хочуть випробовувати на міцність свої черевики. Андрієві черевики вже давно промокли, тому він може бадьоро шльопати по баюрах і калабанях. Хай там що, а злидарі мають свої переваги.

– Зажди!

Того дня він приходить додому не з порожніми руками.

Перші гроші. Власні. Найсправжнісінькі!

Він згорда минає ятку з морозивом. Їх не можна розтринькати на дрібнички. Ні-ні.

Коли мама прийде, на кухонному столі лежатимуть батон – справжній, білий, півкіло сиру – справжнього, домашнього – і один лимон. Другий лимон він з’їсть одразу і без цукру.

– Уявляєш, вони мені запропонували роботу в будці зі спиртним і цигарками? Я їм хто?.. – розповідає мама. Зненацька завмирає: – Чекай, звідки це?

Він сидить на табуретці й щасливо всміхається.

– Я тебе питаю – звідки?

Щось у вигляді мами не поділяє його радості. Категорично.

– Ти вигулював чужого собаку? За гроші?.. Це ж… це в голові моїй не вкладається! Мій син заради якихось копійок… в найми?.. До кого, до Анісімових? До тих ситих, розжирілих на м’ясокомбінаті… ковбасників?! Ми походим з інтелігенції, яка ніколи б не дозволила собі опуститися до них! Як це виглядало? Як ти жебрав у них ці нещасні купони? А може, ти ще й по підземних переходах жебраєш? Боже, який сором! А якщо люди дізнаються, що скажуть? А якби тебе побачила твоя прабабця?

Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують.

– Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь!

Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води.

Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері.

Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю.

Три тижні і три дні він приносить додому харчі.

Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає.

Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами.

Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.

…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею – білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого – килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями.

Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики.

Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті.

Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим.

«Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», – пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї.

Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг.

«Та-ак… і де тут у них душ?» – обгледівся Андрій, згадавши про свій намір.

Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив.

Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл.

Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися.

Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник.

«Голий, босий і додому далеко», – сміявся Мікі-Маус з рушника.

Андрій цитьнув на нього і постукав ще раз. Потім – ще. Врешті почулося шарудіння, і двері невпевнено відчинилися. З фанатами цей Остапчик нічого спільного мати не міг. Заспаний, розкуйовджений, у розхристаній піжамі й на босу ногу…

«Рахунок, сер», – майнуло в голові, а вголос Андрій Сказав:

– Я трохи змок. Позичу в тебе щось сухе, можна?

Остапчик закліпав очима. Головне – говорити швидко, миролюбно і цілковито безглузді речі.

– Дуже дякую, Остапе.

Андрій впевнено відсунув господаря вбік і підійшов до розсувної шафи.

– І що ми тут маємо? Костюмів мені не треба… сорочок не люблю… краватка?.. синя чи червона?..

Вся надія була на те, що організм, навчений прокидатись об одинадцятій, сприйме половину сьомої за глуху ніч і натягне ковдру по самі вуха. Бо вночі – так, так, вночі треба спатоньки…

– Ти?.. Що ти?.. Чого ти тут?..

– Знайшов!

Андрій повернувся, тримаючи поперед себе перші-ліпші штани, що трапилися під руку.

– Я переодягнуся. Може, ти вийдеш?

Черговий напад кліпання й сонного мурмотіння:

– Звідки ти?.. Що ти взагалі… тут…

– Не вийдеш? Як знаєш…

І простяг руку до рушника.

Рефлекси – вони і в Африці рефлекси, – як казали дідусь Павлов, мордуючи своїх псів. Хлопець округлив очі і, плутаючись у власній піжамі, як у геометрії, позадкував з кімнати.

– Двері, будь ласка!

Остап слухняно зачинив двері. Що коїться?..

Андрій зірвав рушника, відкотив джинси, витягнув засунуту за пояс футболку, одним махом натягнув її на себе, прожогом скрутив постіль і… увімкнув телевізора.

Коли двері рипнули, Андрій лежав на дивані, закинувши ногу за ногу, і клацав дистанційкою. Скручена валиком постіль якнайкраще слугувала йому за подушку.

– Твій одяг мені геть не пасує. Вирішив сохнути у своєму, – мовив він, не озираючись.

У відповідь не пролунало жодного звуку. Жоднісінького! Тільки Андрієві здалося, що зараз у його маківці просвердлять дірку.

– О, моя улюблена передача! – зупинився він на каналі, який бачив уперше.

– Вимітайся звідси, ти… брудна землерийка!

На обличчі мимохіть розпливлася посмішка. По-всякому його називали, але щоб так…

– Хіба? Я щойно мився.

Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів:

– Пішов ти!..

– Не гречно проганяти гостя.

– Ти вдерся в мою кімнату!

– Треба говорити – до моєї кімнати…

– Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок – і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки!

– Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити?

Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас.

Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми.

Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову.

Двері хряснули об стіну. Бах!

– Що все це значить?!!

Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…».

Тільки не шарпатись, не метушитись… Андрій повільно сів. Розлючений Ігор Васильович мав грізний вигляд навіть у халаті й капцях, нависаючи кремезною брилою над бідолашною Андрієвою головою.

– Доброго ранку, пане лікарю! Надворі досить похолодало і…

– Кінчай випендрюватись і відповідай, що це все означає?!

Андрій крадькома кинув погляд вліво. Юний донощик підпирав плечем одвірок і скреготів зубами. Ще б пак, турнули з власної буди! Один-нуль на користь бомжа.

– Я дочекаюсь відповіді в своєму домі чи ні?! – проревло згори.

Один-один.

Андрій зітхнув і вмостився зручніше. Пасувало б встати і чемно вибачитись, але честь фірми – то є честь фірми… зараза б її взяла!

– Ігоре Васильовичу, а що трапилось?

Обидва Дудії на мить втратили дар мови.

– Ти вдерся до мого сина…

– Я постукав, і мені відчинили…

– Бреше! Він… він скористався тим, що я спав!..

– І що? Я напав на тебе? Чи взяв у заручники? А може, згвалтував?

– Ти… ти розбудив мене і… вигнав…

– Я хоч пальцем тебе рушив? Я попросив, і ти вийшов.

– Брешеш!

Навіть повітря навколо Остапа тіпалося від безсилої люті. Андрій залишався незворушним, як тенісний корт. Якщо з самого початку не розтлумачити декотрим надто розумним, де закінчуються їхні сигарети і починається ваш ніс, то незабаром доведеться вашого носа вкорочувати. Звичайно, можна примиритися і погодитись труїтися димом чужих сигарет. Але то рецепт на любителя.

Гостра відповідь уже танцювала на язиці. Остап наїжачився.

І саме цієї миті, коли ворота ще не взяли під охорону і є можливість забити остаточний гол, він відчув, як неприємно прилип до його вогкого тіла стовідсотковий котон. І геть-чисто забув рахунок гри, яку розпочав з цим домом.

Біля одвірка стояв і скреготів зубами…

БРАТ.

– Якщо ти брешеш, – несподівано спокійно озвався лікар, – ноги твоєї більше тут не буде.

Щось знайоме проглянуло в його очах. Андрієві не треба було придивлятися, щоб зрозуміти, що то прокинувся недавній сумнів.

Ось і добре. Він піде звідси і дорогою спалить усі рахунки. Всі обіцянки.

На попіл.

– Брешу, Ігоре Васильовичу. – Андрій підвівся й пригладив долонями ще мокре волосся. – Я просто хотів дещо перевірити. І вибрав для цього не зовсім цивілізований спосіб.

«А ви, звісно, мислили собі, що я пригнався, бо мені не вистачає грошей на вашу дієту. Про мене, то можете мислити так і надалі…»

– Вийди, – раптом кинув у бік Остапа хірург, не зводячи погляду з гостя.

За хвилину:

– Я сказав – вийди.

Ще за хвилину:

– Не сердь мене.

І все це – не повертаючи голови.

Андрій досить виразно уявив собі, що відчув би він, якби батько вигнав його з його ж кімнати в присутності його ворога. Батько, на якого він покладав такі надії!

Завал!

Чутно було, як сходами вниз збігли кроки.

– І що конкретно ти хотів перевірити?

Починалося найцікавіше.

– А ви не спізнитеся на роботу?

– Не хвилюйся. Та ти сідай, в ногах правди нема.

Добрий лікар Айболить… що він там робив під деревом?

– Я постою… щоб життя раєм не здавалося.

Лікар зміряв його замріяним поглядом.

– Ти колись нарвешся, чує моя душа.

– А моя чує, що вже нарвався. Знаєте – як добрий ніс чує кулак?

Закопував він звірят під тим деревом, чи що?

– Я поставив конкретне запитання. Повторити?

– Не треба.

Цілком можливо, що закопував. Всі вони добрі… поки на трупах тренуються.

– Довго я чекатиму?

– Хотів я перевірити, що могло налякати мою попередницю-психолога, що вона аж відмовилася від такого прибуткового місця. Зараз, щоб знайти роботу…

– І що ж?

– Звідки я знаю, я не психолог.

– І я думаю, навіщо мені хтось без освіти і досвіду?

– Зустрічне запитання: якщо ви не збиралися мене наймати, навіщо ви збирали на мене досьє?

Влучити пробним каменем у небо не так важко, як думають.

– Ти начитався детективів. Я просто навів кілька довідок, одержав кілька рекомендацій. – Тут лікар посміхнувся. – Як ти здогадався?

– Не могли ж ви допустити до доньки цілком чужу людину з вулиці.

Пробні камені. Вони вертають із-за хмар і б’ють по тенісних кортах. Щосили.

– Справді, не міг, – невідомо чому розвеселився лікар. – Звичайно, я особисто цим не займався, але можу тебе запевнити, що все було проведено акуратно і коректно. Мене цікавило, насамперед, твоє ставлення до навчання, до наркотиків і – стосунки з законом…

Андрій відчув, як поволеньки, кігтик за кігтиком, розщіплює свої обійми страх.

– Треба думати, що за всіма цими пунктами я отримав схвальні відгуки.

Пункти… Інколи їх буває так багато, а інколи стачає й одного.

– Що з тобою? Ти образився? Розумію, нічого приємного в тому, що хтось риється в твоєму житті…

Чи образився він? За те, що акуратні й коректні хлопці дечого не догледіли, полінувалися шпортнути глибше, довідатись конкретніше? Про його батька, наприклад. Хіба на таке ображаються? За таке можна хіба що розцілувати. Але до страху перед викриттям несподівано домішався жаль. Жаль за правдою, яка так і залишиться нерозкритою.

– Ніхто в твоє особисте життя не ліз, зрозумій… Холера ясна, ти зчинив у моїй хаті вселенський рейвах, а я ще, виявляється, маю вибачатися?!

– Ви для того мене й найняли, щоб було кому рейвахи здіймати.

– Що-що? Ти щось не так зрозумів.

– Ігоре Васильовичу, ви пробували вирізати апендикс без єдиної краплі крові?

– Я – фахівець щодо вирізання апендиксів, щоб ти знав, а ти…

– А в мене – чуйка, як каже Славко.

– І я повинен вірити твоєму пришибленому Славкові?!

– Ви повинні вірити своїй чуйці. Тільки не кажіть, що хірурги не знають, що це таке і з чим його їдять.

Переводячи подих, вони одночасно замовкли. І подивились один на одного.

– А ти зухвалий… – протягнув, примруживши очі, лікар.

– Це в мене в генах, – в тон йому відповів Андрій, живцем спалюючи в собі пронизливий, волаючий до небес, жаль. На попіл.

– Добре, мені час на роботу, а ти… – глянув на годинника, – прийдеш о четвертій. Тільки не забудь, що ти репетитор моєї дочки, а не сина.

– Дайте мені карт-бланш, – раптово охрипнувши, перебив лікаря. Прокашлявся.

– Слухаю?

– Свободу дії. Щоб ніхто не лазив за мною, не дихав мені в комір і за кожним разом не тицяв пальцем: а чому так, а не так? Щоб я не звітував щохвилини, як піонер на лінійці.

Андрій одразу зрозумів, що сказане було зайвим. Але сказати мусив.

– А не забагато ти собі дозволяєш?

Лікар неначе скинув його поглядом з шістнадцятого поверху. «Знай своє місце», – промовляли ці очі, спостерігаючи, як він копирсається внизу.

– Шмаркач. Знаєш, скільки людей з дипломами і неабияким досвідом хотіли б дістати таку роботу? Я, здається, забув сказати, що в тебе тиждень випробувального терміну.

Це був майже кінець. «Марка», – нагадав він собі.

– Кажуть, що Ковчег було побудовано любитилем. Професіонали побудували «Титанік». А щодо досвіду… – охриплість повернулась, і він знову змушений був прокашлятись. Розуміючи, що його слухають лише за інерцією. – Досвіду в мене, хоч на базар неси. Дорослі чомусь вважають дитинство найкращою частиною життя. Але я в дитинстві хотів померти. А в тринадцять років ледь не здійснив свого задуму. Мене тоді буквально за шкірку витягнули з того світу. І та людина професіоналом не була.

Виявляється, мовчання може різати не гірше за скальпель. Як і погляд. Як і згадка.

– Ти хочеш сказати, що Остап… що він щось задумав?.. Щось… – Лікар не зміг продовжити. Забракло повітря.

– Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло…

Двері ляснули.

Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, – це не такі вже й дурниці.

…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна – нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку – п’ять поверхів. На дільниці – три будинки. Неділя – законний вихідний.

Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню.

– Не треба… так. Я так не хочу.

– Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись – це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду!