Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. ВІДВЕРТО, АБО ОБОЄ ДОБРІ

Містер Лінтон надіслав у мадраську газету повідомлення про незвичайну пригоду, свідками якої були кілька сот людей. Статтю надрукували з приміткою від редакції:

“Наш спеціальний кореспондент побував на місці пригоди і опитав свідків, які підтвердили факти, наведені в статті містера Лінтона. Очевидно, ми маємо справу з спритним фокусом або ж з новим безкрилим літальним апаратом. Подальші розслідування цієї загадкової справи ведуться. Особа літаючої людини і хлопчика, що її супроводжує, не встановлена”.

Це повідомлення було передруковане іншими газетами і викликало великий галас і суперечку. Індуські газети прогресивного релігійного товариства сміялися з легковірних:

“Чи може здравомисляча людина двадцятого віку повірити, що якийсь юнак серед білого дня, на очах натовпу, хапає хлопчика, як шуліка курча, і летить з ним геть?”

Більшість свідків, треба сказати, була впевнена в тому, що юнак викрав дитину.

А газети і журнали брамінських консервативних “правовірних” сект використали цю незвичайну історію для посилення релігійного фанатизму. Вони писали про великі таємниці йогів, про левітацію, про чудо, видаючи невідомого юнака мало не за нове втілення божества, яке з’явилось на землю, щоб зміцнити підупадаючу релігію і присоромити маловірних.

Англійські теософічні газети утримались від висловлення своїх думок, чекаючи директив з лондонського центра. Але редактори схилялись до того, що в інтересах англійського владарювання в Індії, мабуть, вигідніше підтримати версію про чудо. Розбрат і чвари, які зчинилися серед індійського населення, в усякому разі були “позитивним” явищем: чим більше в народі розбрату і чвар, тим легше керувати ним.

Великий учений – бенгалець Рагупатї на запит “Брамо-Самадж” ухилився від прямої відповіді: “Вчений може висловити свою думку лише про ті факти, які він сам міг перевірити в належних умовах. Можу лише сказати, що мені ніколи не доводилось бути свідком левітації і сучасна наука не має навіть гіпотетичних пояснень можливості подібних явищ”.

Коли Бхарава-Пірс прочитав замітку про випадок на ярмарку, він схопився за голову.

“Це Аріель і Шарад. Ось куди вони залетіли!” І Пірс з жахом думав про скандал, який зчинить Броунлоу.

Гроза не примусила себе чекати.

Того ж дня містер Броунлоу з’явився до Пірса. Таким лютим Пірс ще ніколи не бачив главу індійських теософів.

Броунлоу мало не побив Пірса, загрожував викинути його з Дандарата, називав йолопом і роззявою.

– Ви взяли відповідальність на себе. Тепер на себе і нарікайте. Де ваш хвалений ланцюжок гіпнозу, який тримає Аріеля міцніше, ніж залізні ланцюги? Що тепер ми скажемо Бодену і Хезлону? Що відповімо лондонському центру? Як примусимо замовчати газети, які зчинили страшенний галас? Випустити такий козир із своїх рук!

Коли Броунлоу стомився кричати і трохи заспокоївся, Пірс сказав:

– Зате тепер ми знаємо точно якщо не місце, то хоч район, у якому перебуває Аріель. Вій залетів не так далеко, як я сподівався. Мабуть, з вантажем Аріель не може літати швидко, а Шарада він не покине. І ми піймаємо їх...

– Піймаємо! – перебив його Броунлоу – Піймаємо птахів, що вилетіли з клітки. Для цього довелося б усіх ловців зробити літаючими, як Аріель, а це неприпустимо.

– Проте ловлять люди птахів сильцями-кормушками, – заперечив Пірс. – Аріель і Шарад мусять пити і їсти. Ми розішлемо, коли треба буде, сотні людей, пообіцяємо винагороду селянам, оповістимо населення. Признаюсь, Аріель обдурив1 перехитрив мене. В цьому я винен. Але хто б міг подумати, що він уміє так артистично прикидатися? Моя вина, і я не пошкодую своїх власних грошей, щоб виправити цю помилку. Допоможуть і Бо-ден та Хезлон. Я вже повідомив їх і одержав телеграму: Боден летить сюди аеропланом. А коли Аріель і Шарад знову потраплять до нас, неважко буде підкупити газети й свідків і всьому цадати характеру жарту, містифікації, вигадки. Коли ж усе це забудеться...

– Ми почнемо демонструвати Аріеля і змусимо згадати всю цю історію. Ні, літаюча людина втрачена для Дандарата. Аріеля й Шарада треба спіймати, але тільки для того, щоб не стало відомо про Дандарат, про те, що являє собою наша школа, її можуть закрити, а нас...

– А нас посадять на лаву підсудних? До цього, сподіваюся, справа не дійде. Лондон не допустить. Це скомпрометувало б не тільки віце-короля Індії, але й уряд метрополії. Яку мету переслідує Дандарат? Чию волю ми виконуємо? Невже ви думаєте, що я мовчатиму про все це, якщо стану перед судом?

– Будете.

– Я розповім усе відверто.

– Ви не зробите цього, Пірс.

– Зроблю. Мені більше нічого буде втрачати. І в Лондоні знають про це. Я розкрию такі речі, дізнавшись про які ахне весь світ...

– Не забувайте, Пірс, що й за вами водились деякі гріхи, перш ніж ви знайшли пристановище в Дандараті. Вас звільнили від каторги, сподіваючись, що ви будете беззаперечним і мовчазним виконавцем.

– Звільнили від каторги, щоб тепер відправити на каторгу за чужі злочини? А ви, ви самі, проповідник загальної любові, покірності і милосердя? Ви думаєте, я не знаю, як ви зробили кар’єру? Будьте певні: я зібрав деякі дані про вас... Я вже не кажу про вашу багатоплідну діяльність у Дандараті. Скільки дітей викрадено у батьків за вашим наказом? Скільки занапащено, спотворено, скільки покінчило самогубством? У мене все записано. І за все це я повинен відповідати? Я один?

Деякий час вони мовчки дивились один на одного, як два півні перед новою бійкою.

Але розсудливість перемогла. Броунлоу фамільярно плеснув Пірса по плечу і, іронічно посміхаючись, сказав:

– Обидва добрі! Не будемо сваритися. Треба шукати вихід із становища, Бхарава-бабу.

– Давно б так! – вигукнув Пірс.

– А з Аріелем нам, мабуть, найкраще покінчити...

– Прикінчити, – уточнив Пірс.

– Коли він потрапить до наших рук.

І вони почали обмірковувати план наступних спільних дій.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. “ПОВІТРЯНІ ЗАЙЦІ”

Піднявшись над базаром, Аріель полетів до гаю. В скронях стукало. Шарад відтягував руки і утруднював політ. Щоб краще розсікати повітря, Аріель летів, тримаючись майже горизонтально, притискуючи Шарада до грудей.

Він намагався летіти над лісом, уникаючи відкритих місць. Але ліс швидко скінчився. Майже до обрію тяглись поля. Де-не-де стирчали фабричні димарі.

Аріель і Шарад бачили, як селяни, що працювали на полях, підводили догори голови і застигали з розкритими від подиву ротами, інші падали на землю або тікали. Шарада це дуже тішило. Він висовував язик, дриґав ногами, а Аріель думав лише про те, чи вистачить у нього сил долетіти до гаю, який виднівся вдалині.

Раптом Аріель почув позад себе дзижчання гігантського джмеля. Озирнувшись, він побачив, що до них наближається аероплан. Він летів досить низько і не дуже швидко. Невже це погоня? Аріель хотів уже каменем опуститись на землю, але, обміркувавши, вирішив, що Пірс не ганятиметься за ним на аероплані. Та й як би він піймав його в повітрі? Але пірсівським розвідником літак міг бути. А якщо люди почнуть стріляти з літака?..

Поки Аріель роздумував, аероплан був уже зовсім близько. Льотчик не міг не помітити Аріеля й Шарада. І Аріель раптом вирішив піднятись над літаком і пропустити його під собою.

Коли аероплан пролітав під ними, Шарад гукнув:

– Дада, опускайся на крило!

Аріель за шумом мотора не чув голосу Шарада, але він і сам вирішив опуститись на крило. Тут найкраще сховатися від пострілів, якщо люди стрілятимуть в них. Прискоривши політ, Аріель знизився до поверхні фюзеляжу, не випускаючи з рук Шарада.

Лише після того, як Шарад учепився за виступ, Аріель ослабив свої напружені руки, а потім і сам в думці “сів” на крило, від чого аероплан злегка пірнув. Тепер Аріель міг відпочити. Проте з обережності він ще раз “зробив невагомим” своє тіло і, летячи над Шарадом, зв’язався з ним рушником. Тепер вони могли летіти “повітряними зайцями”.

Шарад був у захопленні. Нарешті під ним тверда опора. Правда, металева поверхня нагрілась від сонця так, що пекла тіло, але з цією незручністю можна було миритися. Головне те, що вони летіли на північ, до Бенгалії, тримаючи курс уздовж берегів Бенгальської затоки. Чудово. Вони можуть далеко полетіти, не витрачаючи сил. Мабуть, це поштово-пасажирський аероплан лінії Мадрас-Калькутта.

Аріеля непокоїло одне: що робитимуть пасажири, якщо помітять його і Шарада? І він був насторожі.

Минуло, мабуть, не більше як півгодини, коли над краєм правого крила, біля кабіни, з’явилася голова в пілотському шоломі й окулярах. Аріель з хвилюванням стежив за головою в шоломі. Чи не з’явиться рука з револьвером? Але незабаром голова зникла під крилом і не з’являлась. Може, люди радились. Льотчик, напевне, звернув увагу на поштовх і збільшення ваги аероплана.

На обрії з’явився маяк, круглий купол обсерваторії. Щось дуже знайоме... І раптом Аріель скрикнув: він пізнав Мадрас,

Аріель не мав ніякого життєвого досвіду, ніяких практичних знань. Як жорстоко він помилився! Аероплан летів не на північ, а на південь -у Мадрас. Ну, звичайно! Адже океан ліворуч. І як це він не додумався!

Аріель схопив Шарада, який нічого не тямив, і кинувся вниз. На щастя, під ними були густі зарості бамбука та очерету.

Оглушені ревом мотора, вони деякий час не чули один одного.

І лише тоді, коли шум у вухах стих, Аріель пояснив Шараду, чому вони так раптово залишили аероплан.

– Тепер ми зробимо розумніше. Дочекаємося туману або присмерку і непомітно опустимось на аероплан, що летітиме на північ. Удруге я вже не помилюсь.

Хотілося їсти, але ж в Дандараті вони так звикли голодувати! Шарад пожував молоді паростки очерету. Боячись потрапити до рук ворогів, вони не виходили з свого сховища.

Надвечір небо заволокло хмарами. Вночі пройшов дощ, а на ранок піднявся густий туман. І раптом в тумані почулося гудіння моторів. Аріель і Шарад, міцно зв’язавшись рушником, піднялись у повітря. Сідати на крило в тумані було важко і небезпечно. Аероплан мало не збив їх, і тоді Аріель метнувся вбік, пролетів уперед. Довелось, напружуючи сили, наздоганяти його.

Це, нарешті, вдалося. Тепер Аріель обережно опустився на крило, і воно дало ледве помітний крен.

Вони летіли майже весь день, страждаючи від спеки, спраги і голоду, але з кожною годиною, з кожною хвилиною вони відлітали все далі од ненависного Дандарата і страшного Пірса.

Надвечір знялась гроза. Літак немилосердно кидало. Він пірнав у повітряних ямах, підіймався на гребені повітряних хвиль.

Під час одного сильного пориву Аріеля й Шарада скинуло з крила. Наздогнати аероплан в Аріеля невистачило сил, і вони почали спускатися на землю.

– Цього разу нам пощастило відлетіти далеко, Шарад, – сказав Аріель.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. ВІШНУ І ПАРІЇ

Ще в повітрі вони побачили руїни довгої будівлі без даху. Аріель і Шарад приземлились на купу щебеню в одній з кімнат цієї будівлі, сполохавши цілу хмару кажанів, що тулилися по кутках. Кажани довго літали, поки, нарешті, не заспокоїлись. Втікачі знайшли місцинку, захищену від дощу і вітру, обнялись і заснули.

На світанку Аріель піднявся перший, намагаючись не розбудити Шарада. Він виліз через пролом у стіні ї глянув навколо.

Сонце ще не сходило. Клапті легкого туману повзли над землею, як нічні привиди, налякані першим подихом ранку. Рослини були вкриті великими краплями роси. Руїни незграбної будівлі надавали місцевості похмурого вигляду. Потворне дерево ашат простягло своє товсте чіпке коріння крізь зяючі тріщини в стіні. Серед квітучих чагарників де-не-де височіли уламки цієї стіни. Два напівзруйнованих стовпи вказували на місце колишніх воріт. Від них до берега річки йшла алея з дерев шишу. Під тінню вікових деодарів виднілись пагорки, схожі на могили. В тумані виблискував ставок з розмитими берегами. Вода з нього витікала струмками, а його дно було ложем для коріння коріандру. Запах його квітів сповнював увесь сад. За межею саду починалось невелике кукурудзяне поле, край нього стояла халупа, вкрита соломою. Глиняні стіни потемніли від злив.

Світанок обарвив туман. Защебетали пташки, ожили воронячі гнізда. Перший промінь сонця засвітив діамантом росинку на листку. Аріель задивився на блискотливу точку. Але вона раптом зникла. Жадібне сонце випило її. Аріелю стало сумно. Краса і радість минають так швидко... Сівши на камінь, він задумався.

День тільки пробуджувався, і його звуки та шелест заважали зосередитись.

З халупи за кукурудзяним полем вийшов старик у самому дхоті і, наспівуючи, почав свою щоденну ранкову роботу – він обмазував свою хату свіжою глиною.

Незабаром з халупи вийшла дівчина-підліток у сизому сарі, яке колись було голубим. Чорне волосся дівчини було заплетене в коси. В руках вона несла мідний таз і казанок. Посуд і зап’ястя на руках і ногах дзвеніли при кожному її кроці.

І дівчина боязко позирала в бік руїн. Це почало непокоїти Аріеля. Чи не бачили бува ці люди, як він опускався з Шарадом?

Дівчина підійшла до струмка і почала чистити посуд піском.

– Іди до мене, любий, – почув Аріель лагідний голос і здригнувся. Обернувшись, він побачив крізь серпанок поріділого туману юнака, що стояв по пояс у воді біля протилежного берега ставу; на березі – величезного буйвола з лагідними, покірними очима. Ніби відповідаючи на поклик юнака, буйвол голосно зітхнув і повільно ввійшов у став, здіймаючи широкими грудьми легку хвилю. І юнак почав старанно мити буйвола, а той пирхав від задоволення і повільно хитав головою.

Чи не цей юнак змушував і старика і дівчину позирати в бік руїн? Юнак і дівчина справді перезирались одне з одним, але не обмінялися жодним словом.

Вимивши буйвола, юнак вивів його з ставу, кинув погляд на дівчину і, поляскуючи по лиснючій шкірі буйвола, пішов по зарослій травою доріжці. Дівчина проводжала їх поглядом, аж поки вони не зникли за гаєм.

– Дада! Аріель-дада! Де ти? – почувся голос Шарада. Прокинувшись і не знайшовши біля себе Аріеля, він занепокоївся і вибіг у двір. – Ах, ось де ти, дада! Я хочу їсти, дада! Дуже!

Аріель помітив, як дівчина-підліток, побачивши Шарада, упустила з рук казанок і, кинувши посуд, побігла до халупи Краї її сарі розвівались, оголюючи міцні засмаглі ноги, бились по плечах і спині, а зап’ястя дзвінко бриньчали. Старик поглянув на дівчину, потім і він, обтрушуючи глину з рук, поквапливо зник у халупі.

– Ось що ти наробив, Шарад, – сказав Аріель, підводячись із-за куща. – Нас помітили.

– Пробач, дада, але я так перелякався, коли не побачив тебе біля себе.

– Що нам тепер робити? Тікати? Летіти?

– Як ти хочеш, – покірно відповідав Шарад. – Але мені дуже, дуже хочеться їсти. Ще ніколи так не хотілось, навіть ноги тремтять. Ми ж учора цілий день не їли і цілу минулу ніч. Може, вони дадуть жменьку рису?

“Навряд щоб у цьому глухому місці могли бути спільники Пірса. І, зрештою, завжди можна полетіти. Шарад має рацію. Треба попросити їжі у цих селян”, – думав Аріель. Він сам відчував голод і слабість. При такій слабості, мабуть, не полетиш.

Поки він розмірковував, двері халупи відчинились, і на порозі з’явився старик. У руках він тримав дерев’яне блюдо з двома мисками, а ліктем притискав циновку. З-за його спини визирала дівчина в новому червоному сарі, з вінком у руках. Урочисто йшли вони краєм кукурудзяного поля, прямуючи до руїн, старик – попереду, дівчина вслід за ним.

Аріель і Шарад, тримаючись за руки, мовчки очікували, що буде далі.

Не доходячи кроків сімдесяти, старик зупинився. Дівчина взяла з-під його ліктя циновку і розіслала її на землі, старик поставив на неї блюдо. Потім вони обоє вклонились Аріелю до землі.

– Привіт тобі, невідомий посланцю неба. Дозволь моїй онучці доторкнутися головою до твоїх ніг. Благослови нас. Хто вите людей, того не осквернить близькість зневажених. А якщо ми недостойні твого благословення, то подаруй нам радість і прийми від нас їжу, яку ми приносимо тобі від щирого серця!

Аріель не відразу зрозумів, чому старик віддає йому таку шану. А Шарад, не відриваючи жадібного погляду від блюда, штовхав Аріеля в бік і шепотів:

– Ходімо, дада! Я бачу смажений рис і молоко!..

Аріель пішов до старика. Старик і внучка, задкуючи, віддалялись.

– Дякую вам, добрі люди, – відповів Аріель, дійшовши до блюда, що стояло на землі. – Чому ви відходите од нас? Ми з задоволенням поснідаємо з вами. Шарад, підніми блюдо й циновку. Неси до хати! – І додав тихше: – Але не здумай їсти, поки я не дозволю.

Старик і його внучка зупинилися, не перестаючи кланятись. Коли Аріель і Шарад підійшли, дівчина, почервонівши, тремтячими руками простягла Аріелю вінок і щось збентежено пробурмотіла.

Аріель вклонився, взяв з її рук вінок і надів собі на шию.

Коли дійшли до халупи, старик з сяючим обличчям обійшов своє житло і ввів гостей на невелику веранду. Хатня стіна, що прилягала до веранди, була закопчена полум’ям світильників.

Дівчина розіслала циновку. Шарад поставив блюдо на підлогу, і всі розсілися навколо.

– Принеси цукрової патоки, лучі і ще рису, Лоліта, – сказав старик. Але дівчина, мов зачарована, дивилася на Аріеля, а він дивився в її темнокарі, підведені сажею очі. – Лоліта! – повторив старик. Вона здригнулась і кинулась виконувати наказ. – Прошу прийняти їжу з рук недостойного раба!

Шарад не чекав, щоб його ще раз просили. Аріель також з апетитом почав їсти.

– Шкода, що рис не можна підкислити, немає соку нестиглого манго, – говорив далі старик. – На моїй ділянці ростуть мангові дерева, – і він указав рукою, – але мені вже важко діставати плоди.

Аріель поглянув, куди показував старик.

– Скажи мені, бабу, як твоє ім’я? – спитав він старика.

– Нізмат, – відповів старик, схвильований тим, що гість назвав його батьком.

– Поблизу немає людей? – спитав Аріель.

– Лише за гаєм живе юнак Ішвар з своєю сліпою матір’ю.

“Мабуть, це його я й бачив, – подумав Аріель. – його нічого боятися. Він добрий. Як лагідно поводився він з своїм буйволом...”

Аріель прикинув відстань до дерев і промовив:

– То я зараз принесу кілька плодів.

І, навіть не зводячись на ноги, він, як сидів, піднявся в повітря і, коли вже був вище хати, понісся до дерев.

Незвичайне почуття легкості оволоділо ним.

Уперше летів він під відкритим небом без вантажу. Його раптом сповнив такий захват, що він готовий був співати, перекидатися в повітрі. Пролітаючи над старим джамболяновим деревом, він ніби пірнув у повітрі, на льоту зірвав кілька листків і кинув їх, втішаючись цією грою. Підлетів до мангового дерева, зробив коло над великим важким листям, спустився нижче і, вертикально повисши в повітрі, почав зривати оранжовожовті, завбільшки з гусяче яйце плоди, ніби він стояв на землі і знімав їх з гілля. Взявши кілька плодів, він “ластівкою” повернувся на веранду, сполохавши голубів на покрівлі і павича біля веранди.

Нізмат лежав розпростертий на циновці. Лоліта сиділа на підлозі біля розкиданих мисок, коржиків і дерев’яних блюд, які вона, мабуть, упустила з рук. Тільки Шарад – обличчя в нього розчервонілось, очі блищали – сміявся ї ляскав себе по колінах. Який переляк зчинив його друг! Сам Аріель був збентежений, бачачи розгубленість дівчини і здивування старика.

– Вибачте, я, здається, налякав вас, – сказав він.

– Світло моє, втіхо очей моїх! Світло – насолода серця! Вся твоя радість у мені! О володарю всіх небес! Ти зробив мене учасником своєї слави! О Вішну, який втілювався в Раму і Крішну! Чи не твоє десяте втілення удостоїлись бачити очі мої, що не бачили радості життя? – І Нізмат, стоячи навколішки, простяг до Аріеля руки.

– Я... Ні, ні, Нізмат-бабу, я не Вішну! Я проста смертна людина, така ж, як і ти. Я вмію лише літати. Мене зробили таким не з моєї волі. Ти ж знаєш, що люди літають на аеропланах, і ти не вважаєш їх за богів. Літають і мухи, і бабки, і птахи...

Проте Аріель бачив – старик не вірить йому, не вірить тому, що не хоче відмовитись од своєї радості бачити божество. Може, й не варто позбавляти старика цієї радості.

– Ну, добре! Вважай мене ким хочеш, але стався до мене як до простої людини. Я наказую тобі це! Сідай поряд і їж зі мною. Нехай їсть і Лоліта. І розкажи мені, як ти живеш.

– Хай буде воля твоя! – відповів старик. – Сідай, Лоліта, – наказав він онучці. – Їж, і хай розвеселиться серце твоє!

І Нізмат почав розповідати про себе.

Він належав до останніх із паріїв. Двері храмів були закриті для нього. Він не мав права брати воду з громадських криниць. Повинен був сходити з дороги, хоч би в грязюку й багно, за багато кроків при зустрічі з людьми вищої касти або вищого ступеню своєї касти, щоб не осквернити їх своїм диханням, навіть поглядом. Він усе життя голодував з своєю сім’єю, його старший син, радість очей його і втіха старості, захворів, коли йому минуло двадцять років. Дружина покликала знахаря, і чаклун цілу ніч пропалював хворого розпеченим залізом і читав заклинання. Але злий дух, що вселився в сина, був сильніший, і до ранку син помер. Така воля бога. Від холери, пропасниць, голоду вмерла дружина, другий син, його жінка й діти. Залишилась одна внучка – Лоліта. Помер і її чоловік.

– Лоліта вдова? – з подивом спитав Аріель. – Скільки ж їй років?

– Скоро буде п’ятнадцять. Вона вдовує вже три роки.

– Але чому ж Лоліта не носить біловдовиного вбрання? Чому в неї не пострижене волосся? Чому на ній скляні зап’ястя? Чому родичі чоловіка не розбили їх? – спитав Шарад, який краще за Аріеля знав звичаї країни.

– Ми занадто бідні, щоб дотримуватись усіх обрядів і звичаїв, та й у покійного чоловіка Лоліти не було родичів, – відповів Нізмат. – Сусід Ішвар любить Лоліту, – від цих слів дівчина опустила очі й зашарілася, – хоче одружитися з нею. Але його мати не погоджується, щоб її син оженився на вдові, як це тепер іноді роблять люди, які забувають старі звичаї. Сліпа пам’ятає ще той час, коли вдів живими спалювали разом з трупами померлих чоловіків. її саму повинні були спалити, та сагиби не дозволили. Але стара твердо дотримується старих звичаїв: вдови не повинні вдруге виходити заміж. Ось чому в нашій країні так багато вдів, – зітхнув Нізмат. – І рід мій угасне.

Аріель задумався. Про все це не доводилося чути в Дандараті. Аріелю хотілося запитати, чи любить Лоліта Ішвара, але він стримався. Чи то боявся ще більше збентежити Лоліту, а чи почути з її уст ствердну відповідь?..

Щоб перевести розмову на іншу тему, він запитав:

– А що це за руїни?

– Колись тут була фабрика індиго, – відповів Нізмат. – Її хазяїн, сагиб, людина жорстока, умів перетворювати на синє індиго кров своїх робітників. Він обдарував місцевого раджу Раджкумара, і раджа відібрав у нас, селян, землю і передав сагибові. Селяни, позбавлені землі, щоб не померти з голоду, змушені були працювати на фабриці, незважаючи на кастову різницю. Я також працював на ній. Кілька мусульман, селян з сусіднього села, в яких відібрали землю, вимагали повернення своїх полів, засіяних індиго. Фабрикант-сагиб брав на роботу не лише чоловіків, але й жінок, і стариків, і дітей від семи років. Робітники вмирали. Помер і сам сагиб. Одні кажуть – від пропасниці, інші – від укусу змії, ходили й такі чутки, нібито його задушив один мусульманин. З населення трьох сіл залишились у живих лише я з онучкою та сліпа Тара з сином Ішваром. Робітники розійшлися хто куди. Фабрика розвалилась. Тепер кущі й квіти все більше покривають руїни. Мати-природа заліковує рани, завдані землі. Коли сагиб помер, – говорив далі Нізмат, – раджа оголосив, що повертає нам землю в аренду. Треба ж йому мати хоч якийсь прибуток: землі стало багато, а селян – усього дві родини. Але Тара і я могли взяти лише маленькі клаптики, хоч аренда була й невелика... Якби об’єднати наші господарства, зажити однією сім’єю...

Він замовк. Мовчав і Аріель. Шарад доїдав останній коржик. Лоліта з-під опущених вій дивилася на Аріеля. Він відчував її погляд, і це хвилювало його.