Текст книги "Репетитор"

Автор книги: Анна Хома

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Андрій потер чоло. Здатність мислити поверталася до нього звільна, знехотя. Немов під дулом автомата.

Це означає лише одне: останні одинадцять годин він довго й нудно відсипався. Отже, спільно з годинами, проведеними у відділку, набігає п’ятдесят дев’ять годин. Які можна без вагань викреслити з життя. Жирним чорним аерозолем у стилі графіті.

П’ятдесят дев’ять годин небуття.

Андрій сповз із ліжка й поліз під холодний душ. Одне добре – не били. Тоді чому він почувається, як двічі перемелений фарш у тупій м’ясорубці?

Пам’ять люб’язно добула йому заховану під десятьма шарами фарби відповідь. Пам’ять не любила чорних жирних мазків у стилі графіті.

…Телефон. Треба добратися до телефона. Треба якомога швидше дотягти себе до телефона. Але як?

– Що стало…ся?..

Чийсь безмежний подив раптом обривається мовчанкою, схожою на зойк… і хтось вибігає з кімнати. Цей хтось міг би допомогти йому добратися до телефона. А може, й не міг би.

Очі розшукують телефонний апарат. Коліна натужно човгають по килимові, й від цього неприємного звуку зводить щелепи. Нарешті!. Руки хочуть зняти телефонну слухавку, натомість змітають з тумбочки записника й попільничку. Вони пробують ще раз і ледве не скидають додолу сам телефонний апарат.

Він ошелешено дивиться на ці незнайомі тремтячі руки, і від того, що з ними коїться, його проймає холодний піт: якщо він не зможе втримати слухавку і набрати потрібний номер, – гріш ціна усім трьом телефонним апаратам у цьому домі. Але руки трясуться несамовито.

Тоді він нахиляється й щосили затискає лікті поміж стегон, щоб хоч якось вгамувати непідвладне скорочення м'язів. У такому стані він не може бачити ліжка і того, хто ТАМ лежить. Не може. Але бачить.

На очі потрапляє записник, розгорнутий на літері «еф». «Фар-ма-ці-я», – читає він заголовок, під яким – список прізвищ, телефонні номери та адреси. Витягає одну руку й починає гортати сторінки, хоча всередині все протестує: «Кинь це! Ти гаєш час! Ти не встигнеш!»

Рядки стрибають перед очима, мов зображення в старому телевізорі, але він гортає й гортає. «С» – «стоматологія», «л» – «лор»…

Тільки-но він встигає подумати, що якось незвично побудований цей записник, як заголовок під літерою «к» – «кардіохірургія» – чимось привертає його увагу. «Кардіограма, – згадує він своє обстеження у лікарні. – Запис роботи серця. Кард… харт… серце? А кардіохірургія – хірургія серця?» Те, що треба!

Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.

У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити.

Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок?

У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом.

На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів.

Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі.

Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон.

– Треба побазарити, – коротко мовив гість і відійшов до сходів.

– Одна умова, – сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. – Йдемо туди, де можна попоїсти.

Славко якось дико глипнув на нього, проте промовчав.

Місто зустріло їх млявими сутінками, підсвіченими кольоровими вітринами з новими колекціями одягу в стилі чого-вилупився-ти-такого-і-так-не-матимеш та рідкісними порожніми столиками під відкритим небом, поміж якими тинявся вітер в обіймах з пожмаканими обгортками, целофановими мішечками та іншими пам’ятками базарного дня. Переповнений пасажирський транспорт, безрадісно сновигаючи туди-сюди, спалював рештки кисню.

Андрій відзначив про себе, що його рідне місто теж пережило метаморфозу.

За його відсутности безперервні шквальні дощі встигли обчесати будинки з ніг до голови, поскидати з дерев ще зелене листя, наситити повітря вогкістю та вірусами, залякуючи пізніми світанками та ранніми приморозками. У результаті місто геть забуло байки про золотокосу красуню-осінь. Не бува такої. Виродилась. Непривітною, гниленькою і безкосою видалася цьогоріч осінь.

Андрій глянув під ноги. Жовтень. Місяць зморщених шурхітливих трупиків.

Серце сіпнулося. Кат задоволено потирав руки. Мав тих скалок до біди і трохи.

– …Алло, – відповідає сонний чоловічий голос.

У горлі миттєво згоряє вся слина. Зараз виявиться, що дзвінок навмання у ніч – помилка, та ще й втрачені дорогоцінні секунди. Ось зараз…

– Що робити, коли у серці – ніж? – питає він, щосили притискаючи до скроні слухавку. Як самогубця – револьвер.

– Що-що? Ви тверезі? Друга ночі!

– То ви… не знаєте?

Говорити боляче. Плакати – ще болячіше. А лежати з двома ножами у тілі?

– Чому ж? Знаю, – розбадьорюється голос. Безнадійливий, як Бог у катівнях. – Коли у серці ніж – роблять торакотомію. Але з таким діагнозом до цього не доживають.

– Він ще живий.

– Хто? – моментально прокидається голос із ночі. – Звідки ви дзвоните?

– Дудій Ігор Васильович, вулиця Личаківська…

– Ігор?! Що з ним?

Щось усередині потерпає через втрачені секунди.

– Я ж кажу: ніж у серці.

Трубка змовкає лише на мить. Нарешті видно, що той голос навчений реагувати блискавично.

– Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали?

– Так.

– Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все.

Голос зникає. Залишаючись – навіть нечутний – останньою надією.

Як Бог у катівнях.

– Давай сюди.

Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним.

– Чому сюди? – здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць.

– Тому.

Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись.

Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся – і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих».

Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав – і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ.

…Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними – темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок.

Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре…

– Замовляй, ти ж хотів їсти!.

Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій.

Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування.

Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього – сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть.

Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось.

Кілька друзів бармена подалися за ним.

Славко, вмить оцінивши ситуацію, вказав Андрієві на стільця («сідай… сідай, кому кажу!») і перестрів друзів бармена на порозі бару.

За вісім хвилин їм подали картоплю і до картоплі, але Славко Андрієву витівку не схвалив. Цілковито.

– Мені обридло прикривати тебе від глупств.

Андрій нахилився й понюхав страву. На часник не поскупилися. Картопля – а-ля бармен і друзі.

– Ти чуєш, що я кажу? Скільки я з тобою няньчивсь, але тепер – ти мені вибач. Час самому відповідати за скоєне. Що ти в цій тарілці шукаєш?

Нічого.

– Ти мене взагалі чуєш?

У тарілці – НЕхрумкі НЕапетитні скибки картоплі з НЕнависним часником.

«Он скільки недобрих слів починаються на букву „н“! – раптом стало сторчком у мізках. – А ще…

НЕГОДА, НІЧ, НІЖ».

Подумав і додав…

«НАДІЯ».

Недобрі слова. Схожі на скалки. Засіли в серці – і ніяк не висмикуються звідти.

…Сходами – кроки. За вікнами – вітрюган. Понад, поміж, поза цими звуками – хрипіння і стогони. Хочеться затиснути вуха, але руки виявляються зайнятими: судомно тримають біля скроні непотрібну слухавку.

– Ось, – видихає засапаний шофер, що з'явився у дверях з великою шкіряною валізою. Теж уникає дивитись у бік ліжка. А ніби не змовлялись. – Лікарське причандалля. Трималось про всяк випадок. Тут усе. Може… може, знадобиться.

Розкриває і ставить на підлогу. Той, хто нічого в цьому не тямить, передає естафету тому, хто тямить ще менше. У всіх цих коробках, пакунках, пакетах, чудернацьких скляних, гумових, металевих виробах. У малюсіньких запаяних пляшечках, якими набитий шкіряний «патронташ», що на кришці валізи – посортованих, підписаних, розбитих на секції. Точнісінько як записник.

«Седативні»… «Релаксанти»…«Анальгетики»…«Гіпоте..». Стоп.

Довга голка і великий шприц. Знайти. Негайно.

Руки по черзі розгортають пакунки, розкривають коробки, розривають обгортки. Повно інструментів. Одні у спирті, інші – в целофанових упаковках. Якісь вигнуті трубки, бинти, гумові паски. Шини?..

Де ж ця проклята… укладка?

Ось вона. Довга голка. ДУЖЕ довга і груба голка. Він машинально торкається власних ребер… Ні, так не можна! Не так! У живе тіло – таку голку?!!

Усі ці припадочні гасла виринають і замовкають на ходу. Він зупиняється над ліжком, забороняє собі дивитися на батька, а гляне, то вжахнеться: несправжнє, синє лице… не видно очей – тільки білки… рот напівіввідкритий, губи теж сині… на шиї набухлі вени… Покриті волоссям груди не рухаються… Чи рухаються?

Він іще не встиг добре поміркувати, а рука зі шприцем уже направляється до лівого нижнього краю ребер, голка з тріском влазить… вдирається у шкіру… здається чи ні, що ліва рука батька раптом сіпається? Здається? Чи ні?

Провал!

І тієї ж миті – повний шприц неймовірно червоної, густої, гарячої крови.

Неможливо тримати в руках кров свого батька і залишатися при ясному розумі.

Останнє, що він чує, – як гупають у скроні секунди. Неначе підковані цвяхами чоботи енкаведистів.

—..:Ти щось казав?

Славко знову дико витріщився на Андрія.

– Казав. І знову кажу: ти весь час бавився з вогнем. Я тебе попереджав, що твій… лікар не такий простий, як здається. Багато люду навколо нього обертається, і дехто з цього люду бажає знати, хто його підрізав. І хто такий Андрій Шелепінський, звідки він узявся, чого хоче, чому опиняється через дві секунди після нападу біля продірявленого тіла.

– Звідки ти знаєш?

– Тобі не слід питати, що Я знаю. Що знає Дідусь, – ось як стоїть питання. Дідусь, який обожнює внуків і все ще оплакує єдину дочку. Як ти гадаєш, що він зробить з тим, хто хотів прикінчити його єдиного зятя?

– Якби я… це зробив, я б не вертався на… місце злочину.

– Ти так обережно про це говориш… немов чекаєш від мене підтвердження. Але психіка – темна штука. Вбивця, котрого веде якась внутрішня сила, здійснивши своє бажання, втрачає цю силу і може пожалкувати про вдіяне. Клац – і в ньому прокидаються почуття, які він до цього моменту старанно глушив. Він може розпочати кампанію за врятування своєї жертви, може почати ревно молитися чи ридати, чи бити себе в груди і клястися, що знайде винуватця. А все для того, щоб захистити власне «Як Воно ж, бідненьке, потерпає від скоєного і посилено шукає собі виправдання. Але це все – теорія. А щодо практики… Дідусь бажає з тобою познайомитись. Особисто. Просто горить бажанням. Як ти можеш це їсти?

Славко роздратовано штовхнув тарілку, і картопля розсипалась.

– Я голодний.

– Ти нестерпний!.. Так тобі і треба. Що, може будеш визбирувати оцю огидну картоплю з-під столу? Чи замовиш ще порцію? Я втовкмачую тобі, як останньому кретину, що… Це не до вас, панове! Проходьте!.. Що тобі кранти, а ти… А чого я, власне кажучи, стараюсь? Метушусь, ходжу, прошу, брата турбую… Якщо слідство найближчим часом не знайде іншого підозрюваного, тобі ніхто не позаздрить. Дідусь зараз живе у столиці, але збирається приїхати до Остапа на день народження. Угадай, що він хоче йому подарувати? Вбивцю, запакованого, як цукерки. Єдине, що я зміг зробити, – до його приїзду тебе не чіпатимуть. До одинадцятого жовтня. А зараз вони риють по-чорному де тільки можна. І відкопають все, що можна, повір мені.

– Я не зрозумів. Ти… ти сам теж вважаєш… мене?..

– Подивись праворуч. Бачиш білий пікап?

Білий – не білий, у сутінках вони всі на один колір…

– Так.

– Знаєш, чому вони погодились аж на дев’ять днів дати тобі спокій? Бо ти нікуди від них не дінешся. Ото твій особистий ескорт. Щоб ти бува нічого собі не заподіяв… ненароком.

– Славко! Ти не відповів.

Сутінки – сутінками, але від цих жовтих ліхтарів, мов від відеокамери, ніщо не могло приховатися: опущені очі, знервовані пальці на тонкому стволі сигарети, струшений абияк попіл. Славко ніколи при ньому не курив. Ніколи так довго не мовчав. Ніколи…

Дружба відходить, коли один боїться заглянути другому у вічі і прочитати там ПРАВДУ. Хай якою б вона була.

– Тобі вирішувати, чоловіче, – зі скрипом промовив Ярослав Білий, цьогорічний випускник універу, дипломований спеціаліст у галузі практичної психології, в минулому – його друг Славко, – у чому признаватись, а що приховувати перед ними. Я не знаю, що для тебе краще, справді не знаю. Бувай.

І він відчалив у темінь.

Андрій потер шию, майже без жалю подивився на розсипану Славком картоплю, зрозумів, що піде спати голодним, відкоркував пляшку мінералки, припав до неї губами.

Коли дружба відходить, що залишається?

Він відставив пляшку, витер рота і озирнувся. Залишається білий пікап. І спогади, мов вирок трибуналу.

…Спочатку вмикається крик, потім світло і нарешті – паніка. Щось він зробив не так!

Рвучко зірвавшись на рівні ноги, встигає помітити білу стіну, жовті плями на ній… заточується і падає на коліна. На вишневому килимі – теж жовті плями. Кілька разів кліпає очима – і плями зникають.

Лишається біль і якась сльозлива злісна жалість. Чому йому ніхто не допоможе? Чому всі його покидають? Невже він такий поганий?..

Зовсім поруч, рукою подати, – шалена метушня, короткі викрики незрозумілою мовою, біганина, стукіт і брязкіт, але всі ці звуки занадто неосяжні, занадто чужорідні для його свідомости, їх можна легко зігнорувати, відкинути, списати на рідну шизофренію, – а ось забиті коліна – це важливо. Можна сказати – найважливіше.

Більше він не спіймається на їхні гачки. Заповзе, заховається за цим ось журнальним столиком і валятиметься тутечки на м’якому килимку, скільки душа забажає. А всі нехай ідуть до дідька.

– Треба витягти ножі, так ми його не довеземо!…

– Не треба, він помре!

– Він і так помре! Добре зафіксуйте інтубаційну трубку. Так є там друга вена чи ні?!!

…Він затуляє вуха долонями. Так значно краще.

А спальня – у фантастичних кольорах бузку і вишні. І їй байдуже – тут кохатимуться чи відходитимуть до іншого світу.

Стоп. Не забувай: тебе це більше не стосується.

– Тони глухі. Тахікардія. Як зіниці?

– Йому болить.

– Морфін пішов? Введіть кетамін, триста.

– Тони дуже глухі.

– Корглікон! Дексаметазон! Що у нас з тиском?..

…Накритися б зараз пуховою ковдрою з головою і…

Але цей вереск і крізь ковдру прорвався б електродреллю з тонким свердлом. Пригадує, що чув його раніше, цей вереск, – він уже раз приводив його до тями.

У дверях вродився бородань у пожмаканому халаті на плечах. Намагається щось сказати, але всі занадто зайняті, щоб зреагувати.

Їхні погляди зустрічаються, бородань киває позад себе і промовляє: „Там діти“. Слів не чути, можна зрозуміти лише з рухів губ. Які діти? Нема там ніяких дітей, нема, чуєте?

– Розведи дофамін, ампулу, постав паралельно.

– Занадто довго ми бабраємось. Носилки!

– Не довезем!

– Дайте мені доступ до серця, все решта – дурниці!

– Шок – дурниці?!

– Я тільки хірург! Носилки! Шок – ваша проблема, пане анестезіолог.

– Помиляєтесь! Ви…

…Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і…

ДІТИ.

Коли його перестане тягти на подвиги?

Віра – у піжамі, з косичками – стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть.

Остап ховається у своїй кімнаті – двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, – лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним.

Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше – позаду.

А найстрашніше – ось воно.

„Цікаво, що вони встигли побачити? І що буде, коли повз них понесуть ноші з їхнім батьком?“

– Так, народ! – бадьоро і безсовісно починає він наступ на цих дітей, не маючи в голові жодної думки, жодної програми дій. Свідомість його ще сидить там, за журнальним столиком, колисав біль у колінах і молиться, щоб не чіпали. – Мене звідти витурили, уявляєте?

Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“

Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон.

– А ну їх всіх! – махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. – Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно?

Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад – захист. А все разом може призвести до реанімації.

Ось чому, коли хтось з осклілими очима і побілілими пальцями вибирає поручні, а не простягнену на поміч долоню, майже нічого не можна з цим вдіяти, не можна шарпати, хапати, тягти. Лякати не можна, думається йому. Навіть коли цей „хтось“ дуже маленький. Хоча… в ситуації SOS стояти і чекати, коли „хтось“ ризикне покинути облюбований прихисток, – теж нереально. Особливо, якщо внизу у вхідні двері вже заносять ноші.

Аж коли Остап, допетравши що до чого, збліднувши, хрипко, але авторитетно потверджує: „Точно, Вір, ти ще ніколи не бавилася в мене на компі. А там такі суперові стрілялки є, – пальчики оближеш“, – аж тоді вона вигулькує зі свого сховку, підноситься навшпиньки і здивовано кліпає оченятами:

– Стрілялки?

Але рук від перил завбачливо не відриває.

Чути, як люди з ношами завертають до сходів.

Мерщій! – кидає він поглядом Остапові, і той – несподівано чітко – приймає передачу.

– У мене такі стрілялки, що твоєму Стасику і не снились.

На Остапа важко дивитись, але його наживка спрацьовує:

Віра вкладає свою долоньку до руки Андрія і підтюпцем біжить за ним до братової спальні. За півмиті до того, як на майданчику другого поверху з’являються ноші.

Андрій плечем зачиняє за собою двері, випускає Вірину долоньку і… залишається віч-на-віч з Остапом.

„Саме час прокинутись“.

Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата:

– Як ВІН?

І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти:

– Він ще живий…

А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше.

Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком.

А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати:

„Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“

До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу.

* * *

За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ – найогидніший спосіб чогось дочекатися.

Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку.

Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися.

Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава.

Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ – порожню.

До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої.

Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці?

Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву треба було рушати до „Супермаркету“. А це означало – пройти повз білий пікап, якого він вперто не помічав, хоча той невідлучно чатував під його вікнами, наганяючи звичного, осоружного страху.

Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість?

Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику – і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“.

Голова раптом затріщала так, ніби з квадрата якісь жартуни робили шестикутника. Необачно втрапивши ногою у бляшанку з-під шпротів, Андрій, нарешті, помітив, який розгардіяш вчинив у власній оселі, глянув тужливим поглядом у вікно й послав себе під душ.

Того третього дня серце йому затерпло так, що Андрій його майже не відчував.

„Добра анестезія, хлопче, – сказав би на це один знайомий хірург. – Усі нерви знечулились. Можна тяти“.

На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“.

Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.

…Батько дав зупинку у приймальному відділенні.

Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах – одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, – все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди.

– Перевірте зіниці, він дав зупинку.

Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне – всі знають, що робити!

– Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!..

Лікарняний сленг. Для невтаємничених – набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні.

Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує.

Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній.

У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався.

Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили.

Батька НЕМАЄ.

Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, – це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем.

Він – невтаємничений, але цей ЗАПАХ – нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, – не віщує нічого доброго.

То кажете, – батька немає?

Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна.

Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця.

…Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу.

За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція.

Чи здійснилася його колишня прихована мрія.

…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося.

Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха…

Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби.

Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті.

Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному.

Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі.

Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем.

Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон – скільки себе пам’ятає – надійно заступали видноколо.

Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань.

Але нічого не вдієш: він – від пилюки на кросівках до пилюки у легенях – міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня.

Отак, стоячи біля під’їзду зі сміттям у одній руці і склотарою в іншій, він спробував опиратися призабутому відчуттю спустошення, одноосібности, окремішности, що глухим звіром повернулося до нього з давнини і тепер з виглядом господаря обнюхувало своє колишнє пристановище. Знову, як колись, здалося, що він сам-один на багато кілометрів довкола і хоч куди пішов би, – залишиться сам.

Ніколи не думав, що втрачена самотність воскресне і так пригнічуватиме. А може, то сонце винне: хльоснуло в душу промінням і згорнуло знамена?

А ти воюй тут без світла, як знаєш.

Андрій набрав у груди повітря і наважився.

Білий пікап марки „Форд“ моделі „Ескорт – 1,8Д“ з тонованим склом і болотом на шинах припаркувався між легковиками так буденно і просто, неначе паркувався тут з віддавна.

Білий пікап марки „Небезпека“.

Коли Андрій рушив уперед, з пікапа вилізли двоє гм… легінів з культурною зовнішністю (похідне від слова „культурист“, звісно), коротко порадилися між собою, один почимчикував за ним, а другий знову сів у машину.

„А у тебе – ні грошей, щоб відкупитися, ні знайомих, щоб заступилися…“ – просто так, між іншим, нагадав він собі, заходячи до „Супермаркету“ і спраглими очима вказуючи продавщиці на холодний, пінистий, темно-бурштиновий порятунок.

Андрій попросив, щоб відкоркувати пляшку, і вийшов на гладенький мармуровий поріг, де організм, ковтнувши пива, остаточно задубів. На вулиці, мабуть, градусів п'ять. Поки що – тепла.

І поки що він живий і більш-менш здоровий. Але що це йому дає?

За кілька днів безпросвітної паніки з його розуму утворився розварений геркулес, і ота каша в голові надто повільно стигла навіть у пронизуючому до кісток надвечір'ї. Процес, кажучи хімічним сленгом, терміново потребував каталізатора.

Пива і кави, наприклад. Або хоча б хорошої звістки.

…Тієї ж ночі, сидячи на підлозі з блокнотом у руках, призупинившись і призадумавшись, Андрій дійшов одного простого висновку: добрі звістки – не пиво і не кава.

Добрі звістки – це рідкісні копалини. Коштовності, які просто не можуть лежати валом на кожному кроці, їх треба видовбувати з-поміж порожніх пластів буднів тяжкою киркою, ковтати пилюку і не битися головою об камінь, якщо виявиться, що їх на тому місці немає і бути не могло.

– Зрозумійте, такі правила. Я не можу надати вам інформацію, яку ви просите.

За один вечір він наштовхнувся на ці непробивні слова тричі. І жодного разу вони не проникли далі його барабанних перетинок.

– Ви не родич, не лікар і не слідчий. Нас тут тепер постійно атакують його знайомі, тому не думайте, що ви один, кому ми відмовляємо. Це вказівка на рівні головного. І не турбуйте нас більше: в реанімації є достатньо роботи без вас, повірте.

Так йому відповів телефон.

Так чи приблизно так відповіла йому згодом жінка-лікар, яку він впізнав за безрукавкою, накинутою на білий костюм.

– Не треба сидіти під нашими дверима, ви все одно нічого не висидите. Вже восьма година, надворі темно, йдіть додому.