Текст книги "Століття"
Автор книги: Ален Бадью
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)
Друга причина в тому, що будь-яка подія – це несподіванка. Якщо це не так, тоді вона передбачалася б як факт і відразу вписувалася б у історію держави, а це вже суперечність у термінах. Отож можна сформулювати проблему так: як підготуватися до таких несподіванок? Цього разу проблема справді існує, навіть якщо ми вже нині активісти наслідків попередньої події, навіть якщо ми включені в тіло-істини. Звісно, ми пропонуємо розгорнення нових можливостей. Але подія, що настає, уможливить те, що навіть для нас залишається ще неможливим. Щоб упередити принаймні ідеологічно або інтелектуально творення нових можливостей, ми повинні мати Ідею. Ідею, що, безперечно, осягає новизну можливостей, яку істиннісна процедура, активістами якої ми виступаємо, поставила на порядок денний, і які є реальними-можливостями, але й ідею, яка також осягає формальну можливість інших можливостей, про які ми навіть ще не підозрюємо. Ідея – це завжди ствердження, що нова істина історично можлива. Й оскільки форсування неможливого до можливого відбувається через віднімання [soustraction] державної влади, можна сказати, що Ідея стверджує, що віднімальний процес – нескінченний: завжди формально можливо, що фіксована державою розподільча лінія між можливим і неможливим може знову бути зміщена – хоч які радикальні були її попередні переміщення – включно з тим, в якому ми як активісти беремо участь зараз. Ось чому один зі змістів комуністичної ідеї сьогодні – протиставлений мотиву комунізму як мети, яку слід досягнути роботою нової держави, – в тому, що відмирання держави є безперечно принцип, який має бути видимий в будь-якій політичній дії (це те, що висловлює формула «політика на відстані від держави», як обов’язкова відмова від будь-якої безпосередньої включеності в державу, будь-яких прохань подачок у держави, будь-якої участі у виборах тощо), але це також нескінченне завдання, адже творення нових політичних істин завжди переміщує розподільчу лінію між державними, а отже, історичними фактами і вічними наслідками події.
Пам’ятаючи про це, ми можемо зробити деякі висновки щодо сучасних поворотів ідеї комунізму[152]152
Щодо трьох етапів ідеї комунізму, зокрема другого етапу, протягом якого ідея комунізму намагалася бути відверто політичною (в розумінні програми, партії та держави), вкажемо на заключні розділи моїх «Обставин-4» під назвою «Що собою називає ім’я Саркозі?»
[Закрыть]. Нинішній підсумок ідеї комунізму, як я казав, в тому, що функція слова більше не може бути функцією прикметника, як-от у «комуністичній партії» чи «комуністичних режимах». Партійна форма, як і форма соціалістичної держави, більше не адекватні для забезпечення реальної підтримки ідеї. Ця проблема принаймні дістала перше негативне вираження в двох важливих подіях шістдесятих-сімдесятих років минулого століття: Культурній революції в Китаї та різнорідному явищі під назвою «Травень 68-го» у Франції. Пізніше були випробувані й далі випробовуються нові політичні форми, що належать безпартійній політиці[153]153
За останні три десятиліття відбулися численні й захопливі експериментації з новими політичними формами. Згадаймо принаймні рух «Солідарність» у Польщі в 1980-1981 рр.; перший етап революції в Ірані, «Політичну організацію» в Франції, сапатистів у Мексиці, маоїстів у Непалі... Усіх тут я перерахувати не зможу.
[Закрыть]. Однак у загальному масштабі сучасна так звана «демократична» форма буржуазної держави, за опору якій править глобалізований капіталізм, може вихвалятися, що не має ніяких конкурентів у ідеологічному полі. Протягом останніх тридцяти років слово «комунізм» або повністю забуте, або практично ототожнене зі злочинними операціями. Ось чому суб’єктивна ситуація політики повсюдно стала такою заплутаною. Без Ідеї дезорієнтація народних мас неминуча.
Однак численні знаки й зокрема нинішня конференція вказують, що цей реакційний період добігає кінця. Історичний парадокс у тому, що певною мірою ми ближчі до проблем, вивчених у першій половині ХІХ століття, ніж до проблем, успадкованих від ХХ століття. Як і протягом 1840-х років, ми маємо справу із розперезаним цинічним капіталізмом, упевненим, що лише він єдиний здатен розумно впорядкувати суспільство. Повсюдно нас переконують, що бідняки винуваті вже в самому своєму існуванні, що африканці відсталі, а майбутнє належить або «цивілізованій» буржуазії західного світу, або тим, хто на взірець японців обрали той самий шлях. Сьогодні, як і в минулому, натрапляємо на дуже щільні зони крайньої злиденності всередині багатих країн. Як між країнами, так і між соціальними класами натрапляємо на жахливі й дедалі глибші нерівності. Суб’єктивний і політичний розрив між селянами третього світу, безробітними та незаможними найманими працівниками наших «розвинених» суспільств, з одного боку, та «західними» середніми класами, з іншого, – абсолютний і позначений чимось на кшталт злостивої байдужості, що межує з ненавистю. Як показує нинішня криза з її єдиним гаслом «урятувати банки!», ще ніколи так відверто політична влада не була не чим іншим, як уповноваженою від влади капіталізму. Революціонери роз’єднані й слабко організовані, великі прошарки молоді з народу охоплені нігілістичною безнадією, більшість інтелектуалів – прислужники системи. На противагу всьому цьому, так само ізольовані, як Маркс та його друзі в момент появи ретроспективно славетного «Маніфесту Комуністичної партії» 1848 року, нас дедалі більше тих, хто організовує політичний процес нового типу серед робітничих і народних мас і шукає в реальному всілякі засоби підтримки форм комуністичної ідеї, що відроджуються. Як на початку ХІХ століття, на порядку денному не стоїть перемога ідеї, як у випадку занадто небезпечному та догматичному більшої частини ХХ століття. Наразі більше важить її існування та терміни її вираження. Спершу треба дати сильне суб’єктивне існування комуністичній гіпотезі – таке завдання по-своєму має реалізувати наше сьогоднішнє зібрання. І хочу сказати, це захопливе завдання! Поєднуючи конструкції думки, які завжди глобальні та універсальні, з випробуваннями фрагментів істин, які локальні та сингулярні, але можуть передаватися універсально, ми можемо ствердити та зміцнити нове існування комуністичної гіпотези чи радше Ідеї комунізму в індивідуальних свідомостях. Ми можемо відкрити третій період існування цієї Ідеї. Ми це можемо, отже, мусимо.
Доповідь на міжнародній конференції «Ідея комунізму»,
що відбулася в березні 2009 року в Бірбекському коледжі,
Лондон
Демократія та корупція: філософія рівності[154]154
Опубліковано у вид-ні Les Lettres Françaises (février 2014, N° 112. – P. 11); публікуємо з дозволу редакції. – Прим. пер.
[Закрыть]
Одна з причин, чому дехто не хотів і більше ніколи не захоче знову бачити на чолі держави таких осіб, як Саркозі, – це, безперечно, шкідливий клімат аферизму та шахрайства, що супроводжував їхню діяльність. Однак із самого початку повернення до влади соціалістів, зі справою Каюзака, сумнівні зв’язки між державними кадрами і світом бізнесу ввійшли в норму. Ось і Франсуа Оланд, здається, має персоналій паризької фондової біржі CAC-40 за своїх привілейованих співрозмовників.
Корупція справді стала частою темою французької політики, починаючи з 1980-х років, коли за правління Мітерана, після Тетчер у Великобританії та Рейґана у США, нас заплеснула контрреволюційна хвиля ліберального капіталізму, здавалося б, звільненого від своїх достеменних історичних ворогів – комуністів будь-якого спрямування.
Ця тема нова? Продуктивна? Яке місце посідає корупція серед небезпек, на які наражається демократія? 2002 року здавалося спокусливим зіставити таких собі Жоспена-Чесного та Ширака-Корумпованого. Ні похвала, ні огуда не зарадили повній дискредитації одного та другого вже в першому турі президентських виборів.
Без сумніву, до цього питання треба підійти з дальшої перспективи. І вищої.
Повернемося в 1793 рік, коли Французькій революції загрожує небезпека. Сен-Жуст ставить питання: «Чого хочуть ті, хто не приймає ні Терору, ні Чесноти?» Лячне питання, але чітку відповідь на нього дає практика термідоріанців, що допнулися влади: вони хочуть корупції. Вони прагнуть, щоб за норму була взята добра доза особистого збагачення, грошові оборудки та зловживання службовим становищем. Супроти революційної диктатури вони жадають «свободи», що означає право займатися своїм бізнесом та змішувати його з державними справами. Тож вони палко виступають як проти «терористичного» і «свободовбивчого» придушення каламутних махінацій, так і проти «чеснотних» зобов’язань брати до уваги лише громадське благо.
Вже Монтеск’є зауважив, що демократія, надаючи кожному якусь дещицю влади, наражається на постійне змішання приватних інтересів із громадським благом. Він розглядав чесноту як необхідну запоруку для урядування такого типу. Повноваження правителів не мають ніяких інших гарантій, крім виборів, тому в певному сенсі вони мають забути про самих себе та за можливості притлумити потяг використовувати владу лише на свою користь або на користь панівної верхівки (тобто, як правило, заможних і багатих).
Насправді ця думка належала Платону. Гостро критикуючи демократичний устрій, він зазначає, що демократія керується принципом, згідно з яким політика має регулюватися анархією матеріальних бажань. Як наслідок, демократичний уряд нездатний служити жодній істинній ідеї, бо якщо державна влада обслуговує бажання та задоволення бажань, вона обслуговує, зрештою, економіку в широкому сенсі слова й підкоряється лише двом критеріям: багатству, яке дає найстабільніший абстрактний засіб задоволення бажань, і опінії, яка визначає об’єкти бажання і глибоку віру, з якою ми маємо ними оволодіти.
Французькі революціонери, які були не демократами, а республіканцями – в дієвому, прямолінійному, а не консенсусному і сумнівному розумінні слова, яке воно набуло сьогодні, як-от у позбавленому сенсу вислові «республіканський пакт», що ним розмахують як праворуч, так і ліворуч, – отже, революціонери називали «корупцією» підкорення урядової влади вимогам бізнесу та опінії, що служать особистим інтересам. Сьогодні – тим паче в момент загострення економічної кризи – ми настільки переконані, що головна мета уряду – економічне зростання, рівень життя, ринкова насиченість, рух акцій угору, приплив капіталів та вічне процвітання багатіїв, що по-справжньому й не розуміємо, що революціонери мали на увазі під «корупцією». Вона стосується не стільки того, що та чи та особа збагачується за рахунок свого владного становища, а загальної концепції чи переконання: природна ціль політичної діяльності – збагачення, колективне чи особисте, є природною метою політичних дій. Найпростіша версія того, що революціонери 1792-1794 рр. називали «корупцією», нам, безперечно, була дана згодом за доби Реставрації, коли буржуазний керівний політик Ґізо не бачив іншого прийнятного гасла, крім як його відоме «Збагачуйтеся!»
Та чи маємо ми якесь інше гасло сьогодні? Хіба ми не перебуваємо в повній глобальній реставрації відвертого й беззастережного капіталізму? Хіба не очевидно практично для кожного, що стан економіки визначає електоральні настрої, а отже, все крутиться довкола здатності принаймні змусити повірити звичайного громадянина, що справи підуть на краще для світу бізнесу, великого та малого, якщо він проголосує чи переобере вас? Змусити чекати примарного «повернення зростання»? А отже, змиритися, що політика – це ніколи не щось інше, як те, що радо вітає інтереси суб’єктів?
Корупція з такого погляду не загроза функціонуванню демократії. Вона – її справжня сутність. Те, що політичні персони є чи не є особисто корумпованими в звичному сенсі слова, фактично жодним чином не впливає на цю сутнісну корупцію. Отже, Жоспен і Ширак у цьому сенсі нічим не відрізняються, і, здається, сьогодні ми можемо сказати те саме про Саркозі й Оланда.
На світанні представницької демократії в Європі Маркс зауважив, що насправді обрані тоді уряди були лишень «уповноваженими від влади капіталу». Але сьогодні це ще правдивіше, ніж будь-коли! Якщо демократія – це представництво, насамперед вона представляє загалом систему, що має її форми. Інакше кажучи, електоральна демократія представницька лише настільки, наскільки вона консенсусне представництво капіталізму, названого нині «ринковою економікою». Це її засаднича корупція, й небезпідставно такий гуманістичний мислитель, як Маркс, цей філософ-просвітник, вважав, що єдине, що можна протиставити такій «демократії», є перехідна диктатура, яку він назвав «диктатурою пролетаріату». Сильний термін, але він проливав світло на складнощі діалектики між представництвом і корупцією. Мало того, досі не було доведено, що відмова від терміну «диктатура пролетаріату» принесла користь комуністам, байдуже яка їхня течія. Мій учитель, великий філософ Луї Альтюсер та його учень Етьєн Балібар, імовірно, не помилялися, коли стали в опозицію до такої відмови. Адже історично вони вбачали в ній підтвердження слабкості комуністів і радше передвістя їхнього занепаду, ніж щире демократичне навернення.
Правду кажучи, вся проблема в тому, як ми визначаємо демократію. Якщо ми переконані, як термідоріанці та їхні ліберальні послідовники, що демократія полягає в необмеженому праві приватної власності та вільній грі інтересів певних груп та індивідів, тоді ми бачимо, як демократія залежно від епохи більш чи менш швидко вироджується в безнадійну корупцію. Річ у тім, що істинна демократія – це зовсім інше. Це рівність перед Ідеєю, перед політичною Ідеєю. Наприклад, протягом довгого часу то була революційна та комуністична Ідея. Ідея того, що незацікавлене бачення людства може втілитися в політиці емансипації. Руйнація цієї Ідеї ототожнює демократію із всеосяжною корупцією.
Ворогом демократії був деспотизм єдиної партії (зло, назване тоталітаризмом) лише настільки, наскільки він прикінчив перший етап [sequence] комуністичної Ідеї. Єдине справжнє питання, що вартує розгляду, – це відкриття другого етапу цієї Ідеї, що візьме гору над грою інтересів іншими засобами, ніж бюрократичним тероризмом, однак не об’єднуючись із демократією «вповноважених від влади капіталу». Отож наразі варте уваги та всебічної розробки нове визначення та нова практика того, що було назване диктатурою (пролетаріату). Або ж – і це те саме – новий вжиток у політиці слова «чеснота».
На ці теми та деякі інші я збираюся написати цього року книгу під назвою «Воскресіння комунізму». Адже саме такою є планетарного масштабу подія, думка і дія, до яких ми маємо підготуватися і які єдині витягнуть історію людства та перш за все демократію з трясовини корупції.
Іменний покажчик
Аґамбен Джорджо 174, 227, 247
Адорно 109, 126
Айґі Геннадій 110, 186
Айнштайн 29 Ален 239
Альтюсер Луї 70, 72, 132, 200, 235, 236, 238, 241, 245, 260-262, 287, 299
Ансель (Анчель) Пауль 105, 108, див. також Целан Пауль
Аппіа 63
Араґон Луї 173
Аристотель 186, 199, 230, 234, 276, 285
Арто 137
Архімед 154
Бабеф 283
Бадью Ален 184, 203, 223
Баї Жан-Кристоф 245
Балібар Етьєн 232, 299
Бальзак 50, 239
Бальзо Жудит 136
Батай 137
Баухаус 183
Башляр 234, 242
Бекет Самюель 109, 115, 182
Бенвеніст 144
Беньямін Вальтер 63, 180
Берґ Альбан 181
Берґсон 37, 235, 236, 241
Бестик Ален 28
Бізе 63
Бланкі 290
Бланшо Морис 174, 247
Блок Марк 126, 144
Блюм Леон 173
Бонфуа Ів 46, 48, 49
Борей Жан 175
Бостилс Бруно 203, 215, 282
Босюе 23
Бофре 279
Брак 30
Бретон Андре 46, 122, 156, 159-168, 171, 176, 183
Брехт Бертольд 48, 62-67, 69-71, 80, 131, 132, 135-139, 141, 142, 144-146, 150, 151, 172, 176, 212, 213
Бродель Фернан 126
Бруе П’єр 75
Брюнсвік 235, 236, 241
Бухарін 75
Ваґнер 62, 63, 166
Валері 45, 106, 239
Веберн Антон 154, 158, 182
Вілар 63
Вілсон 63
Вінтер Сесиль 28
Вітґенштайн 30, 160, 232, 269
Вітез Антуан 63, 65, 110
Вітмен 44
Водо Ізабель 21
Вольтер 147, 239
Врба Рудольф 28
Габермас 126
Гайдеґґер 44, 46, 47, 49, 80, 89, 109, 160, 176, 194, 236, 237, 246
Гардт 227, 228
Геґель 58, 76-79, 128, 156, 157, 178-180, 189, 190, 222,-224, 226, 230, 234, 237, 260, 277, 278, 284, 285
Генріх IV 73, 74
Геракліт 176
Гілберґ Рауль 28
Гільберт 29, 30, 184
Гітлер 25, 27, 66, 75
Голвард Пітер 203, 282
Грифіт 30
Гуссерль 30, 237
Гюґо 44, 91, 112, 176
Ґватарі 242
Ґедель 185
Ґете 167
Ґізо 50, 298
Ґійота П’єр 23, 182, 233
Ґотьє Теофіль 156
Ґротендик 184
Дарвін 197 де Ґоль 54, 106, 244
Дебор Ґі 156, 171, 174, 176, 212
Деґі Мішель 44
Дедекінд 30
Дезанті Жан-Тусен 185
Декарт 97, 189, 190, 236, 237, 241
Дельоз 55, 184, 200, 215, 227-229, 234, 235, 237, 238, 240, 242, 244
Ден Сяопін 84, 86
Дерида Жак 167, 235-237, 240, 241
Джеймс 29
Джойс 29, 181
Дидро 63, 239
Достоєвський 189
Дункан Айседора 181
Дюмезиль 144
Дюринґ Елі 203, 209
Дюшан 176, 177, 180
Ейзенштейн 127
Елюар Поль 35
Есмейн Жан 85
Жамбе Кристіан 130
Жаніко Домінік 53
Жданов 170, 173
Жене Жан 23
Жид Андре 30, 90
Жижек Славой 284
Жоспен 296, 298
Жуве 63
Заратустра 45, 191
Зиґфрид 31, 62
Зінов’єв 75
Каває Жан 185
Каейро Алберто 136, 277, 279
Казан Еліа 67
Кампос Алваро де 135, 136, 138, 141, 145-151, 158, див. також Песоа
Кант 115, 189, 190, 194, 234, 236, 243, 288
Кантор 30, 93, 176, 185, 274
Кастро Фідель 25
Каюзак 296
Керель Франсуа 34
Клодель 48, 53
Кожев 237
Койре 144
Конрад 29
Конт Оґюст 190
Копо 63
Корбен Анрі 44
Крейґ 63
Ксенофонт 103, 104
Лаврі Малколм 146
Лавуазьє 87
Лазарю Сильвен 59, 78, 218, 224, 245, 250, 252-254, 261, 263, 264, 281, 282, 288
Лакан Жак 43, 72, 73, 101, 121, 123, 130, 160, 161, 171, 179, 189, 200, 213, 223, 232, 235-237, 240, 241, 284, 287, 289
Лаку-Лабарт Філіп 109, 245, 246, 278
Ланцман Клод 28
Лардро Ґі 198, 233
Лару 31
Ларюель Франсуа 184
Ласаль П. 77
Левінас 167
Леві-Строс 234, 236, 237, 240
Леєнберґер Жорж 245
Лейс Симон 85
Ленін 25, 29, 58, 59, 77, 85, 93, 103, 123, 129, 131, 172, 216, 220, 250, 252, 260, 261, 263, 264, 289, 290
Лефебюр Ежен 79
Лінь Бяо 32
Ліотар Жан-Франсуа 55, 215
Ловренс Д. Г. 146
Ловренс Т. Е. 57, 137
Лотман Альбер 185
Лотреамон 157
Луаяль 161
Лукрецій 23, 233
Льоне Жан 44
Лю Шаоци 84
Люксембург Роза 290
Майнгоф Ульрика 149
Маккарті 67
Маларме 29, 44, 50, 51, 79, 80, 91, 110, 122, 158, 162, 185, 211, 223, 240, 247
Малевич 79, 81, 153, 177, 182, 205, 217
Мальро 31, 57, 58, 137, 176, 214, 244
Мандельштам Осип 34-36, 38, 40, 41, 45, 48, 49, 52, 53, 55, 58, 61, 108-110, 138
Мао Цзедун 25, 58, 84-86, 123, 131, 132, 166, 170, 216, 218221, 226, 252, 258, 264, 289-291
Маркс 63, 69, 77, 90, 114, 124, 126, 159, 160, 192, 219, 223, 228, 248, 261, 263, 289, 290, 295, 298
Марку Лілі 75
Маяковський 79
Мейєрхольд 63, 212
Мельєс 30
Меніґон Наталі 149
Мерло-Понті 194, 234, 236, 238
Мілер Жак-Ален 121
Мільнер Жан-Клод 21, 125, 233, 275
Мітеран 296
Мішель Наташа 21, 28, 112, 128
Мондріан 205
Монтеск’є 297
Мос 144
Моцарт 116
Мюнцер Томас 290
Нансі Жан-Люк 166, 174, 246247, 277
Неґрі Антоніо 220, 227, 228
Нерваль 112, 183
Ніцше 37, 38, 40, 45, 53, 55, 57, 58, 63, 69, 87, 88, 114, 121, 137, 184, 190, 191, 193, 232, 237
Оланд Франсуа 296, 298
Павло св. 232
Пазоліні 53
Парменід 234, 279
Паскаль 223
Пастернак 35
Перикл 29
Песоа Фернанду 30, 109, 134-137, 139, 142, 165, 277, див. також Кампос
Петен 46, 106
Пікасо 30, 181
Піранделло 73, 77, 131, 212
Платон 139, 186, 214, 230, 231, 233, 248-251, 255, 257, 258, 280, 292, 297
Потьє Ежен 120
Пруст 29, 105
Пуанкаре 29, 30
Равель Морис 30
Рансьєр Жак 170, 212, 213, 275, 290
Расел 29
Рейґан 296
Рейс Рикардо 136
Ремарк Ерих Марія 66
Рембо Артюр 62, 63, 121, 156, 168
Рено 197
Реньо Франсуа 178
Риман 30
Робель Леон 110
Робесп’єр 25, 194, 263, 290
Русо 97, 148, 189, 223, 239
Сад де 157
Салазар 135
Саркозі 294, 296, 298
Сартр 23, 80, 117, 120, 191-195, 197-200, 234-238, 240-242
Сен-Жон Перс 105-108, 110-117, 125, 194, 250, 252, 263, 296
Сен-Леже Леже Алексис 105, 106, див. також Сен-Жон Перс
Собель Бернар 65
Сократ 250, 251, 255
Солерс Філіп 23
Солженіцин 75
Спартак 290
Спіноза 182, 227, 232
Сталін 25, 34, 35, 43, 74, 75, 77, 195, 196, 224, 225, 255, 258, 290, 291
Станіславський 63, 212
Сюрья Мішель 245, 280
Тетчер 296
Торез Морис 173
Тракль 109
Троцький 64, 74, 171
Тусен-Лувертюр 290
Уї Артуро 213
Федьє Франсуа 44
Фері 197
Фінлі Мозес 144
Фіхте 234
Фолкнер 146
Форестер Вівіан 230
Форте Жан-Жак 245 Фреґе 29, 185
Фройд 29, 90-102, 171, 179, 241, 242
Фук’є-Тенвіль 87
Фуко 93, 191-200, 226, 227, 229, 235, 237, 238, 240, 241
Фюре Франсуа 75, 126
Хрущов 290, 291
Ху Ші-Хсі 291
Целан Пауль 105, 108, 109-112, 115-118, 213, 246
Чаплін 30
Че Ґевара 290
Шаламов 75
Шар Рене 176
Шелінґ 234
Шенберґ 29, 177
Ширак Ж. 118, 296, 298
Шребер 92, 98, 99
Юнґ 100
Якобсон 144
Ярузельський 264
XX століття засудили й прокляли як століття тоталітарного терору, утопічних і злочинних ідеологій, марних ілюзій, геноцидів, штучних авангардів, абстракцій, що підмінили собою демократичний реалізм.
Я не братиму на себе роль обвинувачуваного, якому доводиться захищатися. Не буду, як Франц із п’єси Сартра «Бранці Альтони», виголошувати: «Я звалив тягар століття на свої плечі й за нього відповідаю!» Просто хочу дослідити, що ж те прокляте століття, зсередини свого становлення, говорило про себе. Хочу відкрити справу на це століття, справу, яка писалася ним і в ньому, а не якимись самовдоволеними суддями-розумаками, на роль яких дехто претендує.
Із цим наміром я звертаюся до поезії, філософських фрагментів, політичних думок, театральних п’єс... Я звертаюся до матеріалу, який декому хочеться пожбурити на смітник історії; але саме завдяки йому століття виразило в думці своє життя, свою драму, творчість, пристрасть.
І тоді, всупереч нав’язаній сьогодні думці, я бачу, що та пристрасть, пристрасть XX століття, аж ніяк не була пристрастю уявного чи пристрастю ідеологій. А ще менше – пристрастю месіанською. Великою пристрастю XX століття, на відміну від профетизму XIX століття, була пристрасть реального. Завдання століття було активувати Істинне, тут і тепер.
А. Б.
