Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. ЗГОДЕН

Аріеля відвели в кімнату, розташовану поряд з спальнею раджі. Раджа хотів, щоб Сіддха був якнайближче до нього.

До літаючої істоти приставили дванадцять слуг, так наче він був принцем крові. А втім, слуги разом з тим і стерегли полоненого.

З низькими поклонами вони запропонували панові Сіддсі прийняти ванну з пахучими есенціями, одягли його в дороге вбрання, принесли щедрий і смачний обід.

Серед фруктів були рідкісні плоди, в тому числі бірманські мангустани, яких Аріель ніколи не бачив і не знав, як їх їсти. Зніяковілий, він душив і щипав плоди, пробував кусати.

Величний, як брамін, поважний сивий індус, що прислуговував йому за столом, сказав, ховаючи в устах посмішку:

– Розріж їх ножем, пане, і покуштуй те, що міститься всередині.

“Як для бога, то він не так уже й багато знає”, – подумав старик.

Після обіду Аріель із задоволенням ліг на тахті. Смаглявий хлопчик, схилившись над ним, обвівав його віялом. Повз високе, заґратоване вікно пролітали ластівки, і Аріель заздрив їм.

Тут краще, ніж у Дандараті, і все ж він неспокійний. Він уже міг скласти собі уявлення про раджу, який з такою легкістю переходить від ласки до жорстокості. Зараз Аріелю добре, але що чекає його завтра?.. З яким задоволенням він обміняв би цю позолочену клітку на скромну хатину Нізмата! А що думають про нього старик, Лоліта й Шарад? Він зник так раптово... Невже він приречений переходити з однієї клітки в іншу все життя? Чому він не такий вільний, як ластівки? Коли б не ці залізні грати, Аріель полетів би разом з ними в блакитний простір неба.

На протязі дня раджа кілька разів зазирав у кімнату Аріеля, ласкаво питав, чи добре йому, чи задоволений він харчами й слугами.

Раджі не терпілось погратися з новою іграшкою, але Шьяма переконала його не турбувати Сіддху – нехай сьогодні відпочине. А раджа, незважаючи на свій східний деспотизм, багато чим поступався своїй коханій раджині, яка вважалась однією з найкращих і найрозумніших жінок Індії і була йому корисною помічницею в його справах з сагибами. Того, чого не міг добитися від сагибів він, Шьяма легко добивалася кількома влучно сказаними словами й чарівною посмішкою.

І вночі, не раз прокидаючись від легкого шарудіння, Аріель бачив біля себе раджу в халаті й туфлях із загнутими догори носками.

Вранці двері відчинились, увійшов раджа в тому ж халаті, з пачкою газет у руках і, сівши біля Аріеля, сказав:

– Ось ми дещо й узнали про тебе, Сіддха! Я не люблю читати газет, але мій секретар показав мені замітку про літаючу людину. Це, звичайно, ти. І, звичайно, не вчора на дорозі біля мого палацу виник ти в цьому світі... Послухай, Сіддха, чи хто б ти не був, – лагідно і ніжно, мов голуб, воркував раджа. – Довірся мені, і ти не прогадаєш... Ходімо, я покажу тобі дещо. Але я вже попереджав тебе. Не ображайся: поки ми не домовились і не стали друзями, я триматиму тебе на ланцюжку. Мої ковалі і ювеліри працювали цілу ніч і зробили золотий ланцюг. Але він важкуватий і водночас недосить міцний. Довелося зробити залізний з золотим обручем-поясом. Пареш! – гукнув раджа.

Подзвонюючи ланцюгом, увійшов слуга, надів на Аріеля, оперезавши талію, золотий обруч, замкнув його і передав раджі ключ і кінець ланцюга.

– Ходімо! – повторив раджа, міцно тримаючи в руках ланцюг.

Він повів Аріеля нескінченною анфіладою залів, оздоблених золотом, мармуром, слоновою кісткою, майолікою. Скрізь мозаїка, ліплення, інкрустації, вази, статуї, квіти...

Стіни одного залу були поспіль вкриті янтарем, іншого – гірським кришталем, третього – пластинами з слонової кістки. Над дверима висіли величезні слонові ікла в золотій оправі, оздоблені найдрібнішою різьбою.

З “слонового залу” сходи вели вниз.

Вони спускалися довго, аж поки не прийшли в підземелля. Раджа взяв світильник і пішов коридором, освітлюючи шлях. Ще одні сходи, в ще глибше підземелля, і, нарешті, вони зупинилися перед чавунними дверима з литими барельєфами, що зображали фантастичних змій і драконів.

– Ми зараз під озером, яке ти бачив, – сказав раджа і відчинив важкі двері. – Йди.

“Чи не хоче бува раджа посадити мене в підземелля?” – подумав Аріель, входячи в темне приміщення.

Раптом щось клацнуло, і спалахнуло сліпуче світло.

Уздовж стін, під низьким кам’яним склепінням, стояли шкатулки з обкутими міддю кришками. Ці кришки раптом підстрибнули, і перед враженим поглядом Аріеля несподівано постало видовище, яке рідко доводиться бачити людині. Одні шкатулки, неначе кров’ю, були наповнені вщерть крупними рубінами, другі – смарагдами кольору морської води, в третіх райдугою виблискували алмази та діаманти... Тут були скриньки з топазами, хризолітами, перлами, бірюзою, агатами, сапфірами, гранатами, хризопразами, аквамаринами, турмалінами... Червоні, блакитні, чорні, зелені, жовті, блискучі і матові камені...

Далі стояли невеликі скрині із злитками золота, золотим піском, сріблом, платиною.

Здавалося неймовірним, що стільки скарбів зібрано в одному палаці, у однієї людини.

– Ти розумієш, Сіддха, що означає це красиве каміння і золото? Це влада над людьми. Один камінець У руку – і перший-ліпший чиновник-сагиб зробить усе, що я забажаю... Я вже давав їм немало таких камінців. Камінець трохи більший – і віце-король Індії зробить усе, що я захочу, камінець ще більший – і сам король Великобританії надсилає мені з люб’язними листами грамоту на титул сера. Я покажу їх тобі. Так ось, Сіддха, хто б ти не був, яке б не було твоє минуле, я зможу залишити тебе, якщо ти сам побажаєш. І ти матимеш у мене те, чого ніде не знайдеш. Подумай. Можеш зараз не давати відповіді. Я прийду до тебе після сніданку.

Вони повернулись у палац.

Аріель залишився сам. Він найбільше боявся знову потрапити в руки Пірса. І ніхто, крім раджі, не зможе захистити Аріеля, якщо Пірс розшукає його. В цьому Аріель не сумнівався. Поки що раджа прихильно ставиться до нього. Чому б і не віддатися в його руки? Лоліта близько, з нею він зуміє побачитись. “Коли ж раджа змінить милість на гнів... – Аріель посміхнувся і підлетів до стелі. – Невже не пощастить полетіти від нього?”

І коли раджа з’явився після сніданку, Аріель правдиво розповів усе, що знав про себе і про школу Дандарата.

Раджа дуже зацікавився його розповіддю і особливо школою.

– А чи немає там ще якихось чудесних юнаків, подібних до тебе? – спитав він.

– Є такі, тіло яких може світитися або видихати аромат, є відгадувачі думок, провісники майбутнього...

– Треба буде неодмінно сказати Мохіті про це. Але ти, юначе, все ж таки чудо з чудес. Отож чи згоден ти залишитися в мене з доброї волі? Якщо згоден, то я зніму грати з вікна і кину в ставок цей ланцюг.

“А коли не буду згоден, ти кинеш у ставок мене”, – подумав Аріель і відповів:

– Згоден. Але як звуть тебе і хто ти?

Раджа розсміявся.

– Ти справді з неба впав. Я раджа Раджкумар. Дозволяю тобі просто називати мене Раджкумаром. Ти все ж таки незвичайна людина, хоч і людина. Я дуже радий, Аріель. Віднині ти користуватимешся цілковитою свободою в межах моїх палаців і парків. Але не далі! Даєш слово?

Аріель подумав про Лоліту, – про неї він не говорив раджі, – хотів попросити дозволу літати в околицях, але вирішив, що з таким проханням звертатися ще рано, і відповів:

– Даю слово.

Раджа був надзвичайно задоволений. Без ланцюга з літаючою людиною можна придумати значно більше забав. Це було головне.

Того ж дня грати з вікна зняли, а ланцюг закинули в озеро.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ. НОВА ІГРАШКА

Можна було подумати, що раджа, охочий до забав, схибнувся на Сіддсі – Аріелі. Він занедбав не тільки справи, але й усі свої улюблені розваги – бої гладіаторів, полювання. З ранку до вечора він проводив час з Аріелем, змушуючи його проробляти різні штуки або придумуючи нові. Аріель покірно і навіть охоче скорявся раджі.

Зібравши в найбільший і найвищий зал усіх своїх домочадців, раджа, розсівшись на подушках, командував:

– Піднімись до стелі, Аріель! Літай колами! Навстоячки! Навлежачки! Швидше! Ще швидше! Перекинься! До мене, Аріель! Візьми мавпу і літай з нею!

Аріель підхоплював мавпу і підіймався. Мавпа несамовито верещала з переляку і рвалася з рук. Глядачі реготали до сліз, і раджа найбільше за всіх. Одного разу мавпа, подряпавши Аріеля, вирвалася з його рук і впала, на щастя, в подушки, та все ж забилася і довго верещала.

Аріель піднімався і з ручними голубами, і з папугами, випускав їх під стелею і ганявся за ними, перекидаючись, як турман.

Доводилося літати і з хлопчиками та дівчатками. Хлопчикам це подобалося, дівчатка верещали не менше, ніж мавпа. Літав він і з блюдами, заставленими ласощами або наповненими квітами, квіти він розкидав глядачам і спритно ловив на льоту.

Коли фантазія раджі на винайдення домашніх розваг вичерпалась, перейшли в парк. Раджі особливо подобався такий номер: Аріель повинен був плавно піднятися з землі на саму верхівку купола палацової вежі, звідти стрімко падати вниз головою в озеро, перед самою водою випростовуватись, ставати на поверхню води і, ступаючи, ніби він іде по воді, повертатися до раджі.

Аріелю самому подобалась ця забава. Він піднімався вздовж стіни, розглядаючи візерунки, ліплення, тріщини, ластівчині гнізда. Мелькали поверх за поверхом, колони, галереї, балкони... Він посміхався до людей, які виглядали з вікон. Одного разу зловив на льоту троянду, кинуту з вікна самою Шьямою. Він кивнув їй головою і вже не випускав квітки.

Так піднімався він усе вище й вище.

І ось він стоїть на верхівці яйцевидного купола, під сонцем, підставляючи груди вітру. Над ним – синє небо, навкруги – безмежний простір. Із свистом проносяться ластівки. Внизу виблискують дзеркала озер і ставків, зеленіють купи дерев і розкішні парки. У ці хвилини йому хотілося співати. Ось так і полетів би геть! Куди?.. До хатини Лоліти! Але не можна... Не зараз... Унизу раджа, маленький, як комашка, вже дивиться, задерши голову, чекаючи стрибка. Час стрибати.

І – дивна річ! – з землі він підіймався спокійно і радісно, але перед стрибком з великої висоти відчував страх, груди стискало. Так, можливо, почуває себе парашутист, побоюється, що раптом парашут відмовить і не розкриється. А що як несподівано відмовить і ця незвичайна здатність літати?

Поборовши інстинкт самозбереження, Аріель кинувся сторч головою і, пролетівши трохи, затримав політ, йому вдалося це. Значить, усе гаразд! І падав уже спокійно.

– Озолотити таку людину мало! – вигукував раджа в захопленні. І вже придумував нову розвагу.

Треба повести Аріеля в мавпятник – так називались руїни старого палацу, де поселилися мавпи. Вони так звикли до людей, що вихоплювали в них їжу, але все ж самі до рук не йшли. Аріель міг би ловити молодих мавп. Скільки буде метушні й сміху!

Або піти з Аріелем полювати на тигрів. Раджа уявляє себе верхи на слоні, тигр кидається на шию слона, і в цей час Аріель згори налітає на тигра і встромляє йому в потилицю ніж...

Можна заставити Аріеля ловити в лісах птахів... Пролітати крізь квіткові обручі... Підніматися вночі з ліхтарем високо-високо в небо і кидати звідти квіти... А чому б і самому не політати з допомогою Аріеля?

Раджа мружиться від задоволення, уявляючи нескінченний ланцюг нових захоплюючих розваг, на які можна запрошувати поважних сагибів та вельможних сусідів. Самі боги служать чудовому раджі Раджкумару!..

Не лише раджа, але й усі мешканці замка захоплювались Аріелем – Сіддхою. його ім’я не сходило з уст. “Чули, що витворяв Сіддха вчора? А як він ходив по стелі вниз головою!.. А як він уночі над великим озером запалював у повітрі вогні!..” Розповіді йшли одна за одною. Всі дивувалися, багато хто заздрив, дехто й співчував: “А все ж він у клітці, хоч і позолоченій. Я б на його місці, – шепотів у вухо співрозмовник другові, – захопив би мішок з діамантами, скільки підняти можна, та й полетів би!”

Чутки про літаючу людину раджі Раджкумара поповзли по околицях. Вони дійшли до Нізмата і його онучки, дійшли кінець кінцем і до адвоката Доталлера.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. МОХІТА ЗБИРАЄ МАТЕРІАЛ

Серед численних мешканців палаців раджі лише одна людина дивилась на Аріеля похмуро і з затаєною злобою. Це був Мохіта.

Перші дні він радів незвичайному успіху своєї знахідки. Але дуже скоро став помічати, що увага раджі цілком захоплена Аріелем. Сіддха-Аріель відтіснив усіх. Невдячний раджа забув про Мохіту, так ніби Аріель і справді спустився в палац раджі з неба. Аріель ставав новим фаворитом. Раджа засипав його цінними подарунками, з якими Аріель не знав, що робити. Мохіта був забутий і зеленів од заздрощів. Спочатку він сподівався, що непостійному, примхливому раджі Аріель скоро набридне, як набридали йому всі інші новинки. Але хист Аріеля приховував у собі невичерпні можливості нового. Одна вигадка змінювалась іншою, одна забава – наступною, ще цікавішою. Раджа розсилав запрошення своїм сусідам, набобам, раджам, великим англійським чиновникам, просячи їх, одначе, не повідомляти журналістів про бачене.

Усе це мучило зажерливого й заздрісного Мохіту, І він вирішив: тим чи іншим шляхом, але з Сіддхою-Аріелем треба покінчити.

Спочатку він хотів таємно вбити його, але це було рисковано. Треба було придумати хитріший план.

Незабаром обставини допомогли йому.

Шьяма, як і всі, цікавилась Аріелем. Хоч це була й легковажна жінка, але добра; вона жаліла його, краще за інших розуміючи, як мусить почувати себе цей рідкісний “птах” у золотих палатах Раджкумара. Шьяма виявляла Аріелю всіляку увагу, дбала про нього, вимагала від чоловіка, щоб він давав юнакові відпочинок, розмовляла з ним у своїй кімнаті в ті години, коли якісь зовсім невідкладні справи відривали раджу од забав з своїм новим улюбленцем. Вона розпитувала Аріеля про його життя, уважно читала газетні замітки, в яких сповіщалося щось нове про літаючу людину, наводила довідки. Так визріла в неї думка, узнавши минуле Аріеля, розшукати його сім’ю і повернути юнака рідним.

Кімната Аріеля містилася на тому ж поверсі, але, щоб потрапити з кімнати Аріеля у вітальню Шьями, треба було сходами спуститися на нижній поверх і потім знову піднятися на третій. Аріель обирав для себе коротший шлях. Коли Шьяма виходила на балкон і кликала його, він з’являвся на своєму балконі і перелітав до балкона раджини. Шьяма не вважала за потрібне приховувати ці побачення. Вона була переконана, що “дружина Цезаря стоїть над підозрами”.

Ці повітряні візити незабаром помітив Мохіта, в обов’язки якого входило й шпигунство за всіма в палаці.

У голові Мохіти визрів план. Мохіта в глибині душі ненавидів Шьяму, і вона відповідала йому тим же. У кожного з них були для цього серйозні підстави. Мохіта не злюбив раджину за те, що вона мала вплив на раджу, якого він хотів би цілком прибрати до своїх рук, всіляко потураючи найнижчим інстинктам і смакам деспота. Шьяма не злюбила Мохіту, бачачи в ньому злу, дріб’язкову, продажну людину.

Між Шьямою і Мохітою точилася давня глуха боротьба, що іноді переходила у відкриті сутички.

І ось для Мохіти трапилася нагода вбити одразу двох зайців: позбутися і нового фаворита раджі, і Шьями. Тоді вплив Мохіти на раджу зріс би безмежно. План здавався тим більш здійсненним, що вкрай самолюбивий і нестриманий раджа, як це Мохіта добре знав, був надзвичайно ревнивий. На цьому грунті одного разу в Парижі мало не виник великий скандал; в Індії з цієї ж причини один поважний сагиб поплатився головою, а раджа змушений був витратити багато крупних “камінців”, щоб зам’яти цю справу.

Збудити ревнощі раджі, зіграти на цьому давньому, випробуваному засобі... Проте Мохіта був хитрий і обережний. Одних ревнощів може виявитися замало, раджа занадто дорожить Аріелем. А якщо він почне перевіряти, роздумувати – все зірветься. Хитра Шьяма зуміє виправдатись. І хто такий Аріель? Це не принц крові, не поважний сагиб, щоб ревнувати до нього.

Тут треба діяти спритно і насамперед якось опорочити в очах раджі Аріеля, викликати невдоволення, підозру ще з якогось іншого приводу. Коли пощастить підбурити владаря проти нового фаворита, тоді “всяка провина буде винувата”. І Мохіта не лише сам стежив за кожним кроком Аріеля, але наказав це робити й своїм помічникам. Шпигунство в нього було налагоджено зразково.

Незабаром Мохіта зібрав матеріал, який цілком задовольняв його. Він помітив, і його помічники доповідали йому про те ж: Аріель у вільні хвилини дуже охоче відвідує слуг-паріїв – ці люди нагадували йому про Нізмата, Лоліту, Шарада. Між слугами раджі й Аріелем встановлювалися все дружніші взаємини. Аріель любив дітей і відвідував їх, не роблячи винятку навіть для найнижчих каст – підмітальників, облуплювачів шкіри, прибиральників слонових стійл. Він розважав дітей польотами, носив їм фрукти, солодощі з столу раджі.

Особливо здружився він з однією хворою дитиною, схожою на Шарада, – онуком старого садівника.

Хлопчик вивихнув ногу і не міг ходити. І Аріель часто брав його на руки, підіймався з ним у повітря невисоко над квітковими клумбами і розгойдував, немов на гойдалці. Це сповнювало хлопчика захватом. Обнімаючи худими рученятами шию Аріеля, хлопчик заливався радісним сміхом.

Слуги раджі, спостерігаючи цю сцену, посміхались і непомітно витирали сльози. їх любов і повага до Аріеля ще більш зросли, коли старий садівник показав їм смарагд і сказав:

– Це дав мені Аріель для того, щоб я продав і на виручені гроші запросив доброго лікаря з міста. Бо наш костоправ лише вимучив онука: ніяк не може вилікувати.

– Звідки в Аріеля смарагд? – дивувалися слуги.

– Подарунок раджі, – відповідав садівник. Смарагд переходив з рук у руки, виблискуючи на темних долонях.

– За цей камінець можна не тільки лікаря запросити, але й весілля справити, – говорив дехто.

– Так, людина він чи бог – ми не знаємо, тільки й боги нас не жаліють так, як Аріель!

І коли ця незвичайна істота вилітала з вікна своєї кімнати і спускалась до них, слуги з простодушністю дітей починали розповідати Аріелю про свої нестатки та злигодні. Подарунки раджі завжди переходили від Аріеля в руки слуг.

“Чудово! – думав Мохіта. – Аріель розкидає направо і наліво подарунки самого раджі, і кому ж? Собакам-паріям! Це не може сподобатися владиці... Треба буде сказати, що в мене зник перстень... Так, натяк... Аріель на будь-який поверх у будь-яку кімнату заглянути може і влетіти, коли нікого немає... Слуги скаржаться йому. Вони бачать у ньому захисника. Він утішає їх, горює разом з ними, цим розбещує... Ще невистачало, щоб зараза невдоволення з міст проникла до нас! Сьогодні слуги скаржаться, завтра почнуть вимагати... Раджа не потерпить цього!..”

Але Мохіта ще нічого не говорив раджі. Він збирав відомості.

Незабаром сталося таке.

Раджа приймав якогось поважного іноземця-туриста, що цікавився “екзотикою”.

Раджа показав гостеві бій гладіаторів. Через ці бої між раджою і раджиною виникали сварки: раджина не терпіла цих кривавих розваг, лаяла за них і його і Мохіту, але бої гладіаторів не припинялися, тільки раджа влаштовував їх без раджини.

І цього разу він запросив іноземця на бій, коли раджина поїхала кататися в автомобілі.

Біля раджі був і Аріель, тепер незмінний його супутник, його “номер” раджа хотів показати гостю на десерт, під кінець.

Бій був у самому розпалі. Кров уже лилась. Раджа з роздутими ніздрями і палаючими очима заохочував бійців.

Один з них сильно поранив другого. Той упав. Перший замахнувся своїм залізним знаряддям, щоб завдати останнього удару. Але в цей час Аріель, на очах враженого гостя, перелетів через його голову на арену і відсмикнув руку бійця. Поранений скористався цим і рачки втік з арени.

Обличчя раджі потемніло від гніву. Аріель самовільно втрутився і перервав бій на самому цікавому місці! Зірвав і свій “номер” цим несподіваним польотом. Зіпсував усю справу!

Раджа вихопив спис з рук охоронця, маючи намір кинути в Аріеля. Помітивши цей жест, Аріель злетів над ареною.

– Brut! Bete noire! Груба тварюко! – раптом почувся голос раджини.

Усі озирнулися. В метушні ніхто не помітив, як до рингу під’їхав автомобіль. У ньому сиділа раджина. Мо-хіта вже встиг змовитися з шофером.

Раджа кусав собі губи. Коли ж, нарешті, раджина перестане втручатися в його справи? І як вона сміє лаяти його в присутності іноземця, та ще по-французьки – мовою, зрозумілою європейському гостю?

– Не втручайся не в своє діло! – вигукнув раджа і в шаленстві кинув спис у напрямку автомобіля.

Спис з дзвоном пробив переднє скло, осипавши осколками шофера, що ледве встиг відхилитися.

Вельможний гість витирав спітніле обличчя надушеною хусточкою, приховуючи посмішку: йому пощастило спостерігати цікаву картину екзотичних звичаїв!

Мохіта за спиною раджі потирав руки. Перша сварка раджі з Аріелем! І не остання – з раджиною. Хто знає? Може, справа обернеться й так, що це буде їх остання сварка. Мохіта й раніше обережно вливав отруту ненависті до раджини, натякаючи на те, що вона командує владикою, що владика під черевиком у дружини, що з нього вже сміються і що раджа дуже добре зробить, коли якнайшвидше поверне собі свободу і зробить раджиною п’ятнадцятилітню дочку сусіднього раджі, гарну, як повний місяць, і лагідну, як голубка...

Але й після цього Мохіта ще не відкрив своїх карт, чекаючи нової провини Аріеля.

І дочекався...

З першого ж дня, як поселився у раджі, Аріель не переставав сумувати за Шарадом, Лолітою, Нізматом.

Навіть радощі польоту не втішали його. Ночами, коли раджа спав, Аріель підходив до вікна. Облиті місячним сяйвом, дрімали парки. Непорушне листя пальм, квіти лілій і лотосів біля ставу. Аромати паморочили голову. Може, і Лоліта в цей час мріє про нього при місяці, і їх погляди сходяться в синьому небі на сріблястому диску. Аріель легко, неначе пушинка від тихого подуву, підіймався над підлогою, вилітав у вікно. Невимовна радість польоту сповнювала його. Він піднімався вздовж стіни палацу спочатку тихо, потім дедалі швидше. Ось і дах... Промайнули знайомі гніздечка ластівок... Вище й вище!.. І перед ним унизу відкривалися далі країни, чудесної, як сновидіння. Він простягав руки то до місяця, то до синіх просторів неба, всіяних зорями, то до квітучої землі... Внизу біліла стіна навколо володінь раджі. Палаци згори втрачали свою велич і здавалися нагромадженням химерних плодів-дахів різноманітної форми. Далі тяглися ліси, серед них виднілась дорога. Десь у цих лісах стоїть бідна хатина Лоліти. Якщо піднятися ще вище, можна побачити й став, його відокремлює од хатини невелике поле.

– Лоліта! – вигукнув одного разу Аріель на весь голос. Він був так високо, що внизу його не могли почути.

І раптом, забувши про все – і про свою обіцянку раджі, і про те, що за ним можуть стежити, – Аріель кинувся вниз, до лісу, туди, де він залишив своє серце.

Йому легко вдалося знайти хатину. Вона була темна. Лоліта й Нізмат спали в кімнаті, Шарад – на веранді. Кинутися б до врятованого хлопчика, розбудити... Зараз ще не час... Зчиниться переполох у палаці раджі... І знову його почне переслідувати Пірс. Аріель глибоко зітхнув, ніжно поцілував голову сонного Шарада... Озирнувся. Підлетів до мангового дерева, зірвав кілька плодів і поклав їх біля Шарада.

Потім, у думці попрощавшись з близькими, він рушив назад.

“Повернувся! Шкода... – пробурмотів Мохіта, що сидів на плоскому даху малого палацу, де він жив зі своєю родиною. – Але як би там не було, Аріель порушує дане слово і кудись літає ночами. Ну, тепер нібито досить!”