355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Александр Беляев » Аріель » Текст книги (страница 7)
Аріель
  • Текст добавлен: 13 апреля 2020, 04:00

Текст книги "Аріель"


Автор книги: Александр Беляев



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Боден, оцінивши становище, при якому Доталлер у даний момент був найнебезпечнішим суперником, вирішив мати при собі зайвого союзника і підтримав Пірса. Джейн не заперечувала, і Доталлер змушений був погодитися.

Вирішили, не гаючи часу, вилетіти того ж дня.

Доталлер узяв на себе роль провідника. Без особливих пригод дісталися вони до казкових палаців раджі.



РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. НЕВДАЛІ РОЗШУКИ

Нарешті Джейн побачила справжню Індію. Незважаючи на те, що вона була схвильована майбутньою зустріччю з хворим братом, якого не бачила багато років, дівчина не могла не захоплюватися красою палаців і парків. Ніби навмисне, перед головним палацом провели слонів, прикрашених розкішними, вишитими золотом попонами! Ці вже були справжніми, не з цирку.

Раджа дуже люб’язно прийняв гостей в по-європейськи обставленому кабінеті і в європейському костюмі, чим розчарував Джейн. її цікавило, як вони розмовлятимуть з раджею. Але виявилось, що раджа чудово говорить по-англійськи. І все ж це була типова східна людина. Білосніжний пластрон накрохмаленої сорочки лише відтінював смаглявість його шкіри. Обличчям, як здавалося Джейн, раджа нагадував Отелло.

Боден коротко виклав мету їх візиту.

В міру того, як Боден говорив, обличчя раджі ставало дедалі розгубленішим.

– Мені дуже прикро, – сказав він, коли Боден скінчив, – що я позбавлений задоволення виконати ваше прохання: Аврелій Гальтон, як ви називаєте цього чудового юнака, справді перебував у мене, але тепер його немає... І я... нічого не можу більше додати до цього. Ваш Аврелій зник.

Усі були приголомшені такою несподіваною звісткою. Джейн, Боден, Пірс і Доталлер навперебій задавали запитання, але раджа, нервово куйовдячи кучеряву бороду, твердив одне:

– Нічого не можу додати до того, що сказав. Слуги заявили мені, що юнак зник минулої ночі, і більше про нього я нічого не чув... Може, вип’єте чаю? Ви, мабуть, стомилися з дороги? Ні? Тоді, може, вам цікаво буде оглянути мої алмази?

– Сер! – вигукнув Боден. – Ви, дозволю собі думати, цілком розумієте всю відповідальність..

Він не договорив. Маска фальшивої європейської люб’язності вмить зникла з обличчя раджі. Очі його так блиснули, що Боден поперхнувся і зблід.

– Дозволю собі думати, що ви також розумієте всю відповідальність ваших слів, сер! – обірвав він Бодена. – Я вважав би для себе вкрай образливою навіть думку вашу про те, що я, – він зробив особливий наголос на слові “я”, – сказав щось таке, що не зовсім відповідає дійсності.

Усі зрозуміли: розмова закінчена і більше вони нічого від раджі не доб’ються. Розставання було значно холодніше і більш натягнуте, ніж зустріч.

Спускаючись мармуровими сходами, які утопали в килимах і квітах, Боден тихо сказав Джейн, щоб утішити її і себе:

– Не сумуйте, Джейн, Аврелій, мабуть, знову втік. Це, звичайно, дуже прикро, але ми все ж не сьогодні-завтра знайдемо його. Далеко він не зале... не забіг.

Джейн зітхнула.

– Раджа не хоче розлучатися з літаючим юнаком. Він, напевне, приховує його в себе, – сказав Пірс Доталлеру, коли вони вже йшли парком уздовж невисокої кам’яної огорожі. Та ми піднімемо на ноги всіх, якщо треба буде, дійдемо до віце-короля і доб’ємося обшуку в палаці і видачі Аврелія.

Доталлер думав про щось своє. Пірс ішов мовчки попереду всіх.

До слуху Пірса раптом долинув голос із-за огорожі. Кілька слів, сказаних на мові хіндустані, змусили його зупинитися і прислухатися до розмови.

Посеред вулиці стояв підмітальник, біля нього – худий старик і дівчина-підліток.

– Нехай у наступному народженні я буду останнім гадом, коли я брешу! – вигукнув підмітальник, мабуть збентежений недовірою. – Я розповідаю із слів чоловіка, який сам, своїми руками зв’язав літаючу людину і кинув її за наказом раджі в бездонний колодязь.

Старик махнув рукою і, хворобливо зморщивши обличчя, глухо мовив:

– Кінець усьому. Ходімо, Лоліта!

Але дівчина не зрушила з місця. Вона безумними очима поглянула на старика, потім твердо сказала:

– Він не може вмерти!.. Він сказав: “Чекай мене, Лоліта”, – і я чекатиму його...

– Що там, містер Пірс? – гукнув Доталлер, підходячи до Пірса. Але, глянувши на його зблідле обличчя, з тривогою сказав, понижуючи голос: – Що трапилося?

– Нічого, нічого... Припадок серця. У мене це буває... Зараз мине.

Доталлер дивився на нього недовірливо.

Увечері, коли до під’їзду готелю вже було подано автомобіль, Пірс вирішив, що йому нічого далі приховувати таємницю. Він сказав Бодену:

– Містер Боден! Нам більше нема про що сперечатись. Аріеля-Аврелія Гальтона немає в живих. Його вбито за наказом раджі.

І Пірс розповів про почуту ним розмову.

За стіною раптом почувся голосний крик. О, ці зрадливо тонкі стіни індійських провінціальних готелів!

Пірс і Боден застали Джейн у сльозах.

На крик прибіг Доталлер. Дізнавшись про те, що сталося, він ледве стримував радість. Усе обернулося для нього якнайкраще!



РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ. ВЛАДИКА РОЗГНІВАНИЙ

Анат, якого Аріель витяг з колодязя, був сином чоловіка з алмазом – Мохіти, першого радника й улюбленця раджі.

Бути улюбленцем раджі дуже вигідно. Раджа Раджкумар володів скарбами, загальної суми яких він навіть сам добре не знав. Мало кому з європейців відомо, що деякі індійські раджі – це перші багатії світу, в порівнянні з якими прославлені мільярдери – Ротшільди, Моргани, Рокфеллери, Вандербільди – бідні люди. Віками, з покоління в покоління, раджі збільшували своє багатство, яке складалось, головним чином, з коштовного каміння та золота.

Про всі ці багатства мало хто знає лише тому, що раджі не мають потреби продавати свої алмази, а коли б і виникла така потреба, то це не завжди й можливо: на світовій біржі небагато покупців на такі камені, як “Великий Могол” або “Регент”. Нерухоме майно цих багачів – палаци, маєтки – також велике. Але за своєю цінністю його не можна порівняти з цими купами брильянтів та алмазів.

Не дивно, що раджі можуть нагороджувати своїх улюбленців так, як ніколи не могли нагороджувати своїх фаворитів наймогутніші й найбагатші королі Європи.

Але благовоління і любов раджі треба заслужити догоджаннями. Подібно до всіх людей, що проводять бездіяльне життя в замкнутому світі, як писав Вольтер – “у світі без обріїв”, раджа найбільше боявся нудьги, хоч і мав непогану освіту, чудово володів англійською мовою, його дружина, Шьяма, говорила по-французьки, як парижанка. Разом з нею раджа кілька разів відвідував Європу – Лондон, Париж, Берлін. Але фраки й смокінги після вільного і легкого національного одягу, театри й раути, європейська кухня, весь уклад життя були для нього незручними, розваги – чужими. І він квапив дружину з від’їздом.

Дома, виконавши обряд очищення, скинувши незручний одяг, Раджкумар полегшено зітхав і почував себе щасливим. У легкому шовковому халаті він годинами лежав на тахті. Хлопчик-слуга обвівав його пальмовим віялом. Раджа брав куплені в Європі книги і журнали, вибирав “якнайлегший” роман і заглиблювався в читання.

Європейцем можна бути і в Індії!

Він був у своєму роді “освічений абсолютист”. Належав до релігійного товариства “Брамо-Самадж”, не поклонявся ідолам, не дуже старанно виконував обтяжливі релігійні обряди, їв дичину, яку готував повар-мусульманин, стежив за книжковими новинками, читав філософські книги, однаково погоджуючись і з Руссо і з Ніцше. Любив бути в товаристві сагибів і дружив з ними.

Провалявшись два-три дні з новою книгою, він раптом починав відчувати, що змія нудьги знову заповзає в його серце.

І тут на сцену з’являвся Мохіта, який до тонкощів вивчив свого владику.

– Що нового, Мохіта? – питав раджа, недбало кидаючи книгу на килим. Мохіта “брав прах від ніг владики”, в пишномовних висловах вітав його і коротко доповідав про господарчі справи, про нові угоди, укладені з сагибами та селянами, про надходження арендної платні, про стягнення з несправних боржників.

Але сьогодні раджа неуважно слухав його і перебивав, повторюючи запитання:

– Що в тебе нового, Мохіта?

– Трупа хлопчиків і дівчаток підготувала нові танці.

Раджа згадав паризький канкан, посміхнувся:

– Старе. А втім, покажи.

Мохіта ляснув у долоні, оксамитова завіса на високому склепінні біля дверей розсунулась, і в кімнату, видзвонюючи зап’ястями, бубонцями й дзвіночками, вбігли дівчатка, оповиті легким газом, і хлопчики в барвистих убраннях. Під звуки флейт вони почали танцювати. їх рухи були граціозні, на переляканих обличчях застигли посмішки.

– Старе, – ще раз повторив раджа і махнув рукою.

Флейти змовкли, діти перестали танцювати, збившись докупи, як переляканий гурт овечок.

Раджа почав розповідати Мохіті про канкан, в яких костюмах виступають жінки, які викидають антраша – “розумієш, ноги вище голови, і всі оборки – “фіть!” – і він наказав зробити дівчаткам такі костюми, – пишні спідниці, каблуки високі, – і навчити їх канкана. Спантеличений Мохіта вклонився.

– Іще що в тебе є?

– Танець горбанів, кривих і сліпих.

Це було нове.

– Покажи.

Діти вибігли, не приховуючи радості, що все обійшлося добре: ніхто не наказав шмагати або посадити в підземелля на хліб і воду, що траплялося нерідко.

Залунали глухі звуки барабана, і в кімнату, кульгаючи, падаючи, спотикаючись і охкаючи, вбіг натовп людей незвичайного вигляду, в химерних костюмах з кольорових клаптиків. Мохіта не гаяв часу у відсутність свого владики. Де він тільки розкопав цих виродків? Горбані з великими головами і ротами, як у жаб, наскакували на кривих, збивали з ніг своїми горбами, падали, сліпі стукалися лобами і з вереском хапалися за забите місце, гриміли барабани...

Раджа реготав. Мохіта сяяв.

– Поклич раджину Шьяму! – вигукнув раджа.

Раджина з’явилася в модному паризькому платті ы туфлях на надзвичайно високих каблуках. Глянула на танцюючих, вона вигукнула:

– Чарівно! – і раптом, сівши на підлогу, обнявши коліна, нестримно засміялася, так розгойдуючи головою, що її зачіска розтріпалася.

Раджа зняв з пальця перстень з величезним діамантом і кинув Мохіті, який підхопив сяючий подарунок на льоту і низько вклонився.

Один сліпий, збитий з ніг горбанем, упав навзнак. Ударившись головою об виступ колони, він заволав найсправжнісіньким чином, а потім крикнув:

– О, щоб ви здохли, прокляті мучителі!

Обличчя раджі вмить потемніло, як і обличчя Мохіти: коли хмара затьмарює сонце, на землю лягають тіні.

– Це він не на тебе, володарю, а на горбанів! – поквапливо заявив Мохіта.

Але раджа, одвернувшись до стіни, пробурмотів із злістю:

– Сто канчуків! І геть від мене.

Усі пішли. Добре, що Мохіта встиг одержати перстень. Але володар розгнівався. Мохіта наказав слугам додати сліпому і від себе сто канчуків. Цього було цілком досить, щоб звільнити нещасного від усіх злигоднів, які ще могло принести йому життя.

Мохіта досадував. Адже він припас для раджі ще кілька номерів. Голі раби, озброєні залізними палицями з кігтями на кінці. Раджа особливо любив цю розвагу. Коли раби починали ранити один одного і кров обливала їх смагляві тіла, прихильника Руссо охоплював справжній азарт, очі його спалахували, ніздрі роздувалися.

– Бий його! Дряпай! Сильніше! Так! Так!.. – заохочував він своїх гладіаторів і бував дуже засмучений, коли один з них мертвим падав на землю і гра припинялася.

В запасі було й полювання на тигрів. Підготовлено чудового слона з величезними іклами, до яких були прикріплені гострокінцеві мідні коронки.

Проте раджа сьогодні більше не кликав Мохіту, і той мало не збожеволів, думаючи, чим повернути собі милість владики.

У цей саме час і трапилася пригода з його сином. Коли слуга повідомив Мохіті, що його син упав у колодязь, він побіг туди і сам бачив, як Аріель прилетів з вулиці, спустився в колодязь і витяг хлопчика.

Про сина Мохіта не турбувався. Це була дитина від його першої, вже не любимої дружини, а він їх мав три.

Але літаюча людина вразила Мохіту.

Мохіта не роздумував над тим, що являє собою літаюча людина – чи надприродну істоту, чи новий вид фокусничання. Головне, це зовсім незвичайне, нове видовище, новий номер. З літаючою людиною, хто б вона не була, не страшно з’явитися перед грізні очі владики. Побачивши таке чудо, раджа про все забуде, і Мохіта поверне його прихильність.

Тож Мохіта розпорядився зв’язати літаючого юнака, хоч би він був самим втіленим Крішною.



РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. МИР ВІДНОВЛЕНО

Мохіта вів зв’язаного і оточеного слугами Аріеля в палац чорним ходом повз кухні, наповнені чорними, шоколадними і шафрановими, напівголими, в білих ковпаках поварами. Вони піднялися вузькими сходами на другий поверх, поминувши жіночу половину палацу, зенан, де галасливо гралися під наглядом слуг діти. В одній кімнаті літня жінка глянула на Аріеля крізь окуляри, з одного боку прив’язані до вуха червоною ниткою. Підлога другої кімнати була заслана синіми й білими доріжками та килимами, на яких лежали розкидані подушки з барвистих шовкових тканин. На низенькій кушетці сиділа дівчина з накинутим на голову кінцем блакитного шарфа. Плечі її судорожно здригалися. На коліна падали великі сльози. Поряд з дівчиною стояв старик у білому одязі, на лобі в нього був знак касти з червоної і жовтої глини. Старик суворо вичитував дівчині, може, такій же полонянці, як і Аріель.

Критою, з легкими примхливими колонами галереєю, що відкривала вид на дзеркально-спокійне озеро, вони перейшли на половину раджі. Величезні зали з склепіннями, вкритими ліпними орнаментами, з колонами і нішами, вимережаними арабесками, фантастичними квітами, звірами й птахами, змінювались, як у химерному калейдоскопі. Аріелю іноді здавалося, що все це він бачить у сні. Сильно пахло аттаром – запашним маслом з розчином есенції далматської троянди і пряним духом квітучих олеандрів, які стояли у великих вазах, оздоблених блискучою кольоровою глазуррю. Від ароматів і строкатості в Аріеля почало паморочитися в голові.

– Стійте тут, – наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.

За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.

Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.

Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.

– Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? – суворо спитав раджа.

Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.

Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.

“Тільки б не вигнав!” – думав він.

– Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!

Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.

Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.

Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.

Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.

Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.

Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.

Раджа наказав Аріелю підійти ближче.

Слуги підштовхнули юнака в спину.

– Хто ти? – спитав раджа.

Аріель, ще не вирішивши, як йому поводитися, мовчав,

– Хто ти? – перепитав раджа по-англійськи, думаючи, що Аріель не знає мови хіндустані.

Юнак, як і раніше, мовчав.

Мохіта, в свою чергу, задав те ж запитання мовами бенгалі, маратхі, потім з арійських мов перейшов на дравідські – телугу, таміль, нарешті на тібето-бірманські... Той же результат.

Раджа насупився і сказав:

– Він або глухий, або впертий. Проте я змушу його говорити! – І очі його блиснули. – Ти вмієш літати? – спитав раджа, переходячи знову на хіндустані.

Мохіта не витримав і, підійшовши до Аріеля, вдарив його в потилицю:

– Та говори ж, осел, якщо не хочеш зовсім втратити мову!

Уста Аріеля здригнулись, але він нічого не сказав. Він вирішив: коли прикинеться глухим і не покаже, що вміє літати, – його, можливо, відпустять.

Раджа вирвав з рук слуги віяло, яким той обвівав його, і кинув на Мохіту, затупотів ногами, заревів:

– Негідник! Привів мені якогось йолопа!..

– Змилуйся, владико життя мого! – вигукнув Мохіта, падаючи перед раджею навколішки. – Я не брехав! Запитай їх, – він показав на слуг, – запитай мою дружину Бінтьяба-сіні. Всі бачили, як ця людина чи дух у плоті літав! Накажи бити його канчуками, і він заговорить і полетить!

– Йому не уникнути канчуків, але поки що матимеш їх ти! – Раджа ляснув у долоні.

Завіса праворуч від трону розсунулась. Біля раджі з’явився величезний кучерявий чоловік, як ебенове дерево, з канчуком-семихвісником у руці, завжди готовий виконати наказ владики.

Раджа мовчки показав на Мохіту. Кат, з свистом змахнувши канчуком, ударив. Мохіта, лежачи на підлозі, несамовито заверещав і весь скоцюрбився, підібгавши руки й ноги.

Аріель випростався і раптом сказав:

– Припиніть це! Так, я можу літати!

Канчук ката застиг у повітрі, а раджа з переляку відкинувся на подушки, потім закричав до слуг:

– Тримайте міцніше вірьовку! Якщо полетить, усім вам голови позриваю!

Аріель опустився на підлогу. Мохіта охав, але обличчя його сяяло. Гроза минула! Він підвівся рачки і сів тут же на підлозі.

– Хто ти? – знову спитав раджа, не без страху дивлячись на Аріеля.

Аріель найбільше побоювався того, що його можуть відправити назад у Дандарат, і тому сказав:

– Я не знаю, хто я і звідки прийшов.

Раджа був зовсім спантеличений.

– Як же так ти не знаєш? Ти ж залетів у мій парк з вулиці. Ну, а раніше де ти був?

– Я про це знаю стільки ж, скільки знає новонароджене немовля. Я усвідомив себе на вулиці, звідки прилетів. – Аріель говорив перше-ліпше, що йому спадало на думку.

– Але звідки ж ти знаєш про новонароджених немовлят? – спитав раджа.

Аріель збентежився, не знаючи, що відповісти.

– Ти, здається, плутаєш, – сказав раджа. Але в його голосі вже не було гніву.

Літаюча людина глибоко вразила його уяву. З цією чудесною людиною треба бути обережнішим. І потім, яке надбання! Ні фараони, ні наймогутніші імператори й королі не мали такої іграшки! Якби тільки приручити цього двоногого птаха!..

– Як тебе звуть?

Аріель подумав і відповів:

– Сіддха.

Це було ім’я одного з духів індуської міфології.

– Сіддха? Хай буде Сіддха, – сказав після паузи раджа.

– Найвсемилостивіший владико! – нагадав про себе, оживши, Мохіта.

Раджа кинув на нього ласкавий погляд і сказав:

– Скарбник видасть тобі крор рупій... І сімсот лаків[10]10
  Крорсто лаків, лаксто тисяч рупій, рупіяблизько шістдесяти чотирьох копійок золотом.


[Закрыть]
рупій... за сім шрамів на тілі, які ти дістав.

Мохіта вклонився до землі. Стільки тисяч рупій раджа, звичайно, не дасть йому, та все ж не залишить без нагороди.

– Послухай, Сідха, залишайся у мене, і ти не жалкуватимеш.

В залу ввійшла раджина Шьяма.

Шьяма була в національному вбранні. Золотий обруч художньої карбованої роботи прикрашав чоло і був прикріплений до чорного волосся шпилькою з великими каменями смарагдів і кривавих рубінів, масивне намисто кованого золота облягало шию, на ногах низько спускалися платинові обручі з брязкальцями. На ній було яскравозелене плаття, як і належить правовірній, і руки її від пліч до кистей вкривали золоті зап’ястя, перев’язані шовковими шнурками, що підтримували також і ламкі скляні браслети, спущені на кисті рук. Серед усіх цих оздоб тубільної роботи на руках раджини було кілька золотих браслетів з коштовними каменями роботи найкращих паризьких ювелірів.

Дивлячись на неї, важко було собі уявити, що ця жінка, схожа на казкову царицю, вміє ходити в європейських платтях і туфлях на високих каблуках.

– Послухай, Шьяма... – сказав раджа. – Мохіта роздобув мені чудо.

При цьому вірний наперсник почав усміхатися й кланятися. Раджа вже був у доброму настрої і хотів загладити свій вибух гніву похвалою Мохіті в присутності дружини.

– Дивись, цей юнак уміє літати, – говорив він далі, вказуючи на Аріеля пальцем з нанизаними до середнього суглоба перснями.

– Так це він! Я вже чула, що він врятував Аната. Його треба винагородити за це, – сказала Шьяма, наближаючись до Аріеля. – Чому він зв’язаний? Бідолаха!.. І який гарний!.. Розв’яжіть йому руки! – наказала вона слугам.

– Розв’яжіть руки, але обв’яжіть вірьовкою навколо тіла, – поспішив сказати раджа, неспокійно засовавшись на подушці. – І тримайте міцніше кінець вірьовки!.. Ну, а тепер, Сіддха, покажи, що ти вмієш.

Цього разу Аріель почав зараз же підійматися в повітря. Слуги поступово попускали вірьовку, ніби від прив’язаного аеростата. Аріель піднявся до високої стелі і почав описувати кола, розглядаючи ліпні оздоби.

Раджа з цікавістю і занепокоєнням стежив за ним, відкинувшись на подушки. Шьяма стала віддалік, щоб краще бачити, і стежила за літаючою людиною – обличчя її зблідло від хвилювання.

– Дивовижно! – вигукнула вона.

– Досить, Сіддха! Спускайся.

Аріель спустився.

– Що все це означає? – спитала схвильована Шьяма. – Хто він? Бог? Людина?

– Сіддха не хоче сказати нам про це, – відповів раджа. – Але він скаже і житиме в нас. Правда ж, Сіддха? І ти не полетиш від нас? Бог ти чи людина, але тобі й на небі не буде так добре, як у мене. Не полетиш?

– Ні!

– Ну от і чудово. Але, – не ображайся тільки, – поки що ми все ж таки наглядатимемо за тобою.

– Ти, може, голодний, Сіддха? – дружелюбно спитала Шьяма. Аріель поглянув на неї з вдячністю. Про це могла подумати тільки жінка.

Та Аріель трохи помилився: Шьяма була доброю жінкою, але, задаючи це запитання, вона мала приховану думку: “Боги не потребують їжі”. І своєю відповіддю Сіддха відкриє свою сутність – божеську чи людську.

– Так, я виголодався, – просто відповів Аріель, посміхнувшись.

“Не бог!” – подумала Шьяма.

А раджа півголосом давав Мохіті найсуворіші і найточніші вказівки про те, як берегти і доглядати Сіддху.

На закінчення, знявши з пальця два персні, раджа кинув їх Мохіті.

Мир було відновлено.




    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю