Текст книги "Аріель"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ. ЧУЖИЙ НЕБУ І ЗЕМЛІ

Коли шум крил стих, Аріель почув звук сопілки і, глянувши вниз, побачив мирну картину.

На мулистому березі річки паслася череда буйволів. Ось великий синюватий буйвол із загнутими рогами заліз у мул по шию, решта буйволів рушили за ним, і незабаром з баговиння виднілися тільки їх плоскі носи.

На пагорку напівголі пастушки захопилися своїми дитячими забавами – ліпили з баговиння хатки, стіни, палаци, фігурки буйволів, вставляли в руки глиняних чоловічків патички з очерету; інші плели з трави корзинки і садовили в них коників, низали намисто з чорних і червоних горіхів, ловили жаб, грали на саморобних флейтах і співали протяжні пісні з дивними трелями.

Аріель, на деякий час забувши про спрагу та голод, з цікавістю і заздрістю стежив за пастушками. Вони були щасливі по-своєму. їх дитинство минає серед природи, їх ніхто не переслідує, їх не мучать і не лякають, як дітей у Дандараті... Аріелю нічим було згадати своє дитинство, лише далекі, майже зовсім стерті часом спогади про будинок у туманному місті, про кімнату, килим, іграшки, маленьку світлоголову дівчинку... Але й ці спогади затьмарюються лиховісною постаттю чоловіка в чорному, який – у сні чи наяву – розтоптав його іграшки, брутально розтоптав його дитячі роки...

І раптом Аріель згадав свою хворобу, своє недавнє марення... Це ж було вчора чи навіть сьогодні!.. Серед людей, що оточували його ліжко, він бачив старого чоловіка, обличчя якого нагадувало обличчя того чорного, хоч старик був одягнений у білий костюм, які носять європейці в Індії. Невже все це не було маренням? Поряд з Пірсом цей лиховісний старик з гострим носом-дьзобом і совиними очима. Чому він опинився в кімнаті?.. І був ще один, високий, бритий, який весь час так люто дивився на Аріеля. Що треба цим людям і що об’єднало їх? Тільки дівчина дивилася на нього з співчуттям. Мабуть, вона добра, як Лоліта, Нізмат, Шьяма. І все ж як мало добрих людей на світі!..

Далекий гуркіт грому повернув Аріеля до дійсності.

Повітря було розпечене і надзвичайно парке. Знову захотілося їсти й пити. А пастушки, як навмисне, облишивши гру, сіли в коло і почали полуднувати, дістаючи з сумок і корзинок рисові коржики, кокосові горіхи та виноград.

Попросити? Але коли вони бачили, як він прилетів на орлі, то напевно з переляку втечуть від нього... Втечуть, але, може, залишать коржики? Аріель підвівся, загорнувся в простирало і пішов до дітей.

Побачивши незнайому білу людину, хлоп’ята насторожилися.

– Здрастуйте, братчики! Я бідний акробат. Хочете, я покажу вам забавну штуку? – спитав Аріель.

Він раптом став на руки, потім піднявся на пальцях рук, потім сперся на вказівний палець лівої руки. Протримавшись так з хвилину, він знову став на ноги.

Діти були захоплені. Такої чудесної штуки не проробляв жоден ярмарковий акробат. Коли ж Аріель, підстрибнувши, перевернувся кілька разів у повітрі і став на ноги, їх захопленню не було меж. Вони голосно, навперебій пропонували йому коржики, сушений виноград, кокосові горіхи. Аріель напився води і добре попоїв.

Грім прогримів зовсім близько. Аріелю дуже хотілося залишитися з дітьми, але страх перед Пірсом гнав його далі.

Розпрощавшись із дітьми, Аріель заглибився в гущавину дерев, і, коли вона зовсім сховала від нього берег з дітьми та буйволами, знявся над лісом і уважно оглянувся навколо.

Хмари вкрили вже половину неба і кинули густу тінь на поля, які він тільки-но минув. Вітер налітав поривами. Тим краще. Цей вітер, що жене поперед себе хмари, допоможе йому залетіти якнайдалі від переслідувачів. І Аріель піднявся ще вище. Сині хмари вже стояли над самою його головою.

Раптом ураганний вітер підхопив Аріеля, жбурнув спочатку вниз, а потім, закрутивши, поніс угору, в самісіньку гущавину хмар. Аріель спробував боротися з вітром, але одразу ж відчув, що це неможливо. Щоб не витрачати марно сил, він вирішив віддатися на волю циклону. Кінець кінцем для нього в цьому немає нічого страшного. Адже впасти і розбитися він не може. Коли циклон вщухне і не підтримуватиме його, він перейде на самостійний політ.

Зробивши своє тіло невагомим, Аріель відчув, що вітер зовсім стих. Дихалося легко. Не відчувалося ні найменшого подуву вітру. “Це тому, що я лечу з такою ж швидкістю, як і циклон”, догадався Аріель.

Але, поглянувши вниз, він мимоволі здригнувся: незважаючи на те, що він перебував на великій висоті, під ним надзвичайно швидко мчали поля, гори, ліси, ріки, села... Коли ж Аріель глянув угору, то йому здалося, що сині гори, бурі скелі, чорні провалля, переплетені сліпучими ліанами блискавок, падають на нього... І раптом вони звалились на нього, оточили, закружляли. Де небо? Де земля? Все було вкрите сизою каламуттю, навколо спалахи, гуркіт, несподівані пориви зливи то згори, то знизу, то з боків. Зустрічні вітри кружляли й вертіли його, як зірваний листок. Вода заливала вуха, рот, ніс, у голові паморочилось.

Нарешті він потрапив у низхідну течію повітря. Дощ і вітер, здавалося, раптом ущухли, – він падав разом з ними. Але варто йому було хоч трохи затриматись, як хвилі повітря і потоки води падали на нього і тиснули донизу.

Зовсім несподівано він побачив недалеко землю. Ні, не землю, а безкрає темне море, що спалахувало від блискавок. Невже циклоном його занесло в океан?.. Чи ж довго зможе він протриматись на воді?.. Ні, це не океан. Спалахнула блискавка, і Аріель побачив верховіття дерев, дахи будинків... Повідь!..

І раптом золотий промінь вже надвечірнього сонця освітив якийсь острівець. Туди! Що б там не було!

Переборюючи опір вітру, Аріель летить до острівця. Він бачить халупи убогого села. Хмари знову сховали сонце, але ураган уже помчав далі, вітер стих, тільки дощ лив, хоч і не з такою силою.

Аріель майже падає біля альтанки, оповитої ліанами, і чує біля себе чиєсь важке дихання.

З блискучою від дощу синюватою шерстю, роздуваючи боки, лежить буйвол, – мабуть, приплив здалеку і стомився від боротьби із стихією.

Відпочивши трохи, Аріель, шльопаючи по калюжах, у яких було повно жаб, грузнучи в багні, йде розмитою дорогою до людського житла. Під останніми поривами вітру скриплять бамбуки.

Ось і хатина. Злива змила глиняні стіни огорожі і стовпи воріт. їх стулки безпорадно висять на петлях.

Двір заріс травою. Дернова покрівля хатини провалилась. Аріель ступає на веранду і, налякавши сіру ящірку, заходить у дім. По підлозі бігають маленькі скорпіони, безперервно видаючи звуки “тік-тік”. Стіни хатини вкриті пліснявою. Вузька драбина веде на дах.

У кутку голий старик, що міг здатися статуєю, – так непорушно він сидів. Опустивши очі, в позі глибокого роздуму. Кістяк, обтягнений шкірою, з довгою білою бородою.

– Саніасі! – окликнув його Аріель.

Старик не відразу вийшов з свого зосередженого стану, підвів голову, глянув на Аріеля невидющими світлоголубими, як у буйвола, очима і сказав співуче:

– З радістю нескінченне знаходимо в конечному!.. – І знову опустив очі.

Тут Аріель не міг знайти допомоги і пристановища. Він вийшов.

Зовсім стемніло. Пройшовши селом, Аріель переконався, що воно було напіврозвалене і порожнє. Лише в одній хатині, освітленій тьмяним світильником, рухались чотири білих привиди – це були жінки-обмивальниці, які прийшли до небіжчика.

Аріеля раптом пронизала свідомість такої самотності і відчуженості од людей, що він заплакав чи не вперше після того, як плакав у дитинстві, коли чорний чоловік розтоптав його іграшки.

Швидко надходила ніч, але незважаючи на це він раптом рвонувся вгору і полетів над залитою водою мертвою рівниною, намагаючись не дивитися вниз.

Останні хмари швидко зникали за обрієм.

На бездонній синяві нічного неба перед Аріелем блиснула яскрава зірка. Він полетів до неї, як до вогню маяка.

До зір! Якнайдалі від землі і людей!..

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. У ДЖУНГЛЯХ

Аріель прокинувся під стелею напівзруйнованого храму і не відразу зрозумів, де він. Але незабаром юнак згадав мертву, залиту водою пустелю з зорями, що відбивалися в ній. Він летів над нею довго-довго, майже цілу ніч. На обрії, над блискучою темносиньою гладінню води, з’явилася чорна смужка лісу. Берег! Відпочинок! Аріель полетів ще швидше.

Доки він досяг узлісся, то так стомився, що вже не шукав сухого місця, підлетів до великого гіллястого дерева і вмостився, як у гнізді. Прихиливши голову до стовбура, юнак одразу ж заснув.

Прокинувшись від першого проміння сонця, Аріель з подивом побачив, що висить у повітрі біля дерева. У сні він, мабуть, несвідомо одсунувся від своєї опори. Але, засинаючи, хлопець з обережності зробив своє тіло невагомим, тому й не впав на землю, а висів у повітрі. Для нього це було корисним відкриттям: він може спати в повітрі! І ця можливість стала йому в пригоді.

Повітря, коли Аріель прокинувся, було сповнене густими випарами, пронизаними багрянооранжевими променями сонця, що саме сходило. Поряд уже співали на вітах пташки, верещали мавпи. А внизу, біля товстого звивистого коріння дерев, величезна кобра грілася на сонці. Що було б з ним, коли б він упав під час сну на землю!

Кобра напилася води з калюжі, підвела голову на третину довжини свого тіла, похитала нею, озирнулась навколо і побачила в траві барвисту пташку.

Аріель помітив небезпеку, що загрожувала пташці, і хотів сполохати її, але кобра блискавично кинулася на свою жертву і проковтнула її раніше, ніж та встигла пискнути.

“Ось так і Пірс полював за мною, – подумав Аріель. – Але кобра голодна, а навіщо це потрібно Пірсу?”

Одначе і Аріель був голодний, і йому час було подумати про їжу.

Юнак знову піднявся над верховіттям дерев і побачив, що він перебуває біля диких, первісних джунглів. Скільки сягало око можна було бачити, неначе хвилі на зеленому морі, купи величезних дерев. Аріель полетів над цим морем зелені. Посеред лісової галявини виднілися руїни храму з грубо висіченими колонами, обвитими ліанами. Внизу ріс густий чагарник.

Непогано було б тут оселитися. Аріель опустився вниз крізь отвір у напівзруйнованій покрівлі.

Його обдало вологим, застояним повітрям. Покрівля частково збереглася. Тут можна сховатись від негоди і тропічних злив. У кутку тієї частини храму, що збереглася, стояла чорна статуя сидячого в кріслі Індри завбільшки з три людських зрости. Руки долонями лежали на колінах. Одна нога опущена на землю, друга підігнута. Очі напівзаплющені. На голові конусоподібна митра, на грудях – намисто. З боків – фігури божків у зріст людини.

На колінах Індри можна було влаштувати постіль, накидавши хмизу, листя і моху.

Статуя містилась у вузькій довгій кімнаті. Праворуч тяглися колони, що відокремлювали сусіднє приміщення храму з низькою склепистою стелею, права ж стіна була майже вся відкрита, склепіння підтримували тільки чотири квадратні колони. Це відкрита дорога для диких звірів.

Але хіба звірі не оточують його з усіх боків?

Аріель вилетів з храму і почав перелітати від дерева до дерева, як бджола, що шукає медоносних квітів. З радістю він переконався, що в цьому лісі чимало їстівних плодів. Недалечко було й джерело. Недарма тут побудували храм! Біля берегів струмка трава була притоптана звірями, що пробиралися до водопою.

До вечора Аріель влаштувався на новосіллі. Він устиг навіть зробити невеличкий запас плодів на випадок негоди і влаштувати з гілля та моху постіль на колінах в Індри. Але перш ніж настали сутінки, Аріель зрозумів, що він не єдиний мешканець у цьому храмі. Крім безлічі скорпіонів, ящірок та кажанів, яких він помітив ще вдень, мешканцями руїн виявились і змії. Вони сповзалися сюди після денного полювання і згортались у клубки, щоб уночі було тепліше. Незабаром уся підлога вкрилася цими клубками. Змії шипіли, вмощуючись на спочинок. Руді кажани, що харчувалися плодами, літали хмарами, зачіпаючи нового пожильця крилами. Іноді вони спускалися до підлоги, турбуючи змій, і ті шипіли на них. При такому близькому сусідстві з безліччю змій спати навіть на колінах в Індри було небезпечно. І Аріель, згадавши про своє вранішнє відкриття, вирішив спати на стелі, над головою Індри.

Іноді його будили голоси нічних тварин і птахів, проте скоро він звик до них.

Для Аріеля почалося нове життя в джунглях. У перші дні він радів з того, що далеко залетів од своїх переслідувачів, віддаючи перевагу над ними диким звірам і зміям. Тільки вечорами, засинаючи, юнак відчував свою самотність, сиротливість і згадував своїх небагатьох друзів – Лоліту, Нізмата, Шарада. Але про повернення до них ще рано думати. Треба перечекати, поки Пірс припинить свої розшуки, переконавшись у тому, що цього разу Аріель пропав безслідно.

Тепер, не боячись людей, він міг вільно втішатися радістю польоту. Досі йому доводилося літати тільки від переслідувань або розважати своїми польотами інших. А в джунглях він міг літати, щоб літати.

З першими ж променями сонця Аріель стрімко підіймався в блакитний простір. Вологе, важке повітря джунглів змінювалося легким і освіжаючим. І Аріель разом з птахами співав свою ранкову пісню.

Іноді він робив досить тривалі польоти. Милувався грою світла в хмарах, чарівністю місячних ночей, солодким відчуттям волі, простору, легкості.

Юнак літав годинами, аж поки тіло не нагадувало про те, що все-таки він бранець землі; коли відчувалася втома, хотілося пити, їсти або спати, він повертався в своє пристановище.

Одного разу в зоряну ніч Аріель спробував заснути високо над лісом. Але, прокинувшись, побачив, що вітер, який знявся під час його сну, відніс його далеко вбік, і він ледве розшукав дорогу назад. Відтоді він не наважувався спати в небі.

Минали дні, і Аріель дедалі більше обживався в джунглях. Він вивчав звички й повадки птахів і тварин, з одними ворогував, з іншими дружив. Якось тигр підстеріг його біля струмка і стрибнув у його бік. Аріель ледве встиг відлетіти. Другим стрибком тигр кинувся до людини, що повисла в повітрі, Аріель відлетів ще вище. Розгніваний тигр почав несамовито стрибати, намагаючись дістати здобич. Аріель не міг стриматися, щоб не подратувати звіра, аж поки той, вкрай розлютований невдачею, не зник у джунглях. А літаюча людина деякий час ще переслідувала його криками. Мавпи і папуги охоче взяли участь у посоромленні грози джунглів.

Знайшлися й друзі. Кілька мавп, які спочатку тікали від Аріеля і сердито кидали в нього чим попало, кінець кінцем подружилися з юнаком і запросто приходили до нього, а він прилітав до них, частуючи добірними плодами. Два папуги часто супроводжували юнака в польотах по лісу, зустрічаючи його, гаркавили; “Арріель! Арріель!”

Він навчив їх говорити: “Лоліта, Нізмат, Шарад”. І йому здавалося, що він розмовляє з друзями.

Він бачив страшні битви слонів та буйволів з тиграми, бачив величезні стада диких слонів. З висоти вони здавалися якимись маленькими пацюками, а їх хоботи – товстими хвостами, закинутими на голову. Підлітаючи ближче, Аріель чув глухий тупіт їх могутніх ніг, тріск зламаних дерев, удари бивнів, сухий шурхіі складчастої шкіри та хоботів, які стикалися один з одним, бурчання і ревіння. Він бачив, як безупинно коливалися сотні ушей, піднятих хоботів, хвостів. Бачив величезних старих слонів з білими іклами, вкритих листям і гіллям, що застряли в зморшках і складках їх шкіри, з одним іклом, з рубцями на шиї – слідами колишніх битв. Бачив метушливих чорненьких слоненят лише два-три фути заввишки, що бігали попід черевами слоних, і молодих слонів, у яких ікла тільки почали витикатися.

Непомітно для себе Аріель перетворювався на здичавілу людину. На голові виросло довге волосся, ходив і літав він голий, тільки на стегнах була пов’язка з листя. Сорочку й простирало юнак дбайливо зберігав під камінням.

Цілими днями, оточений птахами і мавпами, він перелітав від дерева до дерева, шукаючи їжу, високо підіймаючись при найменшій небезпеці. Якби він здичавів остаточно, то так і скінчив би свої дні в джунглях. Цього не сталося, і причиною тому були приручені ним папуги.

“Лоліта! Нізмат! Шарад!” – кричали вони з ранку до вечора, і ці крики лунали в його серці радістю і важким докором, змушували думати про свою долю.

Пригода в палаці раджі і зустріч з Пірсом залишили глибокий слід в душі Аріеля. Він немов одразу перейшов від свого штучно прищепленого інфантилізму до зрілості, хоч і сам ще не цілком усвідомлював зміну, що сталася в ньому.

Досі він був пасивним знаряддям у руках інших. У Дандараті він навчився лише симулювати, приховувати свої думки й настрої. Залишивши Дандарат, Аріель жив під страхом знову опинитися в руках Пірса. Паралізований цим страхом, він навіть не думав про якусь активну боротьбу, про те, щоб відстояти своє право жити так, як йому хочеться, а не так, як того хочуть інші.

Страх загнав юнака в ці нетрі, позбавив товариства людей, серед яких є й добрі, прирік на самотність. І раптом у ньому прокинулись людська гордість і обурення. Ні, він не залишиться в джунглях! Він полетить до людей і доб’ється свого права жити серед них!

Чому б йому не скористатися з своєї незвичайної переваги? Літаюча людина може багато зробити! Що саме – Аріель ще не уявляв, він ще мало знав життя людей. “Але час сам покаже, що треба робити”, вирішив Аріель і почав збиратися в дорогу.

Він знайшов горіх, сік якого забарвлював шкіру в брунатний колір. У такому вигляді юнака можна було вважати за індуса і за європейця з сильним загаром. Забарвлення трохи блідло після купання, та все ж зберігалося. Він оглянув сорочку й простирало, виправ їх і навіть спробував випрасувати нагрітими на сонці каменями. Зібравши невеликий запас плодів, Аріель одного ранку вирушив у дорогу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ. НОВОНАВЕРНЕНИЙ

Пастор Едвін Кінгслі зняв окуляри, зітхнув, відкинувся на спинку крісла і підвів очі. На стіні перед ним висів портрет короля з довгастим англосаксонським обличчям і фамільними великими, трохи опуклими очима, рядом портрети віце-короля Індії, суворого лорда з тонкими губами, і епіскопа Кентерберійського в церковному облаченні. Король і віце-король повернули голови вбік, ніби одвертаючись від пастора, а епіскоп дивився з докором, як здалося Кінгслі, прямо в очі місіонерові, який не виправдав надій.

Що скаже його преосвященство, який досі протегував пасторові, коли прочитає його останній звіт?

Три тижні пастор Кінгслі сидів над цим звітом, намагаючись викласти стан речей у сприятливому для себе світлі.

Навернення жителів Індії до християнства спочатку йшло дуже добре. Кінгслі в своїх звітах давав зрозуміти, що причиною великих успіхів були його місіонерська ретельність і талант проповідника.

Насправді ж причина була інша: пастор залучав у стадо Христове овець – “язичників” – з найнижчих, найбільш зневажуваних каст. Для них перехід у християнство був вигідний, бо трохи поліпшував їх безправне становище. Немалу роль відігравали і срібні хрестики та дешеві подарунки, які одержували при хрещенні навернені до християнства. І раптом усе змінилося. Деякі індійські релігійні товариства, занепокоєні збільшенням кількості тих, що переходили в християнство, придумали для паріїв особливий обряд очищення, яке ставило їх у правовому відношенні на щабель вище. І хоч таке нововведення викликало заперечення з боку найбільш консервативних товариств “правовірних”, воно мало успіх. Багато хто з паріїв віддавав перевагу очищенню над хрещенням. І місіонерським успіхам Кінгслі одразу прийшов кінець. Дедалі важче ставало залучати прозелітів. Відпадали од християнства і навернені.

Пастор Кінгслі опинився в дуже скрутному становищі. Він втратив апетит і спокій. Вдень пастор трудився до поту над хитромудрим звітом, уночі винаходив засоби, які могли б поправити справу. Він складав красномовні проповіді, робив місіонерські поїздки в найвіддаленіші селища парафії, але нічого не допомагало Цих язичників та ідолопоклонників можна пройняти лише чудом, довівши вищість християнського бога Але де дістати чудо?

– Джон! Сніданок містеру Кінгслі! – почув пастор голос своєї сестри, старої діви міс Флоренси Кінгслі.

Увійшов хлопчик-індус з підносом, на якому стояв димучий кофейник, чашка, тарілка з яєчнею та грінками.

Це був хрещеник “тітоньки Флоренси” (так звали в домі сестру пастора), Пареш, якому дали при хрещенні їм я Джон. На ньому був срібний пояс – подарунок хрещеної, заради якого він і хрестився, – на шиї хрестик і срібний амулет, що перейшов від покійних батьків. З ним Пареш-Джон ні за що не хотів розстатися.

Тримаючи кофе, пастор поглянув на хрест і амулет і, зітхнувши, подумав: “Ото всі вони такі. На грудях і хрест, і амулет, а в грудях...”

– Містер пастор, здається, занятий... – почув пастор з другої кімнати голос своєї дочки Сусанни. Вона з кимось говорила на хіндустані.

Містер Кінгслі насторожився. Може, це якийсь індус, що слухав його проповідь і забажав прийняти хрещення? І, забувши про сніданок, пастор нашвидку надів на піжаму халат і поквапливо вийшов у передпокій.

Перед ним стояв стрункий вродливий темношкірий юнак з довгим волоссям пустельника. На ньому була лише сорочка і якийсь дивний білий плащ. І в чому тільки не ходять ці тубільці!

– Ти до мене? – спитав пастор.

– Так, – скромно відповів юнак, опустивши очі. – Я хотів, містер, поговорити з вами... Але, здається, я невчасно?

Сусанна, дівчина років двадцяти, в полотняному платті, з побритою після тифу головою, похмуро дивилася то на батька, то на юнака.

Пастор, дізнавшись, що юнак прийшов з ним серйозно поговорити, запросив його в свій кабінет.

Нежданий гість назвав себе Біноєм. Він індус, сирота. Хоче віддати себе служінню богу. Вивчав брамаїзм, буддизм, коран, проте ці релігії не задовольняють його. Про християнство він знає, але хотів би глибше опанувати це віровчення. Що йому не подобається в релігіях його батьківщини? Те, що їх боги не проявляють себе видимо, відчутно, не приходять на допомогу людям.

Пастор насупився і подумав: “Він досить розвинений для тубільця, але в нього практичний розум. Цей рід лукавий вимагає знамення, чуда. З такими важко. Та все ж можна довести йому, що буття бога проявляється не тільки в чудесах, – далися всім їм ці чудеса!.. Головне – не випустити його, охрестити, що б там не було, хоч би це потребувало витрат більших, ніж срібний хрестик. У звіті повинні фігурувати нові “навернені”!

– Ми поговоримо про це з тобою, мій друже, – лагідно сказав пастор. – Але для цього нам доведеться часто бачитися. Де ти живеш?

– Я мандрівник, який шукає істинного бога, – відповів гість.

Пастор подумав трохи і урочисто заявив:

– Ти залишишся в мене, Біной! Так, так! У мене знайдуться куток і жменька рису для людини, яка шукає бога! Флоренса! – гукнув він. І коли увійшла сива кістлява жінка в чорному платті, він сказав їй: – Оце Біной. Сподіваюсь, твій майбутній хрещеник. Він житиме в нас. Відведи його в мансарду.

Тітонька Флоренса, з цікавістю оглянувши юнака, кивнула головою:

– Ходімо!

Коли вони вийшли, в кабінет пастора вбігла Сусанна.

– Послухай, батьку, – почала вона збуджено. – Мені здається, ти через свою місіонерську запопадливість забуваєш про все. Хіба не можна було поселити цього бродягу в церковного сторожа? Ці ж брудні цигани – розсадники зарази. Мало того, що я хворіла тифом, треба ще заразитися холерою або чумою!

– Жодна волосина не впаде з голови людини без волі божої, – повчально відповів містер Кінгслі, намагаючись приховати ніяковість.

– Жодна волосина! У мене й так брита голова. Це ти можеш говорити в своїх проповідях. Я не хочу, щоб у нашому домі жили жебраки.

– Але це необхідно, дочко моя. Що ж робити? Кожна професія має свої небезпеки. А коли б я був лікарем? Ходжу ж я напучувати вмираючих...

Він завжди поступався перед своєю дочкою, але цього разу проявив несподівану впертість. І Біной залишився.

Аріель давно обмірковував план. Уже в Дандараті він неясно догадувався, до чого його готували, перетворивши на літаючу людину: його, мабуть, хотіли показувати як чудо, щоб зміцнити віру, релігію. Але чому б йому самому не використати цю роль у своїх цілях? йому необхідно було знайти якийсь притулок, роздивитися, ближче узнати людей, можливо зібрати трохи грошей, щоб розпочати самостійне життя. Подальші плани були невиразні. Вони часто змінювались, але в них незмінно включалися Лоліта, Шарад, Нізмат.

Пролітаючи вночі над невеликим містечком, Аріель побачив цю високу дзвіницю, і тоді у нього визрів план першого кроку в середовищі людей.

Незабаром Аріель відчув вороже ставлення Сусанни. Вона уникала зустрічей і ледь відповідала на привітання. Зате тітонька Флоренса, яку Сусанна називала “місіонером у спідниці”, прихильно ставилася до Біноя.

Вечорами пастор вів з юнаком довгі бесіди. Йдучи на поступки дочці, він не запрошував більше Біноя в кабінет, а піднімався до нього в мансарду, де Біной жив самітником. Він був надзвичайно скромний у харчуванні і цілими днями сидів над біблією та евангелієм.

Старання й швидкі успіхи Біноя радували і вражали пастора, який і не підозрював, що його учень вже вивчив історію релігії – чи не єдине, чому навчали в Дандараті.

Незабаром Біноя урочисто охрестили, і він дістав ще одне ім’я – Веніамін, або, як скорочено називав його пастор, а за ним і тітонька Флоренса, – Бен. Він усе ще жив у пастора для зміцнення віри і зміцнив її настільки, що мало не поклав у могилу свого наставника.