Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. І БОГИ МОЖУТЬ ЗАЗДРИТИ ЛЮДЯМ

Аріель і Шарад відпочивали після пережитих хвилювань. Нізмат і Лоліта доглядали їх; на Аріеля вони мало не молилися. Шарад уже називав Лоліту сестрою-діді. До нього незабаром повернулася дитяча життєрадісність. Нізмат полюбив його, як сина, “дарованого йому небом”, Лоліта пестила, як молодшого брата. Шарад знайшов сім’ю.

Аріель задумався про долю Шарада і про свою власну долю. Серед цих простих лагідних людей він почував би себе зовсім добре, коли б до нього ставились, як до Шарада. Зайва поштивість, що межувала з обожуванням і релігійним поклонінням, дуже обтяжувала і бентежила його. Щоранку Лоліта, схиляючись до землі, підносила йому вінки і гірлянди, ніби жертвоприношення. Він читав в очах вдови-підлітка, як у відкритій книзі: пошана, змішана з страхом, – ось що було в її душі. В цих великих темнокарих очах з довгими загнутими чорними віями він хотів би бачити більш прості, дружні почуття. Аріель пробував жартувати з нею, показуючи всім своїм виглядом і поведінкою, що він звичайна людина, проте обличчя Лоліти залишалось серйозним, суворим, поштивим, і це засмучувало Аріеля.

Він ішов у ліс, забирався куди-небудь в гущавину, лягав на траву і думав.

Як дивно і сумно склалась його доля! Він не знав батьків, не бачив ні любові, ні дружби, ні ласки, у нього не було справжнього дитинства, він нічому не навчився, крім кількох мов, зубрячки текстів священних книг. 1 раптом його зробили літаючою людиною. Він може літати вільніше і легше, ніж птах! Хіба це не чудесно? Хіба про це не мріють люди? Не бачать себе літаючими уві сні? Хіба не ці мрії і сновидіння породили аероплани, дирижаблі? Так, стати літаючою людиною було б дуже добре, коли б це не відділяло його од людей. Що чекало його в Дандараті? І Пірс і Броунлоу, як і раніше, змушували б його виконувати їх волю, поводилися б з ним, як з мисливським соколом, показували б його людям як чудо природи. Тут прості люди – Нізмат, Лоліта -вважають його божеством. Та хіба тільки Нізмат і Лоліта? А Шарад?.. Можливо, й інші люди так само ставитимуться до нього? Хіба він не має властивості, яка може здаватися людям надлюдською, надприродною? Примиритися з роллю божества? Але це значить приректи себе на велику самотність і скуку... Лоліта, така мила, ніжна жінка-напівдитина, завжди дивитиметься на нього знизу вгору, як на недосяжну істоту. Можливо, він і подобається їй, але Лоліта, напевне, вважала б блюзнірською думку про те, що між ними можуть бути інші взаємини, крім “божеського” покровительства з його боку і поклоніння – з її.

І потім, він не може назавжди залишитися жити з ними. Його шукають. Він рідкісний птах, що вилетів з клітки. Йому треба міняти місце, йти і летіти все далі. На його нещастя, а нього біла шкіра, хоч і загоріла під палючим промінням сонця Індії. Він занадто білий для індуса і тут звертатиме на себе увагу. Фарбувати шкіру глиною неприємно і ненадійно: перший дощ змиває таке забарвлення:. Видати себе за сагиба, розшукати європейський костюм? По-англійськи він говорить добре. Але що він скаже про себе людям? Про це треба подумати. Літати він не буде. Хіба що в темні ночі, перед світанком, коли люди міцно сплять.

З Шарадом доведеться розлучитись. З ним і літати важче, і впізнати їх удвох можуть скоріше. Шарад влаштований, його плекатимуть як “дар божества”, як посланого небом сина Нізмата.

А Лоліта?.. Аріель зітхнув. Нехай вона знайде можливе для неї щастя і майже неймовірне, рідкісне щастя для індійської вдови – нехай виходить заміж за Ішвара. Він добрий юнак, і вона буде з ним щаслива. Аріель допоможе їм. Шкода, що мати Ішвара сліпа. Вона скорилась би “волі божества”, коли б побачила Аріеля, що спускається до неї з неба. Але їй розкажуть, і вона повірить.

Над головою Аріеля залунав пронизливий крик. Він побачив у густому гіллі дерев двох білобородих мавп, одну – велику, другу – меншу. Більша відбирала у меншої якийсь плід. Менша верещала, більша дряпала її, хапала за вуха, за хвіст. Менша так жалісно кричала, може кликала на допомогу матір, що Аріель не стерпів і злетів до мавп.

Мавпи були так вражені, що одразу ж замовкли. Але коли Аріель простяг до них руку, щоб розняти, обидві кинулися в різні боки, перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. І, лише віддалившись на велику відстань, закричали, мабуть, сигнал тривоги, на який відгукнулися інші мати і птахи в різних місцях лісу. Аріель сумно посміхнувся: “І мавпи бояться мене”, і озирнувся. Над головою в нього зеленіла суцільна покрівля з соковитого листя. Стовбури дерев оповиті виткими рослинами і переплетені ліанами. Де-не-де проміння сонця пробивалося крізь листя і золотими плямами лягало на землю, зарослу чагарником і травою. Місце глухе. Ніхто не бачить. І все ж таки даремно він злетів. Не витримав.

Обминаючи ліани, Аріель почав повільно спускатися. Почувся шурхіт. Аріель озирнувся і побачив Ішвара. Впустивши з рук в’язку хмизу, юнак упав ниць. Аріель спустився біля нього і сказав.

– Встань, Ішвар, не бійся!

Ішвар звівся. Обличчя його було бліде. Руки тремтіли. Бог зійшов до нього і назвав його по імені! Богам відомо все.

– Ти любиш Лоліту, Ішвар?

– Усе серце сповнене нею, пане, як чаша трояндовим маслом! – вигукнув Ішвар. – Якщо ця любов гріховна, прости мене. А якщо не простиш, відбери мою любов разом із моїм життям!

– Я благословляю любов твою, Ішвар, – відповів Аріель тим же тоном. – Іди й скажи про це матері своїй, Тарі.

– Твої слова сповнюють радістю серце моє, що висохло від любові. Але нехай доброта і милосердя твоє сповнять до краю душу мою. Поверни зір матері моїй, щоб вона могла бачити щасливе обличчя сина свого!

Аріель збентежився.

– У кожного своя карма, Ішвар, – відповів він і полетів. А Ішвар довго ще стояв навколішках, дивлячись на дерева, за якими зник Аріель.

Цього ж дня Аріель довго розмовляв з Нізматом.

У кінці цієї бесіди Нізмат покликав свою онучку і сказав:

– Наш великий гість, Лоліта, благословляє твій шлюб з Ішваром. Тара повинна згодитися, не може відмовити.

Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і “взяла прах від ніг його”. Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!

– Будь щаслива! – сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ. ЧИ МОЖЕ ПИЛ НА ДОРОЗІ МРІЯТИ ПРО СОНЦЕ?

– Ти дуже любиш його, діді? – спитав Шарад Лоліту.

Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.

– Кого, Шарад?

– Твого нареченого, Ішвара.

Лоліта замислилась і не відповідала.

– Чого ж ти мовчиш?

– Я не знаю, Шарад, чи люблю його, – нарешті відповіла вона.

– Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.

Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.

– Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.

– Чому?

– Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.

– Хіба він сам не парій?

– Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш... Залишатися вдовою на все життя – це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.

Шарад задумався.

– А Аріеля ти любиш?

– Замовкни, Шарад! – перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. – Про це не можна навіть думати!

– Чому? – невгавав Шарад.

– Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?

– Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, – поважно відповів Шарад і лукаво примружився. – Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.

Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.

– Я хочу тобі щось сказати, дада! – І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.

Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.

– Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.

– Ходімо, Шарад! – І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.

Вони попростували до халупи.

– Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, – сказав Аріель Шараду. – Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.

Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво. Тепер Нізмат тільки мріяв про весілля своєї онучки. Хоч який він бідний, а весілля треба зробити не гірше, ніж у людей. Щоб були весільні флейти, пісенні причитання в ладі байраві і балдахін на подвір’ї з бамбукових жердин, оповитих гірляндами квітів. Замість канделябрів можна роздобути більше світильників. Добре було б запросити духовий оркестр, але це дорого коштує. Гірлянд нароблять Лоліта й Шарад. І треба якнайшвидше призначити день весілля.

– Може, відкладемо до свята пуджі? – сказав Аріель.

– Навіщо відкладати до осені? – заперечив Нізмат. – Чим швидше, тим краще. З Тарою ти ще не говорив, пане?

– Ні... Завтра говоритиму, – відповів Аріель. Він був дуже неуважний, майже нічого не їв, зате часто позирав на Лоліту, але її погляд був уперто прикутий до підлоги.

Після сніданку Аріель знову пішов у ліс. Під час своїх прогулянок він усе більше віддалявся од халупи.

Одного разу він вийшов з лісу і раптом зупинився як укопаний, вражений несподіваним видовищем. Перед ним сліпуче сяяла поверхня великого квадратного озера в рамці з білого каменю. На протилежному боці височіли білі замки, величезні, як гори, оздоблені, як карбовані золоті речі, і легкі, як мереживо. Один замок занурювався білою стіною у воду озера і відбивався в ній з усіма галереями чудової різьбленої роботи, легкими башточками, високими й низькими, неоднакової висоти і різного вигляду, що нагадували фантастичні квіти; з балконами, лоджіями і примхливими дахами.

У центрі будови величне склепіння сягало до маленької, тоненької, різьбленої дзвінички з видовженим круглим куполом. Споруда згори донизу була вкрита різьбленням, арабесками, живим рухом примхливих ліній. Все це було схоже на дивну фантазію сну.

Коли Аріель розповів Нізмату про свою знахідку, той здивувався:

– Ось куди ти зайшов, пане! Це палаци нашого раджі Раджкумара.

Відтоді чарівний вигляд палаців притягав Аріеля, як магніт. Краса архітектури вперше відкрилась його очам і глибоко запала в душу.

Він нерідко пробирався до заповідних палаців і крізь зарості милувався ними, як живими істотами. Іноді до нього долинав м’який дзвін гонга, голоси людей. Таємничий і заборонений для нього світ!..

І цього разу, схвильований думками, що заволоділи ним, він несвідомо йшов до замків, відсторонюючи руками гілля, не чуючи різноголосого співу та щебету птахів і перекликання верескливих мавп.

“Невже вона любить мене? Не Ішвара, а мене?” – думав Аріель, і його серце солодко стискалось, а подих перехоплювало.

Залишитися з цими милими простодушними людьми, одружитися з Лолітою, обробляти землю... Але чи зможе “пил на дорозі” піднятися до сонця? А чому б їй і не піднятися силою любові?.. Ішвар буде нещасний. Але він нещасний і так. Тара не погоджувалась на його шлюб з Лолітою, може, не погодиться й тепер, незважаючи на умовляння Аріеля. Сліпі недовірливі. Проклятий дар! Нещастя бути не таким, як усі!.. Може, йому й пощастить переконати Лоліту? А Пірс? Пірс, який не заспокоїться доти, доки не закує його в ланцюги. Цей Пірс, ніби зловісна тінь, затьмарює світло його життя... Ні, не йому, Аріелю, приреченому на вічне вигнання, мріяти про особисте щастя. Піти геть... залишити Лоліту... Щебет птахів здавався йому бриньчанням зап’ясть на смаглявих руках і ногах Лоліти, сонячні бліки – блиском її очей, ароматний вітрець – її диханням... Лоліта ніби розчинилася в усій природі, оточувала, оповивала, обіймала його, як повітря. У нього паморочилося в голові...

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. ЗНОВУ В НЕВОЛІ

Непомітно для себе Аріель звернув убік, вийшов на берег озера і пішов дорогою до замків, не помічаючи цього разу їх сліпучої пишноти.

Істеричний жіночий крик вивів його із задуми.

Аріель зупинився і озирнувся.

Ліворуч від нього тяглася низька кам’яна огорожа, що відділяла сад раджі од дороги. Напівголий темношкірий чоловік підмітав дорогу. За огорожею в саду виднівся колодязь. Біля колодязя стояла жінка з “правовірних” у зеленому шовковому сарі. Охоплена жахом, вона схилилася над колодязем, рвала на собі скуйовджене волосся і нестямно кричала:

– Мій син! Мій син! Рятуйте! Він упав у колодязь!

Підмітальник кинув мітлу, перескочив через огорожу і побіг до колодязя, щоб витягти утопаючого.

Але жінка, побачивши підмітальника, кинулась назустріч, як розлючена левиця, широко розпростерши руки.

– Не смій! – закричала вона. – Не підходь! Твоє дихання оскверняє!

– Але ти кликала на допомогу, – заперечив розгублений підмітальник і зупинився.

– Нехай краще мій син захлинеться, помре, ніж буде осквернений твоїм доторканням! – фанатично вигукнула вона.

Напівголий чоловік, парій, що належав до роду спадкових підмітальників, похнюпив голову, як побитий пес, поплентався до огорожі, перестрибнув через неї і знову взявся за мітлу, нервово посмикуючи головою.

А жінка знову заволала:

– Рятуйте! Рятуйте!

Від замка бігли слуги. Але всі вони також були парії. Бачачи, як жінка зустріла підмітальника, слуги зупинилися на встановленій звичаєм відстані, не знаючи, що робити. Деякі з них побігли назад до замка, може, догадавшись покликати на допомогу когось із вищої касти.

Жінка захрипла, перестала кричати. Тепер вона з німим жахом дивилася в колодязь. Настала моторошна мовчанка.

І раптом Аріель почув приглушений дитячий жалібний плач, схожий на мекання козеняти.

Забувши про все, він рвонувся вгору, описав дугу від дороги до колодязя і, уповільнивши політ, почав опускатися в нього. Глядачі скрикнули і закам’яніли, мати дитини впала на землю біля колодязя.

Аріеля огорнула прохолода. Колодязь був глибокий. Після яскравого сонця Аріель нічого не бачив. Але скоро на дні заблищала вода і в ній чорна цятка. Дитина, напевне, борсалась: від чорної цятки розходилися блискучі кола. Щось зачепило Аріеля за руку. Це була вірьовка.

Опустившись на дно, Аріель побачив, що до вірьовки прив’язане відро. Воно плавало боком і вже до половини наповнилося водою, а у відрі – хлопчик років трьох-чотирьох. При кожному русі відро наповнювалося все більше. Ще хвилина – і дитина утопилася б.

Аріель схопив дитину і почав повільно підійматися. Вода стікала з дитини і струменями падала вниз. На кам’яних позеленілих стінах колодязя виднілися великі краплі вологи.

Яскраве світло і тепло огорнули голову і плечі Аріеля. Він зажмурився, потім, примружившись, напіввідкрив очі, щоб намітити місце, куди покласти врятовану дитину, знову заплющив очі, перелетів через край колодязя і підлетів до жінки. Хтось вирвав малюка з його рук. У той же час він відчув, як кілька рук схопило його.

Аріель широко відкрив очі і побачив людей, одягнених у багаті шовкові тканини, розшиті золотими узорами. Райдугою блиснув великий алмаз на чийомусь малиновому одязі.

– Одв’яжіть вірьовку від відра, – владно сказав чоловік з алмазом.

Кілька слуг кинулися до колодязя, підняли відро, одв’язали вірьовку.

Аріеля передали до рук слуг. Вони міцно зв’язали його, причому люди в багатому одязі одійшли від них якнайдалі, щоб не осквернитися.

– Ведіть його в палац! – командував чоловік з алмазом.

І не встиг вражений Аріель вимовити й слова, як його повели до палацу зв’язаного і оточеного щільним кільцем слуг, які тримали кінець вірьовки.

“Не полетиш!” – подумав Аріель.

Він чув, як мати врятованої дитини сказала старій жінці, що підбігла до неї:

– Даміні! Візьми Аната і віднеси в зенан[9]9
  Зенан – жіноча половина будинку, недоступна для сторонніх.


[Закрыть]. Я не можу доторкатися до нього. Може, його осквернили.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. ЯБЛУКО РОЗБРАТУ

– Коли ж ми підемо, нарешті, в школу-санаторій, містер Боден? Ось уже шість днів, як ми в Мадрасі, а я ще нічого не знаю про долю брата.

– Терпіння, Джейн, – відповів Боден, запиваючи біфштекс портером. Де б не перебував англієць, на його столі повинні бути улюблені англійські страви та напої. – Я вже говорив вам, що в школі карантин. Ця проклята країна не вилазить з епідемій. Так і дивись – сам захопиш щось на зразок тропічної пропасниці, якщо не гірше. Тут зараза переслідує людину на кожному кроці. Лакей може піднести вам на добре сервірованому столі холеру, газетяр-тубілець передасть із свіжим номером газети чуму.

– Хіба не гризуни і не комахи переносять чуму? – спитала Джейн, яка дещо вичитала про Індію з своїх книжок, і відсунула тарілку з недоїденою рибою.

– Найстрашніша – легенева чума – передається через речі. Хіба ви не знаєте цього? Ось чому я рекомендую вам не виходити з дому і не читати газет.

– Я й так ніби в одиночному ув’язненні, – зітхнувши, сказала Джейн. – Приїхати в Індію і не бачити нічого, крім цих дахів, – Джейн махнула рукою в бік “Чорного міста” – кварталу тубільців, що безладно розкинувся за річечкою Кувам.

Вони сиділи на плоскому даху восьмиповерхового готелю, обладнаного з європейським комфортом. Смугастий, оранжевий з зеленим тент захищав від палючого проміння сонця. Поміж столами стояли пальми в діжках і вази з квітами. На столах шуміли електричні вентилятори. В мельхіорових відерцях – прохолодні напої в льоду.

Готель стояв недалеко од річки. З вікон свого номера Джейн спостерігала мальовниче життя “Чорного міста”. Вузькими звивистими вулицями рухались юрми темних, шоколадних, шафранових людей у барвистому вбранні, і Джейн, згадуючи прочитані книжки, намагалась визначити, до якої раси належать ці люди, Рухались осли, буйволи, коні, скрипіли вози, бігали собаки. Пронизливо кричали продавці льоду, лимонаду, квіткових гірлянд. Свистіли флейти, глухо тріщав барабан, протяжно співали жебраки, саніасі – “святі” – співуче декламували священні гімни, збираючи навколо слухачів; скрізь з мавпячою спритністю шмигали напівголі діти.

Розпечені сонцем плоскі дахи були порожні. Коли ж сонце заходило, повітря ставало трохи прохолоднішим, на небі спалахували великі зорі і сходив місяць, якийсь особливий, індійський місяць, що заливав увесь світ фантастичним зеленкуватим світлом і вугільночорними тінями, – вулиці порожніли, зате плоскі дахи все більше вкривалися людьми, які виходили подихати вечірньою і нічною прохолодою. Вони приносили сюди циновки, подушки, блюда з їжею, і починалась жвава бесіда. Від даху до даху галасливо передавали останні новини – про смерть, хвороби, народження, весілля і заручини, про родинні чвари, покупки і господарчі втрати. По цьому бездротовому телеграфу всі події дня незабаром ставали набутком “Чорного міста”.

Якби Джейн знала місцеві мови, вона почула б цікаві розмови і про літаючу людину, яка хвилювала всі уми. Але Джейн усе це здавалося всього-навсього “крикливою тарабарщиною”, яка лише дратувала її.

Нерідко, навіть дуже часто, вулицями проходили похоронні процесії. Пронизливі звуки флейти надривали душу. Трупи несли за місто, щоб там спалити. Жінки в білому траурному вбранні ридали.

В цьому “Чорному місті” чи не частіше вмирали, ніж народжувались.

Джейн квапилась відійти од вікна, щоб не бачити цих багатих жнив смерті.

Не дивно, що Бодену вдалося залякати дівчину. Відтоді, як прибула в Мадрас, вона відвідала тільки ботанічний сад, який вразив її розкішшю тропічної рослинності. Повертаючись, вона побачила слона, вкритого попоною. На ньому сидів провідник.

“Але, може, той слон з цирку?” – подумала дівчина.

– І Доталлер десь пропадає весь час, – сказала вона, неуважно очищаючи банан. Вона харчувалась майже виключно бананами та яйцями, бо думала, що вони найкраще захищені від зарази.

– Містер Доталлер, як і я, не сидить склавши руки, – заперечив Боден, що вже перейшов до улюблених коктейлів і лікерів. – Ми сподіваємося скоро принести вам добрі вісті...

Боден і Доталлер справді не сиділи склавши руки. В усякому разі їх голови посилено працювали.

В дорозі вони дивилися один на одного як вороги, і кожен намагався вивчити характер і слабкі сторони іншого. їх наміри розходились: Бодену було вигідно, щоб Аврелій став ненормальним, але жив якнайдовше; Доталлера більше влаштовувала смерть Аврелія, бо в цьому випадку майно покійного перейшло б до Джейн. А від Джейн Доталлер мав повну довіреність на ведення справ. Користуючись її житейською недосвідченістю, він міг безкарно перекладати її капітали в свою кишеню.

Боден подовгу замислювався – в дорозі перед ним не було звичних совиних очей компаньйона, і від цього він ставав менш рішучим,

Як зробити? Розкрити Джейн очі на поведінку Доталлера чи укласти з ним угоду? Біда була в тому, що Джейн настільки не довіряла Бодену і Хезлону, що якби вона й посварилася з Доталлером, то все одно управління своїм майном не передала б шановним компаньйонам. Але чим зацікавити Доталлера? Укласти троїстий союз Боден-Хезлон-Доталлер і ділити бариші на три частини? Але майно Аврелія значно більше, ніж майно його сестри. Для Бодена і Хезлона такий троїстий союз невигідний. Тут треба було придумати якусь іншу комбінацію. Як бракувало тут Бодену очей Хезлона!

Боден усе ж почав намацувати грунт для згоди. Доталлер тримався ухильно. А в Мадрасі він повів самостійну лінію.

Пірс, з яким Боден щоденно бачився без відома Джейн, одного разу сказав Бодену, що Доталлер уже робив деякі натяки Пірсу: якщо Аврелія буде знайдено і він помре, то Пірс одержить велику суму. Цей шахрай Пірс у свою чергу натякнув Бодену, що Аріель житиме або помре залежно від умов: хто більше дасть Пірсу – Боден чи Доталлер.

– Насамперед треба знайти Аріеля, – сказав Пірсу Боден.

– І що тоді ви думаєте з ним зробити? – спитав Пірс.

– Судовим порядком визнати його недієздатним як психічнохворого і тримати в себе в Лондоні під надійними замками. Не забувайте, що я його опікун! – роздратовано відповів Боден.

Ця відповідь не сподобалась дволикому Янусу – Пірсу-Бхараві. Літаюча людина – найцінніше надбання для Теософічного товариства, а отже, і особисто для Пірса, і випустити його з рук, так само як і вбити, невигідно. Але краще вбити, ніж випустити.

Пірс не сказав про це Бодену, проте в душі вирішив, що все ж краще, коли настане час, сторгуватися з Боденом: нехай Боден, добившись довічної опіки над Аріелем, порядкує його майном, а Аріеля можна буде віддати теософам, хоча б навіть за невелику винагороду, – лондонський центр піде на це.

Але насамперед треба розшукати Аріеля. Пірсу було відомо, що Аріель і Шарад летіли на крилі літака, який прямував до Мадраса, і неподалік від міста залишили літак. Далі сліди втікачів губилися.

– У всякому разі, вони повинні бути десь на околицях Мадраса, – сказав Пірс. – Голод змусить їх прийти до людей. Мої агенти розіслані в усі селища.

– Але Аріель може полетіти, – заперечив Боден.

– З Шарадом він, у всякому разі, далеко не полетить, а Шарада не залишить, – упевнено заявив Пірс.

Але ні той, ні другий ще не знав, що Аріель і Шарад полетіли під час зворотного рейсу літака на північний схід – у Бенгалію.

– Тепер останнє запитання, – сказав Боден. – Вам, Пірс, усе ж треба поговорити з міс Гальтон. Не можу ж я повести її в неіснуючу школу-санаторій. Ви повинні удати з себе директора цього міфічного санаторію. – І Боден пояснив Пірсу, як той повинен поводитись і про що говорити з Джейн.

Побачення Пірса з Джейн Гальтон відбулося того ж дня.

В європейському костюмі і великих черепахових окулярах Пірс мав солідний вигляд і викликав довіру.

Він вибачився, що не міг відвідати її раніше. В школі був карантин. Пірс висловив жаль з приводу сумної долі її душевнохворого брата. Школа-санаторій зробила все можливе, щоб повернути Аврелію душевне здоров’я, найкращі психіатри лікували його, але хвороба виявилась занадто впертою. Під час одного з рецидивів Аврелій утік, незважаючи на дуже пильний нагляд. Адже ці душевнохворі надзвичайно хитрі, сміливі і винахідливі. Він пробрався на один з дахів, з даху перестрибнув на дерево і втік. Але нехай вона не турбується. Його спіймають. Для цього вжито всіх заходів.

Джейн хотіла докладно розпитати Пірса про характер захворювання Аврелія, та в цей час несподівано з’явився Доталлер, який десь пропадав три доби. Він був стомлений і схвильований. Він навіть не побрився і не змінив дорожнього костюма.

– Аврелія знайдено! – не вітаючись, вигукнув він і впав у крісло.

– Де? Як? – почулися запитання.

– Смертельно втомився. Дайте мені, будь ласка, напитися!

Джейн подала йому склянку води.

– Дякую. Ось як я розшукав його: коли ми прилетіли в Мадрас, я того ж дня звернувся до одного свого колеги, адвоката Вултона, який уже двадцять років живе в Індії і знає її як свою долоню. У нього величезні зв’язки. Я просив його, якщо він узнає щось нове про літаючу людину, негайно повідомити мене.

– Про літаючу людину? – з подивом спитала Джейн.

– Так, про Аврелія. Це його манія, хіба вам не говорили? Він уявив собі, нібито може літати... І ось три дні тому містер Вултон викликав мене до себе і повідомив, що в нього був один клієнт із Удайпури. Клієнту довелося чути від знайомого, який відвідав місцевого раджу, що в цього раджі з’явилася літаюча людина. Про інші подробиці я не дізнався, але один кінець нитки був у мене в руках.

– Чому ж ви не сказали нам про це? – невдоволено спитав Боден.

– Не можна було гаяти ні хвилини, ви самі повинні розуміти це, – сердито заперечив Доталлер.

– Треба було телеграфувати з дороги. Ми б допомогли, – хвилювався Боден, але Доталлер залишив його зауваження без відповіді і говорив далі:

– Прямо від Вултона я поїхав на аеродром і полетів у Калькутту, звідти – в Удайпуру, там розшукав знайомого Вултона, узнав від нього, де знаходиться резиденція цього раджі, і пішов до нього. Раджа Раджкумар, кажуть, типовий східний деспот і самодур, не захотів мене прийняти. Тоді мені вдалося підкупити декого з слуг і довідатися, що літаюча людина справді перебуває в палаці раджі. Як вона потрапила туди, мені не сказали. Кажуть, раджу дуже тішить літаюча людина. Дізнавшись про все це, я одразу ж повернувся назад і, як бачите, негайно з’явився до вас, щоб повідомити про свою знахідку. За що ж ви можете дорікати мені, містер Боден?

– Повернулись ви тільки тому, що раджа не прийняв вас і вам знадобилась наша допомога, – жовчно зауважив Боден.

– Хоч би й так, що ж у цьому поганого? – заперечив Доталлер. – Якби раджа прийняв мене і віддав мені Аврелія, ми повернулися б разом з ним, тільки й того.

Боден не вважав за потрібне продовжувати суперечку з Доталлером. Але і для Бодена і для Пірса було ясно: Доталлер намагався захопити всі нитки до своїх рук. На щастя, це йому не вдалося.

Проте Доталлер розповів далеко не все, що він узнав, бачив і робив.

Йому справді пощастило довідатися, де перебуває Аврелій. Дізнався він і про те, за яких обставин Аврелій потрапив у палац раджі, хоча й не повірив, що Аврелій може літати. З самим раджею спритний адвокат і не намагався зустрітися. В нього була інша мета. Доталлер познайомився з найнижчими і найбільш зневажуваними слугами раджі. Адвокат розраховував знайти з-поміж них потрібний для своєї мети матеріал. Він хотів підкупити їх, щоб вони вбили Аврелія. Але слуги виявились такими заляканими, що пропозиція сагиба вкинула їх у невимовний жах. Сагиби завжди виходять сухими з води, а тубільців-слуг чекають страшні тортури, якщо раджа дізнається про їх зраду і злочин.

“Коли б мені запропонували золотий злиток завбільшки з цей палац, що підноситься вершинами в небо, я й тоді не згодився б”, – відповів Доталлеру сивобородий старик-садівник. У тому ж дусі відповіли й інші слуги.

Доталлер одразу зрозумів, що з цими людьми не домовишся. Більше того: боячись відповідальності, вони могли повідомити раджу про задуми сагиба. Надовго залишатись у володіннях раджі при таких обставинах було небезпечно.

Добитися аудієнції у раджі Доталлеру було неважко: як усі місцеві князьки, він охоче приймав у себе сагибів. Але чи відпустить раджа Аврелія? Це ще проблема. Всі слуги твердили, що раджа дорожить літаючою людиною. А коли б раджа і відпустив її, що виграє Доталлер? Не міг же Доталлер, захопивши Аврелія, вбити його своєю рукою. Адвокат був занадто обережний, щоб стати безпосереднім учасником убивства. Якщо ж Аврелій загине в палаці раджі, Доталлер залишиться осторонь. Інша річ, коли Аврелій безслідно зникне після того, як раджа передасть його до рук Доталлера. Звичайно, Доталлер може зіслатися на втечу Аврелія і потім випадкову загибель його. Але Доталлер недарма був адвокатом. Він знав із своєї практики захисника, як найменша помилка, непередбачливість призводять злочинця до фатальних наслідків і як іноді, через кілька років, відкриваються злочини, здавалося б, зовсім забуті. Ні, не личить джентльменові бруднити свої руки в крові. Нехай це роблять інші, керовані вмілими руками.

Кінець кінцем можна примиритися з тим, що Аврелій залишиться живим. Головне – вирвати його з рук Бодена і Пірса. Аврелій незабаром стане повнолітнім. Доталлер, використовуючи Джейн, уживе заходів до того, щоб суд визнав Аврелія нормальним. Опіка буде скасована. Юнак оселиться з Джейн і, звичайно, як і його сестра, видасть йому, Доталлеру, довіреність на ведення всіх справ.

І Доталлер склав новий план. Якщо до раджі приїдуть сестра Аврелія, його опікун і Доталлер і заявлять свої права на нього, згадавши при цьому, що Аврелій син лорда і крупного капіталіста, раджа змушений буде поступитися. Джейн не захоче більше розлучатися з своїм братом. Усе буде гаразд.

– Я вже сказав, – говорив далі після невеликої загальної мовчанки Доталлер, – що раджа деспот і самодур. Але якщо до нього з’явитесь ви, міс Джейн, і ви, містер Боден...

– А я про що казав? – не витримав Боден. – Без нас не обійшлося!

– І я кажу про те саме. Ви, здається, хочете сваритися, містер Боден?

– Я теж повинен їхати, – заявив Пірс.

– Ваша поїздка не необхідна, як мені здається, – зморщившись, заперечив Доталлер.

– Вкрай необхідна, – наполягав Пірс. – Як директор школи-санаторію, де Аврелій Гальтон перебував на лікуванні, я можу засвідчити раджі, що юнак божевільний і тому повинен жити в умовах особливого режиму.