Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. ЧУДО

Це трапилось якось у неділю.

Пастор у напівпорожній церкві говорив проповідь на тему про віру, про чудеса, про втручання господнє в справи людей.

– Бог всемогутній, і якщо він не приходить людям на допомогу, то тільки тому, що вони не з достатньою вірою просять його про це. Бо, істинно говорю вам, сказано в писанні – якщо ви матимете віру таку хоча б, як гірчичне зерно, і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, – вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас..

Як тільки пастор вимовив ці слова, Бен-Аріель, що сидів на першій лаві, несподівано вийшов на середину церкви, міцно стис молитовник, звів очі до неба і вигукнув:

– Вірю, господи, що ти звершиш по вірі моїй! Підніми мене над землею!

І раптом усі побачили, як тіло юнака захиталось і піднялося так, що ступні ніг опинилися над підлогою футів на два. Він то повисав у повітрі, то повільно опускався і дякував богові.

Пастор схопився за пюпітр кафедри, щоб не впасти. Він зблід, нижня щелепа його тремтіла.

У церкві запанувала така тиша, що чути було, як повз вікна пролітають ластівки. Люди ніби закам’яніли. Потім зчинилося щось неймовірне. Стіни будівлі задрижали від істеричних, несамовитих вигуків людей. Присутні посхоплювалися з своїх місць. Одні в паніці з криками кинулися до дверей, біля яких утворилася давка, другі впали перед Беном навколішки, простягали до нього руки, треті били себе в груди і, сміючись і плачучи, вигукували:

– Є бог! Є бог! Є!

От якби Пірс бачив усе це! Недарма він і лондонський центр покладали на літаючу людину такі надії!

Аріель стояв і ніяково посміхався, ніби він ще не усвідомив того, що сталося.

Пастор підняв руку, намагаючись установити порядок, але він сам був приголомшений не менше, ніж інші. Судорожно махнувши рукою, він сповз з кафедри, – ноги не тримали його, – і тут же, вражений чудом, задихаючись, сів на підлогу.

В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.

Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці– грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. “Вийде заміж, уся ця дурість мине”, заспокоював себе пастор.

Обідня ще не скінчилась, а з церковних дверей сунув народ, кричав, розмахуючи руками. Чи не пожежа там? Сусанна пришпорила коника і побачила хлопчика Пареша-Джона, який жив у них в домі “для зміцнення своєї віри в Христа”, що, очевидно, вимагало виконання всієї чорної роботи, можливо, для розвинення християнського духу смирення й покори.

– Ей, Джіпсі! – стримуючи коня, гукнула Сусанна, неначе кликала цуцика.

Сусанна вважала, що “ця мавпочка” недостойна носити ім’я Джона нарівні з сагибами, і називала хлопчика “Джіпсі” (Циган). Вона всіх індусів вважала за циган і, коли батько заперечував, говорила: “Прочитайте “Народознавство” Ратцеля”.

Джон вистрибом наблизився до Сусанни.

– Що там трапилося? – спитала вона, показуючи прутиком на церкву.

– Ох, міс! Там, міс, такі справи, міс, що, міс... Сусанна нетерпляче змахнула прутиком над самісінькою головою Джона.

– Бен... Біной, міс, підстрибнув у повітря, міс, і всі дуже налякалися, – випалив хлопчик.

– Не верзи дурниць!

– Правда, міс! Ось так... – І Джон почав підстрибувати. – Це у нього дуже вправно вийшло. Ніби він стояв на невидимій лазі! – І Джон знову застрибав, намагаючись бути якнайдалі від прута Сусанни.

Спираючись на плече церковного сторожа і похитуючись, із церкви вийшов пастор.

– Батьку! Що трапилося? – спитала вже стривожена Сусанна. Вона любила свого батька, хоч у душі трохи досадувала на слабість йото характеру.

Пастор мовчки попрямував до будинку, вона їхала біля нього, поляскуючи коня прутом по шиї.

– Скажи ж нарешті!

– Потім, дитя моє, – безсило відповів пастор. – Мені треба... трохи опам’ятатися.

– Найкращий спосіб знати, що робиться в церкві, – ходити в церкву, – пробурмотів сторож, недружелюбно глянувши на підрізаний конячий хвіст.

Сусанна ляснула прутом і гукнула:

– Джіпсі, чортеня!

І зіскочила з коня.

Джон, справді схожий на циганчука, вибіг з кухні з ганчіркою в руці.

– Відведи коня в стайню, – наказала дівчина, розправляючи зборки амазонки.

– Ось і ви, тітонько Флоренсо! Нарешті вже я дізнаюся, в чому річ. Ви плачете, тітусю? Що з вами?

– Це з радощів, Сузі. Господь сподобив мене бачити чудо.

– Чу-удо? – з протягом сказала Сусанна. – Це стрибки Біноя – чудо?

Тітонька насупилась і навіть трохи зблідла.

– Не говори так! Бог покарає тебе! Ти ж не бачила. Бен великий святий! Він не стрибав, а піднявся в повітря. Всі бачили це. Бог зробив чудо по великій його вірі.

– Я завжди чекала від тебе чогось подібного! – зітхнувши, сказала Сусанна. – Тітонька Флоренса стає фанатичкою, і це до добра її не доведе, не раз думала я.

– Безвірниця! – з обуренням вигукнула стара дівка і одразу ж смиренно додала: – Не судіть, і не судимі будете. Нехай простить тебе і мене, грішну, господнє милосердя! – і вона пішла в будинок.

Сусанна, замислившись, стояла на доріжці палісадника. До будинку наближався натовп.

– Святий! Саніасі! Благослови мене! Доторкнися до свого сина! Дозволь доторкнутись до ніг твоїх! – чулося з натовпу.

Не доходячи кількох десятків футів до огорожі саду, селяни зупинилися – вони не наважувались наблизитися до будинку. З натовпу вийшов Бен-Аріель. Селяни провели його поклонами і, збуджено розмовляючи, пішли назад.

Схиливши голову, Аріель зайшов у садок і попрямував до веранди.

– Послухай, Біной, Бен, чи як там тебе... – зупинила Сусанна юнака.

Аріель зупинився.

– Що ти таке утнув у церкві?

– Бабу... пастор містер Кінгслі сказав, що коли сильно вірити, то для людини немає нічого неможливого. Така сила християнського бога. Я з вірою звернувся до господа, щоб він допоміг мені піднятися над підлогою, і бог почув мене. От і все.

– І підняв тебе сам бог? Під пахви чи за волосся?

Аріель мовчав. Замовкла й Сусанна, посміхнулася і, роздувши ніздрі, майже крикнула:

– Дурниця! Не вірю! Ну, покажи мені цей фокус, коли не хочеш, щоб я назвала тебе брехуном!

Аріель здригнувся, глянув на хвіртку, на клумби гвоздиків і легко ступив на голівку квітки, причому квітка навіть не пригнулася. Так по голівках гвоздиків він перейшов клумбу і зупинився на доріжці, скромно поглянувши на Сусанну.

– Забавний фокус, – сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. – Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.

– Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, – покірливо відповів Аріель.

– Так... чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?

– Бог укаже мені шлях.

Сусанна тупнула ногою.

– Терпіти не можу святенництва! – вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: – Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.

– Можливо, я так і зроблю, – відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.

“Спритний шахрай!” – замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. ЗАГАЛЬНЕ ХВИЛЮВАННЯ

Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі “похідні” стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.

Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.

Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? “Є бог!” згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.

А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.

Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?

Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати... Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..

Поки пастор сотий раз міряв свій кабінет, блаженна тітонька Флоренса стояла з молитовно складеними руками в кімнаті Аріеля, захоплено дивилася на нього і говорила:

– Значить, ти можеш рухати й гори? Прошу тебе, милий Бен, зроби це чудо! Бачиш гору? – І вона кивнула головою в бік вікна. – Відсунь її трохи далі. Через цю гору я ніколи не бачу сонця в моїй кімнаті.

– Це могло б погубити людей і тварин, які живуть на горі і в її околицях, – ухильно відповідав Аріель.

Тітонька задумалася. Жадоба чудес оволоділа нею.

– Ну, нехай хоч стіл зрушить з місця!.. І можеш ти зробити мене молодою? Або перенести мене в Англію?.. Нехай за словом твоїм оживе ця зів’яла квітка... Ну, звільни мене хоча б від каменів у печінці!

– Не можна випробовувати господа марно, – відповідав Аріель, якому набридла настирливість тітоньки Флоренси.

– Чому марно? Камені в печінці завдають мені жахливого болю, операції ж я боюся, як...

– Значить, вас бог покарав каменями в печінці!

Флоренса змовкла, згадуючи гріхи, за які бог міг покарати її каменями в печінці... Все ж чудотворці – незговірливі люди... Запропонувати йому подарунок? Ще образиться, скаже, що це симонія – торгівля чудесами. От якби самій запастись отакою гірчичною насінинкою віри...

– Слухай, Бен, не сердься. Але, можливо, ти зміг би передати мені трошечки своєї віри, хоч з порошинку?

– Це залежить від вас. Вірте, і ви одержите по вірі вашій!

Тітонька Флоренса зажмурилася, стисла кулаки, почервоніла від натуги.

– Вірю, що піднімуся в повітря! Вірю, господи, вірю!.. – Вона ставала навшпиньки. – Здається, вже! Господи, та невже? Як страшно! Здається, піднімаюсь! Вірю, вірю, вірю, вірю! – Вона міцно зажмурила очі,

Аріель, остаточно втративши терпіння, раптом схопив тітоньку Флоренсу, вмить посадив її на шафу і вибіг з кімнати. На сходах він мало не збив з ніг пастора.

– Іди за мною, Бен!

Пастор привів Аріеля в свій кабінет, посадив у крісло, довго ходив по кімнаті. Нарешті він сказав:

– Слухай, Бен, як ти це робиш?

– По вірі моїй, – скромно відповів той. Пастор мало не скипів, але стримався.

– Покажи ноги! – наказав він.

Кінгслі нагнувся і, крекчучи, оглянув їх. Ноги як ноги. На підошвах ніяких пружинок, апаратів.

– Чи не навчили тебе факіри левітації? – спитав він, хоч завжди твердив, що левітація – пусті вигадки туристів. Але тепер він швидше повірив би в чудеса факірів, – усе ж таки це могли бути лише спритні фокуси, – ніж у чудо християнського бога.

– Я не знаю, що таке левітація, – простодушно відповів Аріель.

– Ну, гаразд. Якщо ти зараз обдурюєш мене, то обдурюєш бога, і він покарає тебе: пошле проказу. А якщо не обдурюєш, то чи бажаєш послужити йому?..

– Усе моє життя належить богові, який творить чудеса, – відповів Аріель.

– Добре, йди, Бен.

І коли Аріель вийшов, пастор сказав:

– Жеребок кинуто. Що буде, те й буде! Це все ж таки найкращий вихід із становища. Я використаю Бена, ким би він не був, наверну до християнства силу-силенну язичників, складу блискучий звіт і поїду в Англію із славою великого місіонера, а потім мій наступник нехай розбирається тут в усьому, як знає!

І йому вже ввижалися нагороди, столичний ректорат, а можливо, і єпіскопство.

У кабінет вбігла Сусанна, розмахуючи газетами.

– Батьку, я завжди казала, що твій Бен – авантюрист. Ось глянь, у газетах пишуть про літаючу людину. Це, звичайно, він.

– Але вона все ж таки літає, ця людина?

– І льотчики літають, і жуки літають, але не видають себе за чудотворців!

– Слухай, Сусанно! Якщо ти хочеш швидше повернутися в Лондон, не показуй нікому газет, нічого ні з ким не говори про Бена і не втручайся ні в що. Прошу тебе... Це триватиме всього кілька днів, і тоді, даю тобі слово, ми поїдемо в Англію остаточно!

Аріель уже не застав тітоньки на шафі. Закликавши на допомогу віру, вона хотіла плавно спуститися з шафи, але впала, забила коліна, докорила сама собі за те, що недостатньо вірить, і подалася в свою похмуру кімнату.

Звістка про чудо в церкві рознеслася по всіх околицях. Можна було подумати, що Аріель звів людей з розуму.

Тітонька весь час то підстрибувала, зажмуривши очі, то, люто втупивши їх у каструлі або ножиці, шипіла:

– Піднімись! Піднімись! Вірую!..

Біля кухні стрибав Джон, марно намагаючись піднятися в повітря і вигукуючи:

– Вірую! Гоп!.. Мало віри. Ще! Вірую! Гоп! Ще! Прибуло віри! Вірую! Гоп!..

У селах люди стрибали з дахів, намагалися ходити по воді, фанатично кричали “вірую!”, боляче забивались, грузнули в багні...

Але, на жаль, ніхто не мав віри навіть такої, як гірчичне зернятко, або ж всесилля віри було обманом, про що вже голосно говорили ті, хто найбільше постраждав.

Гаяти часу не доводилося. На дверях церкви пастор наклеїв оголошення про наступний урочистий молебень з нагоди дарування чуда.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ. ДІЛОВА РОЗМОВА

Пастор Кінгслі торжествував. Успіх чуда перевершив усі його сподівання. Він щодня проводив богослужіння, і невеличка церква не могла вмістити всіх тих, хто приходив. Пастор виголошував красномовні проповіді про силу віри, про могутність християнського бога, що одразу ж дістав перевагу над усіма “язичеськими” богами.

Тепер він навертав до християнства десятками й сотнями Звіт його ставав дедалі блискучішим.

Правда, парафіяни слухали проповіді не дуже уважно. На кожному богослужінні всі з нетерпінням чекали появи чудотворця. І Аріель після кожної проповіді виступав перед враженими глядачами.

Новонавернені набридали пасторові з запитаннями, як скоріше “набути віри”, яка творить чудеса, чому ніхто інший не творить їх, крім Бена? Пастор роз’яснював як умів, закликав до терпіння, давав поради, склав навіть щось на зразок посібника для зміцнення віри.

Люди бурмотіли наспіх завчені молитви, смислу яких не розуміли, і мріяли про те, яких чудес вони натворять, коли стануть глибоко віруючими. Треба сказати, що більшість не мріяла ні про те, щоб пересувати гори, ні про те, щоб зупинити сонце, а лише про новий будинок, нове сарі, буйвола, осла, про щоденну жменьку рису, про зцілення від хвороб, і ніхто – про царство небесне.

На сеансах чудес, які довелося винести за стіни церкви, що не могла вмістити всіх бажаючих, почали з’являтися і європейці, спочатку місцеві сагиби, а потім і приїжджі іноземці.

Пастор помітив двох із них, з американським акцентом, і йому впав в око той винятковий інтерес, який вони виявляли до Бена. “Мабуть, це журналісти. Вони можуть зіпсувати всю справу”, з побоюванням подумав пастор Кінгслі. І занепокоєння його не було марне.

Одного разу ці двоє підійшли до Аріеля. Не звертаючи ніякої уваги на шум і гам натовпу, що оточував його, один з них сказав Аріелю по-англійськи:

– Чи не будете ви люб’язні, містер, приділити нам кілька хвилин для ділової розмови?

На подив пастора, Бен швидко відповів чистісінькою англійською мовою:

– До ваших послуг, містери! – І, вийшовши з ними з натовпу, попрямував до чудового американського автомобіля, який чекав на дорозі.

Пастор бачив, як усі троє сіли в автомобіль, але не поїхали, а почали радитися. Коли розмова скінчилась, Аріель попрощався з ними і вийшов з автомобіля.

– З ким це ти розмовляв? – спитав пастор Аріеля, коли вони повернулися додому.

– З двома приїжджими містерами.

– Це я бачив. Про що йшла мова?

– Вони цікавилися мною, – відповів Аріель. – Мені незабаром доведеться розлучитися з вами, містер Кінгслі. Дозвольте подякувати вам за притулок і за всі ваші турботи.

Пастор подумав. Головне зроблено, адже скоро і сам він поїде, і, мабуть, навіть непогано, що Бен ще раніше залишить його.

– Ну що ж, Бен, ти людина вільна і можеш розпоряджатися собою. Коли ти думаєш їхати?

– Завтра. Якщо ви визнаєте за потрібне, я ще можу востаннє показати чудо.

– Прекрасно, хлопчику мій, – лагідно сказав пастор і поспішив повідомити дочці приємну для неї звістку.

– Бен від’їжджає.

– Ти, тату, завжди говориш речі, які прикро вражають мене!

Батько глянув на дочку і подумав: “Жінка завжди залишається загадкою для чоловіка, навіть якщо вона твоя рідна дочка!..”

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ. ПОЛІТ

Для достойного завершення своєї місіонерської діяльності в Індії пастор Кінгслі вирішив за допомогою Бена влаштувати останню “гала-виставу”: вшестя святого на небо, подібно до вшестя праведника Єноха, взятого живим на небо.

Це повинно дати надзвичайний релігійний ефект і разом з тим бути найкращим способом зникнення Бена.

До пухлого місіонерського звіту були додані зведення про величезну кількість навернених до християнства. Єпіскоп буде задоволений і по заслугах винагородить апостольські труди Кінгслі. Пастор у передчутті успіху потирав руки. Бен охоче дав згоду, ї все повинно зійти якнайкраще. Святий полетить на небо, а пастор укладе чемодани і того ж дня виїде в Англію.

В урочистий день, призначений для вшестя, багато селян та горожан уже вдосвіта заповнили великий луг перед церквою, щоб краще бачити чудо. Навіть пастухи пригнали череди до гаю, щоб побачити незвичайне видовище. Для місцевих сагибів були поставлені у кілька рядів стільці.

До десятої години ранку біля церкви зібралася сила-силенна народу. Багато хто прибув здалеку на буйволах, конях, ослах. Люди стояли і на возах, дітлахи гронами висіли на деревах.

Тітонька Флоренса пошила для Бена довгий одяг, на зразок того, який малюють художники, зображаючи Христа, а Сусанна – хто б міг сподіватися! – сплела вінок з темночервоних гвоздик.

У цьому вбранні Аріель з’явився перед натовпом. Вигляд його був надзвичайно ефектний.

Привітальні вигуки, жест пастора, що піднявся на спеціально споруджену кафедру, – і в натовпі настала благоговійна тиша. З церкви, двері й вікна якої були відчинені, полились урочисті звуки органа. Коли орган змовк, пастор почав промову, а натовп хвилювався і, очевидно, не міг дочекатись її закінчення. Кінгслі довелося скоротити проповідь.

Аріель вийшов на середину зеленого лугу, посміхнувся, підняв руки і почав повільно підійматися. Легкий вітерець гойдав краї його довгого вбрання і кучері волосся, що спадало на плечі. Це було захоплююче видовище.

Кілька секунд натовп як заворожений безмовно стежив за Аріелем, потім раптом захвилювався, загомонів. Люди падали навколішки, в екстазі кричали, простягаючи руки вгору: “Боже, навіщо ти покидаєш нас?” Вони, очевидно, уже вважали його богом. Матері брали на руки дітей і кричали: “Благослови, господи!”

Підлетівши на висоту дзвіниці, Аріель зупинився в повітрі, змахнув руками, запрошуючи натовп змовкнути, і, коли гамір стих, на весь голос сказав:

– Алло! Алло! Цирк Четфілда – найкращий в Америці і в усьому світі! Алло! Днями відкриття вистав у цьому місті! Поспішайте купити квитки! Там ви побачите ще й не такі чудеса!

І, кинувши в натовп вінок, який упав до ніг сторопілої тітоньки Флоренси, Аріель знявся ще вище в повітря, перелетів церковний шпиль і зник за гаєм.

Незабаром звідти пролунав густий автомобільний гудок. Зляканий осел протяжно заревів: “і-го! і-го! і-го!..” Це ревіння підхопили інші осли.

Вони немов сміялися над обуреним пастором Кінгслі.