Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. БОДЕН І ХЕЗЛОН

Контора адвокатів Бодена й Хезлона – Лондон, Сіті, Кінг-Вільям-стріт – містилась біля самої церкви Марії Вулнот.

Із вікна контори можна було бачити в ніші статую мадонни, що потемніла від лондонських туманів і кіптяви, а дзвін церковного годинника заглушав навіть шипіння і кашель старовинного конторського годинника в. чорному, з’їденому жучком футлярі такого величезного розміру, що в ньому могли б уміститись і Боден і Хезлон – сухенькі, бриті старички в старомодних сюртуках, схожі один на одного, як брати-близнята.

Тридцять років сиділи вони один навпроти одного за конторками музейного вигляду, відділені од клерків скляною перегородкою. Крізь скло вони могли стежити за службовцями і разом з тим розмовляти про секретні справи фірми, не боячись ушей клерків. А втім, говорили вони зовсім мало, розуміючи один одного з півслова.

Прочитавши листа, Боден робив на його куточку таємничу позначку і передавав Хезлону. Той, у свою чергу, перечитував папір, дивився на ієрогліф, кивав головою і писав резолюцію для клерків. Тільки в поодиноких випадках їх думки розбігались, але й тоді досить було кількох коротких слів або уривчастих фраз, щоб дійти згоди.

Це була стара відома фірма, що спеціалізувалася в справах про спадщину, духівниці та опіку і приймала лише багатих клієнтів. Не дивно, що Боден І Хезлон нажили на цьому чималенький капітал, розміри якого значно перевищували законні норми гонорару. Та цей бік справи залишався таємницею фірми, таємницею, що зберігалась у гросбухах за товстими стінами вогнетривких шаф.

У цей рідкісний для Лондона сонячний ранок містер Боден, як завжди, першим розбирав кореспонденцію і перекидав прочитані папери на конторку свого компаньйона.

У куточку цупкого голубуватого конверта стояв поштовий штемпель Мадраса. Боден швидко розірвав конверт і заглибився в читання листа, все міцніше стискуючи свої тонкі, сухі губи.

Закінчивши читати, він увімкнув радіо. Голос диктора повідомляв біржові курси, але Боден не слухав його. Радіо було ввімкнуте лише для того, щоб клерки через скляну перегородку не змогли почути жодного слова з того, що говоритимуть Боден і Хезлон. Очевидно, мала відбутися дуже важлива нарада, і Хезлон втупився в Бо-дена своїми круглими, як у пугача, вицвілими очима.

Але диктор марно старався: Боден ще нічого не говорив. Він мовчки перекинув лист Хезлону, який з великою увагою прочитав його і спрямував погляд своїх білястих очей в очі компаньйона. Так вони просиділи деякий час, немовби ведучи мовчазну розмову,

І справді, за ці хвилини вони багато сказали один одному, точніше – кожен з них думав про одне й те саме, освіжаючи в пам’яті обставини однієї з найвигідніших, але й найскладніших своїх справ – справи Гальтона.

Кілька років тому помер старий клієнт Бодена і Хезлона – багатий землевласник і фабрикант баронет Томас Гальтон. Після нього залишились малолітні діти – Аврелій і його сестра Джейн. За духівницею, все величезне нерухоме майно Томаса Гальтона і левина пайка рухомого переходила до його сина Аврелія; опікунами до повноліття спадкоємців призначалися Боден і Хезлон. Для них ця опіка була справжнім золотим дном. Вони разом з членами опікунської ради так спритно порядкували майном, що з року в рік збільшували свої власні багатства. Але їх думка не могла примиритися з тим, що як тільки спадкоємці стануть повнолітніми, це джерело прибутку має вичерпатись і до Аврелія перейде хоча й набагато зменшене, але все ж значне майно. А в разі смерті Аврелія до його повноліття майно перейшло б у спадщину його сестрі Джейн, а вона була старша за свого брата, і кінець опіки настав би ще раніше – як тільки дівчина досягла б повноліття. Тому для спритних опікунів найвигіднішим було, щоб Аврелій жив, але виявився б недієздатним навіть і тоді, коли б став повнолітнім. Юридично це було б можливо в тому разі, якби Аврелій виявився душевнохворим і це було визнано встановленим порядком. На це й спрямували свої зусилля Боден та Хезлон. Вони вже не раз віддавали своїх підопічних у будинки для божевільних, де підкуплені ними лікарі вміло робили з нормальних дітей душевнохворих. Проте коштувало це не дешево. В мадраській школі Дандарат знайшлися більш покладливі люди, а наслідок, як відомо було Бодену і Хезлону, виходив той самий. Мадраська школа була вигідна ще й тим, що Індія знаходилась далеко, і тому опікунська рада, з якою, правда, Боден і Хезлон жили мирно, і, головне, підростаюча Джейн не могли стежити за долею Аврелія. І його в ранньому дитинстві сам Боден відвіз у Дандарат. Але оскільки ця школа офіціально не існувала, то в опікунських звітах фігурувала міфічна школа – санаторій для нервовохворих дітей. Бланки, підписи і звіти цієї школи фабрикувались Дандаратом.

Привізши маленького Аврелія у Дандарат, містер Боден мав тривалу бесіду з директором школи Пірсом-Бхаравою і дав йому вказівки: життя і фізичне здоров’я Аврелія Гальтона треба зберегти будь-що. Щождо нервової системи і психіки, то вони мають бути розладнані вкрай. Загальноєвропейської освіти Аврелію ні в якому разі не давати. Розумово не розвивати. Ніяких практичних знань, ніякої обізнаності з життям. Якщо не вдасться довести до божевілля, тримати його принаймні в стадії інфантилізму – на ступені розвитку дитини.

Пірс швидко зрозумів, що від нього вимагають, і обіцяв зробити з Аврелія класичного ідіота. Не так швидко, та все ж домовились і про гроші.

Цілком задоволений, Боден повернувся в Лондон. Весь звіт компаньйонові про поїздку складався з двох слів: “Ол райт!” – і Хезлон більше ні про що не питав.

Пірс двічі на рік надсилав Бодену і Хезлону офіціальні звіти для опікунської ради і неофіціальні повідомлення.

Спочатку вони були дуже втішні. Але згодом почали з’являтися такі фрази: “Аріель-Аврелій, на жаль, виявився важким учнем”, – і компаньйони чудово розуміли, що це означає.

Але вони не втрачали надій. У крайньому разі, якщо Аврелій і не стане божевільним, все ж неважко буде дістати визнання його недієздатності. Боден і Хезлон у кожному звіті опікунській раді писали про розумову відсталість, дефективність свого підопічного. Коли ж він повнолітнім юнаком з пушком на губах з’явиться перед лікарською експертизою, опікунською радою і судом і не зможе відповісти на звичайні запитання: “Який сьогодні день, якого місяця, скільки вам років, якої ви національності, віросповідання тощо?” і на кожне запитання відповідатиме незмінне: “Я не знаю”, – його недоумкуватість стане очевидною для всіх. Решту докінчать дружні взаємини з судовомедичними експертами і членами опікунської ради.

Так минали роки. До повноліття Аврелія залишилося кілька місяців, коли надійшов лист, що змусив Бодена ввімкнути репродуктор.

Пірс повідомляв про те, що курс навчання в школі Дандарат Аврелій закінчив, але він, звичайно, може залишитися в ній до повноліття.

Оскільки “розумовий стан Аврелія-Аріеля Гальтона, на жаль, залишає бажати кращого”, то він, Пірс, змушений був піддати Аріеля спеціальному лікуванню за методом професора Хайда, “містери Боден і Хезлон знають, який це досвідчений лікар і глибокий учений. На превеликий жаль, навіть втручання професора Хайда не змогло помітно вплинути на розумові здібності Аріеля, але дослід все ж не минув безрезультатно: Аврелій несподівано для всіх і самого містера Хайда дістав незвичайну і воістину чудову здатність, в яку важко повірити, якщо не бачити її на власні очі: здатність підійматися в повітря без будь-якого апарата. Цей божественний дар робить Аріеля надзвичайно корисним для великої мети, яку ставить перед собою наша організація”.

В чернетці Пірс спочатку написав був “неоціненним”, але потім виправив на більш обережне: “надзвичайно корисним”.

“І якщо шановні містери Боден і Хезлон не заперечують, то ТТ і ТОЗ (що означало Теософічне товарист о і Товариство окультних знань) готові негайно використати Аріеля в своїх намірах, певна річ, після того, як він буде визнаний недієздатним”.

Нарешті старання диктора знадобилось: присунувшись до Хезлона, Боден сказав:

– Чи не збожеволів бува Пірс?

– Це трапляється з тими, хто має справу з ненормальними, – відповів Хезлон, кивнувши головою.

– Як би воно там не було... – і, не доказавши, Боден почав щось швидко писати на телеграфному бланку. Написавши кілька рядків, він передав Хезлону бланк, той прочитав:

“Ніяких кроків до одержання наших вказівок. Вживіть усіх заходів охорони. Боден, Хезлон”.

Хезлон кивнув головою і передав клеркам через віконце телеграму, надписавши адресу.

– Мабуть, одному з нас доведеться поїхати, – сказав Хезлон.

– Доведеться, – погодився Боден.

І компаньйони, втупившись один в одного, обмірковували нову ситуацію.

– Джейн... – після паузи сказав Боден, спрямовуючи думку свого компаньйона.

– Так, – відповів той.

І вони поринули в розмірковування, глибині яких могли б позаздрити йоги.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ПЕРЕШКОДА

Обмірковуючи будь-яке питання, що стосувалося доті Аврелія, опікуни не могли не думати про Джейн. Вона була його сестрою і можливою спадкоємицею. Та головне – вона була Джейн. її характер завдавав опікунам багато прикростей і неприємностей. Для них вона була перешкодою, вічним клопотом. Боден і Хезлон ненавиділи її.

Ще в дитинстві Джейн відзначалась норовистістю ї непокірністю. Коли ж вона підросла, то почала виявляти до опікунів явну недоброзичливість і недовіру. Бо-ден і Хезлон з часу від’їзду Аврелія до Індії намагались переконати дівчину, що її брат – душевнохворий, що він лікується і побачення з ним неможливе, бо це пошкодило б йому. Але вона вперто повторювала: “Я не вірю вам. Де ви його ховаєте? Я хочу його бачити”.

Поки Джейн перебувала під опікою, Боден і Хезлон сяк-так справлялися з нею. Але вона була старша за Аврелія, кілька місяців тому настало її повноліття, яке вона ознаменувала актом чорної невдячності по відношенню до опікунів: для управління своїм майном Джейн запросила найлютішого ворога і конкурента Бодена та Хезлона – адвоката Джорджа Доталлера – і видала йому повну довіреність на ведення всіх своїх справ. Від Джейн і Доталлера тепер можна було чекати всіляких каверз і неприємностей.

Тільки вчора вона зробила безтактний вчинок, що обурив шановних компаньйонів до глибини душі: з’явилася до них у контору разом із своїм новим порадником і зчинила справжній скандал, голосно вимагаючи – так, що могли чути клерки, – вказати місцеперебування брата і загрожуючи звернутися до суду.

Боден з обуренням протестував “проти цього грубого втручання в їх опікунські права”.

– Про свої вчинки ми зобов’язані давати звіт лише опікунській раді, – сказав він.

– В такому разі я сама звернусь до опікунської ради і змушу її повідомити, де перебуває мій брат! – вигукнула дівчина і, навіть не подавши руки, пішла з своїм адвокатом.

І Джейн може добитися свого. Вона не зупиниться й перед тим, щоб поїхати в Індію на розшуки брата. А що як знайде його в ролі якоїсь літаючої людини під антрепризою теософів і окультистів? Який скандал тоді буде! Треба будь-що затримати її від’їзд, а тимчасом...

Боден відвів погляд од очей свого компаньйона і швидко настрочив текст нової шифрованої телеграми Пірсу:

“Аврелія сховати в надійному місці. Будьте готові до приїзду його сестри. Боден, Хезлон”.

Пірс знає всі обставини. Боден ознайомив з ними Пірса ще тоді, коли привозив Аврелія.

В опікунській раді Джейн може дістати тільки адресу вигаданої “школи-санаторію для нервовохворих дітей”. Звичайно, вона не знайде цієї школи. Та коли б дандаратівці здуру почали показувати літаючу людину, то звістка про таке чудо, звичайно, облетіла б не тільки всю Індію, але й весь світ, і, перебуваючи в Індії, Джейн, напевне, захотіла б побачити це чудо. Припустімо, Аврелія вона не впізнає, він уже майже повнолітній юнак, а бачила вона його дитиною. Та все ж треба виключити всяку можливість їх зустрічі.

Не встиг Боден перекинути Хезлону бланк телеграми, як клерк простягнув через віконце руку і поклав на стіл Бодена тільки що одержану телеграму, передану по радіо:

“Аврелій сховався. Організовуємо розшуки. Пірс”.

Спочатку Боден навіть нічого не зрозумів. Не встиг він надіслати телеграму з наказом сховати Аврелія, як одержує повідомлення про те, що Аврелій сховався. Схований, можливо? Телеграфна помилка? Але фраза “організовуємо розшуки” говорила про інше.

– Полетів-таки! Роззяви! – просичав Боден ї шпурнув телеграму таким розпачливим жестом, що вона мало не влучила в обличчя Хезлону,

Хезлон прочитав, і вони знову, мов сичі, втупилися один в одного.

Поїздка в Індію ставала неминучою. А це недешево коштує.

Мабуть, доведеться витратити немало грошей на розшуки Аврелія.

Ні Боден, ні Хезлон не любили витрат, хоч би й за рахунок Аврелія. Адже його рахунок – їх рахунок. Чи не можна перекласти ці витрати на інших? І Боден ще раз сказав:

– Джейн.

– Так, – обізвався Хезлон, думки якого завжди йшли паралельно думкам Бодена.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ. ЛЮДСЬКИЙ МУРАШНИК

Міс Джейн була дуже здивована, коли ввечері того ж дня до неї з’явився Боден.

“Очевидно, погроза вплинула”, – подумала вона, запрошуючи відвідувача сідати.

– Ми з вами вчора трохи посварилися, Джейн, – сказав Боден, сідаючи. – Але ви повинні зрозуміти мене. Я ж не один. Коли б я задовольнив вашу вимогу і дав адресу Аврелія, мій компаньйон міг би образитись, вважаючи, що ви не довіряєте йому, – про себе я не кажу, – якщо хочете переконатися, в яких умовах перебуває ваш брат...

– Мені абсолютно байдуже, образиться чи не образиться ваш компаньйон. Я сестра і маю право знати все про свого брата і бачити його, – заперечила Джейн.

– Точнісінько так думаю і я, – примирливо сказав Боден. І, помовчавши, вигукнув: – Послухайте, Джейн! Мені дуже тяжко, між нами вийшло непорозуміння.

– Хто ж у цьому винний, містер Боден?

– Коли ми приховували досі від вас місцеперебування вашого брата, то робили це лише через наполягання лікарів. Вони вважають, що ваша зустріч з братом могла б шкідливо відбитися на його здоров’ї. Для нього небезпечні будь-які хвилювання, навіть радісні.

– Я не вірю вам.

Боден зітхнув – він мав вигляд людини, яку незаслужено ображають.

– Та зрозумійте ж. що вдовольнити вашу примху...

– Примху? Бажання сестри дізнатися про долю свого брата ви називаєте примхою?

– Але, виконуючи ваше бажання, я можу завдати шкоди Аврелію, за якого відповідаю як опікун. А відмовляючи вам, викликаю ваш гнів і ваші підозри. Від цього терплять ім’я, честь і гордість нашої фірми. Нехай же буде по-вашому. Ви вже повнолітня, і ви сестра Аврелія. Ви можете відповідати за свої вчинки. Я скажу вам, де перебуває Аврелій, але при одній умові. Якщо ви поїдете до нього, я обов’язково буду присутнім під час вашого побачення. До цього мене змушує мій обов’язок опікуна.

Джейн не хотілося їхати з Боденом, але його пропозиція спрощувала справу: з ним можна буде легше і швидше знайти брата, і вона не заперечувала

– Оскільки ця поїздка, – говорив далі Боден, – вимагає часу і витрат, а влаштовується вона для задоволення вашої прим... вашого бажання...

– Я й візьму на себе всі витрати, – жваво відповіла Джейн, – не лише ваші, але й витрати містера Доталлера, що поїде зі мною.

Боден скривився. Знову цей Доталлер! Але опікун знав Джейн: заперечувати їй – марна річ! І він змушений був погодитись.

– Замовити квитки на океанський пароплав? – спитав він.

– Я замовлю сама, і не на пароплав. Ми полетимо аеропланом.

– Нетерплячка взяла? Це дорого обійдеться.

– Мені, а не вам.

Боден подумав. Він побоювався летіти аеропланом. Але чим швидше прибудуть вони до Мадраса, тим краще. Про втечу, вірніше “відліт” Аврелія, він нічого не сказав. Це було надто незвичайно, неймовірно. Може, Пірс і справді збожеволів. Тим паче необхідно розслідувати все на місці.

– Це дорого обійдеться, – повторив Боден. – Дорога далека.

– Франція? Швейцарія? Італія? – спитала Джейн.

– Індія, – відповів Боден.

– Індія! – з подивом вигукнула Джейн. – Так, це не близько. – Вона трохи подумала. – Все одно, тим паче. Я зафрахтую пасажирський аероплан.

Коли Боден пішов, Джейн глибоко задумалась. Так он куди Боден і Хезлон запроторили її брата! Це неспроста. Індія! З її жахливим для європейців кліматом, пропасницями, чумою, холерою, зміями, тиграми... Це майже все, що знала Джейн про Індію.

Вона зайшла в бібліотеку і почала відбирати книги. Охоплена нетерпінням ознайомитись з цією країною, вона розкривала наугад сторінку за сторінкою і читала. Голова сповнювалась якимсь сумбуром. Усе було таке складне, незвичайне, незрозуміле... Змішання рас, змішання племен, мов, наріч, каст, релігій... Смагляво-шкірі арійці, індуси, кофейні дравіди, ще темніші тубільці...

Арійські мови – хіндустані, бенґалі, маратхі, дравідські – телугу, таміль, тібето-бірманські... Понад двісті наріч... Касти – брамінів-жерців, кшатріїв-воїнів, вайші-їв-торговців, промисловців і шудра-землеробів, з внутрішніми кастовими підрозділами, кількість яких досягає 2378... Касти спадкових лікарів, кондитерів, садівників, гончарів, астрологів, скоморохів, акробатів, поетів, бродяг, плакальників, жебраків, могильників, катів, збирачів коров’ячих кізяків, барабанщиків... І у всіх у них, мабуть, свої костюми. Яка строкатість!.. “Чисті касти” – кондитерів, продавців пахощів, продавців бетелю. Це що таке?.. Цирульників, гончарів... Усі вони ворогують між собою, бояться доторкнутися один до одного... Каменярі ставляться з презирством до сажотрусів, сажотруси – до чинбарів, чинбарі – до облуплювачів падла. Саме дихання паріїв оскверняє на відстані 24-38-46 і навіть 64 кроків. Найбільше оскверняє дихання облуплювачів падла... Браміни, буддисти, християни, магометани... Нескінченні секти і релігійні товариства... “Тридцять три мільйони богів”. Шість мільйонів вдів. Чому так багато? Ах, ось: вдови в Індії не мають права вдруге виходити заміж. В тому числі сто тисяч вдів, що мають менше як десять років і триста тисяч – менше як п’ятнадцять... Вдовам голять голови, ламають скляні браслети на руках і ногах, родичі чоловіка відбирають у них коштовності. Моторошне життя напівтюрми-напівтрауру... Багато хто з вдів не зносять цього і кінчають життя самогубством...

Про нову Індію, про нових людей, нових жінок у книгах Джейн нічого не було сказано. В неї склалося жахливе уявлення про цю країну як про величезний хаотичний у своєму копошінні людський мурашник. І серед трьохсот мільйонів чорних, шафранових, “кофейних” мурашок десь загубився її брат... Джейн навіть здригнулась і, кинувши книги, викликала по телефону Доталлера.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. БЕЗДОМНІ ЖЕБРАКИ

Аріель задихався. Краплини дощу змішувалися з краплинами поту. Він відчував, що не має сил більше летіти з вантажем на спині. Треба перепочити.

У нічному мороку під ним чорнів ліс, біля якого виднівся світліший простір, очевидно піски.

Вони спустились біля струмка, поряд з баньяновим[6]6
  Баньян – фікус.


[Закрыть] деревом, повітряне коріння якого, сповзаючи вздовж стовбура, утворило біля його підніжжя темну сітку сплутаних кілець. Молода поросль бамбуків оточувала дерево. Це був затишний куток, де вони могли відпочити, не боячись, що їх хто-небудь побачить.

Важко дихаючи, Аріель розв’язав рушник. Шарад зіскочив з спини і одразу ж упав на землю перед Аріе-лем, намагаючись обняти його ноги і віддаючи божеські почесті своєму рятівникові.

Аріель сумовито посміхнувся і сказав, підводячи хлопчика:

– Я не бог, Шарад. Ми обидва з тобою бідні, злиденні втікачі. Ляжмо ось тут і відпочиньмо. Ми далеко відлетіли.

Шарада трохи розчарували пояснення Аріеля, Добре мати другом бога. Але він був занадто стомлений, щоб роздумувати над усім цим.

Вони забралися в гущавину коріння, не думаючи про небезпечних змій і комах. Аріель дбайливо підстелив під голову Шарада згорнутий рушник, і хлопчик одразу ж міцно заснув.

Аріелю, незважаючи на величезну втому, не спалося. Він був дуже схвильований.

Вітер розігнав хмари. На небі засяяли великі зорі. Місяць заходив за темний ліс. Останні легкі білі хмарки пропливали перед диском місяця, ніби нічні чари. Звідкись, можливо з недалекого саду, долинав незнайомий, солодко-пряний аромат квітів. Він проникав аж до неспокійного серця, збуджуючи тривогу при думці, що десь близько можуть бути люди.

Новий порив вітру зірвав з землі пасмо білого туману.

І Аріель, на своє невдоволення, побачив, що перебувають вони далеко не в безлюдній місцевості. За піщаною смугою чорною сталлю виблискувала річка. Вогники прив’язаних до причалу човнів мерехтливо відбивалися в ній, а весь морок, здавалося, тепер зосередився в густому листі дерев на протилежному березі. Місяць сховався за лісом. І лише якась велика зоря, можливо планета Юпітер, ніби страж ночі, серед безлічі дрібніших зірок, що обсипали небо, стежила за сонною землею.

Ця тиха картина заспокоювала. В Аріеля почали злипатись повіки. Не випускаючи з руки теплу руку Шарада, Аріель задрімав, притулившись до змієподібного коріння.

В напівсні його уява малювала нові країни, якісь неясні, невідомі краї, де під чистими небесами дні схожі на погляди широко розкритих очей, а ночі – на полохливі тіні, що тремтять під опущеними віями, де змії не жалять, а люди не мучать і не убивають одне одного. Чи він читав про це? В книзі життя, а може – в бенгальського поета? Сон сну...

Щось закололо в очі. Аріель розплющив їх і побачив старе джамболянове дерево, листя якого було оповите тонким серпанком ранкового туману. Крізь нього просвічувало червоне проміння сонця, що тільки-но сходило. Роса на бамбукових заростях виблискувала золотом.

Зліва десь линула пісня. Аріель повернув голову. Між стовбурами виднівся ставок, оточений кокосовими пальмами, його кам’яні сходи спускалися аж до води.

В ставку огрядний чоловік робив ранкове обмивання. Він затикав вуха і занурювався у воду потрібну кількість разів. Поряд з ним, мабуть, брамін, що боявся осквернитися навіть в очищаючій воді, відігнав долонями з поверхні сміття і потім одразу занурився. Третій не наважувався навіть увійти в ставок: він обмежився тим, що намочив рушник і віджав воду собі на голову. Одні повільно спускалися сходами, другі, бурмочучи ранкову молитву, кидались у ставок з верхнього східця. Треті розтирали на березі тіло, четверті міняли купальну білизну на свіжу, поправляли зборки. Дехто збирав у лузі квіти.

В дальньому кінці ставка качки ловили водяних слимаків і чистили пера.

Аріель думав, що опустився в джунглях, але виявилось, що навколо скрізь були люди.

Залітали бджоли, почулися пташині голоси, з ріки долинали пісні. Шарад усе ще спав.

Аріель узяв з калюжі жменю глини і почав натирати своє обличчя, шию, руки й ноги.

Десь, можливо в храмі, задзвонив гонг. Знайомий звук одразу ж розбудив Шарада. Він поквапливо сів, нічого не тямлячи, озирнувся навколо, побачив незнайому обстановку і шоколадного кольору юнака, який ласкаво посміхався.

Шарад злякався і хотів уже заплакати.

– Не бійся, Шарад, це ж я, – лагідно сказав Аріель.

Шарад упав перед ним на землю. Вчора Аріель літав, сьогодні з білого перетворився на темношкірого дравіда. Тільки бог здатний на це.

– Встань-но, Шарад! Поглянь, я вимазався глиною, щоб не звертати на себе уваги білим кольором шкіри. Пам’ятай: ми з тобою жебраки, які ходять по дорогах і просять милостиню.

– Ходять? А чому не літають? Літати так цікаво.

– Бо коли я літатиму, мене зловлять, як птаха, і посадять у клітку.

– А ти їх самих оберни на птахів або на собак, дада! – вигукнув Шарад.

Аріель засміявся, махнув рукою.

– Ходімо, Шарад.

Вони вилізли із свого сховища і побрели по дорозі, зритій нічною зливою. В ранковому сонці калюжі виблискували, як червоне золото.

Уздовж дороги тяглась колюча загорожа із сеору, за нею – невеликий ставок, вкритий зеленими водяними рослинами. Чорний бородатий чоловік стояв по пояс у воді і чистив зуби обгризеним кінцем гілки. Він байдуже поглянув на Аріеля й Шарада, не перериваючи свого заняття.

Дорогою пройшов високий кабулівала – житель далеких гір – у широкій халамиді. За спиною в нього теліпався мішок, у руках він тримав корзини з виноградом, ізюмом, горіхами. Він поспішав на сільський базар.

Аріель і Шарад зійшли з дороги, як парії, стали навколішки і заспівали.

Кабулівала поставив одну корзину на землю і кинув жебракам гроно винограду. Аріель і Шарад уклонились до землі. Коли він пішов далі, Шарад підбіг до виноградного грона, жадібно схопив його й приніс Аріелю. Повільно пройшов буйвол, запряжений у скрипучий віз. На шиї в нього сидів голий хлопчик. Голова в нього була брита, лише на тім’ї чорнів клаптик волосся. Старик, що лежав на возі, побачив жебраків, кинув Шара-дові рисовий коржик,

– От ми й ситі, – промовив Аріель.

Поснідавши, вони поплентали вздовж дороги. Попереду, в гаю гуавових дерев, виднілися криті дерном халупи, їх стіни були вимазані глиною. На лузі, недалеко від села, вже шумів базар. Продавці фруктів, сиру, холодної води, гірлянд із квітів, риби, сушених квітів голосно закликали перехожих, напівголі діти юрмилися біля продавців іграшок – свистків з пальмового листя, розмальованих паличок, дерев’яних тріскачок, скляних ляльок.

Під деревом баель сидів сухий, як скелет, у величезній чалмі індус і грав на сопілці, надувши щоки. З його плоского кошика, хитаючи головами, підіймалися змії.

Натовп на значній відстані оточував заклинателя змій. Худенький хлопчик обходив глядачів з дерев’яною мискою, і селяни кидали дрібні монети не більше анна[7]7
  Анна – кілька копійок.


[Закрыть][8]8
  – Кому зап’ястя, кому?


[Закрыть]. Рупії водилися лише в кишенях найбагатших селян.

Поряд сидів інший заклинатель змій – опасистий чоловік з чорною бородою. Граючи на довгому, потовщеному на кінці фаготі, він так надимав щоки, що здавалося, вони ось-ось луснуть. Жінки в барвистих сарі, в чадрах, з дзвінкими браслетами на руках і ногах юрмилися біля продавців шарфів і кольорових тканин.

– Добрі панове, пожалійте мене! Боже, поможи вам! Дайте мені жменьку від свого багатства, – просив сліпий жебрак з дерев’яною мискою в руках.

Звивалися акробати, співали жебраки, звучали флейти, гриміли барабани, мекали кози, ревіли осли, кричали діти...

– Чай чурі, чай?2 – співуче закликав жінок продавець скляних та мідних зап’ясть.

У Шарада загорілись очі. Він тягнув за руку Аріеля до натовпу дітей, що оточували нехитрі іграшки. Із заздрістю подивився Шарад на маленьку дівчинку, яка, забувши про все на світі, пронизливо свистіла в тільки-но куплений червоний свисток.

Аріель також був захоплений видовищем. Після мертвотної тиші і одноманітності життя Дандарата це сліпуче світло, різноголосий гамір, яскраві, строкаті барви, рух людей, гарячий вітер, що рве шарфи, поли сарі і чадри, прапори, листя дерев вливали в нього незнайоме збудження, паморочили голову. Як і Шарад, він сп’янів од життя, що відкривалося перед ним.

Заглушуючи гамір, з дороги раптом почувся різкий звук автомобільного гудка. Пробиваючись крізь натовп, до базару повільно під’їжджала забризкана багнюкою машина, В ній сиділо кілька сагибів-англійців у білих європейських костюмах.

До Аріеля повернулась уся його обережність. Він міцно стис руку Шарада.

Автомобіль зупинився. Два сагиби з фотоапаратами врізались у натовп, який шанобливо розступався перед ними, залишаючи широкий прохід. Вони йшли прямо до Аріеля.

“Погоня!” – з жахом подумав Аріель і потяг Шарада до гаю. Але не так легко було пробитися крізь густий натовп, а сагиби вже наближалися до них. Вони озиралися на всі боки, ніби шукаючи когось.

Аріель схопив Шарада і злетів у повітря.

Вибух пекельної машини не вчинив би в натовпі більшого переполоху. Весь базар ніби злився, як одна істота, в спільному крикові подиву й жаху. Багато хто попадав на землю, прикриваючи голову плащами і руками. Заклинатель змій упустив довгу сопілку з рук, і вона впала в кошик, змії зашипіли і почали розповзатися. Живі драбини акробатів розсипалися, наче карткові будиночки. Перукар залишив клієнта і з ножицями та гребінцем стрибнув у ставок. Люди душили і штовхали одне одного, перекидали корзини, намети, лізли під вози. Хлопчаки нестямно плескали в долоні і верещали.

Сагиби стояли з розкритими ротами і закам’янілими обличчями.

Коли переполох трохи пройшов, один з сагибів, містер Лінтон, сказав своєму супутникові:

– Тепер, містер, ви не заперечуватимете, що левітація існує?

– Воістину Індія – країна чудес, – відповів той, – якщо... якщо тільки ми не стали жертвою масового гіпнозу. Дуже шкода, що мені не пощастило сфотографувати політ. Але я був так приголомшений...