Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Я не знаю, злочинець він чи ні, але… його очі…

– Що з його очима?

– А ви не бачили?

– Якось не придивлявся.

– Ніби птах прокинувся від важкої сплячки, прагне злетіти до неба, бачить це небо, марив ним у снах, але крила не пускають, важкі, прибиті до землі. Благають про допомогу і водночас кричать, щоб не підходили занадто близько…

– А ви – поет.

– А ви не схожі на адвоката.

…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав.

Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати.

Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги.

«Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?»

Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки.

Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности.

Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір.

Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан.

Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років.

Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду.

Андрій ледве второпав, ХТО перед ним.

– Здаюсь, – підняв він руки, отямившись від першого удару. – Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону.

Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити.

– Мама є?

– У, У…

– Це означає, – є чи нема?

Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він?

– …ма.

Ага. Так є чи нема?

– Добре, агенте. Передайте мамі привіт… із Пентагону. Тримайтесь. Батьківщина вишле вам гуманітарку.

Малеча писнула і знову заховалася.

Спостерігаючи за усім цим неподобством, песик ледве не захлинувся слиною.

Та-ак. Хоч куди кашлянеш – одні родичі!

Вже перетнувши вулицю, Андрій згадав, що не поцікавився, як малечу звати. Обернувся і…

Тюль на вікні різко гойднулася…

Надибав перше-ліпше кафе, сів у куточку і замовив чаю з лимоном. Три порції.

…Мама з’явилася, коли він допивав другу порцію.

– Я побачила, як ти зайшов сюди. Довго не могла повірити, що це справді ти. Багато часу минуло.

Вона ніколи не вміла до пуття розібратися з часом. Для Андрія час складався з чітко визначених проміжків, для неї – зі слів «недавно», «давно», «колись», «раніше»…

Тому Андрій точно знав, що вони розійшлися рівно п’ять років, три місяці і шістнадцять днів тому, а мама… Її мислення досі залишалось загадкою для нього.

– Сідай… мам.

– Ти… змінився.

А вона – ні. Боявся, що постаріла, що не впізнає її, що сприйме, як чужу.

– Тобі що замовити, мам?

Але – ні. Вона не змінилася. Може, мами не старіють взагалі?

– Теж чаю.

Не любила кави. Не любила нічого сильнодіючого. Обходила гострі кути, як могла. А не могла – вдавала, що кути – круглі.

– Без цукру, звичайно.

– Пам’ятаєш? – ледь усміхнулась.

Він усе пам’ятав. Не минало дня, щоб він не згадував її.

Мама.

Знайомо запекло в грудях. Отже, все о’кей.

– Я прийшов… подякувати за те, що ти переписала на мене хату.

– Це твоя хата. Твоя і прабабчина. Своїх батьків я майже не знала: вони померли молодими. Вона мене виховала і… і мені здається, що ти дуже на неї схожий.

– Я знаю. Чай охолоне.

– Вона померла, бо не витримала несправедливого звинувачення, – ні з якого дива промовила мама, опустивши погляд в чашку.

Він піймав себе на тому, що сидить з відкритим ротом. Усе своє життя мама частіше мовчала, зате, коли починала говорити, всередині все затерпало.

Вона не змінилася. Ніщо не змінилось.

– Ти знаєш, ЩО сталося, мам?

Короткий кивок. І жахлива, міцно притлумлена, але живуча підозра в очах – над чашкою.

Невже і мама?.. І вона теж?

– У кримінальній хроніці писали.

– А ти знаєш, що я працював у… батька два місяці?

Саме так: У БАТЬКА. Недавня трагедія навчила його називати речі своїми іменами.

Знову кивок.

– Ти завжди розшукував його. Я навіть боялася, що одного разу ти повернешся з ним за руку. Приведеш і скажеш: «Мам, а ось і ми!»

Знову слова, яких він не зміг передрікти.

– Мам, а ти знаєш?..

– Чай… справді охолонув.

Вона подивилася на нього з винуватою посмішкою, а в погляді хлюпотіла-переливалась підозра. Мов холодний чай без цукру.

«Справді, не знаю, що на мене найшло? Я сподівався, що ти мені допоможеш, мам. Вибач. Ти права: я вже дорослий, я впораюся сам. Або… не впораюся».

Але щось усередині заклинило. Гостро відчув потребу реабілітуватись, оббілити себе у її очах.

– А пам’ятаєш кішку… ми її Миша кликали? Я так і не зміг її втопити. Приніс до якоїсь баюри, висипав всю її сімейку з ранця і… не зміг. А одне кошеня, дуже смішне, почалапало до води, я його легенько підштовхнув, воно зарилось носом у воду і потім дуже довго тріпало мордочкою…

Усмішка її стала світлішою, радіснішою. Але підозра з зіниць не зникла.

– Я завжди вірила, що ти цього не робив…

– Але ж я їх лишив там, всіх шістьох! Навряд чи вони вижили в лісі.

– Ти дав їм шанс…

Прекрасна Дама, заради якої він колись був готовий на все, Прекрасна Сумна Дама… Встала, вкотре слабко посміхнулась і мовила:

– Вибач, але мушу бігти. Бувай!

Він і тепер готовий заради неї на все. Отже, все о’кей.

Блін!

Знову забув довідатись, як звуть її малечу!

…Після третьої порції чаю гарячка начебто відступила, але Андрій встав із-за столика мокрий, як хлющ.

«Тільки ідіот, який прагне захворіти на запалення легенів, вийде зараз на холодний вітер», – попередив його здоровий глузд, Андрій послухав, розрахувався і вийшов на холодний вітер.

Вогка сорочка вмить прилипла до тіла.

«До маршрутки – метрів триста, ноги підкошуються, очі піт заливає… Може, ліпше вмерти на місці, щоб не мучитись?»

Андрій підійшов до білого пікапа, що стояв неподалік і, дивлячись просто в очі легіню за кермом, поцікавився:

– Ви не могли б мене підвезти… додому?

Навряд чи він самотужки добереться бодай до зупинки.

У глибині кузова зареготали. Легінь похмуро оглянувся назад, відтак повернувся до Андрія:

– Нам по дорозі. Сідай.

Цілком слушне зауваження. Чому він стільки витратив на маршрутки?

Щось… чи вони теж його пожаліли? Бо навіть дозволили скористатися мобільником, коли Андрій згадав, що в хаті нема чого їсти. І нічого не взяли за проїзд.

Через десять хвилин йому під самого носа принесли піцу з печерицями та мінералку. Ще й побажали «смачного».

«Добре все-таки мати гроші», – подумав Андрій, кутаючись у ковдру і краючи піцу на шматки.

Але скоро гроші закінчаться, і знову все стане на свої місця.

«Четвертий день, – нагадав він собі. – І знову нічого».

Але на тривогу і страх вже не залишалося сил.

– …Шелепінська Ірина Богданівна?

– Так.

– Я адвокат вашого сина.

– Звідки у мого сина взявся адвокат?

– Ви впевнені, що все знаєте про свого сина?

– Ні, але… Адвокат? Не розумію.

– Його підозрюють у скоєнні замаху на… о, яка гарна дитина! Тільки не треба дядю обливати водою… Ірина Богданівна? Вам погано?

– Н-ні… Підозрюють? Він знову мені нічого не сказав! А я… Андрій не винен…

– Ви, як мама, повинні захищати сина, але істина…

– До чого тут ваша істина… Просто я знаю, хто винен.

– Хто?

– Здається, мені у житті лише двічі пощастило: коли народився Андрій і коли народився Богданчик. Ходи сюди, радість моя… – *

…ВІН з’явився в дверях кімнати, коли Андрій налаштувався тихенько пірнути в сон.

Слабкість та присмерк заколисали його, а тут з’явився ВІН.

«Двері. Я не зачинив дверей за розсильним. Треба ж!».

– Ти сам?

Швидко обійшов квартиру.

Андрій так швидко не зміг би. Він рухнутися не міг, не те що ходити.

«Треба ж!».

– Дуже добре.

Говорив нормально, спокійно. НАДТО спокійно.

А охорона Андрієва сиділа зараз у білому пікапі і сканворди розгадувала. Там у них цілий стос тих журнальчиків.

«Треба ж! Не пощастило. Дуже. Гм. Як завжди».

– Що поробляєш?

«Лежу. Хворію. А вам що до цього?»

Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку – звичайну, стержневу, найдешевшу – і поклав усе це на ковдру перед Андрієм.

– Напишеш зізнання і підеш спати.

Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні.

– Не переживай, я продиктую.

Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка.

«Голодний, чи що?»

НІ. ВІН дивився на НІЖ.

– Почнемо. Я, Шелепінський Андрій Ігорович… Давай-давай, не марнуй свого і мого часу.

Андрій чесно старався згадати ЙОГО ім’я, але нічого з того не виходило. Довелося витягнути з-під ковдри руку і взяти ручку. Холод шарпнув за серце. Від напруження знову розболілись очі. Чи від хвороби, яка тепер різниця?

– Може, увімкнути тобі світло, га?

Андрієві перехопило подих.

– Не надійся. Я не подам сигналу твоїм дружкам. Вже щось нашкрябав?

Андрій притиснув ручку до паперу. Ручка писала ідеально: не замерзла, не пересохла. З його щастям!

– Молодець. Далі. Зізнаюся… зі-зна-ю-ся, покажи, ти ж ненароком можеш помилок наробити… добре, пиши: в тому, що вбив свого батька, Дудія Ігора Васильовича.

Андрій підняв на НЬОГО очі.

– Хочеш сказати, що він ще живий? Вас усіх обманюють. Я впевнений, що вбив його. О, можеш так і дописати: впевнений, що вбив його. Чого так помалу пишеш? У школі не вчився? А, тебе ж лишали на другий рік… у якому класі, нагадай?

«Чого ти погоджуєшся? Протестуй! Кричи! Роби щось!»

– Написав? Крапка. З нового рядочка (все має бути грамотно, як каже твоя мама): прошу у всіх вибачення. Ну, й почерк у тебе! Тепер підпис. Чіткіше, чіткіше.

– «Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі, – спалахнули в пам’яті мамині слова. – Несторович. Остап не помилився».

Гарячка набирала обертів. Життя через п’ять років, три місяці і шістнадцять днів, повторюючись, збиралося піти від нього.

По-диявольському дивне відчуття.

– А тепер… Ти так само мовчиш і тремтиш, як під час нашого знайомства? Якби я не чув, як ти теревені точив з моїм сином, я б знову подумав, що ти німий.

– Ви сказали мамі, куди пішли?

– Твоя мама слухається мене беззаперечно і підтвердить моє алібі. Але ніхто нікого не шукатиме. Ти ж добровільно написав зізнання. Так само добровільно ти візьмеш зараз цей ножик і переріжеш собі вени.

Крик рвонувся з горла і одразу перейшов у кашель, надсадний, роздираючий, струшуючий кожну клітину тіла.

– Я забув тобі сказати: в тебе дуже поганий вигляд. Але такі, як ти, – живучі, тому я спочатку переконаюся, що ти… відійшов, а потім піду. Припини кашляти і берись до діла.

Припинити Андрій не міг. Глибоко усередині засів звір з кігтями і дряпав, дряпав горло до болю.

– Тоді я вимушений зробити все сам.

Андрій відчув, як на нього навалилися, схопили за зап’ястя. Шарпнувся, зірвав вільною рукою окуляри з убивці, той промахнувся і чирконув ножем трохи вище зап’ястя. Ясно-червона смуга і аж тоді – біль.

Раптом старе-престаре розкладне крісло не витримало подвійної ваги, затріщало і завалилося на правий бік. Вбивця сповз із ковдрою на підлогу.

Кашель втихомирився, Андрій переліз через перила з лівого боку, впав, відчув, як ножик черкнув його по нозі, спробував піднятись… На мить весь світ потонув у бурхливому всеохопному полум’ї.

«Яка ж у мене температура? Сорок?»

Холод обпік шию. Андрій не став чекати, поки вбивця чирконе ножиком і, заплющивши очі, якомога чіткіше мовив:

– Я самогубця. Я повинен перерізати вени НА РУКАХ. Не забувайте.

Правду кажучи, самогубці теж можуть різати собі шиї, але напевно більшість з них хоче, щоб їх врятували. Різати руки – не так безнадійно.

– Давай сюди. Руку, кажу, давай!

Андрій підняв ліву руку і шкірою відчув, як вбивця, схопивши її і піднісши до очей, примірився до зап’ястя ножиком.

Тоді Андрій розплющив очі, подивився на колись солідного чоловіка, який тепер постарів, підупав на силі, змиршавів… щосили стиснув праву руку і вдарив нею в короткозоре обличчя. Окуляри, які він досі міцно тримав у руці, розбилися ще при падінні, і тепер уламки скелець сипонули в обличчя вбивці. Той закричав і схопився руками за око.

Ніж упав просто перед Андрієвими колінами. А він, не зводячи з нього очей, повільно нахилився вбік і ліг, притягнувши ноги до живота. Дихати ставало дедалі тяжче. Криків убивці він уже не чув. Тільки бачив перед собою в темряві короткого забарвленого кров'ю ножа.

Самотність – це коли хворієш і вмираєш, а ніхто цього не помічає.

– …Обертанський Іван Несторович, п'ятдесят шостого року народження, проживаємо на вулиці Яна Райніса… перший раз чую. Ну, добре. І що ж ми робили двадцять дев'ятого вересня біля будинку Дудія Ігора Васильовича? Не чую?

– Його шофер подзвонив мені, я приїхав, машиною, в мене «Жигулі» двадцять один – нуль – шість, я вийшов, Дудій налетів на мене, розкричався, сказав, що не потребує такого механіка, що машина не повинна зупинятись, поки він не доїхав до місця призначення… Потім Дудій сів у таксі, а я взяв його машину на буксир і повіз до нього у гараж…

– Стоп-стоп. Звідки ми знали дорогу?..

– Я кілька разів бував у нього вдома, Антон любив пригощати, коли нікого в хаті не було, в них на кухні завжди всього завались, і випивки повно…

– Ясно. Повернімось до двадцять…

– Коли ми приїхали, я допоміг завести машину в гараж, оглянув карбюратор, там забруднився повітряний фільтр, я згадав, що в мене має бути вдома такий фільтр, сказав, що нема причини чекати до ранку, що я привезу його зараз і все відремонтую, Антон погодився, бо лікарю часто потрібна була машина серед ночі… я поїхав по фільтр, взяв ліхтарик і ножі…

– Почекайте. Ті ножі, якими було завдано удар потерпілому?..

– Я не знав, який ніж кращий, взяв два, вони лежали на кухні, потім зайшов у спальню, подивився на жінку, вона ніби спала, а тут розплющила очі, я вийшов, сів у машину, приїхав до їхнього гаража, вийшов з машини…

– Ну в нас і… детальна розповідь.

– Я хочу все розказати, як було, я прийшов зі щироседним зізнанням, я хочу, щоб ви це зафіксували, пане слідчий, і…

– Обов'язково…

– Вона знала, знала, що я збираюсь робити, але вона слабка, вона не здатна була мені перешкодити, а я… я мусив їй довести, мусив знищити його, щоб вона…

– Ми збиваємось з курсу…

– Не перебивайте мене! Я вже виріс з шкільного віку, в школі мене всі перебивали, кожний день, на кожній перерві, навіть на уроці мене штуркали, шарпали, товкли, кожен хотів мене бодай ущипнути, я був більший за них усіх, але завжди йшов додому побитий, ну і що, що в мене були окуляри і хронічний нежить, вони не мали права… потім, потім я всім показав, я пішов на бокс, і вони всі стали дивитись на мене зі страхом і з повагою, а потім в мене погіршився зір, і я кинув бокс, а тоді… я візьму води… тоді я закінчив ПТУ, став автомеханіком, і вони знову всі до мене пішли на поклон, я став знаною людиною, люди ще пам'ятають, що у Несторовича завжди був гостродефіцитний товар, а потім… часи змінилися, молоді вирвались уперед, я став непотрібний… я думав, що вона не така, як вони усі, що вона буде належати тільки мені, а вона все ходила і думала, думала щось своє, аж поки я не добився від неї правди про… того докторчика, і тоді я зрозумів, хто мій ворог, він усе мав задурно, мав роботу, хату, ходив собі в біленькому халатику, а я ось цими мозолями знаєте скільки розібрав і зібрав машин, і я сказав собі: усе, Несторович, ти більше не будеш ганчіркою для цих чистюль… я ще візьму води… А два роки тому я застукав її, коли вона сиділа над газетою і плакала, і я знайшов там замітку, ну, що колеги по роботі… щире співчуття в зв'яжу з втратою дружини і все таке, ви думаєте, що я не зрозумів, чого вона хоче, а я зрозумів, що вона спить і бачить, як би це кинути мене і вийти за нього заміж, вона казала, що це неправда, але я не сліпий, я бачив, як вона собі думала: он у нього така робота, хата, машина, а в мого чоловіка – дуля з маком, і я тоді порізав собі руку, сильно порізав і пішов до нього на прийом, і нічого в ньому особливого не було, скажу я вам, і тоді ж я познайомився з його шофером, таким самим нездарою, який навіть шини поміняти як слід не міг, і через кілька місяців вони найняли мене їхнім особистим механіком… особистою ганчіркою… от…

– А тепер ми повернемось до двадцять дев'ятого вересня, до гаража потерпілого, де о першій годині двадцять хвилин ми збирались поміняти фільтр… а я поп'ю води, з вашого дозволу.

– В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того – на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах…

– Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час?

– Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив…

– Піднялися ми по сходах…

– Чому ми, – я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив…

– А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий.

– Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені.

– Можливо, через п'ятнадцять років…

– Що?

– А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось…

* * *

«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень.

Довештався.

Дільничий терапевт – чомусь жартують усі, кому заманеться! – спробувала покласти його до лікарні, але він – жарти жартами, та треба й совість мати! – не дався.

«Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні…

– Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома.

– Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо».

Вона засміялась.

– Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком?

– Кладу праву руку на ліве серце.

– А може краще – дом’язово?

Жартунів розвелося, хоч греблю гати.

Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є.

Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів.

– Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти – нормальний чувак. Але що ти онук… – закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило.

«Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза».

«Ну то й що? – здивувався розніжений, розімлілий організм. – Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити».

– Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, – Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, – я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, – то мені пацани потім сказали, а шеф – треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, – я казав Джиму, – вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді?

– Вмовив: можеш взяти кавуна.

– Я собі відріжу…

– Бери весь.

– Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.

Джим – похмурий, вилицюватий, років тридцяти, – теж між жартунами задніх не пас.

– Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.

Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона.

– А ось – мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок.

«А я – ні».

– Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли.

– Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу…

– Добре, тоді візьміть гроші.

Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені.

– Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину…

– Я сам…

– Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся.

Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу.

– Як поживає мій підзахисний?

– Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась.

– Порожньо тут у тебе, – не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. – Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль.

– Хто винен? Невістка.

– Ми напрацьовували кілька версій і, звичайно, між іншими перевіряли і механіка, але не було доказів і мотивів. А ти в будь-якому разі щось знав, однозначно більше, ніж говорив. Якщо навіть ти сам не скоїв цього замаху, то міг бути навідником, міг дати комусь план будинку, міг відчинити двері, ти точно знав час і місце злочину, бо інакше як пояснити, що ти з’явився на місці злочину за лічені хвилини після його скоєння? В останню мить, наприклад, ти просто міг передумати і поспішити виправити ситуацію. Ти й поводився так, неначе жалкував, що надто пізно спохопився…

Андрій збагнув, що мовчання грає не на його користь, але нічого не міг вдіяти. Сама лише згадка про ту ніч скотчем заклеювала йому рот.

– Є різні методи примусу, стосовно тебе ми вирішили вибрати тактику відкритого спостереження. Люди часто не витримують такого ненав’язливого, але безперервного тиску, починають панікувати, робити дурниці і самі себе викривають з головою. Врешті-решт, нерви дійсно не витримали в нашого злочинця, а в тебе вони, як бачу, справді сталеві. Гм… тобі, напевно, вже донесли, що я працюю на одного політика, котрий доводиться тестем твоєму батькові. Якби ти з самого початку розповів нам, що Дудій – твій батько, розмова з тобою велася б зовсім по-іншому. Мій бос дуже цінує родинні зв’язки і…

– …ми б з ним обійнялися, наробили б повно фоток, а під кінець випили б за чуття єдиної родини. Не кажіть такого, бо зараз розплачуся.

– Ти далі не бажаєш бути відвертим. У вісімнадцять років не варто аж так погано думати про людей, що ж тоді буде в сорок? До речі, ось плеєр і зроблені мною записи… інтерв’ю декого з твоїх знайомих. Нікому не завадить довідатись, що про нього думають люди.

– Це звучить смішно, але… напевно, в усьому винен… сон.

– Сон?

– Тільки не смійтесь.

– Спробую.

– У ніч замаху, ви пам’ятаєте, був сильний ураган, а я люблю таку погоду. Дуже люблю. Я гуляв містом, потім сів на одній трамвайній зупинці, – вона дуже затишна, з трьох боків закрита склом, зверху – дашок… Мені так не хотілось повертатись додому. Не знаю, чи ви зрозумієте, але повертатись додому, коли там нікого нема…

– Зрозумію.

– Я вирішив переночувати на цій зупинці. А чому б ні. Було на диво тепло, я відключився майже відразу… Славко завжди казав, що в мені закладено потяг до бурлакування, і якби я наважився одного разу продати квартиру і майнути світ за очі, то не скоро б осів на одному місці.

– А тобі відомо, що Ярослав Білий мав око на твою квартиру? Він чекав твого повноліття, щоб купити її в тебе. Зрозуміло, що ти не взяв би з нього великих грошей.

– Тобто… він опікав мене заради… Неправда!

– Запитай у нього.

Чомусь цей удар виявився найболіснішим.

– Я приготую вам кави.

– Приготуй.

«Скажи, що це неправда, Славко!»

– На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава.

– Дякую.

– Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало…

– Каву ти готувати вмієш.

– Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…

– Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.

– «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло – він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.

– На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.

– Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі…

– Ти швидко оговтався.

– А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник.

– Ти, здається, збирався на юридичний?

– Я й у космос колись збирався…

– Я маю в університеті кількох добрих знайомих. Моїй конторі не завадило б нових людей з сірою речовиною, а не тирсою в голові.

«Ого. Приватна юридична контора – це круто. Дуже круто. І що з того, що звичайній людині туди нема чого навіть потикатися?»

– Хто вам сказав, що я на вас працюватиму?.. Можете сміятися, скільки влізе.

…Витягнувши з плеєра останню, четверту касету, Андрій міцно задумався.

І додумався до того, що зовсім, геть нічогісінько не шарить у людях, як сказав би Вася.