Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. БУРЯ ЗІРВАЛАСЯ

Вибравши момент, коли Аріель гостював у Шьями, а раджа був особливо роздратований чимось, Мохіта з усілякими кривляннями, лицемірними зітханнями і недомовками приступив до справи.

Він нікого не звинувачує, нічого не доводить. Але обов’язок вірного раба змушує його розкрити очі своєму владиці на речі, які йому, Мохіті, не подобаються. Звичайно, в усьому цьому немає нічого поганого, але й не можна пройти повз такі факти.

Мохіта з тими ж самими застереженнями почав перераховувати факти.

Спочатку він розповів про Аріеля, – про його подарунки слугам, підозрілі бесіди з ними, про нічні польоти. Потім обережно почав говорити і про поведінку раджини.

Побачивши Аріеля вперше, Шьяма визнала його дуже красивим. Хіба вона не сказала цього? І тоді ж – яка дбайливість! – спитала, чи не голодний він. Коли Аріель літав у палаці і кидав згори квіти, кращі троянди падали на коліна Шьями. Знак пошани з боку Аріеля? Чи тільки пошани? З яким почуттям раджина підхоплювала ці троянди і підносила їх до обличчя – не до уст хіба? Щоб поцілувати їх? З яким захопленням, з яким виразом очей дивилася вона на літаючого юнака! Раджа не бачив усього цього тому, що був засліплений Аріелем. Та очі Мохіти все бачать... А хіба вона сама не подавала Аріелю квітку тоді, коли він, цей юний красень, злетів на купол палацу? І Аріель зберіг квітку раджини.

Аріель занадто часто буває серед слуг; може, готує змову, а раджина сприяє йому, і – хто знає? – чи не бере вона сама участі в цій змові, яка, можливо, загрожує життю владики?

Останнім часом раджина й Аріель влаштовують побачення, та ще й відкрито, ніби для того, щоб усі бачили, як мало вона дбає про свою честь і про добре ім’я свого поважного чоловіка. Аріель літає в зенан, недоступний, за законом, для будь-кого стороннього.

Кров ударила в голову раджі, його темне обличчя набуло лілового відтінку.

– Це брехня! – прохрипів він. – Ти граєш своєю головою, Мохіта!

Мохіта впав ниць і вигукнув:

– За честь володаря душі моєї я не пошкодую власної голови. Іди до раджини і переконайся сам. Полюбуйся, як вони воркують, немов закохані голуб’ята, або готують чорну змову проти тебе!

Раджа підвівся, хитаючись від гніву, що охопив його. Обличчя владики спотворила судорога. Тепер воно було страшне. Здавалося, що невидимі блискавки освітлюють його синюватим полум’ям. Сповнений гніву і жаги помсти, він рушив на половину дружини. Мохіта пішов слідом за ним.

Раджа відгорнув край завіси.

Біля вікна, що виходило на балкон, серед подушок сиділи Шьяма й Аріель. Перед ними на низькому лакованому столику стояв золотий піднос з фруктами. Аріель щось розповідав, Шьяма дивилася йому в обличчя, уважно слухала.

Гортанний крик пронизав тишу. Аріель і Шьяма перелякано повернули голови до завіси і побачили раджу.

Раджа, як тигр, стрибнув до Аріеля, звалив його на подушки і схопив за горло. Шьяма кинулася до раджі. Мохіта свиснув -у нього вже все було підготовлене. Вбігли слуги.

– Зв’язати це гадюченя і це падло! – наказав раджа слугам. – Аріеля – в башту, а цю негідницю – в підземелля!

Раджа хотів сказати навпаки: “Аріеля – в підземелля, а Шьяму – в круглу башту”, але в розпалі гніву помилився на слові. Мохіта зрозумів його помилку і хотів виправити.

– Чи правильно я зрозумів тебе, владико?

Але раджа вирішив, що Мохіта хоче захистити раджину, і крикнув:

– Без балачок!

Мохіта позадкував і прикусив язик.

Шьяма випросталась. Вона була бліда, очі палали гнівом.

– Нікчема! – вигукнула вона, з презирством дивлячись на чоловіка. Підбігши до Мохіти, вдарила його по щоці. – Негідник!..

Слуги стояли в нерішучості, боячись доторкнутися до раджини; частина їх підійшла, за знаком Мохіти, до Аріеля.

– Чого стали? Шкуру здеру! – кричав осатанілий раджа.

Слуги, підштовхнули один одного, почали наближатися до раджини.

Шьяма вихопила з-під халата кинджал. Блиснув клинок.

– Я уб’ю себе раніше, ніж хто-небудь доторкнеться до мене! – загрозливо крикнула вона і спрямувала вістря кинджала в груди.

Слуги скам’яніли.

Що було далі, Аріель не бачив. Його вже оточили. Зв’язавши, підняли і понесли.

Аріель не опирався: він був вражений тією внутрішньою силою, з якою вирвався протест Шьями, і ніби заціпенів.

Його вкинули в круглу башту. Двері замкнули.

Деякий час Аріель лежав на підлозі біля самого вікна, вражений усім, що сталося. Шия боліла, в голові паморочилось.

Коли думки трохи прояснилися, він почав розмірковувати. Мохіта, мабуть, стежив за ним і доповів раджі про його польоти за межі володінь раджі. Але чим винна раджина?.. В чому запідозріли її? Так ось чим скінчилося його життя в раджі! І як він покараний за свою нерішучість! Треба було давно полетіти з цієї клітки.

Бідолашна, добра раджина! Невже ж і вона стала жертвою якихось мерзенних підозр і доносів? їй не дали навіть виправдатися... Полетіти? Залізні двері замкнені, на вікні товсті грати...

Аріель бачив частину парку, кам’яний мур і за ним, зовсім близько, шлях.

Якась дівчина стоїть біля стіни на шляху і пильно дивиться на палац.

Аріель здригнувся: він пізнав Лоліту.

Звістка про те, що Аріель перебуває у раджі, дійшла до неї, і вона іноді пробиралася до палацу.

Їй пощастило бачити, що Аріель літав над куполом палацу. Вона бачила, як гарна жінка подала Аріелю квітку, коли він пролітав мимо вікна, і серце дівчини стислося. Хіба пил на дорозі може мріяти про сонце? Аріель, звичайно, знайшов у палаці достойне щастя!

Але плоди манго, що несподівано з’явилися біля Шарада, міг принести тільки Аріель. Значить, він прилітав! Значить, він не забув про них! І Лоліті так захотілося хоч здалеку побачити Аріеля.

Сьогодні в палаці діялося щось незвичайне: чулись збуджені крики, люди метушилися на подвір’ї і в парку. Проте Аріеля не було видно. І Лоліта вже хотіла йти геть, як раптом почула голос Аріеля:

– Лоліта! Це я, Аріель! Якщо вирвуся звідси, прилечу до тебе! Чекай мене! – Позад нього заскреготав засув дверей, і юнак поквапливо опустив голову на підлогу.

Лоліта, почувши слова Аріеля, затремтіла.

Він був за ґратами. Що ж це означало?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ. ВЛАДИКА ЗРАДЛИВИЙ

Слуги сховали Аріеля в мішок, зав’язали зверху і понесли. Помічник Мохіти хрипким голосом давав накази.

Мішок був старий, не дуже щільний. Аріель побачив світло і, відчувши свіже повітря, зрозумів: його несли через двір. Раптом світло померкло, повітря стало душним і прохолоднішим... його несли довгими коридорами, потім почали спускатися крутими сходами. Знову переходи, сходи... Нарешті його опустили на холодні плити. Блимнуло жовте світло світильника. Мішок розв’язали і мовчки поклали в нього два важких камені. На очах в одного з слуг Аріель помітив сльози, на обличчях інших – мовчазне співчуття. Але помічник Мохіти невідступно стежив за кожним рухом слуг. Аріель побачив цямрини кам’яного колодязя. “Ось де має скінчити свої дні літаюча людина”, гірко подумав він.

Двоє слуг зав’язали мішок, підняли Аріеля і з стогоном кинули в глибокий колодязь.

А в палаці, в кімнаті Шьями, Мохіта повзав навколішках за своїм владикою, бив себе кулаком по лобі і волав:

– Змилуйся, володарю!..

Раджа бігав по кімнаті, ногою відкидав од себе Мохіту і кричав:

– Ти, ти, ти один в усьому винен! О мерзенний, проклятий гад! Ти позбавив мене найкращої оздоби мого палацу, найкращої моєї втіхи – літаючої людини! Ти оббрехав і його і найчеснішу жінку! Якщо Шьяма помре, а, вона, напевно, помре...

– Боги збережуть її, владико! Лікар сказав...

– О лукавий раб! Як повернувся твій язик оббрехати найкращу в світі жінку? Чому це зміїне жало не вкрилося болячками? Ти змусив мене, брехливий собако, вчинити злочин... Перед смертю не брешуть, а вона крикнула мені...

– Вона не помре, владико!..

– ...що не винна ні в чому і що це ти, мерзенний злочинцю, оббрехав її. У мене відкрились очі. – Раджа плеснув у долоні.

– Пощади, владико! Вислухай мене!

– Начувайся ж, гадюко!.. Взяти цю мерзенну тварюку! – звернувся раджа до слуг, що вбігли на його поклик. – Вкинути його в клітку з тиграми! О, ти достойно розважиш мене цим видовищем!

Слуги схопили Мохіту. Він заревів так, ніби його вже вкинули в клітку з тиграми.

Та коли його винесли в іншу кімнату, він одразу ж перестав кричати і тихо заговорив, звертаючись до слуг:

– Ви не кидайте мене тиграм сьогодні. Почекайте до завтра. Тисячу рупій одержить кожний із вас... Завтра гнів раджі мине, і він сам стратить вас, якщо ви поквапитесь кинути мене в клітку. Я ще знадоблюсь йому. І вам знадоблюсь! Чуєш, Банкім, чуєш, Ганендра?.. По тисячі рупій!.. Завтра ж раджа спитає: “Де мій улюблений Мохіта?” Немає Мохіти! “Хто посмів його кинути? Відрубати тому голову!..” А якщо не кинете, скаже: “Добре, що зберегли мого дорогого Мохіту”. І щедро винагородить вас... І на всякий випадок нагодуйте тигрів досхочу. Так, щоб шматки м’яса в них з горла стирчали. Щоб звірі на мене і дивитися не хотіли...

Все це сталось увечері, перед тим днем, коли Боден, Пірс, Доталлер і Джейн з’явилися до раджі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ. БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ

Колодязь був глибокий. Пролетівши кілька секунд, Аріель спробував уповільнити падіння. Це вдалося, хоча й з дуже великими труднощами. Але чи пощастить піднятися? Каміння тягло вниз.

З шумним сплеском мішок ударився об поверхню води. Тіло Аріеля пройняв дрож – вода була холодна. Щоб даремно не витрачати сил, він намагався тримати над водою хоч би голову. Тканина мішка намокла і погано пропускала повітря, яке й без того було важке, майже без кисню. Аріель рискував не тільки втопитися, але й задихнутися.

Як тільки шум падіння відлунав, у тиші, що настала після цього, почулися голоси:

– Кінець!.. Шкода!..

– А ти, Акшай, казав, що коли він і не бог, то родич богам. Був би богом, не дав би втопити себе, як цуценя.

– Сьогодні він, завтра хтось із нас...

На цьому й скінчилися похоронні розмови. Незабаром кроки почали віддалятися, почувся брязкіт дверей.

Задихаючись, Аріель рвонувся вгору, йому здавалося, що його тіло розривається. На мить він навіть знепритомнів, каміння тягло вниз. Занурився в холодну воду і прийшов до пам’яті.

“Якщо я одразу не піднімусь – загибель неминуча”, – промайнула думка. Затуманивши подих, зціпивши зуби, стиснувши пальці рук, він став знову підійматися, цього разу ще повільніше. Розпочався поєдинок двох сил: одна тягла вгору, друга – вниз.

Головне – не втратити свідомості, не поступитися силі, що тягне вниз, – там смерть...

Вгору, вниз, знову вгору, ще і ще трохи... Аріель обливався потом і тремтів усім тілом. Відчув у роті солоний смак крові. Різало очі.

Вище! Вище!

Але немає більше сил... Чи не припинити ці жахливі муки надлюдського напруження? В голові шум і дзвін, якісь виляски... Може, лопаються кровоносні судини... Хто це? Де? Виблискує голубувата криця кинджала, засліплює очі до болю... Впасти, не жити...

А що коли порятунок близько?..

Аріель старається намацати стінки колодязя, але ні на що не наштовхується. Підіймається все вище і раптом ударяється об щось головою. Де ж це він? Невже, йдучи геть, слуги накрили колодязь кам’яною плитою? Тоді всьому кінець!

З останнім проблиском свідомості Аріель догадується: він ударився об склепіння над колодязем. Тільки б не впасти назад.

Він непритомніє.

Мабуть, Аріель дуже довго пролежав непритомним. Опам’ятавшись, він з радістю переконався, що лежить на твердому і сухому місці.

Тільки літаюча людина могла вибратися живою з цього колодязя!

Але ж він усе ще був зв’язаний, у мішку з камінням.

Він зробив спробу розв’язати руки, але вузли були затягнені міцно. Єдине, що вдалося йому, – це прогризти невелику дірку в мішку. Дихати стало легше. Що робити далі?

Так він поповз уздовж стіни, повернув за ріг, доповз до дверей, обмацав їх крізь мішок, спробував штовхнути: двері не піддавалися. Поповз далі. Знову повернув за ріг. Стіна тяглася все далі й далі. Якийсь коридор. Може, він виведе його на волю... Відпочиваючи, іноді впадаючи в напівнепритомність, Аріель повільно посувався вперед. Мішок почав прориватися. Вірьовки ослабли від рухів.

Ось він відчув струмінь свіжого повітря, що звідкілясь увірвався в душне тепле підземелля, і незабаром справді знайшов отвір. Спробував проникнути в нього, але він був такий вузький, що пролізла тільки голова.

Знову поповз. Минув кілька таких отворів, зроблених, мабуть, для вентиляції. І, нарешті, знайшов один ширший. Він почав протискатися в нього. Благенький мішок нарешті прорвався, каміння висипалось. Аріель легко піднявся вгору, долетів до якогось повороту і одразу відчув свіже повітря.

Аріель радісно зітхнув на повні груди.

Треба вибрати напрямок... Аріель повернувся лицем до зорі. Схід... Позаду – захід, праворуч – південь, ліворуч– північ. Куди летіти? До Лоліти, Нізмата, Шарада! Він звернув на дорогу.

Пролітаючи над парком і колодязем, з якого він витяг хлопчика, Аріель почув, як хтось вражено крикнув.

– А він все-таки родич богам! – вигукнув слуга, хитаючи головою. Це був Акшай. – Лети, лети, голубчику! – вітав він Аріеля. – Я нікому не скажу, що бачив тебе! Тільки сам більше не попадайся! Видно, твої небесні родичі не дуже-то допомагають тобі у тяжку хвилину!

Аріель не тільки не чув цих слів, але й не бачив людини біля колодязя: йому було не до того. Хоч він летів тепер без вантажу, але відчував, що сили зраджують його. Всі переживання вчорашнього дня, жахлива ніч, нелюдська перевтома... Ні, не долетіти йому до хатини доброго Нізмата...

Аріель опустився в кущах біля дороги і заснув важким сном.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ. ЗНАХІДКА

Як тільки зійшло сонце, на дорозі з’явилися селяни, мандрівні монахи, осли, навантажені корзинами.

Було вже близько полудня, коли на дорозі показався запорошений автомобіль, у якому сиділи троє чоловіків і молода дівчина. Примітивши автомобіль, перелякані селяни сходили з дороги і низько кланялися.

– Зупиніться, Джемс, – сказав один із сагибів, звертаючись до шофера, коли машина наблизилася до людини, що лежала біля канави. – Тут, здається, вчинено злочин. Бачите цю закривавлену голову?

Дівчина, що сиділа в автомобілі, зблідла.

– Яке нам діло до всього цього, містер Доталлер? – сказав старий сагиб, обличчя якого чимось нагадувало пугача. – Хіба мало на дорогах Індії вбивають людей? Це ж дикуни! Рушайте, Джемс!

Машина рвонулась уперед.

– Стійте, Джемс! – суворо крикнув Доталлер. – Подайте машину назад. Ми не можемо проїхати мимо цього, містер Боден. Зверніть увагу: це біла людина. Може, він англієць і ще живий. Адже бестії-тубільці завжди готові спровадити на той світ сагиба! Як собі хочете, а я вийду й огляну його.

Машина зупинилася.

– Він ще стогне! Він живий! – вигукнув Доталлер. – Якісь вірьовки; треба розв’язати його, – говорив він далі, нагнувшись, і з гидливістю відрізав обривки вірьовок, що метлялися на руках і ногах. – Ей, ви! Хто-небудь! Ідіть сюди! – крикнув він, звертаючись до селян, що зупинилися недалеко.

Цей жест був зрозумілий і для тих, хто не знав англійської мови, але ніхто не зробив жодного руху.

– Осли! Боягузливі йолопи! – лаявся Доталлер. – Джемс, зробіть ласку, допоможіть мені!

В цю ж мить Пірс з жахом вигукнув:

– Це він!

– Хто він? – швидко спитала дівчина, зблідши ще більше.

– Він... ваш нещасний брат Аріель... Аврелій Гальтон...

Джейн коротко скрикнула і відкинулась на спинку сидіння. Боден і Пірс поспішили до Аріеля. Спільними зусиллями чоловіки перенесли Аріеля в машину. Джейн мовчки ламала руки, дивлячись на брата.

Аріель був непритомний.

– Їдьмо, Джемс! – командував Доталлер.

Різкий гудок автомобіля. Натовп шарахнувся вбік, і машина рушила.

Коли юрма селян залишилася позаду й автомобіль почав набирати швидкість, дівчина в бідному сарі, що проходила мимо, простягла руки і вигукнула:

– Аріель!

Почувши цей вигук, Аріель ледь посміхнувся, радість промайнула по його обличчю, але повіки його не піднялись.

“Цього ще невистачало! Злиденне вуличне дівчисько знає його ім’я!” – подумала Джейн.

“Це треба буде з’ясувати!” – подумав Пірс, з подивом провівши жебрачку поглядом.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. ВІН ПОЛЕТІВ

Аріеля привезли в готель невеликого містечка, що знаходилося за кілька миль від резиденції раджі, поклали в постіль і послали за лікарем.

Аріель марив. Джейн не відходила од брата. Вона давала йому пити, змочувала ароматичним оцтом скроні і, дивлячись на змучене обличчя брата, думала: “Тільки б він не помер!”

Доталлер думав: “Тільки б він не вижив!”

Пірс думав: “Тепер уже я не випущу його з рук!”

Боден... Але Боден без совиних очей свого компаньйона зовсім розучився міркувати. “Тільки б мати з усього цього користь... А як?”

Оглянувши Аріеля, лікар сказав по-англійськи:

– Гарячка... Можливо, на нервовому грунті. Він пережив якесь велике потрясіння...

– І дуже серйозне, – обізвався з кутка Пірс.

– Це небезпечно? – спитала Джейн.

– Ні, міс. Якщо на нервовому грунті, то це не небезпечно, проте...

Лікаря бентежила кровотеча з носа, ушей і рота, яка, очевидно, нещодавно сталася в хворого. Цьому він не міг дати пояснення, але постарався не виявити свого замішання.

Прописавши ліки, лікар поквапливо пішов.

Пірс не відходив од ліжка Аріеля. Він увесь час прислухався до маячні.

– Кинджал... Шьяма... Вона вбила себе... Яка підлість!.. Лоліта... Але я можу літати... Ми полетимо з тобою...

“Чи не про те дівчисько меле, що зустрілось нам на дорозі?” – думала Джейн. Пірс звернувся до неї.

– Ось бачите, міс, ви самі тепер можете переконатися, що ваш брат душевнохворий, його манією є думка, ніби він може літати, як птах.

При звуках голосу Пірса Аріель здригнувся, по обличчю пройшла судорога, він розплющив очі і з жахом крикнув:

– Пірс! Бхарава! Знову Дандарат? – і знепритомнів.

– Про що він? Що його так схвилювало? – спитала Джейн, налякана криком брата і його виглядом. – Що це таке – Дандарат?

– Люди в гарячці верзуть усяку нісенітницю, все, що спаде на думку, – відповів Пірс, одходячи, проте, від ліжка. Він став так, щоб Аріель не міг його бачити.

Лікар правильно визначив хворобу: в Аріеля було лише сильне нервове потрясіння. І, як іноді буває в таких випадках, клин було вибито клином: голос і вигляд Пірса, думка про те, що він знову потрапив до Дандарата, пробудили в Аріеля інстинкт самозбереження, перервали маячний гарячковий стан. Аріель незабаром прийшов до пам’яті. Навчившись у Дандараті приховувати свої думки і почуття, він вирішив і взнаки не давати, що свідомість повернулася до нього, і почав симулювати марення, непомітно стежачи за присутніми.

Він помітив миловидну дівчину. “Сиділка”, подумав. Непомітно оглянувши кімнату, він з полегшенням переконався, що перебуває не в Дандараті. Отже, ще можна втекти від Пірса, якому таки вдалося вистежити його!

Із сусідньої кімнати почулися чиїсь збуджені голоси. Це Доталлер зчепився з Боденом: з-за Аріеля. Пірс не витримав і пішов до них. Залишилася тільки дівчина. Якби пішла й вона! Вікно відчинене, Пірс не подбав, щоб зачинили його, вважаючи Аріеля тяжкохворим. Чи не спробувати полетіти? Але чи вистачить сил? Він ще занадто слабий, хоч миска міцного бульйону і підкріпила його. Чим, однак, він рискує? Хіба зараз він не в руках Пірса?

Аріель раптом піднявся над ліжком у тому ж положенні, як лежав, не скидаючи простирала, яким був укритий. Дівчина скрикнула від жаху. Описавши в кімнаті дугу, Аріель вилетів у вікно.

На крик Джейн усі збіглися до кімнати.

– Він полетів... Або ж я теж захворіла і марю?.. Це ж Аврелій зірвався з ліжка і вилетів у вікно...

Пірс кинувся до вікна і побачив Аріеля в голубому небі, високо над пальмами.

– Цей негідник знову перехитрив мене! – люто вигукнув він.

– Так, значить, це правда? Боже мій! Але ж це неймовірно! Аврелій літає? Мій брат Аврелій Гальтон – літаюча людина?

– Так, так, так! – закричав Пірс в обличчя дівчині. – Літає і тікає, хай його чорт візьме! Це я зробив його літаючою людиною на свою і вашу голову, якщо хочете знати!..

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ. ПОВІТРЯНИЙ БІЙ

Аріель летів з такою швидкістю, що задихався. На льоту він підхопив кінці простирала і щільно закутався, щоб воно не роздувалося і не гальмувало польоту. Лише біля ліктя тріпотів, ніби біле крило, кінець простирала, і мешканці занедбаного невеличкого міста з подивом стежили за польотом небаченого білого птаха.

Внизу виднілися плоскі дахи, вузькі звивисті вулиці й сади, за містом – гора, заросла лісом, за горою – піщана долина, ще далі темніла зелень лісів.

Вирвавшись із страшного полону, Аріель уже не думав, куди летіти, не вибирав напрямку, тільки б відлетіти якнайдалі...

Зліва подув сильний гарячий вітер, який почав зносити Аріеля вбік, заважаючи летіти. Аріель раптом побачив, як із-за обрію, оповитого блакитним серпанком, піднімаються клуби димчатосизих хмар. Буде гроза. Аріель змінив напрям і полетів ще швидше.

Пролетівши близько години, він відчув, що стомився. Сонце пекло немилосердно. Хотілося пити і їсти.

Треба спуститися і відпочити.

Він поглянув униз, вибираючи місце. Виблискували залізничні колії, серед високих червоних цегляних будівель височіли фабричні димарі, навколо будівель тулилися злиденні халупи робітничого селища. Далі від людей!..

Нескінченні поля, біля обрію темні плями лісу, сріблястий поворот річки. Туди!..

Поля повільно відповзали назад. Попереду вже виднілися зарості очерету. Але що коли люди побачать його? Треба тут спуститися, вибрати місце на відлюдді.

Раптом над головою почувся шум і глухе лопотіння крил. Аріель побачив величезного орла, який летів над ним так низько, що обдавав вітром і оглушав, його блискучі очі були спрямовані на Аріеля, кривий хижий дзьоб напіввідкритий, величезні кігті виставлені. Аріель кинувся вбік, орел – за ним.

Почався повітряний бій.

Орел стрімко падав, людина з такою ж стрімкістю ухилялася від ударів і, зробивши невелике півколо, намагалася згори схопити птаха за крила або за шию. Але й орел так само спритно вивертався. Одного разу орлу вдалося подряпати Аріелю ногу. Розгніваному юнакові пощастило вдарити птаха другою ногою в спину, змусивши його перекинутися в повітрі.

Треба було вивчити повадки і тактику ворога.

Людина скоро переконалася, що орел найбистріше падає вниз, підібравши крила, і дуже швидко летить по прямій, але не зразу набирає швидкість під час поворотів, – його стримують величезні крила, найбільше ж часу йому потрібно при переході на вертикальний підйом.

Правда, все це визначається кількома секундами і навіть частками секунди, але й ці частки можуть вирішити наслідок бою. Отже, найбезпечніше – мати перевагу у висоті. Почалося змагання за висоту.

Величезний птах і людина, перевертаючись, підіймалися дедалі вище й вище. Обоє почали стомлюватись. Аріелю, й без того змореному, доводилося тяжко. Скільки разів він прослизав під самими кігтями орла, і скільки разів міцними перами орел боляче вдаряв його по обличчю!.. Зрештою, він так ударив крилом по голові Аріеля, що той на мить знепритомнів, але одразу ж підлетів угору і схопив орла за шию. Орел рвонувся ввись, навіть перекинувся в повітрі, намагаючись звільнитися, але це не вдалося. Переляканий птах полетів по прямій до гір, що виднілися за лісом.

Аріель спробував керувати польотом, то прикриваючи одне око орла, то повертаючи його голову. Але орел не розумів, що від нього хочуть, і почав безладно метушитися. І Аріель облишив свої наміри.

На шляху до гір виднілася річка, де Аріель міг напитися, – це було головне.

Вони опустилися на лісовій галявині поблизу річки. Аріель одразу ж злетів і зник у заростях очерету. Орел, важко впавши в густу траву, деякий час лежав з розчепіреними крилами, відкриваючи і закриваючи дзьоб і непорушно дивлячись поперед себе очманілими очима. Потім осоромлений король повітря стріпнувся, підібрав крила, знову розпустив їх і полетів. Аріель дивився йому вслід, доки він не зник з очей.